Чужі сни

Роздiл 3

Паралель -2.

Жовтень

Сказати, що на вулиці було холодно, – це нічого не сказати.

Хоча сніг пішов майже п’ять годин тому, а снігопад завжди приносив із собою невелике потепління, всупереч усім прогнозам ставало все холодніше й холодніше. Винен був вітер, який посилювався. Здавалося, що десь на півночі ввімкнули жахливі вентилятори, завданням яких будь-що-будь видути із Сантауна все живе. Снігопад легко перетворився на заметіль, хуртовина – на снігову бурю, а тепер над містом вирував справжній ураган. По телебаченню передали штормове попередження, вже третє за останній тиждень. Ніяких піших пересувань, твердили з екранів, старайтеся не виїжджати з дому на поверхню, а користуйтеся підземними переходами, якщо вам уже так закортіло щось купити.

Пішими, всміхнулася вона, можна подумати, комусь спаде на думку вийти на вулицю пішки. Чи не найскладніший і не найприємніший метод самогубства.

Пориви холоднечі, що пронизує все і вся, наздогнали Кіру в підземному гаражі. Хоча яка може бути холоднеча в опалювальному приміщенні? Так, невідь-звідки виниклий протяг! Але за ті кілька секунд, що знадобилися Кірі Давидовій, аби перетнути простір між ліфтом і всюдиходом, вона встигла зіщулитися разів зо два, втягнути голову в плечі та щільніше загорнути парку. Мороз, що причаївся за дверима, встромив у неї шорстке крижане жало, продираючи до самісіньких кісток. Він був терплячий, нещадний і нікуди не дівався – завжди жив на вулиці, десь поблизу, чекаючи необережну жертву.

Кіра ковзнула на сидіння й увімкнула двигун. Всюдихід, вітаючись із господинею, моргнув приладовою дошкою (стрілки описали вітальне коло по ожилих після нічного сну циферблатах і стали вертикально), від’єднався від системи підігріву та під задоволене бурчання пропелерів наддуву піднявся над підлогою паркінгу. Невелика приземкувата машина зависла на повітряній подушці, готова вирушити в дорогу. Залишалося тільки підняти плиту воріт і прокотитися по пандусу, що веде назовні, але Кіра завмерла, не наважуючись це зробити. Покинути будинок і пірнути у круговерть бурхливої хуртовини не здавалось їй такою вже вдалою думкою. Вона б воліла узагалі нікуди не їхати, але майбутня коротка подорож від її квартири до Центру була неминучою, як ніч або старість.

Коли недільного заметільного ранку, в вихідний, який Кіра мала намір провести в ліжку, і до того ж не на самоті, її життя порушується дзвінком службового комунікатора, номер якого відомий лише трьом людям на всьому білому світі, це означає одне: має бути джамп.

Обчислювачі видали результат, точку визначено, час розраховано до секунди і сперечатися просто нема коли. Нікого в світі не хвилює, що на кухні лишився недоїдений салат, що відкоркувати вино вони з Данилом так і не встигли, що сандалові свічки (так, банально, низькопробно, але Кіра полюбляла приймати ванну при свічках!) так і залишаться незасвіченими…

Вона давно знала: не можна будувати плани. Ні на вихідні, ні на відпустку. Ніколи. Прокляті гени джампера! Довелося ж із ними народитися. Довелося ж потрапити на замітку хлопцям із Центру і стати тим, ким вона стала. Джампер – це не професія, це доля, біс би її…

Зараз, коли всі нормальні городяни займаються своїми дрібними справами, коли хуртовина вже кружляє свій танець на вулицях, у провулках і дворах Сантауна, до будівлі Центру з усіх боків підтягуються люди: техніки, зброярі, лікарі і хлопці з її джамп-групи. Усі вони, від високолобого обчислювача-теоретика до останнього техніка, у якого навіть у ніздрях силіконове мастило і графітовий пил, їдуть рятувати, блядь, людство, хоча ніхто не знає, чи можна таким шляхом його врятувати.

І, найголовніше, чи треба його рятувати? – подумала Кіра зі злістю, виводячи сноумобіль на естакаду. – Хіба це життя? Ховаємось, як щури, в норах, виритих ближче до термальних вод, ростимо гідропонне несмачне їдло під штучними сонцями, вічно в шмарклях, вічно замерзлі. Півроку літо – це, як жартує Данило, та пора року, коли сеча застигає, розтікаючись по землі, півроку зима – це коли сеча замерзає ще у повітрі. Нормальна людина різниці не помітить – їй просто весь час холодно.

