Божественна комедія

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ДРУГА

 
1 Я бачив вершників, які до бою
Ладналися з пихою в рівний стрій,
Але назад тікали із ганьбою;
4 Я бачив, ворог нищив навісний
Вас, аретинці; бачив я колони
Солдатів; бачив рицарський двобій
7 Під барабан, сурму, а чи під дзвони,
А чи на знак з високих башт фортець,
Місцевий або видний крізь кордони, —
10 Але ніде не бачив я, щоб грець
Обрав на свій сигнал просту волинку
Для всіх – чи піший то, чи верхівець.
13 Ми із чортами вийшли на стежинку
(Ну ж і компанія!), та зриш людей
Побожних в церкві, а п’яниць – у шинку.
16 Мій зір цікавився смолою, де
Хотів я бачить всі куточки схову
І всіх, хто шляхом вічних мук іде.
19 Немов дельфін, що хвилю вздрів, готову
Судно нещасне в вирах потопить,
Вистрибує з-під водного покрову, —
22 Так, прагнучи нестерпність мук зменшить,
Якийсь із грішників червону спину
Являв очам на блискавичну мить.
25 І наче жаби під жарку годину,
Лишаючи все тіло в глибині,
Самі лиш писки висувають з плину, —
28 Так скрізь чинили грішники сумні,
Але, щоб не зіткнутись з Бородою,
Ховались у киплячій гущині.
31 Я бачив – серце й досі рве журбою, —
Як забаривсь один і не пірнув
(Бува, лишиться й жаба над водою),
34 А тут Старий Кусака саме був —
Вчепився в кудли, зліплені страшенно,
І, як ту видру, сильно смиконув.
37 Їх імена узнав я достеменно,
Бо чув безперестанно кличі їх,
Коли вони звертались поіменно.
40 «Гей, Неотесо, пазурів кривих
Дай гостроту йому покуштувати!» —
Почулись голоси кількох із них.
43 І я: «Учителю, кортить спитати,
Хто із смоли киплячої там звівсь,
Як причепивсь до нього чорт рогатий?»
46 Мій вождь звернувся: «Звідки ти з’явивсь,
Коли?» – І дав той відповідь нам скору:
«В Наваррськім королівстві я родивсь,
49 І мати віддала служить до двору.
А батько мій був майстром темних справ,
Згубив себе й майна велику гору.
52 Своїм я в короля Тебальдо став
І, надто захопившись хабарами,
У цей окріп нарешті я попав».
55 Тут ікло Вепряче йому зубами,
Які не сором мати й кабанам,
Відчути дав, які від бивнів шрами.
58 Попалась миша в лапи злим котам!
Та Борода, йому спочинок давши,
Промовив: «Кинь, йому ще я задам! —
61 Тоді звернувсь до вчителя, сказавши:
– Як хочеш щось дізнатись, то спитай,
Поки не розшматований назавше».
64 І вождь: «Скажи, серед тутешніх зграй
Чи не трапляються якісь латинці
В смолі?» І той: «Ще мить тому, бодай,
67 З сусідом їхнім був я наодинці.
Куди приємніш бути із панком,
Ніж з тим, хто шле удари навздогінці».
70 Тут Бахур: «Годі ляпать язиком!» —
Сказав, і гак у руку, як острогу,
Уп’яв, і видер з м’ясива шматком.
73 А Трута-Змій наміривсь теж у ногу
Встромити гак, але очей грозу
На нього звів десятник дуже строгу.
76 Коли ущухло трохи все внизу,
Мій вождь спитав того, чия несита
На рану скорб лила гірку сльозу:
79 «А хто була ця тінь, смолою вкрита,
Коли весь інший залишив ти люд?»
Він одповів нам: «То був брат Гоміта,
82 Той, що з Галлури. Зла і лжі сосуд, —
Над ворогами владарю свойому
Він учинив занадто легкий суд:
85 Усіх за гроші відпустив додому,
Як сам казав. Він був не рядовим,
А був царем у царстві тім брудному.
