Це місто комусь може здатися трохи сонним і навіть схожим на такого собі лінькуватого й лагідного котяру, який вигрівається на пагорбах Посулля під пестливим сонцем. Його можна вподобати, сподіваючись не тільки на спокій і затишок, а й на загальнолюдську інфантильність, та коли хтось спроможеться зазирнути за благенькі й не завжди правдиві лаштунки історії, сподівання можуть обернутися на порохняву з дупла гнилого дерева. У послужному списку цього міста є все: звитяги, погроми, бійні, паради, швидкоплинні радості, таємниці, загублені в часі скарби, сльози на очах матерів… І море любові.

Схожі події могли трапитися й, мабуть, траплялися не тільки тут. Віддаленість від столиці й кількість містян не мають ніякого значення – провінція теж сповнена людським диханням. І шістдесяті роки двадцятого століття летіли в невеликому містечку з тим же розвоєм, що й у «Москвє-матушкє», а ті, кому слід, натужно сопіли, будуючи загадковий комунізм; перші – виключно для себе, пересічні – і таких було значно більше – для тих же таки перших… Але люди, «чєловєкі», як часто-густо казали в цьому достобіса балакучому містечку, відомо споконвік, бувають різні. І якщо комусь побудова комунізму – як попереду танцювати, то супротивні – в гробу все те бачили. Коли ж ти – дитя, зачате безпартійною мамкою і контуженим війною батьком, – то тобі не до комунізму… У тебе свій ДОПр^[1], і своя вольниця.

Валька і Ксенька – сусіди. Йому – сім, їй – шість. Жили вони в одноповерховому будинку на Плєханова – це колишня Малодворянська. У тому домі четверо дверей – усі прямо з двору, за кожними дверима – ціла ватага людей. Але про них – пізніше…

Тиха вуличка дивним чином зачаїлася в центрі містечка, і Валька з Ксенькою, частенько залишаючись влітку на цілий день удвох, – як лихий на шкоду – вишукували собі пригоди. Щоб удома не вмерти з нудьги чи не перестаратися аж до кутка з віником у руках – так малих найчастіше карали ввечері за шалапутство, – вони часто-густо випихалися мандрувати. Походеньки припали до душі не так старшенькому, як малій, вона міцно хапала Вальку за руку й настирно тягла з двору.

Сонячного і пломенистого до болю в очах дня наша парочка, вже охрещена в очі й позаочі вигуками однолітків-заздрісників «тілі-тілі тєсто, женіх і нєвєста», не змовляючись, повернула повз «пожарку» – так і ніяк інакше називали в місті частину пожежної охорони – на вулицю Леніна, вождя всіх тодішніх місцевого і державного значення керманичів та пролетаріату. Легко перебрівши дорогу, благо, що машини по місту їздили не набагато частіше, ніж вантажні баржі плавали по річці Сулі, дрібнота завмерла скраю хідника. Та й не тільки вони, перехожі дядечки й тітоньки, роззявивши роти, теж витріщалися на новеньку вантажівку – такий собі автомобіль «газон» чи точніше ГАЗ-53, який стояв навпроти школи № 1. Валька знав марки усіх машин, які курсували містом, бо його батько донедавна працював водієм ще довоєнного автобуса, а щойно перейшов у військову частину і там кермував величезним тягачем та раз у раз вів просвітницьку роботу із сином та дворовими пацанами.

– Пішли вже! – потягла хлопця за руку Ксенька. – Ну хіба ти не бачив машини?

– Такого «газона» не бачив. Дивись, кабіна аж блищить. Новенька.

Дівчина завмерла на килимкові істинного трав’яного газону, а Валька почав намотувати кола довкола автомашини. Він не тільки придивлявся й мацав те диво, а навіть принюхувався до нього.

– Пахне фарбою. Кажу ж, новенька…

– Нічого вона не пахне. Мені так навіть воняє.

– Ти шо, не бачиш?! То кінський кізяк тхне. Ба, тут підвода стояла і коняка наваляла купу. А машина пахне фарбою і бензином. Я чую…

Він підійшов до кабіни і, озирнувшись, випнувся на підніжку. Зазираючи у віконце, приплюснувся носом до скла і уважно розглядав кермо і всілякі там штуковини з покажчиками. І така цікава пичка вимальовувалася в нього збоку, що Ксенька не втрималася й сама подерлася на підніжку поряд хлопця.

