Венера в хутрі

Так ведеться й тому, хто хоче урівноважити своє серце, його ритм, точнісінько так.

От любиш свою дружину, але хочеш чогось більшого, ніж саме тільки ліжко. Бачте, жага до жінки, то як біль. З часом він минає. Бачиш, що вже звільнений, і нічого, крім того. Бачиш, що все це, власне кажучи, ніщо, що існує щось інше, більше. Що чоловік і жінка – це щось значніше, вагоміше, ніж просто вовк і вовчиця. Та все було надаремне.

Уявіть собі, що моя дружина – це книжка. І я радо читав би її. Але мені весь час доводиться починати спочатку. Врешті я відкладаю її. Хай хтось інший, якщо схоче, дочитує.

На початках мені просто хотілося трохи розвіятися. Неподалік стояли гусари. Тож я заприязнився з офіцерами. Ото були люди! Банай, приміром, знаєте такого?

– Ні!

– Або ж барон Пат. Теж – ні? Або Неметі, зі шпичкуватими вусами, напевне, мусили знати?

Якось їхали ми до одного, іншим разом – до другого. У мене ж вони бували майже щоднини. Ми смалили люльки, пили чай, хтось розповідав якісь побрехеньки, а наприкінці грали в карти. Часто ходили на полювання. Я навчився тоді стріляти бекасів. Моя дружина помітила, що я відбився від хати. Якось прийшла до мене, сіла, спершу розмова була тиха, а потім пішли докори. Я ж тільки захищався: «Але ж, люба моя, що мені робити вдома? Тут тільки й чути крик твого дитяти». Іншим разом з’являється моя Миколая у яскраво-зеленій кацабайці, отороченій сріблистою білкою, з високо зачесаним волоссям, і сідає серед гусарів.

Я сміюся, вона хоче викликати в мене ревнощі, крутиться, жартує, воркує. Мене й зовсім не помічає. Ну, а мої гусари, самі знаєте… Хоча у них свій кодекс честі. Нема чого казати. Та зрештою, у нікого й бажання не було. Бо навіщо? Накликати собі смерть, чи біду, чи каліцтво, навіщо? Та й тобі байдуже, бо вже не так любиш свою дружину. Але гусари під’юджують мене: «Що ти, братчику на те скажеш, що твоя жінка так добивається наших залицянь?» – «То позалицяйтеся». – «Справді, можна?» Саме тоді до мене в дім прийшов новенький, той… але ви його й так не знаєте. Я його відразу ж незлюбив. Блондин, із тих, знаєте, зовсім білих. Поміщик. Змушував свого камердинера щодня обкурювати фіміамом собі волосся, читав уголос «Ігоря…», Пушкіна, влаштовував інсценізації тих творів – ну, справжній комедіант, скажу я вам.

Отож він… він мені не сподобався. А от моїй дружині припав до серця…

Голос мого співрозмовника став хрипким. Що більше він розпалювався, то глибшим, густішим ставав його голос і здушено виривався з глибини грудей.

– …Але про це згодом.

Тоді ми бенкетували.

Узимку приїжджали поміщики з околиці зі своїми дружинами. Влаштовувалися танці, маскаради, виїзди на санях, усе, усе було!

І моя дружина веселилася.

А влітку з’явилася друга дитина. Теж хлопчик, обидва хлопчики. І злагода в нашій сім’ї трохи відновилася.

Я ночами сидів коло її ліжка й накривав ковдрою, коли вона скидала її із себе. Якось я сказав Миколаї: «Змилосердься наді мною, прошу тебе, візьми годувальницю дитині!» Але Миколая тільки похитала головою. Ну що мені було робити? Набігли сльози на очі, і я вийшов геть. Усе було даремно.

Миколая знову майже цілий рік опікувалася тільки дитиною. Ми зрідка розмовляли.

Коли мені хотілося їй щось розповісти, то мусив починати здалеку, і моя дружина почала нудитися біля мене. Вона позіхала раз за разом, й очі їй склеплювалися. А як легко ми зчиняли сварку, їй завжди хотілося отримати верх наді мною.

Досить мені було похвалити когось із челяді, як вона відразу ж звільняла того зі служби. Ну і, звичайно, відразу ж сварка. Або ж я кажу, що їй личить блакитна хустка. Справді, личить. Наступної неділі вже хтось із челяді з’явиться у тій хустці в церкві.

