Титан

– А який пакет акцій залишиться у вас на руках чи на руках засновників – після того, як ви розрахуєтеся зі старими та новими компаніями?

– Відсотків тридцять п’ять, може, сорок від усіх акцій. Треба ж щось отримати за свою працю, – з люб’язною посмішкою пояснив Шрайхарт.

– Цілком справедливо, – підтвердив Ковпервуд і посміхнувся, – але оскільки я зрізав палицю, якою ви тепер збираєтеся збити це соковите яблучко, левова частка має дістатися і мені, як вважаєте?

– Що ви хочете цим сказати?

– Нічого, крім того, що сказав. Нові підприємства, без яких ні про яке об’єднання не могло бути й мови, заснував я. Ваш план нічим не відрізняється від того, що вже давно був запропонований мною. Правління та директори старих компаній злі на мене, вони вважають, що я зазіхаю на якісь їхні особливі права та привілеї. Якщо лише з цієї причини вони вважають за краще мати справу з вами, а не зі мною, це зовсім не означає, що мені не належиться значна частка засновницького прибутку. Мої особисті капіталовкладення в нові компанії не такі вже й великі. Я швидше виступаю тут у ролі фінансового агента.

Це не відповідало істині, але Ковпервуд волів, аби Шрайхарт думав саме так. Гість усміхнувся.

– Але ви забуваєте, шановний, – пояснив він, – що я забезпечу майже весь необхідний капітал.

– А ви забуваєте, – перебив його Ковпервуд, – що я – не новачок в діловому світі. Якщо хочете, то я сам гарантую весь капітал і дам вам додатково хорошу премію за послуги. Заводи та концесії старих і нових компаній чогось та й варті. Ви випускаєте з поля зору, що Чикаґо росте.

– Усе це мені відомо, – ухильно відповів Шрайхарт, – але знаю також, що вас чекає ще тривала боротьба, на яку ви змарнуєте силу-силенну грошей. Обставини склалися так, що у вас немає жодних шансів домовитися зі старими компаніями. Наскільки я розумію, вони не бажають вести з вами справи. Об’єднання ж може провести тільки котрась незацікавлена особа на зразок мене, і неодмінно людина впливова або, вірніше, та, котра давно живе в Чикаґо й особисто знайома з усіма цими людьми. А у вас же немає нікого, хто б міг це зробити краще, ніж я.

– Чому ж, дуже можливо, що мені й удасться когось знайти, – чемно заперечив Ковпервуд.

– Навряд чи. Принаймні не за таких обставин, що склалися зараз. Старі компанії не підуть вам назустріч, а зі мною вони готові мати справу. Чи не краще вам погодитися на мою пропозицію і скоріше з усім цим покінчити?

– На таких умовах – ні, – відрубав Ковпервуд. – Ми занадто глибоко проникли на територію противника та забагато вже зробили. Три або чотири акції за одну – хоч скільки б там отримали акціонери старих компаній, – це найменше, на що я можу погодитися щодо нових акцій. А потім половина того, що залишиться, має піти мені. Адже мені доведеться ділитися з іншими (це також не було правдою).

– Ні, – Шрайхарт вперто захитав великою головою, – неможливо. Ризик – дуже великий. Я б міг ще, мабуть, дати вам четверту частину. Та й то треба все зважити.

– Половина або нічого, – рішуче наполіг Ковпервуд. Шрайхарт піднявся.

– Це ваше останнє слово?

– Останнє.

– Боюся, що ми з вами не домовимося. Шкода. Боротьба може виявитися тривалою й обійдеться вам дуже дорого.

– Я це передбачив, – відказав фінансист.

12. Новий союзник

Незабаром після того, як Ковпервуд так рішуче відмовив Шрайхарту, йому довелося переконатися, що той, хто з мечем прийшов, від меча і загине. Справді, не минуло й кількох днів, як його всюдисущий адвокат, старий генерал Ван-Сайкл, котрий пильно стежив за всім, що діялося в законодавчих зборах штату, де реєструвалися нові акціонерні компанії, в міському та приміських муніципалітетах, у судах та інших людних місцях, провідав про серйозний контрудар, який готував супротивник. Він перший і повідомив Ковпервудові, що компанія на Північній стороні щось затіває. Якось надвечір Ван-Сайкл з’явився до Френка у своїй засмальцьованій розхристаній шинелі та м’якому капелюсі, настовбурченому на кущисті брови, і, не відповідаючи на привітання останнього: «Доброго дня, генерале, чим можу служити?», з похмурим виглядом опустився в крісло.

