Кращий вік для смерті

Але Тіму було не страшно. Він дивився на її бліді від люті очі, на бліду шкіру щік із розсипом веснянок, на вигорілі за літо брови. Від неї пахло потом, порохом і звіром.

– Перестань кричати, – він скривився. – Без мене ти нічого не знайдеш і здохнеш ще до перших холодів. Я твій головний ніштяк, Білко. І мене не можна ні втратити, ні поміняти, ні вбити. Я принесу рюкзаки, але цього, – він обвів рукою розгром, що їх оточував, – я тобі не пробачу.

– Неси, – сказала вона, відступаючи.

Він вийшов у двір, по якому вже бродили кури, пройшов повз корівник, повз перевернуті дійниці, повз калюжі молока, яке вбиралося в землю, повз стайню, де неспокійно топталися коні. Крики захриплих дітей краяли йому серце, він пробував закрити вуха руками, але це не допомогло.

Було досі прохолодно, але обличчя Книжника горіло, наче обпалене сонцем. Тім сам хотів кричати і плакати, але на це не було часу. Нещадний дихав йому в потилицю, і повітря було наповнене його сморідним диханням. Він виволік рюкзаки з комори і побачив, як Білка виводить зі стайні коней – старого, але ще міцного жеребця гнідої масті і рябу кобилку йому до пари.

– Сюди неси, – покликала вона. – Залиш тільки те, що поміститься в сідельні сумки. Не більше. Решта – в будинок.

– Навіщо? – він знизав плечима.

Вона проігнорувала його питання.

– Візьмеш собі дробовик Тома – він для твоїх умінь підійде. Автомат не чіпай.

Друг із її каптура дивився на Книжника блискучими намистинками-очима, але розчулення чомусь більше не викликав.

– Виїжджаємо за півгодини.

– Добре.

– Гей! – сказала вона йому в спину. – Ева жива. Я просто її приглушила. Прочухається.

Тім не обернувся.

Він не відчував ні гніву, ні радості. Він був порожній, як випите куряче яйце.

Книжник побачив, що праворуч від сходів, за огорожею з лози, ростуть квіти. Не дикі, а дбайливо висаджені, доглянуті, скомпоновані за відтінками. Справжня… клумба. Він згадав слово.

Клумба з квітами.

«Тут був щасливий будинок, – подумав він, – а потім прийшли ми. Нам були потрібні коні. І у нас є мета, яка дає нам право вбивати всіх, кого захочемо, – і поганих, і хороших».

Патрони до дробовика знайшлися в шафці біля входу, а сам дробовик довелося витягувати з-під мертвого тіла Тома. На Еву Книжник намагався не дивитися, але вона вже починала приходити в себе, стогнала і переверталася, але все ще не могла розплющити очі. Біля неї на підлозі сиділи діти.

– Усе вже сталося… – повторював про себе Тім. – Усе вже сталося…

Книжник зачинив двері і спустився у двір, до конов’язі.

Вони виїхали на стежку, коли сонце вже почало пригрівати і над травами вже на повну гули бджоли.

Для дробовика знайшлася зручна сідельна кобура, патрони пішли в сумку разом із нечисленними пожитками. Він щосили намагався здаватися спокійним.

Ферма залишилася позаду, за зачиненими воротами.

Деякий час вони їхали мовчки, пристосовуючись до кінського кроку.

Книжник совався на жорсткому сідлі, підводився в стременах.

– Готовий? – запитала Білка через деякий час.

Він кивнув, і тоді вона ударом колін пустила свою кобилу легкою риссю. Кінь Книжника потрусив за нею.

До Тауна залишалося тридцять дві милі шляху.

Роздiл п’ятий. Сiтi

Момент, коли Болота закінчуються і починаються Пустки, пропустити не можна, тому що повітря міняє смак.

Вітер, що дме зі сходу, миттєво висмоктує з нього вогкість із запахом тухлятини, терпкий, з гнилизною, запах ряски і застійної води. Повітря стає спочатку теплим, а потім майже гарячим і шорстким, напевно, через квітковий пилок, від якого нестерпно свербить у носі.

Бігун чхнув, висякався в пальці і струсив шмарклі на землю.

Перед ними простягалося море колихливих трав, низького чагарнику і самотніх дерев. А ще з цього моря стирчали недогризки стовпів і їх ланцюжок ішов до обрію.

– Ось і шосе, – сказав Облом, розглядаючи околиці в пошарпаний бінокль. – Можемо рухатися по ньому. Буде на пару миль далі, але йти зручніше.