88 А логодорець Мікель Дзанке з ним
Веде розмову. Часто і охоче
Говорить кожен про сардінський дім…
91 Ой, гляньте, як зубами він скрегоче!
Я дечого б чимало розповів,
Але боюсь, що гаком полоскоче!»
94 Помітивши, що раптом підступив
Дурний Чортяка злий, начальник лютий
Промовив: «Птах лихий, вгамуй порив!»
97 «Покличу, якщо хочете почути, —
Так зляканий став мову знов вести, —
Тосканців та ломбардців з ями смути.
100 А лихолапам краще відійти,
Щоб не лякали злістю нас своєю.
А я, не сходячи із висоти,
103 Сімох покличу стежкою цією
Прийти, як свисну, як це робим ми,
Зринаючи з смоли дихнуть над нею».
106 Звів Злий Собака писок із слиньми,
Хитнувши головою, мовив: «Балуй,
Хитруне, та не памороч уми!»
109 А той, бо спритність мав таки чималу,
Сказав: «Вам добре з Хитруном таким,
Що віддає своїх вам на поталу!»
112 Тут Никлокрил, перечачи усім,
Гукнув йому: «Як пустишся навтіки,
Чи з бігом не зрівняюсь я твоїм?
115 Як над смолою крил розмах великий
Розкину, то і видно буде нам,
Чи встоїш проти нашої ти кліки».
118 Читачу, подивуйся чудесам:
Всі стали очі обертать поволі,
І перший, хто не довіряв словам.
121 Цього Наваррцеві було доволі,
Напружив ноги та й стрибнув собі,
Урятувавшись від лихої долі.
124 Усі аж скаженіли у злобі,
Й найгірше той, хто більшого дав маху.
Він кинувся, гукнувши: «Я ж тобі!»
127 Але дарма: бо крил гінких до страху
Не прирівняти: цей шугнув на дно,
А той в повітрі уподібнивсь птаху.
130 Навчилось каченя не так давно,
Як сокіл надлетить – мале у воду!
І той у гніві, що втекло воно.
133 Розлючений Росотопчій нагоду
Не проминув, щоб дати бій усім,
І полетів над ямою наброду.
136 Не стрівся він з хабарником метким,
Тож бойовисько розпочав гаряче
На цей раз із товаришем своїм.
139 А цей, лихий, як яструб той неначе,
Теж в нього пазурі встромив зо зла,
Та й впали разом в озеро кипляче.
142 Жара в смолі їх миттю розняла,
Та повернутися не мали сили,
Бо обліпила крила їм смола.
145 І Борода, як інші, посмутнілий
Звелів, щоб четверо в парній імлі
На той бік прірви помагать летіли.
148 І тут, і там всі сіли на землі
Й гаки простерли вгрузлим у мерзоті,
Що вже спеклись в розтопленій смолі.
151 І ми їх залишили у турботі.
 

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ

 
1 Самотнім, мовчки йти нам без супутніх,
Один за одним надійшла пора,
Як в міноритів прийнято покутніх.
4 Мені згадалась байка прастара,
Подібна тим подіям проречистим:
Езоп в ній вивів жабу та щура.
7 В «цю мить» і «зараз» схожість та ж за змістом,
Що в бійці тій і в баєчних рядках,
Коли поглянуть оком променистим.
10 А що думки по других йдуть думках,
То народилась з тої мислі друга,
І ось чому подвоївся мій страх.
13 Я думав так: «Лиш через нас наруга
Спіткала так їх і жорстоко, й зло,
Тож їх гризе і гіркота, і туга,
16 Що зло коли б їх дужче припекло,
Його б на нас зігнали і негайно:
Як зайцю з хортом, так би й нам було».