– Готуйтеся до шторму, капітане! (Так він завжди називав Ковпервуда.)

– А що сталося? – запитав той.

– Поки що нічого, але може трапитися. Хтось, не знаю ще хто, хоче об’єднати всі три старі компанії. Засновується нова компанія «Чиказька об’єднана газова та паливна». У законодавчі збори вже надійшла заява про реєстрацію, а в кредитній спілці «Дуґлас» директори радяться мало не щодня. Мені про це розпатякав Дьюнівей, а він дізнався про це від своїх приятелів.

Френк за своєю старою звичкою розмірено постукував кінчиками пальців один об інший.

– Кредитна та позикова спілка «Дуґлас», кажете? Головує там пан Сімс. Ну, він недостатньо хитрий, аби вигадати таку штукенцію. А хто ж засновники?

Генерал простягнув йому записку з чотирма іменами. Жоден із цих людей не мав ні найменшого стосунку до правлінь старих компаній.

– Всі – підставні особи, – коротко сказав Ковпервуд і, помовчавши, додав: – Але ж я, здається, знаю, хто там орудує. Але ви не турбуйтеся, генерале, хай об’єднуються, нічого вони з нами вдіяти не можуть. Рано чи пізно їм усе одно доведеться або продати нам свої акції, або купити наші.

Проте він був дуже роздратований, що Шрайхарт зумів переконати газові компанії об’єднатися. Він сам якраз збирався підіслати до них Едісона з аналогічною пропозицією. Мабуть, Шрайхарт почав діяти відразу ж після розмови з ним. Френк негайно вирушив у «Лейк-сіті Нейшнл», аби здибатися з Едісоном.

– Чули новину? – озвався банкір, ледь Ковпервуд переступив поріг його кабінету. – Вони об’єднуються. Це все Шрайхарт. Якраз те, чого я боявся. Сімс із кредитної спілки «Дуґлас» буде у них фінансовим агентом. Я дізнався про це десять хвилин тому.

– Й я також, – з холодним серцем відповів Ковпервуд. – Нам слід було діяти рішучіше, але що про це тепер балакати. А на яких умовах вони об’єднуються?

– Вони отримують три нових акції за одну стару. Близько тридцяти відсотків акцій компанії тримачів залишається Шрайхарту, котрий має право продати їх або залишити собі на власний розсуд. Він гарантує їм певний відсоток на вкладений капітал. І це ми для нього все підготували – загнали йому дичину прямо в пастку.

– Так чи інак, йому все одно доведеться мати справу з нами, – міркував Френк. – Я ось що думаю: треба зараз же звернутися в міський муніципалітет і просити концесію на все місто. Цього можна домогтися. А якщо ми таку концесію отримаємо, то поставимо їх на коліна. Ми будемо в кращому становищі, ніж вони, оскільки у нас є компанії в передмістях. А самі з собою ми вже зуміємо об’єднатися.

– Це нам обійдеться недешево.

– Але не так уже й дорого. Швидше за все, нам зовсім не треба буде ні прокладати труби, ні будувати заводи. Ці джентльмени відразу ж прибіжать з пропозицією скупити наші акції, продати свої або об’єднатися. Тоді й будемо диктувати їм свої умови. Дозвольте мені діяти. До речі, ви часом не знайомі з цим Мак-Кенті, від котрого тут у вас у Чикаґо так багато залежить, Джоном Дж. Мак-Кенті? Гравець, власник широкої мережі будинків розпусти, таємний пайовик численних підрядних контор і співвласник пивних закладів, без участі котрого не обирався жоден мер і жоден депутат, Мак-Кенті був янголом-охоронцем і захисником різномастого кримінального наброду Чикаґо, негласним ватажком політичних лаштунків, і природно, що у всіх справах і починаннях, де була потрібна санкція муніципалітету та законодавчих зборів штату, з ним хочеш не хочеш – доводилося рахуватися.

