Кращий вік для смерті

Лякав саме Нещадний – абсолютно непередбачуваний і неминучий.

До нього неможливо було звикнути, тому що він кожну мить нагадував про себе – поховальними вогнищами, мертвими тілами в занедбаних будинках, трупами в болотах, розваленими містами, зарослими шосе, виразками зруйнованих заводів. Світ навколо нагадував про його могутність. Це був його світ, люди всього лише служили їжею всесильному. Як випущена з лука стріла завжди знайде, куди встромитися, так Нещадний приходить до чела або герл тоді, коли ті ще повні сил і життя, щоб випити їх до дна.

Бігун багато разів бачив, як Нещадний висмоктує свою жертву. Він навіть пам’ятав, як той вбивав його матір – пам’ять чомусь зберегла саме цей момент зі спогадів бебика. Потім він багато разів бачив подібне.

Тепер Нещадний візьметься за справу серйозно.

Через чверть години замість Киша на карематі лежатиме чоловік середніх років. Його буде судомити і викручувати, він горітиме в лихоманці, тіло проживатиме роки за хвилини. Обличчя покриється зморшками, сивина фарбуватиме голову і тут же злізе, залишивши за собою голу облуплену шкіру. Суглоби на руках і ногах розпухнуть, пальці скоцюрбляться, нігті стануть жовтими і горбистими, потьмяніють очі, що будуть сльозитися від жару, почнуть вивалюватися зуби, темні плями побіжать по шкірі, м’язи висохнуть…

Через три чверті години старий, що недавно був Кишем, заб’ється в агонії й сипітиме, як пробите хутро. Потріпане серце буде марно стукати зсередини в частокіл із тендітних ребер, легені заповняться мутнуватою рідиною, у якій захлинеться дихання, потоне, і старезна руїна забулькає, як газ, що виходить із болотяної рідини…

І помре.

Від цього немає порятунку.

Що б ти не робив, Нещадний прийде за тобою і зжере твою молодість, зрілість, старість і перетворить тебе в мумію за три чверті години після того, як відлічить вісімнадцять зим.

Три чверті години на все життя від вісімнадцяти до смерті, яку ти проведеш у гарячковому маренні…

Похоронне багаття вони склали вже в повній темряві, щоб дим не було видно за багато миль. Дерева, навіть сухі, відсиріли від близькості Болота, гілки розгоралися погано, але потім полум’я розгулялося, пожираючи тіло, ледь видиме в хороводі з іскор і язиків оранжево-синього вогню.

Ніч Бігун провів неспокійно. Він прислухався до свого тіла, засипав, і підскакував із сильним серцебиттям – йому снилося, що…

А втім, неважливо.

Йому до зустрічі з Нещадним залишався рік. А якщо Книжник не брехав, то більше. Набагато більше. Він згадував про це і знову провалювався в сон.

А Облом сидів біля мерехтливого вугілля до самого світанку.

* * *

Ева виявилася маленькою темноволосою герлою з живими очима, двома рядами зіпсованих зубів і сильно вагітною. Незважаючи на солідний термін, вона бігала по будинку швидко, перевалюючись, як розгодована качка. Тут же, у величезній кімнаті, що об’єднувала кухню, вітальню і спальню, гралися їх із Томом бебики – трирічний хлопчик (вік Книжник визначив за позначками на передпліччі) і дівчинка, яка ще не розміняла другу зиму. Діти були дуже схожі на матір – такі ж чорняві, круглоголові і спритні.

Дивлячись, як гасають підлогою невгамовні бебики, Книжник не міг зрозуміти, коли Ева встигає займатися чималеньким фармерським господарством.

Не можна сказати, що Ева була рада гостям, але зовні вона намагалася неприязні не виявляти. Подала на стіл гарячу юшку, яка томилася у печі в очікуванні приходу господаря, нарізала скибками смачний хліб, поставила перед гостями сіль і зелень, тушкованого кролика і кілька круто зварених курячих яєць. Трохи подумавши, дістала з шафи пляшку з саморобним віскі.

Тему втечі Білки і Книжника з Парку ретельно обходили. Том не хотів знати зайвого – люди прийшли, люди пішли, а йому ще тут жити.

Один із головних принципів фармерів – не підтримувати нікого, крім своїх, не брати участь ні в яких війнах, окрім як війн за своїх, – порушувати його було собі дорожче. У Тіма склалося враження, що під час вечері господар кілька разів пошкодував, що впустив утікачів у свою фортецю, та й Ева явно не світилася радістю.

