Олмейрова примха

– Ти бачила? Бачила? – верескливо гукнула вона. – Це все моє – за тебе. Але цього не досить! Він дасть більше, раніш ніж забере тебе на південний острів, де його батько королем. Ти чуєш мене? Ти варта більшого, внучка раджів! Більшого! Більшого!

З веранди долинув сонний голос Олмейрів, наказуючи мовчати. Місіс Олмейр, погасивши каганець, лягла в кутку кімнати. Ніна лежала горілиць на купі м’яких мат, закинувши за голову руки й дивлячися в дірку – вікно у стіні, на зорі, що мерехтіли в чорному небі. Вона чекала на той час, коли вирушить на призначене побачення. З почуттям тихого щастя думала про зустріч у величезному лісі, далеко від усіх людських очей і голосів. Її душа дикунки, охоплена знову примітивними пучуттями, а геній цивілізації під керівництвом місіс Вінк ніколи не міг їх цілком знищити, відчувала й гордість, і легеньке занепокоєння з тої високої ціни, що призначила за неї практична її матір, але, згадавши палкі погляди й слова Дейнові, заспокоїлась і заплющила очі, здригаючись од приємного передбачення майбутньої зустрічі.

Буває часом становище, коли варвари й так звані цивілізовані люди мають однакові почуття. Можна припустити, що Дейн Марула не дуже захоплювався майбутньою своєю тещею, не дуже високої був думки і про апетит цієї шановної особи до блискучих доларів. Але цього туманного ранку, коли Балабатчі, відкинувши набік усі державні турботи, поїхав оглянути свої рибальські снасті в струмку Буланджі, Марула, не маючи жодних сумнівів і не почуваючи нічого, опріч нетерплячки та жаги, веслував до східного берега острова, що його оточував саме цей струмок. Заховавши човен у кущах, він мерщій пройшов острівець, нетерпляче продираючись крізь густий чагарник, що перетинав йому шлях. Із обережності він не під’їздив човном до самого місця зустрічі, як робила це Ніна, а лишав його в головному рукаві, тоді як сам простував пішки на той бік острова. Теплий густий туман щільно огорнув його, але він устиг побачити мерехтливий вогник ліворуч із оселі Буланджі і скерував відповідно свій шлях. Далі вже нічого не бачив у вогкому запиналі туману, що все густішав, і лише інстинктивно не збився зі стежки, що вивела його саме на те місце по той бік острівця, куди він хотів трапити. Вода прибила сюди величезну колоду, під прямим кутом до острова, й утворилося щось, немов невелика гатка, об яку, шумуючи й дзюркочучи, розбивалась прудка течія. Він ступнув швидким упевненим кроком на колоду й за два стрибки опинився з другого її краю, де біля ніг його пінячись вирувала вода.

Стоячи тут, самотній, відокремлений од усього світу, тоді як небо, землю і навіть річку, що шумувала біля нього, проковтнув густий ранішній туман, Дейн прошепотів ім’я Ніни в невидиму просторінь, певний, що вона його вчує, інстинктивно почуваючи, що кохана дівчина близько, що вона так само відчуває присутність його, як він її.

Над колодою виринула прова каюка Ніни. Вона високо стриміла над водою, бо дівчина сиділа на кормі. Марула схопився рукою за борт і легко стрибнув у каюк, сильно відштовхнувшись. Легенький човник, корючись новому напрямку, обігнув колоду, майже торкаючись її, а річка, немов вірний товариш, слухняно схопила його, повернула по течії і мовчки й прудко понесла поміж невидимих берегів. І знову біля ніг Ніни Дейн забув увесь світ, відчуваючи, що його підхопила могутня хвиля кохання, порив радості, гордості й жаги. Знову переконався, що життя його неможливе без цієї істоти, яку він стискає в палких, могутніх і довгих обіймах.

Ніна ніжно визволилася з його рук, тихенько засміявшись.

– Ти перекинеш човна, Дейне, – прошепотіла вона.

Він з хвилину палко дивився їй ув очі, а тоді, зітхнувши, відпустив її і ліг на дні каюка, поклавши голову їй на коліна, й, дивлячись угору, закинув назад руки, оповивши ними стан дівчини. Вона схилилася над ним, струсонувши головою, й довгі пасма її чорного волосся закрили обличчя обом.

