Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього)

Розділ перший

Земля мертвих

Монолог про те, навіщо люди згадують

«У мене теж є питання. Сам я відповісти на нього не можу…

Але ви взялися про це писати… Про це? А я не хотів би, щоб про мене це знали. Що там пережив… З одного боку, є бажання відкритися, виговоритись, а з іншого, – відчуваю, як я оголююсь, а мені б цього не хотілося.

Пам’ятаєте, у Толстого? П’єр Безухов такий вражений після війни, що йому здається: він і весь світ змінилися назавжди. Але минає якийсь час, і він зауважує за собою, що знову так само лає кучера, так само бурчить. Навіщо тоді люди згадують? Щоб відновити істину? Справедливість? Звільнитись і забути? Розуміють, що вони – учасники грандіозної події? Або шукають у минулому захисту? І це при тому, що спогади – тендітна річ, ефемерна, це не точні знання, а здогад людини про саму себе. Це ще не знання, це тільки почуття.

Я мучився, рився в пам’яті і згадав…

Найстрашніше зі мною було в дитинстві… Це – війна…

Пам’ятаю, як ми, пацани, грали в “тата і мами”: роздягали малюків і клали їх одне на одного… Це були перші діти, що народилися після війни. Все село знало, які слова вони вже говорять, хто почав ходити, тому що за війну дітей забули. Ми чекали появи життя. “У тата і мами” – так називалася наша гра. Ми хотіли побачити появу життя… А нам самим було по вісім-десять років…

Я бачив, як жінка сама себе вбивала. У кущах біля річки. Брала цеглину і била себе по голові. Вона була вагітна від поліцая, якого все село ненавиділо. Ще дитиною я бачив, як народжуються кошенята. Допомагав матері тягнути теля з корови, водив на злучку до кабана нашу свиню… Пам’ятаю… Пам’ятаю, як привезли вбитого батька, на ньому светр, мама сама його плела, батько, мабуть, був розстріляний із кулемета чи автомата, і щось криваве просто шматками вилазило з цього светра. Він лежав на нашому єдиному ліжку, більше покласти було нікуди. Потім його поховали перед будинком. І земля не пух, а важка глина. З грядок для буряків. Кругом ішли бої. На вулиці лежали вбиті коні й люди…

Для мене це настільки заборонені спогади, що я не говорив про них уголос…

Тоді я сприймав смерть так само, як і народження. У мене було приблизно однакове почуття, коли з’явилося теля з корови… З’являлися кошенята. І коли жінка в кущах убивала себе… Чомусь це здавалося мені одним і тим же, однаковим. Народження і смерть…

Я пам’ятаю з дитинства, як пахне в домі, коли ріжуть кабана… Ви тільки зачепили мене, і я вже падаю, падаю туди. У кошмар… У жах… Лечу…

Ще пам’ятаю як нас, маленьких, жінки брали з собою в лазню. У багатьох жінок і в моєї матері – випадали матки (ми це вже розуміли), вони підв’язували їх ганчірками. Я це бачив… Матки виходили від важкої роботи. Чоловіків не було, їх на фронті, в партизанах перебили, коней не було теж, жінки тягали плуги на собі. Переорювали свої городи, колгоспні поля. Коли я виріс, і в мене траплялася близькість із жінкою, я це згадував… Те, що бачив у лазні…

Хотів забути. Все забути… Забував… Я думав, що найстрашніше зі мною вже сталося. Це війна. І я захищений, я тепер захищений. Своїм знанням, тим, що там… тоді… пережив. Але…

Я поїхав у чорнобильську зону… Багато разів уже був там… І там зрозумів, що я безпорадний. І я руйнуюся від цієї своєї безпорадності. Від того, що я не впізнаю світ, в якому все змінилося. Навіть зло інше. Минуле мене вже не захищає. Не заспокоює… У ньому немає відповідей. А раніше вони були… (Замислюється.)

Навіщо люди згадують? Але я поговорив із вами, щось промовив словами… І щось зрозумів. Я тепер не такий самотній. А як це в інших?»

