Чужі сни

Роздiл 2

Світ Паралель-1.

Жовтень

…гроші й мати несправний кондиціонер. То від спеки помираєш, то вкриваєшся інеєм. Тільки ж минулого тижня відремонтували кліматичний блок!»

Кір перевернувся на спину, знехотя розплющив очі й уперся поглядом у низьку стелю своєї студії.

З боку щільно запнутого шторами вікна віяло теплом. З решіток кондиціонера, просто на Кирилів бік, випливав струмочок крижаного повітря.

Кір, мружачись спросоння, намацав на тумбочці біля полиці телефон і перевірив температуру на вулиці.

Плюс 42. Непогано для пів на восьму вечора. Втім, це ще не межа – жовтень означає, що літо поки що не скінчилося. Це в лютому вище +40 за Цельсієм температура не підніметься, а сьогодні, у звичайний жовтневий полудень, термометри зашкалювало за п’ятдесят. Усього сорок два на заході сонця – значить, уночі можна буде дихати нормально, не перебігаючи від кондиціонера до кондиціонера галопом і не хапаючи повітря ротом, як викинута на берег риба.

Нічого не вдієш, доведеться підніматися – через півтори години треба бути в Конторі. Він обіцяв зустрітися з групою новачків перед джамп-тестом, а потім… Потім отримають чергові дані по Пара-лелі-2 – сьогодні розрахунковий час із 23 до 23:45, і, можливо, доведеться стрибати самому. Скільки він уже не стрибав? Тижня півтора? Більше?

Кирило Давидов потягнувся так, що хруснули суглоби, і, здійснивши грубе насильство над собою, встав із ліжка.

Він відсмикнув металізовану штору, впускаючи в студію сутінки. Датчики, вловивши потік фотонів, відразу ж спрацювали, затемнюючи шибки і знижуючи рівень освітленості й сонячну радіацію до прийнятного рівня.

За склом балконних дверей, на вузькому карнизі, покликаному, на думку проектантів, виконувати роль балкона, яким, щоправда, ніхто й ніколи при доброму розумі не користувався, лежав мертвий голуб, який невідь-звідки взявся.

Кирило сів навпочіпки, розглядаючи скуйовдженого нерухомого птаха. Він давно не бачив пернатих у місті, в усякому разі – в цій Паралелі. У цьому місті давно не було ні живих птахів, ні живих рослин.

Пластикові термостійкі дерева були – пальми з величезними кронами, що дають вулицям тінь. Під ними можна було сховатися, перебігаючи із сан-кара в приміщення й назад. Це хоч якось зменшувало дозу радіації, що її безжально виливало сонце на Сіті. Нинішній Пан Мер «насаджував» їх цілими алеями. Над розпеченими тротуарами шугали механічні птиці – камери стеження, замасковані під пернатих. Пан Мер усерйоз вважав, що ці шпигуни в синтетичному оперенні мають нагадувати городянам про те, що колись на вулицях жили птахи. Пан Мер, подумав Давидов, завжди відзначався великим почуттям гумору і своєрідним поглядом на речі.

Сьогодні вранці птаха тут не було. Ось уже два дні, як денні температури не піднімалися вище сорока восьми, вночі повітря охолоджувалося до цілком комфортних 36 градусів, так що теоретично голуб міг з’явитися в місті після заходу сонця. Але, здається, вночі голуби сплять. Та й до місця, де могли ще жити птахи, летіти не близь-ко, навіть на вертольоті.

Дивно, подумав Кирило, все живе в Сіті давно вже під землею. Там не так спекотно, там немає жорсткого випромінювання. Назем-не життя – на півночі. Жива зелень і хоч якісь божі тварі, що все ще бігають по поверхні, – за тисячу кілометрів звідси, там, де закінчується пустеля. Ніколи не повірю, щоб голуб пролетів тисячу кілометрів на південь і не згорів по дорозі. Скоріше, втік, бідолаха, з клітки в якомусь багатому домі. Вилетів на смерканні, а вранці, коли сонце встало, помер. Поки ще не муміфікувався, але до вечора висохне до хрускоту. І з усіх тисяч вікон у цьому будинку він вибрав моє. Якби я почув, як він стукає у скло, я впустив би його в кімнату і врятував би від неминучої загибелі. Але я не почув… Та й важко було почути. Панянка трапилася голосиста, концерти саме час давати.

