Досвітні симфонії

Серія «Рідне» заснована у 2020 році

Передмова С. О. Єфремова

Післямова Василія Сонцвіта [В. Л. Поліщука]

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2021

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2020

* * *

У виданні збережено основні особливості лексики, синтаксису та орфографії авторського тексту

Микола Хвильовий^[1]

…Теж побутовий письменник, тільки на інший трохи зразок, із Миколи Хвильового, – власне в його белетристичних творах, бо як поет-віршовник Хвильовий дає тільки невеличкі окрушини робітничого побуту («Швець працює» й ін.). В поезіях у Хвильового (дві збірки: «Молодість», 1921 р., та «Досвітні симфонії», 1922) на перший виступає плян інша сторона робітничого життя, – сказати б, принципіяльна. «Аз єсмь робітник» – цими словами урочисто починає він другу свою збірку, і вугляний од своєї робітничої блюзи дух не зрівняє він з найпринаднішими втіхами. Він має навіть претенсію – не зовсім мабуть оправдану – вважати себе за першого робітника з-межи українців:

 
Я із жовто-блакиття (!) перший
На фабричний димар зліз.
Журавиних пісень моїх верші
По цехах розставляю – скрізь.
 

В імені робітника, колективного «ми», він нову складає заповідь людськості:

 
Слухай, чоловіче:
Да не будуть тобі бозі другі,
тільки моє засмажене обличчя.
 

(«В електричний вік»)

І озиваючись на Тичини «Псалом залізу», Хвильовий новому революційному побутові широкі становить завдання – не самої лиш боротьби та руїнництва, але й творчости, краси.

 
Кохаємо залізо й мідь,
Бетони і чугуни —
Від них родилися громи,
Але і співні струни.
 

(«Павлові Тичині»)

З Хвильового-поета типовий романтик нового клясу, робітництва, і він це знає й цим пишається: «Я такий романтик, як і ти» – обертається поет до сонця; він тужить, – він рветься до «ласки-казки про життя прийдешнє». Він бачить, що мало є підстав до такої казки в сучасному – «мертво навкруги… запеклися на залізі уста іржі», завод помер. Але як для спокійного психолога Підмогильного в оцій смерті є «радість нерухомости» – елемент спочинку, пасивного супокою, принадности, ба й приголублювання, то для бурхливого романтика Хвильового це тільки новий стимул до невгасимого бажання:

 
Невже не можна запалити
Тебе, заводе, хоч одчаєм?
 

(«Ах, як мертво…»)

Звичайно, паливо з одчаю вельми проблематичне, але як на романтика цілком натуральне, як натуральне і те зневір’я що посідає поета, коли він гляне навкруги: «кублиться-б’ється мряка і шмаття від життя», такого немов би переможного, всюди – «контрреволюція, контрреволюція, контрреволюція», дощі і мряка, курява і ніч, і непевність.

 
І от в житах запахло,
запахло бур’янами,
а, може, й чебрецем —
не знаю! не скажу!..
А по ярках огні.
Шахтарські? Я не знаю!
Заводи? Я не знаю!
 

(«Зелена туга»)

«Не знаю», «не скажу» – як це «непрограмово», але й як разом з тим дійсно по-людському гарно… Іноді цей романтик прирікає на себе міну й пробує писати в модному стилі, і тоді з-під пера його злітають мляві, грубі, навмисне вигадані прозаїзми, як знамените в своїм роді: «бабахкайте, бийте в бабухатий (!) бубон», або не менш знамените: «Шешел в шварі… Шив я, шив я», – клясичні зразки модної какофонії, що претендує на вищу виразність, але тільки несмаком одгонить. Та коли Хвильовий пише без міни, на показ, то виявляє таке тонке розуміння справжньої сили слова й такі влучні знаходить образи, що перед ними мимоволі спинишся в захваті.

 
…Замислилося сонце…
Крізь повінь хмар, в глибіні вод
   замислилося сонце.
…Розтаборилась тінь…
…Яка глибінь! Яка глибінь,
   коли замислюється сонце!
 

(«Досвітні симфонії»)

Дуже нерівний ще з Хвильового поет, – може тому, що пробує змішати оливу з водою й роздвоюється між романтикою й занадто тверезими вимогами життя, між глибоким розумінням справжньої краси та навіяними впливами, що тягнуть до нудного виписування шабльонових фраз, до наївних витівок («м’єї», замість моєї, «м’чі» замість мечі) і одбиваються млявою риторикою.

