Czytaj książkę: «Завдання Героїв », strona 15

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

Тор годинами блукав по лісових стежках, розмірковуючи про свою зустріч з Гвен. Він не міг викинути її з голови. Час, проведений з нею був чарівний, він отримав набагато більше, ніж очікував. Він більше не був стурбований глибиною її почуттів до нього. Це був прекрасний день, звичайно, якщо не враховувати того, що сталось наприкінці їхньої зустрічі.

Біла змія, яку вони зустріли, була поганою прикметою. Їм пощастило, що вона їх не вкусила. Тор подивився на Крона, який йшов поряд, щасливий, як ніколи, і запитав себе – що б сталося, якби той не вбив змію і не врятував їх життя. Чи були б вони вже мертві? Він був безмежно вдячний Крону і знав, що знайшов надійного супутника на все життя.

Тим не менше, це турбувало Тора: змія була надзвичайно рідкісною і навіть не жила в цій частині Королівства. Такий вид жив на півдні, в болотах. Як вона могла потрапити сюди? Чому вона напала на них саме в цей момент? Подія була занадто містичною і Тор був впевнений, що це знак. Як і Гвен, він відчував, що це була погана прикмета, передвісник смерті. Але чиєї?

Тор хотів виштовхнути це зі своєї голови, забути, думати про інші речі, але не міг. Це змушувало його страждати і не давало спокою. Він знав, що має повертатись до казарм, але він був не в змозі. Сьогодні був вихідний день і Тор провів декілька годин, кружляючи лісовими стежками, намагаючись очистити свій розум. Він був упевнений, що змія принесла якесь повідомлення і йому терміново потрібно щось робити.

Найгіршим було їх розставання з Гвен. Коли вони досягли краю лісу, їх доріжки швидко розійшлись. Вони ледве встигли сказати одне одному декілька слів. Тор припустив, що це було через змію, але він не був певний. Вона нічого не сказала про наступну зустріч. Невже, вона вже змінила свою думку про Тора. Може, він зробив щось не так?

Ці думки розривали Тора. Він не знав, що робити з собою і ходив колами протягом декількох годин. Йому потрібно було поговорити з кимось, хто розумів ці речі і допоміг би інтерпретувати ці знаки.

Тор зупинився, як укопаний. Звичайно. Аргон. Він був ідеальною кандидатурою. Він би зміг все пояснити Тору і заспокоїти його.

Тор огледівся. Він стояв на дальньому, північному кінці хребта, і звідси відкривався прекрасний вид на королівське місто. Він стояв біля перехрестя. Тор знав, що Аргон живе один в кам’яному будинку на північній околиці Рівнини Валунів. Він знав, що якщо поверне ліворуч, подалі від міста, ця стежка приведе його куди потрібно. І він пішов.

Це була довга подорож, і було цілком можливо, що Аргона не буде на місці, коли Тор прибуде, але він повинен був спробувати. Він не міг заспокоїтись, поки не отримає відповіді.

Тор поспішав до дому Аргона. Він йшов удвічі швидше, прямуючи до рівнин. Ранок перейшов у день, а хлопець все йшов і йшов. Це був прекрасний літній день, і сонце яскраво освітлювало поля навколо нього. Крон стрибав поруч, іноді зупиняючись, щоб поправити білку, яку він ніс у роті.

Стежка ставала крутіше, задув вітер, зникли кущі. Вони поступилися місцем пустельним ландшафтам зі скель і валунів. Незабаром стежка теж зникла. Ставало все холодніше, потім закінчились і дерева. Тут було моторошно, пейзаж складався лише з каміння, бруду і валунів. Тору здалось, що він йде по спустошеній землі. Стежка повністю зникла, і Тор пішов по гравію та камінню.

Крон, який йшов поряд, почав скиглити. В повітрі висіло гидливе відчуття. І Тор відчував його. Це не обов’язково було зло. Просто це було щось інше. Важкий, містичний туман.

Тор подумав, що, можливо, вибрав неправильний напрямок, але саме в цю мить він помітив на горизонті, високо на пагорбі, невеликий кам’яний будиночок. Він був присадкуватим, абсолютно круглим, у формі кільця, побудований з чорного твердого каменю. В ньому не було вікон, одні тільки двері у формі арки. На них не було ручки або молоточка. Невже, Аргон дійсно живе у цьому безлюдному місці. Чи засмутиться він, що Тор прийшов без запрошення?

