Полліанна

Моїй кузині Белль

Розділ 1
Міс Поллі

Того червневого ранку міс Поллі Гаррінґтон рвучко переступила поріг своєї кухні. Зазвичай міс Поллі не метушилася, навіть пишалася своєю шляхетною стриманістю. Але сьогодні вона квапилася – по-справжньому квапилася.

Ненсі здивовано підвела на неї очі від тарілок в умивальнику. Ненсі працювала у міс Поллі на кухні майже два місяці, але вже засвоїла, що господиня не любить метушні.

– Ненсі!

– Так, мем, – бадьоро відгукнулася Ненсі, не припиняючи, однак, витирати рушником карафу.

– Ненсі, – посуворішав голос міс Поллі, – якщо я звертаюся до тебе, ти маєш перервати будь-яку іншу роботу і уважно слухати мене.

Ненсі спаленіла і збентежено поставила карафу на стіл; однак, забираючи руку з рушником, мало не перекинула посудину, через що знітилася ще більше.

– Так, мем. Відтепер я знатиму, – пробелькотала вона, надійніше встановлюючи карафу на столі й обернулася до господині. – Я так поралася тільки того, що ви самі вранці казали не баритися з миттям посуду.

Господиня насупилася.

– Облиш, Ненсі. Мені не потрібні виправдання, коли я чекаю на твою увагу.

– Так, мем, – стримала зітхання Ненсі.

«Цікаво, – подумалось їй, – чи я коли спроможуся догодити цій пані?»

Раніше Ненсі не випадало працювати поза домом для заробітку. Аж коли хвора мати овдовіла і лишилася сама з юною Ненсі й іще трьома меншими дітьми, дівчина мусила якось підтримати родину. Тож вона неабияк зраділа, коли трапилася робота на кухні у великому будинку на пагорбі. Ненсі походила з Корнера за шість миль звідси і ще якісь два місяці тому знала міс Поллі Гаррінґтон тільки як власницю старої садиби Гаррінґтонів і одну з найзаможніших осіб у містечку. Відтоді Ненсі пізнала набагато ліпше цю неприязну жінку з суворим обличчям, яка супилася на найменший брязкіт ножа чи грюкання дверима, однак зроду не всміхнулася, навіть якщо ножі й двері строго дотримувалися цілковитої тиші.

– Ненсі, коли закінчиш усі вранішні справи, – казала тепер міс Поллі, – повинось усі скрині та ящики з кімнатки на горищі – з тієї, що просто навпроти сходів. Поприбираєш у ній як слід, а тоді застелиш там дитяче ліжко.

– Гаразд, мем. А куди подіти все, що я звідти повиношу?

– Складеш у віддаленій частині горища.

Міс Поллі завагалася, а тоді повела далі:

– Думаю, Ненсі, тепер я вже можу тобі сказати. До мене переїжджає моя небога, міс Полліанна Вітьєр. Їй одинадцять років і вона спатиме у тій кімнаті.

– Сюди… міс Гаррінґтон, сюди приїде маленька дівчинка? Ох, як же гарно! – вигукнула Ненсі, пригадавши, як її власні сестрички ніби сонцем сповнювали рідну домівку в Корнері.

– Не думаю, що слово «гарно» найдоречніше, – гостро урвала її міс Поллі. – Однак я маю намір гідно виконати свій обов’язок. Я порядна людина і, сподіваюся, не дам приводу поставити під сумнів свою доброчинність.

У Ненсі спалахнули щоки.

– Та звісно ж, мем, – пробелькотіла вона. – Я тільки подумала, що мале дівча могло б якось… той… скрасити вам життя.

– Дякую, – сухо відказала леді. – Проте, я не бачу в цьому нагальної потреби.

– Але ж вам… ви, звісно, раді взяти донечку вашої сестри, – зважилася Ненсі, неясно відчуваючи, що має якось забезпечити теплий прийом сиротині.

Міс Поллі гордовито піднесла голову.

– Ненсі, якщо моїй сестрі колись забракло кебети настільки, що вона вийшла заміж і привела дитину у світ, де та нікому не потрібна, я не зобов’язана втішатися з того, що, зрештою, цією дитиною маю опікуватися я. Проте я вже сказала, що свій обов’язок виконаю. А ти, Ненсі, повичищай там як слід пил по кутках, – різко докинула вона, йдучи з кухні.

