Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього)

– Чорнобиль… Над війнами війна. Немає людині ніде порятунку. Ні на землі, ні у воді, ні на небі.

– Радіо відразу відключили. Ніяких новин не знаємо, зате нам спокійно жити. Не засмучуємося. Приїжджають люди, переказують: усюди війна. І ніби соціалізм скінчився, живемо при капіталізмі. Цар повернеться. Правда!?

– То кабан із лісу в сад зайде, то лосеня… Люди рідко. Самі міліціонери…

– А ви і в мою хату зайдіть.

– І в мою. Так давно у мене в хаті гості не сиділи.

– І хрещусь, і молюсь… Господи! Два рази міліція мені грубку рубала. На тракторі мене вивозили. А я – назад! Пустили б людей – вони всі на колінах додому б поповзли. Рознесли по світу наше горе. Тільки мертвим дозволяють повернутись. Їх привозять. А живі – вночі. Лісом…

– На Проводи всі сюди рвуться. До одного. Кожне хоче свого пом’янути. Міліція за списками пропускає, а дітям до вісімнадцяти років не можна. Приїдуть і такі раді біля своєї хати постояти… У своєму саду біля яблуні… Спочатку на могилках плачуть, потім розходяться по своїх дворах. І там теж плачуть і моляться. Ставлять свічки. Висять на своїх парканах, як на огорожах біля могилок. Буває, що і віночок покладуть біля будинку. Повісять білий рушник на хвіртці… Батюшка молитву читає: “Брати і сестри! Будьте терплячими!”

– На кладовище беруть і яйця, і булки… Багато хто млинці замість хліба. У кого що є… Кожне сідає біля своєї рідні. Звуть: “Сестро, прийшла тебе провідати. Іди до нас обідати”. Або: “Мамочко ти наша… Татку ти наш… Татулю…” Кличуть душі з неба… У кого в цей рік померли, ті плачуть, а у кого раніше, ті не плачуть. Поговорять, згадають. Усі моляться. Хто не вміє, теж молиться.

– А вночі за мертвими плакати не можна. Сонце зайде – і вже не можна. Пом’яни, Боже, душі їхні. І царство їм небесне!

– Хто не скаче, той плаче… Ось хохлушка продає на базарі великі червоні яблука. Зазиває: “Купуйте яблучка! Яблучка чорнобильські!” Хтось їй радить: “Не признавайся, тітко, що вони чорнобильські. Ніхто не купить”. – “Не скажіть! Беруть! Кому треба для тещі, кому для начальника!”

– Тут один із в’язниці повернувся. За амністією. У сусідньому селі жив. Мати померла, будинок закопали. Прибився до нас. “Тітко, дайте шматок хліба і сала. Я вам дров наколю”. Старцює.

– Бардак у країні – і сюди тікають люди. Від людей тікають. Від закону. І живуть самі. Чужі люди… Суворі, немає привіту в очах. Нап’ються – підпалять. Уночі спимо, а під ліжком – вила, сокири. На кухні біля дверей – молоток.

– Навесні скажена лисиця бігала, коли вона скажена, то лагідна-лагідна. Не може дивитися на воду. Постав у дворі відро води – і не бійся! Піде.

– Приїжджають… Фільми про нас знімають, а ми їх ніколи не побачимо. У нас немає ні телевізорів, ні електрики. Одне – в вікно дивитися. Ну і молитися, звичайно. То були комуністи замість Бога, а тепер залишився сам Бог.

– Ми – люди заслужені. Я – партизан, рік був у партизанах. А коли наші німців відбили, на фронт потрапив. На рейхстазі своє прізвище написав: Артюшенко. Зняв шинельку, комунізм будував. А де той комунізм?

– У нас тут комунізм. Живемо – брати і сестри.

– Коли війна почалася, не було в той рік ні грибів, ні ягід. Повірите? Сама земля біду чула… Сорок перший рік… Ой, згадую! Я війну не забула. Пролетіла чутка, що пригнали наших полонених, хто впізнає свого, може забрати. Піднялися, побігли наші баби! Увечері хто свого, а хто чужого привів. Але знайшовся такий гад… Жив як усі, одружений, двоє дітей. Заявив у комендатуру, що ми українців узяли. Васько, Сашко… Наступного дня німці на мотоциклах приїжджають… Просимо, на коліна падаємо… А вони вивели їх за село і поклали з автоматів. Дев’ятьох. Вони ж молоді-молоді, гарні! Васько, Сашко…

Тільки б не було війни. Як я її боюся!

