Божественна комедія

ПІСНЯ СІМНАДЦЯТА

 
1 «Цей гострохвостий звір, що з нами поряд,
Руйнує мур в фортеці кам’яній,
По цілім світі йде від нього сморід!» —
4 Таке промовив вождь учений мій
І знак подав, що ждать потвору буде
На стежці забрукованій твердій.
7 І це гидотне втілення облуди
Лице наблизило кінець кінцем,
Не витягши хвоста, сховавши груди.
10 Було його лице людським лицем:
М’який блаженний усміх, щоки чисті, —
А тулуб вився, як в змії, кільцем,
13 Дві лапи волохаті й пазуристі;
Обидва ж боки, спина з животом
Від смужок та кружечків – геть плямисті,
16 Куди там туркові з шовків жмутком,
Не витчуть килимів таких татари,
Арахна знов програла б з полотном.
19 Як пристають до берега байдари —
Півсудна у воді, пів – на землі,
Як там, де у неситих німців свари,
22 Бобер, присівши, ладить пастки злі, —
Так лютий звір з іменням Геріона
З’явився враз на кам’яному тлі,
25 А хвіст був – мов розчахнута колона,
Й стояли сторч отруйні два кінці,
Неначебто жало у скорпіона.
28 Сказав вожай мій: «Маєм, як ловці,
Від нашої дороги відхилитись
До чудиська, що сіло на луці».
31 Поквапились праворуч ми спуститись
І кроків з десять стежкою пройшли,
Стараючись піском не обпалитись.
34 Коли до звіра близько вже були,
Побачив тіні я, що в спогляданні
Сиділи коло прірви серед мли.
37 Тоді учитель: «Кладучи в вивчанні
Край дослідам, ти подолай свій страх, —
Сказав, – і розберись у їх стражданні.
40 Веди розмову там в скупих словах,
А я домовлюсь, як би над цим долом
Нас переніс він на своїх плечах».
43 Так вирушив палючим сьомим колом
Я сам-один, без друга, боязкий,
Поміж народом, мученим і голим.
46 У них в очах світився біль різкий,
Чи тут, чи там, віддавшись небезпеці,
То пломінь відсували, то піски.
49 Так само роблять пси в нестерпній спеці
Ротами й лапами, коли кусать
Почнуть їх блохи, мухи а чи ґедзі.
52 Я в лиця намірявся заглядать,
Та лютий пломінь падав без упину,
І я не міг нікого упізнать.
55 І кожен з них на шиї мав торбину
На колір певну й певний знак на ній,
Які були за втіху всім єдину.
58 І в одного на довгім гамані
Я вздрів лазур небесного ефіру,
Що лева мала обриси ясні.
61 А інший, що являв покуту щиру,
На капшуку, червоному, як кров,
Мав гусака, білішого від сиру.
64 І той, якому вишив білий шов
Знак на калитці з синьою свинею,
Спитав мене: «А ти чого прийшов?
67 Живий, то б і живою йшов землею,
Тут сяде Вітальяно, мій сусід,
Персоною гріховною своєю.
70 Це – флорентійці, з Падуї ж мій рід.
Мені рвуть вуха, а собі утроби,
Волаючи: «Сюди б вельможу слід,
73 Що на торбині змалював три дзьоби!»
Скривив тут рота й висунув язик,
Неначе бик, не тямлячись від злоби.
76 І я, щоб не розгнівавсь провідник,
Мій рятувальник серед звірів хижих,
Від тих мордованих скоріше зник.
79 Знайшов я вожая уже на крижах
Тварюки, що смирила дику лють.
І він мені: «Сил наберися свіжих,
82 Бо тут по сходах тільки так ідуть.
Сідай ти спереду, а я позаду,
Щоб гострий хвіст не міг тебе торкнуть».
85 Мов той, що над собою тратить владу
В припадку лихоманки при грозі,
У всякім затінку вбачає ваду, —
88 Таким я став од слів цих, та в сльозі
Дав страм мені позбутися відчаю,
Як добрий пан несмілому слузі,
91 Я виліз звірю на плече по краю
Й хотів сказать, та вимовить не зміг,
Лише два слова: «Обійми, благаю!»
94 А той, хто вмів у злигоднях доріг
Мене втішать, як я лиш сів, негайно
Мене вхопивши, вдержатись поміг,
97 І мовив: «Геріоне, вирушай-но,
Але обачно й повагом лети,
Нова-бо ноша важить незвичайно».
