Зима в шаленім танці захурделить.
Засліпить очі. Запорошить вуха.
А я, мов ненароджений метелик,
не вилізу із теплого кожуха.

Вона ж сама холодною рукою
залізе крадькома під одежину
без сорому розпустить білі строї…
А я замерзну і… кожух не скину…

Вже мало залишилось від Зими —
під снігом лахи з білосніжних строїв, —
Весна вже зодяглася в оксамит.
Вже скоро я зустрінуся з Весною!

Кохана і коханка водночас.
Цнотлива і розбещена… Дволика!..
Травнева ніч в траві єднає нас,
і все те бачить місяць гостропикий…

Ось Літо, пишнотіла діва Літо.
Свистять у косах сірі солов’ї.
Вона прийшла з єдиним – щоб любити.
Усі коханці навкруги – її!

Всі очі чоловічі в неї вскочать.
Зведе юнацькі душі й поготів!
На небі не зірки – серця тріпочуть
залюблених у неї парубків…

Зійде із неба Осінь по стерні,
спідниці в гаї скине гонорові.
В холодну душу грішному мені
шелесне вітром: «Дам тобі любові!..»

Вкладу я Осінь на тугі снопи.
Вцілую так, щоб серденько зайшлося!..
Забулося, як Літечко любив…
Аж до Зими любити буду Осінь.

***

батькові

У тихому полі на чорній ріллі
Табун твоїх літ спочивати приліг.
У тихому полі для віщого сну
Твій кожен рочок відшукав борозну…

Умитим сонцем обрій грав,
Мороз в село із лісу вийшов.
Були у тата. День, мов рай.
Вінки соснові й тиша. Тиша.

Якийсь замріяний кравець
Убрав дерева в білі шати.
Із яру вечір навпростець
Прибивсь в осиротілу хату.

В дворі усе, як і було,
Неначе на віки нажите.
А навкруги німе село,
Лиш місяць хоче говорити…

***

В саду сьогодні випав чорний сніг,
Від димоядів притомився космос.
Над світом – дивні ангели сумні.
А на хмарині Бог – старий і босий.

Латають дране небо всі святі,
Тремтить пащека Вічності холодна.
А люди Богу-сину на хресті
Несуть зчерствілі душі у долонях.

Вогнем і громом зарегоче Той,
Рогатий, бо його приходить черга…
Вночі у муках народився Ной,
І прийнялося древо для ковчега.

***

Я обережно тебе вів —
незнану, незнайому, —
в маленький дім, що зветься вірш…
Ти оселилась в ньому.

Маленький дім тобі зрадів,
прийняв тебе, як панну.
Облаштував із добрих слів
і ліжко, й теплу ванну.

Я жив у домі тім один,
та зле було одному.
Тепер в моєму домі ти…
Ти не підеш із дому?

Підслухана розмова

– Тобі – твоє… Мені – моє…
Ми розділили навпіл світ…
Нехай вже буде так, як є…
– А син… передавав привіт?

– А син питав, коли прийдеш,
щоб він прибрався до приходу…
і я сама, звичайно, теж…
– Яка розхлюпана погода!

– Тобі не личить борода…
І ця краватка не пасує…
Коли ти будеш?… Син питав…
– Я сам із ним усе з’ясую…

– Пробач… Бувай… Мені вже час…
Щоб не летіти на весь дух.
Так, ти… коли… прийдеш до нас?
– Вітання синові… Прийду…

***

Шпали біжать до обрію,
Наче до неба сходини.
Потягу взимку холодно.
Хо-ло-дно, хо-ло-дно, хо-ло-дно…

Потяг по рейках ковзає.
З неба – такий малесенький.
Знай стукотить колесами.
Ве-се-ло, ве-се-ло, ве-се-ло…

Холодно взимку потягу.
Літні не гріють спогади.
Потяг уперто котиться.
Ко-ти-ться, ко-ти-ться, ко-ти-ться…

Потяг у ніч закоханий.
Ніч зустрічає протягом
і проводжає поспіхом,
у-смі-хом, на-смі-хом, по-смі-хом…

Потягу взимку холодно.
Потяг у ніч закоханий.
Холодно взимку потягу.
Хо-ло-дно, хо-ло-дно, хо-ло-дно…

***

Ти – бісеня. Вирує магма,
нуртує кров твоя шалена.
Згорю в тобі, і буде мало
вогню, зігрітися від мене.