– І безпечніше, – кивнув Свин.

– Біля Тауна тобі буде зручніше, долбоне! Особливо якщо розтяжку зачепиш! – посміхнувся Бігун. – Ну що там, Обломе?

– Нічого.

– Як ти думаєш, вона нас набагато випереджає?

– На день, – упевнено сказав Облом і теж чхнув. – Як тут живуть, Нещадний допоможи! Я ж зараз здохну від цієї сверблячки!

– Минеться! – Бігун змахнув рукою, даючи сигнал мисливцям рухатися. – Не бзди, бро! Зараз звикнемо… День – це фігня. Наздоженемо. Через Сіті їй з ходу не проскочити…

– Через Сіті вона якраз пройде. Міст, ось де ми її накриємо!

– А як ми самі пройдемо через Сіті, чуваче? – запитав Свин. – Мені востаннє там трохи дупу не відстрелили…

– Коли всіх вбити не можна, – знизав плечима Бігун, – то доведеться домовлятися…

– Якщо вони захочуть із нами домовлятися, – сказав Облом. – Ти ж знаєш, між нами любові немає.

Огорожа шосе практично згнила, а що не згнило, розтягнули ковалі, тому те, що вони вже вийшли на дорогу, відчулося лише тоді, коли Бігун намацав у трав’яному килимі шматок бетону.

Він підняв його. Бетон кришився в руці і сипався крізь пальці колючою піщаною крихтою.

– Розвідники, вперед, – наказав Бігун, і ті слухняно очолили групу.

Взагалі-то поки що можна було і не пускати їх уперед, так далеко від Сіті дорогу ніколи не мінували, але заходи не завадять. Тим більше, що почалося все не дуже вдало.

Бігун згадав смак гару вчорашнього похоронного багаття і скривився. Він ненавидів усі ці церемонії, виття шаманів і те, що в такі хвилини думав про власне багаття.

Про власну смерть. І думав останнім часом усе частіше і частіше.

Облом крокував праворуч від нього, Свин – зліва, ті, хто йшли позаду, закривали вождям спину півколом.

– Де ти бачив ракети? – запитав Облом.

Бігун тицьнув пальцем праворуч:

– Ось там.

– Це фармер? – поцікавився Свин.

– А хто ще? – кивнув Бігун. – Тривога. На одній із ферм щось трапилося. Не дай нам Нещадний натрапити на їх загін…

– Срати я на них хотів, – реготав Свин і поплескав по автомату, який лежав на круглому животі. – Теж мені вояки! Вівце…би! Нехай тільки сунуться!

Він хлюпнув носом і скривився, немов сьорбнув кислої браги.

– Ось, бл…дь, бро, чим це так смердить? Я через соплі чую – тухлятиною несе!

– Гей! – неголосно сказав Облом. – Бігуне, дивись! Свине! Голову поверни!

Загін зупинився.

Ліворуч від них над стежкою піднімалися залишки залізної конструкції, так і не зіржавілої на пил за всі ці роки. На самому верху ґратчастої ферми висіли три тіла. Вірніше, тіла в цих мішках вже ледь угадувалися, бо підвісили їх мінімум пару тижнів назад, а то і більше. Але недостатньо давно, щоб плоть згнила остаточно і ті впали на землю.

Зі своєї вечері знехотя знялися дві великі ворони і зграя дрібних пташок, схожих на синиць.

– Опа-жопа! – сказав Свин і чмокнув пухкими губами. – Пацани із Сіті висять! Точно кажу!

– Або з Тауна, – заперечив Облом.

– Нє, Таун – це фігня! – похитав головою Свин. – Дивись. Бачиш клапоть шкіри на плечі у того, що нижче висить? Зелене тату! У пацанів із Тауна зеленим зашкваритися можна! Тільки синій або червоний! Або – разом!

Коли справа стосувалася спостережливості і розплутування слідів, Свин зовсім не виглядав дурнем. Бігун не переставав дивуватися тому, наскільки товстун швидко метикує в таких ситуаціях.

– Ось це, Свине, фармери, – пояснив Облом. – Їх робота. А чели із Сіті вважали себе крутими. Січеш?

– Лохи, – презирливо пирхнув Свин і сплюнув під ноги.

– Точно, лохи, – хмикнув Бігун. – Ти, Свине, крутіший, нема питань… Просто ти з фармерами не воював, і не треба нам із ними воювати. Де ми, а де фармери? З ними краще торгувати…

– Як ти думаєш, – звернувся він до Облома. – Це межа?

