Брама Расьомон (збірник)

Момотаро

1

Давним-давно, дуже давно в глухих хащах росло величезне персикове дерево. Ні, сказати «величезне» – цього, мабуть, замало. Його віття простягалося за хмари, його коріння доходило до Країни мороку^[67] на самому дні землі. В легенді говориться, що ще під час сотворіння світу бог Ідзанаґі,^[68] щоб одігнати від себе вісім громів на рівнині між Країною мороку і Світом живих, жбурнув у них персиком – от із цього-то персика Віку богів^[69] і виросло величезне персикове дерево.

Відтоді, як існує Всесвіт, це дерево цвіте раз на десять тисяч років і раз на десять тисяч років приносить плоди. Квіти його схожі на ясно-червоні парасолі, облямовані золотими торочками. Плоди – чи треба казати, що і плоди виростають величезні. Та найдивовижніше те, що кожний плід несе в собі замість кісточки немовля.

Давним-давно, дуже давно персикове дерево, розкинувши над горами й долинами свої гілки, геть усі вкриті плодами, купалось у променях сонця. Плоди, що з’являлися раз на десять тисяч років, зріли тисячу років і не падали на землю. Та одного тихого ранку доля в образі священного ворона опустилася на одну з гілок дерева. Ворон почав клювати найменший персик, який тільки-но почав червоніти, й той полетів униз. Він пролетів крізь густі хмари й упав у далеку гірську річку. Розсипаючи білі бризки, річка текла між стрімчаками, звісно, до Країни людей.

Як потрапив до людей персик із немовлям після того, як він покинув глухі хащі далеко в горах? Навряд чи варто докладно про це розповідати. Це знає кожна японська дитина: стара полоскала в гірській річці білизну старого, який пішов у ліс по дрова…

2

Момотаро, що народився з персика, задумав підкорити Оніґасіму – Острів Чортів. Чому він це задумав? Та тому, що йому було гидко працювати в лісі, на річці або в полі, як це робили старий і стара. Почувши про його рішення, старі, яким дуже-таки набрид цей примхливий, химерний хлопчисько, щоб скоріше його позбутися, відразу ж почали споряджати його на війну – дали йому прапор, меч, похідний плащ. Мало того, на вимогу Момотаро в дорогу йому напекли ще пшоняних коржиків.

Отже, Момотаро з переможним виглядом вирушив у похід на Оніґасіму. Йому зустрівся величезний бродячий пес, який забалакав із ним, блискаючи голодними очима.

– Момотаро-сан. Момотаро-сан. Що це висить у тебе на поясі?

– Це пшоняні коржики, кращі за всі коржики в Японії, – гордовито відповів Момотаро. Правду кажучи, він і сам сумнівався, чи дійсно його коржики – кращі в Японії. Та пес, почувши про пшоняні коржики, відразу ж підбіг до нього.

– Дай мені коржика, і я піду з тобою.

Момотаро прикинув:

– Ні, цілого коржика я тобі дати не можу. Дам половину.

Пес продовжував скиглити: «Дай цілого». Та Момотаро не відступав од свого: «Дам половину». Хоч скільки торгуйся, той, хто нічим не володіє, підкоряється тому, хто чимось володіє. Так і пес, важко зітхнувши, пішов із Момотаро за половину пшоняного коржика.

За половину пшоняного коржика Момотаро, крім пса, взяв слугувати ще мавпу та фазана. Та, на лихо, служники Момотаро не ладили між собою. Пес, який мав могутні ікла, постійно пошивав у дурні простодушного фазана. Фазан, обізнаний із сейсмологією^[70] та іншими науками, постійно залишав у дурнях нерозумного пса. Сварки між ними не припинялися ні на хвилину – загалом, Момотаро, взявши слугувати пса, мавпу та фазана, не знайшов у них надійних помічників.

А тут іще мавпа, відчувши важкість у животі, раптом збунтувалася. Вона заявила, що треба ще добряче подумати, чи варто за половину пшоняного коржика супроводжувати Момотаро в поході на Оніґасіму. Пес із гавканням кинувся на мавпу й ледве не загриз її. Якби фазан не втихомирив пса, мавпа напевне загинула б тут же, на місці, ще до того, як їй помстився краб.^[71] Але фазан сяк-так утихомирив пса, а мавпу почав навчати принципам вірності панові й переконувати її підкорятися наказам Момотаро. Одначе мавпа, уникнувши іклів пса, залізла на дерево, що росло біля дороги, й не звертала уваги на напучування фазана. І лише завдяки спритності Момотаро все-таки вдалося зрештою вмовити мавпу. Дивлячись на неї та обмахуючись віялом, на якому було зображено схід сонця,^[72] він спокійно сказав їй:

– Ну що ж, не хочеш – не йди зі мною. Та коли Оніґасіма буде підкорений, ти не отримаєш своєї частки скарбів.

