Титан

15. Нове кохання

Зближенню Ковпервуда і Рити Солберґ мимоволі сприяла сама Ейлін. Вона зацікавилася Гарольдом, котрий побудив у ній не те щоб справжнє почуття, а скоріше якусь безглузду сентиментальну ніжність. У присутності жінок, особливо вродливих, Солберґ миттєво шарівся, ставав надзвичайно чемним, уважним і зумів цим сподобатися Ейлін. Вона вирішила неодмінно знайти йому учнів, а крім цього, їй було приємно бувати в студії Солберґів. Ейлін нудьгувала без товариства. А Френк заради пані Солберґ охоче супроводжував її. Переслідуючи свої власні цілі, він підступно заохочував це знайомство і часом пропонував Ейлін запросити Солберґів на обід або радив їй влаштувати у себе музичний вечір, аби дати можливість Гарольду виступити та трохи отримати грошенят. Ковпервуди запрошували Солберґів у свою ложу, надсилали їм квитки на концерти, по неділях і навіть у будні возили їх на прогулянку.

Саме життя з його фізіологічними законами часто бере на себе роль звідника. Позаяк Ковпервуд невпинно та схвильовано думав про Риту, вона також стала думати про нього. І з кожним днем він здавався їй все більш привабливим, владним і незвичайним. Відчуваючи його потяг, вона болісно боролася зі своєю совістю. Правда, нічого ще не було сказано, але Френк майстерно вів облогу, поступово заступаючи Риті всі шляхи до відступу – один за одним. Якось, коли ні Ейлін, ні Ковпервуд не могли приїхати до чаю, який по четвергах влаштовували у себе Солберґи, Рита отримала величезний букет чудових темно-червоних троянд. «Для затишних закутків вашої студії» – було написано на картці. Рита чудово знала, від кого ці троянди й скільки грошей вони коштують. Квітів було не менше, ніж на п’ятдесят доларів, і від букета віяло тією незвичною для неї розкішшю, яку могли дозволити собі тільки дуже заможні люди, фінансові функціонери та впливові біржовики. Риті щодня траплялися на очі газетні оголошення банкірської контори Ковпервуда. Якось вона зіткнулася з ним віч-на-віч у крамниці Меррила. Час був близько полудня, і Френк запропонував їй піти кудись поснідати, але Рита вважала своїм обов’язком відмовитися. Він завжди дивився на неї вперто, наполегливо та жадібно. Риті було приємно, що її врода дає їй над ним таку владу. Проти волі в голову їй закрадалася думка, що цей енергійний, чарівний чоловік може з часом оточити її розкішшю, яка й не снилася Солберґу. Однак зовні життя її текло по-старому, вона, як і раніше, трохи грала на роялі, ходила по крамницях, їздила в гості, читала, нарікала на лінь і непрактичність Гарольда, і лише іноді нею раптом опановувала дивна задума, і перед нею виникав образ Ковпервуда. Які у нього сильні та гарні руки, а погляд – ласкавий і водночас твердий, котрий усе бачить. Пуританству Вічіти (що вже дещо похитнулося перебуванням у колі чиказької богеми) доводилося туго в боротьбі зі спритністю і підступами нового часу, втіленими в цьому чоловікові.

– Ви якась невловима, – сказав їй Ковпервуд одного вечора в театрі, коли Ейлін із Гарольдом вийшла в фойє і вони залишилися вдвох у ложі. У залі стояв гомін голосів, і можна було говорити без побоювання. Пані Солберґ була чарівна у вечірній мереживній сукні.

– Ви так вважаєте? – сміялася Рита, задоволена зауваженням Ковпервуда та схвильована його близькістю. Вона все більше піддавалася його настрою, будь-яке його слово викликало в ній тремтіння. – А по-моєму, я істота доволі матеріальна, – додала вона і глянула на свої складені на колінах повні гарні руки.

Ковпервуд, котрий всім своїм єством відчував її матеріальність, так само, як і своєрідність цієї особи, куди багатшої за природу Ейлін, був глибоко схвильований. Почуття, настрої, фантазії, що володіли її душею, передавалися йому без слів, як подих вітру, захоплюючи та викликаючи у відповідь хвилювання в крові. У Риті було не менше життєвої енергії, ніж в Ейлін, але вона була витонченішою, ніжнішою та багатшою духовно. «Чи Ейлін мені вже наскучила?» – запитував він себе інколи. «Ні, такого не може бути», – вирішував він тут же. Але Рита Солберґ, без сумніву, – найпривабливіша жінка, яку він будь-коли зустрічав.