19 Волосся диба стало незвичайно,
Коли назад я раптом озирнувсь,
І так сказав: «Учителю, сховай-но
22 Себе й мене, щоб кожен з нас позбувсь
Тих Лихолапів: не одну їх тушу
Уже я бачу, гнівом всяк надувсь».
25 І він: «Твоє лице не швидше мушу
Сприймать, хоч був би я й свинцевим склом,
Аніж твою пойняту страхом душу.
28 Думки одним в нас в’яжуться вузлом;
Мої з твоїми легко поєднати,
Тож до ухвали звів я їх притьмом;
31 Якщо доволі правий схил покатий,
То в дальший схов потрапимо за мить
І вороги не зможуть нас догнати».
34 Не встиг свою він мову закінчить,
Як я побачив – на простертих крилах
Рій демонів до нас чимдуж летить.
37 Мій вождь схопив мене (він був ще в силах!),
Як мати, що прокинулась в диму,
У стінах, від пожежі спломенілих,
40 Хапає сина та й біжить у тьму,
Турбуючись ним дужче, ніж собою,
Накинувши сорочку лиш саму.
43 Умить рвонувсь він до крутого звою,
Що обертавсь на косогір стрімкий
І замикав наступний схов стіною.
46 Не швидше наповняє лотоки
Перед млиновим колесом струмина
І з розмаху б’ють в лопаті струмки, —
49 Ніж ковзала учителева спина,
І він мене до серця пригорнув,
Не як товариша, як свого сина.
52 І лиш ногами землю він торкнув,
Як вискочили на скалу з розгону
Дияволи, та страх уже минув:
55 Бо вишній Промисл, давши в охорону
Їм цю лише єдину – п’яту – з ям,
Наклав на вихід з неї заборону.
58 Блискучі тіні посувались там
Повільно, заливаючись сльозами,
Знесилені тяжким якимсь чуттям.
61 На кожній плащ із довгими кінцями,
Каптур на очі низько насувавсь, —
Отак в Колоньї вчинено з ченцями:
64 Плащ зверху золотом сяйним вкривавсь,
Але тяжким, свинцевим був зісподу,
Що Фрідріхів – солом’яним здававсь.
67 О вічний одяг для цього народу!
Пішли ми – вліво, як черга журна,
Вслухаючись у зойки й плач наброду.
70 Під тягарем, за одною одна
Йшли тіні, і супутника нового
Хода щокрок давала забарна.
73 Тож я вождеві: «Пошукай, на кого
З людей, ділами чи ім’ям значних,
Слід глянути, поки йде спуск полого».
76 Впізнав тосканську мову хтось із них
І вигукнув: «Чом женете в дорогу
Ви, що хапаєтесь між тіней цих?
79 Можливо, дам тобі я допомогу».
І озирнувся й мовив вождь: «Зістав
Ступні разом із ним і йдіть у ногу».
82 Спинивсь, побачив двох, чий вид являв,
Що допомога в них для нас готова,
Але вантаж і шлях їм заважав.
85 Наблизившись до нас, вони без слова
Оглянули від ніг до голови,
Й така почулась поміж ними мова:
88 «Як видно з рухів горла, цей живий,
Коли ж померлі, чом же їм, гордливим,
Як всім, не скручено плащами вий? —
91 Й до мене: – О тосканцю, нещасливим
Нам, лицемірам, запит серце стис:
«Хто ти такий?» – дай відповідь тужливим».
94 І я до них: «Я народився й зріс
Над любим Арно, у великім місті,
Те саме тіло я й сюди приніс.
97 Хто ж ви такі, що муки пломенисті,
У вас, я бачу, по щоках струмлять?
Чому на вас ці тягарі злотисті?»
100 Один відмовив: «Так ваги гримлять
У жовтій та свинцевій оболонці,
Що терези від гир тяжких скриплять.
103 Ми з ним брати-веселуни, болонці,
Я – Каталано, Лодерінго – він;
Закликані як миру охоронці
106 До тебе в землю; слід, щоб був один,
А ми удвох служили так завзято,
Що Гардінго не видно з-під руїн.