Петро С., психолог

Монолог про те, що можна поговорити і з живими, і з мертвими

«Вночі вовк у двір увійшов… У вікно глянула – стоїть і світить очима. Фарами…

Я до всього звикла. Сім років живу сама, сім років, як люди поїхали. Вночі, буває, сиджу, поки не світає, і думаю, думаю. І сьогодні всю ніч на ліжку гачком сиділа, а потім вийшла подивитись, яке сонечко. Що я вам скажу? Найсправедливіша річ на світі – смерть. Ніхто ще не відкупився. Земля всіх приймає: і добрих, і злих, і грішників. А більше справедливості на цьому світі немає. Я тяжко і чесно все життя трудилася. Щиро жила. А мені справедливість не випадала. Бог десь ділив, поки до мене черга дійшла – у нього вже нічого не залишилося, що мені дати. Молодий може померти, а старий – мусить… Ніхто не безсмертний – ні цар, ні купець… Спочатку я людей чекала, думала – всі повернуться. Ніхто на вік не виїжджав, їхали на час. А тепер смерті чекаю. Померти не важко, а страшно. Церкви немає, і батюшка не приїжджав. Нікому мені віднести свої гріхи…

Перший раз сказали, що у нас радіація, так ми думали, це хвороба якась, хто захворіє – відразу помирає. Ні, кажуть, щось таке, що на землі лежить і в землю лізе, а побачити не можна. Звір, може, бачить і чує, а людина – ні. А це неправда! Я бачила… Цей цезій у мене на городі валявся, поки дощ його не намочив. Колір у нього такий чорнильний… Лежить і переливається шматочками… Прибігла з колгоспного поля і пішла на свій город. І такий шматочок синій… А через двісті метрів іще один. Завбільшки з хустинку, що у мене на голові. Крикнула я сусідці, іншим бабам, ми все оббігали. Всі городи, поле навколо… Гектарів два… Може, чотири великих шматочки знайшли. А один був червоного кольору… Наступного дня посипав дощ. Із самого ранку. І до обіду їх не стало. Приїхала міліція, а вже не було чого показати. Тільки розповідали… Шматочки ось такі… (Показує руками.) Як моя хусточка. Сині та червоні.

Ми не сильно боялися цієї радіації… Коли б ми її не бачили, не знали, може, і боялись, а коли подивилися, то вже не так страшно. Міліція з солдатами трафаретки поставила. У когось біля будинку, десь на вулиці – написали: сімдесят кюрі, шістдесят кюрі… Століття жили на своїй картоплі, на бýльбачці, а тут сказали – не можна! І цибульку не дозволяють, і морквину. Кому біда, кому сміх… Працювати на городі радили в марлевих пов’язках і гумових рукавичках. А золу з печі закопувати. Ховати. О-о-о… А тоді ще один поважний учений приїхав і виступив у клубі, що дрова треба мити… Диво! Відсохли б мої вуха! Наказали перепрати підковдри, простирадла, фіранки… Так вони ж у хаті! У шафах і скринях. А яка в хаті радіація? За склом? За дверима? Диво! Ти знайди її в лісі, в полі… Колодязі позачиняли на замок, обернули целофановою плівкою. Вода – “брудна”… Яка вона брудна, вона така чиста-чиста! Наговорили мішок. Ви всі помрете… Треба їхати… Евакуюватися…

Налякалися люди. Набралися страху. Деякі давай по ночах своє добро закопувати. І я свій одяг склала… Червоні грамоти за мою чесну працю та копійку, яка у мене була, на чорний день зберігалася. Така печаль! Така печаль переїдала серце! Щоб я так померла, як я правду вам кажу! А тут чую, що в одному селі солдати людей евакуювали, а дід із бабою залишилися. Перед тим днем, як людей підняли, погнали автобуси, вони взяли корівку і подалися до лісу. Перечекали там. Як під час війни. Коли село карателі палили… Звідки те лихо береться? (Плаче.) Неміцне наше життя. Рада не плакати, так сльози течуть.

О! Подивіться у вікно: сорока прилетіла. Я їх не жену. Хоч, буває, що сороки у мене яйця з сараю тягають. Все одно не жену. У нас тепер в усіх одна біда. Нікого не жену! Вчора заєць прибігав…

От якби щодня в хаті були люди. Тут недалеко, в іншому селі, теж баба одна живе, я говорила, щоб до мене переходила. Що допоможе, а що ні, але хоча б заговорити до когось. Покликати… Вночі все у мене болить. Ноги крутить, як мурашки бігають, це нерв по мені ходить. Так я візьму що в руки… Жменьку зерна… І хруп, хруп. Нерв тоді заспокоюється. Що я вже напрацювалася за своє життя, нагорювалася. Всього вистачило, і нічого не хочу. Якби померла, то і відпочила б. Як там душа… а тілу спокійно буде. І дочки в мене, і сини. Всі в місті. А я нікуди звідси не хочу! Дав Бог роки, а не дав долі. Я знаю, що докучає стара людина, діти потерплять, потерплять і скривдять. Радість від дітей – поки вони малі. Наші жінки, які поїхали в місто, всі плачуть. То невістка ображає, то дочка. Повернутися хочуть. Мій хазяїн тут… Лежить на могилках… Якби не лежав тут, то жив би в іншому місці. І я з ним. (Раптом весело.) А що їхати? Тут добре! Все росте, все цвіте. Від мошки до звіра – все живе.

