Собор Паризької Богоматері

 
Ніколи ще в лісах не бачили величнішого звіра!
 

двері на поміст, які досі так недоречно були зачинені, зненацька ще недоречніше відчинились, і гучний голос служника раптом сповістив:

– Його превелебність монсеньйор кардинал Бурбон-ський!

III. Пан кардинал

Бідний Гренгуар! Гуркіт великих подвійних петард на Йвана Купайла, залп з двадцяти аркебузів, постріл тієї славнозвісної кулеврини на вежі Більї, з якої під час облоги Парижа, в неділю 29 вересня 1465 року, було вбито одразу сімох бургундців, вибух усього порохового складу біля брами Тампль – усе разом не оглушило б його в цю урочисту і драматичну мить так, як оті кілька слів, проголошені служником: «Його превелебність монсеньйор кардинал Бурбонський».

І зовсім не тому, що П’єр Гренгуар боявся чи зневажав пана кардинала. Він не знав ні такої малодушності, ні такої зарозумілості. Справжній еклектик, як кажуть тепер, Гренгуар належав до тих стійких, урівноважених, спокійних і благородних умів, які завжди вміли у всьому додержуватися золотої середини (stare in dimidio rerum), і, сповнені здорового глузду та ліберальної філософії, водночас віддавали належне й кардиналам. Цінне і невмируще плем’я філософів! Здається, що мудрість, мов нова Аріадна, дала їм клубок ниток, і вони, розмотуючи його від сотворіння світу, проходять крізь лабіринт справ людських. Вони є в усіх епохах, завжди однакові, тобто завжди відповідають епосі. Якщо поминути П’єра Гренгуара, який, коли б нам пощастило зобразити його так, як він на це заслуговує, був би їхнім представником у п’ятнадцятому столітті, то безперечним є те, що саме їхній дух запалював отця дю Бреля, коли він у шістнадцятому столітті писав ці величні, гідні всіх віків слова: «Я парижанин родом і паризіанин словом, бо грецьке «parrhisia» означає «свобода слова», якої я додержувався навіть щодо монсеньйорів кардиналів, щодо дядька й брата монсеньйора принца Конті, але неодмінно з пошаною до їхнього високого становища і не ображаючи нікого з їхнього почту, а це вже немала заслуга».

Отже, у прикрому враженні, яке справило на П’єра Гренгуара прибуття кардинала, не було ні ненависті, ні зневаги до його превелебності. Скоріше навпаки: наш поет мав надто багато здорового глузду й надто зношену одежину, щоб не оцінити нагоди, яка допомогла б донести до превелебного вуха натяки, зроблені в пролозі, а тим більше прославлення дофіна, сина лева Франції. Та не користолюбство керує шляхетною натурою поетів. Я припускаю, що коли б єство поета позначити числом десять, то, аналізуючи і, як каже Рабле, «фармакополізуючи» те єство, хімік знайшов би в ньому тільки десяту частину користолюбства і дев’ять десятих – самолюбства. Отож коли перед кардиналом розчинилися двері, ці дев’ять десятих Гренгуарового самолюбства під впливом народного захоплення розбухли й набрали таких величезних розмірів, що геть придушили крихітну молекулу користолюбства, щойно знайдену в духовному єстві поетів; а молекула ця вельми коштовна, вона – своєрідний баласт реальності і людської природи, баласт, без якого поети не могли б торкнутися землі. Гренгуар втішався, відчуваючи і спостерігаючи юрбу, немовби зливаючись із цією масою глядачів, хай не дуже вишуканих, але вражених, захоплених нескінченними тирадами, які щохвилини джерелом били з усіх частин його епіталами. Запевняю, що Гренгуар сам поділяв це загальне захоплення і, на відміну від Лафонтена, який, дивлячись виставу своєї комедії «Флорентинець», питав: «Що за йолоп написав цю нісенітницю?», Гренгуар охоче спитав би сусіда: «Хто написав цей шедевр?» Тож, можете собі уявити, як вплинула на нього раптова й невчасна поява кардинала.

Побоювання Гренгуара були зовсім небезпідставні. Прибуття його превелебності сколихнуло аудиторію. Всі повернули голови до помосту. Зчинився гамір. «Кардинал! Кардинал!» – повторювали всі. Злощасний пролог урвався вдруге.

