Собор Паризької Богоматері

V. Квазімодо

За мить усе було готове для здійснення ідеї Копеноля. Городяни, школярі, писарська братія взялися до діла. Капличку навпроти мармурової плити перетворили на сцену для показу гримас. З гарненької розети над дверима вибили шибку, і вийшло кам’яне кільце, крізь яке учасники змагань мали просовувати голови. Щоб дістатися до кільця, досить було вилізти на дві бочки, невідомо звідки принесені й поставлені одна на одну. Вирішили, що кожний кандидат, чи то чоловік, чи жінка (бо можна було обрати й папесу), мав перебувати з закритим обличчям у капличці до самого свого виступу, аби враження від гримаси було свіжіше і яскравіше. Не минуло й хвилини, як каплиця заповнилась учасниками змагань, і двері за ними зачинились.

Копеноль із свого місця усім розпоряджався, всім диригував, усьому давав лад. Під час тієї метушні кардинал, не менш прикро вражений, ніж Гренгуар, посилаючись на невідкладні справи та вечерю, разом із своїм почтом залишив зал, і та сама юрба, яку так схвилювало його прибуття, навіть не звернула уваги на те, що він пішов геть. Тільки Гійом Рім помітив, що його превелебність утік. Увага натовпу, мов сонце, здійснювала свій кругообіг: виникнувши в одному кінці залу, вона затрималась на якийсь час посередині, а тепер перейшла на протилежний кінець. І мармурова плита, і вкритий парчею поміст уже відіграли свою роль, настала черга каплиці Людовіка XI. З цієї хвилини всяк міг шаліти, як хотів. У залі лишилися самі фламандці та різний набрід.

Почали показувати гримаси. Перша пика, яка з’явилась у віконці, була з червоними вивернутими повіками, роззявленим, як паща, ротом, з чолом, поморщеним, наче гусарські чоботи часів Наполеона, – вона викликала такий шалений вибух реготу серед усіх цих неотесаних простаків, що Гомер, мабуть, подумав би, що то боги. Однак Великий зал був зовсім не схожий на Олімп, і нещасний Гренгуарів Юпітер розумів це краще за всіх. Показалася друга гримаса, за нею третя, потім ще одна, і ще, й за кожним разом регіт та радісне тупотіння ніг ставали гучніші. Було в тому видовищі щось запаморочливе, щось могутнє, п’янке й заворожуюче, була сила, вплив якої важко відтворити в уяві нинішніх читачів.

Уявіть собі низку облич, які, змінюючи одне одне, зображають собою всі геометричні фігури – від трикутника до трапеції, від конуса до багатогранника; вирази всіх людських почуттів, від гніву до хтивості; усі особливості віку – від зморщок новонародженої дитини до зморщок баби, якій уже три чисниці до смерті; всі релігійні фантастичні образи – від Фавна до Вельзевула; всі профілі тварин – від пащі до дзьоба, від рила до морди. Уявіть собі, що всі потвори з Нового мосту, ці скам’янілі під рукою Жермена Пілона кошмари, починають оживати, дихати й по черзі приходять глянути вам в обличчя своїми палаючими очима; що всі машкари венеціанського карнавалу миготять перед вами; словом, уявіть безперервний калейдоскоп людських облич.

Оргія набувала дедалі більш фламандського характеру. Сам Тенірс не зміг би до пуття відтворити її; уявіть битву Сальватора Роза, перетворену на вакханалію. Вже не було ні школярів, ні послів, ні городян, ні чоловіків, ні жінок; зникли Клопен Труйльфу, Жіль Рогатий, Сімона Чотири-Фунти, Робен Пуспен. Усе змішалося в загальному безумстві. Великий зал став величезним горном зухвальства й безсоромності, в якому кожен рот волав, кожне обличчя корчило гримасу, кожне тіло потворно звивалось. Усе вило й ревіло. Химерні пики, що, скрегочучи зубами, викривлялися в отворі розети, були як солом’яні віхті, кинуті в полум’я. А над усією цією юрбою, наче пара над казаном, здіймався якийсь їдкий, гострий, пронизливий, немов свист, звук, подібний до дзижчання ґедзя.

