Амазонка. Київ–Соловки (збірник)

Частина друга
Стрілися двоє, що долею схожі…

Іван Шовгенів одержав гонорар за одну із своїх праць, що була видана в Америці.

«Донечко моя, це тобі на весілля, – мовив Олені. – Бачу, до чого у вас з Михайлом йдеться. Але я пропоную вибір, – казав далі, поклавши на стіл пачку купюр, – або скромне весілля в колі найближчих друзів, а на гроші, заощаджені таким робом, поїдете на два тижні в шлюбну мандрівку, або… Або „гучне весілля“, але без шлюбної подорожі, бо на все грошей не вистачить. Вибирай, доню».

Доня вибрала – «гучне весілля».

Хтось мудро зауважив: підростаючи, дитина живе в чистоті, в романтиці надій і мріях про щастя. Дівчатка «довгоногі» зростаючи, мріють і про лицарів, які десь їх чекають. Тож головне – зустріти їх.

Це відчувала і в п’ятнадцять, і в шістнадцять, і в сімнадцять літечок Олена Шовгенова, дівча довгоноге. І вона в передчутті любові писала:

 
Немов рослина у яснім вікні,
Яка неждано вигнулась стрільчасто,
Я відчувала стрункість власних ніг
І гнучкість рук, що хочуть дати щастя…
 

Одна з її тодішніх подруг, поетеса Наталя Левицька-Холодна згадує:

«Ми зустрічалися з Оленкою тільки на вечірках та всяких товариських сходинах в академії. Вона завжди була оточена студентами, які постановили навчити її української мови. Найзавзятіше взявся за це кубанець бандурист Михайло Теліга».

Михайло Теліга…

Якщо коротко. Роки життя – 1900–1942, походив з давнього козацького роду, навчався у військово-фельдшерській школі в Катеринодарі, в юнацькій (старшинській) школі в Кам’янці-Подільському, учасник національно-визвольної боротьби в Україні в складі армії УНР, був ад’ютантом Симона Петлюри. Разом з армією УНР інтернований на територію Польщі, потім навчався в Українській господарській академії в Подебрадах, яку закінчив 1929 року. За цивільним фахом – інженер-лісівник. 1.08.1926 року одружився з Оленою Шовгеновою. З 1929 року – в Польщі, спочатку у Варшаві, а з 1939 року – в Кракові. В кінці листопада 1941-го прибув до Києва, де в той час уже була Олена Теліга. Разом з нею арештований гестапо 9.02.1942 і розстріляний у Бабиному Яру…

Але хіба можна кубанського козака Михайла Телігу утиснути в кілька рядків? Ні. Одна з тодішніх подруг Олени згадуватиме:

«Найбільшою нагородою для Леночки за її відмінну працю… було її знайомство з Михайлом Телігою, її майбутнім чоловіком, який на тій вечірці (на якій вони вперше зустрілися й познайомилися. – В. Ч.) грав на бандурі та співав українські думи».

І нарешті доля – чи й саме провидіння – послали їй того, під чиїм прізвищем вона стане відома на віки вічні.

В літописі її життя буде записано так:

«Покинувши Київ, сім’я в 1922 році нелегально перейшовши кордон, через Польщу дісталася в Чехословакію, в невеличке містечко Подебради – один із центрів культурного життя української еміграції. Тут відкрилась Українська Господарська Академія. Ректором був батько Лени. А ОДНИМ ІЗ СТУДЕНТІВ – ЇЇ МАЙБУТНІЙ ЧОЛОВІК МИХАЙЛО ТЕЛІГА» (виділення моє. – В. Ч.).

І дякуючи тому, що вона візьме прізвище до того нікому не відомого юнака, юнак той теж стане відомим на віки вічні.

Михайло Теліга – «студент лісового відділу, старшина Української армії, бандурист та співак» – так його охарактеризував їй хтось із знайомих.

Родом він був із кубанських козаків, зі станиці Ахтирської.

Вчорашній вояк армії УНР, де служив, незважаючи на молодість, старшиною. (Якщо в Радянській армії старшина – це старше військове звання сержантського складу, то в козацьких військах старшина – офіцерський чин, що відповідав чинові підполковника, в XVII–XVIII ст. – старший командир.)

