Олмейрова примха

Повість Дж. Конрада «Кінець неволі» (1902) знайомить читачів з особливим первнем його прози, який умовно можна назвати «епосом капітанів». У більшості текстів, пов’язаних зі змалюванням морських подорожей, Конрад розвивав мотив «морського братерства». За влучним спостереженням польського письменника Стефана Жеромського, «розкидане по всіх морях земної кулі морське товариство, по суті було вітчизною Джозефа Конрада». Тож він характеризує ту спільноту, яка справила формуючий вплив на його власну свідомість, зусібіч, і постійно шукає в ній риси того стоїчного морального кодексу, який обстоював. Автор прагне максимальної об’єктивності, тому він чесний з читачем, коли зриває маски з тих, хто лише прикидається належним до тієї спільноти. У більшості текстів цього плану саме капітани перебирають на себе основну увагу автора та читачів – чи вони свідки та наратори, як Марлоу, чи суб’єкти гострих конфліктів, як Мак-Вір у «Тайфуні» та Еллістоун у «Негрі з “Нарциса”», чи персонажі, що опиняються у складній системі професійних і особистісних колізій, як капітан Уолей з «Кінця неволі».

Автор уводить читача в історію Уоллея, коли він перебуває в злагоді зі світом і з самим собою. Навряд чи його можна вважати щасливим, адже кохана дружина померла, єдина дочка Айві виросла, одружилася й живе далеко від нього, в Австралії. Однак Уоллей ще повний сил, має підстави питатися своїм минулим мореплавця (на його честь названо острів та морську протоку в Південних морях), і вправна команда на його власному судні «Красуня» працює, як злагоджений механізм, як годинник, за яким Уоллей постійно звіряє ритм свого життя. Капітан ніколи не займався комерцією, його судно каботажне, тільки перевозить вантажі та пасажирів, отже совість його неза-плямована компромісами. Подібно до Каспара Олмейра, Конрад випробовує свого Уоллея батьківською любов’ю: заради благополуччя Айві та онуків той зважився віддати найдорожче – продав свій корабель. Проста життєва колізія дозволяє Конраду об’єднати в повісті романтичне та прозаїчне, високе та низьке. У момент кардинального життєвого повороту Уоллею відкривається панорама південного портового міста, яке він пам’ятає невеликим рибальським поселенням, розбудові якого він прислужився. Тепер місто прикрашають вишукані колоніальні особняки, хоч поруч тягнуться квартали занедбаних халуп, а в морському відомстві процвітають хабарництво і безлад. Доля закидає Уоллея на нове місце служби. Подальша скрута дочки спонукає його погодитися на контракт із пройдисвітом Массі й стати співвласником та шкіпером на старому пароплаві «Софала». Компаньйонство з вискочнем, якому «Софала» дісталася за виграні в лотерею гроші, обертається для Уоллея новими втратами, моральними та фізичними. Команда «Со-фали» – збіговисько негідників і п’яниць, Массі вимагає від нього грошей, шантажує розривом контракту. Між тим Уоллей сліпне, і якби не вірний серанґ-малаєць, він ніколи не витримав би цієї неволі упродовж трьох років.

