V
Хмарна осiнь надворi, смутно в Ганнинiй хатинi. Ганна сидить за гребенем та думу думає. В хатi тихо, як у пустцi. Кiт сидить на печi, заплющивши очi, пiвень присiв пiд полом, дрiмав, опустивши крила. Навiть дитина сидiла тихо, не пустувала, задумалась й голiвку схилила. Сумують стiни, сумують вiкна позаплакуванi, сумує, неначе думу думає, пiч…
А тим часом разом у трьох вiкнах майнула жiноча голова в червонiй хустцi. Неначе разом рипнули сiнешнi й хатнi дверi, i серед хати перед Ганною, як блискавка впала з комина, стала Марина.
– Добривечiр тобi, Ганно, в хату! – ляснула вона голосно, на всю хату, мов брязнула склянкою об землю.
Ганна аж затрусилась, неначе облита холодною водою. Дитина злякалась i заплакала. Кiт скочив з печi пiд пiл, неначе його хто потяг дубцем, а пiвень засокотав, заляпав крилами й заспiвав. Десь у кутку задзижчала муха. Весела Марина сполохала сонну хату; все живе в хатi знов ожило, прокинулось, зашумiло, загомонiло. По сумних стiнах, по темних кутках неначе хвилями розлилась веселiсть, неначе промiнь весняного сонця влетiв у хату i разом блиснув на всi кутки. I пiч глянула веселiше, i вiкна дивились неначе свiтлiше. Закрасила собою краса Маринина вбогу хату, неначе кущ червоної калини красить зелений гай. З того часу, як Ганна вийшла за Василя, мiж подругами неначе недобрий чоловiк загородив стежку тином. Було, Ганна й зайде до Марини, то нелюба вже, нещира розмова була мiж ними!
Як же зосталась Ганна сама в хатi безталанницею, знов Марина пригорнулась до Ганни; взяв її жаль, як почула вона, що Ганна плаче, побивається одна-однiсiнька у своїй хатинi! Не втерпiла – прибiгла Марина!
– Молодице – задрiботiла Марина. – Бiйся ти бога або котрої святого! Зглянься на себе, – промовила Марина, повернувши Ганну до вiкна i дивлячись їй в вiчi. – Лице твоє змарнiло, очi позападали, блiда ти як смерть. Де ж подiлася твоя краса? Тiнь твоя тiльки сидить тут на днищi!..
– Бо сумую, та плачу, та працюю, ночi недосипаю, – одказала Ганна.
– Та нехай вона пропаде, ота iродова робота! Чи вже ж ти хочеш запакувати себе над цим днищем?
Як та метiль, вхопила Марина мичку з гребеня i швиргонула на комин; мичка зачепилась за трiски на коминi i химерно простягла свою довгу бороду вниз, аж дитина зареготалась. Гребiнь полетiв пiд пiл, днище загуркотiло аж на горище, вдарилось об крокви i гепнуло на стелю.
– Марино! що це ти виробляєш, наче маленька! Я не люблю таких жартiв, – каже Ганна.
Червона, як жар, весела, як дитина, Марина вхопила Ганну за руку i почала, жартуючи, крутитись по хатi.
– Марино! навiжена молодице! – пручалася Ганна. – Сьогоднi свята п’ятниця! Геть собi з танцями: не до танцiв теперички менi!
А Марина б’є тропака, та ще й приспiвує:
Як я була молодою – преподобницею,
Повiсила хвартушину над вiконницею.
Хто йде, то кивне, а хто їде, моргне!
– Ганно! сестрице! Чи вже ж ти хочеш занапастити свiй вiк, марно стратити лiта свої молодi; чи вже ж тобi не жаль своєї краси, лиця бiлого, брiвок тоненьких!
– Нащо менi краса тая, коли нема мого Василя. Задля кого ж цвiстиме вона? Нехай в’яне моє лице, западають мої очi, линяють брови, бо нiкому дивитись на їх…
– Ож послухай, Ганно, мене, нерозумної! I Василь твiй не загинув, нiгде не дiвся, може, швидко й прийде! А на свiтi не однi брови чорнi, не однi очi горять вогнем. Однi брови чорнi, а другi чорнiшi, однi очi горять вогнем, а другi палають, як полум’я, одно серце тепле, а друге теплiше.
Сама Марина зiтхнула по своїй речi, бо згадала, що є на свiтi одно серце найтеплiше, однi очi найчорнiшi, одна душа наймилiша.