– Начальство приїде, покричить-покричить, а ми глухі й німі. І пережили все, перетерпіли…

– А я про своє… Про своє думаю і думаю… На могилках… Хто голосить гучно, а хто тихо. Інші, буває, прикажуть: “Розкрийся, жовтий пісочку. Розкрийся, темна нічко”. З лісу дочекаєшся, а з піску ніколи. Буду звертатися ласкаво: “Іване… Іване, як мені жити?” А він нічого не відповість мені, ні хорошого, ні поганого.

– А я… Я нікого не боюся: ні небіжчиків, ні звірів, нікого. Син приїде з міста і лається: “Що сидиш сама? А як хто задушить?” А що він візьме у мене? Самі подушки… У простій хаті все убрання – подушки. Як буде бандит лізти, він же голову всуне у вікно, а я її топірцем геть. По-нашому, сякéркаю… Може, і немає Бога, може, інший хто, але там, високо, хтось є… І я живу.

– Узимку дід повісив у дворі розчинене теля. Й іноземців якраз привезли: “Дідусю, що ти робиш?” – “Радіацію виганяю”.

– Було ж… Люди розповідали… Поховав чоловік дружину, а хлопчик маленький у нього залишився. Чоловік самотній… Запив з горя… Зніме з дитяти все мокре і під подушку. А дружина – чи то вона сама, чи то тільки душа її – з’явиться вночі, помиє, посушить і складе в одному місці. Раз він її побачив… Покликав – вона відразу як розтанула. Повітрям зробилася. Тоді сусіди йому порадили: як тінь промайне – двері на ключ, то, може, скоро не втече. А вона і зовсім не прийшла. Що там таке було? Хто там такий приходив?

Не вірите? А то відповісте, звідки казки взялися? Це ж, може, колись правда була? Ось ви грамотні…

– Чому той Чорнобиль зірвався? Одні балакають – учені винні. Хапають Бога за бороду, а він сміється. А нам тут терпи!

Добре ми ніколи не жили. Спокійно. Перед самою війною людей забирали. Хапали… У нас трьох чоловіків… Приїхали на чорних машинах і з поля забрали, і досі вони не повернулися. Завжди ми боялися.

– Я плакати не люблю… Я люблю анекдот новий послухати… У чорнобильській зоні виростили тютюн. На фабриці з цього тютюну виготовили сигарети. На кожній пачці написано: “МОЗ воста-а-ннє попереджає – куріння небезпечне для здоров’я”. Ха-ха-ха… А наші діди курять…

– Одне, що у мене є, – корівка. Я пішла б і віддала, тільки б не було війни. Як я її боюся!

– І зозуля кує, сороки стрекочуть. Козулі бігають. А чи будуть вони далі водитися, ніхто не скаже. Вранці глянула в сад – кабани порили. Дикі. Людей можна переселити, а лося і кабана ні. І вода кордонів не дотримується, йде собі по землі, під землею…

Дім не може без людини. І звірові людина потрібна. Всі шукають людину. Лелека прилетів.

Жучок виліз. Усьому рада.

– Болить, жіночки… Ой, як мені болить! Треба тихо… Труну несуть тихо… Обережно. Не стукнути об двері або ліжко, ні до чого не доторкнутися й не вдарити. А то біда – чекай другого небіжчика. Пом’яни, Боже, душечки їхні. І царство їм небесне! А де ховають, там і голосять. Тут у нас все – могилки. Кругом могилки… Самоскиди гудуть. Бульдозери. Хати падають… Копачі працюють і працюють… Закопали школу, сільраду, лазню… Цей самий світ, та люди вже не ті. Одне не знаю, чи є у людини душа? Яка вона? І де вони всі на тому світі вміщуються?

Два дні дід помирав, за грубкою причаюсь і пильную: як вона з нього вилітатиме? Пішла корову доїти… Вскочила в хату. Кличу. Лежить із розплющеними очима… Душа полетіла… Чи нічого не було? Як же тоді побачимося?

– Каже батюшка, що ми – безсмертні. Молимося. Господи, дай нам сили перенести стомлення нашого життя…»

Монолог про те, що знайдеться дощовий черв’як і курка радіє. А те, що в чавунцí кипить, теж не вічне

«Перший страх…

Перший страх із неба впав. Водою плив. А деякі люди, і багато хто, були спокійні, як каміння. Хрестом побожуся! Чоловіки, які старші, вип’ють: “Ми до Берліна дійшли і перемогли”. Скажуть, як приклеются до стіни. Переможці! З медалями.

Перший страх був… Уранці в саду і на городі ми знаходили задушених кротів. Хто їх душив? Зазвичай вони на світло не вилазять з-під землі. Щось їх гнало. Хрестом побожуся!

