Полліанна

Розділ 6
Питання обов’язку

Наступного ранку Полліанна прокинулася ще до сьомої. Оскільки вікна її комірчини виходили на південь і на захід, сонця дівчинка о цій порі не побачила, проте бездоганна блакить ранкового неба обіцяла, що день буде погожим.

У кімнатці зараз було прохолодніше, а з вікна віяло свіжістю. Надворі весело щебетали птахи, й Полліанна кинулася до вікна, щоб поговорити з ними. Внизу вона побачила свою тітку серед трояндових кущів. Полліанна швиденько вбралася, щоб приєднатися до неї.

Вона стрімголов збігла сходами з горища, залишивши широко відчиненими обоє дверей. Далі – коридором, тоді ще один марш сходів і, грюкнувши дверима з сіткою від комах, дівчинка бігом обминула будинок і опинилася у саду.

Тітонька Поллі зі старим садівником саме схилилися над трояндовим кущем, коли Полліанна, не тямлячи себе від радощів, кинулася їй на шию.

– Ох, тітонько Поллі, тітонько Поллі… такого ранку… яка я щаслива, що живу на цьому світі!

– Полліанно! – гостро запротестувала леді, випроставшись настільки, наскільки дозволяли сорок кілограмів, що повисли у неї на шиї. – Ти завжди так вітаєшся зранку?

Полліанна відпустила руки й почала пританцьовувати навшпиньки.

– Ні, лише тоді, як дуже люблю когось так, що не можу стриматися! Я побачила вас у вікно і подумала, як гарно, що ви не дама з «Жіночої допомоги», а моя справжня рідна тітонька. І у вас був такий гарний вигляд, що я побігла вниз, щоб обійняти вас.

Похилений старенький раптом відвернувся. Міс Поллі спробувала насупитись, але цього разу – марно.

– Полліанно, ти… Я… Томасе, на сьогодні досить. Гадаю, ти все зрозумів… щодо трояндових кущів? – промовила вона суворо, а тоді повернулась і швидко пішла геть.

– Ви завжди працювали у цьому садку, містере… дядечку? – поцікавилася Полліанна.

Старий обернувся до неї. Губи йому злегка скривилися, а в очах, схоже, блищали сльози.

– Так, міс. Я старий Том, садівник, – відказав він.

Старий несміливо, але наче скоряючись непереборній силі, на мить поклав на русяву голівку тремтячу руку.

– Як ви схожі на свою маму, маленька леді! Я знав її ще коли вона була менша за вас теперішню. Я вже тоді працював тут садівником.

Полліанні аж перехопило подих.

– Справді? То ви знали мою маму, коли вона була маленьким земним янголятком, а не, як тепер, небесним? Ой, розкажіть мені, будь ласка, про неї, – всілася Полліанна коло старого просто на землю.

З будинку долинув дзвінок. Наступної миті з кухонних дверей вискочила Ненсі і кинулася до Полліанни.

– Міс Полліанно, дзвінок зранку – кличе до сніданку, – крекчучи підняла вона дівчинку з землі й потягла до будинку, пояснюючи дорогою: – В інший час дзвінок запрошує на обід і вечерю. Але завжди він означає одне: хоч би де ви не були, мусите все покинути й бігти мерщій до столу. Якщо ви цього не засвоїте, нам щоразу доведеться шукати якогось особливого приводу для радощів.

З такими словами Ненсі загнала Полліанну в будинок, мов те неслухняне курча у курник.

Перші п’ять хвилин сніданку минули у цілковитій тиші. Раптом міс Поллі помітила двох відразливих мух, які спокійнісінько кружляли над столом.

– Ненсі, звідки взялися мухи? – суворо запитала вона, не спускаючи очей з двох крилатих комах.

– Не знаю, мем. На кухні не було жодної.

Напередодні Ненсі була настільки схвильована, що не звернула уваги на розчинені вікна у кімнаті Полліанни.