Серед інших творів Конрада, написаних на межі століть, конфлікт повісті «Кінець неволі» викликає асоціації із колізіями роману «Лорд Джім», адже в його основі відчуваємо той же глибинний фаталізм, з яким споглядає Конрад життєві та духовні процеси не лише своїх героїв, а й цілого цивілізаційного зламу. Схоже складається примхлива доля персонажів обох творів, і хоч поруч із протагоністами постають не лише покидьки роду людського, а й мудрі порадники й помічники (Марлоу і Штейн для Джіма, колишній морський офіцер, голландець Ван-Вік і слуга-серанґ – для Уоллея), катастрофізм неухильно наростає, і трагічна розв’язка неминуча. Гюбріс як передпорогова форма стихійних процесів ще піддається аналітиці: Конрад і в одному, й в іншому тексті звертався до свідчення про ситуацію з боку різних учасників конфлікту. Однак система руйнівних подій, ірраціональних і раціональних мотивацій вже запущена, і дія, як коментує подібні процеси Ганна Арендт, яким би не був її зміст і спрямованість, має внутрішню тенденцію розривати всі обмеження й порушувати всі кордони. Фінал «Кінця неволі» пришвидшений саме такою конструкцією художніх подій. Ірраціональний стан Массі, одержимого черговою візією «правильного числа» для виграшу в манільській лотереї, провокує його до махінації з магнітами, що мають відхилити «Софалу» від безпечного курсу, завдати судну шкоди й принести йому, Массі, чималий куш страховки за корабель. Виснажений морально й фізично, Уоллей втім віднаходить у безвихідній ситуації свій шлях: смерть разом із потопаючим кораблем як свідому спокуту в традиціях морських ритуалів минулого. В образі сліпого капітана Уоллея, скутого своїм батьківським обов’язком й почуттям професійної честі, нерідко прочитують біблійний образ Самсона – в кайданах, осліпленого філістимлянами, але все одно нескореного.

«Визволення. Роман мілин» (1920) – один з останніх романів Конрада і перший великий твір, написаний ним після закінчення Першої світової війни. Ідея повернутися до історії Тома Лінґарда не полишала Конрада від початку його письменницької праці: він не раз згадував про намір завершити «трилогію Лінгарда», однак інші задуми та видавничі плани тому заважали. У «Визволенні» автор повернувся до морського роману, підсиливши у структурі риси романтичної оповіді (англ. romance), інтерес читацької публіки до якої зміцнів у міжвоєнний період як в англійській, так і в американській прозі. Сюжетні колізії «Визволення» позначені відтінком ностальгії за минулим морської професії, коли море як шлях, сфера праці та звитяги, як терен випробування формувало таких непересічних особистостей, як капітан бригу «Блискавка». Лінґард – умілий практик, спроможний долати будь-які виклики стихій, бо ставиться до свого корабля як до живої істоти. Його комерційна діяльність дає прибуток, адже з ним – беззастережно віддана йому команда, його стосунки з місцевим населенням засновані на довірі й взаємній повазі сторін, про що свідчить, зокрема, лінія його відносин із вождем Беларабом, і навіть конкуренти й заздрісники не в змозі поставити під сумнів його авторитет.

Лінґард – ідеальний герой для романтичних пригод та несподіванок, що розгортатимуться у вже знайомому читачам Конрада колоніальному просторі Малайського архіпелагу. Однак історичний час дії, крім алюзій на реальні колізії так званої «китайської війни» 1859— 1860-х рр., має й інший вимір, опосередковано відсилаючи до реалій Першої світової війни. Актуалізується притаманний Конраду автобіографічний чинник, на що вказує посвята американському послу в Австрії Фредеріку Куртланду: «на згадку про визволення розгублених мандрівників, що опинилися під владою великого світового шторму року 1914». Саме Ф. Куртланд допоміг Конраду, який із усією родиною у серпні 1914 р. гостював у Польщі, в умовах початку бойових дій повернутися до Англії. Філософсько-історичний контекст «Визволення» набагато ширший за події, пов’язані з порятунком яхти містера Треверса чи визволення принца Гассіма та принцеси Імади. Як сучасник світової катастрофи, Конрад усвідомлював, що минула війна глибоко вразила колективну пам’ять та історичну свідомість, й тому всі механізми, що пов’язують минуле й теперішнє, потребують переосмислення. Конрад на цей раз не пише спеціальної передмови до роману, однак авторську точку зору представляє на першій же сторінці, й прочитуються в ній не лише коментарі до реалій відносин Сходу та Заходу, а уроки недавнього історичного минулого. Уводини присвячені не герою, як годилося б класичному романтичному твору, а середовищу, природному (як і в Британії – це земля і море) та соціальному, тим заохочуючи читачів до подальшого зіставлення історичних катаклізмів у Європі та на островах Малайського архіпелагу. Конрад створює тут власне другу посвяту: народу островів, який упродовж довгих літ мужньо боровся за свою свободу з чотирма націями – іспанцями, португальцями, голландцями та англійцями, зазнав неминучої поразки, однак «зберіг любов до волі, відданість своїм ватажкам, послідовність у приязні та ненависті, зокрема й до тих, хто силою меча та кропила відняв у них землю та воду». У таких же романтичних параметрах автор характеризуватиме Тома Лінґарда – «сміливого мандрівника, відданого своїм пориванням, людину високого розуму й чистого серця…», якому належить здійснити типовий для конрадівського персонажа екзистенційний вибір.