Якби не лікарі з їхніми ліками та не вчені, які придумали метод акумулювання геотермальної енергії, то люди давно б вимерли всім людством, за винятком кількох колоній на екваторі, а так…

Природне зменшення населення на півтора відсотка за рік – це, звичайно, не смертельно, але шляхом нескладних математичних розрахунків можна легко визначити час Ч – дату відходу людей у небуття як виду. Значить, немає зайвих годин на розмови, особисте життя та інші принади. Це сорок років тому, коли Північ тільки почала свою переможну ходу, засипаючи колись родючі рівнини жорстким білим пилом на десять місяців за рік, можна було сказати – потім, хлопці, встигнемо. Наші найрозумніші в світі вчені обов’язково щось придумають, і ми відвоюємо все назад! Дайте нам рік. Або два. Або десять. І давали, але нічого не відбувалось. Ідеї вмирали одна за одною, минали роки, і надія потихеньку чахнула, як чахли і перетворювалися на крижані стовпи пальми на берегах колись теплих морів.

А потім відкрили Паралелі, зрозуміли, в чому корінь зла, придумали джамп, знайшли джамперів і вступили у битву за виживання. У битву за життя свого світу на чужій території. У нещадний бій із Паралеллю-1, який триває ось уже 20 років, і всі ці роки льоди, як і раніше, повзуть на південь у Північній півкулі, деруться на північ у півкулі Південній, і страшні щелепи ось-ось зімкнуться на горлянці людства.

Зараз, коли на екваторі взимку не вище плюс п’ять-шість за Цельсієм, часу у воюючих немає ні на що. Вижити – завдання не для однієї людини, це завдання для всього людства, а джампери – інструмент для досягнення цієї благородної мети.

У інструмента не може бути свічок у ванній, місячних і кепського настрою. Інструмент мусить бути повністю справний і опинитися під рукою у слушний момент.

Всюдихід Кіри перевалив через довгий сніговий язик, який загородив частину виїзду, і виповз на наст, по якому вітер гнав гнучкі щупальця поземки.

Палюче яскраве світло ксенонових головних ламп потужної машини в’язло у вихорі сніжинок, як тарган у смолі. Лампи на ліхтарних стовпах-вішках, розставлених уздовж дороги через кожні 25 метрів, здавалися блідими плямами у мереживній круговерті.

На прямій до площі Порятунку заблукати було складно, але Кіра все-таки увімкнула екрани нічного бачення, і світ одразу спалахнув флуоресцентним зеленим. Стали помітні маркери, за якими дорогу знайшов би і приїжджий, який ніколи до того не подорожував по місту в бурю.

Вона додала тяги, і сноумобіль, видувши із-під юбки хмару снігу, жваво поплив над поземкою, набираючи хід. Кіра кинула погляд на годинник на приладовій дошці й усміхнулася куточком рота: розумниця, встигла зібратись і виїхати всього за двадцять хвилин з моменту дзвінка, значить, буде на КПП Центру хвилин за десять до призначеного терміну. Скоріше за все, часу до джампа залишилося небагато – нечасто виходить обчислити критичну точку більш ніж за кілька годин до її виникнення – і в Центрі вже панує метушня, щоправда, непогано організована, але все ж метушня. Що ж, у цьому безладі вона почувалась, як альфа-самка в гончій зграї.

Кіра їхала по Радіалу на самоті – ні зустрічних, ні попутних сноумобілів, ні, що цілком зрозуміло, пішоходів.

На кільці біля площі Порятунку вона помітила на одній з Діагоналей одномісний скутер і подумала, що в ньому поспішає на роботу хтось із колег, але триполозна машинка, мазнувши по всюдиходу Кіри прозорим світлом фар, покотила у протилежному напрямку.

Після площі Порятунку починався проспект Свободи – широка магістраль, яка розтинала місто з півдня на північ, – звичайно ж, у такий снігопад її ніхто не розчищав, але всюдихід на повітряній подушці міг не боятися снігового покриву. Тут Кіра розігнала машину до сорока миль за годину і, торкнувшись навушника, викликала Данила. Його ком з’єднався з лінією через п’ять гудків, пролунав сигнал, по екрану на приладовій пробігли смуги й тіні. Вона почула, як дихає співрозмовник, подумала трохи, явно вагаючись, але все-таки увімкнула відеозв’язок.

