Маленькі жінки

2
Різдво

Того різдвяного сірого ранку Джо прокинулася першою. На каміні не було панчох для подарунків, і на мить вона відчула таке ж розчарування, як колись давно у дитинстві, коли її маленька панчоха впала з каміна, тому що була битком набита солодощами, а Джо подумала, що їй просто нічого не подарували. Потім вона згадала, що мати радила зазирнути різдвяного ранку під подушку, і, ковзнувши туди рукою, вона знайшла маленьку книжечку в малиновій палітурці. Ця книга була їй дуже добре знайома, це була прекрасна історія про найбільш праведне та гідне життя, яке лише можна собі уявити.^[7] Джо відчула, що такому путівнику зрадів би будь-який паломник, вирушаючи у довгу подорож. Вона розбудила Мег зі словами «Щасливого Різдва!» і порадила заглянути під подушку. Там лежала така сама книга, тільки у зеленій палітурці. Незабаром прокинулися Бет і Емі, і виявили свої екземпляри – у сірій і синій палітурках. На форзаці кожної книги були охайним почерком написані теплі побажання від матері, що робило подарунок ще більш цінним. І ось сестри сиділи всі разом, розглядаючи свої подарунки, а небо на сході тим часом палало багрянцем, знаменуючи початок нового дня.

Маргарет було властиве марнославство, але в цілому вона була дуже доброю і побожною. Сестри дуже любили та поважали її, і навіть бунтарка Джо слухалася її, тому що навіть повчаючи, Мег робила це дуже м'яко і тактовно.

– Дівчата, – серйозно сказала Мег, переводячи погляд по черзі на кожну з сестер, – мама хоче, щоб ми не просто читали цю книгу, а розмірковували над тим, що там написано. З тих пір, як батько пішов на війну, ми почали нехтувати багатьма обов'язками. Ви робіть, як хочете, а я буду тримати свою книгу тут на тумбочці біля ліжка і читати хоча б кілька сторінок щоранку, тому що я знаю, що це дасть мені їжу для роздумів на день прийдешній і надихне на добрі справи.

Мег демонстративно відкрила свою книгу і почала читати. Джо обняла її і, притулившись щокою до щоки сестри, теж почала читати. При цьому обличчя її відображало цілковитий спокій і мир, що було досить не характерно для її зазвичай жвавої міміки.

– Яка ж Мег молодець! Ходімо, Емі, і ми почитаємо. Я допоможу тобі з важкими словами, а якщо нам щось буде незрозуміло, то звернемося за допомогою до Мег і Джо, – прошепотіла Бет, натхненна прикладом старших сестер і таким душевним подарунком від матері.

– Я рада, що синя палітурка дісталася саме мені, – задоволено сказала Емі.

Наступні півгодини в кімнатах дівчат панувала тиша, яку порушував лише шурхіт сторінок. Перші сонячні промені проникли до кімнати і, немов несучи з собою різдвяне благословення, торкнулися схилених над книгами голів і зосереджених облич.

– А де мама? – запитала Мег, коли вони з Джо відірвалися від читання і вирішили подякувати їй за подарунки.

– Одному Богу відомо. Якийсь волоцюга прийшов жебракувати, і ваша матінка відразу ж побігла йому допомагати. Ніколи ще не бачила жінки, яка з такою жагою роздає направо і наліво продукти, одяг та інші припаси, – відповіла Ганна, яка жила з Марчами ще з народження Мег і була вже скоріше другом сім'ї, аніж просто прислугою.

– Думаю, вона скоро повернеться, тож давайте приготуємо святковий сніданок і подарунки, – сказала Мег, оглядаючи пакунки, які були завчасно заховані під диваном в очікуванні свого часу. – Так, а де парфуми від Емі? – спантеличено запитала Мег, не знайшовши флакона.

– Емі їх потягла кудись, наче щоб пов'язати стрічку або щось на кшталт цього, – відповіла Джо, витанцьовуючи по кімнаті у капцях, куплених для матері, щоб трохи розносити їх.

