Аптекар

Розділ 5. Чари

Весна 1647 року.

Решту осені й усю зиму Рута жила сама, оплетена мріями і маревами, її уява була такою бурхливою і нестримною, що самотності не відчувала, бо завше поруч був хтось невидимий, хтось, кого вона прагнула кохати, хтось неоформлений у чіткий образ, але вона знала, що рано чи пізно це станеться, витканий з повітря і сонячних променів невидимець явиться перед нею, і вона уже навіть смакувала в устах його ім’я. Вона почувалася наче імла, що колишеться між двома берегами безодні, не кохаючи нікого, пашіла коханням.

Її реальне життя перепліталося з уявним, з її фантазіями і снами так, що відрізнити одне від одного було неможливо. І коли їй снилося, як вона бере тоненьку голочку і пришиває зозулю навіки до літа, а нитка сиза сплітається ув одно з павутинням і тихо щезає, то, либонь, так воно й було. Або коли обережно брала на руки озерце, клала його на латаття й несла сховати в дуплі; або коли обсівала дзвіночками береги обрію і прислухалася до сумної мелодії квітів; чи коли кумкання жаб приглушувала, а натомість робила гучнішим шелест віття. Вона вилущувала сни, розкладала їх на травах і чаклувала на їхній гущі, вичакловуючи щось лише їй самій відоме, щось, що тривожило її, але потім однаково серед ночі схоплювалася, і черговий сон пришпилювала до стіни, шепочучи його ім’я і думаючи, що, проказавши його, воскресить, добуде з ночі. Вдивлялася в перелітні хмари, в краплини роси на квітах, вслухалася у дзвін струмочка, уявляючи, яким він до неї прийде, той лицар зі сну, але – нічого, нічого, хоча чомусь упевнена, що з’явиться у якійсь крапелинці, пір’їнці, листочкові, піщинці. Та недаремно вона вслухалася в тоненький папірчик вітру – ось долинуло скрекотіння сороки, яке неодмінно віщує гостей, а десь далеко-далеко тупіт копит розлягався, і, якщо вухо прикласти до землі, то чути їхній ритмічний стукіт, дзвіночки сполохано дзеленчать, ліс тривожно шумить. Рута зірвалася і хутенько побігла до хати, щоб причаїтися мишкою.

Мертвий полудень розкладався у пахощах кульбаб, що хижо цвіли на сонячних променях, і обпікав сади жовтогарячий дощ сонця, а небо промовляло зеленим язиком трави. Сойка, що звила гніздо на версі сосни, прискалила око і уважно обстежила вершника, що спинив коня біля хати. Рута припала до вікна – він? Не він? Вершник посеред запліснявілої шиби гукнув просто в безлюддя щось по-німецькому, Рута здогадалася, що питає дорогу на Вижів.

Дзижчання мух у павутинні лісу, що бились об вершника, падали до кінських копит і спиналися знову жовтою шибою вгору, було монотонним і заспокійливим, але Рута спокою не відчувала. Воліла не озиватися. То був не він, не той, кого чекала. У старій хаті панувала напівтемрява, яка перетворювала кожен рух у безрух. Дорога на Вижів? Село, якого вже нема, або воно є, але не хоче з’являтися перед очима, зрештою, так само, як і сама дорога, що веде до нього, можна показувати ліворуч, праворуч, куди хочеш – вона може бути всюди і ніде.

І знову він щось вигукнув – либонь, чи є тут жива душа. Є, але що з того? Кінь гарцював під вершником, і пилюга зойкала під копитами та зблискувала на сонці дрібною лускою. А чому б і їй самій не стати вершницею, що шукає дорогу на Вижів? Авжеж – вершником на баскому коні в простір божевільний і дикий, у спінені водоспади, у вишкірені ліси, в зелені груди гір – мчати і мчати. Покинути цю темну сутінь, запах гною і молока, цілоденне сновигання по господарці, лугами, лісами. Бо хіба ж то її доля?