109 Почав я: «О братове, вас узято…»
Й замовк, побачивши, що в три коли
Людину долі до землі прип’ято.
112 Мене помітив, зойки вмить зросли
Крізь довге бородище чорно-синє.
Брат Каталано вчув той крик хули
115 І мовив: «Цей, чий стогін знизу лине,
Упевнив фарисеїв сонм сліпий,
Що краще хай один за всіх загине…
118 Лежить він, голий, впоперек тропи
І терпить болі під важким ходінням
Від натискання кожної стопи.
121 Карався й тесть тим способом незмінним,
І радники, що слухались їх слів
І стали для євреїв злим насінням».
124 Я бачив, як того, хто так терпів,
Із здивуванням розглядав Віргілій,
Розп’ятого, який довічно скнів.
127 А там звернув слова до брата милі:
«Скажи, як добре ставлення твоє,
Чи вихід є якийсь на правім схилі,
130 Щоб швидше на бажання йти своє
І чорних ангелів нам не просити
Знести туди, де міст який не є?»
133 Сказав: «Скоріш, ніж можна уявити.
Тут є стіна великої гряди,
Що ям перетинає ряд розбитий.
136 Стіна ж та обвалилась, і туди
Ви можете піднятись по руїні,
Що вкрила схили й дно після біди».
139 Постояв вождь і по малій хвилині
Мені сказав: «Молов казки дурні
Той чорт, що гаком грішних бив по спині».
142 І брат: «В Болоньї лічено мені
Гріхи диявола, їх цілу зливу
Наведено. Він – кат, отець брехні».
145 З обличчям, перекошеним од гніву,
Ходою вождь широкою пішов;
І, кинувши юрбу, сумну й тужливу,
148 Ступив я в слід вождевих підошов.
 

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА

 
1 Пори тієї в молодому році,
Коли під Водолієм Сонце йде
І ночі дням здають частину моці,
4 Коли полотна паморозь кладе,
Мов білий брат її, в поля просторі,
Та довго їм не влежати ніде, —
7 У селянина ж порожньо в коморі,
То він іде й глядить, і бачить лан
Весь білий, і об поли б’є у горі.
10 Й вертається, в сумний запавши стан,
Але отямившися від удару,
Виходить знов і крізь надій туман
13 Він бачить: світ змінився, мов од чару,
І радісно береться знов до справ —
Попастися жене свою отару.
16 Так вчитель мій страху мені нагнав,
Як на виду побачив я морщини,
Та він бальзаму рані серця дав.
19 Уже ми вийшли на моста руїни,
Й звернув до мене вождь лице ясне,
Що перше в нього бачив край долини.
22 Він, озирнувши груддя кам’яне,
І, начебто порадившись з собою,
Розкрив обійми і обняв мене.
25 Мов хто не скінчив з справою одною,
А дальшу взяв уже до голови,
Так він, мене піднісши над стіною
28 Уступу, намічав уступ новий,
Казавши: «Став на цей ти камінь ногу,
Та перше спробуй, може, він кривий?»
31 Ніхто в плащі цю б не пройшов дорогу,
Бо ледве й ми повзли на брили з брил,
Він – легко, я ж спирався на підмогу,
34 Якби із цього боку шлях на схил
Не був коротший тих, що їх долають,
Як вождь – не знаю, я ж – позбувся б сил.
37 Але тому, що Лихосхови мають
Покатість до криничного жерла,
Виходить, що вони стіну здіймають,
40 Щоб не однакова увись була.
Там врешті ми спинились, де кремнистий
Стрімчак повис, як ламана скала.
43 Став подих в мене кволий та нечистий,
Поки спромігся я шпиля дістать,
І мусив стомлений на камінь сісти.