– Так, мем, – зітхнула Ненсі, знову беручись до витирання карафки.

Посудина вихолола, тож, щоб насухо витерти, її довелося знову ополіскувати гарячою водою.

Тим часом міс Поллі у своїй кімнаті у чергове перечитувала листа, що – такою прикрою несподіванкою – надійшов два дні тому з далекої глушини на Заході. У листі, адресованому міс Поллі Гаррінґтон, Белдінґсвіль, штат Вермонт, писалося таке:

«Шановна пані! З сумом повідомляю Вам, що преподобний Джон Вітьєр помер два тижні тому, осиротивши єдину свою дитину, дівчинку одинадцяти років. Небіжчик не лишив їй майна, за винятком кількох книжок, оскільки – як напевне Вам відомо – був він пастором маленької місіонерської церкви й отримував дуже скромну платню.

Наскільки я розумію, Джон Вітьєр був одружений на Вашій сестрі, але, свого часу, він згадував, що стосунки між Вашими родинами були не найближчими. Разом з тим він гадав, що, заради пам’яті сестри, Ви захочете взяти сироту до себе і виховати серед рідні на Сході. Саме тому я пишу до Вас.

Коли Ви читатимете цього листа, дівчинка вже буде готова рушити в путь і ми будемо невимовно вдячні Вам, якщо, у разі Вашої згоди, Ви відразу нам про це повідомите, оскільки незабаром одне тутешнє подружжя їде на Схід: вони могли б узяти дівчинку з собою до Бостона, а там посадити на белдінґсвільський потяг. Звісно, Вас буде завчасно сповіщено про дату прибуття і потяг, яким приїде Полліанна.

Сподіваємося на Вашу прихильну відповідь.

З повагою Джеремія О. Вайт».

Насупившись, міс Поллі згорнула аркуш і вклала його у конверт. Відповідь вона відправила ще вчора, повідомивши, що, безперечно, прийме дитину. Адже вона мала гідно виконати свій обов’язок, хоч би яким неприємним він виявився.

Нині, сидячи з конвертом у руках, міс Поллі полинула думками у минуле, до своєї небіжки сестри, матері цієї дівчинки, і до тих часів, коли двадцятирічна Дженні, наперекір родині, наполягла на шлюбі з молодим пастором. До неї сватався заможний джентльмен і родина віддавала йому перевагу перед пастором, але Дженні трималася свого. Багатий претендент вік мав так само солідний, як фінансове становище, а юний пастор мав сповнену ідеалами голову, завзяту вдачу і закохане серце. Дженні віддала перевагу молодому, звісна річ. Вона побралася зі священиком-місіонером і поїхала з ним на Захід.

Це означало розрив з родиною. Міс Поллі добре пам’ятала, як усе відбувалося, хоча їй самій, наймолодшій у родині, на той час було заледве п’ятнадцять. Батьки не схильні були знатися з дружиною місіонера. Щоправда, Дженні сама писала до них якийсь час, а свою останню дитину назвала Полліанною на честь власних сестер, Поллі й Анни – решта діточок їй повмирали. То був останній лист від Дженні; а за кілька років, з малого містечка на Заході, надійшла звістка про її смерть – стисле, однак розпачливе повідомлення від самого пастора.

У великій родинній садибі, зрештою, час теж не стояв на місці. Вдивляючись у долину, що розкинулася навколо пагорба, міс Поллі, розмірковувала про зміни, яких домівка зазнала впродовж останніх двадцяти п’яти років.

У свої сорок жінка лишилася сама у цілому світі. Батько, мати, сестри – всі повмирали. Вже котрий рік вона єдина господиня маєтку й усього батькового спадку. Ті, хто відкрито співчував її самотині, радили завести подругу чи компаньйонку, але горда леді не приймала ні їхнього співчуття, ні порад. Відповідала, що вона не самотня. Її влаштовує відлюдне життя, бо вона любить спокій і тишу. І ось тепер…

Міс Поллі підвелася з крісла, похмура, міцно стиснувши вуста. Звісно, вона тішилася, що є істинною благодійницею, бо не тільки усвідомлює свій обов’язок, але має силу волі достатню, щоб гідно його виконати. А однак… «Полліанна»… Яке безглузде ім’я!

