Росмерсгольм

Серія «Зарубіжні авторські зібрання» заснована у 2015 році

Переклад з англійської Йосипа Зорянчука

Художник-оформлювач Олена Гугалова-Мєшкова

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2021

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2015

Росмерсгольм
Драма на 4 дії

ДІЙОВІ ОСОБИ

Йоганес Росмер – власник Росмерсгольму, колишній парафіяльний пастор

Ребека Вест – фрекен у домі Росмера

Ректор Крол – Росмерів шваґер

Ульрік Брендель

Педер Мортенсгорд

Гельсет – економка в Росмерсгольмі

Дія відбувається у Росмерсгольмі, старому панському маєтку, на околиці невеличкого містечка біля фіорду на заходіНорвегії.

Дія перша

Вітальня в Росмерсгольмі: простора, по-старовинному вбрана й затишна. Спереду, біля стіни праворуч, кахляна груба, убрана свіжими березовими гілками й польовими квітками. Далі – двері. У задній стіні менші двері в передпокій. У стіні ліворуч вікно, а перед ним лавочка з квітками та рослинами. Біля груби стіл, софа та крісла. Навколо по стінах – старовинні та нові портрети пасторів, офіцерів й урядовців в уніформах. Вікно відчинене. Також відчинені й двері в передпокій і надвірні. Крізь надвірні видно високі, старі дерева вздовж алеї, що веде на подвір’я. Літній вечір. Сонце на заході. Ребека Вест сидить у кріслі біля вікна й плете велику білу шерстяну хустку, майже вже закінчену. Іноді вона пильно визирає з-за квіток у вікно.

Згодом входить із правого боку мадам Гельсет.

Гельсет. Чи не краще буде, коли я почну потрохи готувати до вечері, фрекен?

Ребека Вест. Так і робіть. Пастор має десь скоро прийти.

Гельсет. Чи не продуває там, де ви сидите?

Ребека. Так, трохи. Зачиніть, будь ласка. (Гельсет іде й зачиняє двері в передпокій, потім підходить до вікна).

Гельсет(хоче зачинити й визирає у вікно). Чи то не пастор там іде?

Ребека(жваво). Де? (Устає). Так, це він. (Ховається за заслону). О, відійдіть убік. Щоб він нас не помітив.

Гельсет(посеред кімнати). Ні, подумайте, фрекен, – він почав знову ходити тою стежкою, що веде до млина.

Ребека. Він ішов тою стежкою й позавчора (визирає з-за заслони в щілину). А ну подивимось.

Гельсет. Чи наважиться він перейти кладку?

Ребека. Оце, власне, я й хочу побачити (трохи згодом). Ні. Він звернув убік. І сьогодні обходить колом. (Виходить від вікна). Довгим колом.

Гельсет. О, господи, справді. Мабуть, пасторові нелегко переходити цей місток, де сталось таке нещастя, де…

Ребека(згортаючи хустку). Ви довго не забуваєте своїх небіжчиків тут, у Росмерсгольмі.

Гельсет. А я гадаю, що небіжчики довго не забувають за Росмерсгольм.

Ребека(дивиться на неї). Небіжчики?

Гельсет. Так, можна майже сказати, що вони не хочуть піти собі геть від тих, що тут залишились.

Ребека. Чому ви так гадаєте?

Гельсет. Так мені здається, бо чого ж приходить сюди отой білий кінь?

Ребека. Так. А що ж то, власне, за казка про білого коня, мадам Гельсет?

Гельсет. Ет, не варто про це й говорити! Та ви й не повірите в такі речі.

Ребека. А ви ж вірите їм?

Гельсет(підходить і зачиняє вікно). Ет, я не хочу, щоб ви глузували з мене (визирає у вікно). О, гляньте, чи то не пастор знову йде стежкою від млина?

Ребека(дивиться в той бік). Ота людина там? (Іде до вікна). Аджеж то ректор.

Гельсет. Так, справді це ректор.

Ребека. Це було б чудово! Подивіться, він іде просто до нас.

Гельсет. Він іде так сміливо просто через місток. А вона ж була його рідна сестра. Ну, то я йду накривати на стіл до вечері.

Виходить праворуч. Ребека стоїть біля вікна, вона вітається, усміхається й виглядає у вікно.

Починає смеркати.

Ребека(іде до дверей праворуч і говорить). Люба Гельсет, ви ж подбайте подати до столу що краще. Ви ж знаєте, що ректор найбільше любить.

Гельсет(з-за дверей). Гаразд. Я вже подбаю.

Ребека(відчиняє двері в передпокій). От нарешті. Сердешно вітаю вас, любий ректоре!

