Венера в хутрі

Ось тому й захотілося Вугликові стерегти овець. Вони ж були такі бідолашні, лякливі створіння, якраз таких і потребував оберігати наш Вуглик. Він перейшов жити на пасовисько, а до панської господи навідувався тільки в гості. Коли ж він повертався, ягнята збивалися навколо нього, вітали його, а він облизував їх направо й наліво своїм червоним язиком, ніби хотів сказати: «Добре, вже добре! Знаю, знаю». Миколая також навідувалася до отари. І дівчинка та пес раділи одне одному. Коли ж Миколая довго не приходила, пес гнівався і замість бігти до маєтку, подавався до лісу, де забавлявся тим, що відбивав у вовка вовчицю.

То був красень-звір. Досить було з’явитися Миколаї, як він підганяв їй маленьких ягнят. Вона вмощувалася йому на спину, і він ніс її так легко – та що там легко! – гордо! Він знав, кого несе.

Коли я познайомився з Вугликом, він був дуже старий, мав погані зуби, паралізовану ногу, багато спав, тож час від часу в отарі пропадали овечки.

У цю пору в нашій окрузі багато говорили про одного ведмедя, страхітливого ведмедя, скажу я вам. Бачили його коло Зеньків.

Я відразу згадав про того ведмедя біля прірви й трохи засоромився.

Якось я знову їхав до Зеньків, аж тут повз мене пробігли селяни, просто до пасовиська, ціла юрба. Я пришпорив коня. Ще здалеку почув: «Ведмідь! Ведмідь!». Страх найшов на мене, я помчав щодуху, зіскочив із коня, а там уже купа людей. Миколая лежить на землі, тримаючи в обіймах вівчарку й плаче. Довкола стоять люди й перешіптуються.

Ведмідь був там, великий ведмідь, і вхопив ягня. Ні пастухи, ні собаки не ворухнулися, тільки репетували що було сили, дівчина закричала, й тоді Вуглик, засоромившись, скочив зі своєю паралізованою ногою через паркан просто на ведмедя. Зуби пса уже затупилися. Він схопив ведмедя, той його. Пастухи вибігли з рушницею, ведмідь утік, ягня врятували, а Вуглик поволочив ноги кілька кроків і впав – як герой, скажу я вам. Миколая кинулася до пса, пригорнула його до грудей. Сльози капали йому на голову, пес глянув на неї, хапнув повітря ще раз – і то був кінець. У мене було таке відчуття, наче я вчинив убивство.

– Залиште його, панно Миколає, – кажу я. Вона ж підводить свої очі, повні сліз, й мовить:

– Ви твердий чоловік, Дмитре (так мене власне звати).

– Це я твердий! Подумати лишень!

Я віддав свого коня пастухам, узяв довгого ножа, ще раз нагострив його, взяв стару рушницю, витягнув набої, наново заладував, ще поклав у торбу пригорщу пороху та свинцю і – в гори!

Я знав, що він ітиме ущелиною.

– Ведмідь?

– Атож. Його я й чекав. Я розташувався в ущелині. Щоб утекти звідти, не могло бути й мови. Стіни ущелини були кам’янисті й круті. Вгорі росли дерева, але корені жодного з них не провисали так низько, щоб можна було ухопитися за них рукою й підтягнутися догори.

Йому не втекти, і назад він теж не поверне. І я не поверну.

Отак я стою й чекаю його.

Чи бувало вам коли-небудь так самотньо? Чи знаєте ви, що це означає, когось чекати? Доволі нестерпне відчуття, здатне розшматувати людину. Але я стояв у пустельному пралісі й очікував не кого іншого, як ведмедя.

Смішна обережність, безголова мудрість збудження! Я ще раз підштовхнув заряд у ствол рушниці, щоб куля міцно сіла.

Не знаю, як довго я чекав.

Було самотньо, безконечно самотньо.

Угорі, на краю ущелини, зашаруділо листя, крок за кроком, ніби важка хода взутого в чоботи селянина.

Ось він щось собі бурчить.

Ось він.

Він бачить мене й завмирає.

Я виходжу ще крок уперед і натискаю… Але що я натискаю? Я хочу натиснути курок, мацаю й не знаходжу його… Рушниця не має курка! Я лиш перехрестився, скидаю кептар, обгортаю ним ліву руку, а ведмідь уже підступає ближче.

– Гов, братчику! – але ведмідь мене не слухає і не дивиться на мене.

– Гов, брате, я навчу тебе розуміти русинську мову!