– І все ж таки ви – невловима, – продовжував він, нахиляючись до співбесідниці. – Ви нагадуєте мені щось, чого навіть не висловити словами: переливи барв, аромат, обривок мелодії… спалах світла. Я тепер тільки про вас і думаю. Ви дуже тонко розповідаєте про картини. Мені подобається ваша гра на роялі, ви вкладаєте в неї частинку себе. Ведете мене в інший світ, відмінний від того, в якому живу я. Розумієте, про що я?

– Я рада, якщо це так. – Рита глибоко і дещо театрально зітхнула. – Але ви малюєте аж надто привабливий портрет, я ще бозна-що про себе подумаю, – і вона зробила чарівну міну, округливши та випнувши губки. Розпалена, розпашіла, вона задихалася від почуттів, що її захоплювали.

– Авжеж, ви така, – наполягав Ковпервуд, – такою я завжди вас відчуваю. Ви знаєте, – він ще нижче схилився до її крісла, – часом мені здається, що ви ще зовсім не жили, нічого не бачили, але ж це багато додало б до вашої досконалості. Мені б хотілося, щоб ви побували за кордоном – зі мною або без мене. Я захоплююся вами, Рито. А я для вас хоч щось значу?

– Так, але… – Вона зам’ялася. – Боюся цього всього і вас боюся. – Її губки знову примхливо випнулися – мила звичка, що полонила його ще з першого дня знайомства. – Краще побалакаємо про інше. Гарольд жахливо ревнивий. І що подумає пані Ковпервуд?

– Я знаю, але чи варто зараз тривожитися про це? Й яка Ейлін шкода від того, що я розмовляю з вами? Життя – в спілкуванні індивідуальностей, Рито. А у нас із вами є дуже багато спільного. Хіба ви цього не відчуваєте? Ви – найцікавіша жінка, яку я будь-коли зустрічав. Ви відкриваєте мені щось нове, про що я ніколи навіть не здогадувався раніше. Ви маєте це зрозуміти. Скажіть мені правду, подивіться мені в очі! Ви ж не задоволені своїм життям? Не такі щасливі, як могли б, як хотіли б бути?

– Ні. – Вона задумливо розгладжувала пальцями віяло.

– Ви – нещасні!

– Колись мені здавалося, що я щаслива. Але це було давно.

– Воно й не дивно! – гаряче підхопив закоханий чоловік. – Ви не можете вдовольнятися роллю, яку виконуєте тепер, вона занадто для вас незначна. У вас є власна індивідуальність, а ви жертвуєте нею, щоб підтримувати багаття іншої людини. Не хочу цим сказати, що пан Солберґ не талановитий, але з ним ви ніколи не будете щасливі. Мене вражає, як ви цього самі не усвідомлюєте.

– Та звідки вам знати! – в її голосі чулася втома. Він пильно поглянув на жінку, і вона затремтіла.

– Давайте припиняти цю балачку, – сказала вона поспішно, – краще…

Ковпервуд поклав руку на спинку її крісла, він мало не торкався плеча красуні.

– Рито, – сказав він, знову називаючи її по імені, – ви – дивовижна жінка!

– О! – промовила вона ледь чутно.

Минуло днів десять, як Ковпервуд знову побачив Риту. Якось під вечір Ейлін заїхала за ним у контору в новому екіпажі, захопивши дорогою Солберґів, аби їхати разом прогулятися. Ейлін правила, Гарольд сидів поруч із нею попереду, а Ковпервудові з Ритою залишили місця на задньому сидінні. Їй навіть на гадку не спало, що Ковпервудові подобається пані Солберґ, – так обережно він поводився. До того ж Ейлін не сумнівалася в своїй перевазі над Ритою. Як же, вона ж і вродливіша, й одягається краще. Рита їй не рівня. Дружина Френка й не підозрювала, якою магнетичною силою володіла пані Солберґ в очах Ковпервуда. При всій його діловитості та гіпотетичній прозаїчності, під зовнішністю врівноваженого, позитивно налаштованого чоловіка у нього палав жар внутрішнього вогню і навіть романтики.