46 «Тепер не час тобі ледарювать, —
Сказав учитель, – слави ні перина,
Ні подушка не в силі дарувать.
49 Коли бере безславних домовина,
Вони такий же залишають слід,
Як дим в повітрі чи на хвилях піна.
52 Зведися ж: втому подолати слід
В душі, яка здолає зло природи,
Як плоть важка не призведе до бід.
55 Ми маємо зійти на довші сходи;
Не досить нам лишити ці місця,
Якщо зі мною певно дійдеш згоди».
58 І звівсь я, вдаючи, ніби моя
Бадьорість більша, ніж була на ділі,
Й сказав: «Рушай, бо сповнивсь моці я!»
61 Ми вирушили по ще менш похилій
Урвистій скелі, по якій іти
Було ще важче, ніж на першій брилі.
64 Я розмовляв, щоб очі одвести,
Аж з ями голос раптом стало чути,
Та слів ніяк не міг я осягти.
67 То дивно, що не в силах був збагнути,
Бо ж на мосту стояв, якраз над ним.
А голос був розгніваний і лютий.
70 І я нагнувся, та очам живим
Крізь пітьму не пройти до дна жахного,
І я: «Учителю мій, перейдім
73 На другий бік, спустімся з мосту цього,
Бо хоч я звідси й чую – слух ступів,
Хоч і дивлюсь – не бачу ж я нічого.
76 У відповідь він мовив: «Я б хотів
Сказать, що хочеш чути: що високу
Слід просьбу вдовольнять без зайвих слів».
79 Зійшли із мосту ми із того боку,
Що поряд з восьмим сховом по стіні;
Цей схов явив картину нам широку:
82 І я побачив кублища страшні
Огидних змій; од негоді цієї
Ще й досі кров холоне у мені.
85 Не слав же, Лівіє, землі своєї,
Де крім амфесібен є тьма потвор:
Келідри, ченкри, якули, фареї.
88 Ні стільки гиді, ні подібний мор
Не стрінуться ні там, де ефіопи,
Ні там, де хвиль червоних чути хор.
91 Торуючи собі між гадів тропи,
Крутились голі тіні без надій
Знайти чи схови, чи геліотропи.
94 На грудях в них хвости й голівки змій
Сплітались, тиснучи із болем спину
І руки в’яжучи вузлом на ній.
97 Найближчому до нас в одну хвилину
Туди, де шия з пліч в живих стирчить,
Змія, вкусивши, упустила слину.
100 Скоріш, ніж О чи І хто начертить,
Спахнув він і згорів, весь обернувшись
На попіл за якусь коротку мить.
103 І тільки він розсипавсь, розметнувшись,
Прийшов цей попіл сам з собою в стик,
Ув образі колишньому зімкнувшись.
106 Учені знають часу певний лік,
Що Фенікс хоч вмира, та кров в нім свіжа,
Коли надходить п’ятисотий рік.
109 Лиш сльози ладанні – у нього їжа
Та ще амом, не зерно, не трава,
А нард і мирра – в нього смертна хижа.
112 Мов той, хто падає і охлява,
Коли його на землю біс жбурляє,
Чи закупорюється голова,
115 Коли ж підводиться, все оглядає,
Тяжким припадком зламаний цілком,
Дивується і, дивлячись, зітхає, —
118 Так грішник встав над попелу горбком.
О, Божий суд суворий надто з нами,
Раз безліч мук вділяє багатьом!
121 Мій вождь спитав, хто він і звідки саме;
І той: «Недавно я з Тоскани зміг
Потрапить до цієї злої ями,
124 Звіряче, не по-людськи я поліг.
Так, мулом справді був: Я Ванні Фуччі —
Звір, і Пістойя – гідний мій барліг».
127 І я вождю: «Нехай про дні він луччі
Розкаже нам, за віщо кари ці;
Я знав його лихим в благополуччі».