Я обертаю рушницю іншим боком і з усією силою б’ю ведмедя по морді. Той реве, стає на задні лапи; лівою рукою я впираюся йому в зуби, а правою заганяю ніж у серце; його лапи стискають мене. Кров хвилею затопила мене, земля пішла з-під ніг…

Чоловік якусь хвилю сидів мовчки, підперши голову. Потім він легенько ляснув долонею по столу й мовив, усміхаючись:

– От не хотів, а розповів вам мисливську побрехеньку. Бачили б ви його лапи! Я розстібну сорочку з вашого дозволу…

Чоловік розгорнув поли сорочки й показав на грудях два шрами, наче відбитки двох долонь якогось велетня.

– Добре він мене заграбастав.

Чарки спорожніли. Я кивнув Мошкові, щоби приніс нову пляшку.

– …Знайшли мене селяни, – провадив мій співрозмовник, – але досить про це. Я довго пролежав у гарячці в домі пана Зеньківа. Коли вдень я повертався до свідомості, то бачив усю їхню родину довкола себе – мої родичі теж сиділи поряд – наче біля постелі присмертного, але батечко Зеньків лиш примовляв: «Усе буде добре». А Миколая сміялася.

Якось пробуджуюся я серед ночі й роззираюся по кімнаті. Горить лише одна самотня лампа. Миколая вклякла навколішки й молиться.

Досить про це. Минулося, тільки часом з’являється уві сні. Досить. Бачите, я не вмер.

Відтепер батечко Зеньків часто приїжджав на своїй бричці до нас, а мій батько бував у них. Нерідко навідувалося й жіноцтво. Старші перешіптувалися, а досить було з’явитися мені, як Зеньків починав усміхатися, підморгувати мені й простягати чарку.

Миколая… любила мене. Так сердечно! Повірте мені. Принаймні я вірив у це, і наші старі вірили в це.

Так вона стала моєю дружиною.

Батько передав мені господарство. Зеньків подарував доньці ціле село. Весілля справили у Чернівцях. Усі повпивалися, мій батько танцював козачка з мадам Зеньків.

Наступного вечора – всі все ще шукали, наче небіжчики у Судний день, свої частини тіла й не знаходили їх, – я сам запряг шестерик коней, усі шестеро, білі, наче голуби. Блискуче волохате хутро ведмедя, якого я забив, устеляло сидіння, а лапи з позолоченими кігтями звисали аж до підніжок із кожного боку брички; велика голова з іскристими, наче живими, очицями, лежала в ногах. Мої люди – селяни, козаки на конях зі смолоскипами та віхтями в руках. Я беру свою дружину – горностаєве хутро накинуте на плечі – й несу до брички. Мої люди святкують; вона сидить, мов королева, на ведмежій шкурі, поставивши маленькі ніжки на його велику голову.

Моя челядь на конях – довкола нас; так я й увів молоду господиню в наш дім.

Рай кохання – ще одна велика дурниця, про яку можна прочитати в німецьких книжках, а потім сліпе обожнювання дівчини…

– Як писав Шиллер у…

– Ох, прошу вас, я гадаю, ви не збираєтеся декламувати мені пана Шиллера? Змилосердіться, Бога ради…

– Тільки одну строфу, ось пригадайте… Вибачте… «…Злотим паском і серпанком / Диво-з’ява рве навпіл…» – продекламував я невблаганно.

– Мав рацію той пан Шиллер, – мовив мій шляхетний співрозмовник. – Диво-з’ява. Було би диво з див, якби непорочна дівчина стала вершиною творіння, а любов стала б тим прекрасним сліпим почуттям, яке чоловік мусив би мати в душі до тої дівчини. Диво-з’ява розполовинила і мене.

Щойно тоді, як вона стала моєю дружиною, я наважився її любити, а вона – мене. Тоді вона відкинула геть звичаї, умовності, пристойність, геть усе – разом із корсетом і підтяжками для панчіх – скинула на підлогу. Моя любов повнилася її любов’ю і все росла й росла. Наші кохання росли, росли, наче близнята.

Панні Миколаї я цілував руки, своїй дружині – ноги, не раз зубами впивався так, аж вона скрикувала й тручала мене ногою в обличчя.

Тепер я розумів, чому припадають на коліна й моляться перед жінкою з дитям. Але вони з неї зробили непорочну діву, покойову тваринку нашого Господа Бога.