Жадібна мавпа витріщила очі:

– Скарбів? А хіба на Оніґасімі є скарби?

– Іще й які! Там є такий дивовижний скарб – молоточок щастя, – варто постукати ним, і в тебе буде все, чого забажаєш.

– Значить, за допомогою цього молоточка можна буде добути скільки завгодно таких же молоточків, і тоді в кожного з нас буде все, чого ми забажаємо. Це добре. Прошу вас, візьміть мене з собою.

Момотаро, супроводжуваний псом, мавпою та фазаном, знову вирушив у путь, аби швидше підкорити Оніґасіму.

3

Оніґасіма – острів, який загубився далеко в морі. Та на ньому були не тільки голі скелі, як думали люди. Насправді острів був чарівним райським куточком, де росли кокосові пальми та щебетали райські пташки. Чорти, що народилися в такому раю, більше за все на світі любили, природно, мирне життя. Та ліпше сказати так: ті, кого називали чортами, були расою, вирощеною в радості значно більшій, ніж та, що дісталася людям. Чорти, про яких розказано в повісті про звільнення від горба,^[73] танцювали цілісінькі ночі. Чорти, про яких розказано в повісті про маленького монаха, також, не відаючи про небезпеку, що загрожувала їм, милувалися дівчатами, які прямували до храму. Сютен-додзі,^[74] що промишляв у горах Оеяма, або Ібараґі-додзі,^[75] що промишляв біля брами Расьомон, вважаються рідкісними лиходіями. Але, можливо, Ібараґі-додзі ніжно любить тракт Судзаку, як ми любимо Гіндзу, й тому час від часу з’являвся біля брами Расьомон, яка стоїть на цьому битому шляху? А Сютен-додзі, я в цьому переконаний, спокійнісінько попивав свою горілку в якій-небудь печері в горах Оеяма. Чутки ж про те, що він викрадав жінок (я не збираюся судити про те, правдиві вони чи ні), розпускали самі жінки, от і все. Та чи можна беззастережно стверджувати, що жінки завжди розповідають про себе правду, – вже двадцять років я в цьому сумніваюсь. Що ж стосується Райко^[76] та чотирьох знаменитих героїв, то, можливо, вони просто мали надмірну схильність до жінок.

У буйних тропічних заростях чорти грали на кото й танцювали, читали вірші стародавніх поетів – жили в мирі та спокої. Дружини та доньки чортів ткали, варили саке, плели вінки – загалом, жили так, як живуть наші дружини та доньки. А сиві відьми, що в них повипадали ікла, няньчили внуків та розповідали про те, які страшні ми, люди:

– Якщо будете пустувати, вас відправлять на Острів людей. Усіх чортів, які потрапляють на Острів людей, там обов’язково вбивають, як убили в старі часи Сютен-додзі. Що? Хто такі люди? Люди – це страшні істоти, безрогі, з білими руками та ногами. А жінки в них мажуть обличчя, руки та ноги білилом. Уже цим усе сказано. Чоловіки й жінки в людей завжди брешуть, вони зажерливі, ревниві, самовдоволені, вбивають своїх друзів і однодумців, здійснюють підпали, крадуть, безпросвітно темні…

4

Момотаро нагнав на ні в чому не винуватих чортів такий жах, якого їм не доводилося переживати від дня заснування своєї держави. Із криками: «Людина! Людина!» – чорти кинулися врозтіч.

– Уперед! Уперед! Переб’ємо всіх чортів до єдиного!