Я все вам згадаю… Летять літаки і летять. Щодня. Низько-низько над головами. Летять на реактор. На станцію. Один за одним. А у нас – евакуація. Переселення. Штурмують хати. Люди позачиняли, поховалися. Худоба реве, діти плачуть. Війна! А сонечко світить… Я сіла і не виходжу з хати, щоправда, на ключ не замикала. Постукали солдати: “Що, хазяйко, зібралася?” Питаю: “Силою будете мені руки і ноги пов’язувати?” Помовчали, помовчали і пішли. Молоденькі-молоденькі. Діти! Баби на колінах перед хатами повзали. Молилися. Солдати під руки одну, другу – і в машину. А я пригрозила, який до мене доторкнеться, силу свою покаже, той києм отримає. Лаялася! Кріпко лаялася! Не плакала. В той день я – ні сльозинки.

Сиджу в хаті. То крик. Крик! А то стало тихо… Затихло. Я в той день… У перший день я не вийшла з хати…

Розповідали: йшла колона людей… І йшла колона худоби. Війна!

Мій хазяїн полюбляв сказати, що людина стріляє, а Бог кулі носить. Кому яка доля! Молоді, що повиїжджали, вже деякі повмирали. На новому місці. А я з кийочком – ходжу. Тупаю. Нудно стане, поплачу. Село порожнє… А птахи тут усякі… Літають… І лось іде хоч би що… (Плаче.)

Я все згадаю… Люди повиїжджали, а кішок і собак залишили. Перші дні я ходила і розливала всім молоко, а кожному собаці давала шматок хліба. Вони стояли біля своїх дворів і чекали господарів. Чекали людей довго. Голодні кішки їли огірки… Їли помідори… До осені я у сусідки косила траву перед хвірткою. Паркан упав, паркан їй прибила. Чекала людей… Жив у сусідки песик, звали Жучок. “Жучку, – прошу, – якщо перший людей зустрінеш, – то крикни мені”.

Вночі сниться, що я евакуююсь… Офіцер кричить: “Хазяйко, ми скоро все будемо спалювати і закопувати. Виходь!” І везуть мене кудись, у якесь незнайоме місце. Незрозуміле. Це і не місто, і не село. І не земля…

Трапилась історія… Був у мене хороший котик. Звали Васько. Взимку голодні щури напали, немає порятунку. Під ковдру лізли. Зерно в бочці – дірку прогризли. Так Васько врятував. Без Васька б загинула… Ми з ним поговоримо, пообідаємо. А тоді пропав Васько… Може, голодні собаки де напали і з’їли? Вони все бігали голодні, поки не повмирали, кішки були такі голодні, що кошенят їли, влітку не їли, а взимку. Прости господи! А одну бабу щури загризли… У своїй хаті. Руді щури… Правда чи ні, а подейкують. Нишпорять тут бомжі… Перші роки добра вистачало: сорочки, кофти, шуби. Бери і вези на товкучку. От вони нап’ються, пісні співають. Мать-перемать. Один звалився з велосипеда і заснув на вулиці. Вранці дві кісточки знайшли та велосипед. Правда чи ні? Не скажу. Балакають.

Тут усе живе. Ну все-все! Ящірка живе, жаба квакає. І черв’як повзає. І миші є! Всі є! Особливо навесні добре. Я люблю, коли бузок цвіте. Черемха пахне. Поки ноги міцно тримали, сама по хліб ходила, в один тільки бік п’ятнадцять кілометрів. Молода бігом би проскакала. Звикла. Після війни ми ходили за насінням на Україну. За тридцять, за п’ятдесят кілометрів. Люди по пуду носили, а я – по три. А тепер по хаті, буває, що не перейду. Старій бабі й улітку на печі холодно. Міліціонери їдуть сюди, перевіряють село, так мені хліба везуть. Тільки що вони тут перевіряють? Живу я і котик. Це вже другий котик у мене. Міліція посигналить, ми з ним зрадіємо. Біжимо. Йому привезуть кісточок. А мене питатимуть: “А якщо наскочать бандити?!” – “Так чим вони у мене розживуться? Що візьмуть? Душу? У мене тільки душа”. Хороші хлопчики. Сміються. Батарейки до приймача привезли, я тепер радіо слухаю. Людмилу Зикіну люблю, та щось вона рідко зараз співає. Видно, постаріла, як і я. Мій хазяїн любив сказати… Так іще говорив: закінчено бал – і скрипки в торбу!