Давидов посміхнувся і повернувся до ліжка, на якому спала… Він задумався.

«Гм… Як же її?.. Марина? Селіна? Ми взагалі знайомилися?»

Він майже не пив учора. Перш за все, тому, що перед джампами пити небезпечно: лікарі кажуть, що після перебору можна легко зловити інсульт – як на вході, так і на виході зі стрибка. Після джампа лікарі навіть радили набратися під зав’язку, причому одразу ж – ніби від ударної дози алкоголю відбувається «розвантаження» якихось клітин у гіпоталамусі. Пошкоджені стрибком, проблемні клітини гинуть від випивки у штатному режимі, як від дезінфекції, а здорові – очунюють і слугують господареві довго та щасливо. А втім, для чищення гіпоталамуса є спеціальна процедура, якій піддають усіх джамперів після повернення, а історію з випивкою могли просто придумати для того, щоб мати додаткову підставу надудлитися до безтями. Тим більше що після перебування в Зеро привід напитися до амнезії у джампера знайдеться завжди.

По-друге, йому більше подобався секс на тверезу голову, а вчора він приїхав у «Соняшник» не для того, щоб оглушити себе спирт-ним, – саме за сексом. За чиїмось тілом. Чого-чого, а тіл у модному нині денному клубі зі знущальною назвою повно. Яких хочеш. На будь-який смак.

Кирило зазначив, що вибрав гарне тіло.

Нічна гостя спала на животі, уткнувшись у подушку. Темне, трохи кучеряве волосся закривало обличчя й частину плеча, простирадло збилося навколо тонкої талії, уже інше, аж до зовсім інтимних подробиць, було відкрито погляду. Статури Марина-Селіна-як-її-там була доброї. Волосся начебто натуральне, не імпланти, тонка довга шия зі зворушливою пульсуючою жилкою, родимка під лопаткою, маленькі акуратні вуха. На шкірі немає слідів вилучених пухлин – гладенька, рівна, без навмисної хімічної блідості за нинішньою хіпстерською модою, смаглява, як і належить бути уродженці Півдня…

Значить, дівчинка може виявитися з хорошої сім’ї, хоч і не суворої вдачі. А може, й не виявитися.

Втім, хто б уже говорив про сувору вдачу, так тільки не він! Усе було здорово, обоє дістали що хотіли. Чудова ніч, гідне її завершення, пристрасний день. От би ще згадати, як її звуть!

– Прокидайся, мала, – мовив Давидов неголосно, вибравши нейтральне звернення (раптом образиться?), і, проходячи повз ліжко, погладив панянку по гладенькій шовковистій сідничці, що виглядала з-під простирадла. – Уже вечір, час… За п’ять хвилин душ буде вільний.

На воду в нього ліміту не було.

Одна з переваг роботи на Контору, не найголовніша, звичайно, але така приємна деталька. Можна стояти під душем хоч щодня або кілька разів за ніч по годині, або, якщо раптом спаде на думку, по дві. Ніяких проблем – вода надходитиме по водогонах без обмежень.

Вода, звісно, перероблена, ресайклінг другого, а то і третього рівня, і душ не цілком водяний (звичайного водяного душа немає навіть у Пана Голови), а з іонним очищенням, але й такий сурогат у тисячу разів приємніший, ніж просто іонний.

Кирилу було плювати, скільки разів цією водою милися до нього і скільки чужої сечі перероблялося системами очищення, щоб дати йому можливість насолодитися справжнім купанням. Прісна вода у світі, який висихає, – це така цінність, що замислюватися про її походження – поганий тон.

Зараз такі привілеї з користування водними ресурсами мають тільки члени уряду, вищі чини армії та силових відомств і джампери – особлива каста, бойовики, які ведуть майже безнадійну битву за виживання Паралелі.

Джампери – надія людства, тому в них є все. Практично все, що вони хочуть. Ось тільки самих джамперів офіційно в природі не існує. Їх немає для широкої публіки, як немає джамп-бригад, джамп-технологій і теорії джампінгу. Вони актори, інженери, асені-затори, льотчики, танкісти – хто завгодно, але тільки не джампери. Особистості «стрибунів» засекречені, їхні імена відомі ліченим людям у Паралелі. Навіть між собою вони спілкуються, використовуючи ніки, а не справжні імена. Що поробиш, така професія.

Навіть не професія, подумав Кирило, скоріше, доля.