Книжник міг зрозуміти їх занепокоєння.

По дорозі Білка розповіла йому, що Тому і Еві залишалося не більше двох років для того, щоб виростити дітей і народити ще хоча б одного. За рік до приходу Нещадного бебиків треба буде відвезти на Велику ферму, де їх вихованням і безпекою займуться ті, кого призначить рада. А разом із Томом і Евою додому повернуться двоє кідів відповідного віку, яких належить навчити веденню господарства. Вони й успадкують ферму, після того як…

Отож усе почнеться спочатку.

Усе розписано, усе сплановано, усе зрозуміло. І немає резону гинути від рук розлючених Паркових тільки тому, що руда герла на ім’я Білка, незрозуміла, до речі, герла, яка порушила Закон свого племені, колись приходила до тебе міняти ніштяки на їжу.

Зате діти з великим інтересом розглядали чужинців, а коли з каптура худі гості вискочила ручна білка, то бебики, відштовхуючи один одного, лізли до дівчини на коліна. Звірятко абсолютно їх не боялося, гризло частування, явно насолоджуючись насінням соняшника, які насипала перед ним Ева.

Поїли з задоволенням, жадібно і швидко, випили трохи, але і від цього «трохи» вимотаного Тіма повело і почало хилити в сон. На щастя, хміль швидко пройшов, напевно, тому, що юшка була жирною. Йому було добре в цьому будинку. Схоже, це був перший будинок в його житті. Не сховище, де сплять або перечікують небезпеку, а місце, де пахне затишком, хорошою їжею, розтопленою піччю, свіжим деревом від меблів і коржиками з житнього борошна. У Парку ніде так не пахло. Навіть на кухні.

Книжник хитнув головою, потер кулаками запалені від недосипу очі й широко позіхнув, ледь не виламавши щелепу.

– Що? Розморило? – запитав Том, усміхаючись. – Давай-но ще по одній!

І вони випили.

Від цього додаткового стаканчика Книжник якось відразу протверезів, йому перехотілося спати, а Том – навпаки.

Ева повела дітей у дальній куток – укладати спати. Стало ясно, що і гостям пора вирушати на бокову.

– Пішли, – сказав господар, встаючи, очі у нього злипалися, – облаштуєтеся в старій коморі. Я там давно зерна не тримаю, зате трава є скошена, так що буде м’яко. Вранці Ева вас нагодує, дасть їжі на дорогу – і в добру путь! Як ми домовилися, Білко. Я вас не бачив, ви мене не бачили. Живіть вічно, дорогі гості!

Він відчинив перед ними двері комори.

– Якщо треба по яких справах, то сходіть зараз. Ось туди! – Він показав рукою, куди. – А вночі у двір краще не виходити. Зараз ми з Евою корів подоїмо і випустимо Ікла… А Ікло у нас чужих не визнає…

Він позіхнув широко і, засоромившись, прикрив рот рукою.

– Ну все… Доброї ночі.

* * *

Коморою називався старий сарай, в якому раніше тримали зерно. Тепер зерна тут не було, стіни іззовні заросли плющем так густо, що всередині стало сиро, від вологості на дошках з’явився мох, але, судячи з запаху, миші звідси так і не пішли, напевно, по старій пам’яті.

Білка розстелила каремати в кутку так, щоб у полі зору були і двері, і невелике вікно, розташоване на протилежній стіні, майже під самим дахом, і з неприхованим задоволенням сіла, знявши взуття. Автомат лежав по праву руку від неї, і Книжник розгледів, що запобіжник поставлений у позицію стрільби чергами.

– Роззувайся, – наказала вона, виймаючи з рюкзака ту саму бляшанку з маззю. – Тримай, сам упораєшся.

Тім наніс пахучу темну субстанцію на потертості й прислухався до відчуттів: щемливий біль відразу ж пішов, ранки щипали, але не сильно.

– Дякую.

Жирна мазь погано стиралася з пальців, але Книжник старанно витер руки пучком старого сіна і сів, витягнувши босі ноги перед собою. Це було по-справжньому здорово – сидіти ось так спокійно, в безпеці, з повним шлунком, і ворушити пальцями на ногах.

Білка відколола від сухої дошки кілька товстих трісок, знайшла тріщини в підпорному стовпі, подалі від сіна, і, загнавши туди тріски, підпалила їх губкою і кресалом. Стало набагато світліше. Скіпи горіли повільно і рівномірно, трохи коптятіли, але справно виділяючи мерехтливе червоне світло.