130 Перш грішник не вважав, що тут співці,
Але, на мене звівши очі вперті,
Від сорому змінився на лиці
133 Й сказав: «Що ти страждання зриш відверті, —
Це найлихіше у моїй судьбі
І навіть гірше від самої смерті.
136 Відмовити не можу я тобі,
Сюди-бо я попав як тать із татів, —
Взяв посуд з ризниці я, далебі,
139 А іншого в крадіжці звинуватив.
Та щоб цьому не дуже був ти рад,
Якщо на вихід ти надій не втратив,
142 Ти слух свій прихили для дальших рад:
В Пістойї спершу влада «чорних» згине,
Та свій Флоренція поновить лад.
145 Марс пари з долу Магрського підкине
У тучі, як вмістилища покар,
І буря разом з громом всюди рине;
148 Почнеться бій з подертим клоччям хмар,
Яке втече по Піхтовому полю, —
Там «білих» остаточний жде удар.
151 Кажу це, щоб тобі завдати болю».
 

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТА

 
1 Наприкінці розмови святокрадець,
Підвівши руки, дулі поробив
І крикнув: «Боже, ось тобі мій вкладець!»
4 Від того часу змій я полюбив:
Одна ті чорні заглушила звуки,
Мов кажучи: «А не кажи цих слів!»
7 А друга, оповивши йому руки,
Зв’язала у тугому їх вузлі,
Й не розірвать ніяк цієї злуки.
10 Пістойє, о Пістойє! Чом в золі
Ти не зникаєш у вогненних бурях,
Твоє закореніло сім’я в злі!
13 У жодному з пекельних кіл похмурих
Ще не траплявсь мені такий блюзнір,
Ні навіть той, хто впав на фінських мурах.
16 І той побіг, немов лавина з гір;
Я вздрів центавра – з пащі била піна
І він кричав: «А де він? Де цей звір?»
19 Є, мабуть, у Мареммі половина
Тих змій, що збились там, де був конем,
До місць, де починалася людина.
22 Над тім’ям же нависши тягарем,
На плечах щирився, немов собака,
Дракон; із ніздрів дихав він огнем.
25 Учитель мій сказав: «Ти бачиш Кака,
Який колись під самий Авентін
Розлив озера крові, розбишака.
28 Давно не ходить із братами він,
Бо видурив собі в них на додаток
Велике стадо з тучних луговин.
31 Не довго так збирав собі достаток:
Дав Геркулес йому сто раз дубця,
Хоч перший же вмертвив його десяток!»
34 Центавр завіз у даль свого їздця,
Й три духи підійшли під час розмови,
Їх не помітили б ні вождь, ні я,
37 Якби вони не вигукнули: «Хто ви?»
Тоді з нас кожен мову перервав,
Їх пильно роздивлятись був готовий.
40 3 них на землі нікого я не знав,
Та голос до знайомства спричинився,
Бо раптом хтось чиєсь ім’я назвав,
43 Промовивши: «А Чанфа де подівся?»
І носа пальцем я собі торкнув,
Щоб вождь з увагою з тим духом вівся.
46 Не диво, коли ти це все почув
І віру ймеш, читачу, неохоче:
Я теж не вірю, хоч і сам там був.
49 І поки я втупляв свої в них очі,
Враз виповз шестиногий змій гидкий
Та на одного з них як не підскоче!
52 В середні лапи він забрав боки,
Передніми перехопивши кисті,
А там обидві укусив щоки
55 І задніми він стегна стис нечисті,
Між обома протнув свого хвоста,
І вгору звівсь по спині всій костистій.
58 Так плющ до стовбура не прироста,
Не глушить так, як ця гидка тварюка
Притиснулась до людського хребта.
61 Злились, як віск, людина і гадюка,
І постає в очах в нас не загин —
Забарвлених інакше тіл сполука.
64 Так барви зазнають в багатті змін,
Поки огонь не встиг папір пожерти, —
Уже не білий, ще й не чорний він.