Конфлікт «Визволення» завдячує сюжетною таємницею випадку – значущому чинникові неоромантичної поетики. Випадок увів у життя капітана Тома Лінґарда двох молодих людей із князівства Ваджо – брата і сестру, принца і принцесу, яких він врятував від неминучої загибелі. Друга зустріч з Гассімом та Імадою невипадкова – втративши законну владу на своєму острові, молоді люди звертаються по допомогу до єдиного надійного друга, якого мають – до капітана-чужинця, який не може зрадити. І відмовити їм герой дійсно не здатен: «саме життя закликало його втрутитися, і найбільше значення в тому мала мовчазна, тотальна довіра цих людей». Підготовка визволення Ваджо від узурпатора потребує часу, зусиль і дотримання таємниці. Тут і відбувається нашарування іншої інтриги на колізію глибокого, морально значущого вибору й вчинків Лінґарда – навпроти місця таємних зустрічей і перемовин заради визволення на замуленій мілині надовго застрягає яхта мандрівників Треверсів.

Ще Андрій Ніковський – автор першої української передмови до «Визволення» й редактор українського перекладу 1929 р. іронізував з приводу, як йому здавалося, химерного бажання Конрада назвати історію капітана Лінґарда «романом мілин». Насправді, і в першому компоненті назви («визволення»), і в другому (роман мілин) маємо приклад двоїстості неоромантичної образності, ба навіть амбівалентності, близької модерністським принципам образотво-рення. Англійська назва твору (the rescue) може означати і визволення, й порятунок. Професійна вправність Лінґарда зможе зняти яхту Треверсів з мілини, його досвід допоможе визволити містера Треверса з полону, але чи порятує це учасників драматичних перипетій? Невелика затримка в часі загрожує успіху довгої і складної операції, задуманої для відновлення прав вигнанців із Ваджо – Гассіма та Імади. Ніякий екстремальний досвід не змінить соціальних, расових та особистих упереджень професійного дипломата Треверса стосовно Лінґарда та його друзів і союзників, яких він вважає авантюристами та дикунами. Зустріч з Томом Лінґардом, за законами романтичної історії, дає шанс місіс Треверс позбутися тієї моделі життя, яку вона зневажає, й врятувати себе від заскнілого існування під маскою вічної нудьги. Треба визнати, що до «Визволення» Конрад ніколи так відкрито не аналізував психології європейської жінки новітнього часу, начебто готової, як місіс Треверс, прийняти нову реальність. Сучасні нам критики цього роману порівнюють героїню «Визволення» із жіночими образами Д. Г. Лоуренса, втім, аж ніяк не на користь Едіт Треверс. Однак представники владної вертикалі – до речі, не лише колонізатори, але й колонізовані – воліють рухатися звичним фарватером і не міняти курсу свого життя.

Отже, назва твору відповідає світогляду пізнього Конрада: не станеться ані визволення, ані порятунку, зокрема й для Конрадового останнього героя – Тома Лінґарда. Катастрофічний фінал «визволення» Гассіма та Імади провокує у читача ХХІ століття чимало питань. На відміну від композиційних рішень «Кінця неволі», природа трагізму в задумі «Визволення» представлена в іншому ключі. Категорія гюбріса, згадана вище, функціонує в параметрах не високої трагедії, а романтичного твору. В історії загибелі старого капітана Уоллея невідворотний тиск руйнівних стихійних процесів, які не піддаються контролю розуму, сили, мудрості, витримки, – не зміг знищити людське, як писав про це Конраду Г. Велс, адже в загибелі «Софали» та її капітана людське занурюється у неможливе, але й неможливе піднімається до рівня людського. Тому й читаємо «Кінець неволі» як притчу, із відповідними знаками-символами, навіть біблійними.