Кардинал на якусь мить зупинився в дверях, що вели на поміст. Байдужим поглядом озирав натовп, а гамір тим часом дужчав. Кожному хотілося, щоб було видно. Кожен намагався підняти голову над плечем сусіда.

То була справді висока особа, споглядання цієї людини було варте якого завгодно видовища. Шарль, кардинал Бурбонський, архієпископ і граф Ліонський, примас усієї Галлії, був пов’язаний родинними зв’язками з Людовіком XI, – його брат П’єр, сеньйор де Боже, був одружений із старшою донькою короля, – і з Карлом Сміливим, – через свою матір Агнесу Бургундську. Характерними рисами вдачі примаса всієї Галлії були гнучкий розум придворного й побожне ставлення до всякої влади. Можна собі уявити той величезний клопіт, що йому завдавало таке подвійне споріднення і ті підводні скелі вищого світу, між якими він, докладаючи розуму, мусив лавірувати, мов човен, аби не розбитися, наскочивши чи то на Людовіка, чи на Карла, цих Сціллу й Харібду, котрі вже поглинули герцога Немурського і конетабля Сен-Поля. Милістю неба кардинал досить щасливо прослизнув між обома рифами й без перешкод прибув до Рима. Та хоч він уже й перебував у гавані, чи, точніше, саме тому, що перебував у гавані, кардинал ніколи не міг спокійно згадувати про мінливість свого політичного життя, сповненого небезпек і труднощів, які йому довго доводилось переборювати. Тому він мав звичку повторювати, що 1476 рік був для нього «чорним і білим», бо того року він втратив матір, герцогиню Бурбонську, і двоюрідного брата, герцога Бургундського, але друга втрата пом’якшила йому гіркоту першої.

Зрештою, він був людина добродушна, жив по-кардинальському весело, з насолодою попивав королівське вино з виноградника Шальо, не гребував товариством Рішарди ла Гармуаз і Томаси ла Сальярд, охочіше давав милостиню гарненьким дівчатам, аніж старим жінкам, і всім цим здобув велику прихильність паризького простолюду. Він з’являвся неодмінно в супроводі невеликого почту єпископів і знатних абатів, привітних, веселих, завжди готових погуляти; і не раз доброчесні парафіянки храму Сен-Жермен Д’Оксер, проходячи попід яскраво освітленими вікнами Бурбонського палацу, по-святенницькому обурювались, чуючи, як ті самі голоси, що тількино правили для них вечерню, тепер під дзенькіт келихів виспівували «Bìbamus papaliter^[19]» – улюблену вакхічну пісеньку папи Бенедикта XII, який додав до тіари третю корону.

Безперечно, що саме ця заслужено забута кардиналом популярність оберегла його при появі в залі від ворожих вихваток юрби, ще недавно такої невдоволеної й зовсім не схильної виявляти пошану до якогось там кардинала, тим більше в день, коли ця юрба мала обирати папу. Та парижани не злопам’ятні, до того ж примусивши почати виставу, добродушні городяни вже гадали, що взяли гору над кардиналом, і цього тріумфу їм було досить. До того ж кардинал Бурбонський був красенем у чудовій пурпуровій мантії, яку він носив надзвичайно вишукано, а з цього випливало, що всі жінки, тобто більшість у тій юрбі, були за нього. Безумовно, було б несправедливим і нетактовним зустріти кардинала шиканням за те, що він трохи запізнився, якщо цей кардинал – чоловік вродливий і так вишукано носить свою пурпурову мантію.