100 Мов човен, що готується пливти,
Назад-назад він подавався звідти,
Коли ж відчув, що вільно можна йти,
103 Відразу повернув свій хвіст розвитий
І, випроставши, мов вугор, кістяк,
Став, лапами махаючи, летіти.
106 Ніколи в світі не лякались так
Ні Фаетон, що віжки Божі кинув,
Лишивши в небі полум’яний знак,
109 Ані Ікар злощасний, що загинув,
Наважившись добратися до зір,
Хоч батько і гукав: «Куди полинув?!» —
112 Як я, коли побачив скрізь мій зір
Лиш порожнечу і помітив з лиха,
Що обмежовує її лиш звір.
115 А він спускався вниз так стиха-стиха,
І рух, і напрям зміг я зрозуміть,
Бо чув, як сильно вітер знизу диха.
118 Тепер дізнавсь, що справа гримотить
Ген водоспад і сіє водним пилом;
Не встиг я трохи голову схилить,
121 Як, переляканий новим страшилом,
Побачив попереду блиск огнів.
І, тремтячи, зіщулився всім тілом.
124 І вздрів я те, чого раніш не зрів:
Як ми кружляєм крізь великі болі,
Що насувалися з усіх боків.
127 Мов сокіл, що летить уже поволі,
Утомлений, не бачачи пташок,
Під зойк сокільника: «Немає долі!» —
130 Із піднебесних поверта стежок,
Де він даремно сто разів крутився,
Й сіда, від всіх подалі, на лужок, —
133 Так Геріон до прірви дна спустився,
Під самий-самий бескид сторчовий,
І, ледь від наших він осіб звільнився,
136 Зник, як стріла зникає з тятиви.
 

ПІСНЯ ВІСІМНАДЦЯТА

 
1 Є в Пеклі місце, зване Лихосхови,
Залізних тонів муром кам’яним
Оточене; таке ж воно й з основи.
4 А посередині, у долі тім,
Глибока та широка є криниця, —
Про неї я пізніше розповім.
7 У тому поясі, який тісниться
Поміж криницею й підніжжям скель,
Аж десять більших виїмів гніздиться.
10 Як силами навколишніх земель
Круг міста риють більші й більші ями
На оборону мурів та осель, —
13 Вид у ровів і тут такий же самий,
Як і по наших замках та містах:
Висять мости для ходу над ровами.
16 Так і по схилах тут, і по ровах
Із гострих скель проходи утворились,
Що до криниці свій проклали шлях.
19 Ми й стали тут, як скинуті лишились
Зі спини Геріона, і пішов
Поет наліво звідти, де спинились.
22 Йдучи, я вправо зрів новий захов,
Нових мучителів, нові страждання,
Які наповнювали перший схов.
25 Там чулось голих грішників ридання;
Багато з них назустріч нам ішло,
А інші – швидше нашого ступання.
28 Так римляни роздвоїли жерло
Моста на час святого ювілею,
Щоб тісняви між піших не було,
31 Й прочани струминою однією
До замку й до Петра туди текли
І другою вертали течією.
34 І тут, і там – я з хмурої скали
Спостерігав, як не один рогатий
Шмагав нещадно ззаду тих, що йшли.
37 Ах, перший же удар мастив так п’яти
Нещасним, що не важились вони
Ні другого, ні третього чекати.
40 Із тіней хтось наблизивсь до стіни,
І тут же я почав у думці ритись:
«Чи не здибавсь мені вже цей сумний».
43 Я зупинивсь, щоб краще роздивитись,
І мій вожай ласкавий дуже був,
Мені дозволив трохи відступитись,
46 Батожений цей голову нагнув,
Ховаючись, та прогадав, похмурий,
Бо я сказав: «І що ти цим здобув?
49 Ні, не змінив своєї ти натури,
Венедіко Каччанеміко; гріх
Який привів тебе на ці тортури?»
52 І тінь мені: «У підземеллях цих
Ти нагадав мені старі оселі
Й людей, моєму серцю дорогих.
55 Я той, хто раду дав Гізолабеллі
Повірить в те, що обіцяв маркіз.
То все брехня про зганьблені постелі.