– Ні-і, це точно не межа. До кордону миль двадцять тупати.

– То якого вони тут їх повісили?

– Де зловили, там і повісили. Слухай, давай-но звідси швидше… Якщо у них тут шо сталося…

Загін прискорив крок, ідучи від повішених челів.

– Може, – сказав Облом через деякий час, – це вона?

– Що вона? – перепитав Бігун.

Такий швидкий ритм руху подобався йому куди більше розміреного похідного кроку. Він рівно дихав, натреновані ноги легко несли його над старим шосе. А ось Свин явно не любив такого рівного бігу і з незадоволеною фізіономією витирав із чола рясний піт.

Облом легко тримав темп, але Бігун знав, що це ненадовго – занадто великим челом був Облом, занадто важким. Значить, через півмилі треба буде перейти на крок, щоб усі відпочили, а потім знову милю бігом.

– Може, це вона щось зробила фармерам? – припустив Облом. – Ти ж знаєш, вона відморожена. І за часом підходить. Ракети ми бачили вранці, а вона випереджає нас точно на день шляху!

– Ну, тоді проблеми з фармерами будуть не у неї, – сказав Бігун похмуро. – А у нас. Вона з нашого племені…

– Що ти гониш! – видихнув Свин. – Вона давно не наша!

– Вона з нашого племені, – повторив Бігун, не збиваючись із кроку. – І якщо у неї проблеми з фармерами, то нам потрібно терміново забратися з їхньої землі!

Дорога повернула, викручуючись широкою дугою через два пологі пагорби, і загін минув дорожній стовпчик із проржавілою і облізлою табличкою. На ній можна було розрізнити цифри 32.

* * *

– Десь тут межа, – повідомила Білка, озираючись на всі боки.

Книжник мовчав.

Він практично не мовив жодного слова відтоді, як вони рушили в путь. Їхав мовчки, пристосовуючись до ритму кінного кроку, і навіть примудрився подрімати в сідлі, дивом не впавши.

Незважаючи на те, що вечори вже радували прохолодою, удень сонце світило зовсім по-літньому. Білка від спеки не страждала, вона навіть любила її, але через неї над безкраїм морем зелені, яке заливало Пустки від обрію і до обрію, літали тисячі комах, і коням довелося несолодко. Подекуди на боках і в паху тварин від укусів численних хорсфлаїв з’явилися криваві патьоки. Коні нервували, відмахувалися хвостами, але комахи жалили і жалили, іноді попутно намагаючись спробувати і людську плоть. Рятував одяг: від обличчя хорсфлаїв Білці доводилося ганяти вручну. А ось Книжника кусючі комахи майже не чіпали, навколо вилися, але чомусь не гризли.

Звичайно, набагато безпечніше було б їхати тільки по старій дорозі, але зруйнований гайвей петляв, наслідуючи рельєф, і тоді Білка зрізала шлях, пускаючи коней просто через пологі височини.

Кілька разів на шляху траплялися жовті лисини мертвої трави, і тоді Білка направляла свою кобилку в обхід.

Це були погані місця, де недавно випав смертоносний дощ. Такі дощі приносив іноді південний вітер, нехай забере його Нещадний, і добре, що цей вітер дув нечасто. Від падаючої з неба смерті ставали жовтими й опадали дерева, а з челів, які потрапили під таку зливу, злазила шкіра.

Зате біля таких лисин комах було менше, ніж усюди, і можна було зітхнути з полегшенням, без ризику проковтнути якогось літаючого жучка.

Вдень вони зробили короткий привал у невеликому гайку, який Білка пам’ятала з минулих своїх набігів. Тут із землі сочилася вода, збираючись між перекрученим корінням старого низькорослого деревця. Вода чиста і прохолодна – можна було і попити самим, і набрати фляги, і напоїти коней.

Їли мовчки.

Приготовані Евою в дорогу харчі були смачні, хоча викликали не найкращі спогади.

Коні досить сильно постраждали від комах, але дали дівчині оглянути болючі місця.

– Вони підуть за нами, – сказала Білка Тіму неголосно, змащуючи укуси лікувальної маззю. – Ти бачив сигнальні ракети?

Книжник не відповів.

– Ну, як хочеш… Доведеться їхати швидше, так що не спи в сідлі. До вечора ми повинні перетнути кордон. Навіть якщо вони організовують погоню, то на землі Сіті навряд чи підуть.

Книжник мовчки поліз у сідло.

