Рогнеда

У «Повісті врем’яних літ» стверджується, що кривичі походять від полочан. Їхніми значними центрами були Полоцьк, Вітебськ, Лукомль, Ізяслав, Усвяти, Копись, Мінськ, Орша, Друцьк, Логойськ.

Останнім племінним князем кривичів, як вважається, був Рогволод, якого разом із синами убив новгородський князь Володимир Святославич. Сталося це року 980-го, 1036 роки тому. І головною причиною його наглої загибелі негадано стала вона, Рогнеда, єдина і люба його донька.

Це наче про доню князя Рогволода через тисячу з гаком років складуть щиру, сердечну пісню (М. Свидюк та О. Кононенко – «Доня моя, донечка»).

Вона теж для Рогволода була «дівчинка-перлинка, золота краплинка і весела росинка» та «літо сонячне» – так батько-князь любив свою маленьку княгиню:

 
Моє сонце, моє небо, моя донечка,
Моя радість, моя втіха, моя доленька.
Зустрічають тата крильця-рученята,
Зорі-оченята, оченята-зорі,
І немає на землі ні біди, ні горя…
 

Але князеві Рогволоду тисячу з гаком літ тому біду і горе принесла саме його люба донечка.

Сьогодні Полоцьк – місто обласного підпорядкування Вітебської області Білорусі на Західній Двіні.

Ми говоритимемо про Полоцьк – центр племінного об’єднання, що вперше згадується в літописі під 862 роком. У ті роки й пізніші полоцькі князі вели затяту боротьбу з київськими князями – доки й не зазнали нищівної поразки за Володимира Святославича. Новгородець налетів коршаком і вихопив знеславлену княжну з батькового гнізда…

І коли сьогодні часом лунає пісня «Доня моя, донечка», то здається мені, що це пісня про нього, про князя Рогволода та його доню Рогнеду.

 
Моє щастя, моє серце, моя донечка,
Моя лада, моя леля, моя доленька…
 

Тяжкою виявилась доля полоцького князя…

5

Полоцький князь Рогволод…

Хто він, якого роду-народу?

І звідки в нього ім’я (вельми, до речі, рідкіснеі мовби «не тутешнє»)? Скандинавське чи, може, сло- в’янське?

Існують дві версії щодо того, звідки він і якої етнічної приналежності – свій чи варяг, яких у ті часи було чимало на Русі, особливо в дружинах київських князів. Перша – Рогволод (зустрічається й форма Рогволд) «із замор’я», скандинав, друга – свій. Себто слов’янин. Може, й кривич.

Одні дослідники переконані: Рогволод належав до знатного скандинавського роду. Мати його теж, очевидно, належала до знаті (себто рід давній і знатний), інакше Рогнеда не могла б звинуватити Володимира в «низькому походженні». Та ще й поводитись гоноровито і зверхньо, величаючи його «робичичем».

За однією з гіпотез, батько Рогнеди, князь Рогволод, був запрошений в Полоцьк на княжіння, згідно з іншою – син полоцької княгині Предслави, який після смерті матері прийняв князювання, повернувшись у вотчину «із замор’я», де якийсь час перебував.

А може (гадають інші дослідники), Рогволод прибув у слов’янські землі разом з Рюриком і отримав в управління містечко, що стояло на важливому торговому шляху з Прибалтики до Чорного моря. Сиріч – «Із варяг у греки». Сам він не міг бути засновником Полоцька, оскільки тоді місто було б назване на його честь, а не за назвою річки Полота. До початку 80-х років Рогволод був, очевидно, відомим і багатим князем, тому київський князь Ярополк та новгородський Володимир і забагли з ним породичатися. А багатства йому приносив контроль над шляхом «Із варяг у греки».

Тож полоцького князя називали ще Хапуном. Є така в слов’янській міфології істота – невідома й невидима – викрадач людей. Оскільки вона не мічена, тож боятися Хапуна мають усі. Рогволод же – тому його так і прозвали – теж хапав. Тільки не людей, а добро з торгових суден, які пропливали Двіною повз Полоцька, прямуючи на Низ – тож його князівство було не бідним, а дочка Рогволода – Рогнеда – княжна зі щедрим приданим.