І все це на людях, так неприємно. Не хочеться завдавати їй прикрості, та все ж я мужчина. І завжди вона стане на бік іншого в суперечці. Завжди я не маю рації, а той, інший, має. Ну, що ви на це скажете?..

Чоловік сердито плюнув.

– …Або ж прошу її: «Люба Миколає, змилосердися, не роби мені цього». То вона й справді часом змовчить.

«А милостива пані що скаже?»

«Я скажу те, що мій чоловік каже!»

О! Лихо татарське! Їй важко змусити себе погодитися у чомусь зі мною. Як подумаю про те, то й жити не хочеться.

Якось я цілком несподівано програв велику суму. Ставки, знаєте, були високі, і я, звичайно ж, програв. Одного разу таке вже бувало. Тоді я програв усю свою готівку, коней, бричку…

Зараз він щиро із цього сміявся.

– …Що поробиш… Але я взявся за голову й сказав собі: це ти зле вчинив. Усе припинилося: друзі, сусіди…

Тільки отой приходив.

Мене, знаєте, це вже більше не турбувало. Я почав господарювати, досить успішно. А коли бачиш, як під руками проростає те, що ти посіяв, робота притягує. Зрештою, господарство також гра. Намічаєш собі план, як у гру, щоразу треба вміти його змінювати залежно від обставин, та й випадок грає свою роль. Бурі, град, мороз, спека, хвороби, сарана…

Буває, сідаю до чаю, набиваю люльку, а сам думками деінде: то згадую, що коня треба підкувати, або що пора у сад заглянути, щоб з’ясувати, хто ж бере верх: мій сторож чи моя горілка. Одягаю шапку, знову виходжу з хати, і не в голові мені більше, що моя жінка сама зосталася вдома з дітьми.

Отак, як воно мовиться: «Шлюб не гірший за інші». Уже сам преподобний Мацек приходив з єлеєм. Його обличчя, волосся аж виблискували, і комір хамиди також. Навіть на ліктях і на чоботях виднілися сліди помазання. Він увесь виблискував, наче херувим. Підіймав наді мною свою жовту тростину, мов патерицю, а ще вище – голос. «Але ж, преподобний отче! Що вдієш, якщо ми не любимо більше одне одного?» – «Ого-го! Сто чортів! То ж бо й воно», – і сміявся так, що його преподобний живіт і єлейні щоки аж ходором ходили. «Ого! Сто чортів! От тобі й християнський шлюб!» – «Панотче, але чи мусимо ми ось так жити? Це ж не годиться!» – «Ого! Сто чортів! Певно, що не годиться. А нащо ж тоді Церква? Чи знаєте ви, шановний, заблуканий друже, що таке християнство?

Якщо ви потішаєтеся собі із жінкою без кохання до неї, що про вас скажуть? Розпусник! У християнській моралі це само собою зрозуміло.

Якщо ви даєте такій жінці легкої поведінки гроші або даруєте їй щось, скажімо, хустку чи будь-що інше, кожен плюне у її бік. Продажна курва! Тільки так розуміється це в християнському шлюбі! А про що ж веде мову добропорядна дружина-християнка? Може, про свою жагу? Чорта з два! Про свій ранковий туалет мовить вона та про те, як вбирає та годує її добропорядний чоловік-християнин. Хіба не так?

Любов – це значить: піклуйся про свою дружину, забезпечуй своїх дітей і матимеш за це винагороду – подружнє ложе. І баста! Ось це і є християнський шлюб, чорти б його вхопили. Ось що я скажу.

Просто ганьба, коли в дівчисько закохується і – на, маєш тобі, – народжує дитину. Пфі! А тоді плюйтеся собі скільки влізе… Боже помагай!

Одружуються з кохання, питаю я вас, чи заради попівського благословенну? Ну? Коли б одружувалися заради кохання, то на дідька здалося оте благословення? О! Ось вам моя думка!» – отакий наш панотець.

Усе самотніше ставало мені вдома, і я втікав з хати.

Броджу по полю під час жнив, залажу собі під складені стріхою снопи, курю й слухаю, як співають женці. Іду в ліс до лісорубів, часом вполюю білку. В усьому повіті немає такого ярмарку, на якому б я не був. Та й до Львова їжджу часто, особливо на контракти^[11]. Тижнями вдома не буваю.