Ректор Крол(у передпокою ставить у куток свою палицю). Дякую. Отже, я не потурбую вас своїми відвідинами?

Ребека. Ви?! Як вам не соромно!

Крол(входить). Ви завсіди такі ласкаві. (Озирається). А Росмер, певне, у своїй кімнаті?

Ребека. Ні, він пішов на проходку, але чогось забарився довше, ніж звичайно, та він, напевне, хутко прийде. (Показує на софу). Будь ласка, сідайте тим часом.

Крол(кладе капелюха на стіл). Щиро дякую (сідає й роздивляється навколо). Але ж як гарно ви прибрали цю стару кімнату! Квіти скрізь…

Ребека. Росмер так любить бачити навколо себе живі, свіжі квіти.

Крол. Та й ви, я гадаю, теж.

Ребека. Авжеж. Мені здається, що вони так чудово пахнуть. Раніш ми не мали змоги зробити собі таку втіху.

Крол(хитає сумно головою). Бідна Беата не зносила сильних пахощів від квіток.

Ребека. А також яскравих кольорів. У неї зараз же паморочилась голова.

Крол. Так, я це ще пам’ятаю (веселішим тоном). Ну, як же ви тут живете.

Ребека. Отако-о все, як звичайно. День по дневі. А як у вас? Як ваша дружина?

Крол. Ах, люба фрекен Вест, не треба про це говорити. У сім’ї завжди буває щось таке, що не в’яжеться так як треба. А надто в такі часи, як оце наш час.

Ребека(трохи згодом сідає в крісло біля софи). Чому ви ні разу не завітали до нас під час літніх вакацій?

Крол. Ну, не можна ж раз у раз надокучати людям.

Ребека. Якби ви знали, як ми нудились без вас.

Крол. До того ж я ще й виїздив.

Ребека. Так, але тільки на два тижні. Ви, здається, відвідували народні зібрання.

Крол(киваючи). А що ж ви на це скажете? Чи думали ви коли, що я на свої літа стану політичним агітатором? Га?

Ребека(усміхаючись). Ви ж, ректоре, завжди трохи агітували.

Крол. Еге ж, але то так собі, для власного задоволення. А тепер це має серйозніший характер. Чи ви читаєте коли-небудь радикальні газети?

Ребека. Так, любий ректоре, не можу заперечувати, що…

Крол. Дорога фрекен Вест, проти цього не можна нічого сказати. Для вас немає нічого кепського.

Ребека. Я теж так гадаю. Я мушу стежити за життям. Доконче треба знати.

Крол. Отже, у всякому разі я не вимагаю від вас, жінок, щоб ви брали участь у суспільному розбраті – у громадянській війні, хотів я сказати, що тут лютує. Проте ви, значить, читали, як ці людці з «народу» плюндрували мене? Які грубі наклепи робили вони на мене?

Ребека. Так, але мені здається, що й ви досить уперто захищались.

Крол. Це правда. Я й сам хотів це сказати. Тепер уже й я нагострив зуби. Вони мусять зрозуміти, що я не з тих людей, що добровільно підставляють спину під стусани. (Перепиняючи себе). Ет, слухайте, залишимо на сьогодні ці сумні й обурливі питання.

Ребека. Гаразд, залишимо це, любий ректоре.

Крол. Скажіть мені краще, як живеться тут, у Росмерсгольмі, тепер, коли ви лишились одні. З того часу, як наша бідна Беата…

Ребека. Дякую, гаразд. Велика пустка почувається без неї в домі. Також, розуміється, і сумно, і нудно. Проте…

Крол. Думаєте, ви залишитесь тут? Власне, назавжди, хочу я спитати.

Ребека. Я, любий ректоре, ще й сама остаточно не вирішила. Щоправда, я так звикла тут жити, що мені здається, ніби й я також належу до цього дому.

Крол. Ви, ну, звичайно, це цілком зрозуміло.

Ребека. І доки пан Росмер знаходить, що я можу бути для нього корисна й потрібна, я думаю зостатись.

Крол(дивиться на неї зворушливо). Знаєте, в цьому є щось величне для жінки – так жертвувати своєю молодістю для інших.

Ребека. Ет, а для чого б я мала й жити?

Крол. Спочатку ви не мали спокою й відпочинку з тим незносним, паралізованим прибраним батьком.

Ребека. Ні, повірте, доктор Вест не був такий незносний, коли ми жили там, угорі, у Фінмаркені. Його згубили оті жахливі морські подорожі. Коли ми переїхали сюди, то справді довелось пережити два тяжких роки, доки він упокоївся.