– Чудово, – сказав Ковпервуд, опускаючись на м’яке сидіння поруч із Ритою. – Який неймовірний вечір! І що за чарівний солом’яний брилик із трояндою, що так пасує до вашої сукні!

Троянди були червоні, плаття біле, з пропущеною крізь мережку вузенькою зеленою стрічкою. Рита чудово розуміла, чому Френк перебуває в такому піднесеному настрої. Наскільки він не схожий на Гарольда, який він сильний, життєрадісний і спритний! Гарольд – той цілий день сьогодні проклинав долю, життя та невдачі, що його переслідують.

– Я б на твоєму місці не скаржилася, – зауважила вона уїдливо. – Треба лише більше працювати і менше шаленіти.

У відповідь той кричав, влаштовував сцену, а вона пішла шпацирувати. Коли Рита повернулася, за ними заїхала Ейлін. Це було дуже до речі. Рита відразу ж повеселішала й побігла одягатися. Солберґ наслідував її приклад. Щасливі та задоволені задля годиться, наче нічого й не сталося, друзі вирушили в путь. Тепер, слухаючи Ковпервуда, Рита гордо роззиралася навсібіч. «Так, я гарна, – думала вона, – й він від мене шаленіє. Як це було б чарівно, якщо б тільки ми посмілішали». Але вголос казала:

– Нічого доброго в мені немає! Просто день видався привітний. Сукня звичайнісінька, а я навіть трохи засмучена сьогодні.

– Щось трапилося? – співчутливо питав Френк під стукіт коліс екіпажів, що заглушав їхні голоси. – Може, я зможу допомогти? – чоловік радів би нагоді витягнути Риту зі скрутного становища, надати їй послугу та підкорити її своєю добротою. – Зараз ми проїдемо в Джексон-парк, пообідаємо там у павільйоні та повернемося в місто при світлі місяця. Гаразд? Та посміхніться ж, будьте веселі, як завжди. Про що вам сумувати? Я готовий зробити для вас усе, що забажаєте, – все, що в моїх силах! У вас може бути все, чого запрагнете. Що вас турбує? Ви ж знаєте, наскільки ви мені дорогі. Розкажіть про свої труднощі, дозвольте позбавити вас будь-яких турбот.

– Ні, ви для мене нічого не можете вдіяти, принаймні зараз. Труднощі? Ну та які там труднощі! Все – марнота марнот!

Вона навіть про себе розповідала з недбалою відчуженістю, в якій домінувала якась особлива привабливість. Ковпервуд був вражений.

– Але ви для мене – не дрібниця, Рито, – м’яко сказав він, – як і все, що вас стосується. Я вам казав, як багато ви для мене означаєте. Невже ви самі цього не бачите? Для мене ви – найскладніша з усіх загадок і найцікавіша. Я втрачаю глузд через вас. Із часу нашої останньої зустрічі я все думав і думав. Якщо у вас є якісь турботи чи тривоги – поділіться зі мною. Бо в мене зараз тільки одна турбота – ви. Поєднайте своє життя з моїм, і я влаштую так, що ви будете щасливі. Ви потрібні мені, а я – вам.

– Так, – сказала вона, – я знаю… – І затнулася. – Нічого особливого не сталося, ми з Гарольдом трошки посварилися.

– Через що?

– Через мене. – Вона знову примхливо випнула вуста. – Не можу ж я вічно палити фіміам, як ви тоді сказали. – Слова Френка міцно засіли у неї в голові. – Але це все – позаду. Погляньте, який дивовижний день, просто пре-чу-до-вий!

Ковпервуд поглянув на неї та похитав головою. Яка вона чарівна в своїй непослідовності! Правлячи кіньми та балакаючи з Солберґом, Ейлін нічого не чула і не бачила. Вона була поглинута своїм супутником, а крім цього, її відволікав потік екіпажів, що прагнули на Південь по Мічиґан-авеню і миготіли повз дерева з ніжним молодим листям, зелені газони, скопані клумби, відчинені вікна будинків. Уся чарівна принадність весни викликала в Ковпервуда радісне відчуття життя, що наче знову відкривалося для нього. Якби все те захоплення, що він зараз відчував, можна було б побачити, воно оточило б його осяйним ореолом. Пані Солберґ відчувала, що її чекає фантастичний вечір.