Вершник спішився, мухи шаленіли, кроки наближалися. Рута стиснула в руці великий ніж, яким тато колов свиней. Двері заскавуліли, смуга світла запалила долівку і ковзнула до протилежної стіни. Пригнувши голову, вершник зайшов до хати і став, чекаючи, поки очі призвичаяться до сутінків. Рута завмерла біля печі, вагаючись, що має робити – чи, скориставшись несподіванкою, кинутися просто на нього і – в двері, чи зачекати, поки звільнить прохід. Але вершник уже встиг її побачити і був неабияк здивований, що бачить саме дівчину та ще й саму. Він усміхнувся і щось сказав німецькою, Рута нічого не зрозуміла, але здогадалася, що йому забаглося тепер чогось більшого, аніж дороги на Вижів. Вона стиснула ножа і виставила його поперед себе. Вершник зробив кілька кроків, спритно увихнувся, перехопив її руку і відібрав ножа. Тоді вона схопила кочергу і з усієї сили хотіла опустити йому на голову, але вершник і тут виявився спритнішим, хоча кочерга таки зачепила його рамено, і він засичав од болю, а за мить копнув Руту попід коліно, то був дуже болючий копняк, Рута впала. Вершник схопив її за руку, перекинув на спину і притис до долівки обома руками, знову щось пролопотів і вдарив її по обличчю, але то було його помилкою, бо вона блискавично дряпанула його нігтями по щоці, цілячись в очі, аж кров проступила на місці подряпини. Вершник схопився за обличчя, а дівчина зірвалася на ноги й кинулася до дверей. Вершник піймав її за поділ сукні, потягнув до себе, дівчина пручалася, але він не відпускав, врешті йому вдалося обхопити її ноги і знову повалити на долівку. За це він поплатився й другою роздряпаною щокою, дівочі руки не підкорювалися, викручувалися, йому ледве вдалося заломити їх дівчині за спину, він навалився на неї і ногами розсунув її стегна, але коли вивільнив правицю, щоб задерти сукню, вона знову висмикнула руки і тепер уже вп’ялася нігтями йому в носа і губи, кров залила обличчя нападника, а дівчина ще й вкусила його за руку так, що він заревів, мов поранений звір, і втратив на мить володіння ситуацією. Рута скористалася замішанням, підігнула під себе ноги і вдарила його в пах, нападник звалився на спину, а вона підхопила кочергу і тепер уже таки поцілила його по голові. Вершник безпомічно схлипнув і завмер. Рута сіла на лаву і важко дихала, поправляючи обшарпану подерту сукню. Не знати, скільки б отак сиділа, якби не почула іржання коня. Чей же він голодний.

Вийшла з хати, розсідлала вороного і повела в сад, де буяла густа соковита трава, і прив’язала за задню ногу до яблуньки. Кінь спочатку шарпнувся, цвіт осипався, наче волосся старої сивої жінки. Рута погладила його рукою, аби заспокоївся, затим вернулася в хату, поглянула на мерця – лежав непорушно обличчям у долівку. Відчувала, як б’ється її серце і не може заспокоїтися, але опанувала себе і вийшла на подвір’я, роззирнулася за лопатою і спустилася у видолинок за садом. Там було суцільне пісковиння, що лише зверху заросло муравою. Легенько зрізала траву й поскладала обіч, а тоді стала копати, лопата легко входила у пісок, і яма росла на очах. Як уже було їй по груди, вилізла з ями і вернулася до хати. Вершник був важкий, бачила, що не дасть ради. Довелося привести коня і прив’язати ноги вершника до конячої шиї. Кінь покірно ішов за нею і волік за собою мерця аж до самої ями, він нічим не зраджував страху перед мерцем, здавалося, йому було байдуже. Можливо, з утоми. Рута звільнила труп і відвела коня назад у сад, не хотіла, щоб він бачив, як вона закопує вершника. Повернувшись, розстібнула на вершникові куртку і обшукала – знайшла гаман з червінцями і жмут якихось паперів, ще там була глиняна люлька з капшуком тютюну і шість золотих ґудзиків, на декотрих залишилися рештки матерії, це свідчило про те, що їх поспішно зрізали ножем. Либонь, теж у вбитого. Поклала все це набік, а тоді скинула мерця в яму і засипала піском. Час від часу стрибала в яму і трамбувала пісок голими ногами. Та все ж піску ще залишилося доволі, і вона його розсіяла, а могилу зверху обклала дерном.