Отож, стверджують інші дослідники, Рогволод належав до знатного роду варязьких князів, які осіли в слов’янських краях або заснували свої князівства в тих місцях, де проходили важливі торгові шляхи. Батька Рогнеди навіть порівнюють з князем Туром, який нібито заснував Туров. На їхню думку, імена Рогволод та Рогнеда – вочевидь скандинавського походження, а тому, мовляв, полоцький князь належав до династії норвезьких Інглінгів.

У джерелах немає даних про те, як Рогволод став правителем Полоцького князівства.

Інші ж не менш авторитетні історики запевняють: в останній третині X століття Рогволод був одним із найвпливовіших князів Давньої Русі (себто був таки слов’янином, швидше всього, кривичем), про якого літописи повідомляють, що він «держащю и владеющю и княжащю Полотьскою землею».

Сучасні ж дослідники встановили: ім’я «Рогволод» – суто слов’янське, двоскладове, на зразок слов’янського імені «Володимир». І означає воно «володар рогу». Тобто мису. Давній Полоцьк справді виник на крутому вигині (завороті, коліні) річки Полоти, неподалік від місця впадіння її в Західну Двіну. Прадавнє городище за формою своєю нагадує ріг: заворот широкою дугою крутими схилами прикривав його з трьох боків. Ось на цьому мисі-розі і народилася дочка князя «имяше свою волость в Полотьске» – Рогнеда.

Полоцька земля, якою як спадком володів Рогволод, знаходилась посередині між Київським та Новгородським князівством – володіннями Ярополка і Володимира. Нею, як уже мовилося, проходила торгова артерія, життєво необхідна як для північно-західних, так і для південних областей Древньої Русі. І Рогволод був господарем, повелителем і владарем тієї золотої середини, і справді почувався князем. Навіть великим. І міг на інших ще й покрикувати, погрожуючи, на випадок чого, перекрити їм шлях із варяг у греки. А відтак був не лише впливовим, а й багатим.

6

«В історії кожного народу є чимало великих імен. І серед них чимало жіночих. Часом саме з жінки і починається історія нації. Колись у містечку Полоцьку княжив князь Рогволод, він був відважним і дужим правителем. У Рогволода було два сини і дочка. Дочку звали Рогнедою (що в перекладі зі скандинавської це ім’я означає: «та, що оберігається богами»). Вона була дуже гарною. Легенда стверджує, що полоцька князівна славилась своєю вродою. Та все ж не стільки краса Рогнеди, скільки політичні вигоди союзу з нею вабили в Полоцьк сватів із Києва та Новгорода» (з Інтернет-видання).

Рогнеда Рогволодівна (давньоруське Рогьнеда або Рогньдь), також Горислава, в хрещенні Анастасія (близько 960 – близько 1000) – княгиня полоцька, дочка князя Рогволода, одна з дружин великого князя Київського Володимира Святославича, мати князя полоцького Ізяслава Володимировича – родоначальника династії Ізяславичів Полоцьких, великого князя Київського Ярослава Володимировича і першого князя волинського Всеволода Володимировича – згідно з «Повістю врем’яних літ».

Жила в Полоцьку разом з батьком – князем Рогволодом і не названими в літописі по іменах матір’ю і братами. Що ж до їхнього батька і чоловіка, князя Рогволода, то сказано, що він «прийшов з-за моря і тримав владу свою в Полоцьку». А – з-за моря, виходить із Скандинавії? Ім’я Рогнеди теж деякі дослідники вважають скандинавським, і буцімто означає воно «ніжна владою, народжена для влади».

Нині Рогніда – цілком українське, тільки й того, що запозичене зі староскандинавської. Зменшувальні форми: Рона, Ронка, Ронечка, Ронюся (це за словником-довідником «Власні імена людей», Київ, 1996).

З цього приводу – принагідна оповідка з життя.

Так от. Я вже не пригадую, який це був рік (я тоді ходив, здається, у п’ятий клас звичайної сільської школи), і я вперше почув до того незнайоме мені слівце «кредо». Ще гаразд не знаючи значення, раз по раз вживав його – до місця чи не до місця, аби лишень показати, що я знаю навіть таке, чого в нашому класі навіть відмінники не знають.