Розділ 2
Старий Том і Ненсі

Ненсі драїла і замітала «кімнатку на горищі», особливо ретельно вичищаючи кутки. Насправді, завзяття, з яким вона віддавалася прибиранню, більшою мірою давало вихід її почуттям, ніж свідчило про бажання домогтися бездоганної чистоти – попри покірливий страх перед господинею, Ненсі була аж ніяк не святенниця.

– Якби оце так… та повичищати… та кутки… у її душі, – бубоніла вона у такт різким поштовхам, енергійно орудуючи щіткою. – Атож!.. От, де треба з темних кутків повичищати… Це ж у голову не увібгаєш! Запроторити нещасне дитя у задушливу комірчину на горищі… де взимку не опалюється… і це у здоровенному будинку, де самі порожні кімнати. Нікому непотрібна дитина, каже! А нехай тобі!

Ненсі з такою силою викрутила ганчірку, що аж у пальцях запекло.

– А я так гадаю, то не дитина нікому не потрібна… гм… Нікому! Нікому не потрібна, а комусь, як на те, потрібна. Авжеж… дуже потрібна…

Деякий час вона працювала мовчки, а тоді, закінчивши, гидливо оглянула вбогу кімнатку.

– Що ж, справу зроблено… Себто, я своє зробила, – зітхнула вона. – Бруду нема… Зрештою, тут нічого нема. Бідолашне дитя! Гарне місце вигадала пані для сироти, якій бракує рідної домівки! – докинула Ненсі наостанок і вийшла, грюкнувши дверима.

– Ой! – похопилась, кусаючи губу.

А тоді буркнула:

– А мені байдуже. Тим ліпше, як вона почула. Нехай!

Згодом, уже по обіді, Ненсі таки знайшла кілька хвилин, щоб розпитати старого Тома, який від давніх-давен працював при садибі, виполюючи бур’яни й розчищаючи доріжки.

– Містере Томе, – почала вона, озирнувшись, чи, бува, ніхто не стежить. – А ви знаєте, що до нас приїздить маленька дівчинка, яка мешкатиме у міс Поллі?

– Що? Хто? – перепитав старий, з натугою випростуючись.

– Маленька дівчинка. Замешкає з міс Поллі.

– Пхе! Оце пожартувала! – недовірливо пирхнув Том. – Скажи ще, що завтра сонце сяде на сході.

– Щира правда. Вона сама мені сказала, – наполягала Ненсі. – Дівчинка її небога і їй одинадцять рочків.

Старий аж рота роззявив.

– Овва!.. Стривай лишень, – пробурмотів він, а тоді його бляклі очі засвітилися ніжністю. – То це мусить бути… донечка міс Дженні. Решта з них ніхто не брав шлюбу. Атож, Ненсі, це має бути донечка міс Дженні. Слава Господу у вишніх! Подумати лишень, мої старі очі її побачать!

– А хто була та міс Дженні?

– Вона була янголом небесним! – схвильовано вигукнув Том. – У старих господарів вона була старшою дочкою. Їй було двадцять, коли вона вийшла заміж і виїхала звідси, багато років тому. Я чув, усі її діти повмирали, крім останньої донечки. Напевне, саме вона тепер приїде.

– Їй одинадцять років.

– Так, наче сходиться, – кивнув старий.

– Вона спатиме на горищі. Як тільки отій… – Ненсі обурено озирнулась на будинок, – як їй не сором!

Старий Том насупився. А наступної миті вуста йому викривила гірка посмішка.

– Цікаво, як міс Поллі ладнатиме з малою, – сказав він.

– Гай, гай! Мені цікаво, як мала у цьому домі ладнатиме з міс Поллі, – відказала Ненсі.

Старий засміявся.

– Боюсь, ти не залюблена у міс Поллі…

– Наче хтось колись у неї залюблювався! – уїдливо зауважила Ненсі.

Старий Том загадково посміхнувся. Нахилившись, він знову взявся до роботи.