– Богзна-що ти оце верзеш, Марино! – одказала Ганна. – Я тодi тiльки щаслива, як пiду до церкви та помолюся богу за свого Василя…
– А я й боговi молюся, i на хлопцiв дивлюся! Менi шкода моєї молодої краси, моєї коси. Нехай цвiте, не марнiє моє лице, не линяють брови! Нехай люблять мене хлопцi молодi й хорошi! Я молода, хочу всмак нажитись в свiтi, хочу бути щаслива i весела.
Ото менi щастя, Ганно, як я стою ввечерi пiд вишнями та дожидаю свого милого, чорнобривого, як вiн свисне тричi за ставком мiж вербами, подаючи менi звiстку. А в мене серце холоне й душа холоне! I добре менi, i страшно менi, аж прихилюся я до вишнi… А тут чую, шелеснуло через тин, шелестить лист гарбузовий, гойдається висока кукурудза й соняшники. А милий випливає звiдтiль, як ясний мiсяць сходить, наближається до мене, моє серце млiє, умлiває… Чи то ж не щастя, Ганно, ввечерi, обнявшись з милим, слухати, як щебече соловейко? Чи то ж не доля, як пригорне милий до свого серденька, як дивитись йому в вiчi, цiлувати його брови, його очi?
Марина положила обидвi руки на Ганнинi плечi i припала головою до її плеча.
– I годi Марино, – одказала Ганна. – Не задля мене жарти та смiхи. Не задля мене чорнiють брови та очi. Минулося моє кохання, моє женихання! Помандрувало моє щастя з Василем в далеку сторононьку.
– Але ж ти нажилася з милим, Ганно! А я пiшла замiж за нелюба i не зазнаю такого щастя, як тобi судилося… Я й не накохалась, я й не навтiшалась! Прощай, Ганно, – промовила Марина, – час додому. Приходь до мене, Ганно, завтра ввечерi, побалакаємо, пожартуємо, розважимо себе трохи…
Густий осiннiй туман встає над лiсом вечiрньою добою. В селi тихо, на улицях пусто. Мiсяць свiтить, як через сито; вiтер колише голими вербовими верхами. Марина дiвчат до себе на вечорницi закликає:
– Дiвчата-сестрицi! прийдiть завтра до мене на вечорницi! Скучно менi, молодiй, самiй в хатi жити. Марно пливуть мої днi за днями, лiта за лiтами! Постiль бiла, стiна нiма, нi до кого й слова промовити. Прийде день – журюся, прийде нiч – сумую. Приходьте, дiвчата!
– Добре, Марино, прийдемо! – одказують дiвчата.
– А я закличу до себе троїстi музики та наманю хлопцiв повну хату, i кiмнату, ще й подвiр’ячко! Тому кивну, тому моргну, i налинуть до мене, як орли, як соколи. Порозчиняю ворiтечка, буду вас ждати, в вiкна виглядати. Приходьте ж, дiвчаточка!..
– Добре, Марино, прийдемо, прийдемо!.. Густий туман покотився яром; в селi ще тихiше; мiсяць насилу вигляда з-за густої хмари, неначе свiтить через густе полотно.
Марина, де не встрiне хлопцiв, до себе на вечорницi закликає:
– Хлопцi! завтра в мене вечорницi! Моя хата скраю, вона стоїть у вишнях, а двiр у черешнях. Лихих собак не маю. Завертайте туди, хлопцi, не минайте мене! Як минете мою хату – не займайте мене!
– Добре, Марино, прийдемо, як дiвчата будуть! – одказують хлопцi.
– То не гай, де соловейки не щебечуть; то не вечорницi, де дiвчат немає! Моя хата, а вашi музики. Наша пляшка й чарка, наша вечеря, а ваше мед-вино, горiлочка, маковники та медяники. А сама я молоденька, гуляти раденька! Не дивiться, хлопцi, що на менi хустка! Серце моє дiвоче. Личко моє не змарнiло, брови не злиняли. Люблю спiви, люблю жарти, люблю вус чорний, погляд орлиний!
Не лишайте мене, хлопцi! Як минете мою хату, не чiпайте мене!
– Добре, Марино, прийдемо, прийдемо!
Мiсяць виплив з-за густого туману на синє небо; затих вiтер i насилу шелестить сухим листям. I яснiше, i теплiше надворi. Марина Василя, найкращого парубка на все село, до себе на вечорницi закликає:
– Прийди, серце, Василю, завтра ввечерi до мене! В мене буде дiвчат, як зiрок на небi; в мене буде хлопцiв, як макового цвiту на городi. Будемо грати, спiвати, танцювати, самих себе розважати. Прийди, серце моє!