– Напевне, це мої мухи, тітонько Поллі, – люб’язно вступила Полліанна. – Сьогодні вранці у моїй в кімнаті їх ціла зграйка назбиралася.

Ненсі прожогом вискочила з кімнати, прихопивши з собою тацю з гарячими мафінами, які вона саме лаштувалася подавати до столу.

– «Твої»? – охнула міс Поллі. – Що ти маєш на увазі? Звідки вони налетіли?

– Отакої, тітонько! Звісно, знадвору. Залетіли у вікна. Я сама бачила, як вони це робили.

– «Сама бачила»! Хочеш сказати, що ти повідчиняла вікна, на яких немає сіток від комах?

– Ні, тітонько Поллі, жодних сіток не було.

Ненсі знову зайшла до їдальні, з тацею мафінів. Обличчя їй аж побуряковіло.

– Ненсі, – різко наказала їй господиня, – постав мафіни на стіл, а сама негайно піднімися у кімнату міс Полліанни й позачиняй усі вікна. І двері теж. Згодом, коли впораєшся на кухні, пройдися по всіх кімнатах з мухобійкою. Подбай, щоб не лишилося жодної мухи.

До небоги ж вона звернулася з такими словами:

– Полліанно, я замовила протимоскітні сітки на твої вікна. Я пам’ятала, що це мій обов’язок. А ти, як мені видається, про свій обов’язок забула.

– Мій обов’язок? – широко розплющила очі здивована Полліанна.

– Безперечно. Я знаю, що зараз тепло, але я вважаю, ти маєш обов’язок тримати вікна зачиненими, доки не привезуть сітки. Мухи, Полліанно, не тільки брудні й набридливі, але також украй небезпечні для здоров’я. Після сніданку я дам тобі одну брошуру, щоб ти про це прочитала.

– Прочитала? Ой, дякую, тітонько Поллі. Я люблю читати. Міс Поллі голосно вдихнула і міцно стиснула губи. Глянувши на її суворе обличчя, Полліанна й собі трішечки насупила брови.

– Мені прикро, що я забула про свій обов’язок, тітонько Поллі, – вибачилася вона несміливо. – Я більше не відчинятиму вікна.

Тітка не відповіла. До кінця сніданку вона більше не зронила ні слова. Відтак підвелася, підійшла до книжкової шафи у вітальні, дістала тоненьку брошурку і повернулася до небоги.

– Прочитаєш оцю статтю, Полліанно. Я раджу тобі піти до своєї кімнати й прочитати її негайно. Я піднімуся за півгодини, і ми переглянемо твої речі.

Дивлячись на зображення кількаразово збільшеної голови мухи на обкладинці, Полліанна весело вигукнула:

– Дякую, тітонько Поллі!

Наступної миті вона підскоком вибігла з кімнати, грюкнувши дверима.

Міс Поллі спохмурніла, вагаючись, а тоді величною ходою перетнула кімнату і відчинила двері. Але Полліанна вже зникла з поля зору, дрібочучи по сходах на горище.

За півгодини міс Поллі з виразом загостреного усвідомлення обов’язку, що відбивалося у кожній рисочці її обличчя, піднялася на горище. Коли вона відчинила двері, Полліанна зустріла її вибухом непідробного захвату.

– Ой, тітонько Поллі, я в житті не читала нічого цікавішого. Я така щаслива, що ви дали мені почитати цю книжку! Хто міг би уявити собі, що мухи на своїх лапках переносять стільки всього, і…

– Гаразд, – зупинила її міс Поллі. – Полліанно, принеси мені весь свій одяг, я маю його оглянути. Все, що тобі не підходить, я віддам Салліванам.

Не дуже охоче Полліанна відклала брошуру і підійшла до шафи.