– Ти, либонь, не в курсі щодо роману міс Поллі, – поволі проказав він.

– Роман… у неї?! Ні!.. Я так думаю, тут нема щодо чого бути в курсі. Не у її випадку.

– А, однак, було… було кохання, – покивав головою старий. – І той парубок досі мешкає у нашому містечку.

– Хто?

– Не скажу. Не годиться мені про це плескати.

Том знову випростався, обличчям до будинку. У його вицвілих синіх очах відбилася щира гордість відданого слуги за родину, якій він залишався вірним і яку любив упродовж кількох десятиліть.

– Якось не віриться, щоб хтось та… в неї закохався, – не могла повірити Ненсі.

Старий Том похитав головою.

– Бо ти не знаєш міс Поллі такою, як я її знав. Колись вона була по-справжньому вродливою. Та й зараз могла б собі на вроду дозволити, якби хотіла.

– Вродлива? Міс Поллі?

– Так. Якби розпустила кучері по плечах, як колись, а не стягувала й прилизувала, як тепер, якби вбрала мереживну сукню з білими стрічками та накинула на плечі квітчасту шаль, ти сама, Ненсі, побачила б, яка вона вродлива. Міс Поллі ж іще не стара.

– Не стара? У такому разі вона досконало вдає літню пані. Далебі, що так, – чмихнула Ненсі.

– Та знаю. Воно й почалося саме тоді, як вона посварилася з коханим, – кивнув старий Том. – Вона після того наче дієту з полину й терну взяла – до всіх дітклива й гостра.

– Це точно, – підхопила Ненсі. – Ніколи їй не догодиш, хоч як намагайся! Я б давно пішла, якби моїм удома не залежало на моїй платні. Та якогось дня мені терпець урветься і я не змовчу. А тоді, звісно – прощавай Ненсі, пакуй манатки. Далебі, що так.

Старий Том похитав головою.

– Знаю. Мене теж поривало так учинити. Це природне відчуття, але не найкраще. Повір мені, дитино, не найкраще.

Похнюпивши голову, старий знову взявся до роботи.

– Ненсі! – покликав різкий голос.

– Так, мем, – відгукнулася Ненсі й поквапилася до будинку.

Розділ 3
Прибуття Полліанни

Наступного дня надійшла обіцяна телеграма, у якій повідомлялося, що Полліанна приїде у Белдінґсвіль двадцять п’ятого червня, о четвертій пополудні. Прочитавши телеграму, міс Поллі насупилася й піднялася сходами на горище. Так само насуплено оглянула кімнату.

У кімнаті на горищі стояло акуратно застелене ліжечко, два жорстких стільці, умивальник, трюмо без дзеркала і маленький столик. Ні фіранок на вікнах, ні картин на стінах. Сонце весь день гріло дах, і у кімнатці було гаряче, наче у розжареній грубі. Через брак москітних сіток, вікна не відчиняли. Жирна муха сердито дзижчала при одному з них, б’ючись об скло і намагаючись вирватися геть.

Міс Поллі вбила муху і викинула її у вікно (піднявши раму заледве на дюйм), поправила стілець, знову насупила брови і вийшла з кімнати.

– Ненсі, – озвалась вона до прислужниці за кілька хвилин, ставши у дверях кухні, – я знайшла муху нагорі, у кімнаті міс Полліанни. Напевне, хтось відчиняв вікно. Я замовила сітки від комах, але доки їх привезуть, маєш стежити, щоб вікна лишалися зачиненими. Моя небога приїжджає завтра о четвертій. Я хочу, щоб ти зустріла її на станції. Тімоті відвезе тебе екіпажем. У телеграмі написано: «Світле волосся, червона картата cукня, солом’яний капелюшок». Це все, що мені відомо, але думаю, тобі цього буде достатньо.

– Так, мем. А… а ви…

Міс Поллі, безперечно, зрозуміла сенс белькотання Ненсі, бо насупилася і сухо перервала її:

– Ні, я не поїду. У цьому немає потреби.

Вона повернулася і вийшла з кухні – турботи з улаштування своєї небоги, Полліанни, міс Поллі завершила.

Ненсі люто натиснула на розжарену праску й енергійно протягла нею по кухонному рушнику.