– Валь, чуєш, подай руку… Подай, а то зараз зареву, – шантажувала вона соратника по мандрах.

Валька знехотя, не озираючись, схопив простягнуту руку, й за мить вони вже вдвох зирили у віконце. Ксенька спиналася навшпиньки і обома руками чіплялася за Вальчині закороткі штанці, які трималися на солідній шлейці, загнузданій через хлоп’яче плече.

– Ей, шолупень, ви куди це повилазили? Ану брись звідтіль, а то щас до мамки з папкою за вухо потягну, так вони вам надають по жопі! – суворий чоловічий голос на якусь коротку мить пришпилив малечу одне до одного.

Але хіба їм звикати? І вже за хвильку парочка, немов здуте вітром пір’я, полетіла за ріг й опинилася на вулиці Луначарського. Їхні однаковісінькі сині сандалі – у таких чалапала майже вся дрібнота міста – тільки й замелькали тротуаром. Та скільки там тієї вулиці Луначарського? Може, є двісті метрів, а може, й нема. Пригальмували вони вже на розі Радянської. Оце вулиця так вулиця! Валька з Ксенькою, наче в степ вибралися. Цією дорогою вони іноді, та частіше задвірками, мандрували до базару.

– А ти знаєш, що цією вулицею можна й до Києва дійти? – сказала дівчинка, відсапуючись й осмикуючи вже тісненьку штапельну в дрібну квітку сукеночку, яка під час кросу підібгалася куди не слід. Та сукенка, перелицьована з маминої старої кофтини, була в Ксеньки одна-єдина на все літо.

– Ти ще скажи, що до Москви… Хтось тобі й повірить, тільки не я.

– Мамка мені казала…

– Багато твоя мамка знає! Вона що, на махорочній фабриці тютюну нанюхалася?

– А твоя, а твоя… Ти мою мамку навіщо зобижаєш? Вона на тій фабриці вже давно не працює.

– Та ладно… Знаю. Твоя мамка тепер у «Чайній» калікам пиво продає.

– Чого це калікам? Вона всім дядькам пиво продає.

Тут Ксеньці в око впали великі ледь прочинені двері будинку на розі вже згадуваних вулиць. І хіба можна було пройти мимо, та ще після такого «сімейного» скандалу? От дівчинка й прослизнула в невеличку химерну щілину. Валька ледве встиг блимнути круглими очима в обрамленні пухнастих жовтуватих вій, а Ксеньки вже катма. Почухавши свого ще жовтішого від сонячних променів чуба, він обережно, бочком, протиснувся слідком за невеличкою товаришкою – предводителькою їхньої не чисельної банди. Саме так охрестив їх одноногий колишній фронтовик із сусіднього будинку на шість квартир, троє дверей якого виходили прямісінько на тротуар. Усі, не залежно від віку, звали того заточувальника ножів і ножиць дядею Васею. Та про нього – теж пізніше.

У невеличкому коридорчику, де опинилася відома в місті парочка, було напівтемно і вкрай тихо. Ксенька вчепилася в руку Вальки мертвою хваткою, та назад до виходу її ніяка сила навіть не підштовхнула – навпаки – дівчисько обережно попрямувало до наступних дверей.

– Ти куди? – спитав пошепки Валька.

– Туди… Ми ще там не були.

Хоч це й було їхнім завченим девізом і саме туди, де ще не були, вабило, немов циганською вдачею, хлопчина засумнівався. Але Ксенька, тримаючи однією рукою хлоп’ячу п’ятірню, потягла на себе важкуваті двері… У наступному приміщенні діти миттю опинилися перед величезним люстром і, втупившись у свої відображення, проминули його, неначе маріонетки на нитках чиїхось вправних пальців.

Ще за одними дверима знаходилася велика, а може, навіть величезна за мірками дитячої уяви зала, і вона здавалася безлюдною. Між кількома колонами у певному порядку стояли ошатні столики з білими скатертинами, а біля них – по чотири стільці з високими спинками в сніжних чохлах. Незважаючи на те, що денна година не сягнула ще й обіду, тут панував напівморок, бо майже зашторені вікна пропускали світло досить неохоче. Малеча зробила кілька кроків… Праворуч за столом, у самісінькому кутку, сиділи дві жінки: підтоптана з рудим-прерудим дрібним перманентом на великій круглій голові й висока, ставна, яка й сидячи вивищувалася над цим білим і водночас похмурим простором. Саме – над простором, а не в просторі. Ксеньці здалося, що то справжня казкова королева. Так-так, та сама королева, про яку їй нещодавно читала книжку мама. І щоб там не казав Валька, а у малої найкраща в світі матінка, бо вона читає казки… А в тих казках живуть ось такі величні королеви з грандіозними зачісками.