Від ситної їжі і цього мірного мерехтіння знову дуже захотілося спати, але Тіму стало соромно, тому що Білка і її ручне звірятко, якому з хазяйського столу перепала ще й апетитна хрустка скоринка фармерського хліба, сіли біля дверей вартувати.

Звірятко гризло ласощі, а Білка почала набивати патронами магазин. Деякий час Книжник розглядав її, а потім схаменувся – незручно ж так відверто витріщатися на герлу – відвів погляд, потім знову глянув нишком.

Світло від палаючих скіп падало м’яке, здавалося, що він розгладив навіть гострі риси обличчя дівчини. Ну, якщо не розгладив, то пом’якшив. Книжник подумав, що якби вона була трохи повнішою, то була б справжньою красунею, навіть із підстриженим волоссям. А якби замість нерівно обскубаного волосся відросло… Втім, вона і зараз була симпатичною, хоч і скидалася більше на тіна, а не на герлу.

Білка, напевно, відчула на собі його погляд, підняла очі від коробки з патронами, але Тім уже встиг зробити вигляд, що розглядає щось на стіні комори.

Дівчина закінчила споряджати магазин, відклала його в сторону і вільною рукою погладила білченя по голові. Те у відповідь дзвінко клацнуло кілька разів поспіль, звело на господиню задоволену мордочку і продовжило бенкет.

– Як її звати? – запитав Тім.

– Це він, – відгукнулася Білка, дістаючи з кишені рюкзака ще один порожній магазин. – Ім’я – Друг. Другий рік зі мною.

Почувши своє ім’я, Друг відірвав мордочку від ласощів і ще пару разів металево клацнув горлом.

– Ледве вигодувала. Думала, видужає – втече. Залишився.

Вона усміхнулася кутом рота.

– Напевно, зрозумів, що удвох веселіше…

– А як ти стільки років живеш сама?

Вона зиркнула на нього швидким і недобрим поглядом. Книжник уже зрозумів, що його супутниця не надто любить приховувати емоції – питання виявилося їй неприємним.

– Не хочеш – не відповідай… – він швидко дав задній хід, поступаючись, скоріше, за звичкою, ніж від переляку накликати на себе її гнів. Це раніше він би побоювався отримати ляпас, а після подій останніх днів ляпаси здавалися йому такою дрібницею… – Не моя це справа. Але… – він замовк на секунду, а потім усе-таки продовжив. – Адже важко ж самій! А якщо захворієш? Або поламаєш собі що?

– А як ти стільки років прожив із ними? – запитала вона, розглядаючи Книжника, примружившись. – Адже це страшніше, ніж одному! А раптом уб’ють за провину? Або зґвалтують?

– Так я ж не герла! – здивувався Книжник.

– Авжеж… – погодилася Білка. – Не герла. Тільки Сунь-Виню, наприклад, було б усе одно, хто ти… Було б куди сунути. Що мені світило в племені, Книжнику? Стати ще однією телицею у стаді твоїх дружків-вождів? Спільною дружиною? Щоб мене видавали як нагороду за влучний постріл на полюванні? Народжувати від першої крові до приходу Нещадного?

Вона похитала головою, і Тім побачив, як побіліли її кісточки пальців, – патрони один за одним входили в магазин: клац! клац! клац!

– Так що я вже краще сама! Спочатку важко, страшно навіть… Але це тільки в перший рік, а потім… Потім нормально. Тяжко було, поки вчилася жити без племені. А як навчилася – вперше відчула, що таке свобода і щастя. Ось ти всі ці роки знав, що таке свобода, Книжнику?

– Знав. Уночі в Бібліотеці!

– Серед книжок і вночі? Коли твої господарі сплять? – запитала Білка і скривилася. – А що на ранок, Книжнику? Як ти почувався вранці?

Відповісти Тіму було нічого.

Він добре пам’ятав, що таке чекати ранку. Із жахом чекати. Тому що племені не потрібне його вміння складати чорні жучки букв у слова. Племені було потрібно зовсім інше. Влучність, наприклад. Швидкість бігу, якщо ти в загоні. Спритність. Уміння бити рибу острогою. Якби Тім не вмів ремонтувати майже все, що ламалося, вожді давно прогнали б його. Або вбили – так було би простіше.

