I
Раз якось був тихий лiтнiй вечiр. Сонце стояло вже на вечiрньому прузi. Череда звернула з толоки на шлях, простяглася до села i пiдняла за собою куряву. По дорозi йшов молодий москаль додому по бiлету. За плечима в його телiпався ранець та торбина з сухарями; через плече висiла сiра московська шинеля, скручена, як обiд. Мабуть, здалека йшов москаль, бо пiдбився i насилу-насилу волiк свої притомленi ноги.
Курява тихо полягла на стерню, череда ввiйшла в село. На яру стояло чимале село; посеред села бiлiла невеличка нова церква. На самому низу блищав ставочок, один i другий, а кругом його i понад греблею росли густi, високi, зеленi та кучерявi верби.
Москаль став, подивився на село, а далi сiв на окопi та й почав насипати тютюну в люльку.
«Господи! – подумав москаль. – П’ять лiт вже, як я вийшов з Момотiв, а вже вони й бiльшi стали, вже й церква нова, i верби понад ставками поросли такi великi… Що ж то дiється тут у селi? Чи жива, чи здорова моя стара мати, чи, може, спочиває вже на кладовищi?.. – I москаль похилив голову… – А парубки, а дiвчата, з котрими я гуляв колись! Мабуть, парубки вже всi поженились, а дiвчата замiж повиходили. Чи вийшла то Настя та Мотря? А гарнi були дiвчата! Гарнi, мабуть, з їх i молодицi!..»
Москаль встав i насилу поволiк потомленi ноги тихесенько до села.
А тим часом за ставком, за густими вербами, на сiнешнiм порозi, пiд маленькою хатиною сидiла стара Хомиха Варка. Старенька й невелика була Хомишина хата, одним одна на всiм огородi. Коло неї aнi комори, анi загороди, aнi хлiвця. Тiльки на причiлку була притулена до хати якась повiточка, а там лежало трохи хворосту, стояла стара терниця та бительня та валялися два щербатi глиняники. Весь огород зapic густою та високою травою. Перед хатиною, на маленьких грядочках, росла картопля, буряки та цибуля. На два ступенi од дверей зелений горбик з лядою – то погрiб бабин. За хатою десять вишень та двi грушi – ото й усе хазяйство Хомишине…
Хомиха сидiла на порозi, поглядала на битий шлях та пильнувала над роботою. Вона шила синовi сорочку. Знать, не дуже добачали старi очi, бо Хомиха нагнулась над самiсiньке полотно. Її руки тряслись; старенький очiпок зсунувся на тiм’я; з-пiд очiпка одвисло пасмо сивої коси, а стара все пильнувала над комiром, вилiчувала нитки та вишивала заполоччю. Як же не пильнувати матерi, коли вона шила сорочку задля сина свого Василя, котрого виглядала що божого дня, котрого вона не бачила вже п’ять рокiв, з того часу, як його взяли в москалi.
Хомиха нацiлилась ниткою до вушка та й не потрапила. Тодi вона встала, прикрила очi рукою, глянула на сонце, а потiм на шлях…
«I знов минув день, вже й вечiр настав, а мого сина нема та й нема! – думала Хомиха… – Вже другi москалi давно поприходили, а про мого Василя нi чутки, нi вiстки».
I не один день сидiла Хомиха на порозi та виглядала свого сина. I тепер знов ciлa вона на призьбi, пiдперла голову рукою; її очi впали на широку дорогу, на далекий лiс, на далеке небо, а думка, як та птиця, полинула десь далеко, в чужу сторону. «Чи живий вiн, чи здоровий, – думала вона, – чи прибуде до мене? Чого не трапляється москалевi на чужiй сторонi? Може, його на войнi вбито, може, його звiр зачепив у лici темної ночi, а може, де занедужав на чужинi, лежить один i нiкому порадоньки дати». Лiтає материна думка то по степах широких, то по темному лici в глуху темну нiч, то бачить вона його слабого, недужого, в якiйсь чужiй хатi, мiж чужими людьми, то на битiй дорозi, де на його напали недобрi люди. А серце материне ниє та ниє…
Встала стара, перехрестилась, помолилась за сина i попленталась в хату з болячою душею. А тим часом в одному вiкнi, потiм в другому заманячив червоний комiр. Сiнешнi дверi рипнули, одчинилась хата, i перед Хомихою, як з-пiд землi вирiс, з’явився її син Василь.