Катастрофізм фіналу у «Визволенні» залишає Лінґарда живим та неушкодженим, ба навіть вільним. Порівнюючи ескізні згадки про нього в ранніх творах – в «Олмейровій примсі» чи «Вигнанцеві з островів», – читач усвідомлює, що в ретроспекгиві цього образу у «Визволенні» Конрад тим чи іншим чином нагадував не лише про перемоги, а й про травми романтичної юності персонажа. Втім, реконструкція романтичної оповіді у «Визволенні», в контексті власне модерністичного переосмислення цього прозового жанру, не допускає суто катарсичних ефектів. Автору й читачеві доводиться вдовольнитися трагічною іронією.

Тим самим «Визволення», крім ностальгії за морською романтикою, за надзвичайними пригодами та почуттями, вочевидь підтверджує релевантність відтвореного в ньому світу для новітнього часу. Поширюється цей висновок і на інші твори, представлені на розсуд читача. Незалежно від того, чи поділяємо ми конрадівські фаталістичні висновки про розрив між цивілізацією та культурою, чи довіряємо тим його персонажам, які є речниками авторської філософії, чи дослухаємося до скепсису їхніх антагоністів, тексти видатного англійського прозаїка залишаються з нами, а отже, розпочатий століття тому діалог з ним має підстави тривати.

Наталія Жлуктенко

Олмейрова примха. Історія східної річки

Пам’яті Т. Б.

Роман

Розділ I

– Каспаре! Макан!

Знайомий верескливий голос одірвав Олмейра від приємних мрій про пишне майбутнє й вернув до неприємного сучасного. Осоружний голос. Багато років чув він його, і з кожним роком зростала в ньому огида. Та дарма! Незабаром усьому прийде край.

Переміг незадоволення й не звернув уваги на поклик. Сперся ліктями на бильця веранди й утупив очі у величезну річку, що байдуже котила прудкі хвилі у нього перед очима. Любив дивитись на Пантаї, надто коли заходило сонце, кидаючи на неї жмуття золотого проміння. Може, тому, що часто думав про золото. А золота йому не пощастило придбати; золото, здебільше кривдою, придбали інші; золота ж він хотів чесно здобути для себе і для Ніни. Поринув у мрії про могутність та багатство, далеко від цього берега, де прожив стільки років і забув навіть тяготи праці, наперед смакуючи велику нагороду. Вони житимуть в Європі – він та його дочка, багаті й усіма шановані.

Ніхто й не згадає про мішану кров дочки, споглядаючи її дивовижну вроду й знаючи про його незліченні скарби. Дивлячись на її тріумф, він і сам помолодшає та забуде двадцять п’ять років ненастанних тяжких змагань на цьому березі, де завжди почував себе в’язнем. І все це близько, аби лише здобути багатство. Та хай тільки Дейн повернеться! А він мусить незабаром вернутися у своїх же інтересах, бо і йому припаде дещиця. Правда, спізнився на тиждень. Та, можливо, буде сьогодні увечорі.

Так думав Олмейр, стоячи на веранді свого нового й уже зруйнованого будинку – остання його недоля – і дивлячись на широку річку. Та не золотилася вона сьогодні, бо вся набутніла від дощів, і він споглядав байдужим оком, як каламутні хвилі несли спорохнявілі стовбури, гілки та цілі, вивернуті з корінням дерева, сердито булькаючи й переливаючись поміж листя.

Одне дерево зачепилось біля похилого берега, саме проти будинку, й Олмейр, одірвавшись од думок, почав стежити за ним, трохи зацікавлений. Дерево повільно гойдалося на місці, тоді як навколо нього шумувала спінена вода, потім звільнилось і знову попливло вниз течією, поволі перекидаючись та підкидаючи вгору довге оголене гілля, ніби простягаючи до неба руки з німою скаргою на непотрібну жорстокість та насильство річки. Олмейрова зацікавленість долею дерева враз зросла. Він перехилився, стежачи, чи не зачепиться воно на мілині нижче. Дерево не зачепилося. Тоді одкинувся назад, думаючи, що тепер аж до самого моря воно плистиме вільно, і він позаздрив мертвій деревині, яка вже видавалася маленькою плямою, зникаючи в сутінку, що все темнішав. Деревина вже зникла з очей, а він думав, чи далеко вона випливе в море? На південь чи на північ винесе її течія? Певно, на південь, аж до Целебесу, можливо, до Макассару.