Отож кардинал увійшов, привітав присутніх тією успадкованою від своїх шляхетних предків усмішкою, з якою сильні світу цього стрічають юрбу, і повільно попрямував до свого оббитого ясно-червоним оксамитом крісла, думаючи, здавалося, про щось зовсім інше. Кортеж із єпископів і абатів – його, як сказали б тепер, генеральний штаб – увійшов за ним на поміст, і це викликало ще дужчий галас і цікавість юрби. Кожен старався показати, назвати, дати іншому зрозуміти, що знає хоч одного з прибульців: той, якщо йому пам’ять не зраджує, – Алоде, єпископа Марсельського, той – першого каноніка абатства Сен-Дені, а той – абата з Сен-Жермен-де-Пре, Роберта де Лепінаса, цього розпусного брата однієї з коханок Людовіка XI; при цьому виникало чимало непорозумінь, спалахували суперечки. А школярі знай собі лихословили. Це був їхній день, їхнє свято блазнів, їхні сатурналії – щорічна оргія писарчуків та школярської братії. Всяка непристойність того дня була освячена законом. До того ж серед натовпу були такі меткі і язикаті жінки, як Сімона Чотири-Фунти, Агнеса Тріска, Робіна Цапонога. Як же відмовити собі в приємності полихословити, побогохулити в такий день у порядній компанії церковників і гулящих дівчат? І вони не відмовляли собі в цьому: серед безугавного гамору лунали всякі богохульства, лайки і непристойні дотепи – жахливий концерт, що його виконували розгнуздані писарчуки і школярі, язики яких цілий рік стримував страх перед розпеченим залізом Людовіка Святого. Бідолашний святий Людовік! Як вони знущалися з нього в його ж власному Палаці правосуддя! Кожен школяр обрав собі жертву з новоприбулих духовних осіб – чорну, сіру, білу чи фіолетову сутану. Що ж до Жоаннеса Фролло Вітряка, то він як брат архідиякона зухвало напався на пурпурову мантію і, нахабно втупившись у кардинала, співав на все горло:

– Сарра repleta mero!^[20]

Усі ці вигуки, які ми тут наводимо без прикраси, на науку читачеві, губилися в загальному гаморі, не досягши помосту для знатних осіб. А втім, кардинала вони навряд чи зачепили б, адже всякі вольності в цей день увійшли в звичай. До того ж кардинал, як про це яскраво свідчив вираз його обличчя, мав інший клопіт, що невідступно йшов за ним і майже водночас із ним ступив на поміст: то було посольство Фландрії.

Кардинал не був далекоглядним політиком, не надавав великого значення можливим наслідкам одруження його найяснішої кузини Маргарити Бургундської з його найяснішим кузеном Карлом, кронпринцом Віденським; його мало обходило й те, чи довго триватиме штучно зліплена «добра згода» між герцогом Австрії та королем Франції і як сприйме король Англії зневагу, виявлену до його доньки. Кардинал щовечора безтурботно пив королівське вино з виноградника Шальо, і гадки не маючи, що одного чудового ранку це ж вино, кілька пляшок якого (щоправда трохи підправленого лікарем Котьє) Людовік XI від щирого серця надішле Едуардові IV, допоможе колись Людовікові XI позбутись Едуарда IV. «Високоповажне посольство герцога Австрійського» не завдавало кардиналові жодної з цих турбот, воно гнітило його іншим. Бо й справді, хіба, як про це вже згадувалось на початку, мало того, що він, Шарль де Бурбон, змушений приймати і вшановувати якихось там міщан; він – кардинал – вшановувати якихось купецьких старшин; він, француз, веселий, витончений любитель бенкетів – пригощати якихось фламандських питців пива, і до того ж усе це – на людях. Безперечно, то була одна з найнеприємніших ролей, яку йому будь-коли доводилося грати на догоду королю.

Та, коли служник гучно оголосив: «Панове посли герцога Австрійського», кардинал, прибравши виразу щонайбільшої люб’язності (настільки він опанував це мистецтво), обернувся до дверей. Годі й казати, що всі в залі зробили те саме.