Бачте, дівчина є своєрідною рабою у своєму домі. Батьки нерідко вважають доньку своєю власністю. А от жінка – уже щось зовсім інше, щомиті вона може мене покинути. Чи не так? Вона має таке саме право вибору, як і я. Тому й поставили на вівтар непорочну діву. Яка нісенітниця! А потім кажуть: «О чарівне дитя!». Отаке собі жовтороте курчатко й має бути мені рівнею. Подумайте про це, будьте ласкаві.

Любов чоловіка і жінки – шлюб, але я маю на увазі той шлюб, який освячує природа.

Та й взагалі, що це таке?

Погляньте на це життя. Дивовижна книжка!.. – якусь мить він прислухався до пісні вартових. – …Ця мелодія! Німці мають «Фауста», і в англійців є така книжка. А в нас це знає кожен селянин. Збагнути життя йому допомагає якесь чуття, інтуїція.

Що робить наш народ таким меланхолійним? Рівнина.

Вона розпросторилася, наче море, й хвилюється на вітрі, наче море. Небо поринає в неї, наче в море. Вона мовчазно обгортає людину, мов нескінченність. Чужа, як і природа.

Людині завжди хотілося промовляти до неї і почути відповідь. Як крик болю, виривається пісня з її грудей, і, не знайшовши відзвуку, вмирає, як зітхання.

І людській істоті стає тоді незатишно. Хіба вона не належить рівнині? Хіба не рівнина її створила? Хіба рівнина лиш підкорила її собі? Чи рівнина відштовхнула її від себе?

Мовчить рівнина, не дає відповіді.

З узголів’я могили виростає дерево, на його гіллі щебечуть горобці. Може, це і є відповіддю?

Чоловік приглядається до мурашок, як тягнуться вони вервечками, наладовані личинками, чимчикують туди й сюди по теплому піску. Тут у них свій світ. Метушня на маленькому клаптику простору, невтомна боротьба за… За ніщо. Чоловік почувається покинутим, йому мариться, ніби щомиті він може забути про те, що живе.

Тоді природа промовляє до нього в образі жінки: «Ти моє дитя. Ти боїшся мене, наче смерті, але я тут, і ти тут. Цілуй мене! Я кохаю тебе, ходи, творитимемо разом чудо життя. Якого ти так боїшся. Іди до мене, я кохаю тебе!».

На якусь мить він замовк, а потім знову повів далі свою розповідь:

– Ми з Миколаєю були такими щасливими! Батьки чи сусіди, які бували в нас у гостях, бачили, як верховодила вона в домі, і як усі їй корилися. Челядь, досить їй було зиркнути на когось, лиш головою одразу ж кивали, кланяючись, наче качки на ставу. Якось мій молодий козачок розбив із десяток тарілок. Наклав їх собі на руки аж до самого підборіддя та й не втримав. Моя жінка відразу ж до батога! «Ну, якщо мене батожитиме сама господиня, – каже він, – то я згоден щодня бити тарілки». Розумієте? І вони обоє засміялися.

Приходили й сусіди.

Раніше вони заходили до мене тільки на свята, наприклад, на Великдень, покуштувати свяченого, а тепер стали бувати за будь-якої нагоди. Усі приходили, скажу я вам.

Бував Мак, лейтенант у відставці, він знав напам’ять усього Шиллера. Добрий був чоловік. Біда тільки в тому, що дуже полюбляв випити. Не подумайте, він не так напивався, щоб валятися під канапою. От уявіть собі. Маленький, грубий, червонопикий чоловічок ставав на середину кімнати і декламував про битву з драконом, а тверезий – уявляєте – переповідав нам геть усі французькі війни. Ну, посудіть самі, хіба можна на такого гніватися.

Приходив і барон Шебіцький. Знаєте його? Власне кажучи, старого пана звали Шебіґ, Соломон Шебіґ. Був він єврей, ходив з вузликом за плечима, купував і продавав, нажив собі маєток і став зватися Шебігштайном. Якщо хтось там може називатися Ліхтенштайном, казав він, то чому мені не бути Шебігштайном? А його син зробився бароном і називається Рафаель Шебіцький. Завжди він сміється. Скажете йому. «Виявіть мені честь, приходьте з візитом!» – він регоче. А покажете на двері: «Геть звідси! Пішов!» – теж регоче. А кожній вродливій жіночці відразу ж обіцяє сукні з Бродів або шаль із Парижа; п’є саму лиш воду, щодня париться в лазні, носить масивний золотий ланцюг поверх оксамитової камізельки й хреститься перед трапезою та після неї.