Крол. А хіба не були для вас іще тяжчі ті роки, що настали потім?

Ребека. Ні, як ви можете таке казати! Адже я так любила Беату. Вона, бідолаха, так дуже потребувала догляду та ласкавого піклування.

Крол. Подяка й шана вам, що ви з такою поблажливістю згадуєте її.

Ребека(присуваючись ближче до нього). Любий ректоре, ви сказали це так гарно й душевно, я така впевнена, що за вашими словами не криється жодне незадоволення.

Крол. Незадоволення? Що ви хочете цим сказати?

Ребека. Ну, не було б нічого дивного, коли б вам стало прикро бачити, як я, чужа людина, ходжу, порядкую й господарюю в Росмерсгольмі.

Крол. Але ж ні, як ви могли собі уявити, що!

Ребека. Отже, цього немає (простягає йому руку). Дякую, любий ректоре! Дякую, дякую за це.

Крол. Ну, і як щось таке могло впасти вам на думку?

Ребека. Я почала цього боятися, ви так зрідка приходите до нас.

Крол. Тут ви дуже помилились, фрекен Вест. Та до того ж, власне, тут нічого й не змінилося. Адже ви – ви самі – всім порядкували останні роки перед смертю бідолашної Беати.

Ребека. Тоді все робилось ніби від імені самої господині.

Крол. Хоч би що там було, знаєте що, фрекен Вест? Я зі свого боку не мав би нічого проти того, щоб ви… Та про це, певне, не треба й говорити.

Ребека. Що саме у вас на думці?

Крол. Якби могло так скластися, що ви заступили б порожнє місце.

Ребека. Я заступаю те місце, яке бажаю, пане ректоре.

Крол. Це справді так, проте…

Ребека(перепиняє його суворо). Сором вам, ректоре Кроле. Як можете ви жартувати в такий спосіб?

Крол. Еге, наш добрий Йоганес Росмер, здається, казав, що він більше, ніж треба, зазнав подружнього життя. А все-таки…

Ребека. Знаєте, мені трохи смішно з ваших слів.

Крол. Нехай… Скажіть лише, фрекен Вест, коли дозволите спитати, скільки вам, власне, років.

Ребека. Соромно й признатись – уже сповна двадцять дев’ять, пане ректоре. Вже йде до тридцятки.

Крол. Так, так. А Росмер – скільки йому? Дозвольте. Він на п’ять років молодший за мене. Отже, йому добрих сорок три роки. На мою думку, це було б саме під пару.

Ребека(підводиться) Ну, й певно, ну й певно. Це було б саме під пару. Ви питимете з нами чай увечері?

Крол. Так, дякую. Я гадав залишитись тут довше. Є одна справа, що про неї я маю поговорити з нашим добрим приятелем. А потім, фрекен Вест, – щоб у вас знову не з’являлись безпідставні думки, я буду приходити сюди частіше, як і колись.

Ребека. Гаразд, будьте ласкаві (тисне йому руку). Дякую, дякую! Ви, проте, справді щирий.

Крол(бурчить про себе). Так? Я такий справді? Чогось такого я справді ніколи дома не чув.

Йоганес Росмер заходить із дверей праворуч.

Ребека. Пане Росмер, ви бачите, хто тут сидить?

Йоганес Росмер. Мадам Гельсет сказала вже мені. (Ректор Крол підводиться).

Росмер(ласкаво та тихо, стискаючи йому руку). Вітаю в нашій хаті знову, любий Крол (кладе свої руки йому на плечі й дивиться у вічі). Дорогий, старий друже! Я так і знав, що одного разу тут у нас буде все так, як і колись.

Крол. Але ж, чудний чоловіче, – невже ти міг собі уявити, що між нами щось могло статися!

Ребека(до Росмера). Так, подумайте, як добре, що це була лише одна уява.

Росмер. Це було справді так, Кролю. Але чого ж ти так відокремився від нас?

Крол. Бо я не хотів ходити тут живою згадкою про ті нещасливі роки – і про неї, що загинула під млиновим колесом.

Росмер. Це була гарна думка в тебе. Ти був завжди таки чутливий. Але це не давало тобі жодної підстави віддалятись від нас. Ходімо, сядемо на канапу. (Сідають). Ні, для мене зовсім не боляче згадувати про Беату. Ми говоримо щодня про неї. Нам здається, що вона все ще належить до нашого дому.

Крол. Це справді так?

Ребека(засвічує лампу). Так, це справді так.

