Чужі сни

Якщо малі піраміди, які утворювали квадрат зі стороною кілька кілометрів, можна було порівняти з пірамідою Хеопса, то центральна будова перевершувала її як мінімум утричі та височіла над своїми «супутниками», як Голіаф над когортою Давидів. У міру того як тріщина у плато роззявляла свою малиново-червону пащу все більше й більше, наближаючись до гігантського ансамблю з кам’яних велетнів, ставали видні й дрібні, вірніше, порівняно дрібні деталі. З-під осадових нашарувань, які здіймало вгору кипінням води, показалися ділянки велетенської стіни, що колись охоплювала весь комплекс будівель.

Розпеченим мерехтливим лезом розлом розкрив циклопічну споруду, як ніж – бляшанку. Ледве з’явившись із небуття, стіна, складе-на з багатотонних блоків, разлетілась ущент, обрушуючись у гарячу безодню фрагментами. Краї тріщини стрімко розходилися, піраміди заворушилися, ніби живі.

Їх струнке геометричне розташування порушилося – ряди змістилися, наповзаючи один на одного. Вони падали, немов були споруджені не з каменю, скріпленого надміцним розчином, а з пластикових кубиків, які вередлива дитина може розкидати одним ударом ноги. Центральна піраміда все ще стояла. Океанське дно під нею хиталось, але сама будівля зберігала форму, хоча на площинах уже з’явилися сходи і тріщини.

Розлом підійшов упритул до її стін і вгризся розпеченими зубами у величезне кам’яне тіло. Середня частина гігантської споруди зависла над вогняною порожнечею, що все ширше й ширше роззявляла пащу. Стіни піраміди почали обсипатися, стрункий гранований силует обплив, ребра зламалися. Ще кілька хвилин усе балансувало на межі обвалення, потім сила, розтрощивши морське дно на багато десятків кілометрів навколо, нарешті взяла гору над тим, що будувалося для вічності.

Утомившись чинити опір, грандіозна споруда бухнула вниз у безодню, що розверзлась і пузирилася малиновою магмою. Вихори киплячої води рвонулися вгору, знищуючи все живе на своєму шляху. Вода, що ринула у провал, захоплювала за собою верхні шари, а разом із ними і мешканців океану. Стрімкі потоки тягли рибу, черепах, медуз, дельфінів і планктон униз, а назустріч їм, із глибини, вгору летіли струмені нагрітої до температури кипіння води. Усе, що потрапляло в потік окропу, миттєво зварювалося – весь океан над місцем катастрофи перетворювався на марсельський суп.

Коли залишки пірамід і стіни остаточно зникли у вирі бульбашок, суспензії та пари, з дна провалу раптом шугонуло вогнем. Але не похмурим пурпуром розігрітої до тисяч градусів вулканічної магми, а неймовірно яскравим, майже блакитного кольору сяйвом, яке миттєво наповнило товщу води від дна до самої поверхні. Спалах був холодний (інакше б, напевно, від такої інтенсивності світлового потоку скипів би весь світовий океан). Здавалося, нічого яскравішого в світі бути не може, але, як виявилося, може. Світло пульсувало – наро-стало, слабшало і знову набирало силу. Безжальні жорна жахливих, абсолютно недоступних для осмислення мас каменю, що наповзали один на одного, пережовували останки циклопічної споруди. Але ось краї провалу здибилися, загорнулися назовні й раптом стрімко пішли на зближення, виштовхуючи геть воду, пару, чорну піну остигаючої магми, яка ще дихала жаром. У ту мить, коли тріщина зімкнулася, світло, яке до того здавалося нестерпно яскравим, спалахнуло з потроєною силою. Океан на сотні миль навколо осяявся блакитним, яке переходило в біле неприродне сяйво. Освітилися води, хвилі, хмари, що нависли над білими пінними гребенями. Потоки світла пронизали й океанську товщу, і напоєне вологою штормове повітря: блискавки розчинились у цьому сяйві безслідно.

Здавалося, весь світ – знизу і до самих зірок – був залитий цим сяйвом.

Рибалки прокинулися від того, що навколо них гула і пузирилася вода.

