Тарас Шевченко та його доба. Том 1

Як професор Багалій викладав історію України

Я працював по 1917 р. у Харківському університеті, що перетворився на Академію теоретичних знаннів, а згодом на Інститут народньої освіти, як професор на катедрі історії України, виконував ще до того короткий час обов’язки декана в Академії теоретичних знаннів <…>

Нові студенти і студентки цікавились моїми курсами з історії України й моїми семінарами. Історії України відведено було відповідне для її ваги місце в програмі нашого інституту. Я сам під цей час ступив на новий шлях у розумінні і викладанні українського історичного процесу, надавши йому нового освітлення, якого трималася здебільшого і моя аудиторія. І цей шлях значною мірою уже підготовано у мене попередн ьою народницькою українською ідеологією. Тут передо мною – старим українським істориком, що засвоював собі новий підхід – спробувати викладати загальний український процес у новому матеріалістичному освітленні, що ще дуже мало одбилося у науковій літературі, та коли воно в ній одбилося, знайшло відповідні собі вирази, треба було критично до них поставитися, щоб не були догматичні та штучні, а підсилювали їх факти та доводи. У цьому і полягають труднощі, що стоять перед нас на цьому шляху. Не досить давати матеріалістичне поясніння тому чи іншому історичному явищу – треба ще одкинути перестаріле, скажімо, ідеалістичне, і то маючи доводи, а не голослівно, і натомість поставити матеріалістичне, щоб його могли свідомо, а не догматично засвоїти слухачі або читачі. Історію України, як добре усім відомо, вивчено досі в цьому новому напрямкові дуже слабо, і тому, вказуючи на відповідну наукову літературу, треба користуватись і монографіями немарксистськими, бо марксистських дуже мало. Отак було і на моїх лекціях, надто семінарах. В основу загального курсу історії України, що я його викладав напівлекційною, напівсемінарською методою, я поклав і соціальні класові стосунки, і економічну базу, і відповідно до цього по-новому поділив історію України на доби. В основу цього покладено не політичний принцип, як це ми всі робили давніш (Київська доба, Литовська, Польська, Московська), а соціально-економічний – доба натурального господарства, торговельного капіталізму, промислового капіталізму, імперіалізму, соціяльної революції. Звернувши увагу, що немає будь-якого курсу з історії новітньої України, я склав стислий і коротенький нарис цієї доби як додаток до історії українського народу О. Я. Єфименкової, що вийшов в українському перекладі під моїм редагуванням. Нею могли користуватися і мої читачі, щоб позасвоювати собі фактичну історію України в яскравому талановитому її викладі, але критично поставившись до її національно-народницького освітлення історичних явищ. Те саме і ще більшою мірою я робив на історичних семінарах, розглядаючи і пояснюючи відповідні пам’ятки. А втім, тут я міг рекомендувати і свій огляд української історіографії, де розглянено всі історичні літописи – староруські та козацькі – і подано там-таки уривки з текстів.

Жадібні до знань слухачі лекцій академіка Дмитра Івановича Багалія

Не можу не схарактеризувати свою аудиторію, порівнюючи до студентів передреволюційних часів. Одна частина її складалася з студентів старої школи – гімназистів, що вчилися по середніх школах ще за царських часів або вже перейшли на історично-філологічний факультет Харківського університету й училися там, коли надійшов Жовтень. Вони характеризуються рисами старої й переходової доби – знання латинської мови як знаряддя для виучування історії античного світу давало їм з цього погляду перевагу над новим студентством, а коли деякі з них знали ще й нові мови (німецьку, французьку), дуже мало відомі новим студентам, що не встигли ще позакінчувати середніх радянських шкіл, то вони мали важливе знаряддя, щоб засвоїти і інші дисципліни гуманітарного циклу; іще в більшій мірі це треба сказати і про колишніх студентів слов’яно-руського відділу, що засвоїли там слов’янські мови. Студенти ж – пролетарі або з трудової інтелігенції, мали проте одну основну рису, що давала їм перевагу над студентами, що тоді виходили з заможних верстов – це їх прагнення знаннів і бажання гризти граніт науки, досі сливе неприступної для їх класи, що повинна була дати їм зброю для життя, бо тепер викладувано знання, органічно з цим життям зв’язані, зв’язані з удосконаленням техніки для розвитку індустрії та сільського господарства на користь усім трудящим <…>

