Нормативно-правове забезпечення інформаційної безпеки. Збірник лекцій

Перша частина статті 6 Закону повторює статтю 21 Закону України «Про інформацію» щодо визначення інформації з обмеженим доступом, яка може бути конфіденційною, таємною або службовою інформацією.

Згідно другої частини статті 6 Закону обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог:

1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя;

2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам;

3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

Згідно п’ятої частини статті 6 Закону не може бути обмежено доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів, умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно. При дотриманні вимог, передбачених частиною другою цієї статті, зазначене положення не поширюється на випадки, коли оприлюднення або надання такої інформації може завдати шкоди інтересам національної безпеки, оборони, розслідуванню чи запобіганню злочину.

Згідно шостої частини статті 6 Закону не належать до інформації з обмеженим доступом відомості, зазначені у декларації про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру, оформленої за формою і в порядку, що встановлені Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції».

Згідно сьомої частини статті 6 Закону обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений.

Перша частина статті 7 Закону визначає конфіденційну інформацію як таку, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб'єктів владних повноважень, та яка може поширюватися у визначеному ними порядку за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов.

Згідно другої частини статті 7 Закону розпорядники інформації, які володіють конфіденційною інформацією, можуть поширювати її лише за згодою осіб, які обмежили доступ до інформації, а за відсутності такої згоди – лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Перша частина статті 8 Закону визначає таємну інформацію як таку, доступ до якої обмежується відповідно до частини другої статті 6 цього Закону, розголошення якої може завдати шкоди особі, суспільству і державі. Таємною визнається інформація, яка містить державну, професійну, банківську таємницю, таємницю досудового розслідування та іншу передбачену законом таємницю.

Згідно першої частини статті 9 Закону до службової може належати така інформація:

1) що міститься в документах суб'єктів владних повноважень, які становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію, доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов'язані з розробкою напряму діяльності установи або здійсненням контрольних, наглядових функцій органами державної влади, процесом прийняття рішень і передують публічному обговоренню та/або прийняттю рішень;

2) зібрана в процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни, яку не віднесено до державної таємниці.

Згідно другої частини статті 9 Закону документам, що містять інформацію, яка становить службову інформацію, присвоюється гриф «для службового користування» (ДСК). Доступ до таких документів надається відповідно до частини другої статті 6 цього Закону.

Згідно третьої частини статті 9 Закону перелік відомостей, що становлять службову інформацію, який складається органами державної влади, органами місцевого самоврядування, іншими суб'єктами владних повноважень, у тому числі на виконання делегованих повноважень, не може бути обмеженим у доступі.

Види професійної таємниці згідно чинного законодавства

1. Закон «Про державну таємницю» – стаття 1 – державна таємниця – вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України.

2. Цивільний кодекс України – стаття 505 – комерційна таємниця – інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить.

3. Закон «Про банки і банківську діяльність» – стаття 60 «Банківська таємниця» – інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку.

4. Закон «Основи законодавства України про охорону здоров'я» – Стаття 40 «Лікарська таємниця» – відомості про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну та сімейну сторони життя громадянина, які стали відомі медичним працівникам під час виконання професійних обов'язків.

5. Закон «Про нотаріат» – стаття 8 «Нотаріальна таємниця» – сукупність відомостей, отриманих під час вчинення нотаріальної дії або звернення до нотаріуса заінтересованої особи, в тому числі про особу, її майно, особисті майнові та немайнові права і обов'язки тощо.

6. Закон «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» – стаття 22 «Адвокатська таємниця» – інформація, що стала відома адвокату про клієнта, а також питання, з яких клієнт звертався до адвоката, зміст порад, консультацій, роз’яснень адвоката, складені ним документи, інформація, що зберігається на електронних носіях, та інші документи і відомості, одержані адвокатом під час здійснення адвокатської діяльності.

Інші таємниці згідно чинного законодавства

1. Закон «Про телекомунікації» – стаття 9 – таємниця телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються технічними засобами телекомунікацій.

2. Закон «Про поштовий зв'язок» – стаття 6 – таємниця поштових відправлень, у тому числі листування та іншої письмової кореспонденції, електронних повідомлень, що пересилаються (передаються) засобами зв'язку.

3. Закон «Про страхування» – стаття 40 «Таємниця страхування» – конфіденційна інформація щодо діяльності та фінансового стану страхувальника – клієнта страховика, яка стала відомою йому під час взаємовідносин з клієнтом чи з третіми особами при провадженні діяльності у сфері страхування, розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту.