Обідали в парку, просто неба, курчатами, смаженими в сухарях, пили шампанське й їли вафлі. Словом, усе було як годитися. Ейлін, задоволена тим, що Солберґ в її товаристві був дуже бадьорим, пустувала, проголошувала тости, сміялася, бігала по галявині та весело щебетала. Гарольд відверто залицявся до неї, як робили це всі чоловіки, намагався навіть освідчитися в коханні. Ейлін жартома його зупиняла, називала «нестерпним хлопчиськом» і вимагала, щоб той «перестав негайно». Вона була настільки впевнена в собі, що, повернувшись додому, не побоялася розповісти Ковпервудові, як легко заводиться Солберґ і як вона весь час із ним жартувала. Френк, котрий не сумнівався в її вірності, поставився до цієї розповіді дуже спокійно. Солберґ – бовдур, нехай собі упадає за Ейлін. Це дуже навіть до речі.

– Гарольд – непоганий хлопець, – зауважив він. – Нічого проти нього не маю, але скрипаль із нього, здається, досить посередній.

Після обіду вся компанія поїхала на берег озера за місто, де починалася прерія з розкиданими то тут, то там темними купками дерев. Небо було чистим, яскраво світив місяць, заливаючи сріблястим сяйвом безмовні поля та непорушну поверхню озера. Спокуса, що її продукував Ковпервуд, яку Рита останнім часом поглинала у величезних дозах, справляла на неї свою руйнівну дію. Палка та смілива за всієї своєї уявної апатичності, Рита була з тих жінок, у котрих почуття пробуджує рішучість. Френкові вдалося вразити її уяву. Його жертва розуміла, що він набагато значніший за всіх, хто її оточував. Хіба не щастя бути коханою такого чоловіка! Яке у них могло б бути яскраве та цікаве життя! Думка про зв’язок із Ковпервудом і вабила, і лякала Риту, немов яскравий вогник у темряві. Щоб здолати своє хвилювання, вона заговорила про мистецтво, про спільних знайомих, про Париж, Італію. Френк підтримував цю розмову і весь час тихенько гладив руку жінки, а раз, коли екіпаж в’їхав у тінь дерев, прихилив до себе її голову та торкнувся губами її щоки. Рита спаленіла, затремтіла, зблідла, піддавшись зненацька бурі нових відчуттів, але все ж упоралася з собою. Ось воно, щастя! Вона розуміла, що колишньому життю настав край.

– Будьте завтра о третій за мостом на Рош-стрит, – шепнув Ковпервуд. – Я приїду за вами. Вам не доведеться чекати ні хвилини.

Вона зволікала з відповіддю, міркуючи, марячи наяву, заворожена сліпучим майбутнім, яке чоловік відкривав перед жінкою, готова скоритися чужій, непохитній волі.

– То ви прийдете? – наполягав він.

– Стривайте, – промовила вона ледь чутно. – Дайте зважити… Чи можу я?

Вона все ще вагалася.

– Так, – сказала вона згодом і глибоко, на повні груди вдихнула повітря. – Так! – повторила вона, немов щось нарешті вирішивши про себе.

– Кохана, – прошепотів він, стискаючи лікоть Рити та задивляючись в її освітлений місяцем профіль.

– Що я роблю? – прошепотіла вона, бліднучи та задихаючись від хвилювання.

16. Фатальна інтермедія

Ковпервуд радів неймовірно. Він заледве дочекався часу побачення, і дійсність перевершила всі його найсміливіші сподівання. Рита була миліша, своєрідніша, звабливіша за всіх жінок, котрих йому доводилося раніше зустрічати. Підприємець поспішно винайняв чарівну квартирку на Північній стороні і гаяв там із Ритою чимало годин уранці, вдень і ввечері – залежно від обставин. Тут, на волі, Френк міг не кваплячись вивчити свою нову коханку, але хоч би який прискіпливий він був, чоловікові не вдалося виявити в ній жодних або майже жодних недоліків. Молодість і безтурботність – безцінні дари, а у неї в надлишку і того, й іншого. Натура, чужа до будь-якої меланхолії, що мала щасливу здатність насолоджуватися миттю, Рита не намагалася зазирати в майбутнє, не вишукувала причин для тривог і хвилювань, не згадувала про минулі невдачі та неприємності. Вона любила гарні речі, але не була марнотраткою. Як не намагався Ковпервуд умовити її більше витрачати на себе, як не хитрував, все було намарно, і це не могло не викликати його поваги. Жінка завжди знала, чого прагне, витрачала гроші економно, купувала розважливо та скромністю своїх суконь нагадувала йому польову квітку. Часом почуття до Рити захоплювало Френка з такою силою, що ставало болісним для нього і він радий був би позбутися тієї мани, але не міг із собою нічого вдіяти. Чар не минав. Коли після найнесамовитіших пестощів Рита поправляла своє розпатлане волосся, чарівно кривляючись перед дзеркалом і міркуючи відразу про купу приємних речей, вона здавалася йому тільки ще більше свіжою, вродливою та чарівною.