Тор почав вагатися чи йти далі, але змусив себе продовжити шлях. Коли він наблизився до дверей, то відчув особливу енергію в повітрі, настільки густу, що ледве міг дихати. Його серце забилось швидше, він простягнув руку, щоби постукати кулаком.

Перш, ніж він доторкнувся до них, двері відчинились самі собою. Всередині було дуже темно, і Тор не був впевнений чи вітер, чи хтось інший відчинив їх. Темрява була така, що він не міг побачити, чи є там хтось всередині.

Тор потягнувся, обережно штовхнув двері і просунув голову в щілину.

“Чи є тут хтось?” – спитав він.

Він відкрив їх ширше. Тут було зовсім темно, тільки декілька промінців світла пробивались в дальньому кінці будинку.

“Добрий день?” – крикнув він голосніше. – “Аргон!”

Поруч з ним занявчав Крон. Тору здалось очевидним, що це була погана ідея і Аргона немає вдома. Але все таки, він змусив себе подивитись. Зробивши декілька кроків, Тор почув, як двері позаду нього зачинились.

Тор розвернувся і побачив, що біля дальньої стіни стоїть Аргон.

“Мені дуже шкода, що я потривожив вас”, – сказав Тор, і його серце шалено закалатало.

“Ти прийшов без запрошення”, – сказав Аргон.

“Пробачте мене”, – відповів Тор. – “Я не хотів надокучати”.

Тор подивився навколо. Коли його очі звикли до темряви, він побачив декілька невеликих свічок, які стояли колом біля кам’яної стіни. Кімнату освітлювали декілька промінців світла, які пробивались через невеличкий круглий отвір у стелі. Це місце було містичним і сюрреалістичним.

“Мало хто був тут”, – відповів Аргон. – “Звичайно, і тебе б зараз не було тут, якби я цього не дозволив. Ці двері відчиняються тільки тим, хто має сюди зайти. Для інших вона не відчиняться. І ніяка сила в світі їх не відчинить”.

Тор відчув себе краще, але все ж, він задавався питанням, звідки Аргон знав, що він прийде. Цей друїд був суцільної загадкою для нього.

“У мене сталась подія, яку я не розумію”, – сказав Тор, маючи надію почути думку Аргона з цього приводу. – “Це була змія. Біла гадюка. Вона хотіла напасти на нас. Крон, мій леопард, врятував нас”.

“Нас?” – запитав Аргон.

Тор почервонів, він зрозумів, що сказав зайвого. Хлопець не міг підібрати потрібних слів.

“Я був не один”, – сказав він.

“А з ким ти був?”

Тор стояв, як укопаний, не знаючи, що сказати. Зрештою, друїд був близький до Короля і міг йому щось розповісти.

“Я не розумію, яке відношення це має до змії”.

“Пряме відношення. Ти не задавався питанням, чому змія напала саме в той момент, коли ти був з цією людиною?”

Тор був спійманий на гарячому.

“Я не розумію”, – сказав він.

“Не всі знаки, які ти бачиш, призначені для тебе. Деякі з них – для інших”.

Тор розглядав Аргона у тьмяному світлі і починав розуміти. Невже з Гвен повинно статись щось погане? І якщо це так, як він міг би це зупинити?

“Чи можете ви змінити долю?” – запитав Тор.

Аргон розвернувся, повільно перетинаючи кімнату.

“Звичайно, це питання, яке люди задають протягом століть”, – відповів Аргон. – “Чи можна змінити долю? З одного боку, все вже визначено, все вже написано. З іншого – у нас є свобода волі. Наші вибори також визначають нашу долю. Здається неможливим, що доля і вільний вибір існують все життя пліч-о-пліч, але все-таки це так. Саме в тому місці, де стикаються ці дві протилежності, у гру вступає людська поведінка. Долю не завжди можна змінити, але іноді її можна обійти або навіть переписати за допомогою великої жертви чи сильної волі. Найчастіше ми є лише спостерігачами, які мають змогу тільки дивитись. Ми вважаємо, що приймаємо участь, але насправді це не так. В основному, ми спостерігачі, а не учасники”.

“Тоді чому Всесвіт турбується про те, щоб показати нам знамення, якщо ми нічого не можемо зробити?” – запитав Тор.

Аргон повернувся і посміхнувся.