– А як вам мої носові хусточки? Гарні, чи не так? Ганна випрала і випрасувала їх, а я зробила вишивку, щоб хусточки були іменними, – сказала Бет, з гордістю дивлячись на дещо нерівні літери, з якими вона довгенько помучилась.

– Ой, дитя! Що ж ти вишила на них «Мама» замість «М. Марч»? От сміхота! – сказала Джо, взявши одну з хусток.

– А що в цьому такого? Я навпаки подумала, що так буде краще, бо ініціали Мег також М. Марч, а я не хочу, щоб трапилася плутанина і ці хусточки використовував хтось інший, крім Мармі, – стурбовано сказала Бет.

– Все добре, люба, це дуже гарна та розумна ідея, адже тепер точно ніхто не помилиться. Я впевнена, їй дуже сподобається твій подарунок, – сказала Мег, докірливо зиркнувши на Джо і підбадьорливо посміхнувшись Бет.

– Ой, мама йде. Ховайте подарунки, швидше! – вигукнула Джо, коли грюкнули вхідні двері та у передпокої почулися кроки.

Але замість матері до кімнати увійшла Емі. Вигляд у неї був досить збентежений, коли вона побачила своїх сестер, які здивовано дивились на неї.

– Де ти була і що ти там ховаєш за спиною? – запитала Мег, побачивши на Емі верхній одяг. Зазвичай Емі довше за всіх ніжилася у ліжку і ніколи не виходила на вулицю так рано.

– Тільки нехай Джо не сміється з мене! Я не хотіла, щоб ви дізналися завчасно. Я просто хотіла поміняти маленький флакончик парфумів на великий. Я віддала за нього всі свої гроші. Я намагаюся не бути такою егоїсткою, як раніше.

Емі боязко витягла з-за спини новий красивий флакон, який вона купила замість старого дешевого. Вона виглядала такою серйозною, що навіть неозброєним оком було видно, що її зусилля перебороти у собі егоїзм йшли від чистого серця. Мег відразу міцно обняла її, Джо назвала розумницею, а Бет підбігла до вікна і зірвала свою найкращу троянду, щоб прикрасити чудовий флакон.

– Розумієте, мені стало соромно за свій подарунок після того, як ми почитали і поговорили сьогодні вранці про те, що потрібно бути гарною людиною, тому я побігла до крамниці і поміняла свій подарунок на більш дорогий. І я шалено цьому рада, бо тепер мій подарунок найкрасивіший.

Вхідні двері знову грюкнули, і подарунок Емі теж хвацько відправився до схованки під диваном, а сестри з незворушним виглядом вмостилися за столом нібито в очікуванні сніданку.

– Щасливого Різдва, Мармі! Дякуємо за книги! Ми вже навіть трохи почитали сьогодні і плануємо робити це кожного дня, – хором вигукнули дівчата.

– З Різдвом, донечки! Я рада, що ви одразу взялися читати, і сподіваюся, що ви продовжите у тому ж дусі. Але перш ніж ми сядемо за стіл, я хотіла б дещо з вами обговорити. Недалеко звідси живе нещасна жінка, яка нещодавно народила малюка. У неї є ще шестеро діток, і їм усім доводиться спати в одному ліжку, щоб хоч якось зігрітися, бо у них, бідолашних, навіть немає дрів, щоб розпалити вогонь. А ще вони голодують. Це її старший син приходив до мене вранці та розповів, як вони бідують. Дівчатка мої, ви не проти, якщо ми віддамо їм наш сніданок у якості різдвяного подарунка?

Дівчата були дуже голодні, адже чекали на сніданок майже годину, і спочатку ніхто не наважувався щось сказати. Але потім Джо радісно вигукнула:

– Як добре, що ти встигла прийти до того, як ми сіли снідати!

– А можна мені віднести теплі речі малечі? – терпляче спитала Бет.

– А я візьму вершки та кексики, – додала Емі, героїчно відмовившись від своїх найулюбленіших смаколиків.

Мег, не гаючи часу, вже пересипала гречану кашу в велику миску і складала у кошик хліб.