– Ти пам’ятаєш, Алджерноне, ту картину, що ми з тобою бачили в антиквара три дні тому? – нагадувала вона, розтягуючи слова та називаючи його цим другим іменем, яке вважала милозвучнішим і відповіднішим для їхніх романтичних зустрічей. Ковпервуд спочатку заперечував проти цього, але вона наполягла на своєму. – Пам’ятаєш плащ старого, який досконалий синій тон (картина називалася «Поклоніння волхвів»)? Ну, просто ча-рів-ний! Вона так мило розтягувала слова і так кумедно при цьому випинала губки, що немислимо було не поцілувати її.

– Маргаритко моя, – казав він, пригортаючи її до себе. – Саксонська статуетко!

– Ну ось, я тільки-но причесалася, а ти знову розпатлав мені волосся.

Голос її й очі були невинні та простодушні.

– Неодмінно розколошкаю, моя кокетко.

– Ти мене зовсім задушиш. Мені завжди боляче від твоїх поцілунків. Невже тобі мене не шкода?

– Шкода, крихітко! Хоча мені подобається заподіювати тобі біль.

– Ну що з тобою вдієш!

Але і після цих бурхливих поривів його так само тягнуло до неї. «Вона – як метелик, – думав він, – кремова з білим або блакитна із золотим – пурхає над шипшиною, з квітки на квітку».

Дуже скоро Ковпервуд переконався, що Рита чудово тямить у вимогах світу, хоча сама й не належала до цього кола. Рита відразу ж збагнула і його бажання відігравати роль у товаристві, і честолюбне прагнення колекціонувати картини, і мрії про блискуче майбутнє. Мабуть, їй було зрозуміло, що він ще не повністю проявив себе, що Ейлін як дружина для нього не зовсім годиться і що їй, Риті, ця роль була б більше до снаги. Незабаром вона стала розмовляти з ним і про свого чоловіка, дуже поблажливо відгукуючись про його слабкості та недоліки. Вона не тримала на нього зла, просто їй, як з’ясувалося, набридли взаємини, які не виправдовувалися ні коханням, ні схилянням перед талантом, ні взаєморозумінням. Френк запропонував Риті перебратися в просторішу оселю, покласти край дріб’язковій економії, яка дратувала її та Солберґа, і пояснити все тим, що родина висилає їй зараз більше грошей. Спочатку Рита і слухати нічого не хотіла, але Ковпервуд м’яко, хоча і наполегливо наполягав і таки домігся свого. Ще через якийсь час він порадив їй умовити Гарольда поїхати в Європу. Нехай думає, що її рідня і цього разу розщедрилася. Прохання, ласки, переконання та лестощі зробили свою справу. Пані Солберґ врешті скорилася та прийняла допомогу коханця.

Позбувшись матеріальних турбот, вона зовсім заспокоїлася та розцвіла. Втім, щедротами Ковпервуда Рита користувалася помірно і гроші його витрачала розважливо. Більше року ні Солберґ, ні Ейлін не підозрювали про цей зв’язок. Гарольд, обвести котрого навколо пальця було заввиграшки, поїхав погостювати до матері в Данію, а звідти – до Німеччини, удосконалюватися в музиці. Наступного року Рита Солберґ вирушила слідом за Френком у Європу. В Екс-ле-Бені, Біарріці, Парижі і навіть у Лондоні Ейлін перебувала в блаженному невіданні щодо цієї другої супутниці свого чоловіка. Рита намагалася розвинути смак Ковпервуда, знайомила його з серйозною музикою та літературою. Завдяки їй змінилися його погляди на багато речей. Рита схвалювала його намір скласти велику збірку картин старих майстрів і радила бути обачнішим у виборі полотен сучасних художників. Френк був цілком задоволений таким станом справ і нічого кращого для себе не бажав.