– Ти так і мовчатимеш?

– Я не хочу з тобою розмовляти.

– Ти дурень? – запитала Білка, дивлячись на нього знизу вгору. – Ти розумієш, що без коней ми б не пройшли і третини цієї відстані? Тобі не терпиться здохнути?

Книжник поплескав коня по шиї і, примружившись, подивився в небо.

– Поїхали, Білко. Нема про що сперечатися.

Дівчина залетіла в сідло одним стрибком, не торкнувшись стремен.

– Може, правильно тебе називав Облом? – процідила вона крізь зуби. – Може, ти дійсно Хробак? Цей світ так улаштований, Книжнику. Якщо не вб’єш ти – уб’ють тебе. Якщо ти не вмієш убивати – станеш рабом того, хто вміє. Рабом, Книжнику! Бачиш, якому новому слову ти мене навчив! Ти давно вже чел, а не тін – повинен знати: мирних Нещадний прибирає першими!

– Я знаю. Але це нічого не змінює.

– Тоді ти дурень, тому що це змінює все. Здохни першим, Книжнику.

Він усміхнувся.

– Як пощастить…

Білка вдарила коня п’ятами, і той знехотя пішов неквапливою риссю. Книжник рушив за нею, намагаючись не відставати.

І ось тепер вони стояли у зруйнованій часом автозаправній станції на узбіччі гайвею, і Білка, поклавши лікті на капот проржавілого до дірок автомобіля, розглядала в бінокль контури будинків, які почали виникати десь на обрії.

Здалеку вони здавалися цілими, але Книжник знав, що це не так. Місто було зруйноване, не цілковито, але досить сильно. І зробили це рослини, дощі, вітер, температура і час.

Будинки руйнувалися, засипаючи уламками вулиці, і по камінню зі швидкістю пожежі повз усюдисущий плющ. Дерева росли на карнизах і дахах, їхнє коріння рвало бетон на частини. Знелюднене місто перетворювалося на ліс, у кам’яні джунглі, у дивне місце, де хмарочоси впиралися в небо, завиті зеленню від фундаменту і до даху, і дикий виноград заповзав під покручені рами зеленими вусами, руйнуючи камінь і бетон, відкриваючи дорогу вітрам і волозі.

Сіті і Таун були кінцем життєвого простору Паркового племені, і що знаходиться далі, Книжник точно не знав. За межами міста простягався світ, про який він тільки читав, дороги, які він бачив тільки в своєму дорогоцінному атласі, та річки, відзначені блакитними лініями на старих картах.

Але для того, щоб потрапити туди, потрібно було вибратися з Сіті, перейти міст, що веде в Таун, перетнути Таун так, щоб дістатися до його південних околиць…

А ось потім…

Потім мало розпочатися найцікавіше.

Він квапливо дістав із заплічного рюкзачка атлас і сів на траву.

Хотів він або не хотів, а без спілкування з Білкою далі було не обійтися. Якою б вона не була – вона союзник. Тільки ось тепер при її наближенні у нього в животі утворювалася липка холодна грудка. І Книжник не був впевнений, що це страх.

– Подивися, – покликав Тім, і дівчина підійшла, ведучи коня за повід.

– Ми зараз тут, – сказав Книжник, показуючи пальцем місце, де на карті гайвей, підійшовши впритул до Сіті, дотикався до белтвею – кільцевої дороги, що колись охоплювала і Сіті, і Таун. – Ось заправна станція…

Він підборіддям показав на руїни заправки, біля якої вони розташувалися.

– Ось там була електростанція – це залишки труби.

– Раніше мостів було три.

– Я знаю, – кивнула Білка. – Бачила руїни.

– Давно була в Сіті?

Вона швидко глянула на нього.

– Не дуже. Цією весною.

– Міст, який в центрі? Що з ним?

– Тоді стояв цілісінький. Ти біля річки ніколи не був?

– Ні. Нас того разу виявили ще на околицях, ледве ноги винесли.

– Тоді слухай… Річку тут убрід не перейдеш – глибоко і широко. Течія швидка. Після дощів пре так, що аж страшно поруч стояти. Біля повалених мостів охорони немає, та вона там і не потрібна. Зате в центрі міст бережуть як зіницю ока. З боку Тауна його тримають під прицілом снайпери. Чи не весь час. По жителях Сіті вони не стріляють, якщо ті не намагаються зайти за середину моста. Але якщо заступити за межу – б’ють влучно. З боку Сіті міст забарикадований. Думаю, що не замінований – на їх місці я б із мінами там не бавилась, надто вже дуже все старе… але вони можуть…

– Завданнячко, – задумливо мовив Книжник. – Але ж нам потрібно сюди…

Він постукав пальцем по карті.