І ось попарно, зі статечністю, що так контрастувала з грайливою жвавістю церковного почту кардинала, ввійшли сорок вісім послів Максиміліана Австрійського, очолювані преподобним отцем Жеаном, абатом Сен-Бертен-ським, канцлером ордена Золотого руна, і Жаком де Гуа, сйором Добі, верховним суддею міста Гента. В залі запала глибока тиша. Тільки іноді її порушував приглушений сміх у відповідь на дивовижні прізвища та міщанські звання, що їх, плутаючи й перекручуючи, безладно оголошував служник після того, як прибулі один по одному незворушно називали себе. Це були: метр Лоїс Рьолоф, старшина міста Лувена; месір Клаїс Етюельд, старшина Брюсселя; месір Поль де Байост; сйор Вуармізель, головний суддя Фландрії; метр Жеан Колегенс, бургомістр міста Антверпена; метр Жорж де ла Мер, перший старшина Гента; метр Гельдольф ван дер Хаге, перший старшина землевласників того ж міста, і сйор де Бірбек, і Жеан Пінпок, і Жаен Дімерзель, і т. д., і т. д., і т. д. – судді, старшини, бургомістри; бургомістри, старшини, судді – всі урочисті, надуті, бундючні, вбрані в оксамит і шовк, у чорних оксамитових шапках з великими китицями із золотих кіпрських ниток. А все ж у кожного було славне фламандське обличчя, сповнене гідності й суворості, подібне до тих, які так яскраво й виразно виступають з чорного тла Рембрандтового «Нічного дозору»; у цих людей було начебто написано на чолі, що Максиміліан Австрійський мав слушність, коли «цілком», – як було сказано в його маніфесті, – поклався на «їхній здоровий розум, мужність, досвідченість, чесність та передбачливість».

У всіх, окрім одного. Це був чоловік з тонким, розумним, лукавим обличчям, схожим на мордочку мавпи і водночас на лице дипломата. І хоча його скромно звали «Гійом Рім, радник та пенсіонарій^[21] міста Гента», кардинал ступив три кроки йому назустріч і привітав його низьким поклоном.

На ті часи мало хто знав, хто такий Гійом Рім. Людина виняткового розуму, яка в період революції могла б опинитись на гребені подій й досягти дуже високого становища, він у п’ятнадцятому столітті був змушений обмежуватись лукавими підступами і, як каже герцог Сен-Сімон, «діяти тихою сапою». Зрештою, його було визнано найвидатнішим «майстром підкопу» в Європі: він спільно з Людовіком XI плів інтриги і часто докладав рук до секретних справ короля. Але нічого того юрба не знала, і її здивувала незвичайна чемність кардинала щодо цього непоказного фламандського міського радника.

IV. Метр Жак Копеноль

У той час, коли пенсіонарій міста Гента та його превелебність обмінювалися низькими поклонами й короткими, тихо мовленими словами чемності, поруч Гійома Ріма, наче дог біля лиса, появився якийсь високий, широколиций і плечистий чоловік у повстяному капелюсі та шкіряній куртці, що видавалися плямою на пишному тлі оксамитів і шовків. Гадаючи, що сюди випадково проліз якийсь конюх, служник заступив йому дорогу.

– Гей, друже! Сюди не можна!

Чоловік у шкіряній куртці відштовхнув його плечем.

– Чого цей телепень від мене хоче? – гримнув він так голосно, що весь зал звернув увагу на їхню дивну розмову. – Ти що, не бачиш, з якого я товариства?

– Ваше ім’я? – спитав слуга.

– Жак Копеноль.

– А звання?

– Панчішник, власник крамниці у Геніі під вивіскою «Три ланцюжки».

Служник відступив. Оголошувати про старшин та бургомістрів – хай буде так, але про панчішника – це вже занадто! Кардинал був як на голках. Натовп прислухався й приглядався. Ось уже два дні, як його превелебність робить усе можливе, щоб обтесати цих фламандських ведмедів, надати їм пристойнішого вигляду, – і раптом така брутальна вихватка. Але тут до служника, хитро посміхаючись, підійшов Гійом Рім і тихесенько прошепотів:

– Оголосіть: метр Жак Копеноль, секретар ради старшин міста Гента.

– Брамнику! – гучно повторив кардинал, – оголосіть: метр Жак Копеноль, секретар ради старшин славнозвісного міста Гента!

Це була помилка. Гійом Рім сам би непомітно все владнав, але Копеноль почув слова кардинала.

– Ні, істинний хрест! – вигукнув він громовим голосом. – Панчішник! Чуєш, брамнику? Не більше й не менше! Істинний хрест! Панчішник, і край, чим це погано? Його величність ерцгерцог не раз знаходив свою рукавичку в моїх панчохах!^[22]

Вибухнув сміх і оплески. Парижани вміють одразу зрозуміти дотеп і гідно оцінити його.