Михайло Теліга після короткотермінового (клекотіла революція, на Україні почалися визвольні змагання) навчання служив у війську УНР офіцером.

Коли Центральна Рада зазнала поразки, старшина Михайло Теліга, відбиваючись зі своїм загоном від ворога, з останніми частинами перейшов кордон із Польщею, разом з вояками був розформований і подався в Чехію, в містечко Подебради.

Вони швидко здружилися, у них виявилися спільні смаки й уподобання, зокрема, захоплення поезією, тож і не дивно, що їхня дружба швидко переросла у щось більше – молоді побралися.

Було в них кохання, молоде й таємничо-захоплююче, була ще й духовна гармонія. Було завзяття й бажання спільно робити все, аби повернути собі й іншим вигнанцям втрачену Вітчизну.

В архіві Уласа Самчука зберігся один з тогочасних Олениних листів до Михайла Теліги, який той разом з іншими паперами та речами залишив у Рівному, як думалось тоді, на тимчасове зберігання перед від’їздом до Києва в листопаді 1941 року. Тож загляньмо в цей інтимний лист, а через нього – у закохану душу юної Оленки Шовгенової.

«30. IV.1925.

 
Там за віконцем розцвілі вишні,
А тут, в кімнаті – фіялки сині.
Чому ж зникли всі сни колишні?
Чому на душу лягають тіні?
 

Це початок мого вірша, який ніколи не буде мати закінчення, мій єдиний, мій коханий Михайлик! Бо я тільки одержала від Вас листа, то одразу з душі зникли всі „тіні“ і я певна, що з’являться всі колишні сни, а за вікном такі чудові вишні, а в кімнатці фіялки.

Та й взагалі, жити на світі чудово!

Правда, іноді жують все батьки, ну да що ж їм стареньким робити, як не читати нотації своїй безшабашній дочці? У них же нема таких важливих справ, як, наприклад, у нас з Вами, які потребують чикіпішити годинами та й того дуже мало. Ну і хай собі бурчать трошечки, але драм, їй-богу, ніяких не було, а мого єдиного Михайлика всі наші виключно поважають і на рідкість довіряють йому.

Між іншим, папа приїздив до Праги і оповідав, як Ви чудово грали на якійсь вечірці і який Ви були „холосий“ в українському вбранню. От шкода, що я Вас не бачила!

Михайлику єдиний, зустріч моя найсвітліша! Яке ж щастя, я зустрінулась з Вами. Тепер, що зі мною не буде, я завжди буду знати, що є на світі люди такі, як Ви. Не пошлі, не порожні – милі, милі…

Ви пишете, що приїдете до Праги аж за тиждень, бо в цю суботу поїдете на вечірку. Це, звичайно, шкода, бо я за Вами буду скучати… Але, звичайно, на вечірку піти варто. Потім будете оповідати мені про неї, й я буду така горда, що ось Ви бачите стільки людей, панночок, але кохаєте лише одну мене!

„Любов свободна“, Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого… Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, танцюйте, „фліртуйте“. І мені Ви ніколи не зробите неприємности. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не „каторга єгипетська“, не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя! Любов не можлива без повного цілком довір’я. А я Вам вірю безмежно! Тільки будьте завжди щирим, а я знаю, що я для Вас – ЄДИНА.

Між іншим, Михайлику, з фотографією у мене вийшла мука!!!! (Я попала до якогось дивного фотографа. Зфотографувавши мене, він залишився незадоволений першою фотографією (Слечна віпада лепше ніж на подобенце) і зафотографував мене ще раз, причому примусив мене фотографуватися, крім того, ще раз в капелюсі (Все за ту ж ціну – чудак!!) І одні з цих фотографій будуть готові в понеділок, а другі в середу. Я роблю так: в понеділок посилаю Вам фотографію одного типу – відразу ж, а в середу – другого. Одна фотографія буде маленька і буде нагадувати, яка Оленочка малесенька, а друга велика буде нагадувати Вам про велике моє кохання… (Знаєте, є такий вірш: „Я любви не числю и не мерю… Нет, любовь есть вся моя душа“.) Так що в вівторок Ви вже будете мати якусь мою фотографію.