– Я боюся, вам моя вдяганка сподобається ще менше, ніж дамам із «Жіночої допомоги», вони навіть казали, що то чистий сором, – зітхнула дівчинка. – Але у двох чи трьох останніх пожертвах для місії траплявся одяг лише для хлопців і стареньких, тож… А ви, тітонько Поллі, коли-небудь носили речі з благочинності?

У відповідь на гнівний погляд міс Поллі, дівчинка квапливо виправилася:

– Ой, звісно ні, тітонько! – вигукнула вона зашарівшись. – Я забула, що багатим не потрібна благочинна допомога. Розумієте, тут, у своїй кімнатці, я іноді забуваю, що ви багата.

Зачеплена за живе, міс Поллі розтулила вуста, але промовчала. Полліанна ж, не помітивши, яке прикре враження її слова справили на тітку, спокійно вела далі:

– Я до того, що вантажі з пожертвами геть непередбачувані – там знаходиш усе, що завгодно, тільки не те, що хочеш, навіть, коли наперед це знаєш. Щоразу траплялися такі партії пожертв, з якими дедалі складніше бувало грати, коли ми з тат…

Полліанна вчасно пригадала, що тітка заборонила їй говорити про батька. Відтак, вона кинулася до шафи й обіруч витягла звідти все своє убоге вбрання.

– Речі геть негарні, – промимрила Полліанна, – і навіть не чорні, через той червоний килим для церкви. Але це все, що я маю.

Міс Поллі самими кінчиками пальців перегорнула купу одягу, який не пасував би нікому, а надто – Полліанні. Потім тітка перенесла свою критичну увагу на латану білизну у шухлядах.

– Найпристойніша білизна зараз на мені, – занепокоєно зізналася Полліанна. – Дами з «Жіночої допомоги» купили мені один повний комплект з розпродажу. Місіс Джонс, вона голова товариства, сказала, що це вони зобов’язані придбати мені, бодай, навіть їм судилось би до кінця своїх днів стукати підборами по голих плитах у церкві. Але їм не судилося. Містер Вайт терпіти не може стукоту. Йому це діє не нерви, каже його дружина. Але він також має гроші, тож усі гадають, що він зробить чималий внесок на килим… заради своїх нервів, зрозуміло. Я думаю, він би мав радіти, що, поза нервами, він має також гроші. Як гадаєте?

Міс Поллі, здається, не слухала її. Вона завершила огляд білизни й несподівано обернулася до дівчинки.

– Полліанно, ти ходила до школи?

– Так, тітонько Поллі. Крім того, тат… Тобто, крім того, я трішки навчалася вдома.

Міс Поллі насупилася.

– Чудово. Восени підеш у місцеву школу. Директор, містер Голл, визначить, до якого класу тебе записати. А до того часу ти щодня читатимеш мені вголос по півгодини.

– Я люблю читати. Але якщо вам набридне слухати мене, я залюбки почитаю сама собі… слово честі, тітонько Поллі. І мені не знадобиться докладати зусиль, щоб з того радіти, бо я набагато більше люблю читати про себе, особливо якщо трапляються довгі слова.

– Нітрохи не сумніваюся, – похмуро перервала її міс Поллі. – Ти навчалася музиці?

– Не дуже. Я не люблю свою музику, хоча мені подобається, коли інші грають чи співають. Я трішки навчалася на фортепіано. Мене вчила міс Ґрей, що грає у церкві. А я би радше утрималася від музики, тітонько Поллі. Правду кажучи, не варто.

– Цілком припускаю, що так, – іронічно звела брови тітка. – Однак я вважаю своїм обов’язком дати тобі бодай основи музичної освіти. Шити, звісно, ти вмієш.

– Так, мем, – зітхнула Полліанна. – Дами з «Жіночої допомоги» мене цього навчали. Та невдало. Місіс Джонс наполягала, що голку, коли робиш петельки, слід тримати геть інакше, ніж вважали решта дам, а на думку місіс Вайт, перш, ніж братися до підрублювання, треба навчитися робити строчку (чи, може, навпаки?), тим часом як місіс ґарріман дуже скептично ставилася до штопання як такого.