І звідкіль дитині було знати, що ця висока синьо-чорна зачіска у «королеви» споруджена із вичорнених урзолом кіс, які вже мали посріблені нитки дочасної сивини. А свою пряму, ніби вирізьблену різцем майстра, спину і королівські плечі жінка поставила супроти вітру існування, щоб не зігнув її так, як вже згинав не раз. Та й що могла знати шестирічна бестія, яку з дитячого садочка запевнили, що вона живе в такому райському «есесері», якого нема ніде в білому світі.

Величава жінка їла якусь страву, тримаючи в руках виделку та ножа. Діти дивилися на неї чотирма широко розкритими очиськами, а вона навіть оком не кинула в бік малих приходьків. Зате якась висока молода тіточка вже летіла летом через усю білосніжну залу так, що навіть вітерцем взялася важка і теж біла штора на вікні.

– Що ви тут робите? Ану йдіть звідсіль! Негайно йдіть, а то зараз дядю Яшу покличу, – гаркнула вона суворим, навдивовижу чоловічим баритоном.

Валька уже точно б рвонув навтьоки, але мала Ксенька припаялася до його руки цупкими пальцями і стояла як вкопана. Про дядю Яшу в місті не чув тільки глухий. Цей легендарний міліціонер, начальник дитячої кімнати, тримав у руках усіх неповнолітніх пробийголів, безхатьків, лінюхів, шахраїв – порушників порядку.

– Що ти тут робиш, мала? – ще суворіше гримнула на неї тіточка.

– Дивлюся! – огризнулася Ксенька.

– Куди дивишся?

– На королеву, щоб ви знали… А хто ви, щоб кричати на мене?

– Де ти її побачила? – скривила губи жінка. – А я, щоб ти знала, адміністратор.

– Адміністратор… Яке чудне слово! Я такого ще не знаю, тітко.

І мабуть, саме оте слово «тітко» виявилося фатальним, бо адміністраторка схопила Ксеньку за руку і потягла до дверей. Дівчинка за великим рахунком не дуже й пручалася. Вона вже намірилася йти звідси, але все ще озиралася на «королеву», та як не дивно, царствена жінка так жодного разу і не глянула в бік колотнечі. Її пряма спина не згиналася навіть над тарілкою, з якої вона брала виделкою маленькі шматочки страви й обережно посилала їх в яскраво напомаджений рот з чітко окресленими контурами губ.

Опинившись перед входом в приміщення, Валька й Ксенька, як по команді, озирнулися, задерли голови догори і повільно в унісон по складах прочитали напис «Ресторан Сула». Багатозначно подивилися одне одному в очі… Так от куди вони врепіжилися! Дівчина знову ретельно осмикнула платтячко, хлопець поправив шлейку, яка тримала штанці навскіс через плече.

Далі вони пішли Радянською в напрямку площі імені Сергія Кірова, не ризикуючи перейти дорогу, бо дві прочуханки за такий короткий строк – це не так вже й мало. Кілька хвилин вони не йшли, а човгали, мовчки роззираючись довкола на двоповерховий будинок. Зупинилися. Знову по складах і хором прочитали напис «Поштамп».

– Сюди не підемо. Тут я з мамкою ще маленькою колись була. Там народу – що більш, то ліпш. Так моя бабця Марія казала, – твердо мовила Ксенька і, знову вчепившись у Вальчину руку, потягла його далі…

І вже зовсім скоро вони пригальмували перед невеличкою огорожею, за якою біліли міцнющі стіни красивої монументальної споруди. Із вуст маленької шалапутки прозвучало оте традиційне:

– Тут я ще ніколи не була… А ти був?

– Ні!