– Я б теж пішов… – промимрив Книжник нарешті. – Так не було куди.

Він розумів, що зараз бреше. Абсолютно нерозумно і відверто бреше. І Білка про це знає або принаймні здогадується.

Нікуди б він не пішов, і не тому, що не було куди.

Йому, незважаючи на все, що сталося, і зараз було важко усвідомлювати, що плем’я для нього втрачено назавжди. Він не міг звикнути до думки, що залишився один на один із лісом і пустками, і відчував себе, як голий на морозі, – хотілося згорнутися і прикрити пах руками.

Але ж зараз Книжник був не один.

– Мені теж було нікуди йти, – сказала Білка. – А вже як я боялася! Просто інакше не могла. Вибір був – або піти, або померти. Я не могла змиритися, хоча мені було страшно до блювоти. А ти – зміг.

– Вибач…

– Пусте, Книжнику. Я тебе не засуджую…

Вона відклала ще один споряджений магазин, прихилилася спиною до дверей комори, поклала автомат на коліна і трохи прикрила очі.

– Скільки людей нині в племені? П’ятсот набереться?

– Думаю, так.

– Четверо вождів – п’ятсот тварин. Тварини народжують дитинчат. Тварини приносять здобич. Тварини покірно працюють. Одні тварини спалюють інших тварин, а на місце померлих приходять нові тварини. І в жодного з них, Книжнику, навіть у такого розумного, як ти, і думки не виникає, що можна жити по-іншому.

– Але Закон говорить…

– Плювати на Закон, якщо він несправедливий! Хто сказав тобі, що Закон один для всіх, хто живе? У фармерів свій закон, у Сіті – свій, у Тауна – свій. І все влаштовано по-різному! У фармерів немає вождів, а править рада. У них є сім’я, але чел може мати стільки герл, скільки зможе прогодувати.

У Сіті правлять жерці, в Тауні – шамани, і кожен із них тлумачить Закон по-своєму, як вигідно! Узагалі, кажуть, що колись всі ми були одним плем’ям, і тому Закони у нас схожі. Але такого, як у Парку, немає ніде. Закон Парку придумали ті, хто хотів від життя тільки двох речей: трахати герл і мучити тих, хто слабший.

– Як Сунь-Вийми…

– Ну, щось на зразок того, – кивнула Білка.

– Але якщо Закон такий поганий, то як наше плем’я вижило?

– Решта теж вижили, хто з Законом, хто – без. Виживати – це завжди важко.

Вона дала Другові ще одну шкірочку (він прийняв її з захопленням і одразу ж почав гризти, тримаючи новий подарунок чіпкими лапками) і продовжила:

– Але для того, щоб вижити, не обов’язково бути твариною.

– Раніше було таке слово – раб.

– Що це за слово?

– Воно означало людину-річ. Раніше одні люди володіли іншими, могли їх продати, обміняти, знищити, покалічити, змусити працювати до повної знемоги… Це було давно. Дуже давно.

– Раб, – Білка спробувала слово на смак. – Раби. Так ось, Книжнику… Не обов’язково ставати рабом, щоб вижити. Гарне слово. Дякую.

– Немає за що. Я знаю багато непотрібних слів, – сказав він, витягнувшись на жорсткому карематі на повний зріст. Ноги практично не боліли, він відчував, як мазь, висихаючи, стягує шкіру.

– Ти багато читав, Книжнику?

– Я тільки те й робив, що читав. Відтоді, як навчився.

– Це важко?

– Читати? – Тім усміхнувся. – Що ти… Ні. Набагато легше, ніж бігати по гілках, як білка, і тягати на собі величезний рюкзак, як кінь.

При цих словах по обличчю Білки пробігла ледь помітна тінь, вона на мить відвела погляд, немов злякавшись чогось.

– Ти можеш мене навчити читати?

– Ти серйозно?

Книжник розцвів.

– Серйозно.

– Звичайно, я навчу тебе. Ось…

Він потягнувся до свого рюкзака.

– Завтра, – сказала Білка. – Ми навчання почнемо завтра. А зараз – спати. Ти мені потрібен здоровим і сильним.

– А ти?

– Я ляжу тут, біля дверей.

– Навіщо?

– Про всяк випадок.

– Ну, мені він здався мирним…

Білка задула тріски, і в коморі стало майже темно, тільки місячне світло, що проникало через віконце під дахом, висвітлювало один із кутів. Було чутно, як тупотить потужними лапами Ікло, що охороняє двір, та тріщать цикади за огорожею.

