Вітер легко загравав з моїм волоссям, повз проходили заклопотані люди, але звісно ніхто не звертав увагу на мене. Моє хвилювання роздувало мене, я відчував себе як шар вогню, тремтіння не проходило, але я розумів, що сьогодні потрібно буде багато чого пояснити своїй сім’ї. Сім’ї, котра ніколи не чула про мого брата, про те як він зник з мого життя і головне з життя батька, котрий не зміг з цим прожити і року.
Весняна прохолода остуджувала мене і в цю мить я зрозумів, що сама доля допомагає відкрити всі таємниці, витягти всі скелети з шафи, щоб далі жити з відомими перемінними; я зрозумів, що не варто втікати від минулого, зараз, переказуючи свою історію, я відчуваю, що саме життя мене пригальмувало тоді в швидкості руху, щоб моя історія й історія мого батька, брата і дзеркала продовжувала жити..
Вдома мене чекала здивована Юля, радісний Артур і дзеркало з мого дитинства, котре одного дня пропало разом з братом.
– Мені потрібно дещо Вам розповісти, – почав я. – Ця історія не надто довга, але я її дуже болісно пережив, тому ніколи раніше не розповідав вам про Женю – це мій брат і про це дзеркало. Ну от сьогодні настав час. Це історія з мого дитинства, мені тоді було тринадцять.
5.
– Виявляється, не так важко приховувати від всіх своє справжнє дитинство, приховувати свої сімейні таємниці, – почав я. – Не важко, якщо твоє життя мов посудина наповнена любов’ю й щастям – тоді в минуле не тягне і ти не так часто думками повертаєшся туди.
У дванадцять років моя мама, а твоя Артурчик бабуся, померла й ми залишились самі, в чужому місті, в найманій квартирі площею 20 квадратних метрів. Нас було троє: тато, я і мій брат Женя. Ми не надто переживали через відсутність власних кімнат, через голодні вечори і сніданки з одним чаєм, через те, що тато постійно пропадав на роботі, але зарплати йому вистачало лише на найнеобхідніше. Тоді ми переживали лише за маму, чи може за тата, а може навіть за себе покинутих. Мені, зараз, через стільки років, важко точно згадати, але я точно пам’ятаю, як лягавши спати, мов наркоман на голці я згадував дні з мамою, дні коли ми гуляли літніми днями, дні коли сиділи на лавицях в парку і розглядали хмари – вишукували якісь химерні малюнки від Бога. Ми тоді думали, що хтось на небі, мов художник розмальовує блакитні краєвиди білим кольором, інколи розбавляючи палітру чорною фарбою і тоді йшов дощ. Згадував її сміх, її руки, її сльози – так, хоч і рідко, але сльози також були. Всі ці спогади, в ліжку перед сном, я щодня проживав, щось оплакував, а щось пригнічував в собі.
Тоді мені ні з ким було поговорити, брат хоч і був моїм близнюком, проте він швидко затоптав в собі пам'ять про маму, психологів в моєму дитинстві не було, тому залишався тато, котрий хотів мене послухати, хотів нас нагодувати й одіти, й паралельно напевно хотів просто задовольнити свою професійну потребу – лікувати людей. На все його не вистачало.
Одного разу тато приніс велике дзеркало.