– Такого роду складнощів у нас не виникне, Полліанно, – я сама навчу тебе шити. А куховарити, я так гадаю, ти теж не вмієш?

Полліанна раптом розсміялася.

– Вони заповзялися навчити мене саме цього літа, однак ми не далеко просунулися. Дами у цій справі розійшлися ще більше, ніж у питаннях шиття. Вони хотіли найперше навчити мене пекти хліб, але кожна мала свій геть відмінний рецепт, отож, на одному з засідань, вони постановили, що вчитимуть мене по черзі – кожна раз на тиждень, пополудні, на своїй кухні. Я встигла навчитися готувати тільки шоколадну помадку та пиріг з інжиром, доки… доки мусила скінчити… – голос Полліанні урвався.

– Шоколадна помадка і пиріг з інжиром, оце так! – скривилася міс Поллі. – Що ж цю прогалину ми швидко виправимо.

Вона на мить замислилася, а тоді поважно оголосила:

– Щоранку о дев’ятій ти мені читатимеш уголос упродовж півгодини. До цього часу ти маєш поприбирати у своїй кімнаті. По середах та суботах – з пів на десяту і до обіду – Ненсі, на кухні, навчатиме тебе куховарити. Решту ранків я вчитиму тебе шити. Пополудні ти матимеш час на музику. Я негайно знайду тобі викладача, – рішуче завершила вона і підвелася зі стільця.

– Але ж, тітонько, тітонько Поллі! – перелякано вигукнула Полліанна. – Ви не залишили мені часу на… на просто жити!

– Жити? Дитино, що ти маєш на увазі? Наче ти не живеш весь цей час!

– Так, безперечно, під час усіх цих занять я дихатиму, але, тітонько Поллі, це ще не означає, що я житиму. Людина дихає також, коли спить, але це не життя. Під життям я розумію – робити, що тобі хочеться: бавитися надворі, читати книжки (про себе, звісно), видиратися на гори, розмовляти з містером Томом у садку і з Ненсі, дізнаватися про людей та їхні домівки, і про всі-всі дивовижні речі на цих мальовничих вулицях, якими я вчора проїжджала. Оце я називаю життям, тітонько Поллі. А просто дихати – це ще не означає жити.

Міс Поллі роздратовано піднесла голову.

– Полліанно, ти просто неймовірна дитина! Звісно, ти матимеш достатній час для розваг. Але, на мою думку, якщо я ладна виконати свій обов’язок і дати тобі відповідну освіту та виховання, ти, своєю чергою, маєш бути готова докласти зусиль до того, щоб не змарнувати мої зусилля.

Полліанна здавалась ошелешеною.

– Тітонько Поллі, чи ж я посміла б виявити таку до вас невдячність! Я вас люблю. Ви ж навіть не дама з «Жіночої допомоги», ви моя тітонька!

– Дуже добре. То подбай, щоб не поводитися невдячно, – повчальним тоном промовила міс Поллі і повернулася до дверей.

Вона вже спустилася на половину маршу, коли у неї за спиною пролунав несміливий голос Полліанни:

– Тітонько Поллі, вибачте… ви не сказали, які з моїх речей ви хочете… комусь віддати.

Міс Поллі втомлено зітхнула, і Полліанна виразно почула її зітхання.

– Так, Полліанно, я забула тобі сказати. Тімоті сьогодні о пів на другу відвезе нас у місто. Серед твого одягу немає нічого, що личило б носити моїй племінниці. Я забула б свій обов’язок, якби дозволила тобі з’явитися на людях у чомусь настільки недоречному.

Цього разу не стримала зітхання Полліанна. Вона починала майже ненавидіти слово, «обов’язок».

– Тітонько Поллі, прошу вас, – озвалася дівчинка благально, – чи ж немає іншого способу радіти, крім, як з виконання обов’язку?