– Та ти ж тільки поглянь, як там красиво! Мене бабуся туди не пускає, а сама ходить, щоправда, озираючись, ніби ховається. Я бачила. Це не чесно. Пішли…

І ось вони, звично тримаючись за руки, піднялися невисокими східцями і ввійшли у широко прочинені високі двері, та й завмерли на порозі. Світло, яке потрапляло сюди через вікна, осявало знадвору вітражі, на котрих вимальовувалися казково-кольорові візерунки. Пахло ладаном і воском. Крихітні вогники свічок на високих овальних підпорах ледь колихалися, коли біля них проходили жінки, зодягнені в чорні шати.

– Тут живе Бог, – шепотнула Ксенька до Вальки.

– Який ще Бог? – відповів хлопець теж пошепки. – Нас у дитячому садочку вчили, що Бога немає.

– А бабуся каже, що Бозя є, і він все бачить, і за погані слова й вчинки покарає.

– Таке скажеш! По-твоєму він бачив, як ми ходили з тобою в ресторан?

– А хіба то вже такий лихий вчинок? Ми ж нікому не робили нічого поганого. Тітка нас вигнала просто так, бо вона зла. Королева нас теж бачила, але ж не стала лаяти чи виганяти. Вона хороша.

Ксенька шепотіла те все на вухо Вальці й зачудовано стежила за жіночками у чорному, а ті дрібно й непоспіхом походжали собором і робили якісь непомітні справи. Малій здавалося, що вони не ходять, а плавають, стоячи. Та тільки дівчинка стала роззиратися на фрески на стінах, спиною пробіг холодок страху. Ці величні намальовані люди в казкових шатах дивилися на них з Валькою, ніби й непорушними очима, але дуже пильно. Хто ж із них Бог, тільки й встигло подумати дівча, бо несподівано до малечі підійшла одна із жіночок у темному вбранні й мовчки пов’язала голову Ксеньки невеличкою хустинкою. Потім вона погладила худими пальцями Вальчиного жовтого чуба, перехрестила обох одним помахом і пішла вглиб собору.

– Ну навіщо мені ця хустка? Літо ж… – прошепотіла Ксенька сердито і одним махом зірвала платок із свавільної від роду голови. – От подивись тепер на що моє волосся схоже. Пішли вже… Мені тут страшно.

– А мені не страшно – мені цікаво. Глянь, яка краса! – Валька тицьнув вказівним пальцем у глиб собору.

Ніби з нівідкіль біля них знову з’явилася жінка в темному, піймала перст Вальки жменею й неголосно сказала:

– Не треба тикати пальцем, дитино! Ходіть зі мною! – Вона підняла хустину, яку Ксенька зронила необачно, і повела дітей до протилежної стіни.

– Що це? – запитала Ксенька, задерши голову. – Там усе таке красиве, але мені все одно страшнувато. Ті люди нас бачать?

– Це Царські врата, дівчинко. Іконостас. І святі таки нас бачать…

Із-за ікон вийшов священник у ризах і, наблизившись до дітвори, запитав:

– А хто вас сюди привів, діти?

– Це я нас сюди привела, – впевнено промовила Ксенька, значно посміливішавши. – Ми тут раніше ніколи не були. У вас тут гарно, але трохи страшно.

– Незвідане, дитино, завжди насторожує. Але не треба боятися – треба вірити.

– Кому? Вам?

– Можна й мені, та краще Богові.

– А він що – живе тут?

– Він – скрізь… І тут…

– Що – і в нас вдома, і на вулиці, і в ресторані? – зовсім розперезалася Ксенька.

– Прикуси язика! – смикнув малу за розкошлачену кіску Валька.

– Та ладно… Не буду. Я хочу на царську шапку подивитися, – задерла голову Ксенька на священника, демонстративно заклавши обидві руки за спину, ніби показуючи, що тут пальцем штрикати на всі сторони не можна, і вона це добре запам’ятала.

– А ти кмітлива, дитино, але на голові у мене не царська шапка, а митра для сановитих священників.

– То ви, значиться, сановитий?

– Ох і говіркá ж…

– Моя бабуся каже, що мелю як пустий млин. Та це не так – просто я хочу все знати, а дорослі й самі не все знають. Я це помітила давно. Та частіше буває, що знають, а казати не хочуть. Підрости та підрости, говорять… А у вас на митрі камінці гарні й на хресті – теж…

Священник посміхнувся куточками губ, зняв митру і, пригладивши білою, аж крейдяною рукою Вальчиного жовтого чуба, сказав:

– А ти, хлопчику, коли виростеш, станеш служителем церкви… Як я.