Нова влада піклується про досвідчених учених

І за останнього десятиріччя наукова продукція стояла в мене, як і давніш, на першому місці. Тільки тепер я мав перевагу, порівнюючи до передреволюційних часів (пересічно моя продукція за це десятиріччя не менше за продукцію попередніх), що писано і друковано мої праці виключно українською мовою, що друковано тепер мої праці в далеко більшому числі примірників, ніж передше. І коли сил і здоров’я за ці десятиріччя мені не побільшало, а значно поменшало, то живовидячки причини наукової продуктивності треба шукати і в тих нових умовах життя, що їх дала нам Жовтнева революція, особисто ж мені самому. Дві слові про зовнішні умови. Мій будинок за воєнного комунізму знаціоналізовано, та моя квартира за мною залишилася, а в ній і бібліотека моя, що постраждала дуже мало, та й то од небезпечних сусідів. А в р. 1920 Рада народних комісарів видала декрета про різні пільги для мене і ще для кількох інших наукових робітників (акад. Кримського, акад. Граве, акад. Тутківського тощо), у тому і про приміщення. Трохи згодом Президія ВУЦВК’а, на прохання від Всеукраїнського комітету для сприяння вченим, видала декрета про одведення 12 науковим робітникам у Харкові їх приміщень в їхніх-таки колишніх будинках. На підставі цього декрета і мені з родиною одведено в дарове і постійне користування моє приміщення. Біжучого року на підставі закону про денаціоналізацію я одержав узенький будинок, бо його оцінка відповідала нормі, і то не максимальній (а втім, це дало мені самі клопоти та збитки. Інші пільги за декретом Раднаркому мало не всі фактично повідпадали (пайка, позакатегорійна заробітня платня, видання наукових праць державним коштом). Я й далі політював на звичайних підставах. Залишив я деякі платні посади (цього року припинив викладати в ІНО, покинув зовсім посаду в Укрцентросі), але в зв’язку з цим дістав штатну посаду в Українській академії наук, отже моє матеріяльне становище було цілком завдоволяще за ці роки <…>

Підсумки плідної наукової праці академіка Багалія

Мою наукову діяльність за останнє десятиріччя головним чином зв’язано не з ІНО, а з Українською академією наук, де я за дійсного члена з самісінького її існування (р. 1918), і з науково-дослідною катедрою історії України, що на чолі її я перебуваю з 1922 року, а цього року ще з Інститутом Т. Шевченка – на чолі цього Інституту я тепер став.

Усіх моїх праць надруковано за останнє десятиріччя 34, більш як на 100 арк. <…>

Наукові досягнення історика Д. І. Багалія. Перше ґрунтовне захоплення – «мандрівний філософ» Г. Сковорода