Якби Ви знали, Михайлику, яка я тепер зайнята! Акуратно ходжу на лекції. Ходжу на студію театральну. В суботу у нас академічне свято, і проф. Вагнер мучає мене з віршами.

Потім я деякий час мушу уділяти своїм „претендентам“ і вести з ними „інтелігентні“ розмови. І це найтяжче. Краще три години лекції Білецького плюс реферат з грецької літератури, ніж година розмови з деякими з них.

І найменше часу уділяю я моєму єдиному Михайликові… Та зате думкою я ввесь час з Вами. Хоч би скорше Ви приїздили до Праги, аби Вас могла побачити. Цілую Вас щиро і міцно, на довго Ваша Оленка.

ПС. А я вже думала що Ви мене забули, коли Ви мені не писали.

Пишіть!!!»

«Безсумнівно, Михайло Теліга відіграв велику роль у тому, що з донедавна російськомовної панночки Леночки Шовгенової постала визначна українська поетеса і патріотка Олена Теліга. А звідки ж до кубанського козака Михайла Теліги прийшло таке глибоке усвідомлення національної гідності, українського патріотизму, яким він щедро ділився зі своєю подругою, а потім і дружиною?» – слушно зауважує літературознавець Надія Миронець у своїй вельми змістовній праці «Ізлитись знову зі своїм народом», що вміщена в книзі Олени Теліги «О краю мій…» (Київ, 1999).

Збереглися унікальні документи – спогади студентів Української господарської академії в Подебрадах. І серед них твір Михайла Теліги «Як я став свідомим українцем».

Як зазначає Надія Миронець, Михайло Теліга «розповів, що першим поштовхом до національного самоусвідомлення стала його зустріч із кобзарем у Катеринодарі 1915 року під час навчання в військово-фельдшерській школі. Гра кобзаря справила на нього надзвичайне враження, і він вирішив, що й сам неодмінно має навчитися грати на цьому чарівному інструменті. Один із знайомих учнів, котрий сам грав на бандурі, познайомив його з Миколою Богуславським, який не тільки вчив грати на кобзі, а й давав читати українські книжки, вів розмови про українську історію.»

Оповідаючи свої перші враження від майбутнього вчителя, Михайло писав: «Почав він говорити про те, що от, мовляв, ми козаки, нащадки того лицарства, яке віками боронило український народ, звелись нінащо, навіть говорити не вміємо по-свойому, а що вже забули, хто ми, чиїх батьків, так про це й говорити не доводиться. Я почував, що він ганьбить наше козацтво за щось, тільки не розумів, чому він так ні з того ні сього почав таку розмову. Потім узяв якусь велику книгу й почав читати з першої сторінки. То була історія України Аркаса, і він вичитав прекрасний вступ до неї. Те читання зробило на мене вражіння. Слова Аркасови глибоко запали мені в душу, і вже в тій хвилині я відчув, що сила тих слів якось перевертає увесь мій психічний уклад. Я став розуміти тоді, чому він гнівається на козацтво. Мені стало соромно за самого себе, що я до цього часу не ставив собі питання: „Хто я і що я? Як це я й досі не знав, що „українська нація не вчорашня, а має за собою тисячелітню історію“, як почув зі вступу Аркаса.“ Думки пішли роєм у голові…»

Зацікавивши свого учня, кобзар для початку дав почитати Михайлові історичну повість А. Кащенка «У запалі боротьби», яка захопила його.

Почалося навчання гри на бандурі, читання українських книжок, бесіди з учителем, який, за словами Михайла, гуртував біля себе молодь, зворушував своїм словом любов до рідної мови, історії та взагалі до всього, що тільки могло спричинитися до національного виховання. «Отже, – як написав у кінці своєї оповіді Михайло Теліга, – все почалося з бандури: чари її мене не поминули… – вхопили мене і повели тією стежкою, на кінці якої я бачу щастя свого народу».

Весь вільний час Михайло тепер віддавав грі на бандурі та читанню українських книжок, на придбання яких витрачав усі свої гроші. «Я став цілком свідомим українцем, – пише він. – Одначе власна моя свідомість мене не задовольняла. Мені хотілось, щоби і мої товариші також знали, хто вони. Мені було дуже боляче, що ми, козаки, нащадки запорожців, не пішли шляхом наших дідів – лицарів, а обернулись у якусь купу сміття, стали сліпою та ще й ганебною зброєю в руках московських посіпак».