– Це тобі для роздумів, – сказала Білка неголосно. – Я знаю Тома не перший день. Він молодший за нас із тобою на пару зим і, коли я прийшла до нього в перший раз, він мені здався не челом – тіном. Тоді я вдало сходила в Сіті, принесла ніштяки на обмін…

Вона помовчала.

– Загалом, я не помітила хвіст і привела сюди трьох челів із племені Сіті. Одного з них він застрелив. Другого вдалося вбити мені. А третій отримав кулю в коліно…

– І?

– Том прибив його живцем до стовпа на кордоні з Сіті. Не полінувався з’їздити і прибити. Спустив пораненому шкіру з плечей, перебив другу ногу і залишив помирати на стовпі, як опудало на кукурудзяному полі.

– А ти?

– Я йому допомогла. Я тримала бранця, поки Том прибивав його цвяхами. Він мав повне право застрелити мене, Книжнику. Я привела до нього в будинок чужих. Це була моя провина. Але я робила це не тому, що хотіла спокутувати провину.

– А чому?

– Тому що це було правильно. Він попередив – не лізьте. Й іншого способу зробити так, щоб йому повірили, не було.

– Навіщо ти мені це розповіла?

– Тут немає мирних челів, Книжнику. Жодного.

Він усміхнувся сам собі. Вона не могла розгледіти його усмішку.

– А я?

– Що ти знаєш про себе, Тіме? – промовила вона втомлено. – Нічого! Спи.

– Але якщо ти нікому не віриш, Білко, чому ми тут?

– Завтра ти зрозумієш все сам. Спи.

– Живи вічно, Білко.

– Живи вічно, Книжнику!

І він заснув.

* * *

Світанок розгорався повільно.

Із північного заходу дув холодний вологий вітер. Було зимно. Цикади замовкли ще під ранок, і замість них надривалися жаби, яких було вдосталь біля струмка.

Книжник не спав.

Не спав не тому, що не хотів, просто ферма починала жити і шуміти задовго до того, як сонце пофарбувало обрій усіма відтінками рожевого і пурпурового.

Спочатку закричав півень, та так закричав, що Книжник підскочив над карематом, як мінімум, на фут. Потім почали мукати корови у хліві – прийшов час ранкового доїння і молоко, що заповнило вим’я, змусило їх турбуватися.

Чути було, як Ева загриміла м’ятими відрами, потім глухо прогавкав Ікло, брязнув ланцюг, на який його саджали на день. У фармерському будинку заплакала розбурхана дитина.

– Пора.

Голос Білки пролунав із напівтемряви – її все ще приховувала тінь.

– Як ноги, Книжнику?

Він поворушив пальцями.

– Краще. Не болять.

– Це добре. Взувайся.

Він знайшов черевики і натягнув їх на ноги.

– Готово.

– Де твій пістолет?

– Пістолет?

Він згадав про зброю, яка дісталася йому від Ноги.

– Ага…

Кобура знайшлася поруч із рюкзаком, під курткою.

– Тут.

– Перевір.

Він покрутив вологий пістолет у руках і витер його полою светра.

– Начебто в порядку.

– От і добре. Пішли.

Він почув кроки, потім двері відчинилися – у комору ринуло рівне рожеве ранкове світло.

Він устав і намацав лямки рюкзака.

– Рюкзак залиш, – наказала Білка.

Вона теж була без нічого, навіть без куртки, незважаючи на мерзлякуватий ранок. Джинси, худі, автомат у руці.

– І у разі чого не висовуйся, за мною тримайся.

– А що таке може статися?

– Нічого. Просто не висовуйся.

Вони пішли до дому через внутрішній двір – Білка попереду, Книжник плентався позаду.

Ева помітила їх від дверей корівника і помахала вільною рукою:

– Заходьте в кухню, сніданок готовий!

Том уже снідав, сидячи за великим струганим столом. Перед ним стояла глибока миска з кукурудзяною кашею, рясно присмаченою пахучим свинячим салом, і кухоль гарячого молока. Рот фармера був зайнятий їжею, тому вітання він промугикав нерозбірливо.

Пахло від каші так, що в животі у Книжника забурчало, немов учорашньої ситної вечері зовсім не було. Він із насолодою з’їв немаленьку порцію, запив усе молоком і, не втримавшись, облизав ложку, немов зголоднілий кід.