Так вони пливли течією. Він говорив з грубим красномовством дикої натури, що цілком оддається могутньому почуттю жаги; вона, низько схилившись над ним, слухала гомін його слів, солодший для неї над саме життя. Для них обох не існувало нічого поза тендітним їхнім човником, тут був їхній власний світ, сповнений потужного всеосяжного їхнього кохання. Вони не бачили, що туман перед світанком усе густішає, а вітер ущух, забули про велетенські ліси, які оточували їх, і про всю тропічну природу, що завмерла в урочистій тиші, чекаючи сходу сонця.

Туман низько стелився над водою, ховаючи човен з двома переповненими щастя й жаги юними істотами, зорі зблідли, а зі східного обрію впала на небо сріблясто-сіра тінь. Вітрець ані подихав, і не ворушився причаївшись лист. Безмежної тиші широкої річки не порушувала сонним сплеском риба, й усі живі створіння немов завмерли на березі. Землю, небо й річку – все огорнув глибокий сон, від якого, здавалося, ніколи не буде пробудження. Всі вияви життя й руху тропічної природи немов зосередились у палких поглядах очей і бурхливому стукотінні сердець двох закоханих у хиткому човнику під білим запиналом туману на рівній поверхні річки.

Зненацька з-понад чорного муру дерев на березі Пантаї вибухнув величезний сніп жовтого проміння. Зорі згасли. Маленькі чорні хмарки на зеніті на мить спалахнули багрянцем. Легенький вітрець – подих пробудженої природи, – заворушивши густий туман, розірвав його й закрутив химерними пасмами й уривками, здмухуючи його із збриженої поверхні річки, що запроменіла лелітками під яскравим денним світлом. Величезні зграї білих птахів кигикаючи закружляли над верховіттям пальм. На східному березі встало сонце.

Дейн перший вернувся до турбот буденного життя. Підвівшись, скинув швидким поглядом угору й униз по річці. Угледів каюк Балабатчі позаду й маленьку чорну пляму на мерехтливій поверхні води спереду – це був човен Таміни. Обережно посунувся до прови й, приклякши навколішки, взявся за гребку. Ніна теж схопилася за весло. Обоє заповзято гребли, із кожним помахом весел кидаючи вгору бризки, й легенький каюк прудко летів уперед, лишаючи за кормою вузький слід, облямований блискучим білим мереживом піни. Дейн, не повертаючи голови, сказав:

– Позад нас хтось пливе, Ніно. Не треба, щоб він нас наздогнав. Гадаю, тепер він надто далеко, щоб упізнати нас.

– І попереду теж хтось, – уривчасто дихаючи, відповіла Ніна, не перестаючи гребти.

– Здається, я пізнаю, хто це, – мовив Дейн. – Хоч сонце й засліплює очі, але, я гадаю, це дівчина Тамі-на. Вона щоранку приїздить на мій бриг продавати пиріжки й часто лишається на цілий день. Та дарма, керуй до берега. Ми можемо заховатись у чагарнику. Недалеко звідси мій човен.

Говорячи це, він стежив очима за широколистими ніпа, які вони обсипали бризками, мовчки й швидко веслуючи.

– Глянь, Ніно, – мовив він нарешті. – Бачиш, де кінчаються пальми, стоїть дерево, схиливши віти? Кермуй на оту велику зелену гілку.

Він підвівся, чекаючи, а човен поволі наближався до берега. Ніна підганяла його легенькими ударами весла. Досить наблизившись, Дейн схопився за величезну гілку й, одкинувшись назад, проштовхнув човен під зелене склепіння гілки, рясно оповитої чіпкими рослинами, в маленький затишний куточок, немов у крихітну бухточку, яку розмила в березі вода під час останньої повені. Дейнів човен стояв тут, об’якорений закинутим у воду каменем, і Дейн переліз до нього, держачи руку на борту Ніниного каюка. За хвилину обидва човни гойдалися спокійно поруч, одбиваючись у чорній воді під тьмяним освітленням, що ринуло крізь зелений намет густого листя. Високо вгорі, на сонячному світлі, горіли полум’ям рясні багряні квіти, обсипаючи їм голови дощем великих червоних пелюсток, що, виблискуючи росою й повільно кружляючи, падали пахучим струмком. І вгорі, і внизу, і в сонній воді, усюди, навколо поміж буйної рослинності, що купалась у теплому повітрі, видихаючи міцні й терпкі пахощі, провадила інтенсивну роботу тропічна природа. Рослини тяглись угору, сплутуючись, переплітаючись у неймовірному безладді, в дикому божевільному прагненні, чіпляючись одна за одну й мовчки, в безнадійному зусиллі тягнучись угору до життєдайного сонячного світла, немовби їх опосів раптовий жах гнилої маси внизу, злякали смерть і гниття, з яких вони народилися.