Син дзвонить із Гомеля:

– А хрущі літають?

– Хрущів немає, навіть личинок ніде не видно. Поховалися.

– А дощові черв’яки є?

– Знайдеться дощовий черв’як – курка радіє. І їх немає.

– Перша прикмета: де хрущів і черв’яків немає – там сильна радіація.

– Що таке радіація?

– Мамо, це смерть така. Вмовляйте тата їхати. У нас перебуде.

– Так ми ж город не посадили…

Були б усі розумні, так хто б залишився в дурнях? Горить, ну горить. Пожежа – тимчасове явище, ніхто на ті часи не боявсь. Атома не знали. Хрестом побожуся! А жили під боком у атомної станції, безпосередньо – тридцять кілометрів, а якщо по шосейці – сорок.

Задоволені були дуже. Купив квиток і поїхав. Постачання у них московське – ковбаса дешева, завжди м’ясо в магазинах. На вибір. Хороший був час!

А тепер тільки страх… мелють, що жаби і мошки залишаться, а люди ні. Життя залишиться без людей. Мелють казку з приказкою. Дурень, хто їх любить! Але не буває байки без правди… Стара це вже пісня…

Радіо ввімкну. Лякають і лякають нас радіацією. А нам при радіації стало краще жити. Хрестом побожуся! Ти подивись: завезли апельсини, три сорти ковбаси, будь ласка! В селі! Мої онуки півсвіту об’їхали. Менша дівчинка повернулася з Франції, це ж колись Наполеон звідти наступав… “Бабусю, я бачила ананас!” Другого онука… Братика її в Берлін на лікування брали… Це туди, звідки на нас Гітлер пер… На танках… Новий світ тепер… Все по-іншому… Радіація ця винна чи хто? А яка вона? Може, в кіно де показували? Ви бачили? Біла, чи яка вона? Якого кольору? Одні кажуть, що без кольору і запаху, а інші – що вона чорна. Як земля! А якщо без кольору, то як Бог. Бог усюди, а ніхто не бачить. Лякають! А яблука в саду висять, і лист на деревах, картопля в полі… Я думаю, що ніякого Чорнобиля немає, придумали. Обдурили людей. Сестра моя зі своїм чоловіком поїхали. Недалеко тут, за двадцять кілометрів. Два місяці там пожили, біжить до них сусідка: “Від вашої корови радіація перелізла до моєї. Корова падає”. – “А як вона перелізе?” – “Вона по повітрю літає, як пил. Летюча”. Казки! Казки з приказкою… А це бувальщина… У діда мого бджоли, стояло п’ять вуликів. Так вони три дні не вилітали, жодна. Сиділи у вуликах. Перечікували. Дід по двору носиться: що за напасть така? Що за холера? Щось у природі сталось. А їхня система, як потім пояснив нам сусід-учитель, вища за нашу, розумніша, бо вони відразу почули. Радіо, газети ще мовчали, а бджоли вже знали. На четвертий день тільки вилетіли. Оси… Були у нас оси, осине гніздо над ґанком, ніхто не чіпав, і тут їх зранку не стало, ні живих, ні мертвих. Повернулися через шість років. Радіація… Вона і людей лякає, і звірів… І птахів… І навіть дереву страшно, тільки що воно німе. Не скаже. А колорадські жуки повзають, як і повзали, їдять нашу бульбачку, зжирають до листочка, вони звичні до отрути. Ось як і ми.

Але як подумаю – в кожній хаті хтось помер… Інша вулиця, на тому березі річки… Там усі жінки тепер без мужиків, немає чоловіків, чоловіки повмирали. На нашій вулиці мій дід живе, і там іще один. Чоловіків Бог забирає раніше. З якої причини? Ніхто нам не перекладе, ніхто не знає цього секрету. А подумати: залишся самі чоловіки, без баб – теж не гаразд. П’ють, мила моя, п’ють. Від туги п’ють. Кому вмирати охота? Коли людина вмирає – така туга! Втішитися не можна. Ніхто не може, і нічим його втішити. П’ють і розмовляють… Міркують… Випити, сміятись і бац! – немає. Всі мріють про легку смерть. Як же її заслужити? Душа – єдина жива істота. Моя ти мила… А жінки наші всі порожні, жіноче у них вирізано, вважай, у кожної третьої. І у молодої, й у старої… Не всі встигли народити… Як подумаю… Минуло, як не було…