– Я знала, що ви погодитеся, мої хороші, – сказала місіс Марч, задоволено посміхаючись. – Підемо допомагати всі разом, а коли повернемося, поснідаємо хлібом з молоком, а вже на вечір приготуємо що-небудь смачненьке.

Незабаром все було готово, і сімейство Марч вирушило в дорогу. Було ще досить рано та й пішли вони дворами, тож ніхто не бачив цю дивну делегацію волхвів.

Вони стояли на порозі вбогої та промерзлої кімнати з розбитими вікнами та згаслим вогнищем. З меблів там був лише невеликий стіл і ліжко з рваною ковдрою, на якому лежала хвора жінка з немовлям, а до неї з обох боків тулилися бліді, голодні діти, намагаючись хоч трохи зігрітися.

З якою ж радістю дивилися на гостей великі дитячі очі, а їх сині від холоду губи розплились у широкій щирій усмішці!

– Ach, mein Gott!^[8] Невже ангели спустилися до нас з небес! – сказала жінка тремтячим голосом і сльози радості покотилися по її щоках.

– Так, кумедні такі ангели у капюшонах і рукавицях, – сказала Джо і всіх розсмішила.

Вже через кілька хвилин кімнату було не впізнати, наче там дійсно попрацювали добрі духи. Ганна принесла дрова, розпалила камін і закрила розбите скло старими капелюхами та накидкою. Місіс Марч напоїла нещасну жінку гарячим чаєм і дала трохи каші, запевнивши, що не залишить її родину у біді. Потім вона переповила малюка і загорнула його у свою теплу хустку. Робила вона це так ніжно та дбайливо, немов це була її власна дитина. Дівчата тим часом накрили на стіл, посадили дітей ближче до вогню і нагодували їх. Поснідавши, діти почали весело базікати, а дівчата Марч намагалися розібрати їх кумедне німецько-англійське щебетання.

– Das ist gut! Die Engelkinder!^[9] – прицмокуючи, раз у раз повторювала малеча, наминаючи гречану кашу з хлібом і насолоджуючись теплом вогнища, яке весело потріскувало у каміні.

Сестер ще ніколи ніхто не називав дівчатами-янголятами, і це було їм дуже приємно. Особливо раділа Джо, якій від народження діставалися не інакше як всякі хлопчачі комічні прізвиська на кшталт «Санчо».^[10] Це був воістину прекрасний сніданок, хоча дівчатам не дісталося і крихти. І нехай животи їх бурчали від голоду всю дорогу, поки вони йшли додому, у всьому місті було не знайти більш радісних і задоволених дітей, ніж ці четверо маленьких дівчаток, які віддали свій сніданок і задовольнилися того різдвяного ранку лише хлібом і молоком.

– Мабуть, у цьому і полягає суть виразу «Любити свого ближнього як самого себе». Що ж, робити добро іншим людям дійсно приємно, – сказала Мег, розкладаючи з сестрами подарунки у вітальні, поки їхня мати збирала нагорі одяг для бідолашного сімейства Гуммель, яке вони відвідували вранці.

Це були невеликі скромні пакуночки, але кожен з них був наповнений чистою дитячою любов'ю, а висока ваза з червоними трояндами, пишними білими хризантемами і виноградними лозами надавала елегантності та урочистості святковому столу.

– Йде, йде! Давай, Бет, починай грати! А ти, Емі, відчини перед мамою двері! Тричі «Слава!» нашій Мармі! – вигукнула Джо, високо підстрибуючи.

Бет зіграла свій найвеселіший марш, Емі з реверансом відчинила двері, а Мег, взявши мати під руку, провела її до почесного місця на чолі столу. Місіс Марч була одночасно здивована та зворушена. В її очах стояли сльози, але це були сльози радості, і вона з посмішкою розглядала подарунки і читала вітальні листівки від доньок. Вона відразу одягла нові капці, поклала носовичок до кишені, окропивши його парфумами від Емі, троянду вона причепила шпилькою до грудей, а гарні рукавички були проголошені «надзвичайно слушним подарунком».

Потім були сміх, поцілунки та обійми – саме в цьому і полягає краса домашніх свят, вони такі щирі та душевні, що ти потім ще довго згадуєш їх з теплом у серці. Але веселощі веселощами, а справи самі себе не зроблять.