58 З болонців не один я впав униз, —
Тут стільки наших загнано в закути,
Що чуєм ми силенну силу слів,
61 Які й од Савенни до Рено чути.
Якби цьому взнать докази схотів,
То скупість серця прагни не забути».
64 І чорт його тут батогом огрів,
Гукнувши: «Годі, бандуре огидний,
Вперед! На продаж тут немає дів!»
67 Я озирнувсь, де був учитель гідний,
І ми невдовзі з ним дійшли туди,
Де висувавсь уступ гребеневидний.
70 Ми легко піднялися до гряди
І рушили по ній у праву руку,
Лишаючи цю яму назавжди.
73 Коли звелись на мостову ми злуку,
Над шляхом, що був страдникам сумним,
Вожай сказав: «Постій і глянь на муку,
76 Яка тяжить над грішним людом цим,
Ти ще не бачив, що це тут за люди,
Бо йшов із ними в напрямі однім».
79 Під арку глянувши між скельні груди,
Відразу я помітив одного,
Що наче зневажав тягар осуди.
82 І вождь сказав без розпиту мого:
«Іде великий приклад страстотерпцям:
Ані сльози в очах сухих його.
85 Мов рицар виступає перед герцем!
Це той Ясон, що золоте руно
Узяв у колхів розумом і серцем.
88 Він перш до Лемносу привів судно —
А там порізали всі гнівноокі
Жінки чоловіків не так давно.
91 Пустивши в хід дари й слова високі,
Він звів там Ізіфілу чарівну,
Якою сестри зведені жорстокі,
94 Й лишив її вагітну й самітну.
Тож мука ця за гріх той знаменитий,
Ще й помста за Медею навісну.
97 Із ним ідуть всі інші дурисвіти.
Та досить роздивлятись перший діл
І тих, кого припало тут зустріти».
100 Туди ми вийшли вже, де другий схил
Перетинався стежкою вузькою,
Де на мосту лежав прадавній пил.
103 Тут чулись дужі пирхи над юрбою,
Що повнила собою другий рів
Й себе вдаряла власною рукою.
106 На вінцях же смердючий глей осів
Од випарів, що знизу йшли, зісподу,
І для очей нестерпні, й для носів!
109 Тут дно було тьмянисте, як в негоду,
Й, щоб яму всю належно озирнуть,
Мостом зійти ми мали по проходу.
112 Тих місць ми досягли, куди, мабуть,
Гній звезено з усіх відхідків світу,
І грішники в тім смороді гниють.
115 І тінь побачив я суціль облиту,
Немов хто гряззю голову обдав,
Й не знать, чи має маківку він бриту.
118 Гукнув мені він: «Може, ти гадав
Побачити в мені найбільш брудного?»
І я йому: «Як вірно я вгадав,
121 Тебе колись я бачив, та сухого
Алесьйо ж бо Інтермінеллі ти,
Тож і дивлюсь: караєшся ти строго».
124 Й себе він по макітрі ну товкти:
«В усьому винні ті слова лестиві,
Що мій язик не втомлювавсь плести».
127 Сказав вожай мій: «Очі неслізливі
Вниз опусти й знайди в юрмі тісній,
Яка так терпить кари справедливі,
130 Бридку задрипу в сморіднім багні,
Що дряпає собі лице руками
І то підскоче, то впаде у гній.
133 Таїс-блудниця то з її речами.
Як мовив гість: «Чи я годжусь тобі?»
Вона: «Ти чудо між чоловіками!»
136 Та досить бачили ми в цій юрбі.
 

ПІСНЯ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТА

 
1 О волхве Сімоне, о жадні учні,
Господнє сотворіння пресвяте,
З добром заручене, ви, зла підручні.
4 За злото й срібло всім продаєте.
Вже треба, щоб про вас сурма дзвеніла,
Ви ж в третім схові кару несете.
7 Під нами далі вже була могила,
Коли ми вийшли на крутий місток,
І яма нам своє нутро явила.
10 О вишня мудросте, значний твій крок
У небі, на землі, у Пеклі злому!
В твоїм-бо правосудді всім урок!
13 На стінах бачив я й на дні вузькому
Багровий камінь, круглий, весь в дірках,
Які були однакові в усьому.
16 Не ширшими здались в моїх очах
За ті хрестильні в любім Сан-Джованні,
Де кум держить малятко на руках.
19 Колись таку плиту при рятуванні
Втопаючого я розбив одну,
І ось – печатка на моїм зізнанні.