– Що? – ошелешено глянула вгору міс Поллі.

Щоки їй почервоніли і вона сердито рушила сходами вниз.

– Не грубіянь, Полліанно!

У розпеченій кімнатці на горищі Полліанна опустилася на один із жорстких стільців. Подальше існування уявлялося безперервним виконанням обов’язку.

– Які я грубощі сказала, не розумію? – зітхнула вона. – Я тільки запитала, чи можна з чого-небудь іще радіти, коли виконуєш свій обов’язок.

Кілька хвилин Полліанна сиділа мовчки, сумно споглядаючи полишену на ліжку купу одягу. Тоді поволі підвелася і почала складати речі.

– Не бачу, з чого тут радіти, – міркувала вона вголос. – Хіба що… можна порадіти, коли обов’язок виконано.

І засміялася на цю думку.

Розділ 7
Полліанна і покарання

О пів на другу Тімоті повіз міс Поллі та її небогу по найбільших крамницях за півмилі від обійстя Гаррінґтонів.

Добирання нового гардеробу для дівчинки позначилося на всіх учасниках приємним збудженням. Міс Поллі відчувала незвичайну полегкість і водночас упевненість, як людина, що ступила на твердий ґрунт після небезпечної прогулянки по краю вулканічного кратера. А персонал у крамницях дівчинка з тіткою залишали з розпашілими від метушні обличчями і запасом кумедних історій від Полліанни – продавцям буде чим розважати друзів до кінця тижня. Сама ж Полліанна, усміхнена й задоволена, променилася щастям, бо, як вона звірилася одній з продавчинь: «Тому, хто раніше не знав нічого ліпшого за уживаний одяг з благочинних пожертв, приємно отак узяти й накупити новенького вбрання, яке не треба ні підшивати, ні чимсь доточувати».

Похід по крамницях забрав більшу частину дня. Далі була тільки вечеря, приємна розмова зі старим Томом у саду і з Ненсі на ґанку, коли та вже перемила посуд, а тітка Поллі пішла з візитом до сусідки.

Дівчинка була по-справжньому щаслива, бо старий Том розповів їй багато цікавого про її маму; натомість Ненсі розповідала про маленьку ферму за шість миль звідси, у Корнері, де мешкала її люба мати й не менш любісінькі братик і сестрички. Вона також пообіцяла Полліанні, що, з дозволу міс Поллі, коли-небудь повезе дівчинку до своїх на гостину.

– У них усіх такі гарні імена, тобі сподобаються, – зітхнула Ненсі. – Їх звати Алджернон, Флорабель і Естель. А я… терпіти не можу своє «Ненсі»!

– Ой, Ненсі, що ти таке кажеш? – здивувалася Полліанна. – Чому?

– Бо моє не таке гарне, як у решти. Розумієш, я була первістком, а мама тоді ще не почала читати романи, де у персонажів такі розкішні імена.

– А мені подобається «Ненсі», бо це ти, – проголосила Полліанна.

– Гм. Я думаю, ти могла б мене полюбити так само, якби я звалася Кларісою-Мейбл, – відказала Ненсі, – а мені було б набагато приємніше, оскільки таке ім’я мені дуже до вподоби.

Полліанна розреготалася:

– Принаймні можеш радіти, що ти не Гіпзіба.

– Гіпзіба?

– Еге ж. Таке ім’я у місіс Вайт. Чоловік пестливо її називає Гіп, а їй це страшенно не подобається. Місіс Вайт каже, що коли він її кличе, «Гіп, Гіп!», у неї таке відчуття, наче він зараз докине «ура!». А на її думку, непристойно, щоб до жінки зверталися «Гіп-гіп ура!».

Понуре обличчя Ненсі раптом розпливлося в усмішці.