Вечiрнє сонце блиснуло на його в вiкно.; Високий та тонкий стояв перед нею син; чорнi кучерi, лице, одежа – все припало пилом.
Стара аж руками вдарила об поли, аж затрусилась.
– Добривечiр, мамо! – промовив Василь. – Чи пiзнаєте мене?
Стара крикнула, кинулась до його й заголосила…
– Як ти вирiс, сину, який став високий!
– А ви, мамо, старi стали, такi старi!
– Ох, час, сину, вмирати! Та тепер менi за всi голови! Я побачила тебе – i менi вмирати буде легше.
Стара махнула неначе з радощiв рукою, втерла сльози рукавом.
– Не плачте, мамо, – промовив Василь. – Я ж, бачте, слава богу, вернувся живий i здоровий.
Василь зняв з плечей ранець i торбину, поклав пiд лавою. Стара завешталась по хатi, неначе помолодшала; не знала, що й робити, що й почати. До всього кидалась, нащось одчиняла скриню, чогось шукала i не знала, чого шукає; чогось побiгла в сiни, а послi знов вернулась в хату. Василь попросив води вмитись. Налила Хомиха води в полумисок, достала з скринi бiлий рушник, знайшла сорочки, – рада б сама умивати i втирати свого Василя.
Аж повеселiшала Хомишина хата! В печi палає полум’я, кипить вечеря. Засвiтила Хомиха каганець i сiла рiзати галушки. Василь сидiв кiнець стола на лавi. Я к смола, чорнiли його кучерi при бiлiй сорочцi з вишиваним комiром, а запалене молоде лице, обмите свiжою водою, засвiтилось при свiтлi, як свiжий мак на городi. Поки засягає шапка – бiлiв лоб, а на йому чорнiли двi брови, неначе двi п’явки впилися в бiле тiло. Карi очi блищали, як свiчки. Хороший, свiжий та молодий був Василь Хоменко.
Хомиха качала корж, а очей не зводила з сина. Василь кинувся помагати матерi.
– Сиди, сину, та спочивай пiсля далекої дороги, – каже мати, – ти гiсть в моїй хатi; сиди, сину, а я на тебе буду дивитись, надивлятись… Розкажи менi, сину, де ти так барився, чи не трапилась тобi яка пригода в далекiй дорозi? Де ти бував, що бачив? Чи добре було тобi в москалях?
Рипнули дверi; в хату ввiйшла молода дiвчина.
– Добривечiр, – сказала вона тихо, – позичте вогню! – промовила вона цi слова та й поставила на припiчок двi покришки.
Хомиха встала, вигорнула вогню i поклала в покришку, а дiвчина стояла коло порога та несмiливо поглядала на Василя.
Виходила вона проти череди i вглядiла Василя, як вiн сидiв на окопi; заглядiла вона його карi очi, чорнi брови, стан тоненький, i впали їй в думку тi очi, тi брови, i випали з думки i вiвцi, i корови, i череда. Задивилась дiвчина на козака, а вiвцi минули свiй двiр, повтiкали, розбрелися по бур’янах, корова зайшла в чужий город.
Дiвчина пiшла з хати, а Василевi й байдуже! Навiть не спитав матерi, чия вона.
– Розкажи ж менi, сину, чи добре було тобi в москалях, – питала мати.
– Було, мамо, всього, а бiльш того, що було недобре. Сумно та чудно було менi, як везли мене до прийому, як голили лоб… Тодi здавалось менi, що я йду десь на другий свiт. А потiм обiзнався, оговтався, пiшов регiт та смiх мiж некрутами. А некрути все молодi та веселi! Було, оце хто засумує, то й на смiх пiдiймуть. Та недовго ми жартували! Оддали нас в науку дядьковi – старому москалевi. Що за страшний був той дядько! Що за лихий! Мордатий, патлатий, рудий та головатий. Очi здоровi, як у пугача, червонi вусища, як у старого кота, лице з одного боку синє, з другого червоне та цiлiсiньке в прищах. I тепер, мамо, як згадаю, то аж затрушусь.
Оце, було, поставить нас у ряд, щоб то муштрувати. Стоїмо неначе й так, як вiн, було, каже: i руки опустим, i лице задерем угору, аж тобi жили лущать поза шиєю. Нi та й нi! Не так та й не так! Пiде, було, поза спинами та й давай тебе мiсити кулаками по спинi! Зайде спереду – не так лице держиш! Трiсь тебе по щоцi, аж голова перекрутиться! А вiн, червоний та злющий, кричить: «Не поворачивай рожи! прямо держи!» Та по другiй щоцi. Отак-то, мамо! Б’є по щоцi, а ти держи голову, неначе вiн тебе гостинцями годує.