22 У вусті ходу в товщу кам’яну
У кожнім ноги грішника стриміли,
А тіло все суціль зайшло в стіну.
25 І кісточки яскраво пломеніли.
Так сильно корчилися пари ніг,
Що й вірьовки втримать не мали б сили.
28 Як не спалахує все жирне вмиг,
А полум’я лиш на поверхні дише,
Так тут вогонь од п’яток далі біг.
31 «Скажи, учителю, хто це сильніше
За інших корчиться від лютих мук, —
Спитав я, – й полум’я там червоніше?»
34 І він: «Як хочеш, не спускавши з рук,
Я пронесу тебе крутим цим схилом,
І сам почуєш його мови звук».
37 І я: «Тобі благе й мені є милим.
Ти знаєш те, що хочу я сказать.
Ти пан, і я твоїм корюся силам».
40 Тоді ми вийшли на четверту гать
І повернули вліво, вниз до ями,
Де зяють діри й полум’ям горять.
43 І добрий вчитель стис мене руками
І відпустив, як стали – не раніш —
Ми там, де грішник той сукав ногами.
46 «Хто б ти не був, що вниз чолом стирчиш, —
Почав я, – наче кіл, що хтось вбиває,
Печальний душе, скорб свою утіш».
49 Схиливсь я, мов чернець, що сповідає
Убивцю, той же, вчувши смерті гніт,
Її за всяку ціну віддаляє.
52 А він гукнув: «Невже покинув світ,
Невже покинув світ той Боніфацій?
Чи список наш збрехав на кілька літ?
55 Ти, може, утомився від труднацій
З багатствами, що викрав ради них
Красуню й нею торг ведеш в палаці?»
58 Я наче той був, чий язик затих,
До нього бо звернулись незвичайно,
Він розгубився й був ні в сих ні в тих.
61 Віргілій мовив: «Ти відповідай-но:
Та я не той, не той, кого ти ждав!»
І раду цю я виконав негайно.
64 Тоді цей дух ногами замахав,
А там почав так жалісно зітхати
Й казать: «Навіщо ж ти мене чіпав?
67 Коли ти так хотів про мене взнати,
Що не злякали прірви кам’яні,
То знай, що я вдягав розкішні шати,
70 Що ведмедиха – мати є мені,
Що сам я піклувавсь про ведмежаток,
Копив добро – тепер я в гамані.
73 Під головою в мене тут – з десяток
Таких, хто симонією грішив,
Кому каміння не пече вже п’яток.
76 Давно б поверхню цю я залишив,
Коли б з’явився той, кого з тобою
Я сплутав, як уперш заговорив.
79 Та довше я стою сторч головою,
Пожежу чуючи в ногах лиху,
Аніж йому призначено судьбою.
82 Бо після нього весь в гидкім гріху
Від заходу йде пастир без закону, —
Той всіх обгонить на своїм шляху.
85 Новітньому подібний Іасону,
Описаному в Маккавеїв, він
Французького підтримку знайде трону».
88 Не знаю, може, злий був мій учин,
Слова ж на відповідь були готові:
«Якого скарбу ждав, скажи, взамін
91 Господь наш, як святому дав Петрові
Свої ключі? Наказ він мовив свій:
«Іди за мною!» – та й по цьому слові.
94 Петру та іншим не платив Матвій
Ні злотом, ні сріблом, як обережно
Посів він місце по душі кривій.
97 Тож стій отут, бо скараний належно
З чужим добром грабованим стирчи,
Як з ним на Карла бадьоривсь безмежно.
100 Якби не так я шанував ключі,
Поважані для всіх людей путящих,
Гаптовані у тебе на парчі,
103 To я б удавсь до виразів ще тяжчих,
Бо кривдить землю всю ваш хижий хист,
Підносить гірших, в грязь ввергає кращих.
106 Вас, пастирі, вже знав євангеліст
В тій, що на водах возсіда, байдужа,
Лиш блудствує з царями з різних міст.
109 А в ній, семиголовій, сила дужа
На десять рогів сяяла свята
Аж поки шлюбного любила мужа.
112 Тепер в вас віра срібна й золота;
Відміна та в вас од ідоловіра,
Що в нього Бог один, а в вас – до ста…
115 О Константине, тож не купіль щира,
А дар твій папі зло вчинив тяжке,
Що до багатства в них пропала міра».