– Єзус! – пробурмотів один із них, літній великий чолов’яга з поїденим віспинами обличчям і рідким сивим волоссям під старим солом’яним капелюхом, протираючи очі. – Єзус і Санта Марія! Що це, Христа ради!

Якірний кінець на кормі заскрипів і лопнув зі звуком струни, що розірвалася. Баркас почало кренити на ніс і лівий борт: передній якір тримав міцно, погрожуючи перекинути човен.

– Мігеле! – крикнув другий рибалка. Він був молодший, кремезний, широкий і дуже смаглявий – явно з домішкою індіанської крові. – Ріж, Мігеле!

Літній, розводячи ноги крабом, кинувся до носового кінця, на ходу зубами розкриваючи наваху, але різонути канат не встиг. Ви-рвавши скобу, за яку був прив’язаний, кінець ковзнув за борт й одразу ж зник у глибині.

– Диявол! – вилаявся Мігель.

Втратити два якорі за кілька хвилин – от же ж невдача!

Він озирнувся і завмер, у жаху розкривши рота.

Було темно, як буває темно вночі у тропіках – розцяцьковане міріадами зірок небо, сріблястий, плиткий океан, але все, що поблизу, ховається у глибокій, відчуваній темряві. Зараз Мігель спостерігав, як краї цієї темряви загинаються, ковтаючи небо, що виблискує від зоряного пилу. Човен, прискорюючись із кожною секундою, ковзав по внутрішній поверхні величезного виру, що затуляв горизонт. Колись старий рибалка бачив у цирку атракціон: мотоцикл мчить по стінці всередині дерев’яної бочки паралельно підлозі і чомусь не падає додолу. Зараз баркас, в якому перебували вони з напарником, летів, немов підвішений на непомітній нитці, посеред величезної водяної стіни. Чітко пахло вареною рибою, бризки були гарячими, Мігеля раптом кинуло в піт – океан курився слабким димком. Рибак побачив, як поряд із ними розпадається на пласти в потоках води туша мертвого тунця. Це було неймовірно, але так страшно, що в те, що відбувається, одразу довелося повірити.

Мігель схопився за борт човна і вп’явся в нього, ламаючи нігті. – Пауло! – видавив він з перехопленого судомою горла. – Три-майся!

Стало чутно, як гуде вир, в який їх засмоктувало. Від цього звуку заболіли зуби й очі почали свербіти зсередини.

Старий рибалка бачив, як напарник звалився на дно баркаса і намагається залізти під банку, смішно відстовбурчуючи зад і хапаючись за пайоли. Знизу зарокотало, немов там, на дні виру, вибухнула буря з громом і блискавками. Наступної миті вода почала світитися. Спочатку мерехтливо, слабо, як від фосфоресціюючих водоростей. Але потім знизу спалахнуло нестерпно блакитним полум’ям, усе осяялось, як удень, і в ту ж мить, побачивши розміри прірви, в яку падав баркас, Мігель заверещав пронизливо, зовсім не по-чоловічому. У вуха знову вдарив підводний грім, страшно зашуміла вода, і рибалок жбурнуло вгору, підносячи з виру до зоряного неба з непереборною силою. Мить – і баркас опинився знову висячим над прірвою, але цього разу човен завис на гребені величезної хвилі, і хвиля ця – воістину жахлива – мчала крізь темряву з басовитим недобрим ревом.

Усе навколо світилося тим самим блакитним світлом: і вода, й небо, і повітря. Світло було всюди. Мігель упав на дно баркаса приголомшений, напівсліпий, переляканий до втрати людської подоби, а хвиля вже нависала над берегом, над рибальським селищем, над містечками, розкиданими по узбережжю, над людьми, яким було вже не втекти…

Борт аеробуса А-320.

Рейс № 322, Нью-Йорк—Аруба

Аеробус А-320 пронизав верхівку грозової хмари і влетів у світло.

Скрикнули пілоти, затуляючи долонями очі: на кілька секунд вони осліпли і втратили контроль над літаком. Блакитне миготіння наповнило салон авіалайнера, по краях широко розкинутих крил затанцювали тисячі маленьких вогників, немов по крайках хтось розвісив веселі неонові гірлянди. Літак огорнувся неясним блакитним туманом – так у мультфільмах малюють магнітне поле, – контури лайнера втратили чіткість, зробилися розмитими. Давидов, який дивився в ілюмінатор, теж ненадовго осліп, Карина, що прокинулася від його зойку, заплющила очі від переляку. Лайнер хитнуло, безладний хор криків пасажирів, які запанікували, переріс у ревіння.