Росмер. Це ж так зрозуміло. Ми обоє так щиро любили її. Як Ребека – як фрекен Вест, так і я, ми обоє робили все, що було можливе, щоб полегшити страждання бідолашної хворої. Ми не маємо, в чому докоряти собі. Тому, мені так здається, в згадках про Беату є якесь хороше й миле почуття.

Крол. Любі, хороші люди. Відтепер я приходитиму до вас щодня.

Ребека(сідаючи в крісло). Гаразд, глядіть же, додержуйте слова!

Росмер(трохи невпевнено). Слухай, Кроле, я дуже хотів би, щоб наші відносини ніколи не порвались. Ти був для мене вірним порадником весь час, відколи ми знайомі. Ще з часів студентства.

Крол. Так, і я завжди надавав цьому великої ваги. Може, тепер у тебе є щось надзвичайне?

Росмер. Є багато дечого такого, про що мені хотілось би поговорити з тобою одверто й щиро. Так би мовити, від щирого серця.

Ребека. Так, це правда, пане Росмере? Мені здається, це було б так гарно – між старими приятелями.

Крол. О, ти можеш бути певен, я маю теж багато дечого поговорити з тобою. Тепер я став активним політиком, як тобі відомо.

Росмер. Так, я чув. Як це, власне, сталося?

Крол. Мусів знаєш. Мусів, хоч і не хотів. Неможливо довше залишатись тільки глядачем. Тепер, коли саме радикали взяли до рук владу, тепер слушний час. Тому я також взявся об’єднати, нарешті, наш маленький гурток приятелів ще тісніше. Тепер, кажу, саме час!

Ребека(з легкою посмішкою). А чи тепер, власне, не надто пізно?

Крол. Безумовно було б багато краще, якби ми були завчасно захопили течію. Але хто ж міг сподіватись, що це так далеко заведе? Я у всякому разі не гадав (встає і ходить по кімнаті). А тепер у мене справді розплющились очі. Тепер бунтівничі настрої протиснулись навіть у школу.

Росмер. У школу? Але ж не у твою школу?

Крол. Еге, так воно і є. В мою власну школу. Як тобі здається? Між іншим, я довідався, що хлопці у старшому класі, себто частина хлопців, заснували вже з пів року тому таємний гурток і виписували Мортенсгорову газету.

Ребека. О, «Маяк».

Крол. Еге, як вам здається, чи це здорова їжа для майбутніх громадських діячів? Але найсумніше, треба сказати, те, що якраз усі здатні учні у класі об’єднались і змовилися проти мене. Тільки цілковиті нездари та другорічники відмовились пристати до гуртка.

Ребека. Ви берете це так близько до серця, ректоре?

Крол. Ще б пак! Бачите, як мені перешкоджають і заважають у моїй діяльності! (тихше). Але я трохи був не сказав, – хай буде, що буде! А тепер все йде на гірше (озирається). Тут часом не підслухає хто під дверима?

Ребека. О, звичайно, ні.

Крол. Треба вам знати, що дух бунтівників та розбрату протиснувся навіть у мою власну хату. У мою власну тиху родину. Зруйнували мені спокій родинного життя.

Росмер(підводячись). Що ти кажеш! Дома, у тебе?

Ребека(підходить до ректора). Але ж, дорогий ректоре, що сталося?

Крол. Можете уявити собі, мої власні діти – коротко – мій Ляуріц керівник цієї шкільної банди. А Гільда вишила червону теку, щоб ховати «Маяк».

Росмер. Це мені ніколи не могло й приснитися, щоб у тебе, у твоїй хаті…

Крол. Та й кому б це могло приснитися? У моїй хаті, де завжди панував послух та порядок, – де над усім досі порядкувала єдина сильна воля.

Ребека. Як же ставилась до цього ваша дружина?

Крол. Бачите, це й є найдивніше з усього. Вона, що весь час – як у великому, так і в малому – поділяла мої погляди, згоджувалася з моїми думками, тепер у багатьох справах стоїть на боці дітей. Та ще й обвинувачує мене в тому, що сталося. Каже, що я впливаю пригнічуючи на молодь. Ніби часом не буває потрібно, щоб… Ну, отакий неспокій стався в моїй хаті. Але я, звичайно, як можна менше говорю про це. Краще про це мовчати (ходить по кімнаті). О, так, так, так.

Зупиняється, заклавши руку за спину, біля вікна й дивиться надвір.

Ребека(наближається до Росмера й говорить йому пошепки й непомітно для ректора). Зроби це!

Росмер(так само). Не сьогодні ввечері.

Ребека(як перед тим). Саме сьогодні (відходить і поправляє лампу).