За благодійними заходами та урочистими церемоніями пролетіло мало не півдня, тож дівчата без зволікання зайнялися приготуваннями до вечірньої святкової вистави. Будучи ще занадто юними, щоб часто відвідувати театри, і недостатньо багатими, щоб дозволити собі професійний помпезний реквізит для своїх домашніх спектаклів, дівчата використовували уяву та кмітливість – не дарма ж в народі кажуть «що голіший, то мудріший» – і робили весь необхідний інвентар з підручних засобів. Деякий реквізит був воістину гідним захоплення: гітари з пап'є-маше, старовинні лампи з непридатного старого посуду, розкішні сукні та мантії зі старих простирадл, коштовності з відполірованих консервних банок, які також відмінно підходили для виготовлення лицарських обладунків. Меблі раз у раз переверталися догори дригом, а кімната служила сценою.

Хлопці до театральної трупи не приймалися, тому Джо діставалися всі чоловічі ролі. Вона із задоволенням виряджалася у чоловічі коричневі шкіряні чоботи, які дісталися їй від подруги, яка знала жінку, яка знала одного актора у театрі. Ці чоботи, стара фехтувальна рапіра та дірявий камзол, який колись служив художнику зразком для написання якоїсь картини з батальним сюжетом, були головними скарбами Джо і були задіяні у всіх виставах. Через нечисленність їх трупи, часто двом передовим акторам, Мег і Джо, доводилося грати відразу кілька ролей, за що вони, безумовно, заслуговують на похвалу, адже вони не лише вчили напам'ять репліки трьох, а бувало і чотирьох персонажів, але і по кілька разів за спектакль міняли костюми і переставляли декорації. Але їм це було в радість, адже це не лише чудово тренувало їх пам'ять, але і було прекрасною творчою розвагою, завдяки якій сестри проводили багато часу разом.

Настав різдвяний вечір, глядачі приходили та займали місця у партері, роль якого грало ліжко. І ось з десяток дівочих очей у передчутті дивовижного видовища дивився на синьо-жовту завісу, за якою лунало шарудіння, перешіптування та періодичний сміх Емі, яка від хвилювання не могла стриматися. Незабаром пролунав третій дзвіночок, фіранки роз'їхалися в сторони, і розпочалася «Романтична трагедія».

– Похмурим лісом служили кілька кущів у горщиках та щільна зелена тканина, розстелена на підлозі, а в глибині сцени розташувалася відьмина печера. Її спорудили з сушилки для білизни, яка служила верхньою частиною, а з боків поставили два комоди. Всередині печери стояв невеличкий пальник, на якому кипів чайник, він же відьомський котел, а поруч, згорбившись, сиділа і сама відьма. В кімнаті було темно, і вогник пальника чудово створював зловісну атмосферу, особливо коли з чайника виходив справжній пар – глядачі захоплено аплодували таким правдоподібним декораціям. Дочекавшись поки стихнуть перші оплески, на сцену вийшов лиходій Г'юго, чиє обличчя покривала густа чорна борода, а на очі був насунутий капелюх. Одягнений він був у щільну накидку, коричневі чоботи, а на стегні з кожним кроком побрязкував меч. Він метушився по сцені, а потім раптом схопився за голову і проголосив надривну промову, оспівуючи свою ненависть до Родріго, любов до Зари, а також непохитну рішучість вбити одного і завоювати другої. Грубий тон голосу Г'юго періодично зривався на крик, коли почуття заволодівали ним – публіка була в захваті та аплодувала, коли герой робив паузу, щоб ковтнути повітря перед черговою тирадою. Вклонившись з виглядом людини, яка звикла до публічних похвал, він прокрався до печери і грізно наказав відьмі Агар:

– До мене, служнице темряви! Бажаю тебе бачити!