118 І поки я співав йому таке,
Від сорому чи люті в хриплім реві,
Ногами виробляв він щось бридке.
121 Гадаю, що сподобавсь вожаєві,
Бо слухав він моїх уважно слів:
Були вони правдиві і життєві.
124 І тут руками він мене обвив,
До серця пригорнув, поніс угору
По тій дорозі, що й сюди привів.
127 Проніс мене крізь путь круту, сувору
Аж на високий арковий карниз,
Де вид у п’ятий схов одкрився зору.
130 І там мене, де спуск ішов униз,
Він бережно поставив на скелину,
Що неприступною була й для кіз,
133 Звідкіль побачив я нову долину.
 

ПІСНЯ ДВАДЦЯТА

 
1 Нові покари я в тім самім ритмі
Оспівую в двадцятій пісні цій
Канцони першої – про втоплих в пітьмі.
4 Вже на круті схиливсь я камінці,
Щоб роздивитись дно глибоке долу,
Зволожене у слізнім озерці.
7 Й багато душ побачив, що по колу
Ходили, сльози мовчазні ллючи;
Так ходять в нас в процесіях спрокволу.
10 Я ще одне помітив, що, йдучи,
Вони тримають дивно підборіддя;
В них не на місці й шия на плечі.
13 Це з скрученими лицями поріддя
Лише назад примушене ходить,
Незмильне втративши очей повіддя.
16 Параліч може хворому скрутить
Потворно так на шиї м’язи й жили,
Що я не міг такого й уявить.
19 Хай Бог дає тобі, читачу, сили
Ума в цім місці зосередить міць.
А я не міг, щоб очі не сльозили,
22 Як вздрів спотворених тьму-тьмущу лиць.
Та й їхніх сліз потік неутолимий
В них не по грудях біг, а між сідниць.
25 Притьма залився я й собі рясними,
На камінь спершись, і такі слова
Сказав вожай: «Невже ти теж із ними?
28 Бо жаль до винних губить тут права:
Хто може буть злочинніший за того,
Хто винним перед Богом співчува?
31 Зведи чоло і очі на отого,
Під ким розсілась на очах фівян
Земля на крик: «Куди ти мчиш, для чого,
34 Амфіараю? Чом покинув стан?»
Та колісницю гнав він без упину,
Поки Мінос не взяв його у бран.
37 Дивись, він груди обернув на спину
За дерзкість, що хотів вперед все знать.
Тепер назад він знає путь єдину.
40 Ще зриш Тіресія, – він зрадив стать.
Із чоловіка жінкою зробився
І всю істоту мусив був мінять,
43 Аж поки знов з гадючим шлюбом стрівся,
Києм приборкав в гадах крові бунт
І в чоловіче пір’я знов одівся.
46 За черевом його іде Арунт,
Що в горах Луні, де на дні кар’єру
Каррарець вбогий обробляє ґрунт,
49 Житлом обрав із мармуру печеру,
Де міг побачить небо у зірках
І в далині морській струнку галеру.
52 А ця, в якої голова в кісках,
Хова від тебе невидимі груди,
А тіло все в шерстистих волосках, —
55 Ця звалась Манто, що блукала всюди
Й моя сподобалась їй сторона.
Отож про неї й повість в мене буде.
58 Побачивши, що зовсім самітна,
Вітчизну ж Вакха рабство осідає,
Світ за очі пішла собі вона.
61 В Італії прекрасній, в Альпах сяє
Те озеро, де йде до Маньї путь.
Це озеро ім’я Бенако має.
64 Джерела, що їх з тисячу, мабуть,
Від Валькамоніки до Гарди, гони
Пеннінські вмивши, в озеро течуть.
67 Всередині, де сходяться кордони,
Благословляти пастирі б могли
Народ із Трента, Брешії й Верони.
70 Де береги у низині лягли,
Бергамці не зруйнують чи брешійці
Пескьєри гарні та міцні вали.
73 А надмір рідини, якого в шийці
Не вміщує Бенако, випада
І витіка, мов через вінця в лійці.
76 Текти почавши з озера, вода
Більш не Бенако, а вже Мінчо зветься
Аж до Говерно, де у По впада.
79 Одразу ж річка до рівнини ллється,
Там ширшає, стає на взір ставка,
А влітку сохне й смородом береться.