– Слухаю, Кіро… – відгукнувся Данило.

Він сидів у кухонному блоці. В її кухонному блоці. І пив каву з рудої чашки. З її чашки. Все було б нічого, але вона дотепер не знала: цей високий брюнет із блакитними, трохи водянистими очима і тонким обличчям інтелектуала-аскета – її чоловік чи ні? Якщо її, то все гаразд, а якщо ні, то що він робить у її квартирі?

– Ти що, вже встигла дістатися?

– У дорозі. Вибач, що так вийшло.

Кірі дійсно було незручно. Немає нічого гіршого, ніж бездарно перервана прелюдія.

– Що вдіяти? Кожного з нас можуть покликати у будь-який момент. Ти лікар, від тебе залежать чужі життя, ти зобов’язана… Ми ж на воєнному стані…

– Ми вже років сорок на воєнному стані… Але я не з того приводу, Дані. Я говорила з госпіталем перед тим, як набрати тебе… – сказала Кіра, ненавидячи себе за те, що так спритно й невимушено бреше. Виходило природно, іноді навіть природніше, ніж говорити правду. – Ситуація важка. Скажу чесно, я не знаю, коли закінчу оперувати.

– Мені тебе не чекати? Так?

– Так. Краще не чекай. Я можу й зовсім не приїхати.

– Буде шкода.

– Мені теж.

Ну, хоч тут можна сказати правду. Їй справді було дуже шкода.

– Хочеш, я почекаю тебе в госпіталі?

– Навіщо? – сумно всміхнулася Кіра в об’єктив відеокамери. – У будь-якому разі сьогодні ми стратили – не варто і намагатись. Я буду ніяка – втомлена, зла, засмикана і не хочу, щоб ти бачив мене такою. Наступного разу, Даниле. Добре?

– Добре, – погодився він знехотя. – Тоді я допиватиму каву – і додому.

– Звичайно. Я подзвоню тобі, як приїду.

Він усміхнувся.

– Слухай, Кіро, а ти не пробувала на вихідні вимикати комунікатор? Хоча б на добу? Це не карається, у Безпеці на це заплющують очі – мають же люди коли-небудь відпочивати? Ти не єдиний хірург у Сіті, врешті-решт. Чи ти думаєш, світ перестане обертатись, якщо ти підеш зі зв’язку?

– Я не можу…

– Що не можеш? Світ не завалиться, повір.

– Мій світ – може, – серйозно заперечила Кіра.

І, хоч як дивно, в цю мить вона теж говорила правду.

Коли її всюдихід в’їхав на приймальний пандус Центру і термозавіса розступилася перед його куцим носом, стало видно, що на неї ДУЖЕ чекають.

Біля в’їзду в Трубу стояв тутешній кар, пофарбований у жовтий колір, а поряд із автомобілем – двоє військових у костюмах із підігрівом, у масках, що закривали практично все обличчя, і з автоматами.

Один із вояків кинувся до неї, як дитина, що загубилася, до матері, підскочив до дверцят машини і, відчинивши їх, віддав честь.

– Пані Давидова? – пробухтів він у маску.

Кіра кивнула.

– Можу я сканувати ваш чіп?

Кіра мовчки простягнула йому ліву руку, повернувши її долонею догори.

– Дякую.

Сканер пискнув, загорівся зелений вогник.

– Особу підтверджено, – сказав неголосно другий військовий, який стояв трохи осторонь. Він говорив у мікрофон на комірі комбінезона, але з Кіри не зводив очей.

– Давидова Кіра Олегівна, тридцять шість років, етнічна росіянка, – сказав перший, розглядаючи її впритул крізь скельця маски. – Лейтенант Вязін, служба охорони Центру. Прошу вас пересісти в наш електромобіль. Вашим всюдиходом займуться.

– Що сталося, лейтенанте? – запитала Кіра, вистрибуючи з машини. – Що за поспіх?

– Вам усе пояснять на місці.

– Де це – на місці?