– Ні, я з ним не знайомий, але можу дістати вам листа до нього, – відповів Едісон. – А що ви надумали?

– Поки що не питайте. Дістаньте тільки солідну рекомендацію.

– Я це зроблю сьогодні ж і пришлю вам, – пообіцяв Едісон.

Ковпервуд розпрощався і пішов, а банкір став зважувати цей новий маневр. На Ковпервуда можна покластися. Він уже зуміє викопати яму конкуренту. Едісон часто дивувався винахідливості цього спритника і не сперечався, коли той робив щось дуже сміливе та зухвале.

Чоловік, про котрого в цю важку хвилину згадав Френк, був вельми барвистою та цікавою фігурою, типовою для Чикаґо та західних штатів того часу. Завжди усміхнений, люб’язний, ввічливий і вкрадливий, Мак-Кенті чарівністю та підступністю нагадував Ковпервуда, але відрізнявся від нього відомою брутальністю та примітивізмом, що не позначалося, правда, на його зовнішності. Вирізнявся грубістю, невластивою і навіть чужою Ковпервудові. Щось у натурі Мак-Кенті вабило до нього людський гомін великого міста, весь цей темний злочинний світ, що був схожий на його душу. Є такі люди, без художніх нахилів і духовних інтересів, котрі не мають потягу до чутливості і ще менше – до філософії. Та все ж завдяки своїй життєвій силі вони володіють якоюсь дивною привабливістю. Вони самі є наче згустком життя, не світлого, не дуже темного і багатошарового, як агат. Мак-Кенті потрапив в Америку трирічною дитиною – батьки його еміґрували з Ірландії під час голоду. Дитинство хлопчика минуло на південній околиці Чикаґо, в жалюгідній халупі з глиняною долівкою, яка стояла біля перехрестя залізничних колій, що спліталися тут у густу мережу. Батько Мак-Кенті працював на залізниці чорноробом-поденником і лише під старість був призначений десятником. Дітей у сім’ї було восьмеро, і Джону з ранніх років довелося самому здобувати собі кусень хліба. Спочатку його помістили хлопчиком у крамницю, потім він служив розсильним на телеграфі, підміняв офіціанта в корчмі і, нарешті, влаштувався барменом. З цього, власне, і почалася справжня кар’єра Джона Мак-Кенті. На нього звернув увагу один прозорливий політичний діяч, порадив йому вивчити закони і з часом висунути свою кандидатуру в законодавчі збори штату. Ще зовсім хлопчиськом Мак-Кенті багато чого дізнався – він був свідком і фальшування виборчих бюлетенів, і купівлі голосів, і розкрадання бюджету, і всевладдя політичних лідерів, котрі розподіляли теплі містечка, а також хабарництва, кумівства, використання людських слабкостей – словом, усього, з чого в Америці складається (або складалося) політичне та фінансове життя.

У горішніх шарах суспільства існує якась упереджена думка, ніби на соціальному дні не можна чогось навчитися. Якби можна було зазирнути в душу Мак-Кенті, що так багато в себе вмістила і навіть організувала в певну гармонію, нас передусім вразили б своєрідна мудрість і ще своєрідніші нашарування його природи – жорстокість і ніжність, помилки та вади, що служили йому не тільки джерелом страждань, але і насолод. Ми побачили б жадібне, суворе життя первісної істоти, що керується тільки своїми інстинктами та потребами. І при всьому цьому у нього були манери та зовнішність джентльмена.