Почали нас муштрувати з рушницями. «Праву ногу вперед!» – було, крикне. Ти й витягаєш її поперед себе, як ломаку. «Не так!» – кричить вiн та по нозi рушницею. Зомлiє, було, нога, захрущить кiстка, пiде вогонь од ноги по тiлу, кольне аж у головi, а ти стiй, не ворушись! Дотерпiв я, господи! Утомишся, було, перемучишся, прийдеш у казарми, а там дадуть тобi кулешу, як води, а в водi – крупа крупу доганяє…
Хомиха слухала, а сльоза за сльозою капала з лиця на руки, на тiсто…
– Не плачте-бо, мамо, а то я й розказувати не буду. Все то було, та минуло. Теперечка я й живий, i здоровий; тепер я з вами. Чого ж вам плакати?
– А чи надовго ти зо мною, – одказала мати. Щоб не завдавати жалю матерi, Василь почав розказувати, де вiн бував, яких людей траплялося йому бачити. I довго-довго вiн розказував. Вже стара подала й вечерю, вже вони й повечеряли, а стара мати не втомилась, слухаючи свого гостя дорогого.
Погасло в хатi свiтло. Хомиха лягла на полу, а Василя поклала в сiнях. Ясний мiсяць заглянув у вiконця, заблищали невеличкi шибки з темними рямцями, пiшов блиск по всiй хатi. Забiлiв комин, зачорнiв рядок горшкiв на полицi. На образах насилу мрiли святi. Довго не спала стара, пiдперши голову долонею. Пiшла думка за думкою, жаль за жалем, як одна хвиля за другою довго котиться, навiть тодi, як вiтер затихне. Згадала вона свого старого покiйника, i як вона замiж йшла, i як Василь бiгав хлопчиком, i як його в москалi брали. Розмова з Василем роз’ятрила старе серце, старi рани, вже загоєнi старiстю та швидким текучим часом. Згадала вона про своє горе, що перетерпiла на своєму довгому вiку. А тим часом важко було їй i легко на серцi! I почула вона, що недавно полито її серце боляче неначе цiлющою водою; то думка злинула в її душу – про сина Василя. Василь, її останнiй живий син, вернувся додому. Тепер вона одпочине на старiсть! Її Василь догляне, й нагодує, й напоїть, дорогий Василь її поховає, закриє її очi своїми любими руками.
А тим часом перед сонними очима старої мигнуло свiже лице Василеве, неначе квiтка розцвiлася од одного разу, а за ним виглянуло десь з кутка лице молодої молодицi. Стара сидить на лежанцi та колише малого онучка, а молодиця-невiстка порається коло печi. I стало їй легко, дуже легко на серцi, неначе вернулись її луччi, молодшi лiта, неначе вона вдруге народилась на свiт. I здається їй в дрiмотi, що вона вже сама, молода й хороша, порається в своїй хатинi, а покiйник її, молодий та гарний, сидить на лавi та говорить до неї. Прокинулась стара та й перехрестилась. Через годину все поснуло, навiть сни поснули в душi, побитiй горем та нуждою. Один тiльки цвiркун цвiрчав у куточку пiд полом…
II
На другий день було чимале свято. Надворi було тихо та ясно. Сонце пiднялося височенько, роса висохла; над ставками, над садками затремтiло ясне марево. Задзвонили до церкви. По улицях йшли люди до церкви; чоловiки в нових свитках i шапках виступали з повагом, за ними йшли молодицi з малими дiтьми на руках, а коло їх купами бiгли невеличкi дiвчатка в материних юбках, хлопчики в батькових шапках i в одних сорочках. Дiвчата йшли по двi, по три, в стрiчках i квiтках, в червоних чоботях, в ситцевих юбках або горсетах.
З Хомишиної хатини вийшов Василь i пiшов по улицi до церкви. На йому був московський мундир з червоним комiром, козирок з червоною стрiчкою навкруги. Мiднi гудзики блищали на сонцi, а на грудях телiпалось двi медалi. Як весело йому було на тiй улицi, де вiн колись гуляв, як був малим хлопцем! Вiн приглядавсь до кожної хати, до кожного дерева, що росло на огородах i в садках: все було йому неначе рiдне, все осмiхалось до його, говорило до його. «От тi верби пiд горою, де ми колись збиралися на улицю! Он хата титарева! Хороша була Настя-титарiвна! Де то вона тепереньки?»