Макассар! Швидка Олмейрова уява випередила дерево в його гаданій мандрівці, а спогади вернулися щось років за двадцять назад, і він побачив одягненого в біле молодого, стрункого, соромливого Олмейра, побачив, як він зсідає з голландського поштового човна на вкритий порохом макассарський берег здобувати щастя-долі у старого Гедіґа. Знаменна це була подія – початок нового життя для нього. Олмейрів батько, службовець ботанічного саду в Бітенцоргу, залюбки пустив сина працювати до такої фірми, як у старого Гедіґа. Сам молодий Олмейр теж був не від того, щоб залишити нездорові береги Яви та мізерні статки батьківського бунгало, де цілими днями батько нарікав на глупоту садівників-тубільців, а мати, з глибини свого фотелю, оплакувала пишноту Амстердама звідки вона так далеко заїхала, та шкодувала, що втратила своє становище дочки цигарового купця.

Олмейр залишив рідну оселю з легким серцем та легким гаманцем. Добре розмовляючи англійською мовою та дужий в арифметиці, готовий був здобути весь світ, і на мить не припускаючи сумнівів, що його не здобуде.

І тепер, через двадцять років, стоячи тут у духоті борнейського вечора з почуттям солодкого суму, Олмейр згадував високі прохолодні Гедіґові комори з довгими рівними шерегами скриньок джину та сувоями манчестерської мануфактури; величезні двері, що відчинялися зовсім нечутно; тьмяне освітлення, таке приємне після блиску сонцем осяяних вулиць; маленьке огороджене місце поміж стосів краму, де китайці-клерки, чепурні, стримані, з сумними очима, мовчки, шпарко писали поміж гуркоту та гармидеру, що здіймавсь од роботи, коли гуртки робітників котили барила та переносили скриньки, співаючи монотонної пісні, яка кінчалася безнадійним зойком. Зверху, просто величезних дверей, огороджено було більше місця, добре освітленого. Гамір праці приглушувала тут просторінь, і навколо вставав лише дзенькіт срібних гульденів, що інші, так само стримані, китайці рахували й складали купками під доглядом містера Вінка, скарбника, духа-охоронця цього місця й правої руки господаревої.

На цьому освітленому місці сидів за своїм столом і Олмейр, недалеко зелених, пофарбованих маленьких дверей, де стояв завжди малаєць у червоному поясі та тюрбані, держачи в руці маленький мотузок, що звисав зверху, й, наче машина, вправним рухом то попускав його вгору, то смикав униз. Цей мотузок прив’язано було до величезного віяла по той бік зелених дверей у так званому особистому кабінеті, де сидів на троні сам господар – старий Гедіґ, приймаючи галасливих одвідувачів. Часом маленькі двері відчиняли, і крізь синювату імлу тютюнового диму видко було довгий стіл, застановлений різноманітними пляшками й високими глеками на воду. Галасливі люди лежали в зручних очеретяних фотелях, а господар виглядав крізь одчинені двері й, тримаючись за ручку, щось конфіденційно бурмотів Вінкові: може, посилав якогось грізного наказа вниз у комору, або, угледівши нерішучого чужинця, вітав його дружнім окликом: «Здорові, капітане! Здалека приїхали? З Балі, так? Привезли кістку? Мені саме треба кістки. Треба всього, що ви привезли. Ха-ха-ха! Заходьте!» – і під бурю вигуків тяг чужинця до кабінету. Двері зачинялися, і навколо знов лунав звичайний гамір – пісня робітників, гуркіт барил, рип швидких пер, а над усім панував мелодійний дзенькіт срібних грошей, що безупинним потоком точився крізь жовті пальці уважних китайців.