На перше серед них треба поставити монографію про Г. С. Сковороду. Вона підсумовує всі попередні й нові розвідки про цього найвидатнішого українського культурного діяча кінця XVIII ст. Ця книга на 397 сторінок, видало її Державне видавництво України. Вона складається з двох частин; першу присвячено особі Сковороди, другу його творам з бібліографією всього досі написаного про Сковороду. Взагалі я опрацьовував Сковороду, включаючи й видання його творів, протягом 32 років, з перервами – з 1894 р. (коли забрав був та й видав твори й деякі розвідки про нього) до р. 1927. Це була моя улюблена тема, що дуже мене захоплювала. Тепер я так само планово й систематично обробляв матеріяли до його життєпису та науково-літературної творчості, як колись збирав рукописи його творів і джерела для його життєпису. Мені пощастило зібрати деякі нові дані й для життєпису Сковороди, не кажучи вже про його твори. Життєпис Сковороди я намагався дати на тлі його доби, соціологічно її освітливши. У другій частині я зосередив увагу на всіх його творах – як наукових, так і літературних. Вважаючи на те, що в оцінці особи Сковороди й його творів дослідники чималою мірою розходилися й заперечували один одному, я повинен був, бажаючи надати своїй книзі критичного характеру, навести історично-літературні погляди на нього й на його науку і кінчаючи його добою. З творами Сковороди нелегко обізнатися, зрозуміти їх і зв’язати в одну систему – тим-то я дав читачеві зміст кожного його твору, починаючи з філософських і богословських трактатів і кінчаючи приступнішими байками та віршами. Не задовольняючись цим, я спробував, ґрунтуючись на них, дати філософську систему Сковороди; я вважав за неправдиву думку одного з дослідників, що назвав Сковороду філософом без системи. З мене не філософ, ба навіть з історією філософії я знайомий побіжно і не претендую на те, що остаточно зрозумів його філософську систему, проте, гадаю, що я дав багатий матеріал і для спеціалістів од філософії. Вони вже почасти відгукнулися й на мою оцінку «любомудрія» Сковороди, як-от проф. Шпет, якому я вже дав відповідь у своїй монографії, або Прокоф’єв, що написав велику рецензію на цю монографію в паризьких «Современных записках»; я не погоджуюсь з деякими його думками про Сковороду, але вітаю його виступ, бо він торкається суті філософської системи Сковороди; я маю охоту повести дискусію на тему про Сковороду з усіма, хто відгукнувсь досі на мою книжку – маю на увазі статті, на друковані в «Житті і Революції» з приводу моєї книжки. З великим задоволенням бачу, що інтерес до українського мандрованого філософа не меншає і що ця моя книжка викличе, мабуть, не менше відгуків, як колишнє моє видання творів Сковороди.

Регіональна історія в дослідженнях Д. І. Багалія

Радію також, що мені пощастило видати свою історію Слобожанщини, та ще оздоблену малюнками і мапами. Тут я дав систематичний, доволі вичерпливий нарис історії однієї з областей України, тієї країни, що завсігди була мені за предмет особливих студій, і виконав обіцянку, висловлену в моїх «Очерках по истории колонизации и быта». Можливо, буде колись чи то мені, чи то комусь іншому поширити зміст цього видання, але план, гадаю, залишиться той самий, як і його загальний зміст. А що ця книжка задовольнила і широкі кола радянського суспільства, за довід на це править те, що вона швидко розійшлася в 20 тисячах примірників і тепер її вже немає у продажу. Варто було б її перевидати, поробивши деякі зміни та доповнення.

Своєму короткому нарисові новітньої України я не надаю значення. Це просто перша спроба, первісний звід фактичних даних, що мали закінчити історію України О. Я. Єфименкової. Моя праця над українським джерелознавством мала на меті дати самостійну спеціальну розвідку. Вона являє собою неначе курс лекцій, читаний у вищій школі, й підручник для студентів; з такими вимогами було б справедливо і підходити до його оцінки. Статті з української історіографії я вважаю за уривки з такого ж пропедевтичного курсу, з другої частини історіографії. До неї так само стосуються і раніші статті про проф. В. Б. Антоновича, О. М. Лазаревського й інших її представників. Сюди ж підходять і мої етюди про Потебню, Сумцова і Франка. Відділові історії громадської думки та рухів на Україні я надаю актуального значіння, і він тісно зв’язується з науковими завданнями сучасної революційної доби.

Тут на найпершому місці стоїть у мене Т. Шевченко й з’ясування його ролі в таємному Кирило-Мефодіївському братстві – цьому присвячено окрему книжечку, де я подав і нові архівні матеріали, й освітлену з соціологічного погляду його ідеологію.