Але, як і будь-яке піратське плавання хвилями пристрасті, таке становище загрожувало небезпекою. Чого доброго, міг піднятися й шторм – один з тих лютих шквалів, причиною яких буває обманута довіра та створені суспільством моральні норми, згідно з якими жінка є власністю чоловіка. Правда, Ковпервуда, котрий жодних законів, крім своїх власних, не визнавав, а якщо і корився чужим правилам, то лише тоді, коли не міг їх обійти, гіпотетичні скандали, сцени ревнощів, крики, сльози, докори, звинувачення особливо не бентежили. До того ж, можливо, вдасться цього уникнути. І там, де звичайна людина остерігалася б наслідків навіть одного такого зв’язку, Френк, як ми бачимо, незворушно і майже одночасно зав’язував стосунки з кількома жінками. Новий зв’язок не міг його налякати, тим більше, що цього разу він захопився по-справжньому. Колишні його любовні пригоди в кращому випадку були сурогатом справжніх почуттів, порожніми інтрижками, в яких не брали участь ні розум, ні серце. З пані Солберґ усе було інакше. Невідомо, чи надовго, але тепер Рита була для нього всім. Однак жінки мали над Ковпервудом таку привабливу владу, так потужно – якщо не чуттєво, то естетично – діяла на нього їхня врода і зваблива таємниця їхньої індивідуальності, що він незабаром втягнувся в нову авантюру, результат якої був не настільки щасливий.

Антуанетта Новак почала свою працю на Ковпервуда як особистий секретар і стенографістка мало не зі шкільної лави: середню освіту вона отримала в училищі на Західній стороні, після чого закінчила ще й комерційну школу. Ще дівчинкою вона приїхала в Америку разом із батьками, виросла та розцвіла, як троянда. Важко було повірити, що ця струнка та гнучка красуня, завжди зі смаком одягнена, досконало знає стенографію, бухгалтерію й усю конторську роботу, – донька бідного поляка, котрий працював спочатку у південно-західній частині Чикаґо на сталеливарному заводі, а потім відкрив у польському кварталі третьосортну крамничку і став торгувати тютюном, газетами та канцелярським приладдям. Продаж гральних карт і кімнатка в глибині, де відвідувачі могли посидіти та за нагоди перекинутися в карти, по суті, були єдиними джерелами прибутків цього підприємства. Антуанетту (до речі, її звали Мінка, а ім’я Антуанетта вона просто вичитала в чиказькій недільній газеті), тоненька брюнетка, мрійлива, честолюбна та сповнена надій на майбутнє, не прослуживши й тижня на новому місці, стала захоплюватися своїм босом і, тамуючи подих, стежила за кожним його сміливим ходом у війні з газовими компаніями. Бути дружиною такого чоловіка, міркувала вона, завоювати його кохання або хоча б привернути його увагу – яке це має бути щастя! Після сіренького маленького світу її дитинства й юності – він здавався їй сіреньким порівняно з тими вищими та недоступними сферами, про існування яких вона почала здогадуватися, дивлячись на свого шефа, – і після нічим не примітних людей у конторі з продажу нерухомості, де вона працювала якийсь час до того, як вступити сюди, Ковпервуд, завжди бездоганно одягнений, стриманий, спокійно-самовпевнений, не міг залишити поза увагою найчутливіші струни її честолюбної душі. Якось вона побачила, як із фіакра вийшла Ейлін у брунатному костюмі, хутрі, елегантних лакованих черевичках і капелюшку з довжелезним темно-червоним пером, що стирчало над головою, немов шпиль чи лезо кинджала. З першого ж погляду Антуанетта її зненавиділа. Чим вона гірша за цю розцяцьковану особу? Чому так несправедливо влаштований світ? І що за людина Ковпервуд?

Якось, невдовзі після відкриття комісійної контори в Чикаґо, Френк продиктував їй свою біографію, дещо пом’якшивши факти, і велів розіслати по одному примірнику в редакції чиказьких часописів. Антуанетта засиділася за листуванням, пізно повернулася додому, і вночі їй наснився сон, в якому викривлено, як завжди буває в снах, вона побачила те, що трапилося з нею за дня.