У ті часи в Макассарі пишно буяло життя й комерція. До цього міста на острові збиралися всі непосидючі, у кого не бракувало відваги. Звідси виряджали шхуни на австралійський берег, опосідали Малайський архіпелаг, шукаючи грошей та пригод. Відважні, одчайдушні, меткі в справах, не від того, щоб при потребі встряти до бійки з піратами, яких багато тоді було на тих берегах; здобувачі грошей мали звичай збиратися тут у порту, щоб поладнати комерційні свої справи та погуляти. Голландські купці називали цих людей англійськими гендлярами. Дехто з них були справжні джентльмени, що мали певну насолоду з такого життя, більшість морці. З-поміж них усіх визнаним королем був Том Лінгард, він, кого всі малайці, чесні й безчесні, мирні рибалки й одчайдушні горлорізи, звали Раджа Лаут – Морський Король.

Олмейр почув про нього, не пробувши ще й трьох день у Макассарі. Почув про його дивовижні справи, про його кохання, про одчайдушні бійки з піратами Сулу, романтичне оповідання про дитину-дівчинку, яку переможець Лінгард знайшов у піратськім прау, коли, після довгого бою, взяв на абордаж судно, викинувши екіпаж за борт. Усі знали, що цю дівчинку він прийняв за свою, дав освіту в якомусь із явських монастирів і, завжди говорячи про неї, називав її «моя дочка». Він заприсяг, що віддасть її за білого й залишить їй усі свої гроші. «А у капітана Лінгарда сила грошей, – урочисто сказав містер Вінк, схиливши набік голову. – Силенна сила грошей – більше, ніж у Гедіґа. – Потім, помовчавши саме стільки, щоб дати слухачам отямитись од дива, після такого неймовірного повідомлення, пошепки додав: – Знаєте, він винайшов річку».

Правда, він винайшов річку. Цей факт ставив старого Лінгарда понад усіма морцями-авантурниками, що вели справи з Гедіґом, п’ючи шампан, граючи та виспівуючи галасливих пісень удень і залицяючись до дівчат-полукровок на широких верандах готелю «Сен-да» ввечері. Цією річкою, що вхід до неї лише сам він знав, Лінгард возив манчестерську мануфактуру, бронзові ґонґи, рушниці та порох. Його бриг «Блискавка», яким він сам керував при такій оказії, зникав тихенько з рейду вночі, тоді як його товариші міцно спали по нічній пиятиці. Лінгард лише після того виходив на палубу, коли бачив, як вони, упившись, валилися під стіл, тоді як на нього питво не робило найменшого впливу. Чимало було охочих простежити за ним та знайти цю країну, багату на гутаперчу, індійський очерет, перлові мушлі, пташині гнізда, віск та ґуму. Але маленька «Блискавка» могла випередити кожний корабель у цих морях. Декотрі з цікавих порозбивалися на мілинах та коралових рифах і, втративши все, ледве врятували життя із жахливої пастки цього сонячною усмішкою осяяного моря. Інші зневірилися. А зелені лагідні острови багато років ховали вхід до обітованої землі, держачи таємницю з жорстокою лагідністю тропічної вдачі. Тим часом Лінгард їздив туди й сюди в свої таємні та відомі всім експедиції, зробившись героєм в очах Олмейрових одчайдушністю своїх пригод та неймовірно великими прибутками. Він видався якимсь казковим велетнем юнакові, коли вперше прийшов до комори, пробуркотівши: «Як ся маєте?» – Вінкові та привітавши Гедіґа, господаря, галасливим: «Здоров, старий пірате! Живий іще?» – як вступ до якоїсь торговельної умови, що мала відбутися за маленькими зеленими дверима. Часто увечері, коли в порожній крамниці панувала вже тиша, Олмейр, збираючи папери, щоб разом з Вінком іти до його домівки, де він оселився, спинявся, прислухаючись до гармидеру палкої суперечки в особистому кабінеті господаревому. Він чув глухе монотонне буркотіння Гедіґове та галасливі заперечення Лінгардові – двох псів, що гризлися за маслак, – та Олмейрові вчувалася тут суперечка титанів – змагання богів.