Додамо, що і Копеноль, і всі навколо були з простолюду, тому вони так швидко й легко зрозуміли одне одного. Гордовита вихватка фламандського панчішника, який принизив пихатих вельмож, збудила у всіх цих простих душах і почуття власної гідності, ще таке невиразне й приглушене в п’ятнадцятому столітті. Він їм рівня, оцей панчішник, який дав відсіч самому монсеньйорові кардиналу. Це дуже солодка втіха для бідняків, навчених коритися навіть слузі судового пристава, послушного шлейфоносцеві кардинала, настоятелю абатства святої Женев’єви.

Копеноль гордо вклонився кардиналові, і той ввічливо відповів поклоном могутньому городянинові, якого побоювався сам Людовік XI. Гійом Рім, «муж, – як казав Філіпп де Комін, – розумний і лукавий», насмішкувато, з почуттям зверхності дивився, як вони займали свої місця: кардинал – збентежений і стурбований, Копеноль – спокійний і самовпевнений: він, певно ж, думав про те, що титул панчішника зрештою не гірший, ніж інші, й що Марія Бургундська, мати тієї Маргарити, яку він сьогодні віддає заміж, побоювалася б його менше, коли б він був кардиналом, а не панчішником. Бо ж не кардинал збунтував гентських городян проти фаворитів Марії Бургундської – дочки Карла Сміливого; не кардинал, а він своїм словом підбурив народ не зважати на її сльози та благання, коли, ще принцесою Фландрською, вона прийшла до підніжжя ешафота просити свій народ пощадити її улюбленців; це йому, панчішникові, досить було підняти руку в шкіряному нарукавнику, щоб ваші голови, вельможні панове Гі Емберкур і канцлер Гійом Гюгоне, злетіли з плечей!

Одначе прикрощі бідолашного кардинала ще не скінчились, і, опинившись у такому кепському товаристві, він мусив випити до дна келих гіркоти.

Читач, либонь, ще не забув нахабного жебрака, який з самого початку пролога учепився за карниз кардинальського помосту. Коли прибули вельможні гості, він і не подумав залишити зручне місце, і в той час, як прелати й посли набивалися на поміст, наче справжні фламандські оселедці в бочку, він ще зручніше вмостився, поклавши ногу на ногу і сперши їх на архітрав. То було небачене зухвальство, але увага всіх була зосереджена на іншому і ніхто одразу його не помітив. А жебрак, здавалося, теж не помічав, що відбувалось у залі: з безжурністю справжнього неаполітанця він тільки похитував головою серед загального гамору й час від часу машинально повторював: «Подайте, коли ваша ласка!» Мабуть, він один з усіх присутніх не повернув голови туди, де сперечалися брамник з Копенолем. А тим часом панчішник з Гента, до якого народ уже відчув палку симпатію і до якого тепер звернулись усі погляди, сів у першому ряді на помості, саме під жебраком. Яке ж було загальне здивування, коли фламандський посол, глянувши на цього пройдисвіта, дружньо плеснув його по вкритому лахміттям плечу. Жебрак обернувся. Вони впізнали один одного, обличчя обох засяяли від радості, потім, зовсім не зважаючи на глядачів, панчішник і жебрак, тримаючись за руки, почали перешіптуватися, причому лахміття Клопена Труйльфу, розкинуте по золотавій парчі помосту, було схоже на гусінь на апельсині.

Незвичайність цієї дивної сцени викликала такий вибух веселих пустощів, що кардинал одразу ж звернув на це увагу; він аж до пояса нахилився, але зі свого місця міг розгледіти тільки лахміття Труйльфу. Подумавши, що жебрак просить милостиню, обурений таким зухвальством, кардинал крикнув:

– Пане головний суддя, скиньте-но цього пройдисвіта в річку.

– Істинний хрест, монсеньйоре кардинал, – сказав Копеноль, тримаючи Клопена за руку, – це ж мій приятель!

– Слава! Слава! – заревіла юрба. І з тої миті метр Копеноль здобув у Парижі, як і в Генті, «велике довір’я народу, бо люди такого складу, – як каже Філіпп де Комін, – завжди завойовують його, коли поводяться так невимушено».