І врешті-решт приймається як належне те, що я свою жінку… ну, розумієте… тільки коротко, одне слово, дотримуємося норм християнського шлюбу.

Моєму сусідові таке, щоправда, й в голову не приходило. Гадає, певно, що можна змушувати своє серце палати, що Божий день. По пів днини просиджує у моєї жінки, особливо тоді, коли мене немає вдома. Тільки-но я на ярмарок або на полювання, а він уже тут як тут.

– Чи мій друг… – так він мене називає, тож дотримуватимемося цього звертання, – чи мій друг удома?

– Ні.

– О як шкода!

Чуєте? Ото тхір! Умощується й декламує з Пушкіна.

А потім десь у розмові: «Але ж його ніколи немає вдома! Гм…» – «Ніколи!» – тільки й киває головою моя дружина. О Боже! Уявляєте, в усьому йому підтакує. Мовить отак натяками, а він лише хитає головою та співчутливо сопе носом. Про чоловіків каже тільки загально, розважливо й повчально, не зважується одверто ганити, лишень покахикує собі в хустинку.

А мені, подумайте тільки, влаштовує справжній скандал, що я занедбую свою жінку. І яку жінку! Таку чудову жінку, з такою душею, такою чистою душею, таку духовно багату, яка читає Пушкіна, наче молитовник.

Легко казати! Ти маєш її за чашкою чаю, зодягнену в біляче хутро, жваву й веселу, мов білка, а я!.. Ах! Слухайте краще далі.

Отож він перечитує їй купу книжок уголос, а вона собі виношує якісь ідеї і зітхає, коли мова заходить про мене.

Що ж, власне, діється? Що ми заподіяли одне одному? «Ми не розуміємо одне одного», – каже вона.

Ось бачите, дослівно вихопила з якоїсь німецької книги. Дослівно, кажу я вам. Маєте оті ідеї.

Якоїсь ночі повертаюся я додому з Добромиля, з ліцитації, знаєте. Моя дружина сидить на канапі, нога на ногу, обхопила руками коліно й дивиться поперед себе відсутнім поглядом.

Мій друг щойно побував тут – на моїй дружині біляче хутро, та й зрештою я його нюхом чую. Якусь мить я трохи не розсердився, але потім облишив те. Моя дружина така мені люба, я цілую їй руки, голублю хутро на кацабайці. Раптом вона зводить на мене погляд, і той погляд такий чужий. Я лиш дивуюся.

– Так не може тривати, – каже. Зовсім несподівано, її голос став хрипким. Потім вона переходить на крик.

– Що з тобою?

– Ти приходиш до мене тільки вночі! – кричить вона. – До метреси залицяються по-великосвітськи, а я… я хочу любові!

– Любові? Хіба ж я тебе не люблю?

– Ні! – сідає на коня й геть із двору.

Я шукаю її цілу ніч, потім день. А коли наступного дня, ввечері, повертаюся додому, бачу, що її ліжко стоїть у дитячій кімнаті, і я знову сплю сам…

Я міг би постояти за себе… це правда, але… тоді… тоді я був надто гордий, тоді я подумав, що все ще налагодиться. Ох ці наші жінки! Ось був у повітовій канцелярії один німець-канцелярист. Його дружина одержувала любовні листи від якогось ротмістра. «Що у тебе за лист, люба?» – бере листа з її рук, читає і тут же лупцює свою дружину. Лупцює її – та що там казати – лупцює доти, доки вона знову не починає його любити. Ото був щасливий шлюб!

А я! Я був просто рабом. Умів би я тоді себе повести… Але тепер це вже не має значення. Відтепер ми казали одне одному «доброго ранку» та «добраніч». І це все! Добраніч! Ото були нічки! Я міг би записатися у ранг святих…

Я знову почав ходити на полювання. Цілі дні проводив у лісі. Знав я одного лісничого, називався Ірена Вольк, дивний чоловік. Любив усе живе, аж тремтів, забачивши тварину і неодмінно її убивав. Потім тримав здобич у руках і примовляв сумним-пресумним голосом: їй уже добре, їй уже добре! Дане Богом життя він уважав за нещастя. Не знаю чому. Дивний чоловік. Але про нього я розповім вам іншим разом.