4. Закон «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» – стаття 26 – таємниця авторства осіб, які надають інформацію журналісту, за їх проханням.

5. Закон «Про свободу совісті та релігійні організації» – стаття 3 – таємниця сповіді віруючих, відомості про життя яких одержані священнослужителями.

6. Сімейний кодекс України – стаття 226 «Таємниця усиновлення» – таємниця перебування на обліку тих, хто бажає усиновити дитину, пошуку дитини для усиновлення, подання заяви про усиновлення та її розгляду, рішення суду про усиновлення. Дитина, яка усиновлена, має право на таємницю, в тому числі і від неї самої, факту її усиновлення.

7. Кримінальний кодекс України – стаття 159 – порушення таємниці голосування під час проведення виборів або референдуму, що виявилося у розголошенні змісту волевиявлення громадянина, який взяв участь у виборах або референдумі.

Конфіденційна інформація згідно чинного законодавства

1. Закон «Про захист персональних даних» – стаття 5 – конфіденційність персональних даних.

2. Закон «Про організацію формування та обігу кредитних історій» – стаття 4 – конфіденційність інформації, яка складає кредитну історію особи.

3. Закон «Про поховання та похоронну справу» – стаття 7 – конфіденційність інформації про померлого.

2. Нормативно-правові акти з інформатизації та електронного урядування

З точки зору подальшого розвитку концептуальних засад нормативно-правового регулювання забезпечення інформаційної безпеки України важливим нормативним актом є Закон України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007—2015 роки».

Зокрема, у п.13 «Інформаційна безпека в інформаційному суспільстві» Закону визначено:

інформаційна безпека – стан захищеності життєво важливих інтересів людини, суспільства і держави, при якому запобігається нанесення шкоди через: неповноту, невчасність та невірогідність інформації, що використовується; негативний інформаційний вплив; негативні наслідки застосування інформаційних технологій; несанкціоноване розповсюдження, використання і порушення цілісності, конфіденційності та доступності інформації.

Вирішення проблем інформаційної безпеки має здійснюватися шляхом:

– створення повнофункціональної інформаційної інфраструктури держави та забезпечення захисту її критичних елементів;

– підвищення рівня координації діяльності державних органів щодо виявлення, оцінки і прогнозування загроз інформаційній безпеці, запобігання таким загрозам та забезпечення ліквідації їх наслідків, здійснення міжнародного співробітництва з цих питань;

– вдосконалення нормативно-правової бази щодо забезпечення інформаційної безпеки, зокрема захисту інформаційних ресурсів, протидії комп'ютерній злочинності, захисту персональних даних, а також правоохоронної діяльності в інформаційній сфері;

– розгортання та розвитку Національної системи конфіденційного зв'язку як сучасної захищеної транспортної основи, здатної інтегрувати територіально розподілені інформаційні системи, в яких обробляється конфіденційна інформація.

З метою реалізації Закону 15 травня 2013 року розпорядженням Кабінету Міністрів України №386-р була схвалена «Стратегія розвитку інформаційного суспільства в Україні», яка визначає мету, базові принципи, стратегічні цілі розвитку інформаційного суспільства в Україні, завдання, спрямовані на їх досягнення, а також основні напрями, етапи і механізм реалізації цієї Стратегії з урахуванням сучасних тенденцій та особливостей розвитку України в перспективі до 2020 року.

Згідно цієї Стратегії забезпечення інформаційної безпеки у процесі використання інформаційно-комунікаційних технологій є однією з найважливіших умов успішного розвитку інформаційного суспільства.

Пріоритетами діяльності в галузі інформаційної безпеки є:

– сприяння виробництву конкурентоспроможного національного інформаційного продукту;

– сприяння вітчизняному виробництву засобів захисту інформації, створенню захищених інформаційно-телекомунікаційних систем, запровадження сучасних захищених інформаційних технологій в інтересах державного управління;

– створення ефективної системи виявлення та запобігання загрозам державних електронних інформаційних ресурсів, у тому числі щодо протидії розповсюдженню комп’ютерних вірусів, програмних і апаратних закладок, а також витоку інформації технічними каналами та за рахунок несанкціонованих дій;

