– Оце, що сьогодні нам принесли? – запитав Артур. Юля просто мовчки слухала і дивилась то на мене, то на сина.
– Так, сину, це, саме це дзеркало. Воно з’явилось в моєму житті тоді, коли я найбільше потребував когось живого і справжнього, щоб не зійти з розуму. Відразу було видно, що воно пережило чимало людей, котрі в нього заглядали. Ви лише подивіться на оздоблення дерев’яним орнаментом зі всіх сторін, мені колись здавалось, що це язики вогню, котрі потемніли вад часу – так довго вони горіли та від пилу, який з нього стирали. Колись тоді, коли я вперше заглянув в нього, я фізично відчув, чи навіть скоріше побачив сотні й тисячі очей, котрі дивились з нього на мене. Я відчув страх за ті емоції, котрі цей предмет мов губка ввібрала в себе; мені малому, на мить здалось, що це і не дзеркало зовсім, а пам'ятник, котрий дивився на своїх власників в приймальнях, в спальнях, у ванних кімнатах; колись дивився, а зараз показував: красу оголених тіл, помпезні зачіски, награні посмішки, нафарбовані помадою губи, зморшки навколо очей й надписи на розпареному склі.
Побути перед дзеркалом з точки зору чесності – це ніби відвідати священика, з тією різницею, що священику ти відкриваєш душу, а перед дзеркалом ти спершу відкриваєш тіло, а вже тоді заглядаєш глибше. Відкриваєш, вивчаєш і досліджуєш всі зміни, кожен волосок і морщинку, крутишся навколо себе й оцінюєш фігуру, одяг. Потім наносиш грим, вдягаєш маску, навіть проводиш репетиції важливих розмов і ось, ти знову в своєму черепашачому панцирі.
Мій тато тоді сказав:
– Діти, це не звичайне дзеркало. Це дзеркало, яке буде здійснювати всі Ваші мрії, буде Вас переносити в будь-який час – в минуле або в намріяне майбутнє. Може ви чули про машину часу, так от, той самий винахідник сконструював машину щастя.
– Тату, такого не буває! – голосно відреагував мій брат. – Звідки взагалі це дзеркало взялось? Йому вже напевно триста років!
– Ви можете не вірити, це дійсно якась магія. А може, те що дзеркало буде в нас це везіння. Присядьте, я швидко Вам розповім звідки воно взялось.
Ми всілись поряд з дзеркалом і тато продовжував:
– Отже, все почалось майже рік тому, коли мене попросили відвідати одного пацієнта. Він живе в самому центрі міста в Зерновому будинку. Знаєте де це?
– Ні. Не знаємо де і чому його так назвали?
– Ну це не так і важливо, ми там часто гуляємо і я наступного разу Вам покажу, а назвали його на честь людини, котра побудувала цей дім, а потім там проживала. Ця людина займала всі три поверхи в будинку, а це вісімнадцять кімнат і була найбагатшою серед зернових магнатів тих часів. Ходила легенда, що той чоловік досягав всього чого хотів, казали навіть, що він душу продав дияволу, за свої успіхи.
Так от, мій новий пацієнт живе там в одній з кімнат і майже місяць не міг виходити з квартири через хворобу. Мене запросили його сусіди, тому що з сім’ї в нього нікого немає. Коли я зайшов, на мене дивився впевнений в собі, Ваш татко – відразу на вході я наткнувся на це дзеркало. Хворий лежав в кімнаті й не міг поворушити жодною частиною тіла, в тому числі язиком. Діагноз в таких хворобах ставити не важко, важко озвучувати його пацієнтам. Надії на одужання майже не було. Я насправді не сильно приховував від нього невтішні прогнози, до того ж йому ставало щодня все гірше.