“Ти кмітливий, хлопче. Я скажу тобі. Головним чином, нам посилають знамення, щоб ми змогли підготуватись. Нам дають підказки, щоб дати час на підготовку. Іноді це робиться для того, щоб ми могли щось змінити. Але таке трапляється дуже нечасто”.

“Чи правда, що біла гадюка віщує смерть?”

Аргон подивився на нього.

“Так”. – нарешті відповів друїд. – “Це завжди так”.

Серце Тора забилось частіше після того, як друїд підтвердив всі його здогадки. Він також був здивований від прямої відповіді Аргона.

“Я зіткнувся з нею сьогодні”, – сказав Тор. – “Але я не знаю, хто помре. Мені здається, що я повинен щось зробити, щоб запобігти цьому. Я хочу викинути це зі своєї голови, але не можу. Мені постійно ввижається голова змії. Чому?”

Аргон довго дивився на Тора, потім зітхнув.

“Тому що смерть того, хто помре, вплине безпосередньо і на тебе. Це матиме вплив на твою долю”.

Тор був дуже схвильований. Він відчував, що кожна відповідь викликає ще більше питань.

“Але це не справедливо!” – сказав він. – “Мені потрібно знати, хто саме помре. Я зможу попередити цю людину!”

Аргон похитав головою.

“Можливо, тобі і не треба знати цього”, – відповів він. – “І якби ти навіть знав, ти нічого б не вдіяв. Смерть завжди знаходить свою жертву. Навіть якщо жертву попередили”.

“Тоді навіщо мені це показали?” – запитав змучений Тор. – “І чому це не йде з моєї голови?”

Аргон ступив так близько, що опинився у декількох дюймах від Тора. Очі друїда у темряві горіли так яскраво, що це налякало Тора. Це було наче дивитись на сонце, але Тор не міг відвести погляд у бік. Аргон підняв руку і поклав її на плече Тора. Вона була льодяною на дотик, холодок пробіг через тіло хлопця.

“Ти ще молодий”, – повільно сказав Аргон. – “Ти відчуваєш речі занадто глибоко. Бачити майбутнє – це велика нагорода. Але це може бути і великим прокляттям. Більшість людей, які проживають свою долю, поняття не мають про неї. Іноді дуже боляче знати долю, знати, що буде далі. Ти ще навіть не почав розуміти свої сили. Але колись ти зрозумієш. Колись. Після того, як ти зрозумієш, звідки ти”.

“А звідки я?” – запитав розгублений Тор.

“З дому твоєї матері. Далеко звідси. За Каньйоном, на дальніх рубежах Вільдів. Там є замок, високо в небі. Він стоїть одиноко на скелі і, щоб дістатись до нього, треба пройти вздовж кам’яної дороги. Це чарівна дорога, вона неначе веде до самого неба. Це місце великої сили. Ти родом звідти. Поки ти не побуваєш у цьому місці, ти не зрозумієш все до кінця. Коли ти зробиш це, ти отримаєш відповіді на всі свої запитання”.

Тор кліпнув. Коли він відкрив очі, то, на свій подив, побачив, що знаходиться ззовні будинку Аргона. Він поняття не мав, як туди потрапив.

Вітер бився об скелі. Тор подивився на різке сонячне світло. Поруч з ним стояв Крон і нявчав.

Тор підійшов до дверей будинку друїда і постукав у них з усіх сил. У відповідь не пролунало нічого, крім тиші.

“Аргон!” – закричав Тор.

У відповідь він почув тільки свист вітру.

Він спробував відкрити двері, натиснувши на них всією масою, але вони навіть не поворухнулись.

Тор чекав довгий час, поки нарешті не почало вечоріти. Нарешті він зрозумів, що його час тут вичерпаний.

Він повернувся і почав спускатись по кам’янистому схилу. Хлопець відчував себе ще більш заплутаним. Тепер він був упевнений, що наближається смерть. Але він нічого не зможе з цим зробити.

Хлопець йшов по цьому безлюдному місцю. Раптом він відчув холод на щиколотках. Він побачив густий туман, який ставав все густіше і піднімався все вище. Тор не розумів, що відбувається. Крон занявчав.

Тор спробував прискоритись, але дуже швидко туман став настільки густим, що він ледве бачив, що відбувається у нього перед очима. У той же час хлопець відчув, як його кінцівки важчають, а небо, як за помахом чарівної палички, темнішає. Він відчув, що його сили вичерпані. Тор не міг більше зробити ані кроку. Хлопець згорнувся у клубок на землі, оповитий туманом. Він спробував відкрити очі, поворушитися, але не зміг. За мить Тор вже міцно спав.