Кардинал прикусив губу. Нахилившися до свого сусіда, настоятеля абатства святої Женев’єви, він стиха мовив:

– Дивних послів прислав до нас ерцгерцог, щоб сповістити про прибуття принцеси Маргарити!

– Ваша превелебність, – зауважив настоятель, – ви надто чемні з цими фламандськими свиньми. Margaritas ante porcos^[23].

– Скажіть краще: porcos ante Margaritam^[24], – відповів, посміхаючись, кардинал.

Увесь почет у сутанах був у захваті від такого каламбуру. Це трохи втішило кардинала: він поквитався з Копенолем – його дотеп мав не менший успіх.

А тепер, звертаючись до тих наших читачів, які, кажучи по-сучасному, здатні узагальнювати образи та поняття, дозволимо собі запитати їх, чи виразно уявляють вони собі вигляд, що його мав у ту хвилину широкий паралелограм Великого залу Палацу правосуддя? Посеред залу, біля західної стіни, височить розкішний поміст, вкритий позолоченою парчею; на нього крізь невеличкі стрілчасті двері один по одному входять поважні особи, імена яких пронизливим голосом урочисто виголошує брамник. На перших лавах помосту вже розсілося чимало шанованих людей, убраних у горностай, оксамит і пурпур. Довкола цього помосту, де панує тиша й благопристойність, під ним, перед ним, з усіх боків – великий натовп і неймовірний гамір. Тисяча очей розглядає обличчя кожного, хто сидить на помості, тисяча уст повторює пошепки кожне назване ім’я. Безперечно, це видовище цікаве й гідне уваги глядачів. Але он там, у кінці залу, що то за подоба кону, де кривляються строкато убрані постаті – чотири вгорі й чотири внизу? Хто отой блідий чоловік у чорному одязі, що стоїть біля кону? О любий читачу, та це ж П’єр Гренгуар із своїм прологом!

Ми зовсім забули про нього!

А саме цього він і боявся.

З тієї миті, коли ввійшов кардинал, Гренгуар, як тільки міг, старався врятувати свій пролог. Насамперед він велів виконавцям, які раптом замовкли, грати далі й говорити голосніше; потім, побачивши, що ніхто не слухає, спинив їх – зробив перерву, що тривала ось уже чверть години, і весь цей час тупотів ногами, шаленів, волав до Жіскети й Лієнарди, щоб намовляли своїх сусідів і вимагали продовження пролога; та все було марно. Усі не зводили очей з кардинала, з послів і з помосту, де, мов у фокусі, схрещувались погляди всього великого кола глядачів. Додамо, хоч нам і важко це визнавати, що на той час, коли його превелебність своєю появою так безжально урвав виставу, пролог почав уже трохи набридати публіці. Бо на помості, зрештою, відбувався той самий спектакль, що й на мармуровій плиті: конфлікт між Селянством і Духівництвом, Шляхтою і Торгівлею. І більшість глядачів воліла бачити їх живими – з плоті й крові, дивитися, як вони рухаються, дихають, діють серед фламандського посольства і серед єпископського почту, в мантії кардинала, у куртці Копеноля, – аніж бачити нарум’янених, причепурених, схожих на солом’яні опудала, у жовтих і білих туніках, в які убрав їх Гренгуар.

Та коли наш поет помітив, що гамір трохи стих, він вдався до хитрощів, які могли б урятувати становище.

– Добродію, – звернувся до одного із своїх сусідів, добродушного товстуна з терплячим виразом обличчя, – а що, якби ми почали знову?

– Що саме? – спитав сусід.

– Та містерію! – сказав Гренгуар.

– Як знаєте, – відповів сусід.

Це напівсхвалення вдовольнило Гренгуара, і він сам узявся до діла: змішавшись із натовпом, заходився вигукувати на різні голоси: «Починайте містерію з початку! З початку!»

– Хай йому чорт! – промовив Жоаннес Вітряк. – Чого це вони там репетують у кінці залу? (Гренгуар справді галасував за чотирьох). Скажіть-но, друзі, хіба містерія не закінчилася? Вони хочуть її знову почати? Це несправедливо!

– Несправедливо! Несправедливо! – закричали школярі. – Геть містерію! Геть!