Це командував своїми служниками – псом, мавпою та фазаном – Момотаро, розмахуючи прапором із зображенням персика та віялом із зображенням сонця, що сходить. Пес, мавпа та фазан, як ми знаємо, не були зразковими служниками. Та, мабуть, на всьому світі не знайти солдатів доблесніших, аніж голодні звірі. Вони вихором помчали за чортами, що розбігалися. Пес своїми могутніми іклами загризав молодих чортів. Фазан гострим дзьобом убивав чортенят. Мавпа – вона зрідні людям, – перш ніж задушити юну відьму, ґвалтувала її…

Після того як усі мислимі й немислимі злочини було вчинено, вождь і декілька чортів, які лишилися живими, здалися на милість Момотаро. Але чи дійсно міг тріумфувати Момотаро? Оніґасіма вже не був раєм, де щебетали райські птиці, як це було ще вчора. Кокосовий гай був усипаний трупами чортів. Момотаро в супроводі трьох служників, розмахуючи прапором, вийшов до вождя чортів, який розпростерся ниць, і звістив:

– Спонукуваний почуттям співчуття, дарую вам життя. Але за це ви мусите піднести мені геть усі скарби Оніґасіми.

– Згодні, піднесемо…

– Крім того, ви дасте мені в заложники своїх дітей.

– Слухаємося, виконаємо й це.

Вождь чортів знов уткнувся лобом у землю, а потім з острахом звернувся до Момотаро:

– Ми знаємо, що покарані за заподіяну вам образу. Але ні я, ні чорти з нашого острова Оніґасіми уявлення не маємо, яку саме образу ми заподіяли вам. Чи не будете ви такі ласкаві пояснити, чим ми вас образили?

Момотаро незворушно кивнув:

– Найліпший із японців, Момотаро, найняв трьох вірних служників: пса, мавпу та фазана – ось чому він прийшов підкорювати Оніґасіму.

– Зрозуміло, але навіщо ви найняли цих трьох служників?

– Я вже давно задумав підкорити Оніґасіму й тому за допомогою пшоняних коржиків найняв служників. Ну як? Якщо ти скажеш, що й тепер не розумієш, я всіх вас переб’ю.

Вождь чортів злякався і, відскочивши на достатню відстань, зігнувся в поклоні.

5

Найліпший з усіх японців, Момотаро, та його служники – пес, мавпа та фазан – впрягли в повози зі скарбами чортенят, узятих у заложники, і з тріумфом повернулися на батьківщину… Це добре відомо кожній японській дитині. І все-таки життя Момотаро не було щасливим. Чортенята, посміливішавши, вбили фазана, що вартував їх, і втекли назад на Оніґасіму. Але цього мало. Чорти, що залишилися на острові, час від часу переправлялися через море й то намагалися вбити сплячого Момотаро, то підпалювали його палац. В усякому разі, мавпу, як стверджують, убили помилково. Момотаро тільки важко зітхав, коли його знаходило чергове нещастя.

– Як я страждаю від мстивості цих чортів!

– Дійсно, негідники, – забути про благодіяння господаря, що дарував їм життя, – плакався пес, співчутливо дивлячись на скорботне лице Момотаро.

А в цей час на узбережжі Оніґасіми молоді чорти, облиті світлом прекрасного тропічного місяця, робили з кокосових горіхів бомби, щоб здобути незалежність свого острова. Вони забули навіть про любов до прекрасних юних відьом і працювали мовчки, похмуро блискаючи величезними, як блюдця, очима…

У невідомих людям глухих хащах далеко в горах і тепер, як у давнину, росте величезне персикове дерево, що піднеслося в захмарну височінь, воно геть усе всіяне плодами. У гірську ріку впав і поплив по ній, як відомо, тільки той, один персик, у якому був Момотаро. Але у плодах, які ростуть на дереві, спить сила-силенна майбутніх героїв. Коли ж на гілці персикового дерева знову з’явиться величезний священний ворон? Еге, у плодах, які ростуть на дереві, спить сила-силенна майбутніх героїв…

Оїсі Кураноске в один із своїх днів

На щільно засунуті сьодзі падало яскраве сонячне світло, і тінь старого вишневого дерева на декілька кенів – від правого краю до лівого – чітко, мов на картині, вирізнялася на всьому цьому освітленому просторі. Оїсі Кураноске Йосікацу, колишній васал Асано Такумі-ноками, а нині в’язень у домі князя Хосокави, сидів спиною до сьодзі, прямий, зі схрещеними ногами, і не відриваючись читав. Це був, здається, якийсь том «Трицарства»,^[77] який позичив йому один із васалів Хосокави.