Прийди, серце, Василю! Задля тебе приберуся, як на Великдень! Тричi вмиюсь з полумиска свiжою водою, надiну десять разкiв доброго намиста з дукачем, взуюся в червонi чоботи. Поберемось за рученьки, будемо по хатi походжати. Прийди ж, доле моя!
Прийди ж, доле моя! Буде в мене їсти й пити! Вечеря моя смачна, хата моя тепла.
Взяла Марина хлопця за пiдборiдок, поцiлувала тричi, аж одляски пiшли попiд вербами, i полетiла вiтром попiд огородами, а навздогiнцi за нею побiгла по тину чорна тiнь її.
Ввечерi у суботу сумно та жалiбно загув момотянський дзвiн. Гуляє вiтер по улицях, з неба порошить крупами. Нiкого нема в церквi. Одна Ганна вийшла з цвинтаря, неначе тiнь якогось мерця, i попленталася попiд тинами.
«Адже ж мене просила до себе Марина, – згадала Ганна. – Зайду на часок, посиджу, побалакаю. Одначе сьогоднi робити грiх», – подумала Ганна i повернула до Марининої хати. В хатi у Марини в печi палає полум’я, свiтло так i б’є, так i ллється кругом хвилями з усiх трьох вiкон i освiчує верби та вишнi.
«Марина таки жде мене, – думала собi Ганна, – вечерю, мабуть, варить», – мiркувала вона. Одчинила сiнешнi дверi й здивувалась! В хатi гуде, як в улику бджоли.
«Чи не заблудила я, – подумала Ганна i вийшла надвiр, – нi!.. Маринин двiр i ворота. Ввiйду в хату».
Ввiйшла Ганна й стовпом стала. В хатi ясно, як серед дня. Горить каганець i двi свiчки, в печi палає полум’я i миготить веселими хвилями по бiлих стiнах. На лавках, на полу, на печi обсiли, як хмара, дiвчата та хлопцi! Смiх, регiт, жарти та спiви! На скринi сидять музики. Серед хати убрана, як у празник, походжає Марина, як та пава, та заглядає в пiч.
– А я тебе, Ганно, жду не дiждуся! – гукнула Марина. – Заграйте, музики, дрiбно та весело! Заспiвайте, дiвчата, про талан, про щастя.
– Що се таке. Марино, – одказує Ганна. – Чи весiлля справляєш, чи що? Кого ж замiж даєш, кого жениш?
– Женю я свiй талан, видаю замiж свою долю! Грайте, музики, й не переставайте!
Музики вчесали метелицi. Марина як стояла з рогачем в руках, так i повiялась, i потягла за собою Ганну. Ганна одiпхнула її й стала оддалеки.
– Як не хочеш, то я й сама! – каже Марина. – Заб’ю лихо тропаком, затопчу ногами! Грайте, музики, або грошi вертайте! – А сама приспiвує:
Ой пiшла б я на музики,
Як дасть батько п’ятака, —
Закрутилася б навiки
Та вдарила тропака!
Тут-туп нiженьками,
Дзень, дзелень пiдкiвками!
Гоп-чук-га! тропака!
Бо я зроду така!
Ткач Микола кинувся до Ганни й хотiв потягти її в танець.
– Одчепись, поганий! – визвiрилася на його Ганна так, що аж в хатi стихло, аж замовкли хлопцi та дiвчата.
– Останнiй раз нога моя в твоїй хатi, – промовила Ганна. – Не переступлю я. Марино, твого порога!
Ганна гуркнула дверми, аж вiкна задзвенiли. Хлопцi реготались, а ткач одчинив дверi та й гукнув вслiд:
– Тю-тю, дурна – навiжена московка! Чи присвятилася, чи в черницi думаєш йти!
Розiйшлись вечорницi. Як метiль, кинулась Марина, i поприбирала, й повимiтала, й повитрушувала, й повимивала. Заслала стiл скатертею, постелила постiль, в ночови налила митiлю, щоб змити голову, бо була субота.
Сидить Марина кiнець стола, розчiсує косу. Густа чорна коса розпалась чорною хвилею по бiлiй сорочцi, по скатертi. Чеше вона косу, а густий волос аж вилискується.
Задумалась Марина; рука з гребiнцем заклякла на косi… В ушах гув бубон, скрипiли скрипки, в очах миготiли чорнi брови, чорнi очi парубочi.