І він збирав навколо себе товаришів, давав їм читати українські книжки, як умів, викликав любов до рідної мови та звичаїв. «Ми вже всі уміли добре розмовляти українською літературною мовою і скрізь нею демонстрували», – писав він.

Коли вибухнула революція, Михайло жив мрією про Велику і Соборну Україну. Він пильно стежив за подіями, які відбувалися в Україні, передплачував газету «Нова Рада» та катеринославські «Просвітянські вісті». Коли в Катеринодарі відбувалася революційна маніфестація, Михайло з товаришами вирішили продемонструвати свою національну свідомість. Вони замовили великого жовто-блакитного прапора, який ніс Михайло. На здивовані запитання з юрби, що то за прапор, «ми, – пише він, – з гордістю відповідали, що це наш національний – український прапор».

Описує Михайло й діяльність Кубанської національної ради, заходи, які вживалися для українізації школи, видання української літератури, поширення універсалів Центральної Ради. «Дуже пишно почала цвісти Кубанщина, – пише М. Теліга. – Та недовго. Лютий московський хижак обступив Кубанщину з усіх боків і почав затискати, що мав сили. Ворог почав правити перемогу».

Багато було винищено на Кубані українських інтелігентів. Михайло задумав перебратися в Україну. Він писав: «Мені тоді було неповних 18 років, одначе час був такий, що я мусів бути десь у війську. Отже, я тоді й рішив: як маю десь і за щось, може, покласти своє життя, так подамся я туди, де буде за що умерти, тобто на Україну, в українське військо».

У серпні 1918 року Михайло вирушив з дому і подався туди, де, вважав він, «кувалася Велика Українська Державність…» В Україні він знайшов те, що шукав, знайшов справжню кузню. «Огненна була кузня!..» – засвідчив він. В українському війську М. Теліга був увесь час «аж до інтернування».

На весілля Олени і Михайла, як і водиться при такій урочистій події, гості отримали таке запрошення:

«Юлія Степанівна та Іван Опанасович Шовгеніви, сповіщаючи про шлюб своєї доньки Олени з Михайлом Телігою, просять Вас вшанувати своєю присутністю вінчання в євангельській церкві 1 серпня о 7 вечора та весільний чай, що має бути того ж дня після вінчання в готелі „Централь“.

У Книзі реєстрації шлюбів православної єпархії у Празі при храмі Святого Миколая зберігся запис, що весілля відбулося 1 серпня 1926 року в Подебрадах. Обряд шлюбу, як пише Надія Миронець, проводив православний священик отець Євген Погорецький. Про наречених у документі зафіксовані такі дані. Наречений – Теліга Михайло, студент Української господарської академії в Подебрадах, син Якова Филимоновича Теліги, фельдшера станиці Ахтирської, та Єфросинії, народженої Побаженської, православний, народився 21 листопада 1900 р., неодружений. Цікаво, що місце народження Михайла було записане так: „Ст. Ахтирська, область Кубанська, Україна, Росія“. Наречена – Шовгенова Олена, дочка Івана Шовгеніва, інженера в Подебрадах; та Юлії Качковської, мешкає в Подебрадах в готелі „Централь“, народилася в Іллінському, Московської губ. в Росії 8 (21) липня 1906 р., православна, незаміжня». Мабуть, через те, що наречений і наречена народилися в Росії, обоє були записані як російські емігранти. Свідками при реєстрації шлюбу були Андрій Шовгенів та Петро Петренко, студент у Подебрадах.

Це були дані офіційного документа. А тепер знову надамо слово молодшій дружці – свідкові події. Вона розповідала: «Вінчання було ввечорі в євангелійській церкві. Людей поприходило багато, повна церква. Були там не лише українці, але й чехи. Прийшли подивитись з цікавости на православне вінчання. Бадьоро і радісно співав хор. Молодих обвели тричі навколо аналоя. Священик каже їм урочисті і гарні слова, повні глибокого змісту. При світлі свічок і лямп виринає схвильоване і радісне обличчя молодої. Забулась – про що ми умовлялись напередодні – подивитись, хто стане перший на килимчик, Олена чи Михайло. Бо за давнім звичаєм, той, хто стане перший, буде головою в домі.»