– Тепер ми мусимо попрощатися, – мовив Дейн після довгої мовчанки. – Тобі треба вже вертатися, Ніно. Я чекатиму, поки сюди надійде бриг, і тоді сяду на борт.

– Тебе довго не буде, Дейне? – тихо спитала Ніна.

– Довго! – вигукнув Дейн. – Чи згодиться людина довго лишатись у темряві? Коли я далеко від тебе, Ніно, то я немов сліпий. Як можу я жити без світла?

Ніна перехилилась через борт, щасливо й гордо посміхаючись, і, взявши поміж рук обличчя Дейно-ве, глянула йому в очі ніжним запитливим поглядом. Очевидячки, вона знайшла в них підтвердження слів, щойно сказаних, бо почуття радості полегшило їй сум розлуки. Вона вірила, що йому, нащадкові великих раджів, синові славетного ватажка, владареві життя й смерті сонце світить лише в її присутності. Могутня хвиля вдячності й кохання залила їй серце. Як зможе вона висловити свої почуття до того, хто дав їй стільки радості й гордості? І в бурхливому пориві жаги, немов блискавка, спалахнув у неї спогад про осоружну й майже забуту цивілізацію, на яку вона лише одним оком глянула в давні дні примусу, горя й гніву. У холодному попелі свого ненависного й гіркого минулого вона знайшла ознаку любові, гідний вияв безмежного захоплення, що відчувала в цю мить, і запоруку яскравого пишного майбутнього. Оповивши руками шию Дейнову, вона припала до його вуст довгим жагучим поцілунком. Він заплющив очі, здивований і зляканий бурею, яка знялась у нього в грудях од цього, досі йому незнаного дотику, й довго після того, як Ніна проштовхнула свій каюк у річку, він лишався нерухомим, не наважуючись розплющити очей, із страху втратити почуття п’янкого раювання, яке він уперше відчув.

Тепер, він гадав, йому бракує лише безсмертя, щоб стати богорівним, і істота, яка вміє так одчиняти йому браму раю, мусить належати йому – незабаром буде належати йому назавжди!

Розплющив очі саме вчасно, щоб побачити крізь зелене склепіння витких рослин прову брига, що повагом плив униз річкою. Йому треба було сідати на корабель, але брав жаль залишити те місце, де він зазнав стільки щастя. «Встигну ще. Хай собі пливе», – пробурмотів сам собі Дейн, знов заплющивши очі під червоним дощем пахучих пелюсток і намагаючись викликати в уяві минулу подію і розкоші раювання, і тремтіння страху.

Він мусів, кінець кінцем, вчасно сісти на бриг та виконати купу справ, і даремно Олмейр чекав на швидке повернення свого приятеля. Низ річки, куди так часто й так нетерпляче дивився Олмейр, лишався порожнім, хіба коли-не-коли промайне якийсь рибальський човен. Але з верховини сунули чорні хмари, й часті дощі вішували, що має установитися дощова пора з грозовицями та зливами, які зроблять річку неприступною для тубільних човнів.