Вальці аж дух перехопило, коли відчув на своїй голові тягар митри. Він стояв і не дихав, боячись, що така коштовна річ може впасти з його ще малої голови. Ксенька знову почала щось щебетати, але хлопець не чув її. Він слухав себе, свої дивні відчуття. Та якби хтось спитав його про те, пояснити нічого не зміг би. Йому полонило дух важливістю миті. Розумів своїм дитячим розумом, що таке трапляється раз у житті й далеко не з кожним, але що саме – не знав.

– Сестро, – звернувся сановитий служитель до жінки в чорному, – проведіть дітей і дайте їм по просфирці. Мені вже час готуватися до служби…

Говорив він тихо і з придихом – глибоко. Його говір легко й плавно долітав до слухача, захоплював увагу й ніби поселявся десь у глибині єства того, хто чув звуки цього голосу. За мить він обережно зняв митру з Вальчиної голови і, тримаючи лівою рукою, перехрестив хлоп’я своєю крейдяною правицею, потім – Ксеню. Тихою ходою ступив за олтар.

– Це святий хліб, діточки. Дякуйте батюшці та йдіть собі з Богом, – сказала жінка, простягаючи їм маленькі круглі хлібці.

– Як же ми подякуємо батюшці, коли він уже пішов? Про Бога – я зрозуміла. Він скрізь бачить нас з Валькою. А вас бачить?

– Він усіх бачить, дитино. А батюшці я скажу, що ви дякували.

Говорячи, жінка весь час намагалася пригладити рукою волосся дівчинки, бо воно таки добряче розкошлатилося.

Малі вийшли на подвір’я і присіли на бетонній лаві поруч храму, роздивляючись просфирки з невеличкими хрестиками по центру.

– З’їмо, а тоді ти мене заплетеш, бо я такою розпантьохою не можу ходити містом. Хтось подумає, що я в копиці ночувала.

Сонце ще не сягнуло денного зеніту, і в Ксеньки та Вальки було купа часу до полудня, а перекус сили небесні уже послали. От малі й сиділи, розмахуючи ногами, під Свято-Троїцькою церквою в центрі свого всесвіту і так само в центрі провінційного містечка, відщипуючи по крихті від просфири і посилаючи до рота вже трохи зачерствілі, але смачнючі шматочки святої їжі.

– А як же я тебе без гребінця розчешу? – розробляв стратегічний план Валька поміж жуванням.

Чесно кажучи, він уже не вперше так-сяк заплітав Ксенчину худеньку ледь хвилясту косу, але без належного до такої справи гребінця ще жодного разу не доводилося.

– А пальці у тебе є? – запитала Ксенька. І сама відповіла на очевидні питання: – Є! Розгребеш пальцями, наче гребінцем, і заплетеш, бо далі – я ні ногою.

Валька важко зітхнув і, дожовуючи просфиру, заходився біля розкуйовдженого волосся. Спочатку він розплів кіску, і це ніяких протидій з боку його клієнтки не викликало, але коли він запустив у гривку пальці й потягнув руку вздовж чуприни, Ксенька запищала й заойкала на всю площу Кірова.

– Ой-йо-йой! Ти мені голову так відірвеш! Що ти робиш?

– Я ж казав тобі, що без гребінця нічого не вийде.

– Нічого ти мені не казав. Ти просто хочеш, щоб я стала лисою.

– Та нічого я не хочу! І заплітати твою мишачу косу – теж. Сама заплітайся!

– От якби ж то уміла, зроду-віку тебе не попросила б…

Вони якусь хвилину сиділи спинами одне до одного і мовчали, але Ксенька такого довгого німування не витримала:

– Не дмися, як пузир на воді, а то лопнеш.

– А ти не лопнеш?

– Ой, Валь, оце ми з тобою тут сидимо і забули, що на нас дивиться Бог. Давай уже не будемо лаятися. Чи ти все ще думаєш, що Бога немає?

– Я сумніваюся… Але той служитель мені сподобався. А тобі?

– Спочатку я злякалася, але коли він так тихо говорив з нами, тоді вже трошки сподобався й мені. А як сказав тій чорній тітці, щоб дала нам по просфирці, то й зовсім… Пішли вже до базару, бо я щось не дуже наїлася. Ти мені хвоста зав’яжи лєнтою та й фсьо…

Абияк загнуздавши дівчачу гривку пожмаканим атласним кісником, Валька повеселішав. І дітвора, взявшись за руки на знак примирення, з надією на пиріжок почимчикували під пильним наглядом Всевишнього до «Чайної», де працювала Ксенчина мама.