– Я відвезу вас до прохідної проекту «Сегмент» – так мені наказано. Подальше не в моїй компетенції. Вибачте, Кіро Олегівно.

Тут, біля в’їзду на паркінг, було холодно. Не так, як на вулиці, але холодно – крижаним бетонним диханням відразу прихопило щоки. Кіра встрибнула на сидіння автомобіля, сховала ніс у комір і завмерла, як настовбурчений птах.

Вязін закинув автомат на бік і зайняв місце водія. Загудівши електромоторами, кар рвонув із місця і майже одразу ж прошмигнув у Трубу.

Центр був величезним приміщенням. Кіра й уявити собі не могла його повних розмірів, хоча вже кілька років тут проходила значна частина її життя. Його спорудили років двадцять тому, якраз після відкриття джампа, використавши під секретний проект більшу частину будівель покинутого ракетного заводу. Тунелі-труби з’єднували будівлі підземною павутиною, являючи невидиму сторонньому оку комунікаційну систему. Деякі з будівель заривалися на добрий десяток поверхів у землю, виставивши назовні тільки вентиляційні шахти. Приміщення, що лишилися нагорі, нагадували бетонні коробки старих житлових будинків. Для всіх мешканців Сантауна Центр був науковим інститутом з використання термальних ресурсів, для обізнаних (таких було небагато, але вони були) – джамп-базою, для джамперів – місцем початку стрибка і точкою повернення. Тут починалась і тут закінчувалася невидима простим смертним війна. Війна з чужою Паралеллю.

І зараз жовтий електрокар віз Кіру на цю війну.

Паралель-1.

Жовтень

– Якщо вже всі ви зібралися тут, – сказав Кирило Давидов, – значить, вам можна знати, як мене звуть.

Вони сиділи перед ним – двадцять сім новобранців, які пройшли тест на стрибковий ген. Здебільшого молоді хлопці років до тридцяти. Дівчат було небагато – шестеро. І серед них були симпатичні.

– Звуть мене Кирило Давидов, я такий же джампер, як ви всі. Вірніше, такий, яким кожен із вас може стати – якщо захоче і якщо йому пощастить. Поки що між мною і вами є одна принципова відмінність. Ви – кандидати у джамп-групу, а я – марафонець.

Він обвів поглядом невелику аудиторію, намагаючись зачепити очима кожного з новачків, які розсілися на стільцях півколом. Слухали уважно, намагаючись не пропустити жодного слова. У принципі, правильно робили: зайвих знань не буває, ніхто і припустити не може, що саме врятує життя в мить, коли сподіватися буде ні на що.

– Ви запитаєте мене, що таке марафонець?

Кирило зробив ефектну паузу і розвів руками, немов співак, який вийшов на уклін.

– Почнімо спочатку…

Він усміхнувся, підійшов до білої переносної дошки і, все ще трохи хизуючись, взяв у руки масивний синій маркер.

– Всі ви три місяці тому проходили огляд. Звичайний аналіз крові, ви такі здаєте із самого дитинства, і після нього ніколи нічого не відбувалось, але минулого разу після отримання результатів вас було рекрутовано на державну службу в спеціальний підрозділ – джамп-групу, і зараз ви говорите з її командиром. Що, власне, ста-лося? Поясню. У ваших аналізах крові виявлено маркер джамп-гена. У тому, що він у вас є, немає вашої заслуги або заслуги ваших батьків. Це не мутація, потворність і не обраність. Це рецесивний ген, який дістався вам у спадок від далеких предків. Настільки далеких, що важко навіть уявити – можливо, ми говоримо про двісті тисяч років. Або про триста тисяч, зараз це непринципово. Давно – це давно, і різниця у сто тисяч років не змінює сьогоднішніх розкладів, тому цією похибкою пропоную знехтувати. Скажу іще одну дивовижну річ – джамп-ген колись був у всіх, хто народився під цим сонцем, але поступово, незрозуміло чому, молекула ДНК, яка несе в собі запис про ваші здібності до джампа, накопичувала помилку. Помилка в цьому випадку – це «хвіст» із амінокислот, який щоразу після стрибка чіпляється до ДНК джампера. У міру нагромадження «хвостів» і відповідного подовження молекули здатність людей здійснювати стрибки знижувалася і врешті-решт практично зникла. Сьогодні одна людина з десяти тисяч здатна зробити два-три стрибки, одна зі ста тисяч – десяток, одна з мільйона – сотню і лише одна з десяти мільйонів здатна на умовну тисячу переміщень. Таких називають марафонцями, і я один із них. Ви сидите тут тому, що здатні на стрибок, але ніхто – чуєте? – ніхто не знає, скільки джампів ви подолаєте до того, як помилка у вашій ДНК стане критичною. Два? Десять? Двадцять? Втрата здатності стрибати для звичайної людини не означає нічого – це її нормальний стан. Для джампера… Для джампера злам рецесивного гена – безумство або смерть. Так що, колеги, з одного боку, вам пощастило: джамп-група – найпрестижніший підрозділ в армії, і ви відтепер забезпечені люди зі страховкою, що пом’якшить горе від втрати родині, а от з іншого боку… З іншого боку, ви – смертники. Камікадзе³, якщо доводилося чути про таких. Не тільки ваші життя потрібні нашому світу, але і ваші смерті.

