Така вже слава, така шана – Назар аж очманів, ошелешив.
Отак з честю й славою, на площу короля свого одводять, а там вже й трон для нього встановлений.
Назар-Сміливий королем стає, а кожному з великанів посаду дає. І, ти ж подивися – увесь край в його руках.
* * *
Кажуть, й досі ще живе та королює Назар-Сміливий. А як піде розмова про геройство, розум, талант – регоче:
– Яке там геройство? Який розум? Що то воно – талант? Усе то байки. Потрібно тiльки аби щастило. Долю маєш – кейф спізнаєш.
І, кажуть, досі кейфує Назар-Сміливий та над світом усім підсміюється.
Авєтiк Iсагакян
Абу-Лала Магарі
Заспiв
Абу-Лала Магарі,
Славетний поет з Багдада,
Кілька десятиліть проживав
В цім казковім місті халіфіф,
Знав смак роскошів і смак слави,
Ділив трапезу з багатіями й можновладцями,
З мудрецями та вченими заходив у спір,
Любив друзів тай випробував їх,
Побував у краях багатьох народів,
Придивлявсь до людей, до їх звичаїв,
І проникливий дух його пізнав людину,
Пізнав і якнайглибше зненавидив людство
Та закони його.
І, не маючи ані дітей, ні дружини,
Все богацтво своє розділив-роздав вбогим,
Невеличкий лиш взяв караван верблюдів
З припасом, з їстивним,
Та якось вночі, коли Багдад спав
На вкритих кіпарисами берегах Тигру,
Потай покинув місто…
СУРА ПЕРША
Поволi, мов тихий струмок мiж трав,
Ішов караван крізь ніч повну снів,
Спроквола у темряві шлях долав
тай тонко брязкальцями жебонив.
Розміряним кроком верстає путь
караванна вервечка в'юнка;
Колокольці видзвін солодкий ллють –
і пливе між полів луна тремка.
Сповила Багдад дрімота м'яка,
сповнена райських яскравих снів.
А в заростях роз соловей лив спів,
мов над коханням ридав-тьохкотів.
У царськім саду лунав-розлягавсь
фонтанів дзвінкий кришталевий сміх;
З альтанки п'янкий плив димок, мішавсь
з бринінням зойкувань
звабно-щемких.
Мов розсип перлин—каравани зорь—
неквапно долали свої путі.
В безкраї простори плив передзвін
сузірь невгасимих—співи світів.
Духм'яний вітрець казки шепотів –
чи не в Шахразади підслухав їх?
Кіпариси й пальми в солодкім сні
віттям коливали окрай доріг.
І караван той розгонисто йшов,
не озираючись й разу назад;
Незнаний путь Абу-Лалу
кликав, манив
мільйоном принад.
"Все йди та йди, караване мій,
простуй – доки прийде мені кінець,"-
Отак промовляв у серці своїм
Абу Магарі, поезій творець.
"Іди у незайману далечінь,
де волі-неба незмірна бездонь,
До сонця мчи, щоб в серці його
й моє обернулося на вогонь.
Ні! «навсе добре» не мовлю до вас,
батьківська могило, материн спів;
І з вами не вщухне мiй розбрат повiк,
рідний поріг
й згадки дитячих днів.
Я щиро любив і друзів й рідню,
хотів з цілим світом
у злагоді жить,
Тепер… не любов у серці –
змія
отруйної зненависті сичить.
Ненавиджу все, що перш любив,
доволі набачивсь людських чеснот;
В паскуднім смітті людської душі
налічив я тисячу гидь-мерзот.
Та тисячу перша—рабська брехня—
з усіх найбридкіша, як вже на це,
Завжди бо хазяйське масне лице
прикрасить безгрішних святих вінцем.
О, людський язик, ти з небесних барв
сплітаєш сяйливу диво-габу,
Щоб скрити чорнюче пекло душі, –
правдиву річ мовив ти хоч одну?
Гордий караване, йди, занурсь,
у нетрі пустель
спекотно жаркі,
Спинись лише в тіні тих рудих скель,
де здобич вишукують хижаки.
Радше між кублищ скорпіонів-змій
намет я поставлю свій,
Ніж серед згубніших в сотні разів
запопадливих брехунів.
Та не краще й друг, до чиїх грудей
свою голову я було тулив;
Пастку згубну друг у грудях таїть
за машкарою любо-милих слів.
І допоки сонця нещадний жар
пектиме каміння синайських гір,
А застиглі хвилі жовтих пісків
не обернуться на справдешній вир,
Не хочу знати ніяких людей,
на їхнім столі не торкну куска,
І хліб свій їстиму радше там,
де стерво жере гієна бридка.