Ці діти вже не були вкрай голодними, та й вкрай ситими теж не були. Вони могли загризти голод зеленими абрикосами чи такими ж яблуками, до чорноти замурзатися шовковицями, а ще можна було залізти на чиюсь чужу вишню, знайти там гульку бурштинового кольору, відколупати її руками чи й відгризти зубами від кори й кутуляти в роті тягучий глей, який прилипав до зубів, але вважався мало не делікатесом. Та пиріжок із «Чайної» – то справжнє свято для напівситого дитячого шлунку. І саме сьогодні Ксеніна мамка обіцяла їм таке торжество.

Жарота поволі захоплювала малолюдне о такій порі місто в полон. Чимчикувати чи бігти – так як бігли ще нещодавно – вже не виникало ні потреби, ні бажання, і малеча пленталася, роззираючись на поодиноких перехожих та на одноповерхові будиночки вздовж вулиці Радянської. Ось уже добрели до перукарні. Круті східці з двох боків упиралися в двері із малесенькими віконечками, і звідтіль пахло одеколоном «Шипр». Валька сказав:

– От не люблю я цих східців і тамтешньої тітки Зіни. Вона як наскубе тією ручною машинкою, так у мене цілий день башка болить, наче хто все волосся повисмикував. Вона крім «чолочки» нічого стригти до пуття не вміє. Я її просив, щоб під «бокс», як дядю Васю, а вона – «чолочку»…

– Та ти хіба не знаєш, що дядя Вася – хахаль тітки Зіни? А ще він ножиці гострить, то вона його тільки під «бокс» і стриже.

– Та про те, що він ножиці й ножі точить, усе місто знає, а от про те, що хахаль… Слухай, а ти така мала, майже на два роки менша за мене, і вже знаєш. Звідки?

– І не на два роки я менша, а на півтора… Та я вчора, коли ти пішов спати, з мамкою і тіткою Майкою на лавці сиділа-сиділа… Та там і заснула, але чула все, що вони говорили.

– А ми з Валеркою знову пів ночі не спали, – сумно видихнув Валька і замовк.

Ксенька теж зітхнула з дорослим розумінням і нічого не спитала у свого товариша. Вона знала про біду, яка не дає спати усій сусідській родині. Є у Вальки і його старшого брата Валєрки дід. Звати його Прокопом. Так от той дід Прокіп досі не повернувся з війни. Тобто – він уже більше п’ятнадцяти років удома, а думає, що на війні. Після Європи він ще й в Азії повоював з японцями. Кажуть, його там в «загранотрядовці» упекли. А після Перемоги він залишився на «зверхсрочну» – чомусь не поспішав додому. І тепер п’є той дід по-чорному. А ще кажуть люди, що повернувся з бійні – як з налигача зірвався. Був дід як дід, а став чортом. І живе той чорт у одній «жилкопівській» квартирі з родиною свого сина, бо баба, його вірна дружина, від того хронічного життя на війні пішла на гілляку – повісилася. Кажуть, перед тим дала дідові в руки сокиру, лягла на долівку й сказала: «Рубай! Більше не можу». Він її ногою штурхонув і пішов з хати. А вона – на гілляку, прямо в дворі – далі ноги не донесли. А дід вікує, і вночі, коли потомлена родина спить, він хлопцям влаштовує передову.

– Ану подйом, сукіни дєті! Встать, я сказав! – горлав він посеред ночі, стоячи у спідньому на дверях кімнати.

Валька схоплювався з ліжка, розштовхував брата, який зазвичай міцніше тримався сну, і вони ставали по стійці «струнко», сподіваючись якнайшвидше прорватися повз «загранотряд», тобто повз діда, до кімнати, у якій спали батько з мамою. Та дід стояв намертво, як сам казав, до останнього патрона, і гаркав:

– Вперьод! За Родіну, за Сталина! Ложись, ложись! І ползком, ползком…

За мить він уже й сам падав на підлогу і повз, важко сопучи поряд хлопців, збиваючи жужмом домоткану смугасту ряднину… Той із братів, хто опинявся скраю, плазував до дверей і щосили летів до батьків, щоб вони утихомирили діда. Та частіше утихомирення оберталося на стократ гучніший рейвах, який закінчувався насильницьким актом: діда зв’язували і тягли в сіни на стару зачовгану москвичку. Там він ще якийсь час гнув триповерхові словосполучення, проклинаючи фріців, а потім затихав і спав мертвецьким сном до обіду наступного дня.