*

Тор побачив, що стоїть на вершині гори. Перед ним розкинулося ціле Королівство Кільця. Він бачив перед собою замок Короля, фортифікаційні споруди, сади, дерева і пагорби; все тонуло у літній зелені. Поля були наповнені фруктами і квітами; лунали святкові звуки музики.

Але, щойно Тор почав оглядатися, трава почала чорніти. Фрукти попадали з дерев, і самі дерева стали сухими. Всі квіти перетворились на попіл, але – що навело на нього найбільший жах – будинки почали руйнуватись один за одним, поки від них не залишилось нічого, крім купи каміння.

Тор подивився вниз і раптом побачив величезну білу гадюку. Її слизьке тіло вилось між ногами Тора. Він стояв безпорадний, поки його тіло, а потім і руки були повністю обвиті змією. Він відчув, що задихається. Змія видушувала з нього життя, вона огорнула хлопця і дивилась на нього. Її голова знаходилась всього в декількох дюймах від обличчя Тора, а язик майже діставав до щоки. Вона відкрила свій рот ширше, показавши величезні ікла, нахилилась вперед і проковтнула голову хлопця.

Тор скрикнув і опинився в замку Короля. Той був зовсім порожній, навіть трон не стояв на своєму місці. Меч Долі лежав неторканим. Всі вікна були розбиті, вітражі валялись на камінні. Він почув музику, повернувся на звук і пішов через порожні кімнати. Нарешті, він досяг величезних подвійних дверей, сто футів у висоту і щосили натиснув на них.

Тор стояв на вході у королівський бенкетний зал. Два довжелезні столи перед ним розтягнулись на всю кімнату. На столах було вдосталь їжі, але за ними ніхто не сидів. У дальньому кінці кімнати сиділа лише одна людина. Це був король Маꥳл. Він сидів на троні і дивився прямо на Тора. Здавалося, що він був так далеко.

Тор відчував, що має підійти до нього. Він пішов по великій кімнаті, між двома бенкетними столами. Раптом всі продукти по обидва боки від нього почали псуватись, вони гнили і чорніли з кожним його кроком. На них тут же сідали мухи. Вони дзижчали і копошились на гнилій їжі.

Тор почав йти швидше. Король був вже близько, якихось десять футів, коли збоку з’явився слуга, тримаючи величезний золотий кубок з вином. Це був відмінний кубок, зроблений з щирого золота і покритий рубінами і сапфірами. Тор побачив, що поки Король відвернувся, слуга всипав у вино білий порошок. Тор зрозумів, що це була отрута.

Слуга підніс кубок ближче, і Маꥳл схопив його обома руками.

“Ні!” – закричав Тор.

Тор кинувся вперед, намагаючись вибити вино з рук короля.

Але він був недостатньо швидкий. Маꥳл пив вино великими ковтками. Воно лилось по його щоках, грудях, аж ось, нарешті, вино в келиху закінчилось.

Маꥳл повернувся і подивився на Тора, його очі широко розкрилися. Він простягнув руки і схопився за горло, потім почав задихатись і впав з трону на кам’яну підлогу. Його корона звалилась з нього, з брязкотом вдарилась об кам’яну підлогу і відкотилась на кілька футів.

Він лежав нерухомий, з розплющеними очима, мертвий.

Прилетів Естофель і сів на голову Королю Маꥳлу. Він дивився прямо на Тора і, раптом, закричав. Звук був настільки пронизливим, що мурашки пробігли по спині Тора.

“Ні!” – закричав Тор.

*

Тор прокинувся від власного крику.

Він підвівся і дивився навколо, важко дихаючи, намагаючись з’ясувати, де він знаходиться. Він все ще лежав на Аргоновій горі. Мабуть, він заснув тут. Туман розсіявся, і він побачив світанок. Криваво-червоні промені сонця майоріли над горизонтом, запалюючи день. Поруч з ним нявчав Крон. Він скочив йому на коліна і лизнув обличчя.

Тор обійняв Крона. Хлопець важко дихав, намагаючись зрозуміти – чи він прокинувся, чи ще спить. Йому знадобилось багато часу, щоб зрозуміти, що це був лише сон. Усе було таким справжнім.