З церкви молоді поїхали додому, де їх зустріли батьки Олени зі святим образом. Пані Шовгеніва була в білій сукні. Обличчя її було втомлене і виглядало старшим її віку. Зате професор Шовгенів мав вигляд дуже свіжий і молодий. Сьогодні виходила заміж найулюбленіша з його трьох дітей, його Леночка. В родині так і рахувалось: Леночка – «татова дочка».

Запам’яталося присутнім на весіллі, як після традиційного застілля повиносили столи, звільнили залу, і молода з молодим танцювали козачка. «Олена Теліга виявила свій хист до танцю, – писала Галина Лащенко. – Її танець, особливо її козачок, це не було лише добре технічне виконання певних фігур і па. Вона вся, кожним фібром своєї істоти, віддавалась ритму танцю. Її танець – це було Саме життя, сама радість, самий сміх! Чи ж не мусить бути якраз таким наш козачок?!»

 
Кожний крок – сліпуча блискавиця,
А душа – польовий буйний вітер.
Розгоряються уста і лиця
Неспокійним пурпуровим квітом.
Не впіймаєш! Я – вогонь, я вихор.
 

Михайло Теліга не був би й бандуристом (а ним він був від Бога!), якби не ходив разом із своєю бандурою. Куди б не йшов, розповідали знайомі, а бандура вірна у нього за плечем. І на своє весілля він теж з бандурою прийшов. Весільчани просили молодого потішити їх грою та співом, молодий тішив, і тоді здавалось, що не тільки Михайло співає, а й сама бандура граючи, теж співає:

 
Взяв би я бандуру
Та й заграв, що знав.
Через ту бандуру
Бандуристом став.
А все через очі
Коли б я їх мав.
За ті карі очі
Душу б я віддав.
Оленочко, серце,
Пожалій мене.
Візьми моє серце,
Дай мені своє…
 

І тієї ж миті злетів над весіллям голос молодої – альт її чарівний:

 
В саду гуляла, квіти збирала,
Кого любила – причарувала.
Причарувала серце і душу,
Тепер до тебе ходити мушу.
Ходити буду, любити буду…
 

Весілля гуляло і співало, співало й гуляло. І ще довго над притихлими в надвечір’я Подебрадами лунало завзято, як весільчани розходилися з весілля:

 
Ой летіла горлиця через сад,
Через сад, гей!
Розпустила пір’ячко на весь сад,
Гей, на весь сад!
Ой хто ж теє пір’ячко ізбере,
Ізбере, гей!
Отой мене, молодую, забере,
Гей, забере!
 

І чи не до ранку в Подебрадах – такого там раніше ще не було, – лунало:

 
На курочці пір’ячко рябоє,
Рябоє, гей!
Любімося, серденько, обоє,
Гей, обоє!
На курочці пір’ячко в один ряд,
В один ряд, гей!
Любімося, серденько, в один лад,
Гей, в один лад!
 

І так воно й має у світі бути, щоби двоє любилися в один лад. На тім і людство у світі білому тримається і буде триматися, бо як же інакше.

Сучасники певні:

«Якби Михайло Теліга не зустрівся з Оленою, він, напевно, прожив би своє життя тихо і непомітно. Життя це поруч з такою жінкою, як Олена, поставило Михайла Телігу у виїмкове становище і примусило виявити такі риси характеру, які при інших обставинах залишились би скритими: витримку, такт, терпеливість, вірність. І через вірність до кінця – мученицька смерть.

– Олена Теліга загинула за Україну, її чоловік загинув за неї, – сказала мені багато років пізніше дружина Олега Кандиби-Ольжича. – Але Михайло знав, за яку ідею гинула його дружина, духом був близький до цієї ідеї».

Найняту маленьку квартирку – чи багато двом закоханим потрібно місця на планеті Земля? – на п’ятому поверсі дещо занедбаного будинку вони називали своїми пенатами. І вона їм справді здавалася незвичайною. А що якісь там побутові незручності… Дарма, жити можна. Сьогодні так, завтра буде краще. Неодмінно буде краще, для цього вони й прийшли у цей світ.