Якось я поклав до своєї торби трохи хліба, сиру й подався з дому. Розташувався на узліссі для перепочинку. Ірена пішов на поле і накопав бульб, розклав ватру й спік ті бульби у черіні. Ми добре побенкетували.

Блукаючи безмовним темним пралісом, можна стріти вовка чи ведмедя, побачити беркута на гнізді, надихатися вогко-холодним лісовим духом, напоєним духмяними запахами. Можна розкластися з обідом на поваленому стовбурі дерева, спати в гірській печері, скупатися в чорному озері, у якому не сягнути дна і яке ані хвилькою не збрижиться, гладка темна поверхня його поглинає промені сонця й сяйво місяця. Жодних почуттів не залишається, первісні чуття заступають усе: їси, бо голодний, любиш, бо жадаєш…

Сонце заходить. Ірена шукає губки. Аж гульк – край стежини сидить якась селянка.

Вицвіла синя спідниця не прикриває маленьких запорошених ніг. Брудна сорочка, заправлена в спідницю, зсунулася з пліч, стан перехоплений поясом, а з-поза складок, із пазухи проглядають перса.

Вона пахне чебрецем. Обхопила голову обома руками, сперлася на коліна ліктями й задивилася поперед себе. Світлячок сів на її темне волосся. А волосся, нечесане, спливає з-під червоної хустки їй на плечі. Здалеку, на тлі призахідної заграви, її обличчя здається темним, профіль гострий, наче висічений. Її носик із тремкими ніздрями, витончений, наче в орлиці. Коли я гукнув її, вона скрикнула, і крик той теж був схожий на орлиний, зиркнула на мене. Якусь мить її очі були заволочені мовби серпанком, сизуватими сполохами нафтового полум’я.

Її скрик відбивається луною від стрімкої скелі, потім його ще раз повторює лісова хаща, і ще раз далекі гори…

Я стою перед цією жінкою, і мені недалеко до переляку.

А вона схиляється, зриває чебрець й прикриває розпашіле обличчя червоною хусткою.

– Що з тобою? – питаю.

Вона не відповідає, лиш мугикає якусь сумну мелодію, думу, звуки якої, наче сльози скрапують долі.

– Що з тобою? – кажу я. – У тебе якийсь смуток, біль? Вона мовчить.

– То що ж із тобою?

Вона дивиться мені в обличчя, сміється і знову затуляє очі довгими віями, мов чорним серпанком.

– Що тобі бракує?

– Овечого кожушка, – каже тихо.

Я сміюся.

– Почекай, привезу тобі з ярмарку. Вона ховає своє личко.

– Але ж смороду буде! Новий овечий кожушок! Знаєш, краще я привезу тобі сукман^[12]. Що ти скажеш на це? З кроликом, чорним… або ні – з білим, молочно-білим хутерком…

Вона глянула на мене здивовано, не серйозно, а саме здивовано, примружила очі, а уста навколо великих білих зубів аж у танок пішли.

Хитринка поволі сповзла з кутиків її вуст на щоки, і раптом бешкетливий усміх засяяв на її личку.

– Ну і чого ти смієшся?

Мовчить.

– Кажи, хочеш сукмана чи ні? З кролячим хутром, молочно-білим хутром?..

Раптом вона встає, обсмикує спідницю й поправляє сорочку.

– Ні, – каже. – Якщо вже хочете мені дати сукмана, то хіба зі сріблястим хутром.

– Як це – зі сріблястим?

– Хочу такого хутра, яке носять благородні пані.

Я лиш глянув на неї.

Самозакоханість сонячно покоїлася на її личку, наче сама невинність, цілувала її душу, пестила її, корилася її примхам, така бездумна. Так, сама дівчина бездумно цілує образ. Не було в ній жодного принципу, жодної думки. Нічого й схожого! Нею правила мораль хижака та закони лісу. Християнство було для неї чимось таким же далеким, як і для кішки, яка, бавлячись, випадково перехрестить лапою носа.

Я справді привіз їй сукман зі Львова і… ви сміятиметься… Я закохався в ту жінку.

То був такий роман, схожого не знайдете.

Лунав перший постріл, і вона вже тут як тут.