Щось через рік, часто здибуючися з Олмейром у комерційних справах, Лінгард якось раптом, і як на стороннього спостерігача, несподівано, відчув приязнь до молодої людини. Пізно увечері вихваляв його на всі боки своєму товаришеві за чаркою вина в готелі «Сенда», а вранці здивував Вінка, повідомивши, що бере «цього молодика за корабельного прикажчика, капітанового клерка, так би мовити, щоб відав усією писаниною». Гедіґ згодився.

Олмейр, з властивим юнакові прагненням шукати щастя-долі, теж був не від того й, спакувавши невеличке своє добро, вирушив у довгу мандрівку на «Блискавці», бо старий морець мав звичку заїздити майже до кожного острівця на Архіпелазі. Минали місяці, й приязнь Лінгардова до юнака, здавалося, зростала. Часто походжаючи разом з Олмейром по палубі, коли легенький нічний вітрець, насичений пахучими випарами островів, гнав злегка бриг уперед під лагідним зоряним небом, одкрив старий морець свою душу захопленому юнакові. Розповів про своє минуле життя; про небезпеки, яких щасливо уник; про величезні свої прибутки та про нові торговельні комбінації, які дадуть у майбутьому ще більший зиск. Згадував не раз про свою дочку, що дитиною знайшов у піратськім прау, й говорив про неї з дивним почуттям батьківської ніжності. «Вона мусить бути вже великою дівчиною тепер, – говорив він звичайно. – Це вже чотири роки, як я її не бачив. І хай мене чортяка вхопить, коли я оце не мав на думці заїхати в цю подорож до Сурабаї». Завжди після таких розмов, ідучи до своєї каюти, він бурмотів: «Треба щось зробити, неодмінно треба». Не раз дивував він Олмейра тим, що підійде бувало раптом до нього, прочистить горлянку могутнім «гм!», ніби щось збираючись сказати, а тоді враз одвернеться й одійде до борту, де й стане, схилившись мовчки на облавок, і стоїть нерухомо цілими годинами, стежачи, як море спалахує фосфоричними іскрами, лижучи боки корабля. І саме напередодні прибуття до Сурабаї пощастило капітанові довести до кінця свої спроби щось сказати. Прочистивши горлянку, він почав говорити. Сказав, що хоче, аби Олмейр одружився з його приймачкою. «І не говоріть мені, що одмовляєтесь тому, що ви білий! – гукнув він зненацька, не давши часу здивованому юнакові й слова вимовити. – І не кажіть мені такого! Ніхто й не побачить, якого кольору шкіра вашої жінки. Для цього занадто багато в нас доларів! І, майте на увазі, їх буде ще більше, заким я помру. Будуть мільйони, Каспаре! Мільйони, я кажу! І все це для неї і для вас, якщо ви з нею одружитесь».

Засліплений несподіваною пропозицією, Олмейр хвилину вагався, не говорячи й слова. Обдарований багатою уявою, в одну коротку мить він побачив, ніби в промені сліпучого світла, блискучі купки гульденів і збагнув усі можливості, що дає багатство. Пошана, безтурботне ледаче існування, яке, він почував, дуже до вподоби йому, – власні кораблі, власні крамниці, власна торгівля (старий Лінгард не житиме вічно) і, нарешті, як пишний вінець усьому, в далекому майбутньому маячило, немов зачарований палац, видиво – велика оселя в Амстердамі, цьому раю на землі, як звик він про нього мріяти, а в пишній оселі він сам, король поміж усіма, яким зроблять його Лінгардові гроші, бавитиме там час, поміж розкошів і блиску. Другий бік справи – шлюб з дівчиною-малайкою, цією спадщиною піратського прау, – лише дав йому легеньке почуття ніяковости, сорому білої людини. Правда, вона чотири роки виховувалась у монастирі… Кінець кінцем, може, йому пощастить, і вона помре. Йому завжди щастило, а гроші всемогутні. Отож не варто сушити голову цим. У нього ворухнулась невиразна думка, як усунути її якось та кудись геть із свого пишного майбутнього. Дуже легко улаштуватися з малайською жінкою, зрештою невільницею, як здавалося це східному розуму Олмейра.