– На південь?

– Ну, так… І я поки не уявляю, як це зробити. Ти побувала в Тауні?

– Цієї зими. Перейшла по льоду… І теж ледве ноги винесла.

– Ну, ми з тобою холодів не дочекаємося… Які думки?

– Ніяких, – чесно зізналася Білка. – Дорога одна – через міст. А там – снайпери з того боку, снайпери з цього… А в тебе які?

– Нам на південь, – сказав Книжник. – І річка тече з півночі на південь.

– Ну? – перепитала Білка.

– Це поки все.

– Чому все?

– Тому що для цього плану потрібен човен або пліт.

– Їх у нас немає.

– Тоді стати птахом і перелетіти на іншу сторону повітрям.

– І як ти збираєшся стати птахом?

Книжник розвів руками.

– Не знаю.

– Ну що ж… – констатувала Білка. – Хороший у нас план. Слушний.

– Іншого немає.

Книжник запакував атлас у рюкзак і встав.

– Я розумію, що це звучить безглуздо, але доведеться діяти за обставинами. Як ти думаєш, ми зможемо знайти союзників у Сіті?

Білка мимоволі фиркнула.

– Зрозумів, – кивнув Тім. – Давай-но зайдемо в Сіті так, щоб за течією бути вище моста.

– Добре, – сказала Білка, застрибуючи в сідло. – Тепер ти тримаєшся за мною і виконуєш будь-які команди. «Будь-які» – означає будь-які. Інакше нарікай на себе. Не хочу тебе лякати, але чели з Сіті – малоприємні типи.

Тім теж видерся на коня і підібрав поводи.

– Зате ми з тобою приємні, – буркнув він. – Приємніше вже нікуди!

– Ближче поки не під’їжджаємо, – скомандувала Білка з похмурим обличчям. Обходимо Сіті з півночі на відстані. Щойно стемніє, підемо всередину.

* * *

Спочатку по них ударив кулемет, а вже потім Бігун побачив вершників. Стріляли над головами, але щойно кулі засвистіли навколо, загін заліг у високій траві. Можна було повзти, але від коней далеко не відповзеш, тому Бігун демонстративно встав на повний зріст, а слідом за ним підвелися Облом, Свин, а потім й інші мисливці.

Вершників було небагато, десятка півтора, але з ними в одному строю рухалися два легких вози з кулеметами – ган-кари, і кожен з них коштував двох десятків бійців.

– Фармери, – неголосно сказав Облом йому в потилицю.

Але це Бігун і сам бачив. Загін наближався, охоплюючи мисливців Парку півколом.

– Не стріляти, – про всяк випадок попередив Бігун інших. Але дурнів не було.

Візники розгорнули ган-кари, стрілки за кулеметами взяли мисливців на приціл, і тільки тоді з ряду кінних виїхав вершник – темноволосий і засмаглий до чорноти чел із довгим хвостом волосся на потилиці. Його обличчя було б миловидним, але все псував шрам – рубець від правої скроні майже до лівого вуха.

Бігун полегшено зітхнув – Різаного він знав. Бачилися пару разів і навіть домовлялися про торгівлю.

Вождь тицьнув автомат у руки Облому і теж ступив уперед, показуючи руки.

– Живи вічно, Різаний!

Різаний промовчав.

Поруч із ним у сідлі сиділа герла – невелика, темненька і вагітна. Під очима в неї розбіглися темні кола, а самі очі…

Нехороші у неї були очі. Бігун мав інтуїцію звіра і рідко помилявся. Дуже погані.

– Її тут немає, – сказала герла приглушеним голосом.

– Що сталося, бро? – запитав Бігун, оголюючи в усмішці верхні зуби, дрібні, як у тхора. – Може, ми шукаємо одну і ту ж тварину?

Різаний повільно повернув голову в його бік.

– А… – протягнув він. – Бігуне… Живи вічно!

– І ти, і ти, Різаний… – кивнув Бігун. – Ми шукаємо герлу, яка порушила Закон Парку. Її звуть Білка. Маленька худа тварина, небезпечна, як болотний снейк. Руда сука, яку ми вигнали з племені.

Очі у вагітної спалахнули темним кривавим світлом.

– І де вона, Бігуне? – запитав Різаний.

– Ми думаємо, що йде в Таун.

