Розмова сердець

І

 
Труський,  як  лихоманка,  дощ.
Осіння  ніч,  їдка  та  чорна.
І  б'ється  на  квадратах  площ
Людина  й  тінь  її  потворна.
Ідуть  вони.  Спокійні.  Вдвох.
Плекають  впевненість  глибоку,
Що  десь  дано  їм  аркушик  підлог,
Де  вільно  ставити
                 крапки  сухого  кроку
І  не  боятися
                 крапок  над  власним  «і»,
Писать  собі,  читать  собі  свій  вирок,
В  брудний  конверт
                 брудних  кватирок
Сховавши  свідчення  свої.
В  смердючому,  в  плескатому  конверті
Заховано  слова  дрібних  тремтінь  та  мук.
І  пані  Вічності,  шановний  пані  Смерті
Заадресовано  до  їхніх  власних  рук.
І  так  лежать  листи,
                 життя  малі  цидулки,
І  труситься  над  площами  сльота,
І  розбігаються  в  усі  кінці  провулки,
Немов  рядки  предсмертного  листа.
Я  теж  іду.
                 І  ось  уже  я  вдома:
Хрещатик,  №  50.