Тор почув вереск і побачив Естофель поруч на скелі. Великий птах подивився прямо на хлопця і закричав, потім знову і знову.

Від цього звуку по спині Тора пробіг холодок. Такий самий вереск він чув у своєму сні. Тепер кожною унцією свого тіла він розумів, що це було послання.

Король буде отруєний.

Тор схопився на ноги і у променях світанку побіг вниз з гори, прямуючи до Королівського Двору. Він повинен був побачити Короля. Король може подумати, що Тор божевільний, але він не має вибору і буде робити все для того, щоб врятувати життя Королю.

*

Тор промчав через міст до зовнішніх воріт замку. На щастя, двоє охоронців, що стояли там, впізнали його по Легіону. Вони пропустили його, не зупиняючи, і він продовжував бігти разом з Кроном.

Тор мчав по королівському двору, повз фонтани, доки не вибіг до внутрішніх воріт замку. Там стояли четверо охоронців, які перегородили йому дорогу.

Тор зупинився, хапаючи ротом повітря.

“Яка твоя мета, хлопче?” – запитав один з них.

“Ви не розумієте, ви маєте пропустити мене”, – видихнув Тор. – “Я маю побачити Короля”.

Охоронці підозріло переглянулись.

“Я Торгрін з Королівського Легіону. Ви повинні мене пропустити!”

“Я знаю, хто він такий. Він один з нас”, – сказав один з охоронців.

Але головний страж зробив крок вперед.

“Яка справа у тебе до Короля?” – наполегливо запитав він.

Тор досі не міг віддихатись.

“Дуже важлива справа. Я терміново маю його побачити!”

“Ти погано інформований. Король не чекає тебе. Його тут немає. Він поїхав зі своїм караваном годину тому у справах двору. Він не повернеться до вечора, поки не почнеться королівський бенкет”.

“Бенкет?” – запитав Тор і його серце закалатало. Він згадав свій сон, бенкетні столи і зі страхом відчув, що все справджується.

“Так, бенкет. Ти, як один з воїнів Легіону, точно будеш там. Але зараз Короля немає і немає ніякої можливості побачити його. Повертайся пізніше разом з іншими”.

“Але я повинен передати йому повідомлення!” – наполягав Тор. – “Перед бенкетом!”

“Ти можеш залишити повідомлення мені, якщо хочеш. Але я не передам його раніше, ніж це можеш зробити ти”.

Тор не хотів залишати повідомлення охороні. Він розумів, що виглядатиме божевільним. Він повинен передати його сьогодні сам, перед святом. Він молився, щоб не зробити це занадто пізно.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Тор поспішив повернутися до казарм Легіону. На щастя, він повернувся на світанку, ще до того, як почалося денне тренування. Тор задихався. Крон був поруч з ним. Він приєднався до іншими хлопців, які прокидалися, щоб отримати розпорядження на день. Він стояв, захекавшись, стурбований, як ніколи. Тор не уявляв собі, як він зможе дочекатися кінця тренування. Він рахуватиме кожну хвилину до вечірнього бенкету, поки не зможе попередити Короля. Він був упевнений, що передвістя з’явилося йому, щоб він зміг попередити правителя. Доля королівства лежала на його плечах.

Виснажений Тор біг поруч з Рісом і О’Коннором на поле. Вони почали шикувались.

“Де ти був минулої ночі?” – запитав Рис.

Тор хотів би знати, як відповісти, але насправді він і сам не знав, де був. Що він мав сказати? Що він заснув на горі біля Аргона? Це не мало ніякого сенсу, навіть для нього самого.

“Я не знаю”, – відповів він, не знаючи, що сказати.

“Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що не знаєш?” – запитав О’Коннор.

“Я заблукав”, – сказав Тор.

“Заблукав?”

“Ну що ж, тобі пощастило повернутися вчасно”, – сказав Ріс.

“Якби ти запізнився на денні вправи, вони б не дозволили тобі повернутися в Легіон”, – додав Елден, підходячи до них. Він поплескав Тора по плечу своєю мускулистою рукою. – “Радий тебе бачити. Тебе вчора не вистачало”.

Тор все ще дивувався, наскільки змінилось ставлення Елдена до нього з часів, коли вони побували на іншій стороні Каньйону.

“Як справи з моєю сестрою?” – пошепки запитав Ріс.

Тор почервонів, не знаючи, що відповісти.