– Полліанно, ти перевершила мудрістю царя Соломона! Я, відтепер, щоразу порівнюватиму своє ім’я з «Гіп-гіп-ура!» і навряд чи втримаюся від сміху. Так, мені либонь варто радіти з того, що…

Урвавши на півслові, Ненсі здивовано витріщилась на співрозмовницю:

– Стривайте лишень, місіс Полліанно… То ми зараз грали у ту гру? Тому ти розповіла мені про Гіпсібу?

Полліанна замислилася – аж брови насупила, однак тут-таки розсміялася.

– Мабуть, так, Ненсі. Напевне, ми зараз грали. Насправді, часто-густо трапляється так, що граєш, не думаючи про гру. Бо, коли звикаєш в усьому знаходити приводи для радощів, вони починають тут і там виникати самі собою. Майже завжди і майже в усьому можна відшукати що-небудь приємне – варто лише придивитися, як слід.

– Що ж, може, воно й так… – неохоче погодилася Ненсі. О пів на дев’яту Полліанна пішла вкладатися спати. Сітки на її вікнах досі не встановили. У тісній кімнатці було гаряче, мов у духовці. Полліанна тужливо глянула на щільно замкнені вікна, але відчиняти їх не посміла. Вона скинула і акуратно повісила на стільціуодяг, прочитала молитви і, загасивши свічку, лягла у ліжко.

Скільки часу вона потім крутилася без сну з боку на бік у незручному ліжку, Полліана не знала. Але їй видавалося, що минуло чимало виснажливих годин, перше ніж вона підвелася і, навпомацки пробравшись до дверей, відчинила їх.

Усе горище було оповито оксамитом нічного мороку. Лише від східного вікна пролягла по підлозі місячна доріжка. Переборовши страх, крізь темряву, що нависала з обох боків, Полліанна рушила тією сріблястою стежкою до єдиного освітленого вікна.

Вона тішила себе примарною надією, що бодай це вікно забезпечене захисною сіткою. Дарма. Але там, за вікном, панувало диво літньої ночі. Крім того вона знала, там віяв легкий вітерець, який так приємно освіжив би її розпашілі щоки і плечі.

Підійшовши до вікна впритул, Полліанна відкрила також інші цікаві обставини. Трохи нижче, під вікном, вона виявила плаский бляшаний дах заскленої веранди – солярію міс Поллі, зведеного над під’їзною алеєю. Видовище сповнило її пристрасним бажанням вирватися на свіже повітря. От би просто на цей дах!

Полліанна злякано озирнулася. Десь там залишилася її маленька задушлива комірчина з незатишною гарячою постіллю. Туди треба повертатися навпомацки, крізь грізний морок. Натомість, дах солярію – ось де він, перед нею, залитий місячним світлом, овіяний свіжим нічним повітрям.

От якби тут стояло її ліжечко! До речі, деякі люди вважають за краще спати просто неба. А, наприклад, туберкульозник Джоел Гартлі, там, у них, на Заході, той просто змушений був спати надворі.

Раптом Полліанна пригадала, що недалеко від цього вікна вона бачила підвішені на гвіздочках білі мішки. Ненсі згадувала, що в них улітку зберігається запакований зимовий одяг. Так само боязко як уперше, Полліанна навпомацки пробралася до мішків. Вона вибрала на роль перини один з них, найбільший і найм’якіший (у ньому зберігалася котикова шуба міс Поллі). Потім намацала другий, трохи менший і тонший – складений удвічі, він замінить подушку. Іще один, третій мішок, який здавався майже порожнім, Полліанна прихопила собі на ковдру. Екіпірована таким чином, Полліанна вже набагато впевненіше повернулася до вікна, підняла раму і виштовхнула на дах солярію свою ношу. Тоді перебралася на дах сама і ретельно причинила за собою вікно, пам’ятаючи про мух, які так багато всього переносять на своїх дивовижних лапках.