А треба сказати, що саме тоді в нашому класі з’явилася новенька дівчина з незвичайним для наших полтавських країв ім’ям Рогнеда. Що воно означало – того, звісно ж, ніхто з нас, школярів, не відав. (Батька тієї дівчини перевели в наш колгосп агрономом, так та дівчина Рогнеда – чи Роня – й з’явилася в нашому селі і, зокрема, в моєму п’ятому «а» класі.)

Незнане ім’я мене не злякало, ба, я навіть закохався у новеньку (я вже тоді постійно закохувався – про це в моїй повісті «Віталька + Галя, або Повість про перше кохання»).

Оскільки я вже тоді писав щось таке, що називав його віршами і навіть оте «щось» подавав у стінну газету нашого класу, тож, маючи деякий, так би мовити, досвід у галузі віршування, я склав експромт про новеньку та про те, що вона мені сподобалась (щоби дізналась, яку я їй честь виявив!). А складаючи експромт, сміливо вліпив туди слівце «кредо», що саме тоді його вперше почув). Бо воно ловко римувалося з ім’ям полочанки. Ось той «шедевр»:

 
Ти – моє кредо,
Дорога Рогнедо.
Хоча й без кредо,
Ти мені все одно дорога,
Рогнедо!
 

Не геніально, звісно, але мені, як авторові, подобалось.

Зізнаюсь, мені тоді все подобалось, що виходило з-під мого невгамовного пера, а це доказ, що я тоді був поетом, який згодом невідь-чому перелаштувався на прозаїка. Був певний: нашій новенькій дівчинці з незбагненним ім’ям Рогнеда мій шедевр не просто сподобається – він її підкорить!

Може б, воно так і склалося, але все зіпсували мої однокласники. Вони повсюдно почали кепкувати з отого мого «кредо – Рогнедо» – мабуть, із заздрощів.

Отож я ще якось терпів. А ось Рогнеда… Коли її почали називати слівцем «кредо», до речі, їй теж незнайомим («А де це наше кредо, чому воно сьогодні до школи не прийшло?»). Рогнеда кинулась на мене (о, яка невдячна доля поета!) з кулаками. Ще й вигукувала мало не зі сльозами на очах:

– Та я тобі… я тобі всю пику роздеру! (пхе, вона, виявляється, зовсім не поетична…) – Кредо! – розійшлась не на жарт. – Сам ти… кредо!

Звісно ж після цього у нас нічого не вийшло. Але я звідтоді на все життя запам’ятав це рідкісне і – ніде правди діти, – гарне ім’я. Але коли згадую його, то мовби чую далекий-далекий дитячо-дівочий вереск:

– Сам ти… кредо!

7

Рогволод, коли бував у настрої (а він завжди бував лагідний до дочки), казав, позиркуючи на неї:

– Дщер моя – не для першого стрічного, який притьмом вирішив: а дай-но я посватаюсь до дочки Рогволода… Е, ні. Вона достойна лише великого Київського князя, володаря Русі. А як не трапиться в Києві підходящого, віддам її у замор’я. Або за ромея знатного чи хоча б за варяга, бо серед нашого люду – кривичів, рівного їй немає…

– А мурома…

– Ой, про що ви! За мурому я віддам хіба що свою служницю…

Рогнеда таки була зваблива. Хоча… Хто його знає, хто достеменно скаже, чи була вона красунею писаною? Про яку кажуть: така, що ні словами передати, ні пером описати. Але Рогнеді – от уже вдалася така! – і цього було замало. Знала, що гарна, що зводить парубоцтво з розуму, але хотіла стати ще гарнішою і чарівнішою. Тож переймалася собою та своєю вродою-красою. Все інше її в ті літа мало цікавило. Щоби стати ще звабливішою, потай пила якесь зілля, настояне на якійсь, «непорочній» воді, намагалась не зіпсувати личка свого, чорнобрового й біленького, під спекотним сонцем та суховійними вітрами; слухалася порад різних «ведунок», чаклунок (деякі прибивались до княжни аж із Новгорода), обіцяючи зробити княжну «чарівниченькою», за якою сохнутимуть всі чоловіки на світі білому. І навіть купали її в якомусь незвичайному молоці – від корів, у яких на лобі була зірочка.