Всю інформацію про джамп-ефект закрито вже як років двадцять. Звичайно, засекретити існування Паралелі-2 і Зеро не змогли – надто вже широко висвітлювали відкриття паралельних всесвітів до початку війни, та й сам факт війни приховати було ніяк не можна. Як би тоді можна було пояснити те, що світ їхньої Паралелі скочується все ближче і ближче до краю прірви?

Ще п’ятдесят років тому середньорічна температура була менше на п’ятнадцять градусів, а площа суші на 40 відсотків більша. І жити можна було там, де сьогодні не виживають навіть скорпіони. Двадцять років тому, коли столицю тільки перенесли в Сіті, в околицях були залишки лісів і фермерські господарства. Сьогодні навколо пустеля. І на тисячу кілометрів на північ пустеля. Так що тут, на півдні, прісна вода – це привілей і благо. І плювати, з чиєї сечі її відновлено!

У Сіті залишилося всього півтора десятка діючих свердловин. Три верхні водоносні горизонти порожні. Висохли або пішли в землю, так що тепер «водники» забурилися на глибину чотири кілометри і черпають вологу звідти. Але вчені кажуть, що ресурсів залишилося максимум років на десять. Значить, проблему треба розв’язувати вже сьогодні, завтра буде пізно і Сіті стане ще одним вимерлим містом – висохлим і порожнім, як стара зміїна шкіра. Скільки таких скинутих шкурок залишилося позаду за останні півстоліття? Хто порахував?

Високочолі видають ідею за ідеєю – одна фантастичніша за іншу. Транспортування айсбергів (хоча будь-який ідіот розуміє, що лід розтане ще за тисячу кілометрів від берегів!), заморожування води біля північного узбережжя за допомогою гігантських холодильників, запилення атмосфери… Мабуть, учені «пуголовки» можуть добити людей швидше, ніж спека. Є, щоправда, проект водоводу з півночі, гнати по трубах морську воду і вже тут переробляти її у гігантських підземних опріснювачах, а потім розбризкувати над житловими кварталами, створюючи дощові хмари.

Опріснення нині не проблема, хоч яких би енерговитрат воно вимагало. Сонячні батареї і саме світило забезпечують Сіті енергією з надлишком: тепер усе працює від сонячного світла – машини, кондиціонери, холодильники. І розбризкування не проблема. Проблема в тому, що модель притирали і вона не працює ні на малих площах, ні на великих. Дорогоцінна рідина легко перетворюється на пару, але ніяк не може знову стати водою. Енергії навколо значно більше, ніж людині треба для того, щоб жити. Але чомусь це вже нікого не тішить. Тепер енергія вбиває.

Давидов іще раз намилився і з насолодою підставив обличчя під колючі освіжаючі струмені.

Вода по картках, їжа по картках, без захисного крему на шкірі з дому і кроку не зробиш, живемо, як кроти під землею, або ховаємося під дахами, виходячи на вулицю тільки вночі. О, чудовий новий світ…

Коли «пуголовки» придумали джамп, здавалося, що перемога вже у нас в руках, що через місяць-другий ворога буде поставлено на коліна і все піде, як раніше, але виявилося, що перемогти набагато складніше, ніж припускали найрозумніші розумники.

У Паралелі-2 теж відкрили джамп-ефект, і переможні урочистості відсунулися на невизначений термін. Не на рік, не на два і не на десять років – на невизначений час. «Пуголовки», що кричали і раділи найбільше, отримували від Уряду необмежене фінансування і будь-які пільги, якось одразу занепали духом і перестали давати оптимістичні інтерв’ю.

Потім з’ясувалося, що більшість людей джамп убиває, перетворює на рослини або на буйних божевільних через два-три стрибки. Або через десять. Або через сто. І ніхто не знає, скільки стрибків може зробити людина без шкоди для себе – два чи тисячу. Кожен джампер, який крокує на диск, знає, що цей крок може бути останнім. Кожен, хто благополучно повернувся з Паралелі, має право ніколи більше не стрибати. Головне – встигнути скористатися цим правом…

– Можна до тебе?

Марина-Селіна-як-її-там стояла біля дверей душової кабіни і з пристрастю у погляді дивилася то на водяний струмінь, який б’є з розпилювача, то на Кирила. Розбиратися Давидову не хотілося. Яка, по суті, різниця? Приваблива дівчинка, яких тут побувало без ліку…

Він поманив гостю і відчинив скляні двері.