Тепер, у сорок вісім років, Джон Дж. Мак-Кенті був вельми впливовою особою. У його великому особняку на розі Гаррісон-стрит та Ешленд-авеню можна було в будьякий час зустріти фінансистів, підприємців, чиновників, священиків, шинкарів – словом, всю ту різношерсту публіку, з якою неминуче буває пов’язаний кожен діяльний і хитрий політикан. У скрутних випадках всі вони йшли до Мак-Кенті, знаючи, що той порадить, вкаже, влаштує, виручить, і платили йому за це хто чим міг – іноді навіть тільки вдячністю та визнанням. Поліцейські чиновники й агенти, котрих він частенько рятував від заслуженого звільнення. Матері, котрим він повертав синів і доньок, визволяючи їх із в’язниці. Власники будинків розпусти, котрих він захищав від надмірних апетитів хабарників із місцевої поліції. Політикани та шинкарі, котрі боялися розправи розгніваних городян. Усі вони з надією дивилися на його гладке, майже натхненне обличчя, що сяяло відкритістю. В скрутну хвилину він здавався їм якимсь променистим посланцем небес, таким собі чиказьким напівбогом, всемогутнім, всемилостивим і всеблагим. Але були, звісно, і невдячні, були непримиренні або моралісти та реформатори, котрі бажали здобути собі популярність, були суперники, котрі копали під нього і замислювали підступи. Для таких він ставав жорстоким і нещадним супротивником.

До послуг Мак-Кенті була ціла зграя підлабузників, котрі товпилися навколо трону свого володаря і за першим же словом кидалися виконувати його накази. Мак-Кенті одягався просто, смаки мав дуже невибагливі, був одружений і, мабуть, щасливий у сімейному житті, вважався зразковим католиком, хоча ніколи особливої побожності не виявляв. Коротко кажучи, це був якийсь Будда, зовні спокійний і навіть м’який, могутній і загадковий.

Ковпервуд уперше зустрівся з Мак-Кенті весняного вечора у нього вдома. Затягнуті сітками вікна великого особняка були прочинені навстіж, і завіси ледь-ледь похитувалися від легкого вітерця. Разом із ароматом паростків, що розпускаються, у кімнату часом вривалося смердюче дихання чиказьких скотобоєнь.

Френк попередньо відправив Мак-Кенті два рекомендаційних листи – той, що дістав Едісон, та інший, видобутий Ван-Сайклом в одного відомого судді, – і отримав відповідь із запрошенням приїхати. Коли той з’явився, Ковпервудові запропонували вина, сигару, представили пані Мак-Кенті, котра ніде не показувалася і рада була хоча б хвилинній зустрічі зі знаменитістю з вищого, недоступного для неї світу, а потім провели в бібліотеку. Дружина Мак-Кенті, огрядна білявка років п’ятдесяти, чимось дуже нагадувала Ейлін, але тільки Ейлін вже в роках і дуже перезрілу, що, ймовірно, не забув би зауважити Ковпервуд, якби думки його не були зайняті іншим. Вона зберегла, проте, сліди давньої викличної краси і для колишньої повії трималася доволі тактовно. Сталося так, що Мак-Кенті цього вечора був у чудовому настрої. Жодні політичні турботи не хвилювали його. Стояли перші дні травня. На вулиці вже зазеленіли дерева, горобці та зорянки цвірінькали та заливалися на всі лади. Фіолетовий серпанок огортав місто, і кілька ранніх комариків билися об сітки, що захищали вікна та балконні двері.

Френк, незважаючи на його турботи, що переймали його, також був налаштований доволі позитивно. Він любив життя з усіма його труднощами та складнощами, можливо, навіть більше за все любив саме ці перепони та проблеми. Природа, певна річ, гарна, часом прихильна до людини, але перешкоди, які треба подолати, інтриги та підступи, які треба передбачити, розгадати, зруйнувати, – ось заради чого справді варто було жити!

– Отже, пане Ковпервуд, – почав Мак-Кенті, коли вони увійшли в прохолодну, затишну бібліотеку, – чим можу бути корисним?

– Бачите, пане Мак-Кенті, – сказав Френк, зважуючи кожне слово і пускаючи в справу всю свою спритність і ввічливість, – моє прохання не таке вже й суттєве, але для мене те, про що буду вас просити, має велике значення. Мені потрібна концесія від чиказького муніципалітету, й я хочу, щоб ви допомогли мені отримати її. Ви спитаєте, чому я не звертаюся безпосередньо в муніципалітет. Я б так і вчинив, але боюся, що знайдуться люди, котрі будуть намагатися використовувати ваш вплив проти мене. А я впевнений, що ви не заперечуватимете, якщо я скажу, що вважаю вас свого роду арбітром у всіх скрутних справах, пов’язаних із політикою чиказького муніципалітету.