Тиняючись мулким берегом біля своєї оселі, Олмейр занепокоєно стежив за річкою, що поволі бут-ніла цаль за цалем, підповзаючи до човнів, уже полагоджених та вишикуваних у шерег під накриття із мат. Доля, здавалося, насміялася з нього, й, чалапаючи знесилено туди й сюди під дошем, що лив безупинно з низького тепер неба, він відчував якусь безнадійну байдужість. Про що, зрештою, говорити? Таке вже його щастя. Ці два мерзенних дикуни – Ла-камба й Дейн, обіцяючи свою допомогу, підбили його витратити останні долари на устаткування човнів, а тепер один десь завіявся, а другий замкнувсь у своїй оселі, не подаючи жодних ознак життя. Навіть пройдисвіт Балабатчі, думав Олмейр, не показує носа з тої пори, як він продав йому весь рис, мідяні ґонґи та тканини на потреби експедиції. Витягли у нього останній гріш, а тепер їм байдуже, чи він поїде, а чи залишиться. І, безнадійно махнувши рукою, Олмейр починав поволі здиратися на веранду нового свого будинку, щоб заховатись од дощу і, схилившися на бильця та втягттти голову в плечі, поринав у гірку задуму, забувши й про час, і про голод, глухий до верескливого голосу дружини, що кликала його вечеряти. Тоді, відірвавшись од журливих думок при першому гуркоті вечірнього грому, він поволі волікся на мерехтливий огник старої своєї оселі. Напівзавмерла надія надприродно загострювала йому слух, роблячи його чутливим до найменшого згуку на річці. Кілька вечорів поспіль чув він плюскіт весел на воді й бачив невиразні обриси човна. Окликав людей, що маячили перед ним у млі, й серце йому тремтіло в раптовій надії почути Дейнів голос. Щоразу тяжко зневірявся, бо в одповідь чув, що це якісь араби їдуть одвідати сидня Лакамбу. Це спричинилося до багатьох безсонних ночей, витрачених на міркування, які ще підлоти надумують йому оці поважні люди. Нарешті, коли всі надії, здавалося, вмерли, він зрадів, почувши Дейнів голос. Хоч Дейн дуже хапався побачити Лакамбу, і Олмейр відчув занепокоєння, бо не вірив у приязнь Лакамби до нього. Проте Дейн вернувся кінець кінцем. Очевидячки, має намір виконати свою умову. Сподіванки його ожили знов, і цієї ночі Олмейр міцно спав, тоді як Ніна стежила за розгніваною річкою, що під бичем зливи бігла прудко до моря.

Розділ VI

Дейн не дуже барився, перепливаючи річку після того, як залишив Олмейра. Зсів на березі біля купки хаток, що належали до резиденції самбірського раджі. Тут, певно, когось чекали, бо ворота стояли відчинені, й люди зі смолоскипами в руках напоготові були проводити гостя похилим дерев’яним помостом, що вів до більшого будинку, який посідав сам Лакамба й де обговорювалися та вирішувались усі державні справи. В інших будівлях жили численні жінки та родина владаря.

Оселя Лакамбова містилась у міцній будівлі з грубих дошок на високих палях, з верандою із розщепленого бамбуку, яка оточувала весь будинок, і неймовірно високою гостроверхою покрівлею з пальмового листя, що спиралася на почорнілі від диму численних смолоскипів крокви.

Будівля стояла рівнобіжно річці одним боком до шлюзу, звідки йшов похилий поміст просто до дверей. Під нерівним освіленням димних смолоскипів Дейн угледів невиразні постаті озброєних людей у чорному затінку праворуч. З їхнього гурту вийшов Балабатчі, щоб одчинити двері, і Дейн увійшов до раджевого покою, де той приймав численних своїх одвідувачів. Це була приблизно третина всієї будівлі, відокремлена від решти помешкання важкими запонами з європейської тканини. Біля самої запони стояло велике крісло з якогось чорного дерева, прикрашене різьбленими візерунками, а біля нього незграбно змайстрований стіл. Поза цим кімнату умебльовано лише силою мат. Ліворуч од входу стояли грубі козла, до яких прихилено було три рушниці з приладженими до них баґнетами. У затінку під стінкою особиста охорона Лакамбова – усе родичі або приятелі – спали безладною купою брунатних рук, ніг та різнобарвних уборів, часом порушуючи тишу випадковим хропінням або стогоном. На столі стояла під зеленим дашком європейська лампа, освітлюючи Дейнові все в покою.

– Щасливий вітати тебе тут і запропонувати відпочинок, – мовив Балабатчі, запитливо дивлячись на Дейна.

– Мені треба поговорити з раджею, – відповів Дейн.

Рухом висловивши згоду, Балабатчі повернувся до мідяного ґонґу, що стояв під козлами, й двічі з силою вдарив у нього.

Лункий дзвін розбудив охорону. Хропіння ущухло, розкидані ноги підтяглись, уся купа заворушилась і поволі почала набувати вигляду окремих людей, які, позіхаючи, протирали заспані очі. Поза запоною ви-бухла жіноча балаканина. Тоді долинув бас Лакамби:

– Це арабський купець?