А що я додам? Треба жити. Більше нічого…

А то ще… Раніше ми самі били масло, сметану, ставили сир. Варили молочну затірку. Чи їдять таке в місті? Заливаєш борошно водою і розмішуєш, виходять рвані шматочки тіста, тоді ти їх у каструлю з киплячою водою. Повариш і забілюєш молоком. Наша мама показувала і вчила: “І ви, діти, навчіться так. А я навчилася від своєї мами”. Пили ми березовий і кленовий сік – березовик і кленовік. Квасолю в стручках парили в чавунах у великій печі. Варили кисіль із журавлини… А під час війни кропиву збирали, лободу та інші трави. З голоду пухли, але не помирали. Ягоди в лісі, гриби… А зараз таке життя, що все це порушилося. Думалося нам, що це непорушне, завжди було і буде так. І те, що в чавунці кипить, вічне. Ніколи б я не повірила, що воно зміниться. Але воно ж так… Молоко – не можна, бобові – не можна. Гриби, ягоди забороняють. М’ясо наказують вимочувати три години. І з картоплі двічі воду зливати, коли вариш. Але з Богом битися не будеш… Треба жити…

Лякають, що і воду нашу не можна пити. Але як ти без води? В кожній людині вода є. Нікого немає без води. Воду і в камені знайдеш. Ну, це ж вода, може, вона вічна? Все життя з неї… У кого спитаєш? Ніхто не скаже. А Богу моляться, у нього не питають. То треба жити…

Он і жито зійшло. Гарне жито».

Анна Петрівна Бадаєва, самосел

Монолог про пісню без слів

«Я вам в ніжки поклонюся… Попрошу…

Знайдіть нам Анну Сушко. Вона жила в нашому селі. У селі Кожушках. Звуть – Анна Сушко… Я вам назву всі прикмети, а ви надрукуйте. У неї горб, з дитинства німа. Жила сама. Шістдесят років… Під час переселення її забрали на машині “швидкої допомоги” й вивезли в невідомому напрямку. Грамоти вона не вчилася, тому ніякого листа ми від неї не отримали. Самотніх і хворих вивозили до притулків. Ховали. Ніхто не знає адреси. Надрукуйте…

Жаліли ми її всім селом. Виходжували, як мале дитя. Хто дров наколе, хто молока принесе. Хто посидить увечері в хаті… Піч розтопить… Два роки, як ми, потинявшись по чужих кутках, повернулися в рідні хати. І їй передайте, що хата її ціла. Дах є, вікна. Що побите і пограбоване, разом відновимо. Дайте нам тільки адресу, де вона живе і страждає, поїдемо і заберемо. Привеземо назад. Щоб вона не вмерла від туги. Я вам у ніжки поклонюся. Безневинна душа мучиться в чужому світі…

Є ще одна прикмета… Я забула… Коли у неї щось болить, вона тягне пісню. Без слів. Один голос. А розмовляти вона не може… Коли болить, тягне голосом: а-а-а… Жаліється…

А… а… а…»

Марія Вовчок, сусідка

Три монологи про стародавній страх і про те, чому один чоловік мовчав, коли говорили жінки

Сім’я К-вих. Мати і дочка. І чоловік, який не сказав ні слова (чоловік дочки).

Дочка:

«– Я попервах день і ніч плакала. Хотілося плакати і говорити… Ми з Таджикистану, з Душанбе. Там війна…

Мені про це не можна… Я дитинку чекаю, я – вагітна. Але я вам розповім… Заходять удень в автобус із перевіркою паспортів. Звичайні люди, тільки з автоматами. Подивляться документи і виштовхують з автобуса чоловіків. І тут же, біля дверей… стріляють. Навіть не відводять убік. Я ніколи б сама не повірила. А я це бачила. Бачила, як вивели двох чоловіків, один зовсім молодий, красивий, він їм щось кричав. По-таджицькому, по-російськи… Кричав, що у нього дружина недавно народила, що троє маленьких дітей удома. А вони тільки сміялися, теж молоді, зовсім молоді. Звичайні люди, тільки з автоматами. Він упав… Він їм кросівки цілував… Усі мовчали, весь автобус. Тільки від’їхали: та-та-та… Боялась озирнутися… (Плаче.)