– Одна? – продовжив Фармер.

– З нею ще один покидьок, – сказав Облом за спиною Бігуна. – Книжковий хробак! Але він мій.

– А… Облом… – знову ліниво протягнув Різаний, схиляючись до шиї коня. – Живи вічно, Обломе. Але я вже говорю зі старшим, так що ти можеш заткнути пащу…

Облом пішов плямами, відкрив був рот, але промовчав.

– Вона не сама, – спокійно сказав Бігун, не вступаючи в суперечку. У нього не було ніякого бажання брати участь у перепалці під прицілом двох великокаліберних кулеметів. – У неї є спільник…

Різаний схилився до герли з шаленими очима, і та щось прошепотіла йому на вухо.

– Ваша одноплемінниця зі спільником убили чоловіка цієї жінки, – Різаний поклав долоню на приклад автомата в сідельній кобурі. – Я думаю, ви повинні заплатити за це…

Бігун відчув, як за його спиною напружилися мисливці.

– Вона не наша одноплемінниця…

– Так? Вони обидва з вашого племені, що б ти зараз не розповідав. І ти відповідаєш за те, що вони зробили.

Стволи кулеметів ледь помітно опустилися нижче.

– Ми теж хочемо їх покарати…

– Убитий фармер, один із наших… – процідив Різаний, стиснувши губи. – Усі племена в окрузі знають, що буває після цього. Чи ви, Паркові, забули, що ми нічого не прощаємо і нічого не забуваємо? Напевно, давно ніхто з ваших не висів на стовпах справедливості! Пора нагадати!

– Не квапся, Різаний, – важко вимовив Бігун. Він сам здивувався тому, як пересохло в роті – слова дряпали йому горло, як шматки черствого коржа. – Ти встигнеш покарати винних, а твоя герла отримає викуп за вбитого чоловіка. Ми якраз збиралися запропонувати тобі діло…

– Діло? – здивувався фармер. – Мені? Яке діло мені може запропонувати парковий?

– Я б хотів поговорити з тобою віч-на-віч.

Деякий час Різаний розмірковував, міряючи Бігуна поглядом, але потім усе-таки кивнув:

– Підійди.

Бігун підійшов, намагаючись дивитися гордо, але цьому дуже заважали стволи кулеметів, що стежили за ним. Він був невисокий на зріст, і кінь Різаного нависав над ним, як скеля.

Фармер дістав свій автомат із кобури, і ствол уткнувся Бігуну під ключицю. Мушка дряпала шкіру, від металу несло мастилом і пороховим гаром.

– Говори.

Бігун ковтнув якомога непомітніше і подивився на Різаного знизу догори.

– Скільки зим у тебе на плечі, Різаний? – запитав він.

– Шістнадцять, – відповів той, не знімаючи пальця з курка.

– Хотів би ти обдурити Нещадного, бро?

Ствол автомата врізався йому в плоть, але Бігун навіть не змінився в обличчі.

– Нещадного не можна обдурити.

– Книжковий хробак каже, що можна.

– І ти хочеш, щоб я повірив у цю нісенітницю, парковий?

– Я хочу, щоб ти пішов із нами і переконався сам.

Різаний дивився на нього зверху вниз неприємним холодним поглядом.

– Ти кличеш мене ловити твоїх утікачів?

– Це не втікачі, бро. Це шанс жити вічно.

Різаний неприязно посміхнувся.

– Не можна жити вічно.

– Але можна жити дуже довго. Три життя. Чотири. Це майже вічно, Різаний. Для нас це вічність.

Різаний подумав, а потім кивнув.

– Тобі потрібні бійці.

– Ну, звичайно, – погодився Бігун. – Я кличу тебе не тому, що тебе люблю. Просто з твоїми челами, кіньми і ган-карами ми зможемо зробити більше, ніж без них.

– І я зможу обдурити Нещадного?

– Або ми обидва зможемо, або обидва програємо – як пощастить.

– Якщо це підстава, парковий, то я відберу у тебе не зброю, не людей, я відберу у тебе життя…

– Домовилися, – кивнув Бігун. – У мене на плечі відзначено сімнадцять зим, Різаний. І якщо я промахнусь, то мене покараєш не ти – Нещадний. Сам подумай, хто з вас страшніший?

* * *

Будинки нависали над вулицями в прямому і переносному сенсі. Обплетені зеленню величезні куби, похилені паралелепіпеди, дивні іржаві конструкції, немов побудовані спеціально, щоб дати опору лозі і паросткам плюща і винограду.