Том теж закінчив їсти, а Білка залишила порцію практично неторканою. Зате Друг вискочив із каптура її худі і насолоджувався новою скоринкою, сидячи на самому краю стола.

– Ева підготувала вам їжу, – сказав фармер, набиваючи тютюном дерев’яну трубку. – Знайдете біля входу.

Білка вийняла з кишені два магазини, які набивала вчора ввечері, і поклала їх на стіл, поруч з мискою.

– Це вам. У подяку. Живіть вічно!

Том кивнув.

– Легкого шляху.

– Є розмова, – продовжила Білка, дивлячись фармеру в очі.

– Говори.

Він підійшов до печі і понишпорив у вугіллі короткою кочергою.

– Ти бачив наші рюкзаки?

– Бачив.

– Вони дуже важкі для нас.

– Ну, це не проблема, – знизав плечима Том, розпалюючи люльку від жарини. – Залиште частину вантажу у мене. На зберігання. Або… – він із задоволенням випустив густий сірий дим, – або, якщо не довіряєте, просто зарийте десь у затишному місці. Я ще вчора здивувався, побачивши такі мішки. Ти і половину дороги до Сіті не пройдеш, як Бігун уже висітиме у тебе на загривку… Навіщо ти стільки несеш із собою, Білко? Небіжчику не потрібні ніштяки.

– Зате живим треба платити за нічліг.

Вона підборіддям показала на магазини на столі й додала:

– І за їжу. І за прохід по територіях.

– Сіті не дасть тобі прохід по територіях, – заперечив він. – Ні за які ніштяки. Ти у них як кістка у Ікла в горлі.

– Я знаю, – кивнула Білка. – Тому хочу зробити тобі пропозицію.

– Слухаю.

– Усе, що в рюкзаках, – твоє. Ми поїдемо далі без нічого.

– Поїдете? – перепитав він. – На чому?

– Ти продаси нам коней.

Він дивився на Білку через тютюновий дим холодним, неприязним поглядом, і Книжник подумав, що якби вчора йому довелося побачити, як Том може дивитися на співрозмовника, то він ніколи б не назвав його мирною людиною.

– Я не продам вам коней, – процідив фармер голосом, від якого залишки молока в кружці Тіма ледь не створожились. – Ти, мабуть, із глузду з’їхала, Білко. Коні – це життя для мене і моєї родини. Забудь.

– У тебе шестеро коней, Томе. Продай мені двох, найстаріших. Я заплачу тобі велику ціну.

– Іди, Білко, – сказав фармер. – Забирай свого дружка – і йди. Ми вчора про все домовилися. Їжа біля входу. Коней тобі не бачити.

– Старий кінь і поганенька кобила. Я віддам тобі все, крім аптечки і двох сотень патронів. Там є чим поживитися, Томе. Ти не пошкодуєш. Нам не втекти від погоні на своїх двох.

– Це не моя турбота, Білко. Можеш викинути своє добро в струмок або закопати. Угоди не буде.

– Шкода.

Вона встала і простягла Другу долоню. Той негайно вибіг на плече і зник у своєму улюбленому гнізді за її плечима.

– Ти не залишив мені вибору, Томе.

Ствол автомата дивився фармеру в груди.

– Не хапайся за зброю, я не хочу тебе вбивати.

– Ти вирішила мене пограбувати, Білко?

Вона похитала головою.

– Я віддам тобі справедливу плату за твоїх коней, Томе. Обіцяю.

– Я не продаю коней, – сказав він. І буквально злетів над столом, немов його виштовхнула вгору туга пружина.

У руці Тома блиснуло сіре лезо довжиною з добрий лікоть, метал зі свистом прорізав повітря. Білка відскочила назад, перекидаючи стілець разом із Тімом, який сидів на ньому і навіть не встиг підвестися. Вістря меча прошурхотіло перед самим обличчям Книжника, ледь не розрубавши йому ніс, і тут він ударився об підлогу спиною, забив подих і інші події спостерігав лежачи.

Вона справді не хотіла вбивати господаря.

Нашпигувати його свинцем, як куріпку кашею, можна було одним рухом вказівного пальця, вона ж зробила випад прикладом і стволом ударила Тома по ребрах. Удар вийшов сильний і точний, фармер буквально полетів убік, змітаючи по дорозі важкі кухонні табурети.

Тепер вони стояли один проти одного.

– Припини, – попросила Білка, тримаючи Тома на мушці. – Облишмо влаштовувати смертовбивства через коней.