Крол(знову переходить кімнату). Так, мій любий Росмере, отже, тепер ти знаєш, як дух часу накинув тінь своїми крилами на моє родинне життя й на мою громадську діяльність. І проти цього згубного духу часу, що все руйнує, я не повинен хіба боротись усіма засобами, що є в мойому розпорядженні? Ні, я справді борюсь. І пером, і словом.

Росмер. І ти сподіваєшся чогось досягти в такий спосіб?

Крол. Я хочу у всякому разі виконати свою громадську повинність. І я певен, що кожний громадянин, який дбає про добробут своєї батьківщини й любить її, повинен робити теж саме. Бачиш, тому я й прийшов сьогодні до тебе.

Росмер. Але ж, любий, як ти гадаєш, що я повинен?

Крол. Ти повинен допомогти твоєму старому приятелеві. Зроби так, як ми всі. Допоможи, скільки можеш.

Ребека. Але ж, ректоре Кроле, ви знаєте, що пан Росмер відчуває неохоту до цього всього.

Крол. Цю неохоту йому треба тепер якось перемогти. Ти, Росмере, замало стежиш за всім цим. Ти тут сидиш і замуровуєшся своїми історичними збірками. Хай бог боронить, я з повагою ставлюся до всіх цих родоводів і всього, що сюди належить. Але час тепер не для такого заняття, на жаль. Ти не можеш собі уявити, в якому стані знаходиться все навколо в країні. Все пішло шкереберть, коротко кажучи, – всі, до одного, поняття. Треба бойової роботи, щоб викорчувати всі оці помилкові думки.

Росмер. Я гадаю так само. Але така робота не для мене.

Ребека. Та, крім того, я гадаю, що у пана Росмера виробився ширший погляд на життя, ніж раніш.

Крол(вражений) Ширший?

Ребека. Так, або вільніший. Більш незалежний.

Крол. Що це значить? Росмере, адже ти не міг бути таким хистким, щоб дати себе засліпити тимчасовою перемогою привідців юрби!

Росмер. Любий мій, адже ти знаєш, як мало я тямлю в політиці. Але мені справді здається, що останніми роками стало більше самостійності в думках окремих людей.

Крол. Ну, і ти, не міркуючи, вважаєш це за добре? Запевняю тебе, що ти дуже, дуже помиляєшся. Прислухайся уважно до тих поглядів, що розповсюджують радикали як тут, у місті, так і по селах. Це не що інше як премудрість, що її проповідує «Маяк».

Ребека. Так, Мортенсгорд має великий вплив тут на багатьох.

Крол. Так, уявіть собі! Людина з таким заплямованим минулим. Людина, що її прогнали з учительської посади за неморальність. Він сміє вдавати із себе народного вождя, і це йому вдається. Справді вдається. Тепер він хоче збільшити свою газету, чув. Я знаю з певних джерел, що він шукає собі тямучого працівника.

Ребека. Чудним здається мені, що ви з вашими приятелями не приборкаєте його.

Крол. Оце саме ми й хочемо зробити тепер. Сьогодні ми купили «Повітовий Вісник». Грошове питання нас мало обходить. Але (звертається до Росмера) так, я тепер, власне, підійшов до того питання, з яким я й прийшов до тебе. Нам, бачиш, бракує керівництва, керівника для газети, редактора. Скажи мені, Росмере, чи не взявся б ти ради доброї мети за цю справу?

Росмер(майже переляканий) Я!?

Ребека. Як це могло спасти вам на думку!

Крол. Що ти боїшся народних зібрань і не хочеш наражатися на ті неприємності, що там неминучі, це цілком зрозуміло. Але редакторська робота цілком відлюдна або, краще сказати…

Росмер. Ні, ні, любий друже, про це ти можеш мені й не говорити.

Крол. Я сам охоче хотів спробувати своїх сил у цім напрямку. Але це для мене цілком неможливо. Я й без того маю чимало роботи та клопоту. А ти, навпаки, не маєш тепер жодних службових обов’язків. Ми всі, звичайно, допомагатимем тобі скільки зможемо.

Росмер. Не можу, Кролю. Я нездатний до цього.

Крол. Нездатний? Це саме ти казав, коли твій батько посилав тебе на посаду пастора.

Росмер. То була правда. Тому я й пішов своєю дорогою.

Крол. О, будь лише таким тямучим редактором, як був пастором, і ми будемо цілком задоволені.

Росмер. Любий Кролю, я вже тобі сказав назавжди, що не можу.

Крол. Ну, то дай нам хоч своє ім’я.

Росмер. Моє ім’я?