А ще Рогнеда, як і її подруги, здійснювала обряд очищення водою. В ніч на Івана Купала Рогнеда тричі зачерпувала води і варила в ній зілля тирлич, що буцімто давало красу. Тоді купалася в діжці з тією водою, у якій були настояні ще й любисток, рута-м’ята, й барвінок (щоби довго жити), чорнобривці (щоби завжди була чорнобровою, і брови не злиняли ніколи), калину (щоби бути завжди красною, себто гарною)…

Вранці ні світ ні зоря, як на сході ще тільки-но починала рожевіти перша пасмуга на небі, ходила до криниці вмити личко і тіло біле «зоряною» водою. Таку воду треба було набирати з криниці до сходу сонця, доки вона ніким ще не збовтана, не скаламучена і не почата. Усю ніч у криницю заглядали зорі, надаючи воді чарівної сили.

Прийшовши до криниці, треба було спочатку привітати богиню живої води, кажучи: «З добрим ранком, свята і непорочна вода Божа, вода жива! З добрим днем, сонячним і гожим, світла водиця і земля Уляночка!»

А тоді набрати відро непочатої «зоряної» води і не лише вмитися нею, а й вилити на себе повне відро. А для цього треба було роздягтися і ходити оголеною біля криниці…

Рогнеда роздягалася, розпускала своє довге і пишне русяве волосся по плечах, виливала на себе відро «зоряної» води, і аж верещала від задоволення (вода була з ночі таки студена).

Жінки пильнували своїх чоловіків, щоб, не дай-бо побачать голу княжну… Навіть парубків матері не пускали, аби не присох за княжною – пограється та й кине, а парубок за нею гине…

Отож слава про красу Рогнеди рознеслася далеко окруж Полоцька і до Новгорода дійшла. Навіть до самого стольного Києва. Є, мовляв, у Полоцьку княжна небесної краси.

Але дівчина була гордовитою і холодною. Не йшла, а пливла лебідкою – висока, струнка, гордо несучи свою гарну голівку.

До неї сватались та сватались – кілька разів би вже могла заміж вийти. Траплялися серед женихів і вельми достойні, але… Все дарма. Жоден примхливій красуні не припав до душі – всі отримували відмову. І ніхто не міг збагнути: кого чи чого, якої ще трясці їй треба?

– Ой, дочко моя… – іноді зітхала мати. – Кого ти чекаєш? Королевича на білому коні чи на лодії, що прискаче, прилине до тебе із замор’я? Облиш. Це всього лише дівочі мрії – я теж про таке замолоду мріяла. А хто перебирає, той може залишитися без пари. Або такого діждеться, що вмиється гіркими сльозами – солодкими вони не бувають. Навіть у таких красунь, як ти, дочко. Дивись, аби не накликала Змія-Горинича чи ще якогось Зміулана, будь він неладний! Викраде тебе і триматиме в печері, де в нього руські полонянки знемагають – хто тебе виручить?

– Добрий молодець.

– Ой, дочко, то в казках такі молодці з’являються, а в житті… Тож дивись, аби не викрала тебе якась зміюка…

І як у воду дивилася добра її матінка, колись теж силоміць віддана за Рогволода – через красу свою. Такої пари, од якої матінка застерігала Рогнеду, Рогнеда й діждалась.

І хоч у давніх літописах досить чимало тих чи тих свідчень про Рогнеду, але так ніхто з істориків і не створив історичний портрет її, не спромігся реконструювати її біографію. Навіть відомі історики Карамзін та Соловйов приділили ій у своїх працях небагато. Більше про неї писано в сучасних працях про Полоцьке князівство і в монографіях про Древню Русь. Але звернули увагу (досліджуючи мініатюри Радзивілловського літопису), що Рогнеда зображена всюди в особливій шапці, що підкреслює її походження. Згодом у такій шапці буде зображено її правнука Веслава Брячиславича, який проголосить Полоцьке князівство самостійним. З цього було зроблено висновок: полоцькі князі вважали Рогнеду своєю родоначальницею. Але чому не князя Рогволода, який на таке зі своїми титулами мав більше прав?