Дівчина миттю прослизнула всередину і тут же притиснулася до Кирила всім тілом, завмерши під струменями цілющої вологи. Вона тремтіла. Вода, що пестила їй шкіру, діяла сильніше всякого синтетичного афродизіаку, мода закидатись яким прокотилася по всіх денних клубах Сіті останнього року.

Вона була мокрою і щасливою – губи мимоволі розтягувалися в посмішку. Вологе волосся ще більше закучерявилося на скронях, потемнішало. На віях повисли блискучі краплі, очі задоволеної кішки спалахнули під напіввідкритими повіками.

І голос її звучав, як муркотіння.

– Так ти багач? – запитала вона, дивлячись на Давидова з благоговінням. Гострий язичок Марини-Селіни-як-її-там торкнувся грудей Кирила.

– Дивлячись із ким порівнювати…

– Значить, багатий. Тільки у багатіїв є такі ось кабіни. І у чиновників. Але ти не схожий на чиновника.

Вона всміхнулася на весь рот і заплющила очі, підставляючи обличчя під струмені.

– Справжня вода. Знаєш, я із самого дитинства не приймала водяний душ. Пам’ятаю, як мама мене купала. Але у нас вже тоді стояв таймер на п’ять хвилин за день. Потім залишився тільки іонний дезінфектор. Уже й забула, як це прекрасно. Дивно. Мокро. Сексуально. Я вся течу… В нас є час?

– У тебе є. Можеш хлюпатися скільки хочеш. Коли накупаєшся, зачиниш двері. Мені скоро йти…

– Зовсім скоро? – промуркотіла вона і знову лизнула його в груди, цього разу сильно прокотившись шорстким язичком по соску. – Послухай, Кіре, у мене завжди була мрія… Хочеш знати, яка?

Вона обвила його стегно ногою, і він одразу відчув її мрію шкірою. Вона була гаряча. Вона обпікала. Він навіть почув її запах, який заповнив кабінку від підлоги до стелі, – гарячий, терпкий, пряний…

Почекають, подумав Давидов. Ну, спізнюся трішки. Не все ж життя мені приходити вчасно?

– Так ти затримаєшся?

Нігті гості торкнулися його спини, тверді мокрі груди притули-лися до живота.

Кирило поцілував губи, що пахли м’ятною пастилкою.

Вона підстрибнула, охопила ногами його стегна, зависла на мить, зробивши легкий рух апетитними сідничками, і все сталося само собою. Він підхопив її під сідниці й притиснув до себе, трохи підняв, знову притиснув, намацуючи потрібний їм обом ритм. Марина-Селіна-як-її-там закинула обличчя під струмені води й задихала хрипко й розмірено.

– Не поспішай, – видихнула вона. – Благаю тебе, не поспішай… Прохання було зайвим. Давидов нікуди вже не поспішав.

Аруба. Готель «Аквамарин Резорт».

Жовтень

Вона скрикнула, застогнала і вигнулась, немов намагаючись

скинути його з себе. Але Денис нависав над нею, трохи звівшись на ліктях, і рухався, рухався, рухався, не зупиняючись, усе швидше, швидше, швидше…

Він не розумів, де перебуває, але чітко розумів, що робить: займається коханням зі своєю дружиною. Її звуть Карина. Вони одружені багато років…

Чому в спальні так жарко? Проклятий кондиціонер знову не працює? Адже щойно вони були під душем. Із нею, з Кариною. Чи не з нею?

Стривай… Марина-Селіна-як-її-там… Що за нісенітниця? Родим-ка під лопаткою, дихання пахне м’ятною пастилкою – вона встигла кинути цукерку під язик, коли йшла до нього під душ.

Він продовжував рухатися. Ноги дружини обвилися навколо його поясниці, руки вона закинула за голову і вхопилася за коване узголів’я ліжка, що подриґувало від їхнього любовного танцю.

Нісенітниця! Нісенітниця! Нісенітниця! Який душ? Яка дівчина? Він просто не пам’ятає, як вони з дружиною почали кохати одне одного. Був сон…

Сон.