– забезпечення цілісності, доступності та конфіденційності інформаційних ресурсів України, які створюють умови для розвитку особи, стійкого функціонування суспільства і держави, захисту персональних даних та інформації, що перебуває у володінні фізичних, юридичних осіб та держави, від зовнішніх і внутрішніх інформаційних загроз, зокрема шляхом протидії комп’ютерним злочинам;

– забезпечення безпеки інформаційно-телекомунікаційних систем органів державної влади та органів місцевого самоврядування, інформаційно-телекомунікаційних систем, які функціонують в інтересах управління державою, задовольняють потреби оборони та безпеки держави, кредитно-банківських та інших сфер національної економіки, систем управління об’єктами критичної інфраструктури;

– удосконалення нормативно-правової бази щодо забезпечення інформаційної безпеки, зокрема кібернетичної безпеки національної критичної інфраструктури;

– впровадження захищеного механізму ідентифікації учасників електронної взаємодії;

– формування системи моніторингу безпеки інформаційних ресурсів та систем.

Базовим законом у сфері інформатизації на сучасному етапі є Закон України «Про Національну програму інформатизації» (далі – Закон), однією із двох головних цілей якої є забезпечення інформаційної безпеки держави.

Згідно статті 2 Закону Національна програма інформатизації (далі – НПІ) визначає стратегію розв'язання проблеми забезпечення інформаційних потреб та інформаційної підтримки соціально-економічної, екологічної, науково-технічної, оборонної, національно-культурної та іншої діяльності у сферах загальнодержавного значення.

Національна програма інформатизації включає:

– Концепцію Національної програми інформатизації;

– сукупність державних програм з інформатизації;

– галузеві програми та проекти інформатизації;

– регіональні програми та проекти інформатизації;

– програми та проекти інформатизації органів місцевого самоврядування.

Згідно статті 3 Закону завданням законодавства про НПІ є запровадження правових, організаційних, науково-технічних, економічних, фінансових, методичних та гуманітарних засад регулювання процесу формування та виконання цієї Програми та окремих її завдань (проектів).

Згідно статті 5 Закону головною метою НПІ є створення умов для забезпечення громадян, суспільства та держави своєчасною, достовірною та повною інформацією шляхом широкого використання новітніх інформаційних технологій, забезпечення інформаційної безпеки держави.

Згідно статті 6 Закону державні органи, в межах їх компетенції, здійснюють такі функції у процесі інформатизації:

– захист авторського права на бази даних і програми, створені для потреб інформатизації та особистої інформації;

– встановлення стандартів, норм і правил використання засобів інформатизації;

– забезпечення доступу громадян та їх об'єднань до інформації державних органів та органів місцевого самоврядування, а також до інших джерел інформації;

– визначення пріоритетних напрямів інформатизації з метою подальшої її підтримки шляхом державного фінансування та пільгового оподаткування;

– інформатизацію науки, освіти, культури, охорони довкілля та здоров'я людини, державного управління, національної безпеки та оборони держави, пріоритетних галузей економіки;

– підтримку вітчизняного виробництва програмних і технічних засобів інформатизації;

– підтримку фундаментальних наукових досліджень для розроблення швидкісних математичних і технічних засобів обробки інформації;

– забезпечення підготовки спеціалістів з питань інформатизації та інформаційних технологій;

– організацію сертифікації програмних і технічних засобів інформатизації;

– державне регулювання цін і тарифів на використання телекомунікаційних та комп'ютерних мереж для потреб інформатизації у бюджетній сфері;

– забезпечення інформаційної безпеки держави.

У законі визначено етапи формування і виконання, порядок здійснення експертизи, механізм контролю за виконанням НПІ, замовників, науково-технічну раду та виконавців програми, їх права та обов'язки.

В свою чергу, в Законі України «Про Концепцію Національної програми інформатизації» (далі – Закон) важливим фактором подолання відставання України у сфері інформатизації названа ефективна державна політика інформатизації.

Окрім того, в цьому Законі закріплені принципи державної політики у сфері інформатизації, визначені основні завдання, напрями, порядок формування та виконання основних етапів програми інформатизації, очікувані результати.

Першочергові пріоритети надаються створенню нормативно-правової бази інформатизації, включаючи систему захисту авторських прав і особистої інформації, розробленню національних стандартів у галузі інформатизації; формуванню телекомунікаційної інфраструктури, перш за все оптимізації діючої мережі магістралей передачі даних, будівництву нових сучасних каналів, включаючи волоконно-оптичні та супутникові системи зв'язку; формуванню комп'ютерної мережі освіти, науки та культури як частини загальносвітової мережі Інтернет; здійсненню заходів щодо інформаційної безпеки.