Бував шляхтич Домбовський; довготелесий поляк з червоними очима, сумними вусами та порожніми кишенями, який завжди збирав пожертви для бідних емігрантів; кожного чоловіка, якого бачив удруге, він кидався несамовито обнімати і ніжно цілувати. Випивши зайве, починає проливати потоки сліз й співає «Єще Польська не зґінела»; першого стрічного бере попід руку, щоб довірливо повідати тому все про польську змову; а коли врешті надудлиться, то викрикує: «Віват! Хай живе!» і п’є з брудних жіночих черевичків.

Преподобний пан Мацек, сільський священник – втілення справедливості, він завжди знайде слова потіхи для всіх і в усьому, чи то стосується народження, чи смерті, чи одруження. Найбільше цінує він тих, хто спочив у Бозі, і панахиду по них правив за найвищою таксою. Коли панотець що-небудь комусь доводив, то промовляв: «Присягаюсь чистилищем!», тоді як інший на його місці сказав би: «Присягаюсь Богом» чи «Слово честі!»

А ще бував у нас учений Тадеуш Кутерноя, котрий ось уже одинадцять літ намагається здобути ступінь доктора, та ще й – подумати тільки! – доктора філософії.

А ще поміщик Леон Бодошкан, справжній друг. Та інші веселі панове.

Веселе товариство! Веселе, як бджолиний рій, а от перед нею усі відчували респект.

Жіноцтво теж приходило до неї в гості; добрі подруги, які забігали погомоніти, солодко усміхалися, щохвилі присягалися в любові та дружбі, а потім… та ви й самі знаєте. Ось так ми й жили з нашими сусідами, я пишався своєю жінкою, коли вони пили з її черевичків і декламували їй вірші, а вона поглядала на них, немов кажучи: «Чого вам усім треба?».

Найлюбіше нам було залишатися наодинці із собою.

Таке велике господарство, як наше, приносить, знаєте, клопоти й свої радощі. Жінка сама взялася до справи. Ми самі будемо керувати, казала вона, а не наші міністри. А міністром був мандатор Крадулинський, старий поляк, чоловік, скажу я вам, послідовний – на своїй голові не мав ані волоска, а у своїй бухгалтерії ані єдиного рахунку, що був би в порядку. Потім – лісничий Фрайдель. Німець, як ви могли, певно, виснувати. Маленький зростом, мав маленькі очиці, великі прозорі вуха та високого та й тонкого, аж прозорого гончака.

Моя дружина спрягла їх усіх докупи. Ба! Певний, що вона б і батогом їх потягнула, якби вони їхали не так, як їй того хотілося.

А що вже казати за селян. Ішли ми собі полями. «Слава Ісусу Христу!» – «Слава навіки Богу! Амінь!» – і все це так радісно. А на обжинках на нашому подвір’ї аж вирувало від людей, челяді, косарів. Моя Миколая стояла на сходах, а вони клали їй до ніг снопи з нового врожаю. Веселилися, співали, танцювали. Вона брала в руки чару вина: «Будьмо здорові!» – і випивала до дна.

Челядь цілувала їй ноги, присягаюсь.

І на прогулянки верхом вона також зі мною виїжджала. Я простягав руку, вона ставала на долоню – і вже була в сідлі. Для верхової їзди у неї була смушкова козацька шапка із золотою китицею, що витанцьовувала на всі боки, а кінь іржав, роздуваючи ніздрі, коли вона поплескувала його по шиї. Потім я навчив її обходитися з рушницею. Була у мене така маленька рушниця. Стріляв нею горобців, коли був малим. Перекинувши її собі через плече, вона бродила зі мною лугами й стріляла перепелів. Розкіш то була, скажу я вам, розкіш! Якось внадився яструб до моїх курей, вхопив у Миколаї з-перед очей чорну квочку з білим чубчиком. Я чатував на нього. Аякже!

Одного разу повертався я від ями, де прикопують на зиму яблука. Аж він тут як тут. Ячить й кружляє над подвір’ям. Я ж тільки лаюся. І раптом постріл. Яструб ще раз змахує крилами й падає додолу.

Хто стріляв?

Моя дружина.

– Більше не крастиме у мене квочок, – каже й прибиває птаха на дверях стодоли.

Приходить фактор^[8], випаковує свої манатки, голосно вайкаючи. Єврей тільки зітхає щоразу: «Строга пані!» – і цілує її лікоть.

Або ж їду до міста. Йде пані старостиха^[9] в блакитній сукні з білими мушками. Мода є мода. Куплю і я таку саму. Моя Миколая червоніє.