На сцені з'явилася Мег, на обличчя її спадали сірі пасма з кінського волоса. Одягнена вона була у червоно-чорний балахон, усіяний кабалістичними символами, а в руках вона тримала посох. Г'юго зажадав отримати приворотне зілля, щоб Зара полюбила його, а також зілля, щоб вбити Родріго. Прекрасним драматичним співом Агар пообіцяла дістати йому і те, і інше, і почала викликати духа любовних чар:

 
Почуй мене, кохання дух,
Володар ти любовних мук!
Спокуси зілля приготуй,
Троянд з росою не шкодуй.
Щоб сумніву у зіллі не було
Додай кохання ти свого!
Чекати буду я всю ніч,
Прийди до мене ти скоріш!
 

Заграла ніжна мелодія, і з печери вийшла маленька фігура з золотавим волоссям, вбрана у білий балахон з блискучими крилами за спиною і вінком із троянд на голові. Змахнувши чарівною паличкою, дух любовних чарів заспівав тоненьким голосочком:

 
Прибув на позов твій я уві сні,
Летів всю ніч при місяці в пітьмі.
Ось зілля зла, що ти хотів,
Це напій темряви для ворогів.
Ти застосуй його скоріш,
Щоб сила зла була гостріш!
 

Дух кинув маленьку позолочену пляшечку до ніг відьми і зник за кулісами. Агар знову заспівала, але цього разу вона викликала злого духа. На сцені з гуркотом з'явилося чортеня у страшному чорному лахмітті і, прохрипівши свою відповідь, кинуло до ніг Г'юго чорну пляшечку, після чого теж пішло зі зловісним сміхом. Г'юго подякував відьмі, і, поклавши зілля собі у чоботи, покинув сцену. Агар, у свою чергу, розповіла глядачам, що лиходій Г'юго вбив кількох дорогих їй людей, тому вона наслала на нього прокляття і має намір перешкодити його підступним планам, щоб помститися за минулі образи. Таким був кінець першої дії. Глядачі відпочивали, їли цукерки та ділилися враженнями від вистави.

Перш ніж завісу знову підняли, з-за лаштунків раз у раз лунали стуки молотка, але коли перед глядачами постав цей шедевр декораторського та теслярського мистецтва, всі миттю забули про затримку. Це було воістину приголомшливе видовище! До самої стелі височіла вежа з вікном, у якому горіло світло, а через білу фіранку визирала Зара у красивій синьо-срібній сукні та чекала на свого коханого Родріго. А ось з'явився і сам Родріго – на плечах червона накидка, на голові берет з пір'їною, з-під якого стирчать каштанові локони, в руках гітара, а на ногах, звичайно, коричневі чоботи. Ставши на коліна біля підніжжя вежі, він заспівав хвилюючу серенаду. У відповідь Зара теж проспівала щось романтичне, і після нетривалого музичного діалогу погодилася піти за ним хоч на край світу. Тут і настав момент вистави, який викликав найбільший ажіотаж серед аудиторії. Родріго дістав мотузяну драбину, закинув один кінець у вікно і сказав Зарі спускатися до нього. Вона боязко перехилилася через підвіконня, поклала руку на плече Родріго і збиралася вже граціозно зістрибнути вниз, але – жаль та й жаль! – вочевидь, забула, що сукня її була зі шлейфом, який якраз по-зрадницьки зачепився за стулку вікна, вежа захиталася, нахилилась вперед… і з гуркотом завалилася, поховавши під руїнами нещасних закоханих!

Зал ахнув з полегшенням, коли коричневі чоботи з'явилися з-під руїн, а слідом за ними з'явилася золотава макітра, вигукуючи: «Я ж тобі казала! От казала ж, що все так і буде!». З дивовижною незворушністю на сцені з'явився дон Педро, суворий батько Зари, витягнув з-під уламків свою дочку і потягнув її геть. Намагаючись не ворушити губами, він тихо сказав:

– Навіть не думай реготати! Роби вигляд, що так і було задумано.

Чимчикуючи до куліс, Дон Педро гнівно наказав руйнівникові Родріго забиратися геть із королівства. І хоча сам Родріго був все ще ошелешений падінням вежі, він не розгубився і кинув виклик старому, сказавши, що не зрушить з місця. Цей безстрашний приклад надихнув і Зару, яка відмовилася коритися волі батька, за що разом із своїм коханим була кинута в найглибші підземелля замку. Тут же з'явився прудкий маленький слуга з кайданами і повів бранців геть – вид у нього при цьому був дуже наляканий і, судячи з усього, він геть забув свою репліку.