Мак-Кенті посміхнувся.

– Дуже слушна думка, – сухо зауважив він.

– Я людина нова в Чикаґо, – чемно продовжував Ковпервуд, – і живу тут тільки другий рік. Я – з Філадельфії. Як фінансовий агент і як пайовик пов’язаний із кількома газовими компаніями, що були засновані в Лейк-В’ю, Гайд-парку й інших місцях за межами міста, про що ви, ймовірно, знаєте з газет. Чесно кажучи, я – не власник цих компаній. Значна частина вкладеного в них капіталу належить не мені. Я навіть не керівник, бо здійснюю лише загальне керівництво. Швидше мене можна назвати ініціатором цієї справи й її поборником. Так на це дивляться мої компаньйони й я сам.

Мак-Кенті розуміюче кивнув головою.

– Так ось, пане Мак-Кенті, незабаром після того як я зробив кроки, щоб отримати концесії в Лейк-В’ю та Гайд-парку, мені довелося відчути спротив з боку осіб, котрі очолюють старі компанії. Їм, як ви самі розумієте, було дуже небажано, щоб ми отримали дозвіл на прокладку газогонів будь-де в межах округу Кук, хоча, по суті, ми не зазіхаємо на їхню територію. З того часу вони дошкуляють мені судовими переслідуваннями, приписами, звинуваченнями в підкупі та таємній змові.

– Так, я дещо чув про це, – вставив Мак-Кенті.

– Не сумніваюся, – вів далі Ковпервуд. – Зустрівши таку протидію, я запропонував їм злити старі та нові компанії в одну, отримати нове свідоцтво й об’єднати все газопостачання міста в одних руках. Вони на це не пішли – мені здається, головним чином тому, що я в Чикаґо – людина прийшла. Через якийсь час інша особа, а саме пан Шрайхарт (Мак-Кенті знову кивнув), чоловік, котрий газовими підприємствами міста ніколи не цікавився, звернувся до них із такою ж пропозицією. Його план нічим не відрізняється від мого, якщо не брати до уваги те, що в подальшому, об’єднавши старі компанії, він явно має намір проникнути на нашу територію й очистити наші кишені або ж, отримавши нарівні з нами концесії в передмістях, змусити нас продати свої акції. Як ви знаєте, ведуться розмови про те, щоб злити ці передмістя з містом Чикаґо, а тоді міські концесії будуть дійсні там поряд із нашими. Що ж нам залишається робити? Або маємо негайно продати їм наші акції, спробувавши вигадати якнайбільше, або продовжувати боротьбу з достатньо значними для себе витратами, або, врешті, звернутися в міський муніципалітет і просити концесію в самому місті – загальну концесію на постачання газом Чикаґо поряд із старими компаніями – виключно з метою самозахисту, як каже один із моїх службовців, – з посмішкою додав Френк.

Мак-Кенті також усміхнувся.

– Розумію, – сказав він. – Але ж це – нелегка справа, пане Ковпервуд, клопотати про нові концесії. Невідомо, як подивляться на це наші виборці. Багато хто може і не втямити, навіщо місту потрібна ще одна газова компанія. Правда, старі компанії не дуже балували споживачів. Я б не сказав, наприклад, щоб у мене в будинку газ був особливо хорошої якості.

І він невизначено посміхнувся, приготувавшись слухати далі.