Нехай роздеруть мене хижаки
й буревій замете сліди,
Та все одно – до останнього дня –
караване мій, йди та йди!"
Ось в останній раз Абу Mагарі
озирнувсь назад—
Багдад мирно спав—
Одвернув гидливо своє чоло
й до шиї верблюда тісно припав.
Приголубив, й тварині між ясних очей
у цілунку уста притис,
А в самого на віях зависли дві
краплини пекучих сліз.
З легким жебонінням по-між полів
тяглась каравану гойдлива тінь
До незнаних країв-пустель,
в незайману далечінь.
СУРА ДРУГА
Все далі і далі йшов караван
повз пальм шелестких нескінченний стрій;
Здіймався пилюки чорний туман
і дихав вогнем вітрець-суховій.
"Простуй, караване. Що кинули ми,
щоб здатне було душу мрією гріть?"-
Таку вів розмову з серцем своїм
великий поет Абу Магарі.
"Покинули жінку кращу богинь?
щасливу любов?
жадань океан?
Простуй, не спиняйсь! Покинули лиш
кайдани й замки,
химери й обман.
Tай що воно – жінка? Хижий павук…
підступна та заздрісна, зла,
лиха;
Цілунком видурює в тебе хліб
і в ліжко твоє з іншим ляга.
Ти в човні хисткім довірся штормам,
ніж жінки щонайчеснішим словам.
Дешева торгівка масних розпуст,
Ібліс 1
промовля з її звабних вуст.
А в мріях ввижалась тобі зоря,
лілея біліша янгольских крил,
Чий доторк всі рани твої повік,
мов чудо-бальзам, безслідно б скрив.
I так вже жадав, щоб від світ-джерел
покликав тебе спів призивний,
Щоб там скуштувать безсмертя ковток
й виплакать сум свiй грудям неземним.
А жінки любов – ропою поїть,
щоб ти вже й не знав
як жагу втамувать,
Щоб тебе здолала ненаситна хіть,
щоб ти тільки й знав – тіло їй лизать.
О, тіло жінки! напахчена хіть,
гемонська торбина – вмістище зла,
Від плотських твоїх масно-гірких втіх
в душі править тьма
замість світ-тепла.
Любов, як і смерть, не здатна жаліть,
тихцем завдає нестерпучих ран:
І як вп'ється хтось труйним зіллям цим,
ото вже і – раб, а як ні – тиран.
Велінь природи вершитель-кат,
ти виток всіх підступів й чвар, любов!
Вируючий хаос, безумства шал,
ти – крові мука, ти маряча кров!
Й тебе, жиното, прокляття шлю я,
одвічний розплідник пристрастей-бід,
Бездонна криниця, що лихо й бруд
несеш-вивергаеш у білий світ.
Повік ненавиджу любов й жінок,
їх ніжних цілунків жорстоку ціну.
Прокляття на їх трясину-постіль;
їх здатність родити тричі клену!
І родам тяжким їх впину нема:
вихлюпують в світ гадюк череду,
Де ті одне-'дного шматують, жруть;
а хіттю спаскудили б й зорь чистоту.
Дурисвіт той, хто батьком стає
та – з благословенного небуття –
Призводить на світ марноту дрібну:
кидає у пекло цього життя.
«З вини
мого батька зазнав я мук
та сам вже не винний не перед ким»2
Зазначити б на могилі моїй,
як яму знайду десь під камнем важким.
Допоки не вщухне прибій навік,
і хвилі морські спинять свій біг,
Нема мені до жінок вороття,
не станеться, щоб я пестив їх.
Голубити буду шипшини кущ,
притисну колючки її до вуст,
У груди розжарених сонцем скель
пестливо та ніжно лицем приткнусь."
А караван все собі жебонів
та міряв зміїсто-звивистий путь,
В блакитну омріяну далечінь
спокійні верблюди ідуть та йдуть.
Передзвін тонкий нібито ридав,
дзвінки краплі сліз по одній ронив;
Наче караван плачем поминав
що любив поет, любив та лишив:
Любові журбу
і тугу щемку,
й принадність химерних
та ніжних снів.
Сам Абу-Лала, від гірких жалів,
від тужливих дум аж зчорнів з лиця,
І течуть думки, наче шлях виткий,
що нема йому ніде край-кінця.
Так сплітався він з шляхом ув одне –
й день і ніч сплива в мовчазній журбі, –
Не одводить зір він з незримих зорь,
та пече його згадок гіркий біль.
На пройдену путь він не обертавсь:
навіщо? .. минулось…