– Ні, туане, – відповів Балабатчі. – Це, нарешті, вернувся Дейн. Він прийшов на важливу розмову з тобою, бітчара, якщо твоє милосердя дає згоду.

Очевидячки, у Лакамби вистачило на це милосердя, бо за якусь коротку мить він вийшов із-за запони. Та воно не сягало так далеко, щоб походити біля свого туалету. Короткий червоний саронґ, обмотаний нашвидку навколо стегон, було все його убрання. Милосердний владар Самбіру видавався сонним та сердитим. Він сів у крісло, розкарячивши ноги, спершись руками на поруччя й опустивши голову на груди, та, сопучи, наче ковальський міх, злісно чекав, поки Дейн розпочне важливу розмову.

Та Дейн не квапився починати. Утупивши погляд у Балабатчі, що з комфортом умостився навпочіпки біля ніг свого господаря, він, злегка схиливши голову, стояв мовчки, немов уважно чекаючи на мудре слово.

Нахилившись уперед і стримано кашлянувши, Балабатчі підсунув кілька мат, щоб сісти Дейнові, тоді палкою швидкомовкою почав запевняти його верескливим своїм голосом про велику радість усім з так довго сподіваного Дейнового повернення. Серце його, Балабатчі, зголодніло, не бачучи обличчя Дейнового, а вуха зів’яли, не чуючи свіжих згуків Дейнового голосу. Вуха й серця усіх інших теж у такому сумному стані, запевняв Балабатчі, широким рухом показуючи на другий берег річки, де спокійно дрімало селище, несвідоме тієї великої радості, що чекає на них узавтра, коли стане відома присутність Дейнова поміж них. «Бо, – провадив Балабатчі, – що може дати радість бідній людині, як не щедрість багатого купця або могутнього…»

Тут він враз урвав з удаваною ніяковістю, бігаючи оком по підлозі, а на знівечених його вустах промайнула винувата посмішка. Раз чи двічі під час його промови по обличчі Дейновім пробігав сміхотливий вираз, що потім його заступила удавана поважність. Чоло Лакамбі похмурилось, а вуста злісно сіпались, коли він слухав красномовство першого свого міністра. В мовчанці, що запала після того, як Балабатчі перестав говорити, залунав хор різнотонного хропіння з кутка, де охоронці поновили перерваний сон, але віддаленого гуркоту грому, який викликав у серці Ніни турботу за коханого, троє чоловіків не чули, кожний заглиблений у думки про власні свої справи, де важилося життя і смерть.

Після короткої мовчанки Балабатчі, облишивши тепер пишне двірське красномовство, знову почав говорити, але короткими уривчастими реченнями й притишеним голосом. Вони дуже непокоїлись. Чому Дейна так довго не було? Люди, що живуть на низах річки, чули вибухи з гармат і бачили військові кораблі голландців у лимані поміж острівців. Тому вони дуже непокоїлись. Кілька день тому до Абдули дійшли чутки про якесь лихо, і з того часу вони чекали на приїзд Дейнів, боючись, що з ним трапилась якась нещаслива пригода. O^ дні вони зі страхом заплющували очі й прокидалися занепокоєні й тремтячи ходили берегом, немов чекаючи ворожого нападу. Але все це почували, лише турбуючись про Дейна. Чи не заспокоїть він тепер їхнього страху, не за них самих, а за нього? Вони за себе спокійні, бо вірні й віддані могутньому раджі Батавії, – нехай доля дарує йому перемогу на радість і щастя його підданців! «Потім, – провадив Балабатчі, – Лакамба, мій господар, змарнів у турботах за купця, якого він узяв під свою охорону. Так само й Абдула, бо невідомо, що сказали б недобрі люди, якби випадково…»

– Мовчи, дурню! – злісно буркнув Лакамба.

Балабатчі урвав із задоволеною посмішкою, тоді як Дейн, що, немов зачарований, стежив за ним, зітхнувши з полегкістю, повернувся до самбірського владаря. Лакамба не ворохнувся й, не підводячи голови, дивився спідлоба на Дейна, голосно сопучи й зі страшенно незадоволеним виглядом надувши губи.