Мені про це не можна… Я дитинку чекаю. Але я вам розповім… Про одне прошу: Не називайте моє прізвище, а ім’я – Світлана. У нас там родичі залишились. Їх уб’ють… Я раніше думала, що у нас ніколи вже війни не буде. Велика країна, улюблена. Найсильніша! Раніше нам казали, в радянській країні, що ми бідно живемо, скромно, тому що пройшла велика війна, народ постраждав, зате тепер у нас могутня армія, нас ніхто не чіпатиме. Не переможе! А ми почали стріляти одне в одного… Зараз не така війна, як раніше. Ту війну наш дід згадував, він до Німеччини дійшов. До Берліна. Зараз сусід стріляє в сусіда, хлопчики разом у школі вчились, і вони вбивають один одного, ґвалтують дівчаток, із якими в школі поруч сиділи. Всі збожеволіли…

Наші чоловіки мовчать. Чоловіки мовчать, вони вам нічого не скажуть. Їм кричали вслід, що вони, як жінки – тікають. Боягузи! Батьківщину зраджують. А де їхня вина? Хіба це вина, що не можеш стріляти? Не хочеш. У мене чоловік – таджик, йому треба було йти на війну і вбивати. А він: “Поїдемо-поїдемо. Я не хочу на війну. Мені не потрібен автомат”. Він полюбляє теслювати, доглядати за кіньми. Він не хоче стріляти. У нього душа така… Полювання теж не любить. Там його земля, розмовляють його мовою, а він поїхав. Тому що не хоче вбивати іншого таджика, такого, як і він сам. Незнайому йому людину, людину, яка його нічим не образила… Там він навіть телевізор не слухав. Затуляв вуха… Але йому тут самотньо, там рідні брати воюють, одного вже вбили. Там його мати живе. Сестри. Їхали ми сюди в душанбинському поїзді, шибок немає, холоднеча, не топлять, стріляти не стріляли, але по дорозі у вікна каміння кидали, шибки били: “Росіяни, забирайтеся! Окупанти! Досить нас грабувати!” А він же таджик, і він це все чув. І діти наші чули. Дівчинка в нас навчалася в першому класі, вона була закохана в хлопчика. Таджика. Приходить зі школи: “Мамо, а хто я – таджичка чи росіянка?” Їй не пояснити…

Мені про це не можна… Але я вам розповім… У них памірські таджики воюють із кулябськими таджиками. Вони – всі таджики, у них один Коран, одна віра, але кулябці вбивають памірців, а памірці вбивають кулябців. Спочатку вони на площі збиралися, кричали, молились. Я хотіла зрозуміти, я теж туди пішла. Запитала у людей похилого віку: “Проти кого ви виступаєте?” Вони відповіли: “Проти парламенту. Нам сказали, що це дуже погана людина – Парламент”. Потім площа спорожніла, і почали стріляти. Якось одразу стала інша країна, незнайома. Схід! А до цього нам здавалося, що живемо на своїй землі. За радянськими законами. Там стільки російських могил залишилось, а на них нікому плакати… Худобу пасуть на російських кладовищах… Кіз… Росіяни похилого віку по смітниках бродять, підбирають…

Працювала я в пологовому будинку, медсестрою. Нічне чергування. Жінка народжує, важко народжує, кричить… Вбігає санітарка… В нестерильних рукавичках, у нестерильному халаті… Що сталося? Що! Щоб у такому вигляді в пологову залу?! “Дівчатка, бандити!” А вони в чорних масках, зі зброєю. І відразу до нас: “Дай наркотики! Дай спирт!” – “Немає наркотиків, немає спирту!” Лікаря до стінки – давай! І тут жінка, яка народжувала, з полегшенням закричала. Радісно. І дитинка заплакала, вона тільки-тільки з’явивсь… Я над нею нахилилась, я навіть не запам’ятала, хто це був: хлопчик чи дівчинка? У неї ще ні імені, нічого. І ці бандити до нас: хто вона – кулябка чи памірка? Не хлопчик чи дівчинка, а кулябка чи памірка? Ми – мовчимо… А ці кричать: “Хто вона?!” Ми – мовчимо. Тоді вони хапають це дитинча, воно, може, хвилин п’ять-десять усього і побуло на цьому світі, і викидають у вікно… Я медсестра, я не раз бачила, як помирають діти. А тут… Ледве серце не вилетіло з грудей… Мені це не можна згадувати… (Знову починає плакати.) Після цього випадку… У мене екзема на руках висипала. Вени набрякли. І така байдужість до всього, не хотілося вставати з ліжка. Підійду до лікарні й назад повертаю. А я вже сама дитинку чекала… Як жити? Як там народжувати? Приїхали сюди… До Білорусі… Наровля – тихе містечко, маленьке. І більше не питайте… Не чіпайте мене… (Замовкає.) Зачекайте… Хочу, щоб ви знали… Я Бога не боюсь. Я людини боюсь… Попервах ми тут питали: “Де у вас радіація?” – “Де стоїте, там радіація”. Так це ж уся земля?! (Витирає сльози.) Люди виїхали. Їм страшно.