Ґудзики вона поклала в гаман і сховала у запічку, а папери розклала на столі і хвильку їх розглядала, та, нічого не второпавши, сховала і їх. Відтак вивела коня з саду і напоїла біля криниці. Кінь був сумний та покірний, таке враження, що вершник для нього був чужим, відсутність його зовсім коня не тривожила, натомість, видно, припала йому до душі Рута, бо торкнувся її щоки своїми мокрими губами.

І так ото почали вони жити удвох – Рута і кінь, дівчина з конем навіть розмовляла і була переконана, що він усе розуміє, принаймні бачила, як він не раз кивав головою, погоджуючись із її словами, або ж метляв хвостом, коли чогось тішився. А коли вона дала йому трохи меду, то аж заіржав з утіхи і затрусив гривою. Тепер вона на коневі їздила в луги по трави, і навіть не уявляла, як могла раніше жити без коня.

Окрім коника Рута спілкувалася з Вівдею, помагала їй збирати й сушити трави та корінці, навчалася знахарської премудрості, але не брала участі в чарах, лише спостерігала. Досить було пережити важку смерть батька, аби пересвідчитися, як страшно чарівникам відходити з цієї землі. Їй хотілося поцікавитися у старої, чи вона не боїться займатися усім цим, але не відважувалася. Інколи Рута ночувала у Вівді й помічала, як та серед ночі зникала – виходила надвір і просто щезала. Поверталася натомлена на світанку і приносила якісь гостинці, але Рута до них не торкалася. Ще був один Вівдин гість, який навіть намагався залицятися до Рути, – Франц. Він з’являвся з нізвідки і в нікуди щезав. Рута здогадувалася, що то за проява, але ніколи про нього в старої не розпитувала. Їй здавалося, що вона цим може уразити стару, нагадати їй щось неприємне й болюче, бо ану ж у неї з Францем значно тісніша сув’язь, аніж здається.

До Вівді приходили не тільки за зіллям на різні болячки, а й за чарами. Робилося все це в таємниці, але до пори до часу воду глечик носить. Якось трапилася прикра пригода, яка різко змінили Рутину долю.

Парубок Кирило закохався в доньку коваля Парасю, але вона мала на оці іншого, і бідний хлопець дуже тим переймався. Надаремно купував їй персні, стяжки і хустки. Парася радо приймала дарунки, але потім сміялася з нього. Кирило терпів-терпів, аж врешті подався до Вівді. Та звеліла йому добути пучечок волосся і кусник полотна з сорочки дівчини та прийти опівночі.

Ніч була тиха, ясна, повний місяць легко ковзав у небі. Рута саме тієї ночі зосталася у старої на ночівлю. Хлопець прийшов у домовлений час. Вівдя розпалила в печі вогонь і почала кадити по хаті зелами, а потім, узявши пучечок волосся і клаптик полотна, потримала над димом, щось зашепотіла, а вкінці голосно загукала:

– Прийди, Парасю! Заклинаю тебе! Прийди! З’явися!

Хлопець від тих вигуків здригався і мовчки молився. Раптом чарівниця крикнула:

– Вже йде!

Зірвався вітер, зашуміли верби, застогнали сови і, мовби із-під землі, пролунав пронизливий вереск. Двері розчахнулися, парубок здригнувся, і в хату увірвався вітер, а на порозі з вибалушеними очима, з піною на вустах з’явилася Парася. Вона важко дихала, так, ніби подолала велику дорогу. Чарівниця узяла зілля і стала обкурювати ним дівчину, а потім, силою розтуливши їй зціплені зуби, влила в уста кілька крапель якогось напою, втяла пучок волосся з коси і, обкуривши зіллям, стала щось шептати.

І тут видиво зникло. Чарівниця віддала Кирилові пучок волосся, і сказала:

– Йди додому і будь спокійний. Парася буде тебе кохати. Але нікому не розповідай, що ти в мене був.