Щуплий блондин із трохи кривуватим обличчям і виступаючими вперед зубами, що сидів навпроти Давидова, посміхнувся.

– За такі бабки, – сказав він, оглядаючись на товаришів, – можна і ризикнути. Нам це все говорили, командире. Про цих генів ніхто не розводився, але те, що здохнути можна «на раз» – пояснили. Ти б нам розповів, що таке…

– Встати, – неголосно наказав Кирило. – Встати і відрекомендуватися за формою, джампере. Цього тебе вчили?

Щуплий секунду здивовано дивився на Давидова, а потім підвівся, але без особливого завзяття. Так, від гріха подалі, мало що.

– Джампер Сотников, – доповів він.

– Джампер Сотников, пане джамп-майстер, – поправив його Давидов.

– Так точно, пане джамп-майстер! Джампер Сотников!

Але ж ані дідька ти мене не боїшся, подумав Кирило, дивлячись у вицвілі очі блондина. Звідки ж ти такий взявся, красень-чоловік?

– Ставте запитання, джампере.

– Яке? – здивувався Сотников, але тут же згадав. – Слухаюсь, пане джамп-майстер! Що таке джамп, пане джамп-майстер? У мене п’ять класів школи про всі діла…

– І де тебе знайшли, джампере Сотников?

Щуплий знову посміхнувся, але цього разу посмішка була не кривою, а просто неприємною. Такою, що несе в собі загрозу, чи що?

– У в’язниці, – повідомив він і вишкірився.

Його зуби хоч і виступали, але були бездоганно білі: явний пластик, причому з дешевих, навіть без натяку на колірний підбір. – Чекав суду, пане джамп-майстер.

– Зрозуміло, – сказав Давидов. – Нумо підведіть руку ті з вас, хто пройшов повний шкільний курс!

Таких виявилося півтора десятка.

– Не густо. Спеціальна освіта?

Семеро.

– «Пуголовки»?

Троє.

– Краще, ніж нічого. Ну що ж, джампере Сотников, вважай, що ти знову в школі. Попрошу панів «освічених пуголовків» пояс-нити іншим незрозумілі слова, а я постараюся говорити доступно. Джамп – це переміщення між Паралеллю-1 і Паралеллю Зеро. Переміщення не фізичне – ваше тіло на час стрибка залишається тут. Суть джампа у відображенні електромагнітної матриці вашої особистості в реаліях Серединного світу. Слово «реалії» зрозуміле? Уже добре. А що таке Серединний світ, я поясню трохи пізніше. Слухати і чути, а коли що виходить за рамки доступного – запам’ятовуйте, запитуйте. Перша аксіома – ваше тіло нікуди не дівається. Воно лежить у спеціальному контейнері й чекає повернення вашої особи. Друга аксіома – ваш електромагнітний двійник займає те тіло, яке виявиться поблизу від точки переходу. Скажу чесно, хоча особисто зі мною цього не траплялося, це не завжди людське тіло, і треба бути готовим і до такої ситуації.

– Як це – нелюдське? – запитала зі стільця ліворуч молода дівчина з пофарбованим у два кольори світними фарбами волоссям. Їй було років 25 на вигляд, але могло бути і під сорок – модниця навряд чи обійшлася без відновлювальної пластики. На гарненькому, напевно не раз перекроєному личку відбилося щире здивування і навіть переляк. Форма її зовсім не псувала, навіть підкреслювала деякі деталі не згірше декольте.