Приголомшений, розгублений Денис закліпав, намагаючись позбутися райдужних кіл, які безладно танцювали перед очима, але під повіки немов піску насипали. А-320 труснуло ще раз, потім іще, а за мить величезна туша лайнера застрибала по повітряних ямах, наче віз по розбитій вибоїстій дорозі. Загуркотіли пластмасові панелі, кілька багажних ящиків розкрились, і звідти полетіла ручна поклажа. За дверима туалету хтось пронизливо заверещав. У службовому відсіку з гуркотом обрушився візок, і по проходу, підстрибуючи, покотилися пляшки.

Давидов притиснув дружину до себе. Те, що він відчував, важко було назвати страхом – Денис не вірив у те, що відбувається. Усе здавалося йому кадрами, насмиканими з різних голлівудських фільмів-катастроф, яких він у дитинстві та юності переглянув доста. Для повноти картини не вистачало тільки кисневих масок, які вилетіли назовні, та миготливого світла – всупереч шаблону, лампи в салоні світили рівно.

– Пані та панове, – голос пілота в динаміках системи оповіщення звучав майже безпристрасно. Пілот на таких рейсах завжди був професіоналом із досвідом позаштатних ситуацій і поводився відповідно. – Наш лайнер потрапив у зону підвищеної турбулентності. Залишайтеся на своїх місцях, не піддавайтеся паніці, запевняю вас: екіпаж повністю контролює ситуацію…

Крики і стогін жаху в салоні стали тихіші, густий, добре поставлений голос командира діяв на пасажирів заспокійливо. Пілот, звичайно, міг брехати, але вірити у такий поворот подій нікому не хотілося. Здавалося, від голосу капітана лайнера навіть тряска зменшилася, хоча скоріше за все це було не так. Просто все, що могло впасти, вже впало, включаючи невдалого пасажира в туалеті.

– Ми всі, – вів далі командир екіпажу, – спостерігали дивне природне явище. Але це не привід для паніки, пані та панове! У давні часи, як я розумію, таке бачили моряки, що плавали в цих широтах. Блакитне світіння, яке ви помітили на крилах, вони спостерігали на щоглах своїх кораблів і називали вогнями Святого Ельма. Видовище вражаюче, але абсолютно нешкідливе. Під нами бушує буря, але ми перебуваємо вище грозового фронту і нам нічого не загрожує…

Літак трясло, наче він розганявся по ґрунтівці, але тепер у салоні запанувала умовна тиша – ні, панелі все так само бряжчали, а ті, хто встиг загорлати, охрипли від жаху і тепер тільки тихо схлипували. Пасажири слухали заворожливі інтонації пілота так, ніби від їхньої уваги залежало, виберуться вони живими з цієї ситуації чи ні. Давидов відчував, як хрипко і нерівно дихає Карина, як сильно стискає вона його руку і її короткі нігті повільно занурюються в його шкіру. Він подивився на дружину, і та відповіла йому повним тривоги поглядом.

Добре б командир екіпажу говорив правду!

А-320 не падав і не намагався знизитися в аварійному режимі, як, наприклад, при втраті герметичності, скоріше вже потроху набирав висоту, намагаючись досягти польотної стелі та вийти з турбулентності.

– За кілька хвилин наш лайнер набере додаткову висоту і тряска зменшиться, просимо вас не розстібати прив’язні ремені та залишатися на своїх місцях. Сяйво, яке ви бачили, не що інше, як рідкісне електричне явище. Аеробус оснащено всіма можливими елементами захисту, і ніякі поля не вплинуть на нашу навігаційну апаратуру та рухову установку.

Бреше ж, подумав Давидов, позаяк за першою освітою був інженером і прекрасно розумів, що капітан А-320 криводушить. Від нестерпного сяйва, в якому вони перебували лічені хвилини тому, в полі зору все ще кружляли чорні клапті – відходила від шоку сітківка. Рідкісне електричне явище!