– Ой-ой! Хай йому чорт!

– Диви, яка пика!

– Ет, вона нічого не варта!

– Давайте іншу!

– Гійомето Можерпюї, поглянь лишень на цю бичачу морду. Якби до неї та ще роги, був би точнісінько твій чоловік.

– Далі!

– Клянусь папським черевом! А це що за пика?

– Гей ти! Це шахрайство! Показувати можна тільки обличчя.

– Ну й клята Перета Кальбот! На все здатна!

– Слава! Слава!

– Я задихаюся!

– А он у того вуха ніяк не пролазять!

І так далі, й так далі…

Треба однак віддати належне нашому другові Жеанові. Він один серед цього шабашу не залишав свого місця, тримаючись за верхівку колони, як юнга за щоглу. Він біснувався, шаленів і, широко роззявивши рота, верещав так, що вже й чути не було – не тому, що його заглушав загальний гамір, а тому, що верещання Жеана вже перейшло межі різких звуків, які може сприймати людський слух, тобто перевищило дванадцять тисяч коливань у секунду за Совером або вісім тисяч – за Біо.

Щодо Гренгуара, то він спершу розгубився, але швидко опанував себе. Він уже звик до зрадливості долі.

– Продовжуйте виставу! – втретє крикнув він своїм машинам-комедіантам. Гренгуар, широко ступаючи, походжав перед мармуровою плитою, і раптом йому спало на думку й собі показатися через віконечко каплиці, хоча б тільки заради того, щоб потішитися, зробивши гримасу перед цією невдячною юрбою. «Та ні, це було б недостойно мене; ніякої помсти! Борімося до кінця! – казав він сам до себе. – Влада поезії над народом велика; я наверну цих людей на добру путь. Побачимо, що переможе – гримаси чи художнє слово».

Та ба! Він залишився єдиним глядачем своєї містерії.

Тепер стало ще гірше, ніж було досі. Гренгуар бачив тільки спини.

А втім, я помиляюсь. Той терплячий товстун, з яким Гренгуар у якусь критичну мить уже радився, сидів, як і раніше, обличчям до сцени. Що ж до Жіскети та Лієнарди, то вони вже давно втекли.

Гренгуар був до глибини душі зворушений вірністю свого єдиного глядача. Підійшов до нього і, обережно торкнувшись його руки (бо товстун, опершись на балюстраду, куняв), сказав:

– Дякую вам, добродію.

– За що, пане? – спитав товстун, позіхаючи.

– Я бачу, – відповів поет, – що вам докучає весь цей гамір, який перешкоджає спокійно слухати п’єсу. Та будьте певні: ваше ім’я знатимуть нащадки. Будь ласка, скажіть, як вас звуть?

– Рено Шато, хранитель печатки паризької тюрми Шатле, до ваших послуг.

– Пане, ви тут єдиний прихильник муз, – сказав Гренгуар.

– Ви дуже люб’язні, пане, – відповів хранитель печатки Шатле.

– Ви єдина людина, – вів далі Гренгуар, – яка уважно слухала містерію. Сподобалась вона вам?

– Гм, гм! – відповів товстун, ще не зовсім прокинувшись. – Це справді доволі забавно.

Гренгуарові довелося задовольнитися цією похвалою, бо грім оплесків, змішаний з гучними схвальними вигуками, раптом урвав їхню розмову. Папу блазнів обрали.

– Слава! Слава! Слава! – ревла юрба.

Пика, яка в ту мить красувалася в отворі розетки, була й справді гідна подиву. Після всяких п’ятикутних, шестикутних та інших химерних облич, що одне за одним з’являлися в отворі, не досягаючи того взірця потворності, який у збудженій уяві створила собі юрба, тільки така неповторно бридка гримаса могла вразити це збіговисько й викликати бурхливе захоплення. Сам метр Копеноль аплодував їй, і навіть Клопен Труйльфу, який теж брав участь у змаганнях, – а тільки Бог знає, якого високого рівня потворності могло досягти його обличчя, – визнав себе переможеним. Ми зробимо те саме. Не будемо й намагатися відтворити в уяві читача цього чотиригранного носа, підковоподібного рота, маленького, майже прикритого рудою щетинистою бровою, лівого ока, тоді як праве зовсім зникало під величезною бородавкою, кривих, пощерблених зубів, схожих на зубастий мур фортеці, тріснуту губу, над якою стирчав, немов слонове ікло, один із зубів, роздвоєного підборіддя. Та ще важче відтворити вираз цього обличчя, якусь суміш злоби, подиву і смутку. Спробуйте-но уявити собі цей образ.