Зазвичай у цій кімнаті перебувало дев’ятеро людей, але зараз Катаока Ґенґоемон відлучився у відхоже місце; Хаямі Тодзаемон вирушив побалакати до нижньої кімнати і ще не повернувся; решта шестеро – Йосида Тюдзаемон, Хара Соемон, Маса Кюдайю, Онодера Дзюнай, Хорибе Яхей і Хадзама Кіхей, – немовби не помічаючи сонця, що освітлювало сьодзі, були заглиблені в читання або зайняті писанням листів. І чи не тому, що вони, всі шестеро, були люди старі – кожному перевалило за п’ятдесят, – у кімнаті, ледь зачепленій весною, було зловісно тихо. Навіть коли хто-небудь кахикав, звук був не настільки сильний, щоб порушити застояний у кімнаті легкий запах туші.

Кураноске відвів очі від «Трицарства» і, спрямувавши погляд кудись удалину, тихенько поклав руки на хібаті, що стояло біля нього. В хібаті, накритому металевою сіткою, під жаринами поблискували, освітлюючи попіл, красиві червоні вогники. Кураноске чув їхнє тепло, і душу його огорнуло відчуття спокійної вдоволеності. Тієї самої вдоволеності, яку в п’ятнадцятий день останнього місяця минулого року, після помсти за свого загиблого володаря, коли вони всі пішли до храму Сенґакудзі, він висловив у вірші:

 
Яка ж бо радість!
Розсіялись турботи.
Життя віддав я.
А ясен місяць в небі,
Зійшли з нього всі хмари.
 

Як прожив він, згоряючи від нетерплячки та ухитряючись, ці довгі дні й місяці, майже цілих два роки після того, як покинув замок Ако! Вже тільки те, що доводилося терпляче очікувати, поки приспіє випадок, і при цьому стримувати запал своїх завзятих товаришів, було зовсім нелегко. До того ж за ним невідступно стежив Сайсаку, підісланий домом його ворога. Доводилося обдурювати Сайсаку, маскуючись розгулом, і разом з тим розвіювати підозри друзів, яких цей розгул уводив в оману. Він згадував про їхні колишні наради в Ямасині та в Маруямі, і в його душу знову поверталося важке відчуття. Але все прийшло до того, до чого йшло.

Коли щось і залишалося незавершеним, то це тільки вирок – вирок усім сорока семи. Та цей вирок, без сумніву, не такий уже й далекий. Так. Усе прийшло до того, до чого йшло. І справа не тільки в тому, що здійснено акт помсти. Все сталося в тій формі, яка майже повністю відповідала його моральним вимогам. Він відчував не лише вдоволення від виконання обов’язку, але й вдоволення від утілення в життя високоморальних начал. Чи думав він про мету помсти, чи думав про її засоби, його відчуття вдоволення не затьмарював ніякий докір сумління. Чи могло для нього існувати вдоволення, вище за це?

Від цих думок зморшки між зсунутими бровами Кураноске розгладились, і він звернувся через хібаті до Йосиди Тюдзаемона, який теж, очевидно, втомився читати й тепер креслив щось пальцем у себе на колінах, на які опустив книгу.

– Сьогодні начебто дуже тепло.

– Еге ж… Коли отак сидиш, то, напевно, через те, що дуже тепло, страшенно хочеться спати.

Кураноске всміхнувся. В його пам’яті раптом зринули рядки вірша, якого в день Нового року склав Томіморі Скеемон після трьох чарок новорічного вина:

 
Весна сьогодні,
І навіть самураю
Здрімнуть не сором.
 

І ці рядки дихали таким же вдоволенням, яке він зараз відчував.

– Це і є розслаблення духу, яке означає, що задумане виконано.

– Мабуть, так.

Тюдзаемон підняв люльку, що лежала тут же, й потихеньку затягся. Блакитнуватий димок ледь-ледь затуманив післяполуденне весняне повітря і зник у світлій тиші.

– Адже ми ніяк не гадали, що зможемо ще проводити такі мирні дні.

– Авжеж, мені й уві сні не снилося, що я зустріну ще один Новий рік.

– У мене весь час таке відчуття, ніби ми – справжні щасливці.

Обидва із вдоволеною усмішкою перезирнулись.

Якби в цю мить на сьодзі позаду Кураноске не з’явилася тінь людини, якби ця тінь не зникла, щойно тільки людина відсунула сьодзі, й замість неї в кімнаті не показалася громіздка постать Хаямі Тодзаемона, можливо, Кураноске продовжував би насолоджуватися приємним теплом весняного дня й відчуттям гордого вдоволення. Та зараз, сяючи широкою посмішкою й рум’янцем щік, до їхньої кімнати безцеремонно ввалився Тодзаемон. А втім, вони не звернули на нього особливої уваги.