Розповім я, як котика собі знайшла. Не стало мого Васька… І день чекаю, і два… І місяць… Ну зовсім, було, я сама залишилася. Ні до кого і заговорити. Пішла по селу, по чужих садках кличу: Васько, Мурка… Васько! Мурка! Попервах багато їх бігало, а потім десь пропали. Знищилися. Смерть же не розбирає… Всіх приймає земелька… І ходжу я, і ходжу. Два дні кликала. На третій день – сидить під магазином. Ми переглянулися… Він радий, і я рада. Тільки що він слово не скаже. “Ну, ходім, – прошу, – ходім додому”. Сидить… Няв… Я давай його просити: “Що ти будеш тут сам? Вовки з’їдять. Розірвуть. Ходім. У мене яйця є, сало”. От як пояснити? Кіт людської мови не розуміє, а як він тоді мене зрозумів? Я йду попереду, а він біжить позаду. Няв… “Відріжу тобі сала”. Няв… “Будемо жити вдвох”. Няв… “Назву тебе Васьком”. Няв… І от ми з ним вже дві зими перезимували…

Вночі присниться – хтось покликав… Голос сусідки: “Зіно!” Помовчить… І знову: “Зіно!”

Сумно мені зробиться, я поплачу…

Зайду на могилки. Мама там лежить… Донечка мала… У війну від тифу згоріла. Тільки ми занесли її на могилки, закопали, як вийшло з-за хмар сонечко. І світить-світить. Хоч ти повернись і відкопай. Хазяїн мій там… Федя… Посиджу біля всіх. Позітхаю. А поговорити можна і з живими, і з мертвими. Мені ніякої різниці. Я і тих, і інших чую. Коли ти сама… І коли печаль… Сильна печаль…

Біля самих могилок учитель Іван Прохорович Гавриленко жив, він до сина в Крим поїхав. За ним – Петро Іванович Міуський. Тракторист. Стахановець, колись усі в стахановці вибивалися. Золоті руки. З дерева мережива стругав. Будинок – на все село будинок. Лялька! Ой, мене і жалість брала, кров піднялася, коли його руйнували. Закопували. Офіцер кричав: “Не сумуй, мати. Будинок на “плямі стоїть”. А сам – п’яний. Підходжу – це він плаче: “Ти, мати, йди! Іди!” Прогнав. А там далі садиба Михайла Михальова, він котли топив на фермі. Михайлика не стало швидко. Поїхав – і відразу помер. За ним – будинок зоотехніка Степана Бихова стояв… Згорів! Уночі злі люди підпалили. Мешканці. І Степан довго не пожив. Під Могильовом, де діти живуть, похований. Друга війна… Стільки ми людей утратили! Ковальов Василь Макарович, Анна Коцура, Максим Никифоренко… Колись весело жили. На свята – пісні, танці. Гармошка. А зараз – як у в’язниці. Я, буває, заплющу очі й ходжу по селу… Ну, яка, кажу їм, тут радіація, коли і метелик літає, і джміль дзижчить. І мій Васько мишей ловить. (Плаче.)

А моя ти любонько, зрозуміла ти мою печаль? Понесеш людям, а мене, може, вже й не буде. Знайдуть у земельці… Під корінням…»

Зінаїда Євдокимівна Коваленко, самосел

Монолог про ціле життя, написаний на дверях

«Я хочу засвідчити…

Це було тоді, десять років тому, і щодня відбувається зі мною зараз. Тепер… Це завжди зі мною.

Ми жили в місті Прип’яті. У самому цьому місті, який знає зараз увесь світ. Я не письменник. Але я свідок. Ось як це було… З самого початку…

Ти живеш… Звичайна людина. Маленька. Така, як усі навколо – йдеш на роботу і приходиш із роботи. Отримуєш середню зарплату. Раз на рік їздиш у відпустку. У тебе – дружина. Діти. Нормальна людина! І одного дня ти раптово перетворюєшся на чорнобильську людину. На дивовижу! На щось таке, що всіх цікавить і нікому невідоме. Ти хочеш бути як усі, а вже не можна. Ти не можеш, тобі вже не повернутися в колишній світ. На тебе дивляться іншими очима. Тобі задають питання: там було страшно? Як горіла станція? Що ти бачив? І взагалі, чи можуть у тебе бути діти? Дружина від тебе не пішла? На перших порах ми всі перетворилися на рідкісні експонати. Саме слово «чорнобилець» досі – як звуковий сигнал. Усі повертають голову в твій бік… Звідти!