Жодній іншій жінці не присвятили дослідники стільки сторінок, як полоцькій княгині Рогнеді. Історики сходяться в одному: знатне походження, могутнє становище і багатство батька, яскрава зовнішність, незнищенна життєрадісність і пристрасть чарівної Рогнеди – все, здавалось, обіцяло їй любов, обожнювання і щастя. Але ці надії рухнули водномить, коли Рогнеда опинилася в потоці бурхливих подій та суперництва двох рідних братів – Ярополка і Володимира Святославичів.

У ті часи батько Рогнеди був одним із найвпливовіших князів Древньої Русі, і, здавалося, ні йому, ні сімейству його, що загине разом з ним, ні чарівній доньці його ніщо не могло загрожувати нещастям та загибеллю. Але благополуччя Рогволода тоді було примарним, смертельна небезпека нависла над ним, над його сімейством та князівством, а коли старий князь це збагне – вже буде пізно.

Як уже мовилося, Полоцьке князівство знаходилося посередині шляху із варяг у греки, між Новгородським князівством з півночі і Київським з півдня, і ті князівства, зчепившись між собою, і прикінчать Полоцьке. Власне, пришвидшить загибель Полоцька і батька-матері та братів своїх, а себе прирече на ганьбу саме Рогнеда. Коли виклично-гордо відмовить у жениханні Володимиру, ще й назве його зневажливо «сином рабині»… Таких образ Володимир не прощав нікому.

І до неслави й приниження самої Рогнеди залишалися лічені дні…

8

Сват – людина, яка за дорученням того, хто хоче одружитися, сватає обрану особу, заодно – він же староста у весільному обряді.

Сватом у князя Володимира був його найближчий радник-воєвода і родич Добриня. Саме він прибув до Полоцька сватати за свого князя дочку князя Рогволода.

Добриня почав упевнено і коротко, як про щось уже наперед вирішене:

– Бути нам сватами, князю! У тебе, Рогволоде, княгиня, у мене – жених, князь. От вони й пара. Згоджуйся-но швидше, покіль я не передумав та не повернув голоблі до іншої дівки на виданні.

Засміявся, і сміх його був схожий на іржання коня.

Свати мають бути велемовними і за словами та приповідками до кишені не лазити, як ото сват у драмі Т. Шевченка «Назар Стодоля». Щоби умів цікаво оповідь мережити, слухаєш – заслухаєшся. А таким, як сват новгородського князя Володимира не був – слова він підбирав і одне до одного ліпив довго і трудно. Зрештою, він воєвода, старший над дружиною, то сказав по-простому, як рубав мечем:

– Твоя дочка моєму князеві люба. Віддавай за нього та й породичаємось. Що ж тут довго думати, не коня в тебе купую чи на іншого міняю. Я не звик довго теревенити. Оженим мого князя на твоїй княгині, і Новгородське та Полоцьке князівства породичаються і стануть за одне. Отоді ми усім хіба ж таке покажемо!

А Рогволод раптом наче іншої заспівав:

– Спізнився ти, Добриня! Дщер моя, княжна Рогнеда, Ярополкові дала свою згоду, чи то пак його старостів рушниками пов’язала.

– А м-мені, отже, – почав загрозливо підніматися з лави Добриня, – гарбуза? І князеві моєму?

– А що я вдію, як ти, Добриня, той… спізнився. Зі своїм княжичем. Мабуть, довго думали у своєму Новгороді? А хто довго думає, той завсігди позаду плентається… Рогніда, дщер моя, вродлива дівиця – кращої за неї у всьому князівстві не знайти, – вже засватана. За отого Ярополка, на якого ти збираєшся походом іти. Я людей від нього жду, щоби Рогнеду свою до нього в Київ відправити.

Рогволод ніби все знав про Володимира (він його вперто величав не князем, яким той уже був у Новгороді, а таким собі… княжичем), але хотів з отих двох – Володимир – Ярополк (обидва ж Святославичі) не прогадавши, вибрати найнадійнішого, з ким потім можна буде владарювати на шляху «Із варяг у греки».

Послані в Новгород вивідники з гострими очима і таким же слухом, здається, все розвідали, а повернувшись до Полоцька, в потаємній світлиці княжого терема доповідали Рогволоду:

– Коли отець його, князь Святослав, пішов у свій останній заморський похід на Болгарію – далась вона йому! – то призначив Володимира князем у Новгород, бо новгородці просили об тім. («Не пришлеш, – казали, – князя, то ми самі його собі знайдемо».)