І Олена захоплено повторювала поетичні рядки загубленого енкавеесівцями поета з України Івана Крушельницького:

 
Немає сил, щоб нас ввігнати в ляк!
Немає бур, щоб ми розбились в них!
Розірвем сіть, порвем кривавий сак…
Повернем в спів, у сміх
Наш гнів!
 

Се так, головне у житті, це справа, якій служиш.

Додому поверталась завжди збуджена, в емоційному піднесенні, що ніколи її не залишало, поверталась ще не охололою від праці, якій вся віддавалася. Як на одному подихові, наче на крилах злітала на п’ятий поверх до своїх крихітних пенат, де Михайло, вже відчуваючи той її лет, зарані відчиняв двері і чекав її на порозі з усмішкою і простягненими для обіймів руками.

– Ой, Михайлику, скільки ми сьогодні зробили! Побільше б такої роботи! Тоді й жити цікавіше, бо без любої праці для загального добра, для України, дні такі одноманітні й пусті. Як не наповниш їх енергією своєї душі й горінь – тяжко тоді жити.

У ті дні захоплено писала про їхнє життя:

На п’ятім поверсі

 
Так, завтра зрання та ж незмінна пісня,
Все те ж життя бездомних волоцюг,
І ще міцніше, аж за горло стисне
Тяжких турбот ржавіючий ланцюг.
 
 
Та прийде вечір – завтра чи позавтра, —
Забувши втому, я не буду йти,
Я буду бігти й обминати авта —
На п’ятий поверх, де чекаєш ти.
 
 
І невідмінно – березень чи грудень —
Все те ж питання й відповідь: «На днях»…
Все та ж потіха: «Може, якось буде»…
Все так же – в мозок найгостріший цвях.
 
 
Та ось вже ніч. І на руці твій дотик.
Ясніє зір, відпочиває слух,
І так безжурно скинуті турботи,
Як з голови мій чорний капелюх.
 
 
А покій наш – це передпокій неба,
І у казки я вірю знов і знов,
Бо в хмарах місяць, мов у піні лебідь,
Перепливає крізь моє вікно.
 
 
Ти теж веселий і юнацьким кроком
Обходиш покій тут і знову там.
«Буенос-Айрес! Африка! Марокко!» —
Так дзвінко й гостро вимовлять уста.
 
 
Палить сонце, дощі, вітри,
У пісках поринає крок,
Серед ночі зловіщий крик
Залітає до нас в шатро.
 
 
«Відпливаймо!» – беру весло,
«Небезпека!» – не зложу рук,
Все разом: і добро, і зло,
Всі шляхи: і пісок, і брук!
 
 
А завтра зрання – та ж незмінна пісня,
Все так же набік чорний капелюх,
І аж до ночі не спаде, не звисне
Тяжких турбот ржавіючий ланцюг…
 

Тоді ж Олена – але вже з прізвищем Теліга – почала друкуватися. У 1922 році у Львові почав виходити «Літературно-науковий вісник», що його редагував Дмитро Донцов, відомий політичний діяч, публіцист, ідеолог українського націоналізму. Один з керівників Української хліборобсько-демократичної партії. За своє українофільство якось був схоплений польською владою і запроторений до концтабору. Автор багатьох праць на теми українського відродження, серед яких – «Модерне москвофільство», «Історія розвитку української державної ідеї», що була настільною книгою Олени Шовгенівої, а потім – Теліги, як і «Націоналізм», як і праця «Де шукати наших традицій», «Московська отрута», «Росія чи Європа», «Клич доби», у яких виклав доктринні засади українського націоналізму.

Як політика й публіциста, незламного борця за волю своєї країни, Олена обожнювала його. Він був для неї такою величиною – «позахмарною» – додавала, що вона ніколи б не зважилася послати йому свої вірші. Але хтось із її друзів попросив у неї кілька її поезій «на пам’ять». Олена дала, нічого не підозрюючи, а друг, не спитавши в неї дозволу, навіть не поставивши її до відома, надіслав поезії Донцову. Самому Донцову. І яким же був подив Олени та її радість, коли – це було року 1928-го, – в «Літературно-науковому віснику» раптом з’явилися друком три її поезії. Ще й лист прилетів від Донцова, який похвалив молоду авторку, запрошував до співробітництва… Олена спершу неймовірно подивувалася, а тоді неймовірно зраділа. Ті поезії і, зокрема, вірш «Радість», що відкривав добірку, були написані Оленою ще в 17-літньому віці і вона сумнівалася: давати їх у пресу чи ні. А може, то всього лише проба пера початківця?