Це були відчуття перших днів. Ми втратили не місто, а ціле життя.

Поїхали з дому на третій день… Реактор горів… Запам’яталося, що хтось із знайомих сказав: «Пахне реактором». Невимовний запах. Але про це все читали в газетах. Перетворили Чорнобиль на фабрику жахів, а насправді, на мультик. А його зрозуміти треба, тому що нам із ним жити. Я розповім лише своє…

Було так… Оголосили по радіо: кішок брати не можна! Дочка – в сльози, від страху втратити свою улюблену кішку стала заїкатися. Кішку в чемодан! А вона в чемодан не хоче, виривається. Обдряпала всіх. Речі брати не можна! Я всі речі не візьму, я візьму одну річ. Тільки одну! Я мушу зняти двері з квартири і відвезти, двері залишити не можу. А вхід заб’ю дошками.

Наші двері… Наш талісман! Сімейна реліквія. На цих дверях лежав мій батько. Не знаю, за яким звичаєм, не скрізь так, але у нас, сказала мені мама, небіжчика треба покласти на двері від його дому. Він так лежить, поки не привезуть труну. Я сидів біля батька всю ніч, він лежав на цих дверях… Дім був відчинений. Усю ніч. І на цих же дверях до самого верху щербини… Як я ріс… Відзначено: перший клас, другий. Сьомий. Перед армією… А поряд – як зростав уже мій син… Моя дочка… На цих дверях усе наше життя записано, як на стародавніх папірусах. Як я їх залишу?

Попросив сусіда, у нього була машина: “Допоможи!” Показав на голову: мовляв, ти, друже, не в собі. Але я їх вивіз. Двері. Вночі. На мотоциклі. Лісовою дорогою… Вивіз через два роки, коли нашу квартиру вже було розграбовано. Очищено. За мною гналася міліція: “Будемо стріляти! Будемо стріляти!” Звичайно, вони прийняли мене за мародера. Двері з власного дому я як украв…

Відправив дочку з дружиною до лікарні. В них по тілу розповзлися чорні плями. То з’являться, то зникнуть. Завбільшки з п’ятак… А нічого не болить… Їх обстежили. Я запитав: “Скажіть, який результат?” – “Не для вас”. – “А для кого ж?”

Навколо тоді всі говорили: помремо-помремо… До двотисячного року білоруси зникнуть. Доньці виповнилося шість років. Якраз у день аварії. Вкладаю її спати, вона мені шепоче на вухо: “Тату, я хочу жити, я ще маленька”. Я думав, вона нічого не розуміє… А вона побачить у дитячому садку няню в білому халаті або в їдальні кухаря – з нею істерика: “Не хочу в лікарню! Не хочу вмирати!” Білий колір не переносила. Ми навіть у новому будинку білі фіранки поміняли.

Ви здатні собі уявити відразу сім лисих дівчаток? Їх у палаті було сім… Ні, годі! Я кінчаю! Коли я розповідаю, у мене відчуття… ось серце підказує: ти чиниш зраду. Тому що я мушу описувати її як чужу… Її муки… Дружина прийшла з лікарні. Не витримала: “Краще б вона померла, ніж так мучитись. Або мені померти, щоб більше не дивитися”. Ні, досить! Я кінчаю! Не в змозі. Ні!

Поклали її на двері… На двері, на яких колись лежав мій батько. Ще не привезли маленьку труну… Вона була маленька, як коробка з-під великої ляльки. Як коробка…

Я хочу засвідчити – моя дочка померла від Чорнобиля. А від нас хочуть, щоб ми мовчали. Наукою, мовляв, іще не доведено, немає банку даних. Треба чекати сотні років. Але моє людське життя… Воно ж менше… Я не дочекаюся. Запишіть. Хоча б ви запишіть: дочку звали Катя… Катруся… Померла в сім років…»

Микола Хомич Калугін, батько

Монолог одного села про те, як кличуть душі неба, щоб із ними поплакати й пообідати

Село Білий Берег Наровлянського району Гомельської області.

Говорять: Анна Павлівна Артюшенко, Єва Адамівна Артюшенко, Василь Миколайович Артюшенко, Софія Миколаївна Мороз, Надія Борисівна Ніколаєнко, Олександр Федорович Ніколаєнко, Михайло Мартинович Лис.