І тут літак перестало метляти – так човен із дрібної хвилі влітає в захищену бухту і ковзає по гладіні як по маслу. По салону проко-тилося дружне зітхання, а потім пролунали оплески. Деякі пасажири почали обніматися від повноти почуттів – особливо старалися два товстуни в «гавайках», які сиділи в кріслах навскоси від подружжя Давидових. По проходах, збираючи пляшки, що розкотилися, побігли стюардеси. Сумки, які вилетіли з багажних відсіків, знову закинули на свої місця.

Карина, як і раніше, тулилася до чоловіка.

Денис відчував, що жах, якого він щойно зазнав, потроху відступає, а на зміну йому приходить якась вражаюча байдужість, відстороненість, ніколи йому не властива. Він почувався дивно. Це невиразно було схоже на «відходняк» від наркозу, але не довгого «маскового», а короткого, внутрішньовенного. Колись Давидову вправляли вибите плече, і після сомбревіну він відчував щось подібне до цього. Але ж ніякого сомбревіну не було!

Вони і не пили сьогодні майже нічого – кілька келихів сухого каліфорнійського і п’ятдесятиграмову дозу віскі годі й враховувати, та й часу минуло чимало. Але факт залишався фактом, відмахнутися від того, що з ним щось не так, Денис не міг.

Боліла потилиця, щипало кінчики пальців, причому щипало так, що біль від нігтів Карини, що вп’ялися йому в руку, почав затихати. Денису здавалося, що він стоїть по пояс у воді (він майже фізично відчував вологий холод, який хлюпає на рівні пупка), а ступні та литки ніг кусають маленькі голодні рибки. Давидов зловив себе на тому, що відчуття дуже реальне, а якщо заплющити очі, то саме час похлюпати водою на дружину і сусідів.

Але не було ні кішки, ні колиски… Був салон лайнера, що ковзав на реактивній тязі в розрідженому повітрі на висоті 30 000 футів, був жорстокий мороз за вікном ілюмінатора і найсильніша тряска, яка щойно закінчилася, від якої клацали зуби і повискували перелякані до втрати пульсу пасажири.

Вода по пояс, літакова фея, рибки – от же ж чортівня! Хіба що в мінералці, яку розносили хвилин п’ятнадцять тому, був ЛСД… Хотілося сподіватись, що це було так, – позаяк повірити в галюцинацію було куди безпечніше, ніж у те, що відбувається з ними в реальності.

– Не бійся, – прошепотів Давидов на вушко дружині, а може, й самому собі. – Все добре…

– Денисе, – відгукнулася Карина, – ти в порядку? Що з тобою? У тебе серце б’ється так, ніби ось-ось вискочить!

– Ну, не щодня таке побачиш. Скажу чесно: душа в п’ятах, але штани в порядку…

– Я поет, – сказала дружина, не зводячи з нього очей (зіниці досі були розширені, а шкіра на обличчі мертвотно-бліда – тільки билася на скроні блакитна жилка), – зовусь Незнайко…

Він завжди дивувався її вмінню «тримати обличчя». Самовладання у Карини Олегівни було таке, що будь-який чоловік спікся б від заздрості, – адже перелякана до смерті, а не показує виду. От іще б руку відпустила, а то наскрізь продряпає!

Давидов змусив себе всміхнутися. Усмішка вийшла вимученою, але це було все, що він міг зобразити обличчям: затерплі м’язи відмовлялися коритись.

– Я в порядку… Ти не могла б… А то трохи боляче!

– Ох! Вибач!

Карина розтиснула хватку і з жахом дивилася на криваві сліди від нігтів, які тут же набрякли на тильному боці його долоні.

– Вибач, любий… Я не хотіла!

– Дурниця…

Денис легенько торкнувся її щоки.

– Ти у мене смілива.

– Ти просто не уявляєш, як я злякалася, – заперечила вона. – До смерті…

– Ти? Злякалася? Та ну! Ти не вмієш боятися.

– Ще й як умію. Я подумала, що було б дуже нерозумно загинути так… Ми стільки років збиралися провести відпустку тільки вдвох. Було б дуже несправедливо. І ще… Ми ж зовсім не думали про те, що буде, коли нас не буде.