– Там, унизу, здається, було весело?

Із цими словами Тюдзаемон знову затягся люлькою.

– Сьогодні черговий – Ден’емон, тому й розмов було багато. Катаока зараз також засів там.

Закашлявшись димом, Тюдзаемон сумно засміявся. Онодера Дзюнай, який увесь час щось писав, підвів голову, буцім про щось подумав, але зараз же знову опустив очі на папір і почав квапливо писати далі. Мабуть, він писав листа дружині в Кіото. Кураноске засміявся, морщачи кутики очей.

– Ну й що ж? Було що-небудь цікаве?

– Ні, як завжди – сама балаканина. Щоправда, коли Тікамацу розповів про Дзінґоро, навіть Ден’емон і той слухав зі слізьми на очах. Ну а крім цього?… Втім, одне було цікаво. Відтоді як ми зарубали князя Кіра, по всьому Едо один за одним – випадки помсти.

– Хто б міг подумати!

Тюдзаемон спантеличено подивився на Тодзаемона. Той чомусь був дуже задоволений, що завів цю розмову.

– Нам розповіли про два-три такі випадки. Один дуже кумедний – той, що стався на вулиці Мінато-маті й Мінамі-Хаттьоборі. Господар тамтешньої рисової крамниці побився в лазні з майстром із сусідньої фарбувальні. Все вийшло буцім через те, що один бризнув на іншого окропом. Словом, через дрібницю. У відповідь майстер відлупцював господаря крамниці ряжкою. Тоді прикажчик господаря, затаївши злобу, дочекався темряви і, коли майстер вийшов на вулицю, встромив йому в плече мало не цілий багор. При цьому він заявив: «Це тобі за господаря!»

Свою розповідь Тодзаемон супроводжував жестами й реготав.

– Але ж це справжнє буйство!

– Так, майстер, здається, здорово постраждав. Але ось що дивно: там усі кругом говорять, що прикажчик учинив правильно. Крім того, такі випадки сталися в третьому кварталі тієї ж вулиці, у другому кварталі в Кодзі-маті й ще десь, словом, усюди. Подейкують, що це всі з нас беруть приклад. Чи не смішно?

Тодзаемон і Тюдзаемон подивились один на одного й засміялися. Звичайно, чути, яке враження справив на уми едосців подвиг їхньої помсти, хоча йшлось і про дрібниці, було приємно. Лише Кураноске, приклавши руку до лоба, з незадоволеним обличчям уперто мовчав. Розповідь Тодзаемона дивним чином затьмарила його відчуття вдоволеності. Це, певна річ, не значило, що він відчув відповідальність за наслідки, які спричинило вчинене ними. Те, що після здійсненого ними подвигу помсти в місті почалися такі акти кари, природно, його совість ніяк не зачіпало. І все ж таки він відчував, що в його душу, зігріту весняним теплом, проник холод.

По правді кажучи, він був трохи здивований тим, що вплив їхнього вчинку поширився так далеко. Ті випадки, з яких він іншим часом сам посміявся б разом із Тюдзаемоном і Тодзаемоном, тепер посіяли в його душі, наповненій відчуттям вдоволеності, зерна чогось неприємного. Це тому, що відчуття вдоволеності було приємним для нього, приємним настільки, що – при відчутній десь у глибині душі суперечності з логікою – воно якось стверджувало і сам його вчинок, і все те, що являло наслідок цього вчинку. Звичайно, тоді він зовсім не розмірковував так аналітично. Кураноске лише відчув у весняному повітрі струмінь холоду, й він був йому неприємний.

Одначе те, що впертий мовчун не засміявся, не привернуло особливої уваги тих двох. Скоріше інше: такий простий і добрий чоловік, як Тодзаемон, либонь, був навіть упевнений, що його розповіді цікаві для Кураноске так само, як вони цікаві для нього самого. Інакше він, звичайно, не вирушив би знову до нижньої кімнати, щоб запросити сюди Хоріуті Ден’емона – васала дому Хосокава, що був того дня черговим. Він же, навпаки, рішучий в усьому, сказав Тюдзаемону щось на кшталт: «Я покличу Ден’емона», тут же розсунув фусума й вирушив униз. І, продовжуючи всміхатися, повернувся, ведучи за собою грубуватого на вигляд Ден’емона.