Схвалення було одностайним. Усі кинулись до каплиці. Звідти, тріумфуючи, вивели щасливого обранця – папу блазнів. І тільки тепер подив і захоплення юрби досягли своєї вершини. Гримаса була його справжнім обличчям.

Точніше, він увесь являв собою гримасу. Величезна голова, вкрита рудим волоссям, між плечима – здоровенний горб, другий, такий же – на грудях; ноги такі криві, що сходилися тільки в колінах, схожі на два серпи, з’єднані ручками; широкі ступні, потворні руки. І при всій цій потворності – якийсь грізний вираз сили, спритності та відваги, – дивний виняток із споконвічного правила, за яким і сила, і краса є наслідком гармонії. Ось якого папу обрали собі блазні.

Здавалося, що це розбитий, а потім невдало зліплений велетень.

Коли ця подоба циклопа з’явилася на порозі каплиці, нерухома, кремезна і майже однакова завширшки і завдовжки, «квадратна в своїй основі», як сказала одна велика людина, то по її напівчервоному, напівфіолетовому одягу, всіяному срібними дзвіночками, і передусім по її неперевершеній потворності юрба одразу впізнала, хто це, і в один голос закричала:

– Та це ж Квазімодо, дзвонар! Квазімодо, горбань із Собору Паризької Богоматері! Квазімодо одноокий! Квазімодо кривоногий! Слава! Слава!

Видно, бідолаха мав багатий набір прізвиськ.

– Стережіться, вагітні жінки! – гукали школярі.

– І ті, що хочуть завагітніти! – додав Жеан.

Жінки й справді затуляли обличчя руками.

– Ох! Огидна мавпа! – мовила одна.

– Така ж зла, як і бридка! – додавала друга.

– Справжнісінький чорт! – кидала третя.

– Я, на лихо, живу біля Собору й цілісіньку ніч чую, як він тиняється по даху.

– Разом з котами.

– Він завжди на наших дахах.

– І зурочує нас крізь димарі.

– Одного вечора ця страшенна пика зазирнула до мене у вікно. Я подумала, що то якийсь чоловік. Ну й злякалася ж!

– Я певна, що він літає на шабаш. Якось залишив мітлу в ринві на моєму даху.

– От бридка пика!

– От мерзенна душа!

– Тьху!

Чоловіки, навпаки, були в захваті й плескали в долоні.

Квазімодо, який викликав це сум’яття, все ще стояв у дверях каплиці, нерухомий, похмурий і серйозний, дозволяючи милуватися собою.

Один школяр, здається, Робен Пуспен, підбіг ближче і зареготав йому просто в обличчя. Квазімодо взяв його за пояс і відкинув кроків на десять у натовп. І все це – не кажучи ні слова.

Захоплений метр Копеноль підійшов до нього.

– Істинний хрест! Найсвятіший отче, досконалішої потворності я ніколи в житті не бачив. Ти гідний бути папою не тільки в Парижі, а навіть у Римі.

Кажучи це, він весело поплескав Квазімодо по плечу. Той не ворухнувся.

Копеноль вів далі:

– З таким чортом, як ти, я б охоче гульнув, хай би це мені коштувало навіть дюжину новісіньких турських ліврів! Що ти на це скажеш?

Квазімодо мовчав.

– Істинний хрест! – вигукнув панчішник. – Ти що, глухий?

Дзвонар і справді був глухий.

Тим часом поведінка Копеноля починала, видно, дратувати Квазімодо; він раптом обернувся до нього і так страшно заскреготав зубами, що фламандський велетень позадкував, як бульдог від кота.