Вони прилетіли на Арубу. Ось чому так спекотно, але кондиціонер працював, коли вони з дружиною лягали спати. Він зламався вже потім. А Карина… Напевне, Карина притулилася до нього уві сні, він відчув її близько і все сталося само собою. Таке вже бувало…

Ні, не бувало. Їм траплялося засинати після кохання, так і не роз’єднавшись, але так – ніколи.

Давидов мав би завмерти, щоб спробувати пригадати, як усе сталось, але тіло його продовжувало діяти, і це було чудово! Геть дурні думки! Це був сон. Просто сон. Дурний образ, щось типу літакової феї. Гра вічно ерегованої письменницької уяви. Якби вони з Кариною не були такими втомленими вчора, якби перед сном вони відзначилися на новому місці… Ніякої Марини-Селіни і близько не примарилося б. Адже так?

За роки подружнього життя йому ніколи не снились інші жінки. Це в дитячо-юнацьких снах до Давидова раз у раз приходили різні діви й дами, так на те й існує солодка млість пубертатного періоду. Але давно, дуже давно, навіть після досить довгої розлуки з дружиною до нього якщо й приходили еротичні сни, то снилася йому Карина. В цьому не було нічого дивного, і за подружньою вірністю Давидових не крилися жахливі клятви чи страх перед огидними сценами ревнощів. Ні ревнощі, ні клятви ніколи й нікого не зробили зразковим подружжям. Можливо, справа була в хімії тіл. Чи у фізіології. Чи ще у чомусь іншому – хто міг це знати напевне? Вони підходили одне одному, як ключ до замка, коли вживати банальне до неможливості, але перевірене віками порівняння. Заяложені порівняння найчастіше бувають убивчо точними – це знає кожен, хто у своєму житті написав хоча б абзац. Давидови навіть не намагалися розібратись у суті взаємного потягу, яке відчували одне до одного з першої хвилини знайомства, а без витівок, із задоволенням користувалися його плодами. Їм подобалося займатися коханням, і багато проблем, які неминуче виникають у подружжя і в перші роки шлюбу, і (ніде правди діти) в наступні, вони вважали за краще розв’язувати саме в постільних битвах, а не кидаючись посудом. Можливо, це було нерозумно, але допомагало.

Так, йому снилась якась дівчина. Ну то й що? Він узагалі був іншою людиною в тому світі. Як його називають? Паралель? Ця дівчинка з гострими лопатками назвала його Кір. Кір – це Кирило. Боже мій, який же реальний був світ! Цей мертвий голуб за вікном. Розпечене синє небо на смерканні…

Це було прекрасно! Щойно там, у душовій кабіні, кричала ця дівчинка. У неї було два оргазми – від сексу з ним і від сексу з водою. Але яка, в біса, різниця?

У голові в Дениса щось клацнуло, й образи сну померкли, але зовсім не зникли. Ніби невидимий оператор майстерно плавно перевів фокус із заднього на передній план, перетворивши тривожне відчуття роздвоєності на чудово нечітке боке².

Він був тут і зараз. За вікнами плескотав океан. Вітерець вривався у прочинені вікна і грався з легким тюлем балдахіна.

Карина закусила губу. Голова її закинулася, спина напружилася натягнутим луком, і тятива всередині її стегон вже дзвеніла від напруження, готова луснути будь-якої миті.

Він обожнював ці миті. Очі дружини каламутніли від насолоди, червоніла, пухнучи, закушена губа, дихання збивалося, стегна починали тремтіти, і там, між ними, пульсувала, стискаючи його плоть, волога і жадібна жіноча радість…

Вони лежали поруч, усе ще важко дихаючи після кохання. Волога шкіра повільно висихала під подувом бризу. Шум хвиль, які набігали на пісок, чітко чувся в нічній тиші.

– Ми з тобою перебудили весь готель, – прошепотіла Карина.

– Нехай заздрять.

– Я не люблю, коли заздрять.

Денис усміхнувся.

– Це неминуче. Завжди знайдеться, чому заздрити, – так улаштовані люди. У мене красуня дружина, яка в ліжку поводиться, як Мессаліна, і при цьому кричить, як Кабальє. Як мені не заздрити?

– Кабальє співає!

– Ти теж майже співаєш, коли кінчаєш! І цьому теж можна позаздрити: пісня кохання – насолода для чоловічого вуха! Ти дуже збудливо кричиш. Ти у мене сексуально ходиш, сексуально сидиш, сексуально спиш… Ти навіть стоїш сексуально! Бачила, якими очима на тебе дивився товстий американець у холі? Той, у червоній сорочці з квадратною дружиною під пахвою?