Якось вибираюся в Броди, приводжу оксамиту всіх барв, шовки, хутра – та які хутра! Серце її мало не вискочить із грудей, скажу я вам. Але ж одяглася вона – очей не відірвати!

Була в неї кацабайка^[10], зелена, справді, соковито-зелена, оторочена сибірською сірою білкою – російська цариця не мала кращої – а білка завширшки з долоню. І вся кацабайка підбита срібно-сивим хутром, така м’якенька.

Бувало, лежала вона собі довгими вечорами на канапі, заклавши руки під голову, а я читав їй уголос. Полум’я потріскує, самовар співає, цвіркун цвіркоче, шашиль шарудить, миша спокійно гризе щось у кутку, бо білий кіт лежить собі на припічку й пряде пісеньку.

Читаю їй романи. У Коломиї, знаєте, є випозичальня, та й у сусідів – у того чи іншого – знайдеться якась книжка.

Вона лежить із заплющеними очима, а я у – фотелі, і лиш поглинаємо книжки. Довго не можемо заснути. Сперечаємося, чи дістанеться героїня героєві, чи ні. Часом трапляються мелодраматичні історії, і тоді моя Миколая аж паленіє від люті, до самих кінчиків вух. Вона підводиться з подушки, підпирається рукою і каже мені так, наче це я той роман написав: «Вона не має права так робити, чуєш?» – а сама мало не плаче.

Жінки у цих романах, знаєте, завжди страшенно шляхетні, коли коханий у небезпеці, вони тут як тут, щоб жертвувати собою. Подумайте лишень! Чорти б їх ухопили! Якось була, щоправда, така сцена, де жінка відступається від чоловіка, щоб урятувати дитину. Дурна історія, скажу я вам. «Сила материнської любові», так вона, здається називається. Дурна історія, але Миколая аж тремтіла з хвилювання і довго про ніяку іншу книжку й чути не хотіла.

Часто буває стрибає вона з ліжка, жбурляє мені книжку просто в обличчя і показує язика. І ми гасаємо одне з одним, як діти. Я ховаюся за дверима й лякаю її.

Або ж вона починає розігрувати зі мною щойно прочитану історію. Йде до своєї кімнати. «Коли повернуся, то будеш моїм рабом». Потім перевдягається султаншею, одним шалем обвиває стегна, а другим – голову у формі чалми. Мій черкеський кинджал – за пасок, уся оповита білим серпанком – і виходить до мене. Жінка! Де там… Богиня!

А коли вона спала, я міг годинами дивитися на неї, прислухатися до її дихання. Часом вона зітхала уві сні, і мені ставало так боляче, ніби я завдавав їй якоїсь муки, і страх охоплював мене, що вона, може, вже не моя, що вона померла. Тоді я кликав її, вона сідала в постелі, дивилась на мене великими очима, й сміялася.

Та найкраще їй вдавалася роль султанші. Ані один м’яз не ворухнеться на її обличчі. Коли я казав: «Але ж, Миколає!» – я підсміювався з неї, вона ж тільки зводила догори свої брови, упивалася в мене очима так, що я замалим почувався, мовби на палі. «Чи ти у своєму розумі, рабе!» – і не було на те ради. Я був її рабом, а вона повелівала, як султанша.

Отак жили ми, мов пара ластівок, сиділи рядочком й голубилися. Солодка надія помножила нашу радість. Та все ж, як боязно мені було за дружину. Я часто відгортав її волосся з чола, просто так, і сльози підступали мені до очей. Вона розуміла мене, обнімала за шию і плакала.

Проте все сталося так несподівано, прийшло, як щастя. Я поїхав до Коломиї за лікарем, а коли повернувся, вона простягнула мені на руках дитя.

Наші батьки просто танули з радощів, а челядь… гуляла й веселилася, всі були п’яні, а на стодолі стояв собі в задумі лелека на одній нозі.

Було тепер про що думати, про що турбуватися, і кожна важка година пов’язувала нас ще міцніше.

Однак так тривало не вічно…

…Голос мого співрозмовника став м’яким і тихим, він аж тремтів у повітрі, легенько, наче димок від його люльки…

– …А вічно бути так не могло. О прошу вас… і потім… так чи інак… зрозумійте мене. Таке вже правило… Точніше, я гадаю, така природа. Я часто думав про це. А ви що скажете?

Був у мене друг Леон Бодошкан. Він надто багато читав, то й захворів через те. Так ось він часто казав мені…

Але навіщо все це? Я можу вам…

Він витягнув з-за пазухи пожовклу смужку паперу.