– Говори, Дейне! – промовив він нарешті. – До нас доходило багато чуток. Багато вечорів поспіль мій приятель Решид приходив до мене з поганими звістками. Новини рознеслись по всьому надбережжю. Та, можливо, вони брехливі. В устах людей тепер більше неправди, як за днів моєї молодості, але мене й тепер не легко піддурити.

– Усі мої слова правдиві, – безтурботно мовив Дейн. – Якщо хочеш спитати, що трапилося з моїм бригом, то знай, що він у руках голландців. Вір мені, раджо, – провадив він з раптовою енергією, – у оранґ-бленда є добрі приятелі в Самбірі, бо інакше звідки б вони знали, що я їду звідси?

Лакамба глипнув коротким ворожим поглядом на Дейна. Балабатчі спокійно підвівсь і, попростувавши до козел, ударив в ґонґ.

За дверима залопотів тупіт босих ніг. У хаті прокинулась охорона й сиділа, дивлячись перед себе з сонним здивуванням.

– Так, вірний друже білого раджі, – мовив зневажливо Дейн, повертаючись до Балабатчі, який сів на своє місце. – Я врятувавсь і прийшов сюди, щоб звеселити твоє серце. Угледівши голландський корабель, я поплив між рифів і викинувся на берег. Вони не наважились плисти навздогін за мною кораблем і послали човни. Ми теж сіли в човни й намагалися втекти, але з корабля кинули бомби на нас і вбили багато моїх людей. Але я залишився, Балабатчі! Голландці йдуть сюди. Вони шукають мене. Вони прибудуть, щоб спитати їхнього вірного приятеля Лакамбу й його невільника Балабатчі. Радійте!

Та ні один з його слухачів не був, здавалося, у радіснім настрої. Лакамба закинув ногу на ногу й злегка задумано чухав її, тоді як Балабатчі, що сидів, схрестивши ноги, враз якось поменшав і згорбився, уставившись тупо оком перед себе. Охоронці виявили деякий інтерес до події й простягтись у всю довжину на матах, щоб бути ближче до промовців. Один охоронець підвівсь і стояв, прихилившись до козел, неуважно граючися торочкою біля держална меча.

Дейн почекав, поки гуркіт грому завмер у далечині, а тоді знов почав говорити.

– Чи ти онімів, владарю Самбіру, чи, може, син могутнього раджі не вартий твоєї уваги? Я прийшов до тебе шукати порятунку, а також застерегти тебе, й хочу знати, що ти маєш робити.

– Ти прийшов сюди задля дочки білої людини, – швидко заперечив Лакамба. – Ти маєш схов у свого батька, балійського раджі, сина неба, самого «Анак-Аґонґ». Хто я такий, щоб захищати могутніх принців? Лише вчора сіяв я рис на випалених прогалинах, а сьогодні, ти кажеш, ніби я держу твоє життя в своїх руках.

Балабатчі глянув на господаря.

– Жодна людина не може уникнути своєї долі, – святобожно пробурмотів він. – Коли в серце кому западе кохання, він стає немов дитина – нічого не розуміє. Май милосердя, Лакамбо, – додав він застережливо, сіпнувши край раджевого саронґу.

Лакамба гнівно вирвав у нього полу саронґа. Розуміючи, що Дейнів приїзд спричиняється до неймовірних ускладнень становища, він утрачав рештки тієї сили, що досі допомагала йому стримуватись. Голос йому залунав так гучно, що приглушив свист вітру й лопотіння дощу об покрівлю, бо над хатою саме проходив шквал.

– Ти прийшов сюди спочатку ніби купець і солодкими словами та щедрими обіцянками переконав мене допомогти тобі уладнати справу з білим. І я допоміг. Чого ж ти хочеш ще? Замолоду я воював. Тепер я старий і прагну спокою. Мені набагато легше вбити тебе, аніж воювати з голландцями. Так для мене краще.

Шквал саме пройшов, і в коротку хвилину тиші Лакамба тихо повторив сам собі: «Легше і краще».