Я розчісував їй пальцями волосся, мив їй ноги в лісовому струмку, а вона бризкала водою мені в обличчя.

То було незвичайне створіння.

У її кокетуванні було щось моторошне. Вона мучила мене, скидаючи в найглибші провалля приниження, мучила так, як не мучила зневага жодної благородної пані.

– Але ж змилосердіться, пане! Милостивий пане! Що ж мені з вами робити? – і врешті робила зі мною, що лиш їй заманеться.

Якийсь час ми обоє мовчали…

Селяни та дяк тим часом уже пішли з шинку. Єврей оперезався молитовним паском і так заснув. Він тихенько посвистував уві сні носом і покивував у такт головою.

Його жінка сиділа біля шинквасу. Голову опустила на руки, прикусила маленькі пальці, сонні очі напівзаплющилися, але погляд її прикипів до чужинця.

Мій співрозмовник відклав люльку набік. Потягнувся.

– …Розповісти вам про скандал із дружиною?.. Ви дозволите мені?.. Моя дружина тоді саме захворіла. Я залишився вдома, читав. За якийсь час вона пройшла кімнатою, мовила «на добраніч». Я підвівся, але за нею уже й слід простиг, тільки двері луснули. Знову нічого між нами…

На той час я судився з панством Основ’янами. Перш ніж починати тяжбу та запрягати адвокатів, я подумав собі: запряжи-но ліпше спершу коней і поїдь туди сам.

Кого ж я там знаходжу? Розлучену жінку, яка живе у своєму маєтку і зневажає увесь світ, така собі модерна філософиня.

Вона називала себе Сатаною, а була маленьким любим чортеням. За кожним словом вона зривалася з місця, і очі в неї горіли, мов два світлячки.

Звичайно, я програв процес, зате здобув її серце, її цілунки, її ложе.

Я все ще любив свою дружину.

Часто я лежав в обіймах іншої, заплющував очі і уявляв собі її довге волосся, її пристрасні, гарячі, сухі уста.

Моя дружина теж гарячкувала від ненависті й любові до мене. Її серце, як ота квітка, що росте в затінку, бубнявіло нестримною ніжністю. Вона зраджувала себе саме тим, що воліла б приховати.

Якось вона поклала мені на стіл листа, якого приніс козачок моєї коханки, і зареготала. Але сміх її раптом урвався; це було майже гидко.

Я відвернувся від неї з надміру любові, вона кипіла жадобою помсти за пристрасну й зневажену любов.

Ходила вона тепер ривкою ходою, скрикувала уві сні, лупцювала челядь, дітей.

А потім враз змінилася. Стала спокійною, врівноваженою. Затримувала на мені свій погляд якось дивно, вдоволено, і все ж наче болем був пронизаний її гордий сміх.

Прийшов мій лісничий.

– Пан не ходить більше до лісу. А я знаю лисячий сховок на болоті. І знаю, де водяться чудові бекаси.

Я страшенно любив полювати на бекасів.

– Та й вона… чекає вас біля каменя. Зробіть ласку бідній жінці.

Я беру рушницю, але доходжу до останнього сільського паркана, як мене раптом охоплює незрозумілий страх, я кидаю свого лісничого й мало не біжу назад, додому.

Мені соромно – я ступаю навшпиньки і чую…

Мій співрозмовник раз по раз відгортав із чола волосся.

– …Ох, цього не розкажеш. Смикаю двері, а моя дружина лежить…

– Даруйте, що потурбував, – кажу й зачиняю двері. Що ж я роблю?

Так воно вже в нас ведеться. Німець поводиться з жінкою, як із рабинею, а ми ведемо з нею бесіди на рівних, як монарх із монархом.

Ми ж не думаємо: «Роби все, що тобі заманеться. Але попри те жінка має бути задоволена». У нас чоловік не має жодних привілеїв, у подружжі обоє на рівних правах.

Якщо вже ти дозволяєш собі взяти будь-яку шинкову лярву за щічку. То терпи, коли жінка приймає упадання інших. Лежиш в обіймах чужої дружини, мовчи, коли й твоя жінка обіймає іншого.

Тож чи мав я право?

Ні, не мав.

Отож я поступився і міряв кроками кімнату перед дверима жінчиної спальні.