Давидов зрозумів, що вона говорить про Мишка, який залишився в Києві. Про Мишка, якого вони вперше за багато років не взяли з собою – він уже дорослий і сам захотів лишитися. Денис уявив собі, що було б, – і похолов.

«Справи слід упорядковувати, любий друже! – сказав він сам собі. – І не на смертному одрі, а заздалегідь.

Ну сталося б із ними зараз нещастя, і що тоді? Як сім’я зібрала б «докупи» все, що вони з Кариною заробили? Має рацію Карина, на всі сто має рацію. Було б дуже несправедливо…»

Карина раптом зойкнула і схопилася за скроню.

– У чому справа? – злякано спитав Давидов. – Що з тобою?

– Кольнуло. Я перенервувалась. Знаєш, так розболілася голова… Я взагалі дивно почуваюся. Тіло – як не моє. Зате скроні свердлить – мама не горюй!

– У мене теж болить голова, – поскаржився Денис, озираючись навколо. – Добре, що хоч без інфарктів обійшлося.

Стюардеси якраз виводили з туалету того самого крикливого пасажира – цілком пристойно вдягненого чоловіка, але чомусь мокрого з голови до ніг. Судячи з вигляду джентльмена, останні п’ять хвилин були не найкращими в його житті.

Високі дівулі тримали страждальця під руки, а він ледь плентався по проходу на ногах, що підгиналися.

– А може, й не обійшлося… – додав Давидов. – Хто знає, що там у кого всередині? Ось цей хлопець, він схожий на кролика, якого щойно виплюнув удав, що обжерся… Кролик сам не свій від щастя, але обісравшись… І соромно, і радісно.

– Тобі теж соромно і радісно? – запитала дружина, як видалося Денису, не без іронії.

– Я чомусь по наївності думав, що смерті не боюсь…

– По наївності… – гмикнула Карина. – Ти не схожий на юну інститутку, Давидов. Ти мужик тертий, просто не хочеш собі зізнатися, що така-от дурна смерть тебе лякає. Смерті й старості, Чехов ти мій, бояться всі. А хто каже, що не боїться, – бреше.

Вона дістала з косметички пудреницю і, оглянувши себе в крихітному металевому дзеркальці, буквально кількома рухами поправила макіяж і зачіску.

– І я її боюся, Ден. Я її не просто боюсь, а, вибач за тавтологію, до смерті боюся. Лікарі – вони до смерті звикають, але звикнути і прийняти – дві великі різниці.

– Ти – і старості боїшся? – запитав Давидов, намагаючись перетворити розмову на жарт. – Тобі-то її чого боятися? Ти – пластичний хірург, у тебе вічна молодість практично в кишені.

– Дурний ти, – всміхнулася Карина, але усмішка у неї була сумною. – Найбільше старості бояться саме пластичні хірурги. Ми точно знаємо, що від неї не втекти. Старість – вона не в зморшках і не в обвислих цицьках. Старість – вона ось тут…

Дружина постукала себе пальцем по скроні й знову скривилася від болю.

– Ми не зі старістю боремося, ми шкіру на морді натягуємо. А зі старістю боротися марно, скальпелем трипер не вилікуєш…

– Цинічна ти жінка, Карино, – Денис обійняв дружину за плечі.

– Я не цинічна. Я розумна. І не знаю, як тобі, а мені до смерті хочеться випити.

– Гм… – Давидов подивився вгору.

У багажному відділенні над їхнім рядом крісел, у запечатаному пакеті з дьюті-фрі лежала пляшка «Гленморанж».

– Так начебто правила авіакомпанії забороняють…

– Плювати я хотіла на правила. Якщо я зараз не вип’ю, то кому-небудь подряпаю фізіономію. Всередині у мене все зав’язалось у вузол і тремтить, як заячий хвіст.

– Як кролячий… – не втримався Денис.

– Добре, – легко погодилася Карина. – Як кролячий! Згодна! У мене відхідняк. Я, напевно, з дитинства так не лякалась. Є два варіанти: або нестримний секс, або нестримне пияцтво.

– Як на мене, так перше – більш приваблива ідея.