Головною метою Програми інформатизації є забезпечення громадян та суспільства своєчасною, достовірною та повною інформацією на основі широкого використання інформаційних технологій, забезпечення інформаційної безпеки держави.

Законом визначені такі основні напрями інформатизації:

1. Розроблення політики та організаційно-правове забезпечення інформатизації.

2. Формування національної інфраструктури інформатизації.

3. Інформатизація стратегічних напрямів розвитку державності, безпеки та оборони.

Інформаційна безпека є невід'ємною частиною політичної, економічної, оборонної та інших складових національної безпеки. Об'єктами інформаційної безпеки є інформаційні ресурси, канали інформаційного обміну і телекомунікації, механізми забезпечення функціонування телекомунікаційних систем і мереж та інші елементи інформаційної інфраструктури країни.

Результатом виконання Програми буде:

– комплект нормативних документів з усіх аспектів використання засобів обчислювальної техніки для оброблення та зберігання інформації обмеженого доступу;

– комплекс державних стандартів із документування, супроводження, використання, сертифікаційних випробувань програмних засобів захисту інформації;

– банк засобів діагностики, локалізації і профілактики вірусів;

– нові технології захисту інформації з використанням спектральних методів;

– високонадійні криптографічні методи захисту інформації тощо.

4. Інформатизація процесів соціально-економічного розвитку.

5. Інформатизація пріоритетних галузей економіки.

6. Інформатизація фінансової та грошової системи, державного фінансово-економічного контролю.

7. Інформатизація соціальної сфери.

8. Інформатизація в галузі екології та використання природних ресурсів.

9. Інформатизація науки, освіти і культури.

10. Міжнародне співробітництво.

Крім того, в Законі визначено також низку інших важливих положень щодо програми інформатизації в Україні, спрямованих на забезпечення інформаційної безпеки держави.

З метою реалізації на загальнодержавному та регіональному рівнях положень відповідних законів України у галузі інформатизації були прийняті відповідні постанови Кабінету Міністрів України:

– «Про затвердження Положення про формування та виконання Національної програми інформатизації» від 31 серпня 1998 року №1352;

– «Про затвердження Порядку формування та виконання галузевої програми і проекту інформатизації» від 18 грудня 2001 року №1702;

– «Про затвердження Порядку формування та виконання регіональної програми і проекту інформатизації» від 12 квітня 2002 року №644.

Державне регулювання у сфері інформатизації забезпечує Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері зв’язку та інформатизації (далі – НКРЗІ) згідно «Положення про НКРЗІ» (далі – Положення), затвердженого Указом Президента України від 23 листопада 2011 року №1067.

Згідно п.3 Положення основними завданнями НКРЗІ є:

1) забезпечення проведення єдиної державної політики з питань державного регулювання у сфері інформатизації та розвитку інформаційного суспільства;

2) здійснення державного регулювання у сфері інформатизації, використання інфраструктури з метою максимального задоволення попиту споживачів на послуги зв'язку та інформаційні послуги, створення сприятливих умов для залучення інвестицій, збільшення обсягів послуг та підвищення їх якості, розвитку та модернізації телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних мереж з урахуванням інтересів національної безпеки;

5) забезпечення системності, комплексності і узгодженості розвитку інформатизації та інформаційного суспільства в державі.

Офіційний сайт НКРЗІ: http://nkrzi.gov.ua.

Головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері інформатизації, електронного урядування, національних електронних інформаційних ресурсів, розвитку інформаційного суспільства є Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України (далі – Мінрегіон).

Мінрегіон здійснює свою діяльність згідно «Положення про Мінрегіон» (далі – Положення), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30 квітня 2014 року №197. Згідно вимог Положення Мінрегіон відповідно до покладених на нього завдань:

2) затверджує:

– порядок технічного забезпечення Єдиного веб-порталу та функціонування офіційних веб-сайтів органів виконавчої влади; порядок надання інформаційних та інших послуг з використанням електронної інформаційної системи «Електронний Уряд»;

– вимоги до форматів даних електронного документообігу в органах державної влади;

– методики визначення належності бюджетних програм до сфери інформатизації; формування індикаторів розвитку інформаційного суспільства;

– нормативно-правові акти у сфері інформатизації, електронного урядування, формування і використання національних електронних інформаційних ресурсів, розвитку інформаційного суспільства;

11) подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо забезпечення інформатизації, електронного урядування, формування та використання національних електронних інформаційних ресурсів, розвитку інформаційного суспільства.