Зустрiчались з ним люди, та все свої – знакомi. Зустрiчалося й товариство, чоломкалось з ним, розмовляло. Дехто й оженився, дехто ще й досi парубкував. Дiвчата пильно поглядали на москаля, доганяли, випереджали, щоб подивитись на його.
Поперед Василя йшли двi дiвчини. Голови в їх були заквiтчанi червоними квiтками; до самого пояса вiтер розвiвав по плечах стрiчки. На їх були однаковi горсети, однаковi червонi чоботи, сорочки їх були вишитi однаковим хмелем. Видно було, що йдуть двi подруги.
– Чого це ми так бiжимо, – промовила одна до одної, озирнувшись назад, – ще встигнемо до церкви Не бiжiмо так, сестрице!
I пiшли вони тихiше, пiшли тим, що побачили позад себе Василя. Їм хотiлось подивитись на його.
Василь порiвнявся з ними, сказав їм «добридень» i почав розглядати дiвчат, звичайно, як москаль, та ще й молодий. Вiн зараз пiзнав одну: то була та дiвчина, що прибiгала вчора позичати вогню. Тiльки яка вона тепер гарна в. квiтках та зеленому горсетi!
А дiвчата наче й не дивились на Василя, одказали йому «доброго здоров’я», не пiднiмаючи очей од землi. Але скоса та скоса розглядiли, якi очi, якi й брови у Василя. Однi дiвчата вмiють розглядати, не дивлячись прямо в вiчi!
А дiвчата були й справдi гарнi! Що позичала вогню, та звалась Ганною, а друга – Мариною. Ганна була невеличка з себе, з невеличким лицем, але повновида й кругловида. Пiдборiдочок у неї був невеличкий, кругленький, як волоський горiшок. Темно-русi брови лежали низько, над самими очима. Синi невеличкi очi свiтились тихо-тихо, як пiдiймала вона вiка. Тiльки вона все спускала очi вниз, все неначе щось думала. Гарна була Ганна, як було оце сяде, та задумається, та спустить свої довгi, густi вiї на повнi щоки.
Подруга її Марина була чорнява, аж трохи смуглява: її дражнили циганкою, як була вона малою. Товстi чорнi коси тричi обплiтали її голову. Лице в неї було довгеньке, внизу гостре i видавалось вперед, а надто той тоненький нiс та повнi, не дуже тонкi губи, що червонiли, як добре червоне намисто. На височенькому рiвному чолi, високо над ясними чорними блискучими очима вигнулись, як двi веселки, двi тонкi чорнi, аж неначе синi, брови. Як терночок, чорнi швидкi очi плавали по бiлих, неначе пiдсинених бiлках. А на смуглявих щоках грав рум’янець, немов тая весняна рожа, а червонi губи цвiли червоним цвiтом пiвонiї…
Марина була смiлива й проворна. Без неї не обходилась на селi нiяка гулянка. Ще змалку вона виводила танець на веснянках, а як, було, вдарять музики в струги, Марина не встоїть i не втерпить! То дрiботить, то тихо попливе, як вутка по водi, поводить станом та головою. Настане лiто, заведеться вулиця Марина перша, було, подає голос, перша заспiває пiсню, та голосно-голосно, на все село, збере, було, зараз кругом себе дiвчат, а надто хлопцiв. Проворна була Марина.
Не її, а вона хлопцiв, було, зачiпає. Тим-то й боялись її сватати, тим-то недобра чутка про неї пiшла помiж говорухами, цокотухами.
Ганна була тиха та смутна. Сяде, було, мiж дiвчатами, спустить очi та й задумається.
Вони полюбили одна другу i стали подругами. Василь одiйшов вже далеченько та все оглядався до дiвчат. «Та й гарна ж ота дiвчина бiлява! – думав вiн собi. – Аж спитаю в матерi, чия вона».
В церквi людей було повнiсiнько. У правому притворi стояли чоловiки та парубки, у лiвому – дiди, серед церкви – малi хлопцi, а в бабинцi – молодицi та дiвчата. Василь, як москаль, став по самому переду, де звичайно стоять на селах панки, да пiдпанки, та попадi з дочками.