У третій дії глядачам були показані події, які розгорталися у замку. Знову з'явилася Агар, яка прийшла звільнити закоханих і вбити Г'юго. Ось вона чує його кроки, ховається і бачить, як він наливає зілля у дві чаші з вином і наказує боязкому слузі: «Віднеси ці чаші полоненим і скажи, що я скоро спущуся до них». Слуга відводить Г'юго у сторону, щоб щось сказати, а в цей час Агар підміняє ці чаші на дві інші, просто з вином. Фердинандо, слуга, забирає келихи, а Агар ставить на стіл чашу з отрутою, призначену для Родріго. Г'юго, відчуваючи спрагу, випиває її і в агонії починає корчитися і скакати по сцені. Після довгих конвульсій він падає долілиць і вмирає, в той час як Агар повідомляє йому про свій підступний вчинок у прекрасній мелодійної пісні.

Це була воістину захоплююча сцена, хоча деяким глядачам могло здатися, що пасма довгого волосся, які несподівано вибилися з-під капелюха Г'юго, трохи змастили ефектну смерть головного лиходія. Однак неймовірно душевний спів Агар настільки вразив публіку, що всі вмить забули про казус із зачіскою.

У четвертій дії перед нами розгортається жахлива сцена, в якій Родріго, отримавши звістку про те, що Зара більше не любить його, впадає у глибокий відчай і готовий накласти на себе руки, встромивши собі кинджал у серце. Але в цей самий момент під його вікном хтось починає співати прекрасну пісню про те, що кохана вірна йому, але їй загрожує смертельна небезпека, однак Родріго все ще може врятувати її. Невідомий підкидає йому ключ від в'язниці, і в пориві радості наш герой зриває з себе кайдани і стрімголов біжить рятувати кохану.

П'ята дія починається зі сварки між Зарою та Доном Педро. Він хоче, щоб дочка пішла у монастир, але вона і чути про це не хоче. Після емоційної суперечки, Зара вже збирається втратити свідомість, коли раптом з'являється Родріго і просить її руки. Дон Педро не дає свого благословення закоханим, тому що Родріго бідний. Між чоловіками зав'язується гаряча перепалка, і ось Родріго вже готовий нести на руках змучену Зару, коли входить боязкий слуга з листом і мішком від Агар, яка таємничим чином зникла з замку. Слуга повідомляє, що відьма заповідає неймовірні багатства молодятам і пророкує страшну загибель дону Педро, якщо той встане на шляху щастя молодих. Відкривається мішок, і з нього висипається ціла купа блискучих бляшаних монет, які виблискують у світлі ламп. Такий «вагомий аргумент» пом'якшує суворого батька і він погоджується видати свою дочку за Родріго. Всі співають у радісному пориві, і завіса опускається, коли закохані, стоячи на колінах, отримують благословення дона Педро.

Зала вибухає шаленими оплесками, які несподівано перериває черговий конфуз – ліжко-партер не витримує і ламається, а глядачі падають на підлогу. Родріго і дон Педро, не зволікаючи, кидаються на допомогу – всі глядачі врятовані, хоча багато хто втратив дар мови від нестримного сміху. Ледве хвилювання стихло, до кімнати увійшла Ганна і оголосила, що місіс Марч чекає на юних леді до вечері.

Це запрошення було несподіванкою навіть для акторів, і коли вони побачили накритий у вітальні стіл, вони здивовано переглянулися. Це було так схоже на Мармі, приготувати для них невелике частування після спектаклю, але такого бенкету вони не пам'ятали з тих пір, як їх сім'я збідніла. Тут було і морозиво – насправді навіть два його види, полуничне і пломбір – і торт, і фрукти, і французькі цукерки, а в центрі столу в чотирьох вазах стояли прекрасні букети!

У сестер перехопило подих, вони спантеличено переводили погляд зі столу на матір і назад, а місіс Марч стояла і широко посміхалася.