Отаке ж подвоювання помітне й на Хвильовому-белетристові (збірка «Сині етюди», 1923). Вдачею він і тут лишається, певна річ, таким самим романтиком. «Я теж романтик, – признається один із його героїв, – характерно: конаючи. – Але романтика така: я закоханий у комуну. Про це не можна казати нікому, як про перше кохання… Це ж роки, мільйони років! Це незбутня вічність… Так. Але подумай: стоїть неопоетизований пролетаріят, що гігантським бичем підігнав історію, а поруч нього стоїмо ми з своєю нудьгою, з своїм незадоволенням» («Синій листопад»), «Хіба це природно?» – запитує тоскно романтик, а тверезий практик од комунізму одрубує: «Скажіть мені: де кінчається ваша (романтиків) дурість і починається контрреволюційність? І Вадим теж співає: урочисто ходить по селах комуна. Де ви її бачите? Просто – тоска. Просто – харя непереможного хама». Це різні змагаються люди. Але уявімо, що романтика і практика живуть в одній і тій самій людині – сама ця людина стане тоді ареною завзятого бою. З одного боку – «завтра розгорнемо голубину книгу вічної поезії – світової, синьої», що охоплює ніби ввесь світ своєю величністю. А з другого —

…мчаться кудись дороги. Це наші федеративні. Не зупиняються… А то дороги б’ються в муках і знову мчаться. Вадим каже – «поезія». Припустім. Але, може, дороги не мчаться? Марія думала ще про глухі заулки нашої республіки, де увечорі молодь співає Інтернаціонал, а вранці йде робити на глитая. Розбіглись дороги, розбіглись стовпи.

На однім стовпі написано:

 
Підеш направо – загризе вовк,
Підеш наліво – уб’єшся в ярку.
Це правда, це дійсність. Принаймні для неї.
 

(«Синій листопад»)

Та й не для самої неї. Для автора також. Ось він в одному з численних своїх ліричних одбігів у которий там раз вигукує: «І люблю я її – більшовицьку Україну – ясно і буйно…» («Шляхетне гніздо»). Або ще:

Минали дні, і в спогадах поринали ночі. Як це: десь біля Диканьки єсть село і хутір – а що тут раніш було? До татарви? Га? Так, село і хутір – і далі – далі… А що через сорок віків? Га? Гоголь, Мазепа, Карло XII. Моя люба соціялістична Україно! Степи, шуліка і літнє сонце відходить за обрій, а за ним молочна стежка (?!) співає – білих, а може й червінькових пісень, мукають корови, з пасовиська бредуть – і далі – далі. Ферми, електричні плуги… машини, фабрики, заводи… Ах! І далі – далі… Молочна стежка співає – яких пісень?

(«Життя»)

Це романтик говорить. Той самий, що творить гарну легенду про звичайнісіньку подію, героїчними подіями перетворену на прегарного юнака-повстанця.

Влетіла буря, крикнула – дзвінко, просторо:

– Повстання!

Зашуміло в зелених гаях, загримало, загуло. Прокинулась ріка, подумала світанком та й розлилась – широко – широко на великі блакитні гони. Та й побрели по коліна у воді тумани – зажурені, похилі.

Ішла повінь… Летіла буря…

(«Леґенда»)