– Так ось, пане Мак-Кенті, я знаю, що ви – людина ділова, – продовжував Френк, не звертаючи уваги на зауваження співрозмовника, – й я також людина ділова. І прийшов до вас сюди не за тим, аби просто поділитися своїми бідами у сподіванні, що ви зі співчуття захочете мені допомогти. Я чудово розумію, що звернутися до муніципальної ради Чикаґо з цілком законною пропозицією – це одне, а домогтися, щоб вона була прийнята і затверджена міською владою, – зовсім інше. Мені потрібні порада та підтримка, але я не прошу благодійності. Загальноміська концесія, якщо я її отримаю, дасть мені дуже хороші гроші. Адже з таким козирем на руках я можу вигідно продати акції нових компаній, в життєздатності яких ніхто не сумнівається, та й старим компаніям мене тоді вже не проковтнути. Словом, концесія мені необхідна, щоб мати можливість боротися та захищати свої інтереси. Я чудово знаю, що ніхто з нас не займається політикою або фінансами заради розваги. Концесія на мій погляд варта того, щоб заплатити за неї тисяч триста, може, чотириста, тобто чверть або навіть половину тієї суми, яку я сподіваюся на ній заробити (тут Ковпервуд знову дещо кривив душею), безумовно, в разі, якщо план із об’єднанням старих і нових компаній здійсниться. Мені нема чого вам пояснювати, що в моєму розпорядженні буде достатній капітал. Це забезпечується вже самим фактом отримання концесії. Коротко кажучи, мені хотілося б знати, чи згодні ви надати мені підтримку, пустити в хід свій вплив і брати участь зі мною в цьому підприємстві на тих умовах, які я тільки-но вам виклав. Я повідомлю вам заздалегідь, хто мої компаньйони. Розкрию перед вами всі карти, викладу всі дані, щоб ви самі могли судити, як ідуть справи. І якщо вам видасться, що я ввів вас в оману, то, звісно, ви будете вільні в будь-який момент розірвати нашу угоду.

Повторюю, – сказав на закінчення Ковпервуд, – не прошу благодійності. Мені нема чого приховувати або про щось замовчувати, применшуючи значення, яке має для нас ця концесія. Навпаки, хочу, щоб ви знали все. Хочу, щоб ви погодилися допомогти мені на таких умовах, які вважаєте прийнятними для себе та справедливими. Адже я потрапив в таке становище тільки тому, що до тутешніх, так би мовити, вершків товариства я не належу. Будь я напомадженим фертиком, усе давно було б залагоджено. Ці джентльмени охоче погоджуються на реорганізацію, якщо проводити її буде Шрайхарт, а мене вони і знати не бажають, тому що я – людина порівняно нова в Чикаґо і не прийнята в їхнє коло. Якби я був з їхнього кола, – тут Ковпервуд розвів руками, – не думаю, щоб мені довелося сидіти тут сьогодні і просити вашого сприяння, хоча я дуже радий нашому знайомству й узагалі щасливий був би з вами працювати. Просто обставини склалися так, що нам дотепер не довелося зустрітися.

Усю цю розлогу промову Ковпервуд виклав, дивлячись на Мак-Кенті уважно з найпростодушнішим виглядом. А господар, слухаючи відвідувача, думав, який же це непересічний, спритний і сильний чоловік. Він не виляв, не лицемірив, як інші, і разом із тим у кожному його слові відчувався тонкий розрахунок, і це найбільше подобалося Мак-Кенті. Кинуте Френком ніби мимохіть зауваження про «вершки товариства», які не бажали з ним знатися, і потішило Мак-Кенті, і лестило йому. Він чудово зрозумів, що хотів сказати Ковпервуд і з якою метою це було сказано, Ковпервуд уособлював собою новий і ближчий йому за духом тип фінансиста. Очевидно, його підтримують впливові люди, якщо вірити тим, хто так палко його рекомендував. Френк знав, що Мак-Кенті особисто не зацікавлений у старих компаніях, і підозрював, що він ніякої особливої симпатії до них не має, хоча Мак-Кенті і не обмовився про це жодним словом. В його очах вони були звичайними фінансовими корпораціями, що приносили данину політичній машині й очікували замість цього відомих послуг. Мало не щотижня їхні представники були в муніципалітеті, випрошували концесії на прокладку то однієї, то іншої лінії (наполягаючи на особливих привілеях при прокладці труб певними вулицями), домагалися прибутковіших контрактів на вуличне освітлення, всіляких пільг на річкових пристанях, зниження податків тощо. Такого роду «дрібницями» Мак-Кенті, здебільшого, сам не займався. Для цього у нього в муніципалітеті сидів вельми впливовий помічник, такий собі Патрик Даулінґ, здоровенний і вельми енергійний ірландець, справжній сторожовий пес партійної машини, котрий наглядав за діями мера, міського скарбника, податкового інспектора, та й узагалі всіх чиновників муніципалітету, пильно стежачи за тим, щоб і справи вирішувалися, і хабарі розподілялися як належиться. За винятком двох директорів «Південної компанії», з котрими Мак-Кенті доводилося іноді зустрічатися, він нікого з правління газових компаній не знав. А ці двоє не викликали в нього жодних симпатій. На чолі старих компаній стояли махлярі, котрі вважали політиків такого типу, як Мак-Кенті та Даулінґ, мало не породженням пекла, що не заважало їм, однак, користуватися послугами цих людей і платити їм відступні – іншого виходу у них не було.