І тоді навкруг цієї дивовижної постаті утворилося коло остраху і пошани радіусом щонайменше п’ятнадцять кроків. Якась бабця пояснила метрові Копенолю, що Квазімодо глухий.

– Глухий! – по-фламандськи грубо зареготав панчішник. – Істинний хрест! Та це ж неперевершений папа!

– Стривай! Я знаю його! – вигукнув Жеан, злізши нарешті із своєї капітелі, щоб краще розгледіти Квазімодо. – Це ж дзвонар мого брата архідиякона. Добридень, Квазімодо!

– Чорт, а не людина! – сказав Робен Пуспен, усе ще не отямившись від свого падіння. – Подивишся на нього – горбань. Почне йти – кульгавий. Гляне на тебе – одноокий. Заговориш до нього – глухий. Та чи є хоч язик у цього Поліфема?

– Він говорить, коли захоче, – сказала стара. – Оглух від дзвонів. Він не німий.

– Тільки цього ще йому бракує, – зауважив Жеан.

– Та й одне око у нього зайве, – докинув Робен Пуспен.

– Е, ні, – розсудливо промовив Жеан. – Одноокий значно більший каліка, ніж сліпий. Бо одноокий бачить, чого він позбавлений.

Тим часом усі жебраки, всі слуги, усі злодюжки разом із школярами гуртом рушили до шафи судових писарів по картонну тіару та мантію блазенського папи. Квазімодо мовчки, навіть з якоюсь гордовитою покорою дозволив одягнути себе. Потім його посадили на строкато розмальовані ноші. Дванадцять членів братства блазнів підняли його на плечі, якась гірка і презирлива радість розцвіла на похмурому обличчі циклопа, коли він побачив біля своїх кривих ніг голови усіх цих гарних, струнких чоловіків. Потім, за встановленим звичаєм, уся процесія галасливих обідранців перед тим, як вийти на паризькі вулиці та майдани, почала обходити внутрішні галереї Палацу правосуддя.

VI. Есмеральда

Нам приємно повідомити читачів, що Гренгуар і його п’єса стійко витримали весь цей гармидер. Спонукувані ним актори невтомно виголошували слова твору, а Гренгуар невтомно їх слухав. Він примирився з навколишнім галасом і вирішив не здаватися до кінця, все ще сподіваючись привернути увагу глядачів до своєї п’єси. Цей промінь надії став ще ясніший, коли Гренгуар побачив, що Квазімодо, Копеноль і весь кортеж папи блазнів з великим галасом покидають зал. Юрба жадібно ринула за ними.

– Чудово! – промовив Гренгуар сам до себе. – Нарешті всі ці бешкетники йдуть геть.

На жаль, «бешкетниками» були всі глядачі. За якусь мить Великий зал збезлюднів.

Щоправда, кілька глядачів іще лишилось, одні сиділи самотньо, інші юрмилися групками навкруг колон; це були старі люди, діти, яким набридли галас і метушня. Кілька школярів усе ще сиділи на підвіконнях і звідти дивились на майдан.

«Ну що ж, – подумав Гренгуар, – і цих досить, щоб дослухати до кінця мою містерію, їх, звісно, мало, зате ця публіка добірна, освічена».

Проте за кілька хвилин з’ясувалося, що нема кому виконувати симфонію, яка мала справити особливо сильне враження при появі Пречистої Діви. Гренгуар згадав, що всіх його музикантів захопила з собою процесія папи блазнів.

– Не зважайте, грайте далі! – стоїчно вигукнув поет.

І підійшов до групи городян, котрі начебто говорили про його твір. Ось уривок розмови, який він почув:

– Метре Шеннто, ви знаєте Наваррський палац, що належав панові де Немуру?

– Авжеж, навпроти Бракської каплиці.

– Так оце недавно казна віддала його в оренду живописцеві Гійому Александру за шість паризьких ліврів і вісім су на рік.

– Як зростає орендна плата!

«Ну що ж! – зітхаючи, подумав Гренгуар. – Зате інші слухають».

– Друзі! – зненацька крикнув один з молодих пустунів, що сиділи на підвіконні. – Есмеральда! Есмеральда на майдані!