Але Гренгуар, надсаджуючись, кричав щораз дужче: «Починайте! Починайте!»

Цей галас привернув увагу кардинала.

– Пане головний суддя! – звернувся він до високого чоловіка у чорному, що стояв недалеко від нього. – Чого це вони там виють, мов чорти в пеклі?

Головний суддя був якоюсь подобою чиновника-амфі-бії, різновидом кажана з судового стану, скидався водночас на щура і на птаха, на суддю й на солдата.

Він підійшов до кардинала і, хоча й боявся викликати невдоволення, заїкаючись, пояснив причину непристойної поведінки натовпу: мовляв, полудень настав раніше, ніж прибув його превелебність, і комедіанти змушені були почати виставу, не дочекавшись його превелебності.

Кардинал вибухнув сміхом.

– Клянусь честю, панові ректору Університету слід було б зробити так само. Як ви гадаєте, метре Гійом Рім?

– Монсеньйоре, – відповів Гійом Рім, – будьмо задоволені тим, що уникли половини містерії. Це все ж таки виграш.

– Чи можна дозволити цим гультіпакам продовжувати їхній фарс? – запитав суддя.

– Продовжуйте, продовжуйте! – відповів кардинал. – Мені байдуже. Я там часом почитаю требник.

Суддя підійшов до краю помосту і, жестом руки встановивши тишу, проголосив:

– Городяни, корінні й новоприбулі мешканці Парижа! Щоб задовольнити і тих, хто хоче, щоб містерію почати заново, і тих, хто взагалі не хоче її слухати, його превелeа́ність наказує продовжувати виставу.

Oбом сторонам довелося скоритись. Але і автор, і публіка ще довго не могли простити цього кардиналові.

Персонажі на сцені знову заходилися читати свої повчальні вірші, і Гренгуар сповнився надії, що люди почують хоч кінець його твору. Проте й цій його надії, як і попереднім ілюзіям, не судилося здійснитись. Правда, глядачі трохи притихли, одначе Гренгуар не помітив, що, коли кардинал велів продовжувати виставу, на помості ще лишалися вільні місця, і слідом за фламандськими послами прибували нові учасники урочистої церемонії, а́рамник оголошував їхні прізвища та звання, які вривалися в його діалог, завдаючи твору величезної шкоди. Бо таки й справді, уявіть собi, читачу, що верескливий голос служника роа́ить між двома віршами, а то й між двома піввіршами театральної дії ось такі вставки:

– Метр Жак Шармолю, королівський прокурор при церковному трибуналі!

– Жеан д’Арле, королівський за́роєносeць, начальник рицарської нічної сторожі міста Парижа!

– Месір Галіо де Женуалак, рицар, сеньйор де Брюссак, начальник королівської артилерії!

– Метр Дре-Раг’є, наглядач вод та лісів короля й володаря вашого на землях Франції, Шампані та Брі!

– Месір Луї де Гравіль, рицар, королівський радник і камергер, адмірал Франції, доглядач Венсенського лісу!

– Метр Дені де Мерсьє, доглядач а́удинку сліпих у Парижі!

I т. д., і т. д., і т. д.

Це ставало нестерпним.

Такий дивний супровід, що перешкоджав слухати виставу, оа́урював Гренгуара тим а́ільшe, що зацікавленість глядачів, як йому здавалося, мала дедалі зростати; його творові а́ракувало тільки одного – уваги слухачів. I справді, трудно уявити áí заплутанішу й драматичнішу ситуацію. В той час, коли вже відомі нам чотири персонажі пролога й далі нарікали на своє скрутне становище, раптом перед ними власною персоною з’явилася Венера, vera incessu patuit dea^[25], убрана в чудову туніку з вигаптуваним на ній кораблем – гербом Парижа. Богиня прибула вимагати дофіна, обіцяного найвродливішій жінці світу. Юпітер, громи якого гриміли за лаштунками, підтримував її домагання, і богиня вже мала от-от здобути перемогу, тобто, просто кажучи, вийти заміж за дофіна, коли раптом з’явилася дівчина у білому шовковому вбранні з маргариткою в руці (недвозначне уособлення Маргарити Фландрської). Вона прибула змагатися з Венерою. Несподіваний ефект: нагла зміна розвитку дії. Після тривалої суперечки Венера, Маргарита й інші персонажі вирішують передати справу на розгляд праведного суду Пречистої Діви Марії. У п’єсі була ще одна чудова роль – дона Педро, короля Месопотамії. Та через вимушені перерви важко було зрозуміти, чого він вплутався у п’єсу. Усі ці персонажі вилазили на сцену по драбині.