– Спасибі, що потрудилися зайти до нас, – бачачи Ден’емона, усміхнено сказав Тюдзаемон.

Завдяки простій, прямій вдачі Ден’емона, відтоді як їх було віддано під його нагляд, між ним і його підопічними встановилися теплі стосунки, мовби у давніх друзів.

– Тодзаемон сказав мені, щоб я обов’язково зайшов. Ось я і прибув, хоч і перебив ваші заняття.

Усівшись, Ден’емон, поводячи густими бровами й рухаючи засмаглими щоками, немовби готовий ось-ось засміятись, обвів поглядом присутніх. Тоді й ті, хто читав, і ті, хто писав, один за одним поздоровкалися з ним. Кураноске також чемно привітав його. Було, щоправда, трохи смішно, коли Хорибе Яхей, дрімаючи, як був, в окулярах, над початим томом «Тайхейкі»,^[78] ввічливо нахилив голову і спросоння впустив окуляри. Навіть Хадзама Кіхей, одвернувшись до ширми, насилу стримував сміх.

– Видно, що й ви, Ден’емон-доно, не любите старих, от до нас і не заглядаєте.

Кураноске сказав це м’яким тоном, не схожим на свій звичайний: мабуть, через те, що, хоча він і засмутився трохи, у грудях його все ще розлите було колишнє тепле відчуття вдоволення.

– Що ви, аж ніяк! Просто мене там зупиняв то один, то інший, ось я й заговорився.

– Як я зараз почув, там у вас розповідали про щось дуже цікаве, – втрутився Тюдзаемон.

– Про щось цікаве? Тобто?

– Про те, що по всьому Едо почали наслідувати нашу помсту, саме про це… – сказав Тодзаемон і з усмішкою поглянув на Ден’емона й Кураноске.

– Ах, про це! Так, воістину дивно влаштована людина! Захопившись вашою вірністю володарю, навіть городяни і селяни – й ті захотіли брати з вас приклад. Іще невідомо, як благотворно це вплине на розкладені в нас звичаї у верхах і в низах. Принаймні, зараз більше не бігають на вистави дзьорурі^[79] чи там кабукі,^[80] й то добре.

Розмова почала повертати на неприємне для Кураноске. Тоді він умисно переконливим тоном і вживаючи простонародних виразів спробував повернути її в інший бік.

– За те, що ви похвалили нашу вірність, за це вам спасибі. Та здається мені, що нам передовсім має бути соромно. – Промовивши це, він, обвівши поглядом присутніх, говорив далі: – «Чому?» – запитаєте ви. А ось чому. В клані Ако самураїв багато, а бачите ви перед собою лише нижчих за становищем. Щоправда, на самому початку з нами був сам старійшина клану Окуно Сьоґен, але на півдорозі він змінив своє рішення й закінчив тим, що вийшов із нашої спілки. Назвати це якось інакше, ніж цілковита несподіванка, просто неможливо. З нами були й Синдо Ґенсіро, Кавамура Дембей, Комура Ґенюемон. За становищем вони вище Хари Соемона. І ще Сасакі Кодзаемон – цей нижче Йосиди Тюдзаемона. І всі вони, щойно тільки почало наближатися до самої справи, передумали. Серед них були й мої родичі. Якщо все це взяти до уваги, зрозуміло, що нам має бути соромно.

При цих словах Кураноске вся атмосфера – атмосфера веселості, що панувала в кімнаті, – зникла, й одразу її місце заступила серйозність. Можна сказати, що розмова почала повертати саме туди, куди Кураноске і прагнув. Та чи це, врешті-решт, було вже так йому приємно, інша річ.

Почувши ці слова, Тодзаемон, стиснувши кулаки, вдарив кілька разів по колінах і перший сказав:

– Уся ця компанія – не люди, а тварюки. Нікого з них до справжнього самурая і близько підпускати не можна.

– Правильно! А стосовно Такади Ґомбея, то він іще гірший за тварюку.

Тюдзаемон, звівши брови, глянув на Хорибе Яхея, мовби шукаючи в нього схвалення. Запальний Яхей, звичайно, не промовчав:

– Коли ми тоді вранці виходили, я подумав: якби довелося з ним у цю хвилину стрітися, мало було б плюнути йому в лице. Адже уявити собі тільки – з’явився до нас із своєю нахабною фізіономією й каже: «Бажання ваше здійснилось. Яка велика радість!»