Для вирішення цих завдань у складі Мінрегіону було створено Управління інформаційних технологій та електронного урядування. Функції з реалізації державної політики у сфері інформатизації, електронного урядування, національних електронних інформаційних ресурсів, розвитку інформаційного суспільства були покладені на Державне агентство з питань електронного урядування.

З 2003 року в Україні з метою запровадження єдиної системи обліку електронних інформаційних ресурсів формується Національний реєстр електронних інформаційних ресурсів згідно «Концепції формування системи національних електронних інформаційних ресурсів» (далі – Концепція), затвердженої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 5 травня 2003 року №259-р.

Згідно Концепції інформаційна безпека національних ресурсів забезпечується їх власниками шляхом створення КСЗІ з метою запобігання несанкціонованому доступу та дотримання належного рівня захисту національних ресурсів.

Реалізація державної політики щодо забезпечення безпеки національних ресурсів здійснюється згідно законодавства спеціально уповноваженим органом державного управління у сфері захисту державних інформаційних ресурсів у мережах передачі даних, криптографічного та технічного захисту інформації (Адміністрацією Держспецзв'язку).

Національний реєстр ведеться з використанням новітніх досягнень у сфері інформаційно-телекомунікаційних технологій згідно «Положення про Національний реєстр електронних інформаційних ресурсів» (далі – Положення), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 березня 2004 року №326.

Згідно п.3 Положення Національний реєстр – це інформаційно-телекомунікаційна система, призначена для реєстрації, обліку, накопичення, оброблення і зберігання відомостей про склад, зміст, розміщення, умови доступу до електронних інформаційних ресурсів та задоволення потреб юридичних і фізичних осіб в інформаційних послугах.

До Національного реєстру включаються веб-сайти, бази даних і реєстри в електронній формі (далі – е-ресурси).

Згідно п.4 Положення замовником і утримувачем Національного реєстру є Державне агентство з питань науки, інновацій та інформатизації (далі – Держінформнауки).

Згідно п.7 Положення до Національного реєстру включаються е-ресурси органів державної влади, органів місцевого самоврядування та інших юридичних осіб публічного права, доступ до яких здійснюється через телекомунікаційні мережі загального користування. Е-ресурсів приватної форми власності включаються на добровільних засадах.

Згідно п.8 Положення До Національного реєстру не включаються е-ресурси, які містять інформацію з обмеженим доступом та інформацію, розповсюдження якої заборонене законодавством.

Згідно п.9 Положення для включення е-ресурсу до Національного реєстру власник е-ресурсу протягом 30 днів після надання користувачам доступу до нього подає адміністратору заяву за формою, встановленою Держінформнауки.

У заяві зазначаються такі обов'язкові відомості: найменування е-ресурсу, його доменне ім'я та адреса електронної пошти, умови доступу до нього, анотація та ключові слова е-ресурсу, мова, обсяг інформації (у байтах), основні дані (реквізити) власника, основні дані (реквізити) розробника, дата надання користувачам доступу до цього е-ресурсу.

Офіційний сайт Національного реєстру: http://e-resurs.gov.ua.

4 червня 2014 року постановою Кабінету Міністрів України №255 Держінформнауки було перейменоване у Державне агентство з питань електронного урядування. Воно здійснює свою діяльність згідно «Положення про Державне агентство з питань електронного урядування України» (далі – Положення), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 року №492.

Згідно п.4 Положення агентство відповідно до покладених на нього завдань:

4) здійснює державну реєстрацію електронних інформаційних ресурсів державних органів, органів місцевого самоврядування та інших юридичних осіб публічного права, доступ до яких здійснюється через телекомунікаційні мережі загального користування, та видає відповідні свідоцтва;

5) забезпечує в межах повноважень, передбачених законом, належне функціонування Єдиного веб-порталу Кабінету Міністрів України з можливістю інтеграції інформаційних ресурсів центральних та місцевих органів виконавчої влади, що розміщені в Інтернеті;

6) проводить моніторинг інформаційного наповнення офіційних веб-сайтів органів виконавчої влади та про його результати інформує щороку Кабінет Міністрів України;