А як воно все там виникло, як той Новгород з’явився, про те Нестор розповість у своїй «Повісті вре- м’яних літ»:

«В літо 6367 [859]. Із замор’я прийшли варяги і брали данину на Чуді, і на Словінах, і на Мері, і на Весі, [і на] Кривичах; а козари брали на Полянах, і на Сіверах, і на В’ятичах, брали по білі і вівериці від диму.

 
В літо 6368 [860]. В літо 6369 [861].
В літо 6370-го [862].
І прогнали варягів за море,
І не дали їм дані,
І почали самі в себе володіти;
І не було в них правди,
І повстав рід на рід,
І були усобиці в них,
І самі між собою воювати почали.
І сказали: «Пошукаємо самі в себе князя,
І щоб володів нами,
І судив по ряду, по праву».
І пішли за море до варягів, до русі,
І звалися-бо ті варяги русь.
Інші так само зовуться свеї.
Інші – урмани, аньгляне,
Інші – готи, – от так і ці [прозивалися русь].
І сказали русь, чудь, словени, кривичі і весь:
«Земля наша велика і багата,
А наряду нема в ній;
Ідіть княжити і володіти нами».
І зібралися три брати з родами своїми,
І взяли з собою всю русь,
І прийшли найперше до словінів,
І поставили город Ладогу,
І сів найстарший, Рюрик, в Ладозі,
А другий, Синеус, – на Біліозері,
А третій, Трувор, – в Ізборську.
І од тих варягів прозвалась земля Руською.
І як минуло два роки, помер Синеус
І брат його Трувор…
І прийняв Рюрик всю владу один;
І прийшов до Ільмера,
І поставив город над Волховом,
І назвав його Новгород,
І сів тут княжити,
І роздавав мужам своїм волості,
І город ставив, тому – Полтеск, тому Ростов, другому – Білоозеро.
І в тих городах варяги були нахідники,
А перші посельці в Новгороді – словени.
А в Полоцьку – кривичі, в Ростові – меряни, на Біліозері – весь, на Муромі – мурома,
І всіма ними володів Рюрик.
І було у нього двоє мужів не його племені,
Але бояри – Аскольд і Дір.
І відпросилися вони до Цареграда з родом своїм.
І пішли по Дніпру,
І, йдучи мимо, уздріли на горі город
І запитали кажучи: «Чий се город?»
І відповіли вони: «Було три брати, Кий, Щек, Хорив,
І поставили вони город цей,
І згинули. А ми роду їхнього, сидимо тут
І платимо данину козарам».
І осталися Аскольд і Дір в городі цьому,
І багато варягів зібрали
І почали володіти польською землею.
А Рюрик княжив у Новігороді».
 

Вже відзначили 1150-ліття Новгорода (офіційною датою заснування міста вважається 859-й рік). Як тільки місто не звалося за ці одинадцять з половиною століть: Старий город, Новий город, Новгород (до 1999-го року) потім урочисто-піднесено – Великий Новгород (його сьогоднішня офіційна назва). А ще ж була Новгородська республіка (ліквідована московським царем Іваном III в 1478 році), за незалежності місто врочисто і з великою повагою називалося (хоч шапку при цьому знімай та в пояс кланяйся): Господин Великий Новгород. (У скандинавських сагах це – Хольмгард.)

Сьогодні про Новгород пишуть, що це – місце покликання літописного Рюрика та зародження руської державності. Мабуть, так воно і є.

Край той здавна називали Новгородською землею, або ще – Новгородською Руссю. Особливістю Новгорода є те, що він завжди був і залишається розділеним на дві частини – Торгову і Софійську сторону, кордоном між якими є ріка Волхов.

Раніше це було не просто поділом географічного характеру, суперництво жителів Торгової і Софійської сторін нерідко призводило до сутичок на мосту через ріку. Середньовічне місто склалося на місці значно ранішніх поселень біля джерел Волхова та Ільменя.

У VIII ст. це був центр кількох поселень Приільмення, з IХ – ХII ст. столиця, а потім друге за значущістю після Києва місто, центр Новгородської республіки, що була підкорена Московським князівством у 1478 році.