Це слово справило магічний ефект. Усі, хто ще був у залі, повторюючи: «Есмеральда! Есмеральда!», кинулись до вікон, вилазили на підвіконня, аби побачити, що діється на майдані.

В той же час на вулиці почулися гучні оплески.

– Що то за Есмеральда? – у розпачі стискаючи руки, промовив Гренгуар. – О Боже мій! Тепер, видно, їх не одірвеш од вікон.

Обернувшись до мармурової плити, він побачив, що актори не грають. Юпітер, який саме в цей час мав з’явитись із своєю блискавкою, нерухомо стояв унизу біля сцени.

– Мітель Жіборн! – сердито крикнув поет. – Чого ти там застряв? Твій вихід! Лізь нагору!

– На жаль, не можу, – відповів Юпітер. – Якийсь школяр забрав драбину.

Гренгуар глянув на сцену: драбина й справді зникла. Усяке сполучення між зав’язкою та розв’язкою п’єси було перерване.

– Телепень! – пробурмотів він. – І навіщо йому здалася ця драбина?

– Щоб глянути на Есмеральду, – жалібно пояснив Юпітер. – «Стривай, – сказав цей школяр, – ось нікому не потрібна драбина», – і забрав її.

Це був останній удар. Гренгуар сприйняв його покірно.

– Ідіть усі к бісу! – гукнув він до комедіантів. – Якщо мені заплатять, я розрахуюся з вами.

І він, похнюпившись, відступив, але відступив останній, як відступає полководець, що хоробро бився до кінця.

Спускаючись покрученими сходами Палацу, він цідив крізь зуби:

– Ну й збіговисько віслюків та дурнів ці парижани! Приходять, щоб послухати містерію, і зовсім її не слухають. їм усе цікаво: Клопен Труйльфу, кардинал, Копеноль, Квазімодо, сам чорт, тільки не Пречиста Діва. Коли б я знав, то показав би вам Пречистих Дів, йолопи, аякже! А сам я? Прийшов побачити лиця глядачів, а побачив тільки спини! Бути поетом і мати успіх, гідний якогось шарлатана! Щоправда, й Гомер жебракував по грецьких селищах, а Назон помер у вигнанні серед московитів. Але хай мене дідько вхопить, коли я знаю, що то за «Есмеральда»! І що воно за слово? Певно, щось єгипетське!

Книга друга

I. Від Харібди до Сцілли

У січні смеркає рано. На вулицях вже посутеніло, коли Гренгуар вийшов з Палацу правосуддя. Темрява була до душі йому; хотілося скоріше дістатися до якоїсь безлюдної вулички, щоб там на дозвіллі поміркувати, дати філософові накласти першу пов’язку на рану поета. Зрештою, філософія була тепер його єдиним притулком, бо він не мав де переночувати. Після блискучого провалу п’єси, він не насмілювався повернутись до помешкання, яке наймав на Складській вулиці, проти Сінної пристані. Гренгуар розраховував, що, одержавши винагороду за свою епіталаму, віддасть піврічний борг за житло метрові Гійому Ду Сіру, відкупникові міського мита з торговців худобою, а той борг становив дванадцять паризьких су – тобто в дванадцять разів більше від того, що він мав на цім світі, разом із штаньми, сорочкою і капелюхом. Зупинившись біля хвіртки тюрми при Святій Каплиці, Гренгуар хвилину розмірковував, де ж йому переночувати, яку з паризьких вулиць обрати для цього. Раптом пригадав, що минулого тижня бачив на Шевській вулиці, біля дверей будинку одного з радників парламенту, кам’яну приступку, з якої сідають верхи на мулів, і тоді ж подумав, що при потребі вона могла б стати чудовою подушкою для жебрака або поета. Він подякував долі, яка послала йому таку щасливу думку. Але, зібравшись уже перейти Палацовий майдан, щоб заглибитися в лабіринт Сіте, де ще й тепер звиваються старі вулиці-сестри – Бондарська, Стара Суконна, Шевська, Єврейська та інші – тільки вже з дев’ятиповерховими будинками, Гренгуар зненацька побачив процесію папи блазнів: при світлі смолоскипів, під звуки його, Гренгуарового оркестру, страшенно галасуючи, вона теж виходила з Палацу правосуддя, перетинаючи дорогу. Це видовище знову роз’ятрило рану його зневаженого самолюбства. Гренгуар квапливо подався геть. Невдача з п’єсою сповнила поетову душу такою гіркотою, що все хоч якось пов’язане з сьогоднішнім святом дратувало його й завдавало ще більшого болю.