А мені тут не так страшно, як там. Ми залишилися без батьківщини, ми – нічиї. Німці всі поїхали до Німеччини, татари, коли їм дозволили, – в Крим, а росіяни нікому не потрібні. На що сподіватися? Чого чекати? Росія ніколи не рятувала своїх людей, тому що велика, нескінченна. Чесно кажучи, я і не відчуваю, що моя батьківщина – Росія, ми виховувалися по-іншому: наша Батьківщина – Радянський Союз. Ось і не знаєш тепер, як душу врятувати? Ніхто не клацає тут затвором – вже добре. Нам тут будинок дали, чоловікові – роботу. Написала листа своїм знайомим, вони вчора теж приїхали. Назовсім. Приїхали ввечері й боялися вийти з будівлі вокзалу, дітей не пускали, сиділи на своїх валізах. Чекали ранку. А потім бачать: люди ходять по вулицях, сміються, курять… Їм показали нашу вулицю, провели до самого нашого будинку. Вони не могли прийти до тями, бо ми там відвикли від нормального життя, від мирного. До того, що ввечері можна ходити по вулицях. Можна сміятись… А вранці вони сходили в гастроном, побачили масло, вершки, і там же, в магазині – це все вони самі нам розповідали – купили п’ять пляшок вершків і тут же їх випили. На них дивились, як на божевільних. А вони ні вершків, ні масла два роки не бачили. Там хліба не купиш. Там – війна… Це не можна пояснити людині, яка війни не знає… Тільки з кіно…

У мене там душа була мертва… Кого б я там народила з мертвою душею?

Тут людей мало… Будинки порожні… Живемо під лісом… Я боюся, коли багато людей. Як на вокзалі… Під час війни… (Заплакала ридма і замовкла.)»

Мати:

«– Тільки про війну… Тільки про війну можу говорити… Чому сюди приїхали? На чорнобильську землю? Тому що звідси нас вже не виженуть. Із цієї землі. Вона вже нічийна, Бог її забрав. Люди її залишили.

У Душанбе працювала я заступником начальника вокзалу, і був іще один заступник, таджик. Наші діти разом росли, вчилися, ми сиділи за одним святковим столом: Новий рік, Першотравень… День Перемоги… Разом пили вино, плов їли. Він до мене звертався: “Сестро. Сестричко. Моя російська сестро”. І ось він приходить, а ми сиділи в одному кабінеті, зупиняється перед моїм столом і кричить:

– Коли ти, нарешті, в свою Росію ушиєшся? Це – наша земля!

У ту хвилину я думала, що мій розум не витримає. Підскочила до нього:

– Куртка на тобі звідки?

– Ленінградська, – відповів від несподіванки.

– Знімай російську куртку, гад! – здираю з нього куртку. – Звідки шапка? Хвалився, що з Сибіру надіслали! Знімай шапку, гад! Сорочку давай! Штани! Їх на московській фабриці шили! Вони теж російські!

До трусів би роздягла. Здоровенний чолов’яга, я йому по плече, а тут – звідки сила взялася – все б із нього здерла. Навколо вже люди зібралися. Він волає:

– Іди від мене, скажена!

– Ні, віддавай усе моє, російське! Я все своє заберу! – Я ледве не збожеволіла. – Шкарпетки знімай! Туфлі!!

Працювали ми вдень і вночі… Потяги йдуть переповнені – тікають люди… Багато російських людей рушило з місця… Тисячі! Десятки тисяч! Сотні! Ще одна Росія. Відправила я о другій годині ночі московський поїзд, залишилися в залі діти з міста Кургана-Тюбе, не встигли на московський. Я їх зачинила, сховала. Підходять до мене двоє. З автоматами.

– Ой, хлопці, що ви тут робите? – А у самої серце затремтіло.

– Сама винна, у тебе всі двері навстіж.

– Я поїзд відправляла. Не встигла зачинити.

– Що там за діти?

– Це наші, душанбинські.

– А може, вони з Кургана? Кулябські?

– Ні-ні. Наші.

Пішли. А якби відчинили залу? Вони б усіх… І мені заодно – кулю в лоб! Там одна влада – людина з рушницею. Посадила я дітей уранці на Астрахань, наказала, щоб їх везли як кавуни, двері не відчиняли. (Спочатку мовчить. Потім довго плаче.) Хіба є що-небудь страшніше за людину? (Знову замовкає.)