Ти – бісеня. Хоч я не знаю
твоїх грудей і твого лона…
Твій голос кличе, сміх гукає
і збуджує вузька долоня.

Ти – бісеня. Ні. Ангел світлий.
Волосся золото на щоки…
Ти – синьоокий гріх всесвітній.
Твій дім, мабуть, зоря висока.

Йдуть дні у вирій чередою.
Сумні і радісні. Колишні…
Якщо ти будеш не зі мною,
хай береже тебе Всевишній…

***

Здрастуйте, мамо… Матусю…
Здрастуйте, батьку… Рідненькі!
Рідко коли одізвуся…
Як ви там, тату і ненько?

Хочу приїхати! Хочу!
Серцем – до рідного краю…
Клята робота до ночі!
Бігаю… Заробляю…

Як ви там живі-здорові?
Може, вам ліки потрібні?
А чи зорали городи?
Що у вас там, мої рідні?

Ми тут у місті, як миші,
В дім по зернині і раді…
Вчора наснилось: колише
мама колиску у хаті…

Я вас прошу, не хворійте
І не журіться, не плачте.
А що ми дзвонимо рідко,
не ображайтесь. Пробачте…
.

Внуки ростуть-виростають,
Згадують бабу і діда…
Рідні мої! Обнімаю!
Міцно цілую! Приїду…

***

внукові

Голка тулиться до голки
На ялинці новорічній…
Перше свято у Миколки
Диво-ніч, свята, одвічна.

І полинуть над світами
Переливи крику-плачу
Крик – до тата, плач – до мами,
Діду й бабі на додачу.

Потім будуть щоки-цмоки.
Потім – усміх, люлі-гулі.
Хлопче, лелю, з Новим роком!
Накрути болячкам дулі!

Янголятком спить Микольця,
Заколисаний любов’ю.
В сон приходять дощ і сонце.
Щастя, доля і здоров’я.

***

Я впав у сніг.
А вовча зграя
хрипить
всього за мить
від мого тіла – ласої вечері…
Я – м’ясо.
Але спочатку буде біль.
Первісний біль,
пекельний біль,
печерний…
Я зупинив шалений біг.
Упав у сніг…
Цього хотів?
Чекав цієї миті?
Не знаю…
Вовки сьогодні будуть ситі.
Надовго?
Іще тремтіло
гаряче тіло…
Підігрітий
поволі танув сніг…
Набігла зграя…

***

За всіх жінок я піднімаю чарку,
Із ким пізнав і любощі, і сварку,
Нехай усім, без винятку, щастить,
А тим, хто зрадив, – хай їм Бог простить.

Завчасно звик збиратися в дорогу,
Пора з вершини дибати на схил.
Кому я зрадив – стану перед Богом
І попрошу за всі мої гріхи.

П’ю за жінок – тому немає ради.
Рука іще на чарці не тремтить.
Вони мені дали в житті багато.
А що взяли – те й чорту не злічить!

За всіх жінок я піднімаю чарку,
За тих, з ким було холодно і жарко.
Я п’ю до дна за ту єдину мить єднання з жінкою.
Господь мене простить.

***

Зірку місяць зрубав золотою сокирою…
Мить всього лиш летіть від колиски до вирію…

Так і сходимось ми – на біду чи на свято,
Ти такий, як і був. А мене не впізнати…

День і день роздирають безсовісно ночі,
Лиш встигаємо склепити втомлені очі.
А роки, наче постріли, – прямо в десятку,
Сивиною і зморшками внески-податки.