Кілька хвилин малі йшли мовчки. Невеселі думки іноді печуть і дитячі голови. Та все ж від сміху до сліз – чи навпаки – відстань у дитинстві значно коротша. І, дійшовши до знаменитої аптеки на розі Радянської та Леніна, вони пригальмували. От хто в місті не знає, що ту аптеку засновано з наказу самого Петра I, той не знає нічого, бо навіть Ксенька у свої шість рочків про те знає достеменно. Як не знати, коли в тій аптеці працює горбата, але дуже грамотна тьотя, а головною там – Белла Борисівна. І коли вони з Валькою йдуть по порошок від якоїсь чергової напасті, то, попри постійне велелюддя, устигають дізнатися щось цікавеньке. А ще вони знають, що всі трав’яні чаї тут із Берозоточі… Але зараз їм не до чаю, бо перед очима пиріжки з вишнями, які випікають у «Чайній», де працює Ксенина мамка. А «Чайна» якраз навпроти аптеки – теж на розі тих самісіньких вулиць, і в колоритному закладі ніколи не буває безлюдно, бо там продають не тільки пиріжки…

Пузата діжка стоїть впритул до високого рундука і чекає, коли хтось почне накачувати штуковиною, схожою на насос, пиво на розлив. Іноді це робить сама мамка, та частіше, щоб прискорити процес, хтось із відвідувачів займається сумнівним видом спорту. От і сьогодні, щойно дітвора переступила поріг «Чайної», у очі кинувся дядечко, який підкачував подачу пива. А Ксенина мамка розливала питво в пузаті скляні келихи, даючи осісти шумовинню, щоб її ніхто не лаяв за торгівлю піною.

– Мам, – крикнула Ксенька мало не з порога, – ми по пиріжки! Уже напекли?

Матінка, яку звали Олею, поглянула на донечку, усміхаючись самими очима, – так уміла тільки вона – і мовчки кивнула головою на знак того, що пиріжки таки напекли.

Наша парочка рушила до рундука поміж ще не дуже чисельного чоловічого гурту. Як правило, завсідниками цього закладу були переважно таки чоловіки. Безногий чолов’яга, зодягнений у вигорілу гімнастерку, сидів на дощечці з роликами-підшипниками замість коліс, а поруч нього на підлозі лежали дві дерев’янки з петлями для рук. Біля діжки управлявся вусань, не знімаючи плетеного кошика з плеча, що свідчило про його дрібноміщанську вдачу. Чоловіки перегукувалися.

– Ти мені, браток, великий бокал візьмеш чи такий собі, аби відчепитися? У вас там у селі таки хоч дрібку легше. Харч свій і дах на головою, – гукнув безногий.

– Еге ж… У нас і в ліс дров не треба везти. Тільки за дармодень треба спину гнути. А дівчата як співають: ні корови, ні свині, тільки Ленін на стіні. Їм абищо співати… А ти сам живеш?

– Та не сам… У матері живу. Вона мене за дитину тримає, нікуди не відпускає. Каже, що зараз інваліди кудись зникають. Ходить за мною слідком – малим був – так не ходила. А це бігає то у воєнкомат, то у соцбес, то у райком… Хоче мені мотоколяску-інвалідку вибити. Отоді я заживу. Може, підробляти стану, і тоді вже я тобі куплю пива, а отих малих, Ксеньку і Вальку, на своїй колясці покатаю… Правда ж, малеча?

Валька і Ксенька перезирнулися і прудко прошмигнули до мамки за пиріжками. Вони вже не вперше бачать тут безногого і знають його круту вдачу, яка прокидається вже після третього хмільного келиха. А як ще хтось хлюпне в те пійло грамів сто «Московської», то як по вуху хто чоловіка вдарить. Ну точнісінько тобі дід Прокіп, тільки без ніг.