“Ти з нею бачився?” – продовжував допитуватися Ріс.

“Так”, – почав Тор. – “Ми чудово провели час. Хоча ми змушені були передчасно розійтися”.

“Що ж”, – продовжив Ріс, коли всі вони вишикувалися перед Колком і Королівською раттю. – “Сьогодні ввечері ти знову її побачиш. Одягни все найкраще. Сьогодні Королівський бенкет”.

Тор здригнувся. Він подумав про свій сон і йому здалося, ніби сама доля танцює у нього перед очима. Він відчув себе безпорадним, приреченим просто спостерігати за тим, як розгортаються події, не в силах що-небудь змінити.

“ТИХО!” – Крикнув Колк і почав ходити перед хлопцями.

Тор і його друзі принишкли.

Колк повільно проходив повз шеренги солдатів, оглядаючи їх.

“Ви вчора повеселилися, а тепер повертаємося до тренування. Сьогодні ви навчитеся стародавньому мистецтву копання окопів”.

Всі заскиглили в один голос.

“ТИША!” – скомандував він.

Вони замовкли.

“Копання траншей являє собою важку роботу”, – продовжував Колк. – “Але це важлива робота. Одного дня ви опинитесь у дикій природі, захищаючи наше королівство, а поруч з вами не буде нікого, хто міг би вам допомогти. Буде холодно – настільки холодно, що ви не будете відчувати пальців ніг у непроглядній темряві ночі. Ви станете робити все що завгодно, щоб зігрітися. Або ви опинитеся в бою, в якому вам потрібно буде сховатися, щоб захистити себе від ворожих стріл. Причин, за якими вам знадобиться окоп, може бути мільйон. І окоп може стати вашим кращим другом”.

“Сьогодні”, – продовжував Колк, прокашлявшись. – “Ви цілий день будете копати траншеї, доти, доки ваші руки не будуть червоними від мозолів, поки ваші спини не стане ломити. І тоді, в день бою, це не здасться вам таким вже поганим”.

“КРОКОМ РУШ!” – скомандував Колк.

Знову пролунав стогін розчарування, і юнаки розбилися у шеренги по двоє та помарширували через поле за Колком.

“Відмінно”, – сказав Елден. – “Копання окопів. Саме так я і хотів провести цей день”.

“Могло бути й гірше”, – сказав О’Коннор. – “Якби йшов дощ”.

Вони підняли очі до неба, і Тор зауважив загрозливі хмари над їх головами.

“Він може піти”, – сказав Ріс. – “Не наклич”.

“ТОР!” – пролунав крик.

Обернувшись, Тор побачив, що Колк дивиться на нього. Він побіг до Колка, задаючись питанням, що ж він зробив не так.

“Так, сер”.

“Тебе викликає твій лицар”, – коротко сказав він. – “Відзвітуй перед Ереком на території замку. Тобі пощастило – сьогодні ти вільний. Замість цього ти служитимеш своєму лицареві, як повинні робити всі хороші зброєносці. Але не думай, що ти уникнеш копання окопів. Коли ти повернешся завтра, будеш копати їх один. А тепер іди!” – крикнув командир.

Обернувшись, Тор зловив на собі заздрісні погляди своїх друзів, після чого побіг з поля до замку. Що Ереку могло знадобитися від нього? Чи пов’язано це якось з Королем?

*

Тор біг через Королівський Двір, звертаючи на стежку, по якій він раніше не ступав – до казарм Срібла. Їх казарми були вдвічі більші, ніж казарми Легіону – будівлі були викладені міддю, а стежки вимощені новим каменем. Щоб дістатися туди, Тор повинен був пройти через величезні арочні ворота, які пильнувала дюжина Королівських вартових. Стежка розширювалася, розтягувалася через величезне відкрите поле і закінчувалась комплексом кам’яних будівель, оточених огорожею, яку охороняла ще дюжина лицарів. Видовище було значним – навіть звідси.

Тор біг по стежці відкритою місциною. Лицарі вже підготувалися до його наближення, хоча він все ще був далеко. Вони виступили вперед і схрестили свої списи, дивлячись прямо перед собою, не звертаючи на нього уваги.

“З якого приводу ти тут?” – запитав один з них.

“У мене служба”, – відповів Тор. – “Я – зброєносець Ерека”.