«– Гостоньки до нас… Добрі люди… Не ворожилося на зустріч, ніякого знаку. Буває, долоня свербить – поздоровкаєшся. А сьогодні ніяк не ворожилось. Одне соловейко всю ніч співав – на сонячний день. Ой! Наші баби в момент збіжаться. Он Надя вже летить…

– І пережили все, перетерпіли…

– Ой, не хочу згадувати. Страшно. Виганяли нас, солдати виганяли. Військова техніка понаїхала. Самохідки. Один дід старий… Уже лежав. Помирав. Куди їхати? “Я ось встану, – плакав, – і піду на могилки. Своїми ногами”. Що нам за хати заплатили? Що? Подивіться, яка тут краса! Хто нам за цю красу заплатить? Курортна зона!

– Літаки, вертольоти – гул стояв. КамАЗи з причепами… Солдати. Ну, думаю, почалася війна. З китайцями чи американцями.

– Хазяїн прийшов із колгоспних зборів і каже: “Завтра нас евакуюють”. А я: “Як же картопля? Не викопали ж”. Стукає в двері сусід, і сіли вони з моїм випивати. Випили і давай лаяти голову: “Не поїдемо і крапка. Війну пережили, а тут радіація”. Хоч залазь у цю землю. Не поїдемо!

– Спочатку думали, що всі помремо через два-три місяці. Так нас лякали. Агітували їхати. Слава Богу – живі!

– Слава Богу! Слава Богу!

– Ніхто не знає, що на тому світі. Тут краще… знайоміше. Як моя мама казала: красуєшся, радієш і сваволиш.

– Підемо до церкви, помолимося.

– Виїжджали… Взяла землю з маминої могилки в мішечок. Постояла на колінах: “Прости, що ми тебе залишаємо”. Вночі пішла до неї й не боялася. Люди свої прізвища писали на хатах. На колодах, на паркані. На асфальті.

– Собак солдати вбивали. Стріляли. Бах-бах! Після цього я не можу чути, як кричить живе.

– Я тут бригадирствував. Сорок п’ять років… Жалів людей. У Москву на виставку ми свій льон возили, колгосп посилав. Значок звідти привіз і червону грамоту. Тут до мене з повагою: “Василь Миколайович… Наш Миколайович…” А хто я там, на новому місці? Старий дід… Тут помиратиму, жіночки мені води принесуть, в хаті натеплять. Жалів я людей… Увечері йдуть баби з поля і співають, а я знаю, що вони нічого не отримають. Самі палички на трудодні. А вони співають.

– У селі у нас люди живуть разом. Одним миром.

– Сниться мені сон, це я вже в місті у сина жила. Сон… Що чекаю смерті, піджидаю. І синам наказую: “Повезете мене на наші могилки, хоч п’ять хвилин постійте зі мною біля рідної хати”. І зверху бачу, як сини мене туди везуть…

– Нехай вона отруєна, з радіацією, але це моя батьківщина. Ніде ми більше не потрібні. Навіть птиці своє гніздо миле.

– Докажу… Жила у сина на сьомому поверсі, підійду до вікна, гляну вниз і хрещуся. Здається, що коня чую. Півня… І такий жаль… А то насниться свій двір: корову прив’язую і дою, дою… Прокидаюся… Не хочу вставати. Я ще там. Я то тут, то там.

– Удень ми жили на новому місці, а вночі на батьківщині. Уві сні.

– Взимку ночі довгі, сидимо, буває, і рахуємо: хто вже помер? У місті від нервовості й розладу багато помирало, по сорок-п’ятдесят років – хіба це час смерті? А ми живемо. Молимося щодня Богу, просимо одного – здоров’я.

– Як то кажуть, хто де народився, там і згодився.

– Мій хазяїн два місяці лежав… Мовчав, не відповідав мені. Як образився. Ходжу по двору, повернуся: “Батьку, як ти?” Очі тільки на голос підведе, а мені вже легше. Нехай би лежав, мовчав, а був у хаті. Коли людина вмирає, плакати не можна. Переб’єш їй смерть, буде довго трудитись. Я в шафі свічку взяла і в руки йому вставила. Він узяв і дихає… Очі, бачу, мутні… Не плакала… Про одне просила: “Передай там привіт нашій донечці й моїй любій матусі”. Молилася, щоб нам разом… Деякі Бога і впрохають, а мені він смерті не дав. Живу.

– А я помирати не боюся. Ніхто два рази не живе. І лист відлітає, і дерево падає.

– Бабоньки! Не плачте. У передовиках усі роки ходили. Стахановки. Сталіна пережили. Війну! Якби не сміялись і не тішилися, то давно б повісилися. Значить, розмовляють дві чорнобильські жінки. Одна: “Чула, у нас у всіх тепер білокрів’я?” Інша: “Нісенітниця! Я вчора палець порізала, кров текла червона”.