– «Світле волосся, червона картата cукня, солом’яний капелюшок», це все, що їй відомо! Я б крізь землю провалилася від сорому… Отак зустрічати єдину небогу, що їде до тебе через увесь континент!

Наступного дня, за двадцять четверта, Тімоті й Ненсі виїхали маленьким екіпажем, щоб зустріти гостю. Про Тімоті, сина старого Тома, у містечку казали, що, коли його батько є правою рукою міс Поллі, то Тімоті, щонаменше, її ліва рука.

Тімоті мав добру вдачу і показний вигляд. З Ненсі вони дуже швидко заприязнилися. Проте сьогодні дівчині було не до звичних балачок з Тімоті – вона цілковито зосередилася на відповідальному дорученні, а щойно вони дісталися станції, одразу побігла на перон.

Раз по раз Ненсі повторювала подумки: «Світле волосся, червона картата cукня, солом’яний капелюшок». Знову й знову намагалася вона уявити собі, яка насправді та Полліанна.

– Для неї самої було б краще виявитися розважливою дівчинкою, що не впускає ножі на підлогу й не грюкає дверима, – зітхнула Ненсі до Тімоті, що теж приєднався до неї.

– Бо, як ні, то хто й зна, яким боком нам усім це вилізе, – криво всміхнувся Тімоті. – Уяви собі лишень: міс Поллі й галасливе дівчисько! Нехай Господь милує!.. А вже й потяг чути!

– Ох, Тімоті, жорстоко було мене вирядити на цю справу, – раптом розхвилювалася Ненсі й кинулася до невеличкого гурту пасажирів, що вийшли з потяга.

Майже одразу Ненсі побачила її, худорляве дівчатко у солом’яному капелюшку і картатій червоній сукенці. Русяве волосся двома цупко сплетеними косами лежало на спині. Радісне веснянкувате личко крутилося навсібіч, когось видивляючись.

Ненсі рушила до малої, щойно минула раптова слабкість у колінах. Дівчинка на той час залишилася на пероні сама.

– Ви міс… Полліанна? – пробелькотала Ненсі запитання, а вже наступної миті задихалася у палких обіймах – дві тоненькі ручки цупко сплелися у неї на шиї.

– Ох, яка я щаслива, щаслива, щаслива, що бачу вас! – задзвенів радісний голосочок просто їй у вухо. – Звісно, я Полліанна, і яка ж я щаслива, що ви зустріли мене! Я так і сподівалася!

– Ви… сподівалися? – спантеличено перепитала Ненсі, поправляючи на собі капелюшка, здивована тим, як Полліанна могла взагалі знати про її існування. – Ви чекали, що саме я вас зустріну?

– Авжеж, я всю дорогу намагалася уявити собі, яка ви є, – пританцьовувала дівчинка навшпиньки й оглядала ошелешену Ненсі з голови до ніг. – А тепер я вже знаю, і я щаслива, що ви така, як ви є.

Ненсі зробилося трохи легше, коли до них підійшов Тімоті. Слова Полліанни геть збили її з пантелику.

– Це Тімоті, – представила вона його. – У вас є саквояж?

– Звісно, є, – поважно кивнула Полліанна, – до того ж новісінький. Його мені купила «Жіноча допомога»^[1]. Чи ж не зворушливо? Адже вони так хотіли килим! Щоправда, я не знаю, скільки червоного килима можна придбати на гроші за саквояж, але скількись точно можна – думаю вистачило б на половину проходу між рядами у церкві. А ви як гадаєте? У мене у цій торбинці квитанція, яку, містер Ґрей казав, я маю віддати вам, щоб ви отримали мій саквояж. Містер Ґрей – це чоловік місіс Ґрей. Вони – родичі дружини диякона Кара. Я приїхала з ними сюди на Схід і вони дуже славні… А… ось де вона, – подала вона Ненсі папірець, попорпавшись попередньо у своїй торбинці.

Ненсі зітхнула. Вона інстинктивно відчула, що принаймні хтось із них мав би зітхнути після цього монологу. Зиркнула на Тімоті – той передбачливо відвів погляд.