«Короткий той веселий вiк дiвочий! Я й не нагулялась, i не наспiвалась! Вернiться ж назад, лiта мої молодi, дiвочi! Коли б я знала, де росте таке зiлля, що лiта вертає, коли б знала, де живуть такi знахурки, щоб одробили моє горе, щоб вернули мiй вiк дiвочий, пiшла б на край свiту, не спинилася б!»
Засвiтила Марина свiчку, поставила на столi дзеркальце, одчинила скриню й вийняла з чорної хустки кибалку з квiтками, з стрiчками, з вiнцями, – ту кибалку, у котрiй вона стояла пiд вiнцем у церквi.
Перед дзеркальцем надiла вона на голову кибалку. Кiнцi стрiчок червоних, синiх i зелених пiрнули в розчесану косу.
Глянула Марина на себе в дзеркало, i сльози покотились з очей. В дзеркалi чорнiли блискучi очi, чорнi брови, а голова цвiла квiтками. Перша макiвка на городi не була така гарна, як Марина в квiтках та стрiчках. Повернулась Марина боком, майнула чорна коса з стрiчками й розсипалась по плечах i по грудях. Серце зомлiло в Марини.
Маринi стало душно; в висках неначе хто молоточками стукотiв, голова морочилась; їй хотiлось спiвати, забавлятись, кудись iти, шукати якогось щастя. Вона чула, що не нагулялась i не натанцювалась. Тихий свiт мiсяця манив її, нiби пiсня соловейка.
«Пiду ж я в сад та згадаю своє дiвування, своє залицяння», – думала Марина.
Надворi втихло й потеплiшало; тихий вiтер ледве шелестiв сухим вишневим листом; мiсяць повний, але не ясний стояв високо. Марина глянула на вишнi, що стояли без листу i нагадували їй, що спаде колись i її краса, як вишневий лист.
– Розмай, вiтре, мою чорну косу до пояса! Ви, зiроньки, гляньте на мої брiвоньки, на мої квiтоньки! А ти, мiсяченьку, подивись на моє личенько, на мою красу. А коли бачиш, кого я люблю, в далекiй сторонi згадай йому про мене, наведи на його хоч сон про мене.
Свiтло горить в хатi. Марину сон не бере. Гуде, не перестає в вушах бубон, риплять скрипки, перед очима манячать веселi лиця. Коли зразу в думцi її з’явилось лице Ганнине сердите.
«Боже ж мiй! що я наробила, – подумала Марина. – Вона сказала, що не переступить бiльше мого порога. Розгнiвала я свою дорогу давню подругу».
Встала Марина, як сидiла, в квiтках, стрiчках, накинула кожушину i полетiла до Ганни пiзньою добою.
– Чи спиш, Ганно? – спитала Марина, постукавши в вiкно.
– Нi, не сплю; йди в хату, – одказала Ганна. В хатi було свiтло, бо свiтив мiсяць. Ганна глянула й перехрестилась. Їй здалось, що то мара.
– Не бiйсь, Ганно! Се я дiвую при мiсяцевi та при зорях. Забулась зняти квiтки, як згадала, що обидила тебе, так i прилетiла до тебе.
– Насмiялася ти з мене. Марино! – каже Ганна. – Завтра свята недiля, я була в церквi – богу молилася i за себе, й за чоловiка, i за тебе, i за всiх. А ти мене запровадила на вечорницi. Менi казала одна черниця в Лебединi: хто в церкву не йде або гуляє проти празника, пiд тим на сiм сажнiв земля огнем горить. Що ти робиш, Марино? Схаменися! Хiба ж ти маленька, чи що? Не знаєш, що молодицi грiх вбиратись в дiвочий убiр? Чи не до перелесника вбралась ти в стрiчки та квiтки?
– Прости менi, серце Ганнусю! А я загулялась та й забула, що завтра недiля. I байдуже…
– Завела мене мiж парубки, – говорила далi Ганна, – нехай вони дiвчатам сняться… Та в тебе ж чоловiк є. Що вiн скаже, як додому повернеться? Ти ж хазяйка в своїй господi! Тебе ж люди осудять!
– Як схотять, – каже Марина. – Я не боюсь людського поговору. Жартую, бо я молода, бо хочу прожити свiй вiк весело, щоб не марно пройшли лiта мої молодi.
– А я й досi стояла перед образами та благала за тебе господа милосердного, щоб тебе господь навiв на добрий розум, щоб не глузували з тебе люди.
– Вибачай же менi та не сердься на мене, Ганно. Спасибi тобi. На добранiч!