– Що ж, – відповідав Мак-Кенті, задумливо перебираючи тонкий золотий ланцюжок від годинника, – це ви непогано вигадали. Безперечно, старим компаніям ваше прохання про паралельну концесію навряд чи сподобається, але після того, як ви її отримаєте, заперечувати вже буде важко.

Він усміхнувся. Мак-Кенті промовляв дуже чисто, ніщо в його говірці не видавало ірландця.

– В одному тільки ця справа може виявитися не дуже приємною. Вони неодмінно здіймуть галас, хоча самі про інтереси населення турбуватися ніколи не вважали за потрібне. Втім, якщо ви пропонували їм об’єднатися, які ж можуть бути тепер образи? Згодом вони на цьому зароблять не менше за вас. А вам це дасть можливість із ними поторгуватися.

– Цілком справедливо, – погодився гість.

– І ви кажете, що у вас є достатньо коштів, щоб прокласти труби по всьому місту та боротися з компаніями за клієнтуру, якщо вони не підуть на поступки?

– Так, достатньо, а якщо забракне – я знайду ще, – заявив Ковпервуд.

Пан Мак-Кенті схвально поглянув на Френка. Обидва вони вже розуміли один одного і відчували взаємну приязнь, але егоїстичні інтереси змушували кожного до пори до часу приховувати власні почуття. Ковпервуд зумів зацікавити Мак-Кенті: не часто зустрінеш підприємця, котрий, пропонуючи хабар, не прикривається пишномовними фразами, не фарисействує та не викручується.

– Ось що я вам скажу, пане Ковпервуд, – сказав він нарешті. – Я про це подумаю. Заждіть хоча б до понеділка. Розумію, що зараз є підстави просити про загальноміські концесії, бо пізніше це буде вже важче зробити. Ви наразі складіть проект і надішліть його мені. Подивимося, як поставляться до нього інші джентльмени з муніципальної ради.

При слові «джентльмени» Френк насилу стримав посмішку.

– Проект концесії у мене з собою, – сказав він.

Така діловитість здивувала Мак-Кенті та сподобалася йому. Рішучість і наполегливість цього махляра припали йому до душі, тим більше, що сам Мак-Кенті трудився не в фінансах, а в політиці, і більшість діячів, із котрими йому доводилося стикатися, були боязкі та зарозумілі.

– Залиште мені це, – сказав він, беручи у Ковпервуда папку. – А наступного понеділка, якщо вас влаштує, ласкаво прошу.

Френк устав.

– Я вирішив, що найкраще зустрітися та перебалакати з вами особисто, пане Мак-Кенті. І тепер дуже радий, що зробив це. Якщо ви візьмете на себе обов’язок розглянути мій проект, то переконаєтеся, що все відбувається саме так, як я вам виклав. Справа ця, загалом кажучи, дуже прибуткова, але для її реалізації потрібен час, і відразу вона, звісно, грошей не дасть.

Мак-Кенті чудово зрозумів, для чого це було сказано.

– Так, певна річ, – з готовністю погодився він.

Обмінюючись ручканням, вони зазирнули в вічі один одному.

– Мені здається, що вам спала на гадку хороша думка, – заохочувально сказав на закінчення Мак-Кенті. – Дуже навіть хороша. Приходьте в понеділок, і я дам остаточну відповідь. І взагалі приходьте будь-коли, якщо я вам знадоблюся. Завжди буду радий вас бачити. Дивовижний вечір, – додав він, провівши гостя до вхідних дверей. – А місяць який! – на небі сяяв тонкий серпик місяця. – На добраніч!