Отримавши саквояж, вони поклали його в екіпажі позаду, Полліанна зручно вмостилася між Ненсі й Тімоті спереду, а тоді, нарешті, рушили. Весь час, доки вони лаштувалися, дівчинка, не вгаваючи ні на мить, сипала коментарями й запитаннями, аж Ненсі вибилася з сил, відповідаючи на них.

– Ох, як гарно! А далеко нам? Гарно, якби довго їхати, бо я люблю кататися! – не вгавала Полліанна, вже коли почали обертатися колеса. – Втім, якщо недалеко, тим ліпше, бо я хочу чимшвидше побачити… Яка гарна вулиця! Я знала, що тут гарно, бо тато мені розповідав…

Вона урвала потік слів і схлипнула, переривчасто вдихнувши. Занепокоєно глянувши на дівчинку, Ненсі помітила, що підборіддячко малій затремтіло, а на очі їй набігли сльози. Однак за мить Полліанна мужньо піднесла голову й заторохтіла далі:

– Татко мені все розповів. Він усе пам’ятав. А ще… мені слід було відразу пояснити… Місіс Ґрей мені так радила… пояснити, чому я приїхала у червоній сукні, а не в чорному, як належало б. Вона сказала, вас це може неприємно вразити. Але серед останніх пожертвуваних у місію речей не трапилося геть нічого чорного. Крім, хіба що, баски з чорного оксамиту, але дружина диякона Кара сказала, що на мені така річ видаватиметься недоречною. Крім того, баска була дуже виношена й оксамит витерся до білого – на ліктях і ще подекуди. Деякі дами з «Жіночої допомоги» схилялися до того, щоб купити мені чорну сукню і капелюшок, але решта наполягли на тому, що гроші таки збирали на червоний килим… тобто, для церкви, знаєте. Зрештою, місіс Вайт сказала, що так як є, можливо, навіть ліпше, бо вона не любить дітей у чорному… Тобто, дітей вона, звісно, любить, але не в чорному.

Полліанна перевела дух і Ненсі спромоглася вставити: – Я впевнена, це… все буде гаразд…

– Добре, що ви теж такої думки, – кивнула Полліанна, знову ніби злегка схлипнувши. – Бо, звісно ж, набагато складніше радіти, коли ти в усьому чорному.

– Радіти? – спантеличено перепитала Ненсі.

– Так, адже тато пішов на небо, і зараз він у раю, разом з мамою та рештою наших. Він казав, я маю радіти. Але іноді це важко, навіть попри сукню у червоні ґратки, бо… бо мені його так бракує! Я нічого не можу з собою вдіяти, бо відчуваю, як мені його бракує. У мами та всіх наших там є Бог і янголи, а в мене тут нікого, крім дам з Жіночого благочинного комітету. Але тепер я знаю, все буде простіше, бо у мене є ви, тітонько Поллі. Якби ви знали, яка я щаслива, що у мене з’явилися ви!

Болісне співчуття Ненсі до цієї горопашної сироти раптом переросло у справжній жах.

– Ох, але ж… ріднесенька міс… ви страшенно помиляєтеся, – пробелькотіла вона. – Я всього лише Ненсі. Я не ваша тітонька Поллі.

– Ви… ви не вона? – проказала, затинаючись, геть розгублена дівчинка.

– Ні, я тільки Ненсі. Я й гадки не мала, що ви маєте мене за неї. Ми… ми нітрохи навіть не подібні.

Тімоті захихотів, але Ненсі була надто схвильована, щоб відповісти на його насмішкуватий погляд.

– Але хто ж ви тоді? – поцікавилася Полліанна. – Ви не схожі на даму з «Жіночої допомоги».

Цього разу Тімоті відверто розреготався.

– Я Ненсі, прислуга. Я виконую всю домашню роботу, за винятком прання та прасування. За це відповідає місіс Дерджин.

– А тітонька Поллі насправді є? – стурбовано запитала Полліанна.

– Щодо цього, можеш закластися на життя, – запевнив її Тімоті.

Полліанні явно відлягло від серця:

– Тоді все гаразд!

Замовкнувши на коротку мить, вона весело повела далі.

– Знаєте, я рада, що тітонька Поллі не приїхала мене зустрічати. Бо це означає, що наша з нею зустріч іще попереду. А до того у мене тепер є ви.