Дейн, здавалося, не дуже турбувався грізними словами раджевими. Поки Лакамба говорив, він швиденько оглянувся через плече, щоб переконатися, чи не стоїть хто позад нього, й, заспокоєний щодо цього, дістав коробочок з бетелем із бганок свого пояса й почав дбайливо загортати шматочок бетеля й рослинного клею в зелений листок, який чемно подав йому уважний Балабатчі. Він зрозумів це, як пропозицію миру від мовчазного міністра, як німий протест проти недипломатичної грубості свого владаря і як обіцянку, що порозуміння між ними можливе й воно буде. Хоч Дейн аж ніяк не турбувався. Визнаючи справедливість Лакамбової уваги, що він вернувся до Самбіру лише задля дочки білої людини, він зовсім не почував за собою дитячої недоумкуватости, як це закинув йому Балабатчі. Справді, Дейн знав, що Лакамба надто заплутаний у контрабандній торгівлі порохом і не може бажати, щоб у цю справу встрявала голландська влада. Коли незалежний раджа Балі, Дейнів батько, послав його по порох саме тоді, як ворожість поміж голландців та малайців загрожувала поширитись од Суматри аж по всьому архіпелагу, усі купці лишалися глухими до обережних пропозицій Дейнових та спокус багатої нагороди, яку він готовий був дати за порох. До Самбіру поїхав, як у останнє й майже безнадійне місце, й лише тому, що чув у Макассарі про те, що тут живе біла людина й є регулярний рух пароплавів до Сінгапуру. Заохочував його ще й той факт, що тут на річці не було резиденції голландської влади, і це, безумовно, полегшувало справу. Сподіванки його мало не розбились об уперту лояльність Лакамби, що походила лише з доброго розуміння власних інтересів.

Але кінець кінцем щедрість юнакова, переконливий його ентузіазм, вплив батькового славетного ім’я перемогли обережну нерішучість самбірського владаря. Але сам Лакамба не хотів брати участі в недозволеній торгівлі, не хотів також, щоб до цього причетні були араби, але запропонував Олмейра, кажучи, що це людина слабодуха й легко підпадає впливові, і що англієць, приятель Олмейрів, капітан пароплава, може дуже стати в пригоді, коли, і це можливо, пристане до справи й перевозитиме на пароплаві порох без відома Абдули. Тоді знов Дейн зустрів несподіваний опір самого вже Олмейра. Лакамба мусів послати до нього Балабатчі з урочистим запевненням, що очі його нічого не бачитимуть із приязні до білої людини. За цю обіцянку, а також і за приязнь Дейн заплатив Ла-камбі срібними гульденами осоружних оранґ-бленда. Олмейр, нарешті згодившись, сказав, що порох він здобуде, але Дейн мусить дати йому доларів, щоб послати в Сінгапур заплатити за нього. Він переконав Форда купити пороху й контрабандою перевезти його пароплавом до брига. Не захотів жодної нагороди собі за це, але поставив Дейнові умову допомогти йому потім, одіславши бриг, у важкій його експедиції. Олмейр з’ясував Дейнові, чому не може звіритися на самого Лакамбу в цій справі – боявся втратити і скарб, і життя через зажерливість раджеву. Раджі все-таки мусіли сказати про цю справу, й він виговорив собі частину скарбів, бо інакше загрозив, що очі його вже бачитимуть. Олмейр погодився на це. Якби Дейн не побачив Ніни, він, можливо, відмовивсь би брати участь разом зі своїми людьми в експедиції до Ґунонґ Мас – Золотої Гори. Так як воно все відбувалося, він гадав, лише тільки бриг промине рифи, він вернеться з половиною екіпажу до Самбіра, але уперте переслідування голландського фрегата примусило його тікати на південь і розбити свій корабель на рифах, аби лише зберегти собі волю і, можливо, навіть життя. Так, він вернувся до Самбіру задля Ніни, хоч і боявся, що голландці шукатимуть його тут, але покладавсь і на те, що його врятує Лакамба. Не зважаючи на всі свої люті загрози, милосердний владар не вб’є його, бо він знає таємницю скарбу білої людини. Не видасть також і голландцям, бо тоді може виявитись причетність Лакамбова до забороненої торгівлі. Отож Дейн почувався порівняно поза небезпекою й обмірковував спокійно, як одповісти на кровожерну промову раджеву. Так, він зазначить йому, яке б утворилося становище, якби він, Дейн, потрапив до рук голландців та розповів усю правду. А йому нічого буде тоді втрачати, й він казатиме правду. І якщо він, повернувшись до Самбіру, стурбував спокій Лакамбів, що з того? Він прибув по свою власність. Хіба він не всипав цілий струмок срібла в бездонну кишеню місіс Олмейр? Він заплатив за дівчину ціну, гідну могутнього принца, хоч і не досить велику, як на таке дивне чарівне створіння, за яким його свавільна душа нудилася з такою силою бажання, що мучило більше, ніж найгостріший біль. Він прагнув щастя й тому мав право вернутися до Самбіру.