– Ти прийшла в мій дім, – прогарчав фармер. Він почервонів, жили на шиї здулися. – І обдурила мене. Я впустив тебе в свій дім, а ти виявилася злодійкою!

– Я нічого не взяла без дозволу. Опусти меч, Томе. Давай домовимося!

Тім відчув, що йому щось устромилося в поперек, просунув руку і намацав пістолет.

У дальньому кінці кімнати знову заплакала дитина, її розбудив шум бійки. За мить до неї приєдналася друга.

Обличчя в Білки стало зовсім злим, кам’яним, на вилицях заграли жовна.

– Це всього лише коні, – повторила Білка. – Я щедро з тобою розрахуюся. Пропоную в останній раз, Томе. У нас немає часу.

Фармер усміхнувся, присів, смішно розвівши коліна, рука його вчинила миттєвий рух, і Книжник, який саме намагався витягти з-під себе пістолет, не встиг помітити сам момент кидка, але побачив лише тінь кинутого в сторону дівчини саморобного меча.

Білка момент кидка розгледіла, повернулася боком, пропускаючи лезо повз себе, ствол автомата хитнувся, втрачаючи ціль…

Том за цей час устиг прослизнути повз стіл, перестрибнути через перекинутий стілець і схопити дробовик, що лежав на саморобній скрині. Він теж віртуозно вправлявся зі зброєю, але у Білки в руках були всі переваги: і позиція, і заздалегідь спущений запобіжник, так що автомат плюнув вогнем до того, як фармер устиг направити ствол в її бік.

Білка стріляла поодинокими. Куля влучила Тому в плече, розгорнула і кинула на підлогу, але він крутнувся в повітрі з якоюсь тваринною грацією і, утримуючи зброю однією рукою, потягнув за спусковий гачок.

Дробовик гаркнув, дріб ударив у стіну і вікно, виносячи тонку раму і старе каламутне скло разом із нею.

І від цього громоподібного пострілу діти закричали по-справжньому.

Книжник побачив, як по щоці Білки немов кігтем провели (одна з дробинок подряпала дівчині обличчя, і по шкірі зразу ж пішли червоні розводи). Потім побачив вираз її очей, як вона піднімає автомат, як ловить фармера на мушку, і зрозумів, що за Томом прийшов Нещадний.

– Ні! – закричав він. – Не треба!

Білка вистрілила ще раз, і куля пробила Тому горло.

Він завалився на бік, судомно хапаючи повітря пальцями, і дробовик знову випалив, але на цей раз у підлогу, зробивши у дошках ґрунтовну діру.

Фармер упав майже на ноги Книжникові, кілька разів здригнувся і затих.

Відчайдушно кричали діти. Запах молока змінився гострим запахом пороху і важким кров’яним духом. У повітрі кружляли шматочки саморобного пижа і дерев’яний пил.

– Що ти наробила? – прохрипів Тім, намагаючись дихнути на повні груди. – Ти ж його вбила! Навіщо, Білко?

Вона повернула до нього своє бліде веснянкувате обличчя, і він побачив її очі – зовсім мертві, холодні.

– Шмарклі витри!

Книжник почав підводитися, намагаючись не вступити в розлиту кров.

За вікнами пролунав незрозумілий шум. Білка ногою штовхнула стілець, що перекривав прохід, і взяла на мушку вхідні двері.

Двері відчинилися.

В Ікла реально було під двісті фунтів ваги. Він залетів у будинок, немов волохатий гарматний снаряд, змітаючи все на своєму шляху. Якби Книжник лишився один на один із таким звіром, то помер би від страху ще до того, як вольфодог стулив би щелепи на його горлі. Але він був не один, тому, коли звірюка стрибнула на них, ледь торкнувшись лапами столу, просто знову звалився на підлогу, немов це могло його врятувати.

Білка встигла вистрілити в Ікла чотири рази, а потім різко впала на спину, пропускаючи зарослу жорсткою сірою шерстю тушу над собою. Вольфодог не міг змінити напрямок свого стрибка, та дівчина, опинившись у нього під черевом, випустила чергу в груди і живіт звіра. Ікло зробив неймовірний кульбіт, намагаючись зловити кулі зубами, вдарився об підлогу, спробував звестися, але перебитий свинцем хребет перетворив його на безногого. Він іще не вмер, але життя стрімко витікало з нього через діри в шкурі.

Біля дверей майнула тінь.