Далі йде Іван Франко. Його я освітлив з маловідомого боку, як наукового діяча. І нарешті, у зв’язку з 100-річним ювілеєм декабристського руху я організував у Харкові збирання матеріалів про декабристів на Україні, редагував видання Укрцентрархіву та своєї катедри й написав кілька розвідок про декабристів і генезу декабристів на Україні. Це все промовляє, що мої наукові інтереси схилилися в бік громадських рухів ХІХ в. Тепер я цікавлюсь історією польського повстання 1863 р. на Україні: для цієї трохи не зовсім розробленої теми я згуртував численні матеріали з Київського Центрального архіву давніх актів і зробив кілька доповідів у комісії для дослідів над громадськими течіями й рухами при 1-му відділі Української академії наук у Києві <…>

Мої наукові командирування після Жовтня, надто з 1923 року, коли транспорт покращав, були досить численні. Скількись разів я, користуючись з нагоди, працював у Москві і Архіві Жовтневої революції і розшукав там багато матеріялів до історії декабристів на Україні, до історії українських та польських товариств <…> У Києві я розшукав в архіві Давніх Актів цінний матеріал до історії польського повстання 1863 року на Україні й до історії українських цехів, у фамільному архіві В. Б. Антоновича – матеріяли до історії його біографії. Звертався я і до Харківського центрального історичного архіву, де колись працював дуже пильно. За дорученням од Українського центрального архіву мене командировано до Москви захищати права України на архівні фонди, що опинилися поза її межами в Москві, у тому й дуже важливого щоденника М. Ф. Кістяківського, поверненого тепер на Україну, а так само до Житомира, щоб з’ясувати передачу відповідних архівних документів до Польщі за Ризькою умовою. Я зібрав силу ще не опублікованих архівних джерел. Виготував до друку низку розвідок; хтілося б, щоб усе це не залишилося моєю науковою спадщиною, а щоб я їх упорядкував і видав сам за свого життя.

Моя громадська справа після Жовтня

Академік Д. І. Багалій – організатор культури й науки в Україні

Моя громадська діяльність за останнього десятиріччя відбувалася по наукових, освітніх та професійних установах радянської України і була присвячена утворенню та поширенню української культури. Її інтенсивність була не менша, ніж за передреволюційної доби, оскільки цьому більш сприяли умови державного та суспільного життя України. На самому початку десятиріччя я взяв активну участь в утворенню в Харкові Товари ства «Просвіта» й став на чолі його, бувши обраний на його голову. До нього увіходили представники тодішньої поступової української інтелігенції, і серед них М. Сумцов¹³, що активно у ньому працював. Товариство організувало загально-приступні й безплатні курси з різних дисциплін українознавства, що мали успіх серед досить широкого контингенту слухачів, які складалися головним чином з дорослих і малопідготовлених людей «простого стану» – чоловіків та жінок. <…>

За цих же часів у Полтаві утворено також з громадської ініціативи історично-філологічний факультет, що його підтримувала харківська професура. Я брав так само активну участь у його організації і викладав там лекції з історії України по-українськи. На відкритті свого курсу я виступив з програмовою вступною промовою про загальний хід українського історичного процесу. Душею справи на факультеті була Наталя Юстинівна Мірза-Авакянц, що викладала зі мною українську історію. Ми всі їздили до Полтави в дуже важких умовах цієї подорожі за воєнного комунізму. Пам’ятаю, що шибки по вагонах були розбиті, вагони не опалювано. Але нас зогрівала та тепла, навіть гаряча атмосфера, що ми її зустрічали серед своїх слухачів, та й наш власний ентузіазм для підтримки цієї громадської справи. Енергійно виступаючи в громадсько-просвітній праці, я рішуче ухилявся од тодішньої політичної.

Про нездійсненні надії Скоропадщини

Ось розповідь Д. І. Дорошенка про те, як мене закликувано в 1918 р. на посаду прем’єрміністра і як я рішуче од цієї пропозиції одмовивсь.