Ненсі зашарілася.

– Я б сказав, ти отримала комплімент, – насмішкувато підморгнув їй Тімоті. – Не хочеш подякувати юній леді?

– Я… я думаю… про міс Поллі, – невпевнено проказала Ненсі.

Полліанна вдоволено зітхнула.

– Я теж. Мені так цікаво, яка вона. Ви ж знаєте, вона моя єдина тітка і я тривалий час не підозрювала про її існування. Потім тато мені розповів про неї. Він казав, вона мешкає у чудовому великому будинку, високо на пагорбі.

– Атож. Будинок уже видно, отам, просто, – підтвердила Ненсі. – Отой білий, великий, з зеленими ставнями.

– Ох, який гарний! А скільки дерев і трави навколо! Я в житті не бачила одразу стільки зелені. Ненсі, а моя тітка Поллі багата?

– Так, міс.

– Як славно! Либонь приємно мати багато грошей. Я ніколи не зустрічала багатих людей. Хіба що Вайтів – бо вони таки заможні. У них килими у кожній кімнаті, і вони щонеділі ласують морозивом. А тітонька Поллі теж влаштовує недільні морозива?

Ненсі заперечно похитала головою. Губи їй скривилися і вони з Тімоті обмінялися поглядами.

– Ні, міс. Ваша тітка навряд чи любить морозиво, інакше б я, часом, бачила його у неї на столі.

У Полліанни витяглося обличчя:

– Ні, не любить? Як прикро! Не розумію, як можна не любити морозива. Втім… може, воно й на краще, бо я тепер не боятимуся, що розболиться живіт, як того разу, коли я об’їлася морозивом у місіс Вайт. Та може у тітки Поллі є килими?

– Так, килими у неї є.

– У кожній кімнаті?

– Майже що у кожній, – відповіла Ненсі й раптом насупилася, пригадавши «кімнатку на горищі» з голими стінами і голою підлогою, де не було жодного килима.

– Ох, яка я щаслива, – захоплено вигукнула Полліанна. – Обожнюю килими. У нас їх ніколи не бувало – крім двох маленьких хідників, які ми отримали серед місіонерських пожертв, і один з них був заляпаний чорнилом. У місіс Вайт іще чудові картини по стінах розвішані. На них троянди і дівчатка, що стоять навколішки, а ще котики, ягнята і лев. Не разом, звісно, ягнята і лев. У Біблії сказано, що колись вони будуть разом, але не зараз. Тобто на картинах у місіс Вайт вони окремо. А ви любите картини?

– Я… я не знаю, – відгукнулась Ненсі здавленим голосом.

– А я люблю. У нас вдома їх ніколи не бувало. Вони не часто приходять у пожертвах. Якось трапилися дві картини, щоправда. Одна була така гарна, що тато відразу продав її, щоб купити мені черевики. А друга була така ветха, що розвалилася, щойно ми її повісили. Скло тріснуло і все розсипалося. Я тоді плакала. Але тепер я навіть радію, що не мала тих гарних речей і не встигла до них звикнути, бо тепер зможу тішитися ними у тітки Поллі. Все одно, що знайти серед пожертв для місії барвисті стрічки у коси, замість вицвілих брунатних. Овва! Який прекрасний будинок, – вигукнула вона у захваті, коли екіпаж повернув на широку під’їзну алею.

Коли Тімоті вивантажував саквояж Полліанни, Ненсі нишком прошепотіла йому на вухо:

– Не смій віднині й слова казати про звільнення, містере Тімоті Дерджине. Мене тепер звідси навіть за гроші не випхаєш!

– Звільнятися? Звісно, ні, – осміхнувся молодик. – Мене звідси силоміць не витягнеш. З цим дівчам тут зробиться веселіше, ніж у тому ілюзіоні з живими картинами.

– Веселіше? – обурилася Ненсі. – Гадаю, благословенній дитині буде не до веселощів, коли вона замешкає зі своєю тітонькою. Відчуваю, їй у цьому домі знадобиться прихисток. І я стану їй таким прихистком, Тімоті. Навіть не сумнівайся, – заприсяглася Ненсі, обертаючись до Полліанни, щоб повести її широкими сходами до будинку.