Та «Радість» і справді принесла Олені неймовірну радість. Як згадуватимуть її друзі, Олена випромінювала оптимізм і вся світилася тихим сяйвом і вперше раділа життю, повіривши у власні літературні спроби.

Чоловік її любив фотографувати…

До речі, про фотоапарат. Жили молоді в Подебрадах бідно, ледве-ледве стягуючи кінці з кінцями, від багато чого мусили відмовлятися. Але ж, попри все, треба було пристойно одягатися, а Михайло вже обносився. Олена десь позичила гроші, дала їх чоловікові, аби він купив собі новий костюм.

Михайло подався купувати собі костюм, а купив… фотоапарат. І звідтоді часто фотографував Олену – на знімках вона виходила з такою звабливою жіночністю і кокетлива. І це в ній поєднувалося з твердістю характеру, вона була максималісткою, слова у неї ніколи не розходилися з ділом. Бо вважала: письменник не може в творчості проповідувати одне, а в житті вчиняти по-іншому, як то часто й траплялося в богемному середовищі. На той час Олену Телігу знали не лише як талановиту поетесу, але і як діячку культурної референції Організації українських націоналістів – вона була дієвою членкинею ОУН. І звідтоді націоналізм став її ідеологією і самим смислом життя…

Жив та був собі у Східній Пруссії (помер у Веймарі в 1803 році) Гердер Йоганн Готфрід – німецький філософ, письменник, просвітитель. Один із засновників філософії історії. Один із натхненників і теоретиків літературного руху «Буря й натиск». Прагнув розкрити зв’язок між мистецтвом і життям, відстоював німецьку НАЦІОНАЛЬНУ (виділення моє. – В. Ч.) культуру, народність і реалізм у мистецтві.

Широковідомий нині термін «націоналізм», що викликає стільки емоцій, був проголошений саме Йоганном Готфрідом Гердером наприкінці 1770-х років.

Отож націоналізм – ідеологія і напрям політики, базовим принципом якої є теза про цінність нації як найвищої форми суспільної єдності та її первинності в державотворчому процесі. Як політичний рух націоналізм прагне відстоювання інтересів національної спільноти у відносинах з державною владою. У своїй основі націоналізм проповідує вірність і відданість своїй нації, політичну незалежність і роботу на благо власного народу, об’єднання національної самосвідомості для практичного захисту умов життя нації на території проживання, економічних ресурсів та духовних цінностей. Він спирається на національне почуття, яке споріднене патріотизму. Ця ідеологія прагне до об’єднання різних верств суспільства, незважаючи на протилежні класові інтереси. Вона виявилася здатною забезпечити мобілізацію населення заради спільних політичних цілей в період переходу до капіталістичної економіки. Націоналізм – світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Для XX ст., особливо його другої половини, це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 року націоналізм, як один із способів розвитку світової співдружності народів, вступив у свій черговий етап.

Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава – не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, – це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І дійсний (а не змішаний із шовінізмом, з його намаганнями довести виключність та зверхність «своєї» зростаючої етнонації) націоналізм обстоює право на державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань народу.

Націоналізм – якщо сказати одним рядком, це любов до всього людства, виражена в конкретних справах на благо своєї нації.

Окремі прояви національних почуттів і національних рухів зустрічаються у стародавні, античні та середні віки (почуття відмінності стародавніх євреїв від невірних, античних греків від варварів, французько-англійський конфлікт під час Столітньої війни 1337–1453 років і т. д. Але як масове й загальнопоширене явище націоналізм характерний в основному для новітніх часів. Більшість політичних і культурних явищ раніше цього часу мали універсальний, а не національний характер: найпоширенішою формою державних утворень були імперії, а не національні держави; релігії мали світовий характер і т. д. Як правило, більшість населення не була свідома своєї національної відокремленості. Націю як політичне (але не етнічне) утворення уособлював т. зв. репрезентативний клас (дворянство у Росії та Франції, шляхта у Польщі чи козацтво в Україні). Нерідко верхівка цього класу за своєю етнічною приналежністю відрізнялась від основної маси населення (як династії норманів у середньовічній Англії та династія Рюриковичів у Київській Русі). В Європі до розвитку націоналізму люди, як правило, були лояльними до міста або конкретного лідера, а не до своєї нації. Британська енциклопедія визначає початок націоналістичного руху з кінця XVIII століття – Американської і Французької революцій. Інші історики вказують спеціально на ультранаціоналістичні партії у Франції під час Французької революції.