«Розмови про реорганізацію кабінету, – пише Д. І. Дорошенко, – почали приймати конкретний характер в половині липня. Гетьман зупинився на наміченні голови майбутнього кабінету, бажаючи мати такого, котрий би міг і вмів помирити своєю особою різні групи і кола. Зупинилися на 3 іменнях – пр. Д. І. Багалія, І. Л. Шрага і П. Я. Дорошенка. Мені було доручено провести з ними, розуміється, в найбільшій таємниці, переговори. Я викликав телеграфно з Харкова пр. Багалія. Він приїхав. За кандидатуру пр. Д. І. Багалія промовляло те, що він мав за собою багатий адміністраційний досвід: був кілька літ ректором університету, міським харківським головою і, нарешті, членом Державної Ради від 1906 р. Чужий виключному націоналізму, людина широких поглядів, а в той же час безперечний українець, авторитетний український учений, він міг погодити собою різні кола. Одначе, довідавшись, чого я його закликав, пр. Багалій одмовився від пропозиції стати на чолі нового кабінету. Він заявив, що твердо вирішив присвятити останок свого життя написанню історії України в 6 томах, що ось 1-й том уже вийшов (історія Слобідської України), а тепер він працює над другими томами. Ніякі мої умовляння не помогли. Я їздив з проф. Багалієм аж кілька разів до гетьмана, і ми умовляли його удвох. Але він уперто одмовився і так ми з ним і не добалакались».

Академік Багалій – керівник архівної справи в Україні

В 1921 – 1922 рр. я був головував в організованому в Харкові «Науковому Товаристві» (філії Київського) при Українській академії наук. Товариство теє мало понад сотню членів і поділялося на дві секції – історико-філологічну й фізично-математичну.

Важливу сторінку у моїй харківській діяльності являє моя участь у різних архівних організаціях. І тут мене поставлено на перше місце – доручено відповідальне керування архівною справою. Радянська влада з самісінького початку звернула пильну увагу на архівну справу – організувала так званий Губкопис при Наросвіті для охорони мистецтв, архівів тощо. Тут на чолі окремих секцій: Музею мистецтва, археологічного стали Ф. І. Шміт, С. О. Таранушенко, М. Сумцов, О. С. Федоровський та інші. Мене поставлено на чолі архівної секції, що відала Харківський історичний архів. Для нього вже тоді складено положення, що його ми ніяк не могли видерти за царських часів. А коли утворено ще й Тимчасову центральну комісію під головуванням В. Є. Бутвина, щоб відібрати непотрібні архівні матеріяли в зв’язку з паперовим голодом, мене введено до цієї Комісії як її дійсного члена та спеціаліста архівної справи. Становище моє в цій комісії було дуже тяжке, бо паперовий трест, що на його користь її складено, намагався загарбати якомога більше архівного паперу й поперероблювати його на фабриках, тимчасом як ми, навпаки, повинні були зберігати всі папери, що мали хоч будь-яку наукову вагу для майбутнього. І в Харкові, і в інших культурних осередках понищено тоді силу цінних архівних матеріалів, що їх не спромоглися одстояти архівні секції, що працювали різнобіжно з Центральною архівною комісією, а часом і сама Центральна комісія не могла простежити за самоправними руйнацькими вчинками паперового тресту. На короткий термін архівну справу в усеукраїнському масштабі об’єднано в окремій установі – Вукопису, де на чолі архівної справи на цілій Україні обрано також мене, та Вукопис, що відав, як колись Гукорис, не саму архівну справу, а й мистецтво, був так само недовговічний. Архівну справу на Україні впорядковано як слід аж тоді, коли утворено в Харкові Центральне архівне управління в 1923 році – Укрцентрархів в усеукраїнському масштабі. Спочатку завідував ним Наркомос, але незабаром перейшов він до ВУЦВК’а. Мене поставлено на чолі Управління, і мені фактично довелося організовувати цю установу. Кажу «фактично», тому що я зрікся посади голови і погодивсь тільки його заступати, бо вважав, що на чолі повинен був би бути відповідальний партійний робітник, який би міг авторитетно відстоювати інтереси Укрцентрархіву в законодавчих органах, та я ж на себе дививсь як на наукового керівника. А втім сталося так, що я мусив об’єднати в своїй особі досить довгий час і голову цієї організації, і його заступника, і був, так би мовити, своїм заступником, та це була, звісно, річ ненормальна. Цю аномалію ліквідовано, коли призначено на голову партійця з великим робітничим стажем – М. М. Тетіна, а після нього – вихованця Комуністичної академії М. А. Рубача. Тоді я міг відійти од постійної роботи в Укрцентрархіві навіть по лінії архівознавства, і мене заступив у завідуванні відділом архівознавства великий спеціаліст у цій галузі проф. В. І. Веретенніков¹⁴. <…>