Вже, коли тут ішла по вулиці, через хвилину оглядалася, мені здавалося, що хтось за спиною напоготові… Чекає. Дня там не минало, щоб я про смерть не думала… Завжди з дому в усьому чистому виходила – в свіжовипраній блузці, спідниці, в чистій білизні. А раптом уб’ють! Зараз по лісі ходжу сама і нікого не боюся. Людей в лісі немає, жодної людини. Іду, згадую: чи то було все це зі мною, чи то ні? Інший раз мисливців зустрінеш: із рушницею, собакою і дозиметром. Це теж люди з рушницею, але не такі, вони за людиною не ганяються. Стрілянину почую – знаю, що по воронах стріляють або зайця женуть. (Мовчить.) Тому мені тут не страшно… Я не можу боятися землі, води… Я людини боюся… Там вона за сто доларів на базарі купує автомат…

Я згадую хлопця. Таджика… Він гнався за іншим хлопцем… За людиною гнався! Як він біг, як дихав, я відразу зрозуміла, що він хоче вбити… Але той сховався… І втік… І ось цей повертається, йде повз мене і каже: “Мати, де у вас тут можна води попити?” Зазвичай так питає, як нічого й не сталось. У нас на вокзалі бачок із водою стояв, я йому показала. І ось дивлюся йому в вічі й кажу-кажу: “Навіщо ви один за одним ганяєтеся? Навіщо вбивати?” І йому ніби навіть соромно стало. “Ну, мати, ти давай тихіше”. А коли вони разом, вони інші. Будь вони вдвох або втрьох, поставили б мене до стінки. З однією людиною ще можна говорити…

Із Душанбе приїхали в Ташкент, а далі треба – в Мінськ. Немає квитків – і все! У них хитро влаштовано, поки хабар не даси, в літак не сядеш, нескінченні причіпки – то до ваги, то до об’єму: це не можна, те прибери. Два рази на ваги ганяли, ледве зрозуміла. Гроші всунула… “Ось так би давно, а то сперечається тут”. Як усе просто! А до цього… Контейнер у нас – дві тонни, змусили розвантажити. “Ви їдете з гарячої точки, може, зброю везете? Анашу?” Я пішла до начальника й у нього в приймальні познайомилася з хорошою жінкою, вона мене перша напоумила: “Нічого ви тут не доб’єтеся, а будете вимагати справедливості, ваш контейнер викинуть у поле і вони пограбують то, що ви привезли”. Ну що робити? Ніч не спали, розвантажилися, що у нас там: шмотки, матраци, старі меблі та старий холодильник, два мішки книг. “Ви, напевно, цінні книги везете?” Подивилися – “Що робити?” Чернишевського, “Піднята цілина” Шолохова… Посміялись. “А скільки у вас холодильників?” – “Один, та й той нам розбили”. – “Чому не взяли декларації?” – “Ну звідки нам було знати? Вперше з війни їдемо”. Ми втратили відразу дві батьківщини – свій Таджикистан і Радянський Союз…

Ходжу по лісі, думаю. Наші все біля телевізора сидять: як там? Що там? А я не хочу.

Було життя… Інше життя… Я там вважалася великою людиною, є у мене військове звання – підполковник залізничних військ. Тут сиділа безробітна, поки не влаштувалася прибиральницею в міськраді. Підлоги мию… Пройшло життя… А на друге у мене вже немає сил… Одні нас тут жаліють, інші незадоволені: “Біженці картоплю крадуть. Ночами викопують”. У ту війну, моя мама згадувала, люди більше одне одного жаліли. Нещодавно під лісом коня дикого знайшли. Мертвого. В іншому місці – зайця. Вони були не вбиті, мертві. Про це всі занепокоїлись. А знайшли мертвого бомжа, якось непомітно пройшло. До мертвої людині люди всюди звикли…»

Олена М. – з Киргизії. На порозі будинку, як для фотографії, поруч із нею сиділи її п’ятеро дітей і кіт Метелиця, якого вони з собою привезли.

«Ми їхали – як з війни…

Схопили речі, кіт за нами до вокзалу йшов слід у слід, кота забрали. Їхали поїздом дванадцять діб, в останні два дні залишалась у нас тільки капуста квашена в банках і окріп. Хто з ломом, хто з сокирою, хто з молотком – чергували біля дверей. Скажу вам так… Однієї ночі напали на нас бандити. Мало не вбили. За телевізор, за холодильник тепер можуть убити. Ми їхали – як з війни, хоча в Киргизії, де ми жили, поки що не стріляють. Була різанина в місті Ош… киргизів із узбеками… Якось воно швидко затихло. Зачаїлося. Але щось у повітрі носиться. На вулицях… Скажу вам… Гаразд ми, росіяни, але й самі киргизи бояться… У них черги за хлібом, ось вони і кричать: “Росіяни, забирайтеся додому! Киргизія – для киргизів!” – і виштовхують із черги. І ще щось по-киргизькому, ну, таке, що, мовляв, їм самим хліба не вистачає, а треба нас годувати. Я їхню мову погано розумію, вивчила кілька слів, щоб на базарі поторгуватися…