На деяких вулицях уже піднявся ліс, причому немолодий – густий, з підліском, такі вулиці вони об’їжджали.

Навколо було справжнє пташине царство, повітря буквально тремтіло від криків пернатої живності, але це не радувало, бо якщо хоч з одного з хмарочосів у Даунтауні за околицями стежив спостерігач, то зграї птахів, що злітали в повітря, чітко позначали їх шлях.

Утішало одне – темніло, а темніло в Сіті зовсім не так, як на Пустках.

Небо над колишніми будинками було ще світлим, блакитним із додаванням рожевого, а на вулицях уже густішала пітьма, і в міру того як вона наступала, пташиний гомін ставав тихішим, пернаті пірнали в зелень – за нею ховалися порожні отвори вікон – і зникали.

– Треба буде забратися звідси до ранку, – сказала Білка, дивлячись на довгокрилі силуети, що мелькали над ними. – Тільки ледачий не зрозумів, що тут хтось є…

Книжник мовчки крутив головою, роздивляючись те, що колись називалося Сіті. Зараз вони були на північній околиці міста. Тут не зводили висотних будівель, максимум три-чотири поверхи. Частина будинків явно ніколи не була житловою – район, що переходив в одноповерхову забудову, залишався лівіше. Вони їхали по самому кордоні промзони. Праворуч іноді виникали руїни заводських корпусів, напівзгнилі, з проваленими дахами вергаузи, залишки довгих, на кілька блоків, парканів.

– Скоро доведеться шукати місце для ночівлі, – попередила Білка. – Ще трохи, і тут буде хоч око виколи…

– Ну так давай шукати… – погодився Книжник, який темряву не любив.

– Дивись, де буде багато сухої лози. І для багаття рубати легше, і цвілі всередині менше.

Такий будинок знайшовся на початку наступного блоку.

Перший поверх, напевно, колись був магазином. Білка трохи попрацювала тесаком, розчищаючи широкий отвір, двері впали з гнилих петель при першому ж натисканні, і вони ввели коней всередину.

Книжник поліз у кишеню рюкзака, дістав відреставрований власноруч механічний ліхтарик, кілька разів натиснув на клавішу, розганяючи генератор. Діод спалахнув, заливаючи блакитним світлом кут приміщення.

– Ух ти… – сказала Білка з щирим подивом. – Я такого і не бачила. Ти прямо шаман, Книжнику.

Тім пирхнув.

– Посвіти…

Вона швидко притягла до хати кілька футів сухої лози, порубала тесаком, склала в «курінь» і спритно підпалила.

– Ти розсідлай коней, а я поки знайду ще гілок.

Книжник кивнув і почав знімати з коней збрую. Ті злякано косили очима на вогнище, але стояли струнко.

Білка принесла хмиз, спорудила триногу і залила водою з каністри кілька шматків солонини. Друг вибрався з каптура, отримав сухарик і вирушив подорожувати у своїх справах.

– Я перевірю будинок, поки скипить, – повідомила дівчина. – Назовні не ходи поки, там розтяжка, про всяк випадок.

– Зрозумів, – відгукнувся Книжник.

– Ану, дай свою гуділку…

Він простягнув їй ліхтарик.

– Сюди тиснути.

– Бачу.

Білка боком злетіла по бетонних сходах на другий поверх і через декілька хвилин спустилася.

– Пусто, – повідомила вона, заглядаючи в казанок із закипілою водою. – Навіть мертвих немає. Дивно, але, здається, будинок не грабували. Перший поверх обчистили, а решта неторкане. Треба буде понишпорити по кімнатах і переглянути підвал. Як ти думаєш, що тут було до?..

– Магазин.

– Що продавали?

– Посвіти, – попросив він, і Білка із задоволенням почала натискати на ручку.

– Бакалія, – пояснив Тім, розглядаючи ледь помітні написи.

– Що?

– Овочі, фрукти, різна їжа, дрібниці по господарству. Якщо у них був склад унизу, то варто понишпорити… Бачиш, це – холодильники, в них зберігали те, що швидко псується. А там, де прив’язані коні, – платили за покупки…

– Цікаво, що ж трапилося? – запитала вона. – Ось був мир – і його не стало. Я в курсі, що прийшов Нещадний і всі Старші померли. І я розумію, що Нещадний – це хвороба, дивна, але хвороба. Як лихоманка або пронос… Але я не розумію, звідки і як він прийшов. Ти читав про це в своїх книжках?