– …Він і писав багато. Не був знаменитим, але знав усе… Дивився, наче у воду. Він заглядав у людину, всередину, наче в розібраний годинник, чи все там на місці. Й відразу ж казав, чого там бракує. Він розумів про що, наприклад, розмовляють поміж собою коти, сміявся й переповідав їхні балачки. Або ж брав квітку і показував нам, як вона живе, як живиться. Він часто говорив про жінок. Жінки й філософія привели його до загибелі.

Він часто щось занотовував, а коли йшов до лісу, то все написане викидав геть. Папір лякав його.

Стривайте, бо я забуду…

Він казав, хто може записати свою любов на папері, той не здатний любити. Він читав грубезні фоліанти в оправі зі свинячої шкіри, усього Нестора, але від любовного листа тікав світ за очі. Тож слухайте…

З цими словами він поклав на стіл засмальцьовану смужку паперу.

– Ні, це рахунок, – чоловік сховав клаптик до кишені. – Ага, ось тут.

Він відкашлявся й почав читати:

– «Що таке наше життя? – Страждання, сумніви, страх, розпач.

Чи знаєш ти, звідки взявся? Хто ти? Куди прямуєш?

Не мати жодної влади над природою і не знаходити відповіді на це прокляте запитання. Уся наша мудрість, врешті-решт є самовбивством. Але природа наділила нас стражданням, найстрахітливішим у житті людини, – любов’ю.

Люди називають її втіхою, жагою…»

На цих словах мій друг починав зазвичай гірко сміятися. «Поглянь, – казав він мені, – на вовка, коли той шукає самицю. Як він ломиться крізь хащу, слина тече йому з пащі. Він уже не виє, а лиш метляє хвостом. І його любов – хіба це насолода? Це боротьба за життя, вона знекровлює любов.

Мій Боже. А чоловік! Хіба він не кладе свою горду голову жінці до ніг і не благає: «Топчи мене! Топчи мене своїми ніжками, я хочу бути твоїм рабом, твоїм слугою, тільки прийди й звільни мене!».

Так, любов – страждання, а насолода – порятунок. Але це також і влада, коли один повеліває іншим, це сутичка, у якій один підкорює собі іншого. Любов – це рабство, і коли любиш, стаєш рабом. Ти відчуваєш, що жінка знущається з тебе, а ти розкошуєш у пристрасних виявах її деспотії та жорстокості. Цілуєш ногу, що топче тебе.

Жінка, яку я люблю, вселяє в мене страх. Я тремчу, коли вона несподівано заходить до кімнати, зашелестівши сукнею. Жест, порух, захопивши мене зненацька, лякає.

Здається, поєднався б у шлюбі навіки, на це і на те, потойбічне життя, злився б воєдино. Поринаєш душею у чужу душу, опускаєшся вглиб чужої, ворожої натури, приймаєш її благословення. Смішно, страшенно смішно, бо так не завжди буває. Щомиті тремтиш, побоюючись втратити себе. Лякаєшся, коли та, інша людина, заплющує очі, змінює голос. І прагнеш стати Єдиною Істотою. Усі, всі свої святощі, ідеї готов вирвати зі свого єства, щоб повністю перелитися в інше. Віддаєш себе, як річ… як сирівець. Роби з мене свою подобу!

Наче руки на себе накладаєш, кидаєшся у чужу суть, доки не повстане власна.

А тоді приходить страх повністю себе втратити. Відчуваєш ненависть до влади іншого над тобою. Здається, що ти вже вмер. Хочеш заслонитися від тиранства чужої істоти, віднайди себе знову в собі. Це і є повстання натури».

Мій співрозмовник знайшов другий клаптик паперу:

– «…У чоловіка була своя робота, свої справи, свої ідеї й наміри. Вони лопотять над ним крилами, мов голуби, й підіймаються, мов орли, угору. Не дають упасти.

А жінка?

Вона кричить „пробі!”. Її „я” не хоче вмирати. О ні! І жодного рятунку! Вона ще носить подобу свого мужа під серцем, відчуває, як дитя росте, рухається – живе! І ось нарешті тримає його на руках, підіймає догори…

Що тепер вона відчуває?

Мрія? Її дитя промовляє до неї: „Я – це ти, ти живеш у мені. Глянь на мене, я порятую тебе”.

Вона пригортає дитинча до грудей і… порятована.

Тепер вона плекає те, що в ній відкинули й зневажили, у своїй дитині. Тримає її на колінах і бачить дорослою, усю до решти віддає себе їй».