Я нічого не відчував, усе в мені завмерло, змовкло, стихло. Я тільки повторював собі без кінця: «А хіба ти не робив те саме? Не маєш права! Не маєш права!»

Ось він виходить.

Я кажу:

– Вибач, друже, я не хотів вам перешкоджати, але хіба ти не знаєш, що це мій дім?

Він увесь тремтів, і голос його тремтів.

– Роби зі мною що хочеш! – мовив він.

– Що ж мені з тобою робити? Чи є в тебе поняття честі? Слід би нам повправлятися в стрільбі…

Я ще присвітив йому на сходах. Потім поїхав до Леона Бодошкана, він мав бути мені за секунданта. Чоловік похмуро усміхнувся.

– Глупство це, власне кажучи, – мовив Леон. – Але до завтрашнього ранку все має бути в порядку. Зроби мені ласку, прочитай за ніч оці листочки.

І він подав мені оці папери, бачите. Відтоді я завжди ношу їх із собою.

Дивовижний чоловік!

Я прочитав їх.

Нащо, властиво?

Я кинув виклик коханцеві своєї жінки, але це ще зовсім нічого не означало.

Я був несправедливий, я знав це, але ж честь… та й ви самі знаєте. Проте це все нічого не важило. Я знав, що він у мене не поцілить. З віддалі десяти кроків не вмів відрізнити копицю сіна від шпака, а я… Я стріляю добре.

Я міг би помститися. Я міг би його вбити. Ніхто б і слова не сказав, але я не чув за собою такого права. І… промахнувся. Бо я, як уже мовилося, мав за собою таку саму провину, як він чи моя дружина.

Після того я подумував розлучитися з дружиною. Але ж діти! Отож-бо й воно. Вони скували нас докупи навіки. І несло нас бурею, як проклятих у Дантовому пеклі.

Певно, вже й вам десь спадало на думку, як це природа злучає нас коханням. Дозвольте мені, може… ах! Що ж я хотів сказати? Ага… З правіків чоловік і жінка створені ворогами. Сподіваюся, ви не зрозумієте мої слова хибно. Природа прагне подовжити рід людський. Чого ж їй ще прагнути? Ми ж марнославні та легковірні, уроїли собі, начебто вона дбає про наше щастя.

Аякже… Дуля з маком! Щойно з’являється на світ дитя, і кінець щастю, кінець коханню. Чоловік і жінка опиняються у становищі гендлярів-невдах, яким не вдався торг, обидвоє розчаровані, бо ж одному не вдалося обвести суперника довкола пальця.

А їм усе ще здається, що річ тут тільки у їхньому везінні. І ось вони починають тоді трактувати одне одного як найлютіших ворогів, замість того, щоб оскаржувати природу за те, що вона крім кохання плотського, такого минущого, дала їм ще й інше почуття, якому у віках не буде переводу: любов до дітей.

Отож ми не розлучилися.

Він більше не переступав порогу мого дому, але вони бачилися у її подруги. Є ж такі добрі душі на світі! А я знову став полювати на своїх бекасів.

Тепер я почав дивитися на жінок, як на дичину, полювання на яку важке, але варте докладених зусиль.

Знаєте, як полюють на бекасів? Ні?! Треба знати, як він летить. Бекас злітає, робить три ривки догори, як блукливий вогник. Шуг, шуг! А тоді летить уперед. Оце і є той момент. Я просто вичікую мить, і він – мій!

Отак і з жінками.

Підеш на пролом – нічого не вийде, а знайдеш певний підхід, кожну можна здобути…

Удома був мир.

Діти гасали по дому, і, знаєте, я їх тепер любив, бо їх любила моя дружина. Часто я думаю, що це в них, саме тоді, відродилася наша любов. Ось вона бігає, сміється, і дивно ставало мені на душі.

А потім на мене знову найшло, наче потьмарення. Я вимагав, щоб діти любили мене більше, ніж матір, щоб вони любили тільки мене.

Я сідав із ними біля каміна, гуцав їх на колінах, розповідав їм казки, співав пісеньки, як співають селяни, переповідав їм мисливські побрехеньки. І це справді було незвичайно. І ось саме тоді… розумієте… народилася ще одна дитина, дитина того чужого чоловіка. Дівчинка. Ви не повірите, як вона була схожа на мою дружину, викапана мати.