7) координує діяльність органів виконавчої влади, пов’язану із створенням та інтеграцією електронних інформаційних систем і ресурсів в Єдиний веб-портал органів виконавчої влади та наданням інформаційних та інших послуг через електронну інформаційну систему «Електронний Уряд»;

8) координує та контролює роботи, пов’язані із створенням, веденням і забезпеченням функціонування Національного реєстру електронних інформаційних ресурсів, визначає правила користування ним;

9) розробляє вимоги до форматів даних електронного документообігу в державних органах;

11) здійснює у межах повноважень, передбачених законом, заходи щодо:

– розвитку електронного урядування;

– створення та функціонування інформаційної системи електронної взаємодії державних електронних інформаційних ресурсів;

– створення Національного депозитарію електронних інформаційних ресурсів;

13) створює та забезпечує функціонування автоматизованої системи «Єдине вікно подання електронної звітності»;

14) координує адміністрування адресного простору українського сегмента Інтернету;

15) забезпечує:

– функціонування системи електронної взаємодії органів виконавчої влади;

– впровадження Національної системи індикаторів розвитку інформаційного суспільства;

– проведення експертизи Національної програми інформатизації та окремих її завдань (проектів);

16) здійснює у межах повноважень, передбачених законом, заходи щодо функціонування електронного документообігу;

17) бере участь у здійсненні заходів із застосування електронного цифрового підпису;

18) визначає у межах повноважень, передбачених законом, особливості захисту державних інформаційних ресурсів або інформації з обмеженим доступом, вимога щодо захисту якої встановлена законом.

Офіційний сайт агентства: http://dknii.gov.ua.

12 квітня 2002 року постановою Кабінету Міністрів України №522 був затверджений «Порядок підключення до глобальних мереж передачі даних» (далі – Порядок), який визначає процедуру підключення органів виконавчої влади, інших державних органів, підприємств, установ та організацій, які одержують, обробляють, поширюють і зберігають інформацію, що є об'єктом державної власності та охороняється згідно із законодавством, до глобальних мереж передачі даних, зокрема Інтернет.

У цьому Порядку поняття вживаються в такому значенні:

– абоненти – органи виконавчої влади, інші державні органи, підприємства, установи та організації, які одержують, обробляють, поширюють і зберігають інформацію, що є об'єктом державної власності та охороняється згідно із законодавством;

– сервер – сукупність апаратних і програмних засобів, призначених для обслуговування інформаційних запитів комп'ютерів абонентів у мережах передачі даних;

– Веб-сервер – сервер, призначений для відображення інформації в мережі Інтернет;

– домен – частина адресного простору в мережі Інтернет, призначена для ідентифікації комп'ютера або групи комп'ютерів. Домени поділяються на піддомени або домени нижчих рівнів.

Згідно п.4 Порядку для підключення до глобальних мереж:

– органи виконавчої влади та інші державні органи зобов'язані зареєструвати свій домен у домені .GOV.UA;

– інші абоненти зобов'язані зареєструвати свій домен у домені нижчого рівня домену. UA;

– абоненти повинні зареєструвати хоча б одну офіційну адресу електронної пошти на сервері оператора або на власному сервері.

Адреси Веб-серверів, окремих веб-сайтів та електронної пошти абонентів повинні відповідати назвам їх доменів.

Згідно п.7 Порядку локальні обчислювальні мережі, а також окремі електронні обчислювальні машини, на яких обробляють або зберігають інформацію з обмеженим доступом, забороняється підключати до глобальних мереж.

Домен .GOV.UA призначений для обслуговування державних установ та організацій України, що здійснюють свою діяльність у відповідності до чинного законодавства України. Адміністративні питання, пов'язані з веденням домену .GOV.UA, вирішує Адміністратор домену GOV.UA.

На дания час таким Адміністратором є ТОВ «Хостмайстер» (Київ), яке було створено в 2001 році провідними українськими фахівцями у галузі Інтернет-технологій, виконує в Україні функцію адміністратора доменів. UA і .COM.UA і визначає правила розподілу адресного простору, встановлення порядку та правил реєстрації й використання доменних імен.

Згідно розроблених ТОВ «Хостмайстер» «Правил домену GOV.UA» (www.gov.ua) делегування доменних імен у домені .GOV.UA здійснюється на підставі офіційного листа на ім'я Адміністратора домену GOV.UA, виконаного на офіційному бланку державної організації-замовника з печаткою організації та за підписом її керівника.