82 Сюди ішовши, дівчина жорстка
Серед боліт вподобала місцину,
Хоча рослинність там була й рідка.
85 Звела вона тут з слугами хатину
І віддалась чаклунству й ворожбі,
Аж поки не поклали в домовину.
88 Сусідні люди збилися й собі
На тому, що його, немов намисто,
Твань оточила, дикому горбі.
91 Щоб згадувану в бесідах врочисто
Засновницю ніхто з них не забув,
Нове назвали Мантуєю місто.
94 Притулок мій залюднений вже був,
Аж поки легковірність Касалоді
Безчесний Пінамонте обманув.
97 Кажу на те, щоб, чуючи в народі
Щось інше про походження землі
Моєї, знав ти – це брехня, та й годі».
100 І я: «Ти, вчителю, слова незлі
Промовив щиро на мою повагу,
Що іншу річ вподібню я золі.
103 Але скажи: на всю оцю ватагу
Чи не уздриш хоч одного, який
Мою до себе привернув увагу?»
106 Тоді мені він мовив: «Той, з щоки
Якого борода по темній спині
Спадає, в дні, як в Греції-таки
109 В колисці місце лиш було хлопчині,
Авгуром був, з Калхантом кораблі
Послав з Авліди по морській пучині.
112 Це Евріпіл, діла його незлі
Співа моя трагедія висока, —
Її ж уривки знаєш чималі.
115 А ця от далі тінь кощавобока —
То Мікаеле Скотто; він митцем
Був у магічному дурінні ока.
118 Он Гвідо там з Азденте, з тим шевцем,
Який за дратвою, за копилами
Заходиться запізненим плачем.
121 Зриш грішниць, що, простившися з голками,
До чарів узялись через каприз,
Щоб чаклувать над зіллям та ляльками.
124 Але ходімо, бо сяйнув униз
Й, межі обох півкуль торкнувши зовні,
Склав Каїн за Севільєю свій хмиз.
127 Тієї ночі місяць був у повні.
Згадай лишень, що промені ясні
Вели тебе крізь чагарі безмовні».
130 Так, ідучи, він говорив мені.
 

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ПЕРША

 
1 Так ми з моста на міст, багато вівши
Чужих моїй Комедії розмов,
Пройшли, щоб, зором глибочінь розкривши,
4 Ще на один поглянуть Лихосхов
В нових покарах і новій печалі;
Занадто чорним я його знайшов.
7 Як у Венеції, де в арсеналі
Взимі в’язка смола кипить, буя,
Щоб засмолити судна на причалі,
10 Що там стоять; і дехто обробля
Готове вже судно, а дехто маже
Борти мандрованого корабля,
13 Хто робить весла, хто канати в’яже,
Той ремонтує ніс, а той корму,
Хто ж на бізань, фок-мачту ладить тяжі, —
16 Тут не вогню, а вишньому уму
Завдячувала рідина кипінням,
Сочившись звідусіль у чорну тьму.
19 Смолу я бачив з булькотанням пінним,
І верх її шумливий то здіймавсь,
То опадав з бурхливим клекотінням.
22 Розглянуть я все пильно силкувавсь,
Та вождь, говорячи: «Дивись, дивись-но!», —
Відтяг мене відтіль, де я лишавсь.
25 Оглянувсь я, мов той, хто ненавмисно
Тікаючи від ворога учвал,
Все озирається зі страхом, звісно,
28 Оглянувся на шум страшних навал, —
І враз побачив – мчав на нас огидний
Диявол чорний по бескеттях скал.
31 Ах, та який же був він страховидний!
Невже такі бридкі всі хвостачі,
Як він, ширококрилий, прудкохідний!
34 На гострому високому плечі
Бридкого грішника держав і дряпав
На п’ятці шкуру в нього, несучи.
37 Гукнув з моста: «Гей, хто там з Лихолапів!
От старшина святої Зіти вам, —
Топіть його, а я назад почапав
40 У землю, де лише Бонтуро сам
Хабарничать нізащо не візьметься,
І з «ні» вам «так» за гроші зроблять там».
43 Жбурнув його, як завжди тут ведеться,
Й погнав назад; пес, пущений з ланця,
За злодієм так швидко не женеться.
46 А той пірнув і вирнув, та плавця
Чорти настигли, й кожен дав по тичці,
Із криком: «Ні Святого в вас Лиця,
49 Ані купань нема, як в Серкйо-річці!