Шаленіє життя. Дефіцити. Конфлікти.
Від постійного «вгору» стираються лікті.
Телефони. Столи. Зачароване коло.
Тільки й бачили сонця – від колиски до школи…

Віск уже не стікає, свічі, певно, стомилися.
В рай гріхи не пускають, як би ми не молилися.
Поки ми гордували, від чеснот комизилися, —
Всіх синиць розхапали, журавлі розлетілися…

Так і сходимось ми – на біду чи на свято,
Я такий, як і був. А тебе не впізнати…

***

Бурчало Сонце: «Наберуся сили,
зіпнусь, візьмусь – Зими не буде!»
А Дід Мороз – щорік – старенький, сивий
ліпив собі Снігурку білогруду…

***

День спадає. Сонце гасне…
Незважаючи на моду,
На погоду, на природу,
Рік Новий приходить вчасно.
Рік старий… Йому пошана.
Він для нас був непоганим.
Навіть в чомусь визначним.
Попрощаємося з ним.
Всяк на цьому світі сущий
Хай стрічає рік грядущий!
Друзям і рідні вітання, —
Хай здійсняться сподівання!
Віку, щастя і здоров’я,
Сміху, щирості, любові!
Келихи у всіх по вінця?
Хай шампанське заіскриться!
За добро, надію, вдачу
Підніміть, хто не ледачий!
Щоб ми долю не згубили,
Щоб кохали і творили!
Щоб росли на радість діти,
Щоби мир ішов по світу!
Хай нам весело живеться,
Хай співається і п’ється!
Щоб усі були багаті,
В кожнім домі, в кожній хаті!
Хай нас доля не минає!
З Новим роком, п’ю до дна я!

***

Дощ гортає зошит. В нім весна і осінь.
В нім зима холодна. В нім усе зійшлося.
Розмивають краплі букви в кожнім слові.
Дощ гортає зошит нашої любові.

***

Я люблю твої пальці,
що, мов промінці,
ковзають по щоці.
Вони теплі, м’якенькі,
уміють радіти.
Їм рука, наче ненька,
а вони, наче діти.
То соромливі,
то пустотливі…
Дивнеє диво.
Танцюють танок —
ти засміялася.
Сплітають тинок —
ти заховалася.
Не холодні,
сьогодні
в моїй долоні
бути згодні…
Мої вуста нікому не скажуть,
що їм сняться твої пальці.
Бо ти навчила мене мовчати.

***

Привіт, актори, дами і поети,
Тут публіка – куди тобі Парнас!
Промови зайві. Приберіть букети.
Ті атрибути, друзі, не про нас.

П’єро, мій любий, кави закортіло…
Поки він зварить, Арлекін, налий!
Театр згорів! Кому до того діло?
Патрони й метри стережуть столи.

У теплий попіл дощ впаде ранковий.
На світі тиша. Немовлята сплять.
Театр новий збудують. Достроково.
Мабуть що, діти внуків немовлят.

Підставте кухлі. Хай нам буде вдача!
Шампанське б’є – шалений пульс життя!
Ми живемо, бо вмієм дати здачі!
Нас не гризе потреба каяття…

***

Глупа ніч.
Очі в очі.
Пада сніг.
Диво ночі.
Ніч і день.
Пада небо.
І на мене
й на тебе.

Пада світ.
Я тримаю.
Очі сніг
замітає.
Ніч і день
сніг іде —
день і ніч
перепліта…
Перед тим,
як світ впаде,
поцілуй мене
в уста…

***

Не видно світу. На віконцях – диво.
Втікає з дому вечір соромливо…
Таке жадане і сліпучо-біле
у сутінках народжується тіло…
Волосся водопад… шовкове лоно…
На мої очі – дві вузькі долоні…
О Господи! Як сю красу зліпив?…
Долоні падають… а я іще сліпий…
Сліпий і спраглий. Репають вуста…
Грудей налиті келихи підстав.
Розпечений язик, мов гостре жало…
Трикутник вабить чарівним овалом…
Хитни долівку… від і до… до мене!
Тремти назустріч… до і від… шалена!..
Крізь браму розчепірених фіранок
блідий і змерзлий заповзає ранок.
Не позирай у шибку полохливо.
Світ не підгледить.
На віконцях —
Диво…