Невже їм не говорили нічого на вступній лекції? Чи все цікаве залишили «на потім»?

– Точка переходу, – пояснив Кирило, розглядаючи співрозмовницю досить безцеремонно, але не настільки, щоб викликати звинувачення у домаганні, – призначається комп’ютером. Вона не довільна, позаяк має бути в місці напруження ймовірностей, але випадкова. Я не можу пояснити доступніше, панове претенденти, все це складно і зрозуміло тільки тим, хто теорію джампа розробляв і реалізовував на практиці. Багато хто говорить правильні слова і використовує терміни, але розумне обличчя ще не ознака компетентності. Суть процесу джампінгу відкрито ліченими вченими на планеті. Так що наші «пуголовки» можуть не напружуватися – це не про них. Не будемо вдаватися у теорії, а знати те, що вам треба знати для виконання обов’язку та для того, щоб зуміти вижити. Якщо біля точки переходу є людське тіло, то джампер потрапляє в його свідомість, відтісняючи матрицю господаря на другий план. Якщо людського тіла поруч немає, то джампер займає будь-яке, що підходить за розміром. Якщо немає відповідного за розміром – будь-яке доступне. Якщо ж немає ніякого – то матриця повертається назад, витративши стрибок. Тобто зміна у ДНК у вас з’явилась, але стрибали ви даремно. Так що ви цілком можете стрибнути в тіло собаки, кішки, їжачка або кенгуру, всі вони ще благополучно існують у Серединному світі. Чоловік може потрапити в тіло жінки, жінка – в чоловіче тіло. Головне, стрибнувши, спробувати виконати завдання і не загинути при цьому. Позаяк загибель тіла-приймача у Серединному світі в 90% випадків закінчується смертю джампера в обох всесвітах.

– А решта 10%? – запитав один із «пуголовків», огрядний чолов’яга років сорока – сорока п’яти, лисуватий, із рябим горбкуватим обличчям і нездоровими набряками під очима.

Погляд у нього був розумний, але дуже важкий – неприязний, який буває у сильних людей, які втомилися шукати вихід із безнадійного становища та готові на все для того, щоб вирватися з клітки, куди загнало їх життя. Штафірка. Змушувати його щоразу звертатися до командира за формою, звичайно, потрібно, але позбавлене сенсу і приязності в стосунки не додасть, хоча плювати! «Пуголовка» теж можна зрозуміти. Його зірвали з насидженого місця в якій-небудь правильній конторі, відлучили від дружини і дітей, може, й обридлих, але звичних і зручних. Одягнули у форму, кинули в закритий табір для підготовки джамперів і розповіли, що він тепер мусить померти за батьківщину. Просто мусить.

– Назвіться за формою і поставте запитання ще раз, – наказав Кирило стримано.

«Пуголовок» підвівся і виявився зовсім невеликого росту, але дуже широкий, буквально квадратний, причому без ознак розвиненої мускулатури.

Цікаво, подумав Давидов, як його дресирували? Чи можна взагалі розвинути бойові рефлекси за місяць у такому детренованому тілі, причому до такої міри, щоб вони закарбувалися у подсвідомості й переносилися разом із матрицею при джампі?

– Джампер Куніцин, – повідомив «пуголовок». – Що відбувається з іншими 10% джамперів після загибелі тіла-приймача, пане джамп-майстер?

Кирило знизав плечима.

– Статистика сумна. Матриці повертаються в наш світ, але для джампера це гарантоване безумство, як і при перевищенні ліміту стрибків. Мушу сказати, було кілька випадків, коли повернення пройшло відносно благополучно. Щоправда, через деякий час джампери померли – хто від розриву серця, хто від недіагностованої пухлини мозку, хто від недостатності нирок, печінки або ще чогось… Зв’язати ці смерті із загибеллю тіл-приймачів безпосередньо не можна, але я, наприклад, не потребую доказів такого зв’язку.

Судячи з того, з яким виразом обличчя Куніцин сів на місце, відповідь Давидова йому оптимізму не додала.

– Тепер про те, що таке Серединний світ, або Зеро, і чому саме в ньому ми воюємо з нашим основним ворогом – Паралеллю-2…

Давидов повернувся до білого глянцю пластикової дошки і провів на ній маркером три вертикальні паралельні лінії.