Крол. Так, вже саме ім’я Йоганеса Росмера було б досягненням для нашої газети. Нас уважають за людей вузько партійних. А про мене навіть говорять, що я фанатик. Тому ми не можемо сподіватись на популярність газети серед спантеличених мас, видаючи її за нашими прізвищами. Ти ж, навпаки, ти завжди стояв поза партійною боротьбою. Твою лагідну, чесну вдачу, твої благородні погляди, твою непідкупну чесність знають і цінують тут усі довкола. До цього треба додати ще й ту пошану та повагу, що ти придбав собі, коли був пастором. І, нарешті, стародавнє родове ім’я.

Росмер. Ну, родове ім’я…

Крол(показуючи на портрети). Росмери з Росмерсгольму, пастори та офіцери. Високоповажні чиновники. Все коректні та почесні люди, що ось уже близько Два Століття були першими в окрузі (кладе руки на плечі Росмерові). Росмере, ти ради себе самого та ради традицій свого роду повинен захищати все, що досі вважалось за справедливе у нашому громадянстві (обертається). Що ви скажете на це, фрекен Вест?

Ребека(з тихим сміхом). Любий ректоре, мені смішно все це слухати.

Крол. Як то! Смішно?

Ребека. Авжеж, бо я хочу вам сказати просто…

Росмер(швидко) Ні, ні, не треба! Не тепер!

Крол(дивиться то на нього, то на неї). Але що ж це, любі приятелі? (Перепиняючи себе) Хм!

Мадам Гельсет заходить у двері з правого боку.

Гельсет. Тут один чоловік зайшов до кухні. Він каже, що хоче побачитися з пастором.

Росмер(з легкістю). Ага. Добре, просіть його. Нехай зайде сюди.

Гельсет. Сюди, в кімнату?

Росмер. Авжеж.

Гельсет. Але ж у нього, мабуть, не досить пристойний вигляд, щоб його впустити до вітальні.

Ребека. А який же він з вигляду, мадам Гельсет?

Гельсет. Та не досить пристойний, фрекен.

Росмер. Він не сказав свого прізвища?

Гельсет. Він, здається, назвав себе Гекман, чи щось подібне.

Росмер. Такого прізвища я не пригадую.

Гельсет. Він ще сказав, що зветься Ульрік.

Росмер(вражений). Ульрик Гетман! Чи не так він сказав?

Гельсет. Еге ж, Гетман.

Крол. Це прізвище я колись чув.

Ребека. Цим прізвищем підписувався один, отой дивак…

Росмер(до Кроля). Це псевдонім Ульріка Бренделя.

Крол. Пропащого Ульріка Бренделя. Цілком правильно.

Ребека. Так він ще живий?

Росмер. Я гадав, що він десь мандрує з театральною трупою.

Крол. Останнє, що я чув про нього, це те, що він сидів у домі примусових робіт.

Росмер. Покличте його сюди, мадам Гельсет.

Гельсет. Гаразд (виходить).

Крол. Невже ти справді терпітимеш цю людину у своїй кімнаті?

Росмер. Та ти ж знаєш, що він один час був моїм учителем.

Крол, Так, я знаю, що він жив тут у вас і набивав твою голову всякими обурливими думками, і що твій батько вигнав його за ворота батогом.

Росмер(трохи прикро). Батько був майором також і вдома, у себе в хаті.

Крол. Дякуй йому за це й по смерті, любий мій Росмере.

Мадам Гельсет відчиняє двері з правого боку для Ульріка Бренделя, потім знову зачиняє за ним. Це кремезна, трохи схудла, але жвава й рухлива людина із сивим волоссям і бородою.

Вдягнений кепсько, ніби звичайний волоцюга. Старий фрак, стоптані черевики, сорочки не видно. На руках чорні старі рукавички, під пахвою брудний м’який капелюх і паличка в руці.

Ульрік Брендель(спочатку невпевнено, потім жваво підходить до ректора й простягає йому руку). Добрий вечір, Йоганесе.

Крол. Вибачайте.

Брендель. Сподівався ти мене побачити знову? Та ще й у цих самих проклятих стінах?

Крол. Вибачайте (показує). Ось…

Брендель(повертається). Правда. Ось він! Йоганес – мій добрий – ти, кого я так любив!

Росмер(простягає йому руки). Мій старий учителю!

Брендель. Незважаючи на неприємні спогади, я, проте, не хотів пройти мимо Росмерсгольму, не завітавши до тебе.

Росмер. Тут вам щиро раді тепер. Будьте певні.

Брендель. А ця приваблива дама? (Кланяється). Мабуть, пані пасторша?

Росмер. Фрекен Вест.