У нас була Батьківщина, тепер її немає. Хто я? Мама – українка, тато – росіянин. Народилась і виросла в Киргизії, вийшла заміж за татарина. Хто мої діти? Яка у них національність? Ми всі перемішалися, наша кров змішалась. У паспорті у мене і у дітей записано – росіяни, а ми – не росіяни. Ми – радянські! Але тієї країни, де я народилася, немає. Немає ні того місця, що ми називали батьківщиною, ні того часу, який теж був нашою батьківщиною. Ми тепер – як кажани. У мене п’ятеро дітей: старший син – у восьмому класі, молодша дівчинка – в дитячому садку. Я їх сюди привезла. Нашої країни немає, а ми – є.

Я там народилася, виросла. Будувала завод, працювала на заводі. “Їдь туди, де твоя земля, а тут усе наше”. Нічого не давали взяти, крім дітей: “Тут усе наше”. А де моє? Тікають люди. Їдуть. Усі російські люди. Радянські. Вони ніде не потрібні, їх ніхто не чекає.

А я колись щаслива була. Всі мої діти від любові… Я їх так народжувала: хлопчик, хлопчик, хлопчик, потім – дівчинка, дівчинка. Більше говорити не буду… Заплáчу… (Але додає ще кілька слів.) Ми будемо жити тут. Тепер тут – наш дім. Чорнобиль – наш дім. Наша батьківщина… (Раптом усміхається.) А птахи тут такі, як і у нас. І пам’ятник Леніну стоїть… (І біля хвіртки, вже прощаючись.) Рано-вранці в сусідньому будинку стукають молотками, дошки з вікон знімають. Зустрічаю жінку: “Звідки ви?” – “З Чечні”. Нічого не говорить. Ходить у чорній хустці.

Мене люди зустрічають… Дивуються… Не розуміють. Що ти, мовляв, робиш зі своїми дітьми, ти їх убиваєш. Ти – самогубець. Я не вбиваю, я їх рятую. Он, у сорок років уся сива… У сорок років! Одного разу німецького журналіста в будинок привели, і він запитав: “Привезли б ви дітей туди, де чума або холера?” Так то ж чума і холера… А цього страху, який тут, я не знаю. Не бачу. Немає його в моїй пам’яті…

Я людей боюся… Людини з рушницею…»

Монолог про те, що тільки у злі людина вправна, але вона проста і доступна в нехитрих словах любові

«Тікав я… Тікав од світу… Попервах на вокзалах ошивався, вокзали подобалися, тому що людей багато, а ти один. Потім у газетах прочитав – і сюди. Тут вільно. Я б сказав – рай. Людей немає, самі звірі ходять. Живу серед звірів і птахів. Хіба я самотній?

Власне життя забув… Не розпитуйте… Що читав у книжках – пам’ятаю, і про що інші люди розповідали – пам’ятаю, а своє життя забув. Діло було молоде… Гріх на мені… Немає такого гріха, який би Господь не пробачив за щирість принесеного покаяння. Так-то… Люди несправедливі, а Господь многотерпеливий і многомилостивий…

Чому? Немає відповіді… Людина не може бути щасливою. Не мусить. Побачив Господь самотнього Адама і дав йому Єву. Для щастя, а не для гріха. А у людини не виходить бути щасливою. Я от не люблю сутінків. Ось цей перехід, як зараз… Від світла до ночі… Подумаю і не можу зрозуміти, де я був раніше… Де моє життя? Так-то… Мені байдуже: можу жити і можу не жити. Життя людини, як трава, розквітає, висушується і вмітається у вогонь. Я полюбив мислити… Тут можна однаково загинути і від звіра, і від холоду. І від дум. На десятки кілометрів жодної людини. Біса виганяють постом і молитвою. Піст – для плоті, молитва – для душі. Але я ніколи не буваю самотнім, віруюча людина не може бути самотньою. Так-то… Їжджу по селах… Раніше знаходив макарони, борошно. Олію і консерви. Тепер на могилках жебракую. Мертвим залишають попоїсти, попити. А воно їм не потрібне… І вони на мене не ображаються… На полі – дике жито. У лісі – гриби, ягоди. Тут вільно. Багато читаю.