Щоб не зазнав ти наших пазурів,
Сиди собі в смолі, як фрукт на дичці!»
52 Та й підчепили сотнею гаків,
Приказуючи: «Ти не будь докучним,
Чи стань одним з таємних шахраїв».
55 Так кухарі велять своїм підручним
Втопляти м’ясо гаком в казані,
Щоб не спливало й залишалось тучним.
58 І добрий вчитель мій сказав мені:
«Щоб не побачив хтось тебе одразу,
Сховайся за уступи кам’яні
61 Й не бійся, чуючи мені образу,
Бо від цієї чортівні я діл
Таких наслухався того ще разу».
64 А далі перейшов він мосту схил
І, шостого уздрівши схову ложе,
Нових набратись мусив мужніх сил.
67 3 такою лютістю і так вороже
Не нападають пси на жебрака,
Що всюди жебрає, де тільки може,
70 Як біси вистрибнули з-під містка
Та й кинулись на нього із гаками,
Але він гримнув: «Геть, юрмо дерзка!
73 Хай вислухає той мене між вами,
Кому ясний моєї мови зміст,
А там, як зможете, тягніть до ями!»
76 Гукнули всі: «Хай вийде Лихохвіст!»
І вийшов він, лишивши решту ззаду,
Й спитав: «Який тебе періщить хлист?»
79 «Чи, Лихохвосте, здумав ти до ладу,
Невже б то зваживсь, – вчитель мій сказав, —
Сюди прийти я, знавши вашу зваду?
82 Я з волі Божої сюди попав.
Отож не заважай, бо небо хоче,
Щоб іншому я шлях цей показав».
85 Пиха чортяча зникла неохоче.
Він розгубився, упустив свій гак
І мовив іншим: «Шкода, він проскоче».
88 Тут вождь мені: «О ти, що певно так
Сховався за уступ, з кутка зручного
Виходь, і хай тебе покине ляк».
91 І я підвівся і підбіг до нього,
Й чорти мене обстали у злобі,
І я боявсь їх зрадництва лихого.
94 Так, бачив я, тремтіли у журбі
Подолані, виходячи з Капрони,
В ворожій бачачи себе юрбі.
97 Припав я до вождя для оборони
Й в мерзотні пики утопив свій зір:
Добра не обіцяв їх зір червоний.
100 Гаки спустили й: «От завив би звір, —
Між себе мовили, – гучноголосо!»
Й відповідали: «То й гати до дір!»
103 Але на них поглянув гнівно й косо
Той чорт, що говорив з вождем моїм,
І вигукнув: «Облиш, облиш, Нечосо!»
106 А там сказав до нас: «Невільно цим
Уступом вам іти, бо арку шосту
Зруйновано не знати як і ким.
109 Щоб іншу путь вам відшукати просту,
Зайдіть в печери ближчої жерло,
Там вихід є ще до одного мосту.
112 Учора без п’яти годин було
Дванадцять сотень шістдесят шість років,
Як землетрусом міст той геть знесло.
115 Я шлю моїх оглянуть з усіх боків
І стан речей узнати в тім краю, —
Ви з ними йдіть; це захист ваших кроків.
118 Десятку, Бородо, збереш свою, —
Він став лічить: – Ти підеш, Злий Собако,
Й ти, Бахуре, й ти Росотопчію,
121 Й ти, Никлокриле, й ти, Старий Кусако,
Й ти, Ікло Вепряче, й ти, Труто-Змій,
Й ти, Неотесо, й ти, Дурний Чортяко.
124 По стежці смоляній ідіть самі,
А ті хай обминуть моста остачу
Й до переходу йдуть собі в пітьмі».
127 «Ой леле, вчителю мій, що я бачу!
Ти шлях цей знаєш, сам зі мною йди, —
Промовив я, – вони ж несуть невдачу.
130 Коли ти обережний, як завжди,
То чом не бачиш, зле вони клопочуть
І поглядами зичуть нам біди?»
133 А він: «Не бійся, хай собі скрегочуть, —
Це проти тих, засуджених навік,
Що із смоли тут виринати хочуть».
136 І вирушили всі на лівий бік,
Але з них кожен перед Бородою
Поміж зубами висунув язик,
139 А той їм з заду прогримів трубою.