Звичайно, кажуть, що доньки схожі на батька, а сини – на матір. У мене такого не було. Один син схожий на діда, другого я взагалі не знаю, до кого притулити: його моя дружина вичитала, певно, з якогось роману.

Жоден із моїх синів не успадкував від матері, тільки це чуже дитя, дівчинка.

У цей час дружина думала тільки про себе та про свою помсту… А дитя полюбило мене, хоча й знало, що нелюбе мені.

Коли я щось розповідав, воно тихенько просилося послухати, сідало на стільчику в темному кутку, завмирало, і тільки оченята звідти поблискували.

Я часто гримав на дівчинку, аж вона трусилася. Коли я йшов геть із дому, вона ставала десь осторонь і дивилася мені услід. Коли я повертався, вона першою вибігала мені назустріч, і тут же сама лякалася свого вчинку.

Якось синок сказав: «Ведмідь ще колись роздере тата». Вона зірвалася на ноги, а очі повні сліз. Мені тоді здалося, наче це моя дружина боязко тулиться до мене, благає вибачення й плаче.

Одного разу я сказав до дитини: «Ну, ходи до мене». Вона густо зашарілася і втекла геть. Помалу ми стали нерозлучними друзями.

Жоден із моїх хлопців не успадкував нічого мого.

– Хотів би постріляти лисиць?

– Так, – відповідав хлопчисько. – Лиш би воно так не бахкало. Якось я розповідав про ведмедя.

– І ось він посунув на мене. Як ти гадаєш, що я зробив? А хлопець на те:

– Утік.

Дівча ж тільки розсміялося.

Часто вона брала вовчу шкуру й лякала обох братів, а ті ховалися за материну спідницю.

– Хіба ви не впізнали сестричку?

– Мамо, – казали вони, – вона ж зовсім як вовк, і очі в неї горять, і виє вона, як вовк.

Коли мене не було вдома, мала в тривозі вешталася по будинку.

– Тільки б тато не впав!

– Як же він упаде?

– О! Я знаю цих коней, отих гнідих, вони ж дикі звірі… А якщо раптом ведмідь…

– Тато стріляє просто йому в білу латку на грудях, – зі знанням справи каже мій синок.

– А якщо не влучить?

– Він завжди влучає.

Коли дівчинка підросла, вона падала на землю, качалася й плакала, щоб узяти її із собою. Врешті я взяв її.

У мене була маленька рушниця, – дружина колись ходила з нею на полювання, – купив їй ягдташ і взяв із собою.

Але ж мужності було у цієї дівчинки, хоробрості, як у чоловіка. Ні! Де там чоловікові до неї! Як би це вам пояснити?

Коли ми пробиралися хащами, кажу їй: «А якщо з нами трапиться щось лихе?» Вона ж тільки сміється. «Я ж поруч із тобою!» Вона боялася тільки за мене. Коли вона залишалася вдома, її лихоманило від страху, а перед вовком вона почувалася так спокійно, наче це й не вовк зовсім, а квочка. Як ми розуміли одне одного! Мені навіть говорити нічого не треба було, вона розуміла мене з першого погляду, жесту, руху. Проте ми радо вели розмови поміж собою.

Коли зносили впольовану дичину, Ірена ставав коло неї на коліна – білував тушу, а потім ми сиділи разом, і світ був для нас, наче книга з кольоровими картинками, яку я показував своїй дитині… І все ж не своїй! Але це була її донька! І я любив малу.

Моя дружина теж любила її без міри. І що більше дівчинка прив’язувалася до мене, то палкішою ставала материна любов.

Коли я брав дівчинку із собою, дружина вклякала коло малої, цілувала її й тихо просила: «Запишися зі мною». Але мала тільки хитала головою. Я сміявся, і вже далеко від дому, в лісовій хащі, не раз згадував ту сцену й радів, що дитина зі мною, а мати аж не тямиться вдома від страху.

Часом дружина клала дівчинці на коліна якесь шитво, але мала тільки вдавала, ніби шиє, раптом кидала роботу й втікала геть… чистити мою рушницю. Або ж дружина веліла їй щось зробити. Дівча дивилося на мене й не рухалося з місця.

Якось дружина не стрималася: «Він не твій батько!».