– У книжках про це нічого не написано, – відгукнувся Книжник, помішуючи вариво в казанку. – Не встигли про це написати. Я не знаю точно, як швидко все сталося, але, думаю, мова йшла про кілька тижнів. Коли за такий короткий час помирає кілька мільярдів людей, не до книжок.

– Тоді звідки ти знаєш, що Нещадного можна обдурити?

– А я не знаю, що його можна обдурити, – сказав Книжник, знімаючи ложкою коричневу піну із супу. – Я здогадуюся, що це можна зробити.

Білка подивилася на нього з подивом.

– Тільки здогадуєшся?

Тім зітхнув.

– Так. І якби не щоденник, – він поплескав по лежачому поряд рюкзаку, – я ніколи й не дізнався б, що у нас є шанс.

– Хто написав його?

– Одна герла, яка абсолютно випадково опинилася в Парку під час приходу Нещадного. Вона приїхала туди з батьками і на ранок вони померли. Усі батьки померли, а діти залишилися. Так утворилося Паркове плем’я. Вона все докладно описала, а щоденник встигла заховати в Бібліотеці. Я знайшов його рік тому, спочатку хотів викинути – це ж не книжка – а потім прочитав.

– І чим нам допоможуть її записи?

– Її записи – наш путівник, Білко. Вони приїхали в Парк із маленького містечка Маунт-гіл, і поруч із цим містечком знаходиться місце, де народився Нещадний. Ти про всяк випадок запам’ятовуй, хтозна, що зі мною може статися. Це місце називається Лаба.

– Дивна назва…

– Дивне місце. Воно розташовувалося на території великої військової бази, і ніхто не повинен був знати, що воно там знаходиться, навіть сім’ї тих, хто там працював.

– Звідки ж вона знала?

– Чула розмову матері і батька. Батько переживав, тому що всі люди на планеті домовилися не робити нічого, схожого на Нещадного, але робили все одно. І в Лабі займалися саме цим.

Білка дістала з рюкзака пакет із сушеними травами і кинула їх у вариво, потім туди ж полетіла жменя крупи, і бульйон перетворився в густу ароматну юшку.

– Помішуй, – наказала Білка, і Тім слухняно почав працювати ложкою.

– І далеко нам до цієї Лаби? – запитала вона через хвилину.

Він кивнув.

– Сто миль з гаком на південь від Тауна.

– Сто миль!

Білка присвиснула.

– І для цього треба пройти Сіті, перейти міст, а потім ще і вибратися з Тауна. Сто миль землями, які ми не знаємо. Це не просто далеко, Книжнику, це дуже далеко.

– Я знаю, – сказав Тім. – Але єдиний Маунт-гіл, про який може йти мова в щоденникових записах, знаходиться там, Білко.

– Ну, значить, треба до нього дійти, – підсумувала вона, дивлячись на те, як вариво густішає. – Так, до речі… Ти обіцяв навчити мене читати?

Деякий час Книжник мовчав, дивлячись Білці в очі. Погляду вона не відводила. У світлі вогнища її волосся здавалося темним, а тіні біля вилиць і в куточках рота – глибокими, наче порізи.

– Добре, – нарешті погодився Книжник.

Видно було, що згода далася йому нелегко.

– Дуже добре. Після вечері і займемося.

* * *

Не всі в племені, що жило в Сіті, розуміли, наскільки їм пощастило. Сіті розташовувався настільки вдало, що тільки повний дурень міг не користуватися можливостями, що відкривалися. Із заходу до міста підходили Пустки, населені фармерами. Ті виробляли овочі, фрукти, молоко і м’ясо – набагато більше, ніж могли з’їсти або запасти. Їм потрібні були ніштяки і зброя, а це все було в Сіті.

На лівому березі річки розташовувався Таун, в якому хазяйнувало інше плем’я, якому теж потрібні були продукти за ніштяки. Але між ними і фармерами стояло плем’я Сіті і єдиний вцілілий міст. Тому плем’я Сіті отримувало ніштяки з Тауна за розумними цінами, а ті отримували продукти від фармерів, щоправда, за цінами в декілька разів більшими.

Тому плем’я Сіті було багатим, краще за всіх озброєним і вкрай болісно ставилося до будь-яких спроб чужинців пробратися на їх територію. Тому, коли жриці Сіті – Айше – доповіли, що спостерігачі бачили на півночі зграї потривожених птахів, вона не стала хвилюватися і викликала до себе командира охоронної сотні, незважаючи на пізню годину.