Лицарі обмінялися настороженими поглядами, але інший лицар виступив вперед і кивнув. Вони відступили, забравши свою зброю, після чого повільно відкрилися ворота – їх металеві шипи піднялися, заскрипівши. Ворота були величезні – як мінімум, товщиною два фути – і Тор подумав, що це місце було навіть більш укріпленим, ніж замок Короля.

“Друга будівля праворуч”, – крикнув лицар. – “Ти знайдеш його в стайнях”.

Тор розвернувся і поспішив по стежці через двір, проходячи через ряд кам’яних будівель. Все блищало, все було бездоганним, в ідеальному стані. Це місце випромінювало ауру сили.

Тор знайшов будівлю і був засліплений видовищем що постало перед ним: десятки найбільших і найкрасивіших коней, яких він коли-небудь бачив, були прив’язані рівними рядами зовні будівлі. Більшість з них була в обладунках. Коні виблискували. Все було величне.

Тут і там верхи на конях снували справжні лицарі. Тримаючи в руках різну зброю, вони проходили через двір з різних воріт. Це було жваве місце. Тор відчував тут присутність битви. Це місце було не для тренувань, воно – для війни. Життя і смерті.

Тор пройшов через невеликий арковий прохід, вниз по темному кам’яному коридору і заглядав з однієї стайні в іншу в пошуках Ерека. Він дістався до останньої стайні, але ніде не знайшов лицаря.

“Ти шукаєш Ерека?” – запитав стражник.

Обернувшись, Тор кивнув.

“Так, сер. Я – його зброєносець”.

“Ти спізнився. Він уже зовні, готує свого коня. Ворушися швидше”.

Тор побіг по коридору і вирвався з конюшні на відкрите поле. Ерек був там. Він стояв перед величезним доблесним блискучим чорним конем з білим носом. Кінь фиркнув, коли з’явився Тор. Ерек обернувся.

“Я прошу вибачення, сер”, – сказав Тор, захекавшись. – “Я прийшов, як тільки зміг. Я не хотів спізнюватися”.

“Ти якраз вчасно”, – відповів Ерек, люб’язно посміхнувшись. – “Тор, познайомся з Ланніном”, – додав він, жестом вказуючи на коня.

Ланнін пирхнув і прогарцював, немов у відповідь. Тор зробив крок вперед і, простягнувши руку, погладив його ніс. Кінь тихо заіржав у відповідь.

“Це мій дорожній кінь. У лицаря мого рангу багато коней, як ти маєш знати: один – для лицарських турнірів, другий – для бою, третій – для довгих подорожей. З цим конем тобі належить подружитися. Ти йому подобаєшся, і це добре”.

Ланнін нахилився вперед і ткнув носом в долоню хлопця. Тор був приголомшений величчю цієї істоти. Він бачив кмітливість у його очах. Це було моторошно – здавалося, що кінь усе розуміє.

І тут Тор усвідомив те, що сказав Ерек.

“Ви сказали подорож, сер?” – здивовано запитав він.

Ерек перестав затягувати ремені і, обернувшись, глянув на нього.

“Сьогодні день мого народження. Мені виповнилося двадцять п’ять років. Це особливий день. Ти знаєш про День Вибору?”

Тор похитав головою. “Небагато, сер. Тільки те, що розповіли мені інші”.

“Ми, лицарі Кільця, завжди повинні продовжувати свій рід, покоління за поколінням”, – почав Ерек. – “До двадцяти п’яти років нам потрібно вибрати для себе наречену. Якщо ми нікого не вибрали до цього часу, закон зобов’язує нас знайти її. Нам надають один рік на пошуки, після чого ми повинні привезти її сюди. Якщо ми повернемося, не домігшись успіху, тоді Король сам вибере для нас наречену, і ми втрачаємо право вибору”.

“Тому сьогодні я повинен відправитися на пошуки”.

Тор втупився на Ерека, втративши дар мови.

“Але, сер, невже ви їдете? На цілий рік?”

Тору стало зле від цієї думки. Він відчув, як його світ руйнується. Лише тепер він повною мірою відчув як сильно йому подобався Ерек. У певному сенсі він став для нього батьком – навіть більше, ніж рідний батько.

“Але чиїм же зброєносцем я тоді буду?” – запитав Тор. – “І куди Ви поїдете?”

Тор згадав, чим він йому зобов’язаний, як він врятував його життя. Його серце стиснулося при думці, що Ерек їде.