– Тоді й ти не моя мама, – відповіло дитя спокійно. Жінка зблідла, але вже мовчала, тільки зрідка плакала.

– Що за дурниці! Нащо сльози проливати? Світ-бо такий веселий!

…Мій співрозмовник вихилив останній келишок токаю.

– Веселий! Це сказав отой… отой… правильно, отой Карамзін! Він властиво, росіянин, але це не має значення. Великий Карамзін! Як же він сказав? Не знаєте?

Він ухопився за волосся, наче хотів із голови висмикнути згадку.

– Тепер я міг би розповісти вам про свої пригоди. Усі жінки належать мені, геть усі – селянки, городянки, єврейки, панянки! Усі – блондинки, шатенки, брюнетки, руді, геть усі! Усі!

Пригоди, пригоди, оце скажу я вам! Пригоди схожі на… на… Ох, на що вони схожі?

Ось і тепер я маю коханку. Як вона мене любить! Дама, справжня дама!

…Щось болить мені голова…

І ще одну коханку я маю. Вона жінка опришка. Її чоловіка повісили, а сама вона… Але що мені до того? Що то мене обходить? Вона не вміє навіть читати, ми й не розмовляємо багато, зате любимося, як вовк із вовчицею!

По десять жінок зараз, щонайменше – троє. Одна – для постелі, друга – для душі, а третя – для серця, але ні, що це я кажу! Серце поза грою, зовсім поза грою…

Він засміявся по-дитячому, зблиснувши своїми чудовими білими зубами.

До чого тут ще й серце? Серце чоловікові потрібне для своїх дітей, друзів, батьківщини, а для жінки?.. Ха! Ха! Ніколи уже жінці не вдасться здурити мене, я сам їх усіх обдурюю. Весела комедія! Слід дати їм зрозуміти, яким має бути справжній мужчина. Ха! Ха! А як вони всі мене люблять, відколи я їх утягнув у свою гру! Всі вони в мене плакали, усі до одної!

– А ваші стосунки з дружиною? – запитав я, коли він раптом замовк.

– Благочестиво живемо під одним дахом, – відповів він. – Часом, коли я… коли я отак думаю про ті часи… про неї, мені починає боліти голова. Болить голова… Але ж тепер нам весело! Весело! Весело!

Він жбурнув пляшкою з-під вина в стіну, єврей аж скинувся зі сну і зачепив себе чотками по носі.

– Отак! Ось тепер мені добре! – скрикнув мій співрозмовник, розстібаючи сорочку. – Добре! Весело! Таке життя. Якщо ми веселі, то нам добре. Весело! Весело!

Він став посеред шинку, задиркувато взявся в боки і почав танцювати козачка, наспівуючи по-дитячому нестримну, вакханальну й водночас сумовиту мелодію.

Він то гепав на підлогу, відкидаючи від себе ноги, наче щось зайве й недоладне, то підстрибував мало не до стелі й крутився в повітрі.

І ось він стоїть уже без руху, схрестивши на грудях руки та сумно хитає головою. Ось він хапає її долонями, наче хоче зірвати з пліч, і квилить, як квилить орел, рвучись до сонця.

Раптом двері рвучко відчинилися, і старий статечний селянин у коричневому сіряку^[13], з довгим волоссям, меланхолійними вусами та хитрим поглядом, зайшов до шинку.

То був Семен Острів, суддя.

Сумна усмішка освітила його запале обличчя, коли він побачив нас.

– Панове! Чи довго ви вже тут? – спитав він доброзичливо. – Певно, довго. Та вже цьому не зарадиш…

– То нам можна їхати далі? – спитав мій супутник.

– Звичайно.

– Уже надто пізно, як на те пішло, – мовив мій супутник. – Мені вже надто пізно, а вам, може, й ні. Благослови вас Господь! Бувайте здорові!

Він лагідно погладив єврейку по щоці, аж кров шугнула їй до лиця. І пішов, але ще раз вернувся. Потиснув мені руку.

– Ах! Що там! – вигукнув. – Вода сходиться з водою. А чоловік із чоловіком.

Я стояв на порозі шинку, коли він від’їжджав. Він ще раз махнув рукою на прощання та зник. Я повернувся до єврея.

– О! Він веселий чоловік, – заскимлів той. – Небезпечний чоловік. Його називають Дон Жуаном із Коломиї.