Мій співрозмовник згорнув клаптики з роздумами свого друга докупи й сховав на грудях. Ще раз помацав їх рукою, пересвідчуючись, чи вони на місці, і застебнув сердак.

– Зі мною трапилося те саме, – сказав він. – Точнісінько так. Я, щоправда, не зумів усе так пояснити, як Леон Бодошкан, але все ж хочу вам розповісти. Що ви на це?

– Та певно ж розповідайте, братчику!

– Отож так само було й у мене, так само, так само… Повірте, так самісінько.

Мені захотілося заохотити мого нового друга, от я й мовив стримано:

– Кажуть, дитина – запорука кохання.

Чоловік на якусь мить завмер, вигляд у нього був такий, наче я його смертельно образив.

– Запорука кохання! – вигукнув він. – Маєте рацію, запорука кохання. Отож я повертаюся додому. В такому господарстві роботи до біса! Повертаюся втомлений, наче гончий пес. Обіймаю свою дружину, цілую, її долоня вмить стирає усі турботи з мого чола. Я лащуся коло неї, як кіт, а вона сміється, і… раптом поруч кричить «запорука кохання». І вже по всьому. Я вам кажу.

Цілий ранок воюєш із мандатором, економом, лісником. Сідаєш до обіднього столу, не встиг ще й серветки пов’язати (я завжди пов’язую серветку, все за старими звичаями), як чується плач моєї «запоруки кохання», бо дитяті не хотілося на руки до няньки. Моя дружинонька встає, годує дитину, але дитя вимагає м’яса й кричить. Я втікаю до сусідньої кімнати. Його забирають, і я можу обідати собі сам ще й пісеньку насвистувати, якщо хочу, наприклад:

 
Скочив котик
На плотик
Й моргає,
Чи моя пісеньочка
Вам не набридає?
 

Або ж іду полювати качок. Цілий день по коліна у воді. Мрієш про тепле ліжко. Що ви, приміром, уважаєте теплим ліжком? Добрий матрац, чи не так? Теплі подушки, теплу ковдру й гарну жінку…

Він почервонів і ледь запнувся…

– …Ну ось. Зціловуєш дружині щоки, шию, груди, аж вона горить. Гладиш долонями повні стегна – аж тут кричить «запорука кохання».

Жінка вистрибує з ліжка, шасть у пантофлі й ходить туди й сюди, колишучи маля. Ля, ля, ля! – чується півночі, а ти спиш… сам. Ля, ля, ля!..

Та минув рік.

Усім якось незручно. Щось висить у повітрі. Кожен чує це і не може назвати, що ж воно.

Усюди чужі обличчя. Польські поміщики гасають туди й сюди. Цей купує коня, а той – порох. А вночі – заграва на небі. Селяни збираються перед шинком: «Це – війна або холера, або революція».

На чоловіка находить, мовби горе. Раптом відчуваєш, що в тебе є батьківщина, і її межові стовпи глибоко вгрузли в слов’янську, німецьку та ще якусь землю. «Що треба тим полякам?» – гадаєш собі й клопочешся долею орла, що на повітовому управлінні, та ще своєю стодолою. Вночі ходиш довкола своєї господи, щоб нікому не закортіло пустити тобі червоного півня.

Поговорити б із кимось. Але з ким? З дружиною. Ха! Ха! Ха! Уже репетує «запорука кохання», бо йому на носа сіла муха.

Виходжу з дому.

На горизонті червона заграва пожежі. Повз садибу мчить верховий. «Революція!» – кричить і пришпорює далі худого коня.

У селі б’ють на сполох.

Один селянин прибиває сторч косу, надходять ще двоє з ціпами через плече. Інші завертають у двір.

– Пане! Поляки йдуть!

Я ладую свій пістоль, віддаю нагострити шаблю.

– Жінко, дай мені якусь стрічку на шапку, хоч би й дрантиву, тільки б була чорно-жовта.

Ха! Ха! Чи повірите?

– Забирайся, – була відповідь, – моя дитина плаче, вмирає, їдь у село, хай зараз же перестануть дзвонити. Забирайся!

– Ого! Тепер усе по-іншому, я скажу бити на сполох по всіх селах. А пуцьвірок хай собі плаче – країна в небезпеці!

Отаке, скажу я вам. Але ж добре…

Врешті вона знаходить хвилинку, щоб побути коло мене. Сидимо собі на канапі, я обіймаю її рукою за плечі. І тут вона прислуховується, чи не ворушиться мале. «Що ти казав?» – питає перегодом. «Нічого, – кажу, – нічого». А серце так болить, запевняю вас.