– Є проблеми, – зітхнула Карина. – У нас повний літак свідків.

– Нехай заздрять, – рішуче заявив Давидов.

– Вони не заздритимуть. Вони, як у старому анекдоті, – радитимуть. А це набагато гірше. Залишається тільки один засіб – випити, і нехай усі ці американські чистоплюї засунуть свої правила собі…

Вона задумалася.

– Загалом, не важливо – куди. Їхня особиста справа.

– Ти все-таки цинічна жінка.

– І розумна. Розумні – завжди трохи циніки. Ти наллєш дружині випити? Чи як?

Він налив Карині випити. І випив сам. Але навіть після склянки віскі його не відпустило. Просто відчуття «чужорідності» стало не таким яскравим – так людина відчуває зубний біль після декількох таблеток знеболювального. Начебто і болю немає, а болить.

До честі працівників авіакомпанії В6, ніхто їм і слова не сказав, і по прильоту в аеропорт Королеви Беатріс подружжя Давидових було ґрунтовно напідпитку.

Аруба.

Жовтень

Було нежарко, але дуже волого. Наповнене нічним диханням

океану повітря пахло зовсім інакше, ніж у Нью-Йорку, – якимись солодкуватими квітами. Давидову подумалося, що запах цей нагадує душок тління.

– Як м’ясна орхідея, – згадав він. – Від неї тхне на відстані двох десятків кроків. Здалеку вона пахне саме так: як дохлий кіт у підвалі.

Допомагаючи дружині сісти в таксі, він раптом несподівано для себе зрозумів, що ніколи в житті не бачив м’ясної орхідеї. Навіть не був упевнений, чи існує взагалі така квітка, а вже говорити про запах…

– «Аквамарин Резорт», – наказав Давидов таксисту.

Карина поклала долоню йому на коліно.

Рука її була гарячою, він відчував її тепло крізь лляну тканину так, ніби вона торкалася голої шкіри.

У таксомоторі працював кондиціонер. Прохолодне повітря відгонило шкірзамінником, хорошим сигарним тютюном і потом. Світло фар нарізало темряву на стрічки.

Денис заплющив очі.

Він звик лягати пізно, набагато пізніше другої години ночі, але сьогодні спати йому хотілося нестерпно. Нервове потрясіння, випитий віскі, віддача від трансатлантичного джет-лага давалися взнаки – дійсність пливла перед очима, дрижала пустельним міражем.

«Слід буде дотримати традиції і спати, спати… – подумав Давидов, погладжуючи тонку кисть дружини. – Обов’язково дотримати традиції. Ми завжди займаємося любов’ю в першу ніч на новому місці. Завжди».

Але з традицією не склалося.

Коли він вийшов із душу, де, стоячи із напівзаплющеними очима, змивав із себе польотний піт, який пахнув пережитим страхом, Карина вже спала. Вона лежала поверх простирадел, оголена, у такій безсоромній позі, що Денис уже за мить зрозумів – дехто в його організмі не спить усупереч усьому.

Зовсім не хоче спати.

Він ліг поряд із дружиною, обняв її за стегно. Вона підтягла його руку собі під груди і притулилася до стегон Давидова голими сідницями.

– Будь джентльменом, – прошепотіла вона. – Я майже труп… Спи. Вранці все буде…

– Якщо вийде, – прошепотів Денис у відповідь.

Але Карина вже не чула його слів – дихання зробилося рівним, розміреним. Він удихнув слабкий запах шампуню, що віяв від її волосся, і заплющив очі.

Цього разу Давидову вдалося заснути, хоча одна частина його організму посилено протестувала.

За вікнами шумів океан.

Величезний і неспокійний, він перевертався зовсім поруч – не більше ніж за півсотні кроків від їхнього бунгало. Шаруділи, набігаючи на пісок, невисокі хвилі й тут же відкочувалися, залишаючи пінні сліди.

Давидов відчув, як ліжко ледь помітно гойдається під ними. Крізь дрімоту пульсувала потилиця і кололо в лівій скроні. Протяг, який з’явився бозна-звідки, холодив стегно.

«Проклятий кондиціонер, – подумав Кирило. – Треба буде викликати механіка! Це ж абсурд – платити за будинок такі божевільні…»