Їй снилося, ніби вона сидить за своїм столом у розкішному кабінеті Ковпервуда на Ла-Саль-стрит, а він стоїть біля неї і питає:

– Що ви про мене думаєте, Антуанетто?

Вона збентежена, але відповідає хоробро. Уві сні дівчина була пристрасно в нього закохана.

– Даруйте, я й сама не знаю…

Тоді він узяв її за руку і погладив по щоці, і тут панночка прокинулася. А потім довго лежала і міркувала, як обурливо та прикро, що такий чоловік сидів у в’язниці. Який він гарний! Одружений вдруге. Може, його перша дружина була негарна чи дурна? Ці думки не полишали Антуанетту, і навіть уже вранці, на роботі, вона ніяк не могла їх позбутися. Зайнятий своїми справами, Ковпервуд тоді не звертав на неї уваги. Він із захопленням розробляв черговий хід, який дав би йому перевагу у війні зі старими газовими компаніями. А для Ейлін, хоча вона лиш раз бачила Антуанетту у Френка в кабінеті, секретарка й зовсім не існувала. Жінка-конторниця була в ті дні такою рідкістю, що на неї дивилися, як на опудало. Ейлін просто не помічала її.

Десь приблизно через рік після того, як Ковпервуд зійшовся з Ритою Солберґ, його взаємини з Антуанеттою Новак, суто ділові й офіційні спочатку, раптово набули дещо іншого, особистісного характеру. Чим це пояснити? Тим, що йому набридла Рита? Анітрохи! Френк, як і раніше, захоплювався нею. Чи тим, що йому набридла Ейлін, котру він нахабно дурив? Зовсім ні. Часом вона приваблювала його нітрохи не менше, може, навіть і більше, ніж раніше. І саме тому, що її законні права так грубо він зневажав. Він жалів Ейлін, але виправдовував себе тим, що всі його романи – за винятком, мабуть, зв’язку з пані Солберґ – дуже нетривкі. Якби у нього була можливість одружитися з Ритою, він, імовірно, так і вчинив би, навіть іноді думав, чи може щось змусити Ейлін дати йому волю. Але все це врешті-решт були тільки порожні думки. В глибині душі він вважав, що вони проживуть разом до самої смерті, тим більше, що Ейлін так легко дурити.

Ну, а Антуанетта Новак була для нього лише частиною тієї симфонії тілесного кохання, за допомогою якого, як відомо, краса править світом. Антуанетта була чарівною брюнеткою, особливо гарно виглядали її великі чорні очі, що горіли вогнем невситимої жаги, і Ковпервуд, на котрого стенографістка спочатку не справила відчутного враження, поступово зацікавився нею. Дивлячись на неї, він дивувався, як Америка змінює людей.

– Ваші батьки – американці, Антуанетто? – запитав він її якось уранці з тією поблажливою фамільярністю, з якою зазвичай поводився зі своїми підлеглими або людьми, котрі стоять нижче за нього за розумовим розвитком, що, втім, нікого не ображало, а багатьом навіть здавалося вельми втішним.

Антуанетта, свіженька й охайна, в білій блузці та чорній спідниці, з чорною оксамиткою на ніжній шиї і з важкими чорними косами, що обвивали її голову і були скріплені білим целулоїдним гребінцем, глянула на нього повними щастя й удячності очима. Вона звикла до чоловіків зовсім іншого штибу: в дитинстві її оточували люди суворі, запальні, гарячі, часом вони напивалися і тоді починали запекло сваритися. Вони раз по раз страйкували, брали участь у демонстраціях, ходили молитися в католицьку церкву. А потім вона бачила навколо себе тільки махлярів, схиблених на грошах, неосвічених, котрі нічим не цікавилися, крім можливостей наживи, що відкривалися їм у Чикаґо. У конторі Ковпервуда, стенографуючи його листи, чуючи його короткі, але завжди бадьорі розмови зі старим Лафліном, Сіппензом та іншими, вона дізналася про життя багато нового, про що раніше ніколи і не підозрювала. Немов він відчинив перед нею вікно, за яким відкривалася неозора далечінь.