– Де ж твоя кацабайка, Миколає?

– Ах, ти ж сам бачиш, я в хаті, коло дитини.

Та, певно. Волосся як-будь зібране докупи, одягнена у першу-ліпшу сукню. Хто ж би то одягався гарно в хаті? Справді! Часом я не впізнаю цього вродливого личка. Бо дитина, розумієте… «Коли я причепурюся, дитина мене не впізнає. Хіба ти сам не бачиш?» – «Бачу, все бачу».

Однак щойно гості на поріг, хай дитя собі плаче, скільки влізе. Тоді вона лиш на хвильку забігає до дитячої кімнати, а потім наливає гостям чай, сміється, перемовляється то з тим, то з тим. Чого тільки не робиться в нас для гостей!

Ого! Тільки тоді знову з’являється на світ Божий яскраво-зелена кацабайка із сибірською білкою.

– Повинна ж я бути гарною перед гостями.

От бачите! Якось після довгої перерви я вибрався на ведмедя. Моя дружина саме колише дитину, й коли я цілую її, каже: «Ну йди вже, йди, бо мале збудиш». Що мені робити? Збираюся та й іду.

Мій лісничий бачив ведмедя. Але що це? Доведеться розповісти вам ще одну мисливську побрехеньку. Та хай уже. Потрапили ми в біду – лісничий і я. Один селянин побіг додому, щоб попередити. Що за переполох був у хаті, скажу я вам. Ось ми приходимо, дружина кидається мені на шию, підносить мені дитя.

А кров, знаєте, тече з голови… дитина кричить… «Йди геть!»

Мій співрозмовник зневажливо пересмикнув плечима.

– Не варта та краплина крові навіть сльози бідного маляти, але… небезпека для мене уже минула, а жінки – істоти дуже практичні. Добре, йду я змивати кров. Лісничий, старий солдат, забинтовує мене. Але що ви собі гадаєте, «запорука кохання» кричить – тепер уже через мою білу пов’язку.

– Йди, йди геть! Дитина почне заїкатися! Геть!

Що тут вдієш? Кидаєшся на ліжко й лежиш сам, як тоді, коли ще й не спізнав жінки.

Чорти ухопили б ту «запоруку кохання»! Хай простить мені Бог мій гріх!..

Чоловік перехрестився, сплюнув і вів далі.

– …Шкуру ведмедя постелив перед ліжком дружини. І що ви собі гадаєте? Вона розкричалася: «Забирайся з тою шкурою, вона нагадує мені переляк мого дитяти». Подумайте собі, не мою кров, не небезпеку, що чигала на мене! Ох, жінки практичні! Жахливо практичні!

– Вибачте, – втрутився я. – Але ви не казали своїй дружині…

– Е ні, то ви вибачте, – не дав він мені говорити, майже люто. Його ніздрі аж роздувалися. – Я казав їй! О!.. Знаєте, що вона мені відповіла? «Добре, а нащо ж тоді діти?» Гадаєте, вона змогла б? Чоловік – може бути тільки рабом такої жінки. Чи одразу ж порушити їй вірність? Ні. А може, стати монахом? Також ні. Що залишається? Лиш дозволити себе топтати. О, був час, коли я свою дитину… зрозумійте?.. Ну ось, наприклад, така сцена.

Курю я собі вранці люльку, довгу турецьку люльку, як ось ця, з просвердленою металевою покришкою. Дитина, звичайно, відразу ж у крик, тягнеться до вогню. Я й байдуже. Моя дружина вже гарячкує. «Та дай вже йому», – вона має на увазі кремінь, я ж простягаю йому червону, розпечену люльку. Дитина хапає та в плач. «Єзус Маріє! Бідне дитя!» Я ж бажаю дружині гарної забави, беру рушницю і йду в луги, а там регочу до пів смерті з того, що вона зосталася із заплаканою дитиною, яка попекла собі пальчики.

Тоді моя душа вже не була такою, як раніше. Та що там? Так уже ведеться. Робиш, що можеш. Ну ось помисліть самі. Наприклад, спинився ваш годинник. Настінний годинник. Ну ось. Чи дратує це вас?

– Часом.

– Добре. Отож вас це дратує. Годинник має ходити. Тієї ж миті штовхаєте щосили маятник. Пішов. Але чи довго йтиме! Знову стоїть. Ще стусан. Знову стоїть. Тут уже вас бере нетерплячка, і ви лупите й лупите по ньому. Тепер годинник уже й не думає ходити.