Дядько діждався, коли мамка долила в келихи пива до самісінького краю, і, не знімаючи кошика з плеча, нахилився до колишнього фронтовика. Той обтер губи сірою долонею, крякнув, смикнувши шиєю, наче гусак, й, обережно взявши обома долонями скляну посудину, припав жадібним ротом до питва. Він ковтав, не відриваючись ні на мить – без передиху. Здавалося, що поспішає; бува дядько передумає і забере недопите. А дядько нарешті спроквола поставив свого кошика на дрібні, зачовгані чоботами кахлі підлоги, притис його поміж своїх стоптаних черевиків і поволі умочив вуса в тонку смужечку пивної піни. Він ковтав напій так, наче то було не пиво, а живильна волога, божественний нектар…

Безногий допив, витер рукавом гімнастерки губи, помацав пальцями єдину жовту медаль, ніби пересвідчився, що вона нікуди не ділася, і подивився на дядька безгрішним поглядом, навіть не зминувши. Він відкрив уже рота, намірившись щось сказати, але безтурботне гудіння, наче у вулику, ще не розбурханої «Чайної», обірвалося гучним командирським баритоном високого чоловіка, який увірвався в товариський простір.

– Так, товариші, похмелятися будете в свій законний вихідний день, а зараз без шуму й гаму вперед на трудовий подвиг!

– Хто це? – тільки й встиг запитати дядько, не допивши свого пива і викотивши здивовані очиська на лоба.

– Та хто-хто… Це велика шишка із райкому партії. Тільки вирядився, ба, як! Під колгоспника… Зазвичай у костюмчику на два ґудзика, а тут… – сказав інвалід і тепер уже заблимав очима, бо всі сподівання на другий келих пива корова язиком злизала.

Керівник, одягнутий у кирзові чоботи, з куфайкою через плече, яка у таку спеку тільки муляла людям очі, а хазяїну руку, стояв на дверях твердинею. Із-за його спини по обидві сторони випурхували міліціонери і культурно, не в шию, почали виводити із пивної зали бажаючих чи то причаститися, чи похмелитися. Їх саджали в легендарний «воронок», наче якихось порушників правопорядку, що викликало шквал запитань і нарікань.

– Що це за безпридєл? Куди ви нас забираєте? – запротестував дядько з кошиком, коли і його взяли під білі ручки. – Мені сьогодні ще на роботу треба, я ж сторожем у Вільшанці працюю.

– Не переживайте. У кожного буде справка, що такий-то працював у колгоспі «Перемога» на сільгоспроботах. Пива вам не обіцяю, а куліш тітка Саня на бригаді уже варить, – діловито розпоряджався партійний керівник. – Ми ж якраз у ваш колгосп їдемо, тільки не у Вільшанку, а далі…

– І який це – мій колгосп? Немає у мене колгоспу, їй-бо, немає. То я в колгоспі є, а його в мене немає.

– Поговори мені… То й твій Бог не виручить. Ти повинен колгосп любити більше, ніж свого Бога. І колгоспників…

– Таке скажете… Любити Бога набагато ліпше, ніж людину. Бог такий, яким ми його уявляємо, а людина така, як є, й іншою бути не може.

– Хлопці, ведіть вже цього боголюба до гурту! – спересердя гаркнув партієць до міліціонерів.

І тут, не зважаючи на перелякані очі мамки Олі, із-за прилавка горошиною викотилася Ксенька з пиріжком у руці. Дівчинка беззастережно постала перед чиновником і заявила:

– А чого це ви тут командуєте? Тут моя мама головна!

– Ха-ха… Що це за пуцьвірінок? І що він тут робить?

– Ви що, не бачите? Я тут пиріжок їм. І ніякий я не пуцьвірінок – я дівчинка, і звати мене Ксеня. А ще я онука своєї бабусі, а вона каже, що гострити зуби на чуже – гріх. А ви гострите… От!

Ксенчина мама стояла, схопившись за пивний насос, ні жива ні мертва. Безногий, затуливши обома руками рота, беззвучно реготав. Дядько з кошиком поміж ніг і недопитим келихом пива у лівій руці хрестився правицею. А працівник райкому махав головою, як загнузданий кінь…

– А там уже – як оселедців, – розрядив ситуацію міліціонер, який зайшов з вулиці до «Чайної». – Ми з вами не поїдемо, бо сісти нікуди.

– Пофортунило сьогодні товаришу колгоспнику, – сказав райкомівець. – Будемо рушати. Вас допоки назбираєш, так і сонце з гори покотиться.

1. Усталена назва місць попереднього ув’язнення за радянських часів.