– Це що, феї влаштували? – спитала Емі.

– Це Санта-Клаус, – сказала Бет.

– Це наша матінка постаралася. І Мег ніжно посміхнулася, що було видно, навіть незважаючи на наліплену сиву бороду і густі кущисті брови.

– А може, тітоньці Марч так сподобалося простирадло, яке ми для неї пошили, що вона в знак подяки вирішила влаштувати нам таку шикарну святкову вечерю? – вигукнула Джо.

– Ні, дівчатка. Насправді, всі ці ласощі передав містер Лоренс, – відповіла місіс Марч.

– Дідусь хлопчиська Лоренса? З чого це раптом? Ми його навіть не знаємо! – вигукнула Мег.

– Ганна розповіла одному з його слуг про те, що сталося сьогодні вранці. Мабуть, цього старого джентльмена вразив ваш благородний вчинок. Він знав мого батька багато років і сьогодні вдень надіслав мені листа, в якому висловив надію, що я дозволю йому виказати свої дружні почуття до моїх дітей, тобто до вас, передавши трохи солодощів на честь свята. Ну як тут відмовити? Тож насолоджуйтесь святковою вечерею, щоб компенсувати скромний сніданок з хліба та молока.

– Мабуть, то онук підкинув йому цю чудову ідею, я майже впевнена, що так і є! Мені здається, він гарний хлопчина, шкода що ми з ним не знайомі. Він ніби й не проти з нами познайомитися, просто соромиться, а Мег така манірна зануда, що не дозволила мені заговорити з ним, коли ми проходили повз нього на вулиці, – сказала Джо, але її слова загубилися у дзвоні тарілок, адже гості вже розбирали солодощі та охали від захоплення.

– Ви говорите про людей, які живуть у великому будинку по сусідству, чи не так? – запитала одна з гостей. – Моя мати знає старого Лоренса, але каже, що він занадто зарозумілий і уникає спілкування зі своїми сусідами. Він тримає свого онука під замком, виходити йому можна лише для відвідування уроків з верхової їзди, і то, у супроводі вчителя. Бідний хлопчик цілими днями сидить у чотирьох стінах і чахне над підручниками. Ми навіть запрошували його в гості, але він так жодного разу і не прийшов. Мама каже, що в цілому він дуже милий, але ніколи не розмовляє з нами, я маю на увазі з дівчатами.

– Одного разу наша кішка втекла, і він приніс її нам. Ми навіть поговорили з ним трохи через огорожу, ну, там про крикет і таке інше, а потім він побачив, що наближається Мег і втік з переляку. Але я все-таки хотіла б з ним потоваришувати, впевнена, що вдома він помирає від нудьги і буде радий поспілкуватися з кимось, – рішуче сказала Джо.

– Що ж, він милий і вихований хлопчик, такий собі юний джентльмен. Я зовсім не заперечую, щоб ви при нагоді з ним познайомилися. До речі, квіти для вас приніс саме він, і мені, напевно, все ж слід було запросити його залишитися на вечерю, особливо з огляду на те, як він прислухався до вашого реготу нагорі. Він виглядав таким задумливим і навіть трохи сумним, коли йшов. Впевнена, що йому дуже не вистачає спілкування з однолітками».

– Ах, шкода, що він не побачив нашу виставу! – засміялася Джо, дивлячись на свої чоботи. – Обов'язково запросимо його на наш наступний спектакль. Можливо, ми навіть залучимо його до підготовки. Хіба це не було б чудово?

– Мені ще ніколи не дарували такий прекрасний букет! Як же красиво! – милувалася своїм букетом Мег.

– Квіти дійсно прекрасні! Але все одно для мене немає нічого прекраснішого за троянди, які вирощує Бет, – сказала місіс Марч, дбайливо глянувши на вже трохи понурий бутон у себе на грудях.

Бет притулилася до неї і тихо прошепотіла:

– Шкода, що ми не можемо відправити квіти татові, впевнена, це його порадувало б, адже, боюся, що у нього там Різдво проходить не так весело, як у нас.