Брендель. Мабуть, близька родичка. А той незнайомий? Брат за професією видно…

Росмер. Ректор Крол.

Брендель. Крол? Крол? Стривайте трохи. Чи не студіювали ви філологію замолоду?

Крол. Ну, зрозуміло.

Брендель. Але, Donnerwetter, так я ж тебе знав.

Крол. Вибачайте.

Брендель. Хіба не ти був…

Крол. Вибачайте…

Брендель …один із тих жандармів моралі, що вигнали мене з дискусійного товариства?

Крол. Дуже можливо. Але я протестую проти якогось ближчого знайомства.

Брендель. Ну, ну! Nach Belieben. Her doktor^[1]. Мені байдуже. Ульрік Брендель є тим же чоловіком, яким завжди був.

Ребека. Ви, певно, простуєте до міста, пане Бренделю?

Брендель. Пані пасторша не помиляється. Часом я мушу вступати в боротьбу за існування. Я роблю це неохоче: але – enfin^[2] – жорстока потреба.

Росмер. О, любий пане Бренделю, чи не дозволите мені чимсь допомогти вам? В той, чи інший спосіб, хочу я сказати.

Брендель. Ха, ха – отака пропозиція! Невже ти хочеш заплямувати те почуття, що з’єднувало нас досі? Ніколи, Йоганесе, ніколи!

Росмер. Але що ж ви гадаєте робити в місті? Вірте мені, там вам не легко буде.

Брендель. Це вже я й сам добре знаю, дорогий мій. Жеребок кинуто. Отаким, як я тут стою перед тобою, я йду у великий похід. Багато більший похід, ніж усі ті, що я їх досі мав разом. (До ректора Кроля.) – Дозвольте запитати, пане професоре – unter uns^[3] – чи знайдеться у вашому поважному місті досить пристойна, респектабельна, велика зала для зібрань?

Крол. Найбільша зала в робітничій спілці.

Брендель. Чи не має пан доцент певного впливу у цій безумовно корисній спілці?

Крол. Я не маю до неї жодного відношення.

Ребека(до Бренделя). Вам треба звернутися до Педера Мортенсгорда.

Брендель. Pardon, madame, що то за ідіот?

Росмер. Чому ви гадаєте, що він ідіот?

Брендель. Само його прізвище хіба не доводить, що він плебей?

Крол. Такої відповіді я не сподівався.

Брендель. Але я переможу себе. Нічого не зробиш. Коли людина стоїть – як от я зараз – на поворотному пункті свого життя. Гаразд! Я звернусь до цієї особи, – вступлю в безпосередні переговори.

Росмер. Ви справді серйозно стоїте на поворотному пункті?

Брендель. Хіба мій хлопчик не знає, що Ульрік Брендель ніколи не каже порожніх слів? Так, тепер я хочу зробитися новою людиною. Хочу геть лишити ту стриманість та обережність, що досі я плекав.

Росмер. Яким чином?

Брендель. Я хочу вчепитися міцно в життя дужою рукою. Стану наперед. Піднімусь. Ми живемо в час великої бурі та шторму. Отже, і я хочу внести свою частку на справу визволення.

Крол. І ви також?

Брендель(до всіх). Чи маєте ви, тут присутні, якесь поняття про мої літературні твори?

Крол. Ні, я мушу одверто признатися, що…

Ребека. Я читала чимало. У мого прибраного батька вони були.

Брендель. Прекрасна господине дому, ви дурно згаяли час. То все – дурниці, мушу вам сказати.

Ребека. Так?

Брендель. Еге, все що ви читали – дурниці. Моїх найважливіших творів не знає жодний чоловік, чи жінка. Ніхто, крім мене самого.

Ребека. Яким же це чином?

Брендель. Бо вони ще не написані.

Росмер. Але ж, дорогий пане Бренделю…

Брендель. Ти знаєш, Йоганесе, що я деякою мірою сибарит. Fein-schmecker^[4]. Був ним увесь час. Я люблю розкошувати в насолодах на самоті, бо тоді це удвоє, вдесятеро приємніше. Бачиш, коли золоті сни оповивали мене, спускались наді мною, коли нові, сміливі божевільні думки зароджувались у мені, підносили мене на своїх крилах, – тоді я втілював їх у образи, в картини, в поеми… Так, у загальних рисах, розумієш?

Росмер. Так, так.

Брендель. О, як багато зазнав я втіхи у своїм житті. Таємна насолода творчості, так би мовити, в загальних рисах – слава, вдячність, пошана, лаврові вінки – все це загортав я повними, тремтячими від радості, руками. Впивався у своїх таємних мріях такою радістю – ах, таким нестямним щастям!