– Земля – це не тільки кам’яна куля з рідким розплавленим ядром, що летить по орбіті навколо Сонця з божевільною швидкістю. Як з’ясувалося нещодавно, наш світ улаштований куди як складніше. Земля – наша батьківщина, наша планета, справді рухається по своїй орбіті навколо Сонця. Але насправді навколо Сонця крутяться іще два паралельних світи.

Він акуратно пронумерував лінії на малюнку.

– Наш світ – це Паралель-1. Чужий світ – це Паралель-2. Як бачите, вони перебувають по різні боки від центральної лінії і, якщо вірити нашим ученим, не можуть спілкуватися між собою. Між ними розташований Серединний світ, він же – Паралель Нуль, або Зеро, за нашим професійним сленгом, для стислості. Зеро розділяє наш всесвіт і всесвіт наших ворогів надійніше, ніж бетонна загороджувальна стіна. І ми, й вони можемо взаємодіяти із Серединним світом, але ходити один до одного в гості нам заборонено самою природою. За ідеєю, така конструкція світобудови мусить заступати наш всесвіт від неприємностей, але насправді…

Він пройшовся повз дошку з намальованим «тризубом» і зупинився біля вікна, заклавши руки за спину.

– Насправді, – вів далі Давидов, дивлячись на те, як розгоряється нічними вогнями Сіті, прокидаючись після денного заціпеніння, – все складніше і гірше. Вже не знаю, кому належить know-how, але той, хто придумав таку систему, мав своєрідне почуття гумору і явно тямив у збоченнях.

Аудиторією прокотився стриманий смішок. Слово «збочення» скоріш за все було зрозуміле всім присутнім: від колишніх в’язнів до «пуголовків».

– Річ у тім, – сказав Кирило, і голос його прозвучав так, що всі у навчальному класі затихли, як за помахом чарівної палич-ки, – що Паралелі впливають одна на одну. Уявіть собі сполучені посудини…

Він ступив до дошки і кількома помахами маркера зобразив популярний малюнок із підручника фізики.

– Між Паралелями немає рівноваги, і те, чого бракує в нашому світі, в надлишку є у них. Вода в їхньому світі перетворюється в нашому світі на пустелю, їхній холод – це наша спека… Ну і так далі…

– І навпаки? – запитав джампер Сотников і тут же, озирнувшись, виправився: – Пане джамп-майстер!

– І навпаки, курсанте… – підтвердив Давидов. – Хоча те, що я вам розповідаю, – колишня чиста теорія, щоправда, тепер уже підтверджена практикою останніх двадцяти років. Ніхто з нашого світу ніколи не був у світі Паралелі-2. Я не фізик, не джамп-теоретик і не зможу пояснити, чому все відбувається так, а не інакше, і чому підвищення температури в нашому світі має викликати відповідне зниження температури у світі наших ворогів. Я навіть не можу з упевненістю стверджувати, що все саме так, як говорять учені. Я суджу за результатами. Уже не пам’ятаю, хто сказав у позаминулому столітті, що практика – критерій істини…

Він повернувся, оглядаючи спрямовані на нього очі, пробігся поглядом по обличчях.

– Незнайомі деяким слова пояснять ваші товариші, але, як я обіцяв, пізніше. Тепер головне, панове курсанти… Далі піде те, заради чого з вас узяли розписки, те, заради чого ви присягали і зібрані тут. Ось уже двадцять років ми ведемо війну з Паралеллю-2, але війна ця проходить не на їхній і не на нашій території: поле бою – Світ Зеро, і відбувається це тому, що наші три світи зв’язані один із одним мережею силових полів, так званих спиць і джгутів. Між джгутами і спицями є різниця, але зараз ми не будемо на ній зупинятись. Існують точки ймовірності, які розраховуються нашими комп’ютерами. У цих точках відбувається кріплення спиць і джгутів до спеціальних вузлів простору. Часто це пов’язано з артефактами, які розташовуються у Світі Нуль. Що таке артефакт? Артефакти – це різноманітні штучні споруди – піраміди, старі кургани, стародавні стели, дольмени, які можуть ховатися де завгодно – в лісах, під водою, в містах… Вони слугують джерелами енергії та місцем кріплення для спиць – нерухомих силових ліній, розташування яких легко вираховується за спеціальним алгоритмом. Якби ми знали всі вузлові точки ймовірності – війна давно б завершилася на нашу користь. Але…

Давидов розвів руки у вибачливому жесті.