– Ні, не американці, сер, – відповідала Антуанетта, опускаючи на блокнот тонку, але сильну білу руку, в якій вона тримала олівець. Задоволена його увагою, вона мимоволі посміхнулася.

– Так я і думав, – сказав він, – хоча вас можна прийняти за справжню американку.

– Не знаю навіть, чому це так, – продовжувала Антуанетта дуже серйозно. – І брат у мене – також справжній американець. Ми з ним зовсім не схожі на батька і матір.

– А що робить ваш брат? – спитав Френк, аби щось сказати.

– Він працює зважувальником у «Арніла і Ко». Сподівається колись стати менеджером. – Вона посміхнулася. Ковпервуд допитливо зиркнув на підлеглу, і вона, не витримавши його погляду, опустила очі. Мимоволі зрадницький рум’янець спалахнув на смаглявих щоках дівчини. Вона завжди болісно шарілася, коли її бос дивився на неї.

– Отже, що ж ми писали генералу Ван-Сайклу? – прийшов їй на допомогу Френк, і через кілька хвилин панночка вже опанувала собою.

Щоразу, коли їй траплялося залишатися наодинці з Ковпервудом, вона відчувала дивне хвилювання, з яким не могла впоратися. Серце її починало відчайдушно битися, і вся вона пашіла, як у вогні. Часом Антуанетта задавалася питанням, чи може такий блискучий чоловік звернути увагу на просту стенографістку.

Природно, що, постійно думаючи про Френка, Антуанетта зрештою без пам’яті в нього закохалася. Можна було б, звісно, розповісти, як вона день за днем писала під його диктовку, вислуховувала накази, спокійно та діловито, як і годиться зразковій секретарці, виконувала свої обов’язки. Але думки дівчини, хоча це і не відбивалося на точності й акуратності її роботи, були цілком захоплені незвичайним чоловіком, котрий сидів поруч у кабінеті, – її господарем, до котрого безперервно приходили важливі та впливові функціонери. Вони тицяли їй свою картку й іноді годинами затримувалися у Ковпервуда. Правда, вона помітила, що шеф рідко вдавався до тривалої бесіди аби з ким, і це дуже інтригувало її. Розпорядження, які він віддавав, завжди вирізнялися стислістю. Френк покладався на її природну кмітливість, що вона миттєво доповнить те, на що він тільки натякав.

– Ви второпали? – зазвичай питав він.

– Так, – відказувала Антуанетта.

Ніколи ще не почувалася вона настільки значною особою, як тепер, з того часу, як стала працювати у Ковпервуда. У просторій конторі з натертою до блиску підлогою все було світлим, холодним і жорстким, як і сам Френк. Вранішнє сонце зазирало у велике вікно з товстим дзеркальним склом, що виходило на схід, і, проникаючи крізь приспущені штори салатового кольору, створювало в кімнаті зеленкувату, романтичну, як здавалося Антуанетті, напівтемряву. Кабінет Ковпервуда, оздоблений, як і в Філадельфії, вишневим деревом, був облаштований так, аби не можна було ні підглянути, ні підслухати, що там робиться. Коли двері були зачинені, ніхто не смів туди входити, наче за кіот. Правда, Френк здебільшого розсудливо залишав двері відчиненими, навіть коли диктував ділові листи. Під час таких процедур, що відбувалися зазвичай при відчинених дверях, Ковпервуд не вважав зручним залишатися з секретаркою занадто довго наодинці. Так виникли стосунки, що сприяли їхньому зближенню.

Минали місяці, Френк був захоплений іншою жінкою, про існування котрої Антуанетта навіть не підозрювала, а вона, входячи до нього в кабінет, то насилу переводила дух від хвилювання, то паленіла від дівочого сорому. Вона навіть сама собі не наважувалася зізнатися, що мріє про свого боса. Дівчині було страшно навіть подумати, наскільки легко вона може йому поступитися. А тим часом не було такої риси у Ковпервуда, яка б не врізалася їй у серце. Його густе каштанове волосся, завжди акуратно розділене проділом, його великі, ясні, незворушні очі, пещені руки, такі сильні та мужні, навіть його костюм завжди витонченого та простого крою, – все захоплювало її. Френк зазвичай здавався дуже замкнутим і далеким, і тільки коли вони працювали разом, ставав дещо ближчим і доступнішим.