Як же чудово! Пританцьовуючи з радощів, Полліанна з захватом вдихала прохолодне повітря. Злегка прогинаючись під її ногами, бляшаний дах дзвінко крякав, що неабияк розважало Полліанну. Вона навмисне, зо два-три рази, прогулялася туди й сюди балакучим дахом. Після задушливої спекотної кімнатки, особливо приємно було відчувати навколо себе нічну свіжість; а ризику зірватися з широкої, пласкої покрівлі, вона не вбачала. Нарешті дівчинка затишно згорнулася на котиковій перині, підклавши під голову подушку з другого мішка і накрившись третім, і налаштувалася засинати.

– Як добре, що сітки на мої вікна так і не встановили, – блаженно пробелькотала вона, кліпаючи сонними очима на зірки, – інакше, я б ніколи не пізнала всієї цієї краси.

Тим часом унизу, у своїй спальні, поруч з заскленою верандою, бліда від переляку міс Поллі гарячково натягувала на себе халат і взувала пантофлі. Вона вже встигла по телефону викликати Тімоті.

– Мерщій сюди! І розбуди батька, – тремтячим голосом наказала вона. – Візьміть із собою ліхтарі. Хтось виліз на дах солярію. Напевно, видерся по решітці для плетистих троянд або ще якось. Тепер зловмисник може проникнути всередину будинку через слухове віконце. Двері на сходи з горища я замикала, але ви однаково покваптися!

Невдовзі по тому, Полліанну, яка щойно поринула у солодкий сон розбудило різке світло ліхтаря і чиїсь зойки й вигуки. Злякано витріщивши очі, вона побачила перед собою Тімоті, що видерся на дах драбиною, а старий Том, саме пролазив з протилежного боку через вікно горища. У нього з-за спини визирала тітка Поллі.

– Полліанно, як це розуміти? – вигукнула вона.

Полліанна сіла, розгублено кліпаючи очима.

– Містере старий Томе, тітонько Поллі! Чого ви? – промимрила вона сонно. – Ви не лякайтеся! У мене сухот немає. Я сплю просто неба тому, що у моїй кімнаті задуха. Але всі вікна зачинені, тітонько Поллі, ви не думайте – жодні мухи зарази у будинок не принесуть.

Тімоті раптом зник, стрімко спустившись по сходах. Старий Том, віддав ліхтар міс Поллі й теж квапливо пішов за сином. Тітонька закусила губу, чекаючи, поки чоловіки заберуться геть. Потім, вона сказала:

– Полліанно, подай мені оці речі, і негайно в будинок!

– Що за нестерпна дитина! – стискаючи в руці ліхтар, вигукнула вона трохи згодом, коли Полліанна була вже в будинку.

Після перебування на даху, повітря на горищі видалося Полліанні ще важчим, ніж раніше. Однак вона не нарікала, а тільки зітхнула судомно.

Дійшовши до сходів, міс Поллі уривчастим голосом оголосила:

– Полліанно, спатимеш у мене, в моєму ліжку. Завтра повинні доставити сітки. Але доки їх встановлять, я вважаю своїм обов’язком тримати тебе при собі і не спускати з тебе очей.

У Полліанни від захвату перехопило подих.

– У вас, тіточко? У вашому ліжку? – схвильовано вигукнула вона. – Ох, тітонько Поллі! Як це мило з вашого боку! Я так мріяла заснути іноді поряд з ким-небудь рідним! Вже ж не з дамами з «Жіночої допомоги» – вони-то були поряд, але це зовсім не те. Тітонько Поллі, а я тепер знаєте яка щаслива, що сіток на вікнах досі немає!..

Відповіді не було. Міс Поллі рушила вперед. Дивним чином вона відчувала себе геть безпорадною. Вже втретє після переїзду небоги вона намагається покарати її, і втретє наштовхується на сприйняття дівчиськом покарання як заохочення за невідомо які заслуги. Не дивно, що міс Поллі почувалася геть збентеженою.