Але все зійшло нанівець. Жодну з цих красот п’єси ніхто не відчув і не зрозумів. Здавалося, з тієї хвилини, коли прибув кардинал, немов якась невидима й чарівна нитка раптом перетягнула всі очі від мармурової плити до помосту, від південного кінця залу до західного. І ніщо не могло перебороти ці чари. Всі очі були прикуті до помосту: гості, що все ще прибували, і їхні прокляті прізвища, і їхні вбрання – все це безперестанку відвертало увагу глядачів. Гренгуар був у розпачі. Крім Жіскети й Лівнарди, які час від часу, коли Гренгуар смикав їх за рукав, оберталися до сцени, та гладкого терплячого сусіда, ніхто не слухав, ніхто не дивився нещасне всіма покинуте мораліте. Гренгуар бачив тільки профілі глядачів.

З яким болем дивився він, як поступово розвалюється споруда його слави й поезії! Подумати тільки: ще так недавно ця юрба, палаючи від нетерпіння скоріше почути його твір, мало не збунтувалася проти головного судді; а тепер, коли бажання її виконано, вона більше не звертає уваги на те саме мораліте, початок якого зустріла такими одностайними привітальними вигуками! Ось він – вічний приплив і відплив народної прихильності! А за хвилину до того мало не повісили судових приставів! Гренгуар усе віддав би, тільки б знову повернути ту солодку мить!

Нудний монолог брамника нарешті закінчився. Всі, хто мав прибути, прибули, і Гренгуар зітхнув з полегкістю. Комедіанти знову мужньо почали декламувати. Але що це? Панчішник, метр Копеноль, підводиться а місця, і Гренгуар чує, як серед загальної тиші він виголошує таку мерзенну промову:

– Панове городяни й дворяни Парижа! Я не розумію, істинний хрест, не знаю, що ми тут робимо. Правда, я бачу в тому кутку, он на тих підмостках, якихось людей, що нібито збираються битись. Не знаю, чи це те, що ви звете «містерія», але це не цікаво. Ті люди тільки язиками мелють, і більш нічого. Ось уже чверть години я жду бійки. А вона не починається. Це боягузи, які тільки те й роблять, що шпигають один одного словами. Треба було викликати бійців з Лондона або Роттердама, і тоді б ви побачили такі кулачні бої, що їх і на майдані було б чути. А ці лише викликають жаль. Хай би вони затанцювали мавританський танець або втнули якусь іншу кумедну штуку! Це не те, що мені казали. Мені обіцяли свято блазнів з виборами папи. Ми в Генті теж маємо свого папу блазнів і, істинний хрест, не гіршого за інших. Ми це робимо по-своєму. Збирається така ж, як і тут, юрба. Потім кожен по черзі просовує голову в спеціальний отвір і робить гримасу. Того, хто викривиться найогидніше, обирають на папу. Он як! Це дуже цікаво. Хочете, щоб ми обрали вашого папу за звичаєм моєї країни? Це, в усякому разі, веселіше, ніж слухати цих базік. Якщо й вони хочуть погримасувати, то хай теж беруть участь у грі. Що ви скажете, шановні городяни? Серед нас є досить чудернацьких типів обох статей, щоб посміятися по-фламанд-ському, й чимало бридких пик, тож можна сподіватися на чудові гримаси.

Гренгуар хотів був відповісти. Та з гніву і обурення йому відібрало мову. До того ж ці міщани, підлещені титулом «дворяни», сприйняли пропозицію панчішника, який уже набув популярності, з таким запалом, що про опір не могло бути й мови. Лишалося тільки пливти за течією. Гренгуар затулив обличчя руками – він не мав плаща, щоб закрити голову так, як це зробив Агамемнон Тіманта.