67 А інші два, пізнавши образ стертий,
Волали: «Як, Аньєле, ти змінивсь!
Поглянь, – не два і не один тепер ти!»
70 На місці двох єдиний лик з’явивсь,
Бо й голови зімкнулися в єдину,
І вид новий од давнього різнивсь.
73 Руками лапи стали в ту хвилину,
Й не розпізнаєте, хоч як б’єтесь,
Живіт, литки, і стегна, й груди, й спину.
76 Колишній вигляд зник, розвіявсь десь,
І образ «Два й ніхто», що небезпеку
В собі ховав, змінився геть увесь.
79 Мов ящірка, що в нестерпучу спеку
Десь блимне блискавкою серед дня,
Перебігавши стежку недалеку.
82 Так, звідкись вистрибнувши, змієня
На одного й останніх двох насіло,
Все чорно-синє, наче перченя,
85 Вп’ялось в те місце, котре нам служило
Найпершим живлення провідником,
А потім впало вниз до ніг безсило.
88 Укушений аж остовпів притьмом,
Стояв, дививсь на змійку, позіхавши,
Як вражений недугою чи сном.
91 У змійку – він, та – в нього зір втуплявши,
Обоє дим пускали всім на страх,
Він – з рани, змійка з пащі виділявши.
94 Тож хай мовчить Лукан у тих місцях,
Де в нього зник Сабелл і з ним Нассідій,
Хай слуха, про який повім я жах.
97 Про Кадма й Аретузу хай Овідій
Мовчить, що на ручай та на змію
Їх обернув, – не з мене буть завиді, —
100 Бо дві істоти у однім строю
Він не міняв, у нього два сосуди
Взаємно не міняли суть свою.
103 Тут безперервно зміни йшли усюди:
З хвоста в гадюки вила рознялись,
Той ноги звів, піднявши їх по груди.
106 Голінки й стегна щільно так злились,
Що вже ніхто не міг би й пригадати,
Чи щілина й була між них колись.
109 Хвіст набирав все більш тієї втрати,
Що той зазнав, а шкірний в них покров —
В змії м’який, а в мужа став лускатий.
112 Я бачив – лікоть у пахву ввійшов
І довші лапи у змії робились,
В людини ж руки йшли у глибший схов.
115 Дві задні лапи у змії скрутились
І вкупі стали членом потайним,
В нещасного ж дві лапи утворились.
118 Вкривав обох їх кольором новим
І переносив пасмами волосся
З одної голови на другу дим.
121 Одне з них впало, друге підвелося,
Та їх в’язав близьких очей огонь
В якім міняння пик розпочалося.
124 Той, хто стояв, розтяг лице до скронь,
І з зайвих решток речовин прилежних
Два вуха стало в розмірі долонь.
127 Що ж не сповзло назад з причин, залежних
Від обсягу, те збилось в носа гак
Та ще у губи розмірів належних.
130 Той, хто лежав, свій писок витяг так,
Що вуха вмить зайшли в покров лиснючий —
Подібне робить з ріжками слимак.
133 Язик, в людини цільний, балакучий,
Розпався навпіл, а жало, як є,
Стяглося, й зник раптово дим тягучий.
136 Душа, що втратила лице своє,
З сичанням голосним повзе тропою,
А той, заговоривши, вслід плює.
139 Він, повернувшись спиною новою,
До іншого: «Хай Бозо, як і я,
Поповзає стезею коловою!»
142 Так бачив я між сьомого сміття,
Що змінювалось все й мінилось гидко,
Й списав, можливо, щось не до пуття.
145 Хоч стомленим очам не дуже видко,
Й мій дух бентежився, в свої круги
Не так ті двоє тіней зникли швидко,
148 Щоб не впізнав я Пуччо Шкутильги, —
Із трьох лиш він був при своїм суціллі
І не позбувся виду чи ноги.
151 А другий – той, за ким скорблять в Гавіллі.