Теоретики романтизму – передусім німецький філософ Йоганн-Готфрід Гердер – особливу увагу приділяли слов’янським народам, які нібито зберегли свої традиції у незіпсованому і первісному вигляді, і тому передбачали велике майбутнє слов’янським народам. Гердер окремо відзначав особливу роль українців.

Наполеонівські війни та польське визвольне повстання 1830–1831 років прискорили кристалізацію національних рухів у Російській імперії. Формування російської національної свідомості одержало сильний поштовх у результаті уварівських реформ, які проголосили «народність» (національність) разом із «самодержавством» і «православ’ям» основоположними принципами Російської імперії. Реформи Уварова поклали початок посиленій русифікації державного апарату та інших, неросійських народів, які проживали на території Російської імперії. Відповіддю на них була активізація національних рухів поневолених народів. Це стосувалося, зокрема, українського національного відродження, яке бере свої початки від перших спроб утворення нової літературної мови («Енеїда» Івана Котляревського, 1798) та боротьби нащадків козацької старшини, які стали російськими дворянами, за збереження автономних прав України в Російській імперії. Активізація національного руху привела до утворення Кирило-Мефодіївського братства (1846–1847), провідні діячі якого – Тарас Шевченко (1814–1861), Пантелеймон Куліш (1819–1897), Микола Костомаров (1817–1885) – відіграли вирішальну роль у формуванні ідеології модерного українського націоналізму.

В Австрійській імперії українське національне відродження було пов’язане у першу чергу з діяльністю «Руської трійці» (1830-ті рр.) та Головної руської ради, інших українських організацій під час революції 1848 року.

Революція 1848 року послужила сильним поштовхом для розвитку національних рухів і формування їхніх політичних програм. Разом з тим вона вперше засвідчила, що національні рухи поневолених народів можуть перебувати у конфлікті між собою (як польський та український, угорський і словацький та ін. національні рухи). На загострення такого конфлікту вплинула поява нових інтелектуальних течій – гегельянства, марксизму та ін. Національні конфлікти на Балканському півострові – дві балканські війни (1912 і 1913) та вбивство австрійського престолонаслідника Франца Фердинанда у Сараєво (28.6.1914) послужили поштовхом до Першої світової війни.

Утвердження тоталітарних режимів у Радянському Союзі, Німеччині, Японії та інших країнах у 1930—1940-х роках призвело до посилення нового типу національних рухів – панславістського, пангерманського і паназіатського. Після перемоги більшовиків у революції і громадянській війні в Росії 1917–1920 років ідеологію панславізму було поєднано з комуністичними гаслами. Росіян проголосили справжнім соціалістичним народом, покликаним поширювати ідеали комунізму серед інших націй. Під цими гаслами у 1917—20 роках було здобуто перемогу над національно-визвольними рухами неросійських народів – українців, вірмен, грузин та ін., що прагнули відокремитись від Російської імперії – самодержавної і пізнішої, т. зв. червоної під абревіатурою СРСР, та утворити свої національні держави. Таких борців було проголошено націоналістами (з епітетом «буржуазні») і названо «злейшими врагами человечества» та відкрито на них полювання без обмеження. Після перемоги СРСР у Другій світовій війні Й. Сталін зреалізував найсміливіші плани російських панславістів та шовіністів усіх мастей, коли були зігнані в один табір – зону соціалізму – багато слов’янських та інших народів із забороною навіть думати про якесь там відокремлення та створення своїх національних держав. Тоді націоналізм вкотре був оголошений буржуазною ідеологією в національному питанні, яка розглядає націю як позаісторичну категорію, вищу форму суспільної єдності (саме так і є і має бути. – В. Ч.), проповідує, мовляв, зверхність національних інтересів над класовими (сам так є і має бути. – В. Ч.).