– На жаль… Силові коридори зовсім нестабільні й перемикаються між вузлами закріплення хаотично. Таким чином, знаючи місце розташування артефакту, ми можемо визначити час, коли він слугує кріпленням для спиці лише з певною часткою імовірності. Перемикання йдуть постійно, мішень рухається – знищити ціль легко, але треба її вчасно виявити і встигнути зруйнувати кріплення… А це завдання іншої складності. Я зрозуміло пояснюю?

Аудиторія схвально загула.

– Значить, зрозуміло, – резюмував Кирило. – Запитання?

– А що дає руйнування кріплень?

– Теоретично, якщо розірвати зв’язок між Паралелями і Зеро, то наш світ має через деякий час повернутися до норми. Норма, для простоти розуміння – це те, що було сімдесят років тому. Саме ті межі кліматичних зон прийнято називати точкою відліку. Ми мусимо «від’єднати» Паралель-2, відкинути їх убік, припинити перетікання. Це наше завдання, панове курсанти. Смерть ворожої Паралелі – це наше з вами життя. Життя наших дітей.

– Ви хочете сказати, – зауважив курсант Куніцин, зморщивши широкого лоба, – що в той час, як ми намагаємося від’єднати від Серединного світу Паралель-2, вони роблять те саме з нашим світом?

– Так, – відповів Давидов просто. – Це так. Це війна, а війна полягає в тому, що одна сторона хоче знищити іншу та перешкодити їй знищити себе. Паралель-2 протидіє нашим джамперам і атакує вузли кріплення наших спиць. Ми протидіємо їхнім джамперам і знищуємо їхні кріплення. Усе як у дорослих, Куніцин, усе по-справжньому. Це складні бойові завдання, які вам доведеться виконувати. Але це ще не всі складнощі. Спиці принаймні стабільні якийсь проміжок часу. Але ж є ще й джгути…

– Джгути? – перепитала двоколірна дівчина-дама.

– Джгути, – Давидов підійшов до дошки. – Джгути – це непостійні зв’язки, не зав’язані на артефактах. Вони не менш міцні, ніж спиці, та важливі для наших цілей. Обчислити їх важче, хоча знищити вузли їх кріплення простіше – це все-таки не піраміди у повітря піднімати чи гірські масиви руйнувати.

– То до чого кріпляться джгути? – запитав Куніцин.

– До людей, – сказав Кирило і намалював на дошці схематичного чоловічка.

Ручки, ніжки, огірочок…

– До джамперів?

Курсант Куніцин недарма був «пуголовком». Він ставив правильні запитання.

Давидов зробив невелику паузу, недостатньо театральну, але вона помітно підняла градус уваги в аудиторії.

– На жаль, – він акуратно закрив маркер ковпачком і поклав його біля дошки, – ні. В принципі, джгут може кріпитися до кого завгодно – зокрема й до одного з нас, але врахуйте – нас дуже мало, а отже, і ймовірність такої події мала. Джгути з’єднують Паралель із Серединним світом. Дія джгута ґрунтується на властивостях ДНК-носія, а це дає вченим підстави припускати, що у таких-от особливих людей у кожному з трьох світів є відбиток…

– Однакові ДНК? – знову встряв курсант Куніцин, цікавість в якому однозначно перемагала інстинкт самозбереження. Він пирхнув, як пес, що нюхнув перцю. – Це неможливо в принципі!

– Неможливо? – перепитав Кирило. – Невже? Тоді тобі, курсанте, доведеться іще не раз сильно подивуватися з того, що відбувається. Усе, що я вам розповідаю, іще двадцять років тому можна було викласти тільки психіатру, а тепер на цю тему написано сотні грубих томів, десятки гігабайтів. Література закрита, але вона існує. Немає нічого неможливого, ми просто мало знаємо про світ, в якому живемо. Джгути завжди кріпляться до живих людей. І у цих людей у кожній з Паралелей є свій двійник. В усіх трьох світах, зокрема й у Зеро. І якщо це важко зрозуміти, раджу взяти на віру. Щоб не дуже переживати, коли доведеться стріляти в лоб одному зі своїх або…