Підвівшись, наблизився до столу й сперся на нього ліктями. Лакамба в одповідь підсунув трохи ближче своє крісло, тоді як Балабатчі зіпнувся на ноги й просунув цікаву голову поміж господарем і Дейном. Вони швидко висловлювали думки, говорячи пошепки просто в обличчя один одному, близько посхилявши голови. Дейн пропонував, Лакамба відкидав, Балабатчі умовляв їх, боючись майбутніх труднощів. Він говорив багато, палко шепочучи, повертаючи повільно голову від одного до другого й дивлячись по черзі на кожного єдиним своїм оком. Навіщо сперечатися, говорив він. Нехай туан Дейн, якого він любить лише трошечки менше, ніж свого господаря, звіриться цілком на них, щоб вони його десь заховали. Тут сила придатних на це місць. Найкраще – оселя Буланджі, далеко за поляною. Сам Буланджі – певна людина. У лабіринті кривих каналів жодний білий не знайде туди шляху. Білі люди дужі, проте дурні. Битися з ними небажано, але одурити їх легко. Вони всі скидаються на недоумкуватих жінок – не вміють користуватися з розуму, і я одурю кожного з них, провадив Балабатчі із самовпевненістю, що виникла у нього від браку досвіду. Можливо, голландці шукатимуть Олмейра. Можливо, навіть, заарештують свого земляка, якщо він видасться їм підозрілим. Це було б добре. Тоді, лише голландці підуть, Лакамба й Дейн без усяких перешкод дістануть скарб, опріч того, на одного співучасника буде менше. Хіба він не мудро говорить? Чи бажає туан Дейн переховатися в оселі Буланджі, поки не мине небезпека, і то піти туди негайно?

Дейн згодився переховатися в оселі Буланджі, певний, що робить цим послугу Лакамбі та його занепокоєному міністрові, але пропозицію йти туди негайно категорично відкинув, глянувши виразно в очі Балабатчі. Міністр зітхнув з виразом людини, що кориться неминучому, й показав мовчки рукою на протилежний берег річки. Дейн повільно хитнув головою.

– Так, я їду туди, – мовив він.

– Ще до світанку? – спитав Балабатчі.

– Я їду одразу, – відповів рішуче Дейн. – Оранґ-бленда, певно, не прибудуть сюди раніш, як завтра ввечері, а я мушу розповісти Олмейрові про нашу угоду.

– Ні, туане, не кажи нічого, – запротестував Ба-лабатчі. – Я сам поїду до нього зі сходом сонця й усе розповім.

– Побачу, – мовив Дейн, збираючися йти.

Грозовиця розпочалася знову, й важкі чорні хмари звисли низько над землею. Вдалині безугавно гримів грім, часом вибухаючи зблизька приголомшливим тріскотом. У мінливій грі блакитних блискавок виразно вимальовувались річка й ліс з тою оманливою чіткістю, що властива грозовиці. Дейн і Балабатчі спинилися на темній веранді за дверима раджевої оселі, засліплені й приглушені лютою бурею. Навкруги поприпадали в закутках невільники й родичі раджеві, шукаючи захистку від дощу. Дейн голосно гукнув на своїх човнярів, і вони відповіли дружнім: «Ада, туане!», дивлячись занепокоєно на річку.

– Величезна повінь! – гукнув Балабатчі в ухо Дейнові. – Річка дуже розлютувалася. Глянь! Глянь, які дерева несе! Хіба ти зможеш поїхати?

Дейн глянув нерішуче на сизо-багряну просторінь розбурханої річки, облямованої з другого боку вузькою чорною смугою лісу. Враз яскраво-біло спалахнула блискавка; на одну коротку мить перед очима виринула низина з похиленими деревами й Олмейро-ва оселя. Замаячила й зникла, а Дейн, одштовхнувши Балабатчі, збіг униз до шлюзу, а слідом за ним ішли тремтячи його човнярі.