В монастир чи ще деінде. З церемоніями чи без них.

Олмейр підвів голову й глянув у стурбоване обличчя морцеві.

– Я, звичайно, зроблю, як ви хочете, капітане Лінгарде.

– Зови мене батьком, сину. А вона згодиться, – мовив зворушений старий авантурник. – Хоч я не припускав якось, що ти одмовишся. Май на увазі, Каспаре, я завжди знаю, що роблю. Але й ти не в тім’я битий.

Олмейр добре пам’ятав той вечір – вигляд капітанів, інтонацію його слів, враження, яке вони зробили на нього, власні його міркування. Пам’ятав вузьку скісну палубу брига, мовчазний сонний берег, чорний оксамит морської поверхні, з золотою по ньому смугою, яку кидав, сходячи, місяць. Він пам’ятав усе це, а також згадав почуття божевільної радості, що охопило його, коли він подумав, яке щастя пливе йому до рук. Він не був дурнем тоді, не був ним і тепер. Обставини склалися проти нього, фортуна зрадила, але надія ще залишилась.

Затремтів у нічній прохолоді й ураз спостеріг густу темряву, що після заходу сонця огорнула річку, заховавши обриси протилежного берега. Лише відблиск із багаття, яке горіло за парканом садиби раджі, танцював на кострубатих стовбурах дерев навколо та кидав жарко-червоні плями на річку, якою пливли зламані дерева, поспішаючи крізь непроглядний морок до моря. Олмейр невиразно пригадував, що кілька разів його кликала жінка. Певно, обідати. Та людина, що в заграві нових надій дивиться на руїну свого минулого, не може відчувати голоду, хай навіть для неї зварено вже рис. Хоч час додому: робиться пізно.

Обережно ступив на розхитані дошки, простуючи до сходів. Злякана шумом ящірка з жалісним скрекотом зашаруділа в траві на березі. Олмейр обережно зійшов сходами, тепер уже цілком вернувшись до реального життя потребою стежити за тим, щоб не впасти на нерівну землю, вкриту камінням, трухлявими дошками та наполовину перепиляними колодами, наверганими в неймовірному безладді. Ідучи до будинку, де жив, до своєї «старої хати», як він називав його, зненацька вчув плюскіт десь у темряві на річці. Спинився на стежці, прислухаючись, вражений тим, що хтось може плисти річкою в таку пізню годину, та ще й у повінь. Уже виразно чув плюскіт весел, тиху розмову й важкий віддих веслових, що змагалися з прудкою течією, держачись берега, де він стояв. Вони пливли дуже близько, та важко було щось роздивитися крізь густі зарості кущів.

– Певно, араби, – пробурмотів сам собі Олмейр, пронизуючи очима густу темряву. – Що їм тут треба? Мабуть, в якихось справах Абдула, хай йому лиха година!

Човен надійшов ще ближче.

– Гей, люди! – гукнув Олмейр.

Голоси завмерли, але весла працювали так завзято, як і раніш. Тоді затремтіли кущі просто нього, й тишу ночі порушив стукіт весел у кочетах. Човен саме минав кущі, й Олмейр ледве міг роздивитися над берегом обриси чоловічої голови й плечей.

– Це ти, Абдуло? – невпевнено спитав Олмейр.

Поважний голос одповів:

– Туан Олмейр мовить до приятеля. Арабів тут нема.

Серце Олмейрові скинулось од радощів.

– Дейне! – вигукнув він. – Нарешті! Нарешті! І вдень, і вночі чекав я на тебе. Майже втратив надію, що ти вернешся.

– Ніщо не могло мене спинити вернутися сюди, – відповів той майже жорстоко. – Навіть смерть, – пошепки додав він сам до себе.

– Це мова приятеля і дуже добра мова, – щиро сказав Олмейр. – Але ти дуже далеко. Причалюй до берега й звели своїм людям варити рис у моїй садибі, поки ми з тобою поговоримо в хаті.

На ці запросини не було відповіді.