– Що ж, Такада і є Такада. Але от Оямада Сьодзаемон, той дійсно гарний, – сказав, ні до кого особливо не звертаючись, Маса Кюдайю, й тут заходилися в один голос лаяти відступників і Хара Соемон, і Онодера Дзюнай. Навіть мовчазний Хадзама Кіхей – і той, сам нічого не кажучи, киваючи сивою головою, погоджувався з усіма.

– Подумати тільки, в одному й тому ж клані й вірні васали, як ви, і ось такий народ. Через те ж бо всі, про самураїв уже нема чого й казати, але навіть городяни та селяни – і ті їх лають: собаки, дармоїди! Окобаясі Мокунуске-дуно минулого року зробив собі харакірі,^[81] й ось пішла чутка, буцім і родичі його за змовою теж покінчили з собою. Ну гаразд, може, воно й не так, але якщо вже дійшло до цього, то не минути ганьби. Тим паче вашим. Тепер, коли всюди почалися ці акти помсти, не виключено, що знайдеться людина, яка візьме та й уб’є їх, посилаючись на те, що бути хоробрим у служінні справедливості – значить діяти по-едоськи^[82] і що й ви здавна в гніві на них.

Дан’емон говорив палко, з таким виглядом, буцім це не було для нього сторонньою справою. Здавалося, він незадоволений, що не може сам узяти на себе обов’язок убити їх. Збуджені розмовою Йосида Тюдзаемон, Хара Соемон, Хаямі Тодзаемон і Хорибе Яхей, ніби відчувши натхнення, заходилися лаяти недостойних васалів і непутящих синів.

Серед усього цього тільки один чоловік, тільки Оїсі Кураноске, поклавши руки на хібаті, все більше й більше хмурнішав, усе менше й менше втручався до розмови й не відводив од хібаті задумливого погляду.

Перед ним розкрилося щось нове: напрям, якого він надав розмові, привів до того, що почали все дужче й дужче вихваляти їхню вірність, ніби на відшкодування за зраду колишніх однодумців. І разом з тим весняний вітерець, який віяв у нього в грудях, знову втратив частину свого тепла. Звичайно, свій жаль щодо відступників він висловив не тільки для того, щоб повернути розмову в інший бік. Він дійсно жалкував з приводу їхньої зради, вона була йому неприємна, та йому було шкода цих невірних самураїв, і ненавидіти їх він не міг. Для нього, як для людини, що доволі надивилася на всякі хитання людських почуттів і всякі переміни житейських обставин, їхня зрада була більш ніж природною. Якщо тут припустиме слово «щиросердно», то вони вчинили до жалю щиросердно. Тому він ніколи не змінював свого поблажливого до них ставлення. Тим паче тепер, коли помсту здійснено, на них залишалося тільки дивитись із усмішкою жалю. А люди вважають, що їх і вбити мало. «Чому ж якщо нас називають лицарями вірності, то їх треба вважати тварюками? Відмінність між нами й ними не така вже й велика». Кураноске, якому раніше було б неприємно почути про дивний вплив, зроблений їхнім вчинком на едоських городян, побачив тепер у громадській думці, висловленій Ден’емоном, хоча і в дещо іншому розумінні, як цей вплив озвався на відступниках. І вираз гіркоти, що з’явився на його обличчі, аж ніяк випадковим не був. Але його невдоволенню судилося завершитись іще однією останньою рискою.

Ден’емон, бачачи, що він замовк, припустив, що це викликано притаманною йому скромністю. І ось цей простацький самурай із Хіто, що схилявся перед ним, бажаючи висловити свою глибоку повагу, круто перевів розмову на цю тему і виголосив цілу промову, вихваляючи вірність і відданість Кураноске.

– Якось від однієї знаючої людини я чув, що в Китаї один самурай, не пам’ятаю, як його звали, так старанно вистежував ворога свого володаря, що навіть проковтнув вугілля, щоб оніміти. Але в порівнянні з тим, як Кураноске всупереч усякому бажанню вів розгульний спосіб життя, це не так уже й важко.