Це героїчний епос революції, що вже не в самих леґендах одбивається, але набирається плоті і крови, потроху переходить і в життя й свого побуту творить зачатки. Пильно, з любістю до того побуту додивляється Хвильовий і визбирує з нього образи тих «муралів революції», що тихо роблять свою невидну роботу, однаково й серед подвигів, і серед сірої буденщини. Це – «товариш Жучок» або «Кіт у чоботях», неухильний нового побуту вартовий і працьовник («Кіт у чоботях»), надзвичайно вдало схоплений і змальований тип. Це – товариші з «Чумаківської комуни», що серед обставин Гоголівського міста заложили були ціле гніздо нового побуту («Чумаківська комуна»). Це – Сайгор, що починає вже знемагати в боротьбі зо всепотужною гидотністю невмирущого міщанства й іншого рятунку не має, як просто утекти від нього («Пудель»). Це – рефлексами биті романтики з «Синього листопаду», що «мають своє євангелля», але не мають практичного нюху і мусять податися перед тверезими людьми практики. Це – редактор Карк, інтелігент, самотній і в революції, що безпорадно б’ється серед самотности своєї й сумнівів і – лиха ознака! – починає заглядатися на свого бравнінґа («Редактор Карк»). Це – сільська проста дівчина, що інстинктово тікає від темного життя й прагне «світлого, молодого, як молодик» («Життя»)… Любосно збирає Хвильовий окрушини нового побуту й пробує уложити їх у цілий образ життя. Але… це ж героїчний епос революції – і в тому всеньке лихо. Бо героїчні хвилини – тільки хвилини. Бо окрушини – то крапля в морі звичайної людської гидотности. Минулися святкові хвилини – гидотненький мотивчик перемагає. І нові пісні гинуть у ньому, як гинуть і окрушини нового побуту серед непереможної зливи старого мотлоху-спадку. І от замість космосу, куди всіма фібрами своєї істоти рветься романтик, доводиться йому зазирати до «глухих заулків», бур’янами зарослих, а там на місці «урочистої комуни» – «харя непереможного хама» розпаношилась. І Хвильовий так само пильно й до тих заулків призирається і вибирає з них типові обличчя, даючи досить повну картину всього сучасного побуту й цілу галерію сучасних образів, що заливають собою окрушини революційного епосу. Партійні робітники, «попутчики», совітські службовці, письменники, що «халтурили всі, за гонорар», самозвані «професори», повстанці, просто обивателі, здебільшого з почуттям кривди на новітній лад – усі так чи інакше одбилися в оповіданнях Хвильового. Страшне, убійче вражіння робить той ніби новий побут власне дуже старосвітських людей. Бруд, своєкористливість ненажерлива, біганина за фізичними втіхами, безсоромність, гидь, обмеженість, претенсійність, неуцтво – ось чим позначив своє панування «непероможний хам», занечищуючи все, до чого но доторкнеться своєю рукою. «Темна наша батьківщина, – признається, на це все дивлячись, наш романтик. – Розбіглась по жовтих кварталах чорнозему й зойкає росою на обніжках своїх золотих ланів. Блукає вона за вітряками й ніяк не найде веселого шляху… Болить наше мільйонове серце, і хочемо запалити їй груди своїм комуністичним сяйвом… Темна наша батьківщина…» («Солонський яр»). Зів’яли романтичні мрії, злиняли фарби, зчорніло тло – і повилазили з усіх закутків потворні «харі непереможного хама». Кидає поет ліру, хапає бича до рук і з такою зброєю робить їм перегляд. З Хвильового зовсім не сатирик, у нього наскрізь лірична вдача, але така вже дійсність, що як тут не писати сатири: навіть шарж, карикатура не завжди вспішаться за дійсністю. Візьмемо з цього погляду одне тільки оповідання Хвильового «Заулок». У ньому маємо: перше – «червоного професора», тов. Гамбарського, що «нагадує чехівського телеграфіста Ять»; друге – Аркадія Андрійовича, старорежимного в канцелярію закоханого урядовця, що збирається вже записуватися «в партію», – тепер єдина єсть партія; третє – дружину його Степаниду Львівну, ніжну жінку й хорошу господиню, надто льояльну піддану свого колись царського, тепер комуністичного «отечества»; четверте – Мар’яну, дочку їхню, пишну панну, що, покинувши середню школу, пішла служити до «че-ка», збирається вішатись, а щоб не було вороття, «сьогодні вночі віддалась сифілітику». Ціла колекційка «нових людей»… Та ще в додачу опостінь «жили комольці і завжди тривожили заулок своєю аґітаційною бадьорістю». А ось одна рисочка з «нового» побуту:

…В кімнаті, де висів раніш Олександер II, Ніколай II, а також білий генерал на білому коні, – висять: Ленін, Троцький, Раковський, і манесенький портрет Карла Маркса. Степаниді Львівні сказали, що Маркс – жид, і вона образилась, тому що раніш вона цього не знала й казала всім, що Маркс – з Петербургу! З того часу – не великий, а маленький. Про Троцького Степанида Львівна каже: – Ну, і що ж, що жид? Він же не хоче розігнати всі установи і служащих?.. А жида я знала й у Полтаві, бакалійника, зовсім не поганий, навіть навпаки: і в борг давав.

Зінов’єва Степанида Львівна не повісила, бо дуже кучерявий і молодий.