– У рідному краю, як у раю. А на чужині й сонце не так світить.

– А моя мама колись мене навчила: візьми іконку та переверни її, і щоб вона так три дні повисіла. Хоч де б ти була, обов’язково додому повернешся. У мене було дві корови і дві телиці, п’ятеро свиней, гуси, кури. Собака. Руками голову обхоплю й ходжу по саду. А яблук, яблук-то скільки! Пропало все, тьху, пропало!

– Помила хату, піч побілила… Треба залишити хліб на столі й сіль, миску і три ложечки. Ложок стільки, скільки душ у хаті. Все, щоб повернутися…

– А гребінці у курей були чорні, а не червоні – радіація. І сир не виходив. Місяць жили без сиру. Молоко не кисло, воно в порошок згорталося, білий порошок. Радіація…

– Ця радіація у мене на городі була. Город весь побілів, біленький-біленький, як чимось посипаний. Якимись шматочками… Я думала, може, щось із лісу принесло. Вітер насипав.

– Не хотіли ми виїжджати. Ой, не хотіли! Мужики напідпитку… під колеса кидалися. Начальство ходило по хатах і кожного умовляло. Наказ: “Майно не брати!”

– Худоба три дні не поєна. Не годована. На забій! Приїхав кореспондент із газети: “Як настрій? Як справи?” П’яні доярки ледве його не вбили.

– Голова з солдатами крутиться навколо моєї хати. Лякають: “Виходь або будемо підпалювати! Ану, сюди каністру з бензином!” Забігала – то рушник схоплю, то подушку…

– Ось ви скажіть по науці, як діє та радіація? Говоріть правду, нам усе одно скоро помирати.

– А що ви думаєте, в Мінську її немає, раз вона невидима?

– Привіз онук собачку… Назвали Радій, бо живемо в радіації. І де мій Радій подівся? Завжди біля ніг… Боюся, побіжить за село, вовки з’їдять. Буду сама.

– А під час війни цілу ніч гармати стукають-стукають. Січуть-січуть. Ми земляночки в лісі видовбали. Бомблять і бомблять. Все спалили, сказати б, хати, а то і город, і вишеньки погоріли.

Тільки б не було війни… Як я її боюся!

– У вірменського радіо запитують: “Чи можна їсти чорнобильські яблука?” Відповідь: “Можна, тільки огризки треба глибоко в землю закопувати”. Друге питання: “Скільки буде сім помножити на сім?” Відповідь: “Так тобі будь-який чорнобилець на пальцях порахує”. Ха-ха-ха…

– Дали нам новий будиночок. Кам’яний. Так знаєте, за сім років не забили жодного цвяха. Чужина! Все чуже. Мій хазяїн плакав і плакав. Тиждень працює в колгоспі на тракторі, чекає неділі, а в неділю ляже біля стінки і плаче.

– Більше нас ніхто не обдурить, нікуди ми зі свого місця не рушимо. Магазину немає, лікарні немає. Світла немає. Сидимо при гасовій лампі та при каганці. А нам добре! Ми вдома.

– У місті невістка ходила за мною по квартирі з ганчіркою і витирала дверну ручку, стілець… А все за мої гроші куплене, всі меблі й машина “Жигулі”. Гроші скінчились, і мама не потрібна.

– Гроші наші діти забрали. А що залишилось, інфляція з’їла. Те, що нам віддали за господарство, за хати. За яблуньки.

– У вірменського радіо запитують: “Що таке радіоняня?” – “Це – бабуся з Чорнобиля”. Ха-ха-ха…

– Два тижні я йшла пішки… І корівку свою вела… Люди не пускали в хати. У лісі ночувала.

– Бояться нас. Заразні, кажуть. За що Бог покарав? Розсердився? Живемо не по-людськи, не за божими законами. Караємо одне одного. За це.

– Мої внуки влітку приїжджали… Перші роки не їхали, теж боялись. А тепер відвідують, продукти вже беруть, усе пакують, що даси. “Бабусю, – питали, – а читала ти книгу про Робінзона?” Жив один – так, як і ми. Без людей. Я з собою пів мішка сірників привезла. Сокиру й лопату. А тепер у мене сало, яйця, молоко – все своє. Одне що – цукор не посієш. Землі тут скільки хочеш! Хоч сто гектарів заорюй. А влади ніякої. Тут людині ніхто не заважає. Начальства немає. Ми – вільні.

– З нами і коти повернулись. І собаки. Поверталися разом. Солдати нас не пускали. Омонівці. Так ми вночі… Лісовими стежками. Партизанськими.