В давнину на місці Новгорода було «старе місто» ільменських слов’ян.

За Іпатіївським літописом «Словене же седоша около озера Илмера и прозвалася своїм именем и сделаша город и нарекоша Новгород».

Новгородський (не датований) літопис:

«Во времена же Кыева и Щека и Хорива новгородстии людие, рекомии Словени и Кривици, и Меря: Словене свою волость имели, а Кривици свою, а Мере свою, кождо своимь родомь владяше…»

Край був глухим, лісистим – хащі майже непрохідні, всюди болота… А в болоті звісно хто живе – дідько.

Володимир, хоч і носив батькове ім’я Святославич, але не належав до шлюбних дітей Святослава – був бастардом, байстрюком. Незаконнонародженим. Так би мовити, сином другого ґатунку (першого були Ярополк та Олег). А будучи незаконним нащадком, гостро переживав з цього приводу вже змалку.

Та й потрапив він князем до Новгорода тільки тому, що законнонароджені сини Святослава Ярополк та Олег зневажали якийсь там загублений в лісових хащах і болотах Новгород, для них було образливим погодитись на якесь там князювання на півночі Русі, серед комарів та ведмедів – довелося погоджуватися Володимиру. А що він мав робити?

За все тим же Нестором, до Києва «прийшли новгородці, просячи собі князя, «Якщо не підете до нас, то самі добудемо собі князя». І мовив їм Святослав: «А хто б пішов до вас?» І відмовились Ярополк та Олег (законні сини). І порадив Добриня: «Просіть Володимира!» Володимир же був від Малуші, ключниці Ольжиної. Малуша ж була сестрою Добрині, батьком їм був Малк Любечанин, і доводився Добриня дядьком Володимирові. І сказали новгородці Святославу: «Дай нам Володимира!» Він же відповів: «Ось він вам!»

Слова ці записані до «Повісті врем’яних літ» за 970 роком.

«Володимир не був рівнею своїм братам Ярополкові й Олегу, народженим від Святославової княгині, невідомої нам із джерел на ім’я. Певно, незважаючи на юний вік – навряд чи йому 970 р. було більше десяти літ, – княжич відчував свою неповноцінність у порівнянні з братами. А можливо, й несправедливість долі чи язичницьких богів – хіба він винен, що його мати не живе в князівських палатах у Києві? Мабуть, уже тоді в дитячому серці Володимира народилося бажання довести і батькові, і братам, і всьому світові, що він народжений князювати й сидіти на київському золотому престолі… Втім, ніхто не знає і вже не дізнається про мрії та сподівання малого княжича, що сидів у теремі на березі похмурого озера Ільмень за спиною багатомудрого дядька Добрині й кількох десятків батькових дружинників. І сидів він у Новгороді довгих сім років» (М. Ф. Котляр).

Володимиру-отроку тоді виповнилося 9 годочків. А тому в Новгороді середульший синок Святослава зростав та ума набирався, а Новгородом правив дядько його Добриня, зело мудрий і хитрий. Гідний брат його матері Малуші… І все б нічого, аж доки Ярополк, який став великим Київським князем, та не вбив свого меншого брата Олега, князя древлянського, який буцімто перестав йому коритися і дань платити, Володимир, злякавшись, що й із ним буде так вчинено (а війська тоді достатнього, щоби з Ярополком на прю стати, не мав), тож ноги в руки і втік у замор’я. Казали, буцімто в Швеції при королівському дворі пригрівся. І був там аж два роки разом із дядьком своїм Добринею, а в Новгороді правили тоді посадники Ярополка, який ті два роки був одноосібним правителем Русі з осідком у Києві. Та ось Добриня в замор’ї тім назбирав та понаймав варягів, зробив з них добре військо і через два роки він та небіж його Володимир повернулися до Новгорода, вигнали з нього посадників Ярополка, а самому Ярополку пригрозили: «Володимир іде на тебе, готуйся з ним битися!» Так Володимир чинив, щоби потім не пасталакали, що він потаємно напав на брата… І став Володимир знову княжити у Новгороді. Правда, не так він, як дядько його Добриня – сім років загалом правив він у Новгороді від імені свого племінника… А коли вони повернулися із замор’я, Володимиру було тоді вісімнадцять годочків…