Одмінилась декорація, інші висять портрети, але дух той самий лишився, що й за часів Гоголя… І ця зразкова компанія, то вже не одинока леґенда, що гидотне повертає на величне, навіть не окрушини героїчного епосу, – це мікрокосм гидотности, в якому одбився ввесь космос, себто новий лад, що встиг зійти вже на прастарі стежки, безнадійно на них загрузнути, та ще й їх лишив позад себе далеко. Не дурно Хвильовий одне своє оповідання починає промовистою справкою в зоології: «… має сорок чотири зуби, sus domesticus: йоркширська, темворст, суфолькська, есекська і ще багато: І ще: sus scrjfa: дик, вепер – є в Азії, залишився і в Европі», – і розповідає про «відповідального» (теж технічний термін!) Карла Йвановича й Хаю та про їхній гурт: і вепра не треба, щоб побачити зразок щиро-свинського життя («Свиня»). Не дурно також згадане оповідання «Заулок» кінчається символічним образом, повним глибокого песимізму: «з стріхи одноманітно падала крапля на камінь. Ішла глибока сіра осінь по сірих заулках республіки», а натовп юнаків-комсомольців «з криком і реготом кинувся в туман». Видко, справді таки по-осінньому вже сіро, туманно і тільки по-аґітаційному бадьоро, коли романтик, мрійник, лірик до сатири береться… А коли вертається до романтики, то з-під пера його виходять такі одчайдушні твори, як згадана вже «Зелена туга» з її настирливим приспівом:

 
Куди звернуся я – дощі, дощі! і мряка!
Куди дивлюся я – запорошило, ніч.
 

Дійсно – хоч в око стрель, – такий висновок випливає із спостереженнів найталановитішого з пролетарських белетристів, за яким уже йдуть молодші (Ів. Сенченко, О. Копиленко й ін.). Характерно, що мало не кожне його оповідання кінчається отаким смутним, повним безвісти й безнадії та недовідомости акордом.

І проте не песиміст із Хвильового: не дурно в нього так багато веселої синьої фарби розлито. Він повен віри в свій комуністичний ідеал і зовсім не самої но «агітаційної бадьорости». «Я виходжу на новий шлях і мені радісно. Поперед мене горить зоря, як і колись горіла. Я її кладу в своє волосся – і вона горить інакше» («Редактор Карк»). І повен він ще тієї глибоко-совістливої щирости та безбоязности, що тільки у справжніх бувають талантів і люблять правду над усе, хоч яка вона буде колюча. «Революція творить новий побут, – каже Хвильовий, – і треба писати революційний побут» («Редактор Карк»). І він пише… Бачить плями, багато бачить плям на тому побуті – зафіксує їх сміливою рукою. Натрапить на щось людське в старих постатях – і з лагідною посмішкою трохи не спочуття змалює вам навіть «шляхетне гніздо» з такими кольоритними в ньому постатями, як «дєдушка» або Василь-коваль з його жалями за газетою «Новою радою» («Шляхетне гніздо»). І разом гордовита впевненість, що в його оповіданнях «зав’язка – Жовтень, а розв’язка – соняшний вік, і до нього йдемо» («Кіт у чоботях»). З Хвильового безперечно цікава постать саме з художнього погляду: ще не вироблена, не вирізьблена, не докінчена навіть, але сильна. У нього широкі можливості: бистре око меткого спостережника разом з незалежною об’єктивністю художника, вміння різко й рельєфно, без страху зачеркнути контури, вложити в них промовистий образ, знайти відповідне слово без зайвої розволіклости, округлити цілу картину яким-небудь загальним штрихом. Люди у нього здебільшого живі в дії, в описах багато руху, широкого захвату, повітря, синіх просторів – і тому так радісно і весело його читати, дарма що фон оповіданнів тьмяний, а події – як от «Бараки, що за містом» – іноді просто жахливі. Ось вам:

До слобожанських Млинків підійшли могутні ліси Полтавщини і за три верстви зупинилися.

Стоять стіною, хмуряться.

В гущавину доріжка по папороті, повз сизі кущі, до Солонського Яру.

Солонський Яр: яр і село.

В селі пахтить дубовим молодняком, стоїть над яром-селом, а нижче в провалля поплентались стрункі й темні явори, і тільки за десять верстов виринають, щоб мовчазно відійти на захід, на південь.

Удень над селом сковзається клапоть перламутрових хмар, а вночі хмари зникають за проваллям, тоді Солонський Яр горить огняницями – і ліс, і село, і небо.

 
Тоді горить, чарує папороть.