Крол. Гм.

Росмер. Але ніколи нічого не писав?

Брендель. Жодного слова. Оте паскудне ремество письменника завжди викликало в мене одну огиду. Та й нащо було профанувати свої власні ідеали, коли я міг сам собі розкошувати їхньою чистотою. Але тепер треба ними пожертвувати. Правда – я тепер відчуваю те саме, що відчуває мати, коли віддає своїх доньок в обійми чоловіків. Та, проте, я цим пожертвую – пожертвую для визволення. Цілу низку гарно оброблених лекцій по всій країні.

Ребека(жваво). Це буде забагато від вас, пане Брендель! Ви віддаєте найдорожче, що маєте.

Росмер. Єдине.

Ребека(дивиться багатозначно на Росмера). Чи багато є таких людей, що зробили б це? Насмілились це зробити?

Росмер(глянувши на неї так само). Хто знає?

Брендель. Слухачі зворушені. Це радує моє серце й зміцнює волю. І тому я й хочу зараз же приступити до справи. Проте ще одна річ (до ректора). Можете ви мені сказати, пане вчителю, чи є тут у місті товариство тверезості? Справжнє товариство тверезості? Воно, напевно, є.

Крол. Так, до ваших послуг. Я сам голова того товариства.

Брендель. Цього я по вас не міг би пізнати. Ну, то можливо, що я прийду до вас, щоб записатись у члени на тиждень.

Крол. Вибачте, ми не приймаємо членів на тиждень.

Брендель. А la bonheur, пане педагог. Ульрік Брендель ще ніколи не оббивав порогів по таких товариствах (відвертається). Але я не смію довше залишатись у цьому домі, такому багатому на спогади. Я мушу поспішати до міста й знайти там собі відповідне пристановисько. Сподіваюся, що там знайдеться порядний готель.

Ребека. Чи не вип’єте на дорогу, щоб зігрітись?

Брендель. Яким чином зігрітись, шановна пані?

Ребека. Чашку чаю, або…

Брендель. Дякую гостинній господині дому. Але я неохоче користуюсь із приватної гостинності (прощається рукою). Ага, от іще що, Йоганесе – пасторе Йоганесе, і чи не зробиш ти своєму колишньому вчителеві великої послуги на знак довголітньої дружби?

Росмер. Атож, з правдивою охотою.

Брендель. Добре. То позич мені на день чи два чисту крохмальну сорочку.

Росмер. Та й годі?

Брендель. Тому що, бачиш, я цього разу пішечком. Мою валізу надішлють пізніше.

Росмер. Гаразд. Але, може, щось інше?

Брендель. Ну, знаєш що – якби ти міг ще обійтись без якогось старого, зайвого, літнього сюртука?

Росмер. Так, так, можу, звичайно.

Брендель. А що до сюртука належить ще пара пристойних чобіт…

Росмер. Знайдеться й це. Скажіть лише вашу адресу, і речі ми надішлемо.

Брендель. У жодному разі! Я не хочу, щоб ви мали клопіт через мене. Я краще візьму із собою ці дрібнички.

Росмер. Добре, добре. То ходімо нагору.

Ребека. Дозвольте краще мені. Я й мадам Гельсет це влаштуємо.

Брендель. Нізащо не дозволю, щоб така благородна дама!

Ребека. А, що там! Ходім же, пане Брендель! (Іде праворуч).

Росмер(затримує Бренделя). Скажіть мені, чи не можу я ще чимось послужити вам?

Брендель. Я справді, не знаю, що це могло б бути. Хоч, чорт його взяв би! – як подумаю. Йоганесе, чи ти не можеш позичити мені ще вісім крон?

Росмер. Подивимось (розгортає портмоне). Тут у мене два папірці по десять крон.

Брендель. Так, так, все одно. Я можу їх взяти. В місті їх завжди можна розміняти. Щиро дякую. Ти ж не забудь, що я взяв два по десять. На добраніч, мій любий хлопче! На все добре, високоповажний пане! (Виходить праворуч: Росмер проводить його до дверей і зачиняє їх за ним).

Крол. Милосердний боже, так оце той самий Ульрік Брендель, що від нього народ чекав чогось великого й значного?

Росмер(тихо). Він у всякому разі мав мужність жити своїм власним розумом. Я гадаю, що це теж чимало значить.

Крол. Що ти? Жити отак, як він! Мені здається, це така, людина, що може ще раз перевернути твої переконання.

Росмер. Ну, ні! Тепер я вже вніс ясність у всі свої думки й переконання.