– Нічого від держави нам не треба. Все самі виробляємо. Не чіпайте тільки нас! Ні магазину не треба, ні автобуса. За хлібом і сіллю ходимо пішки за двадцять кілометрів. Ми – самі собі.

– Табором повернулися. Три сім’ї… А тут усе розграбовано: піч розбили, вікна, двері зняли. Підлогу. Лампочки, вимикачі, розетки – все викрутили. Нічого живого. Ось цими руками все заново, ось цими руками. Аякже!

– Дикі гуси кричать – весна настала. Сіяти пора. А ми в порожніх хатах… Одне – дахи цілі…

– Міліція кричала. Приїдуть на машинах, а ми – в ліс. Як від німців. Один раз напали на нас із прокурором, так він погрожував, що судитимуть. Я кажу: “Нехай мені дадуть рік тюрми, я відбуду і сюди повернусь”. Їхня справа покричати, а наша – помовчати. Я орден маю – як передовий комбайнер, а він мені погрожує: по десятій статті підеш… Наче я злочинець.

– Щодня мені моя хата снилась. Я поверталася: то копаю город, то ліжко прибираю… І завжди щось знайду: то туфлю, то курчат… На добро все, на радість. На повернення.

– Вночі Бога просимо, а вдень міліціонерів. Запитайте ви у мене: “Що ти плачеш?” А не знаю, чого я плачу. Я рада, що я в своєму дворі живу.

– І пережили все, перетерпіли…

– Я вам анекдот розповім… Указ уряду про пільги чорнобильцям… Тому, хто проживає за двадцять кілометрів од станції, до прізвища додається приставка “фон”. Ті, хто за десять кілометрів, вони вже – Ваша світлість. А ті, хто біля станції вижили, – Ваша ясновельможність. Ну, от і живемо, Ваша світлосте… Ха-ха…

– Добилась я до лікаря: “Миленький, ніжки не ходять. Суглобчики болять”. – “Корівку треба здати, бабо. Молоко отруєне”. – “Ой, ні, – плачу, – ніжки болять, коліна болять, а корівку не віддам. Моя годувальниця”.

– У мене семеро дітей. Усі в містах живуть. Я тут сама. Засумую, сяду під їхніми фотографіями. Поговорю. Всюди сама. Будинок сама пофарбувала, шість банок фарби вклала. Так ось і живу. Виростила чотири сини і три дочки. А чоловік рано помер. Сама.

– Я з вовком зустрічавсь ось так: він стоїть, і я стою. Подивились один на одного, і він убік відскочив. Помчав. Так у мене шапка піднялася від страху.

– Будь-який звір боїться людини. Ти звіра не чіпай, і він тебе обмине. Раніше ходиш по лісі, почуєш голос, біжиш до людей, а зараз людина від людини ховається. Не дай Бог зустріти в лісі людину!

– Все, що в Біблії написано, все виконується. Там і про наш колгосп написано… І про Горбачова… Що буде великий начальник із клеймом на лобі і велика держава розсиплеться. А потім настане Божий суд. Хто в містах живе, всі загинуть, а в селі одна людина залишиться. Людина буде рада людському сліду! Не людині, а лише сліду її…

– А світло у нас – лампа. Гасова. А-а… Баби вже доповіли вам. Уб’ємо кабана, так у льох несемо або у землю закопуємо. В землі м’ясо три дні лежить. Самогонка у нас зі свого жита. З варення.

– У мене два мішки солі. Не пропадемо без держави! Дров повно – навколо ліс. Хата тепла. Лампа горить. Добре! Козу тримаю, козлика, троє свиней, чотирнадцять курей. Землі – вдосталь, трави – вдосталь. Вода є в колодязі. Воля! Нам добре! У нас тут не колгосп, а комуна. Комунізм! Ще одного коника купимо. І тоді ніхто нам більше не потрібен. Одного коника…

– Ми не додому повернулись, як один кореспондент тут був і дивувавсь, а на сто років назад. Серпом жнемо, косою косимо. Молотимо ціпами зерно просто на асфальті. Хазяїн кошики плете. А я взимку вишиваю. Тчу.

– У війну в нашому роду загинуло сімнадцять душ. Двох моїх братів убили. Мама плаче і плаче. А ходила бабуся по селах, жебрала. “Сумуєш? – каже мамі. – Не сумуй. Хто віддав життя за інших, той святий чоловік”. І я все за Батьківщину можу… Тільки вбивати не можу… Я – вчителька, я вчила: любіть людину. Завжди перемагає добро. Діти, вони маленькі, душею чисті.