Ерек зайшовся безтурботним сміхом.

“На яке питання я повинен відповісти першим?” – запитав він. – “Не хвилюйся. Тебе закріплять за новим лицарем. Ти будеш його зброєносцем до мого повернення. Це Кендрик, старший син Короля”.

Серце Тора заспівало, коли він почув про це. Він відчував таку ж прихильність до Кендрика. Кендрик був першим, хто помітив Тора і забезпечив йому місце в Легіоні.

“Що стосується моєї подорожі…” – продовжив Ерек. – “Я ще не знаю точно. Знаю, що поїду на південь, в королівство, звідки я родом, і пошукаю наречену там. Якщо я не знайду її в межах Кільця, тоді, напевно, я перетну море і відправлюся в своє власне королівство, щоб знайти її там”.

“Ваше власне королівство, сер?” – перепитав Тор.

Тор усвідомив, що йому відомо про Ерека дуже мало, і він зовсім не знає, звідки лицар родом. Він завжди вважав, що той народився десь в межах Кільця.

Ерек посміхнувся. “Так, далеко звідси, через море. Але це вже інша історія. Мені належить далека і довга дорога, я повинен підготуватися. Тому допоможи мені зараз. Часу мало. Запряжи мого коня і приготуй зброю”.

У Тора запаморочилось в голові, коли він підбіг до кінських обладунків. Хлопець витягнув чорно-срібну кольчужну попону Ланніна. Він підбіг до коня, розмістив її на його спині і розправив по всьому величезному тілу. Після цього Тор дістав ще спеціальний шолом з тонкого металу, який вдягався на голову коня.

Ланнін тихо заіржав, але Тору здалось, що йому це подобається. Він був благородним конем і хлопцеві здавалось, що тварина в обладунках виглядає так само добре, як і лицар.

Тор побіг і дістав золоті шпори Ерека, потім допоміг їх прикріпити. Ерек скочив на коня.

“Яка зброя вам знадобиться, сір?” – запитав Тор.

Ерек подивився вниз.

“Важко передбачити, у яких битвах мені доведеться побувати протягом року. Але я маю полювати і захищати себе. Тому, звичайно, мені потрібний мій довгий меч. Також, принеси мені короткий меч, лук, сагайдак зі стрілами, короткий спис, булаву, кинджал і мій щит. Я підозрюю, цього має стати”.

“Так, сір”, – сказав Тор і зірвався з місця. Він побіг до збройової стійки Ерека, поруч зі стійлом Ланніна і подивився на десятки видів зброї. Це був значний арсенал і вибирати було з чого.

Він обережно знімав зброю Ерека, яку той забажав, і передавав кожен екземпляр особисто Ереку або прикріпляв її до упряжі.

Ерек одягнув шкіряні рукавички, готуючись йти. Тор не міг просто стояти і дивитись, як він їде.

“Сір, я відчуваю, що мій обов’язок супроводжувати вас у цій подорожі”, – сказав Тор. – “Я ваш зброєносець, зрештою”.

Ерек похитав головою.

“Цю дорогу я повинен пройти сам”.

“Тоді, можливо, я можу супроводити вас до першого перехрестя?” – тиснув Тор. – “Якщо ви їдете на південь, ті дороги я добре знаю, адже я сам з півдня”.

Ерек подивився вниз, роздумуючи.

“Якщо ти хочеш провести мене до першого перехрестя, я не бачу в цьому нічого поганого. Але це важка поїздка, тому ми повинні рушати прямо зараз. Візьми коня мого зброєносця в кінці стайні. Він гнідий, з рудою гривою”.

Тор побіг до задньої частини стайні і знайшов коня. Коли хлопець осідлав тварину, Крон висунув голову з-під сорочки, подивився вниз і занявчав.

“Все добре, Крон”, – заспокоїв друга Тор.

Тор нахилився вперед і підганяючи коня, виїхав зі стайні. Ерек не став чекати Тора і помчав галопом на Ланніні. Тор намагався встигати за Ереком.

Вони проїхали разом через Королівський Двір. Вартові виструнчилися і відійшли в сторону, коли вони минали ворота. Декілька воїнів Срібла вишикувались, спостерігаючи і чекаючи, поки Ерек проїде поряд. Вони підняли кулаки в знак привітання.

Тор був гордий їхати поруч з Ереком в якості його зброєносця і радий був супроводжувати його, хоча б і до першого перехрестя.