– Але ж він отрок ще, юнець босогубий, бо й вусів ще не має, – скривився Рогволод. – І він до моєї дщері в женихи набивається, а до мене в зяті? Добриню свого у свати оприділив. Все Добриня та Добриня. Послухайте, мужі мої, а хто він такий? Князем вроді Володимир, а князює насправді Добриня. Гм…

Думав-думав і сказав:

– А повідайте-но мені, хто ж такий сей Добриня, хто він за їден? Судячи з усього, це старий хитрий лис із замашками вовка. І доки він з князем, Володимира не так просто взяти…

Згодом він буде оспіваний у билинах київського циклу, як великий богатир Добриня Никитич.

Бо прообразом билинного героя став саме він, дядько Володимира, збірним образом одного з найзнаменитіших руських воїв, таким, як Ілля Муромець, і наймолодший у цій трійці – Альоша Попович.

В енциклопедіях нині про нього пишуть: богатир, один з героїв руського билинного епосу. Звідтоді билиці і небилиці, правда і міфи-легенди та передання поєдналися-переплелися. І де реальність, а де народна фантазія – хто тепер розбере? Добриня разом з Іллєю Муромцем (до речі, похований у Києві, в Києво-Печерській лаврі) та Альошею Поповичем охороняли Руську землю. Коли Володимир стане великим князем Київським, та ще й Красним Сонечком, Добриня житиме при ньому в Києві як другий після Ілька Муромця богатир Київської Русі…

Перш за все він – воїн (у деяких текстах згадується його княже походження). З усіх богатирів він найближчий до Володимира, завжди виконує його доручення: сватає за нього наречену, збирає данину, захищає Київ і Русь.

Ще й бореться зі змієм, страховищем Давньої Русі, Гориничем. Боротьба зі зміїним поріддям для нього почалася рано, коли він, будучи «молоденьким Добринюшкою Микитинцем на доброму коні в чисте поле став наїжджати… малих змієнят потоптувати…» «Для здійснення головного подвигу він подався до «Пучай-річки», де кубло Горинича було. (Під Пучай-річкою мається на увазі київська прадавня річка Почайна.) Незважаючи на застереження, він відважно забреде у воду, але як тільки він опинився посередині річки, миттєво прилетів Змій Горинич і почав… «Дождит дождем и сыплет огненнымы искрами» на богатиря, який опинився у воді безоружним. Але Добриня, пірнувши раз-удруге, швидко опиняється на березі і, ставши на прю, «сокрушает Змея». Той упав на сиру землю. Добриня хоче повідрубувати «змеищу» глави, але змій вимолює пощаду. По доброті своїй Добриня милує його, а зміючище, пролітаючи над Києвом, викрадає улюблену племінницю Володимира – Забаву. Князь Володимир доручає Добрині звільнити її. Богатир досягає «нор змеиных», себто печер, спускається в них, звільняє Забаву і численні «полони руські». А заодно й топче «потомство зміїне», щоби на Русі більше змії не водилися…

І ще багато-багато інших подвигів здійснює билинний Добриня – богатир із богатирів, прообразом якого став дядько Володимира Добриня Никитич.

Але ці та інші подвиги будуть згодом, як Володимир утвердиться в Києві. І подвиги ті міфічного Добрині теж міфічні, а реальний Добриня, добрий дядько Володимира, поведе військо свого князя на Київ і допоможе Володимиру подолати Ярополка і зайняти стіл у граді Кия.

Але про ці подвиги Добрині батько Рогнеди вже не буде знати: Добриня, захопивши Полоцьк, виконає наказ юного тоді Володимира, і варязькі воїни з трьох боків проштрикнуть трьома мечами полоцького князя, піднімуть його на мечах, і він миттєво сконає… А Рогнеду Добриня оголосить рабинею, знущаючись з неї, гордої і пишної, а потім повезе як бранку до свого племінника Володимира у Новгород. Як найбільший трофей. Хоча більшим трофеєм для Володимира стане Полоцьке князівство, що він його приєднає до свого, Новгородського, і потім об’єднані раті – новгородську і полоцьку, поверженого тестя свого, Добриня поведе на Київ проти Ярополка…