– Не стріляй! – крикнула Білка. – Ево! Не чіпай автомат!

Білка була стрімкою, як атакуючий снейк, але Ева, незважаючи на вагітність, теж рухалася дуже швидко – її автомат лежав на саморобному рундуку біля входу.

Білка стрибнула на неї тоді, коли та вже дотяглася до зброї, збила з ніг…

Коротка черга вдарила в стелю, потім автомат полетів у сторону, а Білка притиснула Еву до підлоги, не даючи рухатися.

– Я не хочу тебе вбивати, – Білка важко дихала. – Зараз ми візьмемо коней – тільки двох коней – і підемо.

– Краще вбий, – прохрипіла Ева.

– Якби твій чоловік послухав мене, то був би живий. Я не хочу твоєї смерті.

– Краще вбий мене, – закричала вагітна. – Вбий мене, суко! Вбий!

Ноги її забили по підлозі, тіло вигнулося, і Білка ледь її втримала.

– Вбий! Мені все одно не вижити самій!

Книжник усе ще не міг повірити в те, що відбувається.

– Стули пельку, – виплюнула Білка їй в обличчя. – Я відпущу тебе, і ти підеш. До своїх цуценят – чуєш, як кричать? Виживеш, нікуди не дінешся. Не на тебе, так на твоє господарство знайдеться мисливець… Встала і пішла!

– Ти – недолюдок, – несподівано тихо сказала Ева, переставши чинити опір. – Ти ж недолюдок.

Вона дивилася на Білку так, немов уперше її бачила.

– Мені потрібні коні, – повторила та з кам’яним обличчям, але Тім бачив, як у мимовільному вишкірі сіпається її верхня губа, оголюючи дрібні гострі зуби. – Без них нам не вижити. Я розплачуся за товар, Ево.

– Здохни першою! – Ева посміхнулася, і ця посмішка злякала Тіма більше, ніж перестрілка або атака вольфодога. – Ти вже за все розплатилася…

Так могла би посміхатися смерть, якби смерть уміла посміхатися.

Так би міг посміхатися Нещадний.

– Хочеш здохнути? – запитала Білка. – Ну, що ж…

У руці її виявився ніж, яким вона білувала діра.

Книжник хотів крикнути, щоб вона не вбивала господиню, що цього ні в якому разі не можна робити, але слова застрягли у нього в горлі.

Ніж злетів над головою Еви і з глухим стукотом увійшов у дошки біля її вуха, начисто зрізавши частину мочки. Бризнула кров, розтікаючись по підлозі і по сорочці вдови фармера, але вона не видала жодного звуку і не відвела ненависного погляду від Білки.

Ніж знову злетів над Евою, вона заплющила очі, чекаючи смертельного удару, але Білка не сильно і дуже точно тюкнула її в скроню масивним руків’ям тесака.

Погляд Еви миттєво згас, очі закотилися за посинілі повіки, рот відкрився, і по щоці побігла цівка рожевої слини.

Книжник устав і озирнувся по боках.

Вчора вони всі разом сиділи за обіднім столом у цій затишній, хоч і злегка захаращеній кімнаті багатого фармерского будинку. Ще п’ять хвилин тому він із Білкою їв сніданок, приготований руками Еви, і навпроти них востаннє в житті смакував куховарство своєї дружини фармер Том, що недооцінив небезпеку гості.

Тепер будинок був розгромлений, господарі мертві і тільки діти продовжували плакати в своєму ліжку, в кутку.

– Неси сюди рюкзаки…

Він озирнувся. Білка стояла біля столу, перезаряджаючи автомат.

– Швидко.

Він, ледь пересуваючи ноги, попрямував до виходу.

– Ворушись! – крикнула Білка.

Тім повернувся до неї.

– Навіщо ти вбила їх?

– Бо нам потрібні коні…

– Ти вбила двох людей…

– Я врятувала двох, – сказала вона здавленим голосом. – Тебе і себе. Тому перестань нити і принеси сюди рюкзаки. У нас немає часу на розмови.

– Ти справді недолюдок…

Він не встиг договорити, як вона опинилася поруч, впритул, і стовбур її автомата боляче врізався йому в ребра.

– Запам’ятай, – видихнула Білка йому в обличчя. – Запам’ятай, ти, ганчірко! Книжковий хробаче! Якщо ти хочеш зробити те, що задумав, навчися вбивати. Навчися виживати, тому що інакше ти здохнеш не завтра! Ти здохнеш прямо зараз!