Після такої передмови Ден’емон почав довго-довго викладати всякі побрехеньки про те, що сталося рік тому, коли Кураноске влаштовував найрізноманітніші гульбища; якими важкими були йому, що прикинувся божевільним, ці прогулянки до червоних кленів у Такао й Атако; якими болісними були йому, Кураноске, що не жалів себе заради здійснення планів помсти, пиятики у свято квітучої вишні в Сімабарі та Ґіоні.^[83]

– Як я чув, у ті дні в Кіото навіть виспівували пісеньку: «Оїсі^[84] не камінь, не твердий, легкий він, мовби паперовий». Щоб так обдурити всіх на світі, потрібне велике мистецтво. Нещодавно сам Амано Ядзаемон і той похвалив: «Оце справжня мужність». І це цілком вірно.

– Що ви! Нічого особливого тут немає, – силувано обізвався Кураноске.

Його стримана відповідь, очевидно, не задовольнила Ден’емона. І він захоплювався все дужче й дужче. Тому він одвернувся від Кураноске, до якого досі звертав свою промову, і, обернувшись до Онодери Дзюная, з яким колись довго служив у Кіото, заходився ще палкіше висловлювати своє захоплення. Така його чисто дитяча запальність була для Дзюная, що користувався в усьому їхньому гурті репутацією людини з великим досвідом, смішною і в той же час зворушливою. Він сам, у тон Ден’емону, в усіх подробицях розповів, як Кураноске, маючи на меті обдурити Сайсаку, підісланого домом його ворога, в убранні монаха пробрався до Югірі з Масуї.

Кураноске, такий серйозний чоловік, склав навіть пісеньку. Вона стала дуже модною. Не було будинку розпусти, де б її не виспівували. У ній говорилось, як Кураноске в чорній рясі монаха, п’яний, крокує по обсипаному пелюстками вишень Ґіону. Тож нема нічого дивного, що й пісенька пішла в хід, і гульбища прославились. І Юґірі, й Укіхасі^[85] – всі знамениті куртизанки в Сімабарі та Сюмоку-маті, коли приходив Кураноске, не знали, як ліпше його зустріти.

Кураноске слухав розповіді Дзюная з гіркотою, буцім у них чулося презирство. І в той же час у його пам’яті, мовби самі собою, прокинулися спогади про колишній розгул. Це були навдивовижу яскраві, барвисті спогади. У них він знову бачив світло великої свічі, відчував запах ароматичної олії, чув звуки сямісена. Навіть слова тієї пісеньки, про яку згадав Дзюнай:

 
Оїсі не камінь,
Не твердий, легкий він,
Мовби паперовий… —
 

викликали в його душі принадні, наче живі, образи Юґірі й Укіхасі, буцім ті просто втекли зі Східного палацу. Пригадав, як він без усяких вагань вів це розгульне життя – те саме, яке зараз виринуло з його пам’яті. Як він серед цієї гульні подеколи насолоджувався свободою та привіллям, зовсім забуваючи про справу помсти. Він був занадто чесним, аби заперечувати той факт, що обдурював і самого себе. Звичайно, йому, чоловікові, який розумів людську природу, й на думку не могло спасти, що цей факт аморальний. Через те ж бо йому й було неприємно, що ним захоплюються, вважаючи його розгул тільки засобом виконання обов’язку вірності. Це було йому неприємно, й разом з тим він почувався винуватим.

І не було нічого дивного в тому, що, слухаючи ці вихваляння, Кураноске сидів з найпохмурішим виглядом. Діставши ще й цей останній удар, він із цілковитою ясністю відчув, як з його грудей звітрюються останні залишки весняного тепла. У них залишалася тільки досада на загальне нерозуміння, досада на власне нерозуміння, на те, що він не зумів передбачити таке нерозуміння. Холодна тінь цього відчуття все ширше й ширше лягала на його душу. Адже й пам’ять про його подвиг помсти, про його товаришів і, врешті-решт, про нього самого, певно, так і перейде в прийдешні часи в супроводі таких невиправданих вихвалянь. Перед лицем цього нерадісного факту він, поклавши руки на хібаті, де вже остигали жарини, і стараючись не зустрічатись очима з Ден’емоном, сумно зітхнув.

Через деякий час Оїсі Кураноске, що вийшов із кімнати під першим же слушним приводом, прихилившись до стовпа зовнішньої галереї, милувався яскравими квітками, які розпустилися на старій сливі серед моху та каміння старого саду. Світло сонця вже ослабло, і з бамбуків, насаджених у саду, насувалися сутінки. Там, за сьодзі, як і до цього, чулися жваві голоси. Слухаючи ці голоси, Кураноске відчув, що його поволі огортає смуток. Усе його єство охопила туга, невимовна туга, що проникла в самісіньку глибину його знову похололого серця.