– Якими?

– Ось такими! – Давидов показав два кулаки разом. – Жадібними! У нього були не очі, а яйця! Величезні жирні тестостеронові яйця! І він тебе ними жер!

Карина розсміялася.

– Він жер мене тестостероновими яйцями? Який ти грубий!

– Я не грубий. Я образний. Я не можу сказати «тестостероновими тестикулами» – це буде непрофесійно, у мене язик не повернеться таке сказати! Він дивився на тебе так, що мені хотілося…

– Милий, – промуркотіла Карина, перевертаючись на живіт. – Скажу тобі як лікар: яйцями не можна дивитися, ними не можна жерти, а з таким животом, як у того американця, їх навіть не можна побачити в дзеркалі. Заспокойся, бо з образністю у тебе сьогодні не склалося.

– Шкода, – щиро засмутився Денис, – а я ж бо думав…

– Зате з іншим склалось. Я щось не пригадую, щоб ти так витончено мене будив.

– Збочено?

– Витончено, дурний! Усі письменники такі глухувато-дурнуваті? Чи лише мені такий дістався?

– Тобі дістався збочено-глухувато-дурнуватий рідкісний екземпляр. Навіть у страшному літературному світі такі майже не трапляються!

Вона знову розсміялась і, потягнувшись, поцілувала Давидова в щоку.

– І це добре… Дякую, мені дуже сподобалося так прокидатися. Мені снився дивний сон, Денисе. Дуже дивний сон. І ти, – вона звелася на лікті й нахилилася над ним, заглядаючи йому в обличчя, – ти вихопив мене з нього.

– Дивний сон, – повторив Давидов, намагаючись голосом не видати свою розгубленість. Йому чомусь стало незатишно. Дуже незатишно. – А що за сон, мала? Ти не пам’ятаєш?

Карина похитала головою.

– Майже не пам’ятаю. Знаєш, якщо людину розбудити у швидкій фазі сну, то сновидіння стирається. Пам’ятаю, що там було холодно. Дуже холодно. І дув страшний крижаний вітер… Я мусила кудись їхати чи летіти. Загалом, щось робити…

– А я там був?

– Ні, тебе не було.

– Ти ж точно не пам’ятаєш?

– Це пам’ятаю, – сказала вона твердо. – Тебе там точно не було. Там був інший чоловік. Не ти.

– Ви займалися коханням?

– Ні. Я була в якомусь хутрі, в комбінезоні… Ні, не пам’ятаю. Тільки холод і свист вітру. А потім… Потім ти мене зігрів.

Вони поцілувалися неспішно, ніжно, немов куштуючи одне одного на смак.

– Знаєш, – сказала Карина йому на вухо, – мені здалося, що ти сьогодні був інший. Зовсім інший. Зазвичай ти ніжніший, не такий наполегливий, не такий владний. Ти навдивовижу ніжний коханець, милий. Але щойно ти був не таким. Це був ти – твій запах, твої руки і… – її долоня ковзнула вниз і торкнулася вже затверділої плоті, – і все інше теж твоє. Але все-таки – не ти. І не можу сказати, що мені це не сподобалось.

Давидов зрозумів, що він теж не може розповісти нічого про те, що примарилося. Спогади стерлися не в повному обсязі, але сплутались і зблякли. Яскрава, опукла картина сновидіння розлетілася на друзки, дрібні, як бризки розбитого сталінітового скла. Дещо він пам’ятав, але ось саме це дружині розповідати було зовсім не обов’язково.

– Мені теж снився сон, Каро, – зізнався він. – Дуже дивний сон. І я його теж не пам’ятаю.

– Дуже дивний? – перепитала вона і знову поцілувала його в губи.

Точним, плавним рухом вкрадливої ласки вона перетекла із зім’ятих простирадел до нього на груди, ковзнула по них і сіла на його стегнах, затиснувши напружений член чоловіка між сідниць.

– Там, у твоєму сні, була я? – прошепотіла Карина тихенько і, нахилившись, обережно торкнула зубами мочку Денисового вуха.

– Ні, – відповів Данилов. – Тебе там не було.

– Ти ж не пам’ятаєш…

Він повільно провів долонями по її спині, погладив стегна.

– Це пам’ятаю. Тебе там не було. Тебе там точно не було.