Він хотів піти мостом Сен-Мішель, та по ньому бігали дітлахи із смолоскипами й тріскачками.

– Хай їм чорт, цим потішним вогням! – пробурмотів Гренгуар і повернув до мосту Міняйл. На будинках, перед мостом, висіло три великих полотнища – із зображеннями короля, дофіна та Маргарити Фландрської – і шість малих, на яких були намальовані «парсуни» ерцгерцога Австрійського, кардинала Бурбонського, вельможного пана де Боже, принцеси Жанни Французької, позашлюбного сина герцога Бурбонського; все освітлювали смолоскипи. Юрба була в захваті.

– Щасливий цей Жеан Фурбо, художник! – тяжко зітхнувши, мовив Гренгуар і повернувся спиною до полотнищ. Перед ним була вулиця; вона видавалася темною та безлюдною, і Гренгуар сподівався сховатися там від святкового гамору й блиску. Поет рушив углиб її. Але одразу ж зачепився за щось і впав. Там була в’язка гілочок із святкового деревця, яку судові писарчуки з нагоди торжества поклали вранці під дверима голови суду. Гренгуар мужньо витерпів і це. Підвівся й пішов до річки. Поминувши вежі цивільного та кримінального суду й пройшовши вздовж високого муру королівських садів піщаним, незабрукованим берегом, де болото сягало йому до кісточок, Гренгуар дістався до західної частини Сіте і якийсь час розглядав Коров’ячий острівець, якого нині вже не видно – він зник під бронзовим конем Нового мосту. Цей острівець видався Гренгуарові якоюсь чорною масою, відділеною від нього вузьким струмком, що білів у темряві. При мерехтливому тьмяному світлі вогника там можна було розгледіти якийсь наче курінь, схожий на вулик; у ньому поромник – перевізник корів ховався на ніч.

«Щасливий перевізник! – подумав Гренгуар. – Ти не мрієш про славу, не пишеш епіталам! Тобі нема діла до того, як одружуються королі та бургундські принцеси! Ти не знаєш інших маргариток, окрім тих, що їх твої корови скубуть на зелених квітневих лужках. А мене, поета, освистали, я тремчу від холоду, я заборгував дванадцять су, мої підметки такі прозорі, що могли б замінити скельця у твоєму ліхтарі. Спасибі тобі, перевізнику. Мої очі відпочивають, дивлячись на твою хижку, і це допомагає мені забути про Париж!»

З ліричного екстазу Гренгуара вивів вибух великої подвійної петарди, який раптом пролунав з благословенної хижки. То перевізник вносив свою частку в святкові розваги, бавлячись потішними вогнями.

Від цього вибуху в Гренгуара мороз пішов поза шкірою.

– Прокляте свято! – вигукнув він. – О Господи! Невже ти переслідуватимеш мене повсюди? О Боже мій! Навіть біля паромникової хижки!

Гренгуар глянув на Сену, що текла внизу, і страшна спокуса охопила його.

– Ох, – сказав поет, – з якою радістю я б утопився, коли б вода була не така холодна!

І тоді він у відчаї вирішив: якщо вже не можна втекти від папи блазнів, від полотнищ Жеана Фурбо, святкового деревця, потішних вогнів і петард, то краще буде зухвало кинутися в самісіньке серце свята й піти на Гревський майдан.

«Там мені принаймні, – подумав поет, – залишиться від святкового вогнища хоч якась головешка, щоб зігрітися, і я, може, повечеряю хоч крихтами з тих трьох величезних цукрових кренделів у формі королівських гербів, які виставлено для частування паризького люду».