Старий сивий священик тихенько правив службу. В церквi було душно, як на печi. Глянув Василь в бабинець, а там стояли поруч, коло його матерi, тi самi дiвчата: Ганна з Мариною. Подивився на їх Василь i закрасив собою ввесь свiт разом для обох дiвчат! їм здалось, що Хомиха така добра бабуся, що й на свiтi добрiшої немає, їм здалось, що й дяки краще заспiвали, i священик краще зачитав. Почали дяки спiвати якоїсь жалiбної пiснi, а в Ганни сльози покотились з очей…
Служба божа кiнчилась. Хлопцi кинулись до корогвiв i трохи за їх не побились: кожному хотiлось носити корогву кругом церкви. Староста в синiй суконнiй свитi виносив з вiвтаря євангелiя та образи, понакриванi шовковими хустками, i роздавав їх багатирям. Дехто одмагався, дехто брав з повагою, неначебто йому й слiд було. Нашому москалевi дали носити образ, напнутий червоною хусткою.
Вийшла процесiя з церкви, а за нею посипався народ. Сонце пiднялось високо; надворi було так ясно, що й глянути було трудно, не заплющивши трохи очей. Чоловiчi голови без шапок чорнiли, неначе недавно пооране поле; дiвчата в квiтках, молодицi в нових червоних та зелених хустках цвiли, як мак на городi. По цвинтарi бiгали хлопцi та малi дiвчата, ганяючись за жидiвською козою. Ганна з Мариною стояли коло дзвiницi i очей не зводили з Василя. А його чорнi кучерi аж лиснiли на сонцi, чорнi брови здавались ще чорнiшi, яснi очi – ще яснiшi.
Прийшов Василь додому, пообiдав з матiр’ю, що бог послав, сiв на лавцi та й задумався.
– Чого задумався, сину, – питає мати, – невесело в моїй хатi молодому козаковi при старiй бабi? Сьогоднi празник; йди, сину, гуляти, розглядай дiвчат, а я. стара, ляжу та трохи одпочину.
– Мамо! Чия то дiвчина приходила до нас вчора позичати вогню?
– Тихоненкова Василева, сину; звуть її Ганною, – промовила мати та й засмiялась. «Отже ж буду мати швидко невiстку», – подумала вона собi. – Вона коло мене стояла в церквi, – каже мати. – Гарна та привiтна дiвчина! I добридень менi оддала, i намiтку на менi поправила, i розговорилася зо мною любо, i дивилась менi в вiчi привiтно. Господи, яка гарна та моторна дiвчина.
Взяв Василь шапку i потягся по селу. Серед села, край великого зеленого вигону, стояла корчма. Коло корчми росли високi старi верби. Пiд тими вербами збиралися хлопцi та дiвчата на гулянку. Василь згадав про те мiсце, про тi верби, пiд котрими вiн колись гуляв, i простягся на музики, пiд верби.
Ясно та тепло було надворi. На синьому небi анi хмариночки. Зеленiли верби, зеленiли садки, зеленiв вигон, а пiд вербами чорнiла велика купа людей, неначе великий рiй вийшов з вулика та й сiв пiд вербою. На колодi сидiли музики з скрипками, цимбалами та решетом. Кругом музик обступили хлопцi та дiвчата. Старий сивий дiд вигравав на цимбалах, аж сива борода тряслася i спiдня губа одвисла. Молодi чорнявi скрипачi позакидали назад голови, так що на їх ледве держались шапки. I на скрипках грали, i на чорнобривих дiвчат моргали. Хлопцi наймали своїм дiвчатам музики по три шага за танець.
Тихо виступали в круг дiвчата, побравшись по двi попiд руки, тiльки бряжчали на шиї разки доброго намиста та дукачi. В першiй парi йшла Марина, а за нею дiвчата, то перекручувались, схопившись руками за плечi, то знов брались попiд руки i танцювали кружком. То знов Марина розривала рядок i починала крутитись, а за нею дiвчата парами лiтали тихо й швидко, неначе зграя галок заворушилася, зароїлася в синьому небi.
Як орли на сiрих вуток, як яструби на сизих голубiв, налiтали парубки – розганяли дiвчат, як полохливих ластiвок, i починали козака. Загула, застогнала земля пiд козацькими пiдковами! Орють землю закаблуками, рвуть траву зелену з корiнням пiдкови! А хлопцi, взявшись в боки, закинувши шапки набакир, то пiдуть навприсядки, то задрiботять ногами, то вдарять тропака, то знов плеснуть в долонi, знов пiдуть навприсядки, аж земля стугонить. Розмахують руками, розкидають ногами, а од свисту аж у вухах лящить!