Рута не вперше була свідком таких чарів, але цей випадок викликав у неї тривогу, хоч і сталося так, як обіцяла чарівниця: ковалівна віддалася за Кирила. Однак прожили вони разом не довго. Дівчина поводилася так, ніби перебувала у сні, часто марила, вставала по ночах і тинялася подвір’ям, а на ранок нічого не пам’ятала. І тоді Кирило не витерпів, подався до магістрату і розповів усе райцям.

Розділ 6. Іспит

Із записок Лукаша Гулевича.

«Березень 1647 року.

Мені призначили іспит і в присутності цілого цеху аптекарів я відповів на всі запитання, більшість з яких була не така вже й важка і стосувалася рецептури ліків від найпоширеніших хворіб. Правда, у декого з них були ще застарілі і, чесно кажучи, дикі погляди. Вони ніяк не могли змиритися з тим, що я вважав, що волоські горіхи не тамують пам’ять, а цибуля і часник не загущують кров. Я сказав, що горіхи навпаки дуже корисні для пам’яті і розумової діяльності, а цибуля і часник дуже помічні на застуду, а ще їх треба їсти взимку щодня, аби не було проблеми зі зубами. Частина з них із недовірою слухала мене, а інша відмовчувалася. Мабуть, все ж таки вони зважали на те, що я молодший за них і почерпнув якісь новіші відомості.

Принаймні я іспити склав, і мені дозволено було відчинити аптеку. А незабаром потому зі мною зустрівся війт і поцікавився, чи я б не погодився обійняти посаду магістратського чи то пак судового лікаря. До моїх обов’язків мала б належати присутність на тортурах, я мав би стежити, аби допитуваного не довели до смерті. Я завагався, але він мене заспокоїв тим, що це не так часто відбувається, раптом раз на тиждень, а то й рідше. Винятки трапляються лише під час більших розрухів, коли виловлено цілу зграю розбишак.

– Не бійтеся, не перепрацюєте, – додав він. – Зате будете мати постійну платню. А коли станете магістратським службовцем, то за гроші магістрату вам просмолять дах, підлатають стіни і почистять комин. Ваша ж аптека ще не приносить доброго зиску?

То була правда, тому я погодився.

– Тоді вам доведеться ще відбути один іспит перед нашими док – торами. Ви ж бо, мабуть, також збираєтеся провадити лікарську практику? Ваш стрийко розповідав, що ви вчилися і на хірургії та відвідували лекції провідних хірургів.

Я відповів, що в міру власних сил не хотів би занедбувати своїх знань у хірургії.

– Абисьте знали, – сказав він, – між хірургами і лікарями існує суттєва різниця, яка полягає в тому, що коли останні є вченими і черпають свої знання з книг, хірурги, а точніше цирульники, це всього лише ремісники, що займаються тільки зовнішніми хворобами. Вони однаково вміло послуговуються бритвою для гоління, як і скальпелем, лікуючи карбункули, фурункули, шишки і чорну коросту, практикуючи в крамарських будах на базарах і ярмарках або ж десь при дорозі. Отримавши титул майстра, вони не потребують уже ані науки, ані знання латини. Як і кожен ремісник, вони мусять всього лише відбути свою майстерну «роботу». І люди, скажу вам, довіряють їм більше. От такий парадокс. Я намагаюся якось із цим боротися, тому притягую вчених людей. А ті дурисвіти вже розперезалися не на жарт. Їм уже мало, аби їх називали майстрами чи цехмістрами, вони самі себе ще обдаровують науковими титулами бакалавра, ліценціата, доктора, хоч і не мають на те жодних підстав. А ще зодягають довгу темну сутану й гострокутну шапку, аби відразу видно було, що то за риба. Блазні, одне слово.

І ось я нарешті побачив їх, цих закостенілих у своїх забобонах і переконаннях тугодумів. Перше, що мене запитали, стосувалося того, як я ставлюся до пускання крові при високому тиску. Я відповів, що цей метод уже застарів, його можна вживати лише в крайніх випадках і спустити можна не більше, як пів літра крові. Ці мої невинні слова викликали бурхливу реакцію. Доктор Якуб Ніґель заявив: «Що більше води витягують з криниці, то більше доброї до неї натікає; що частіше дитина смокче свою матір, то більше вона має молока. Так само і з пусканням крові».

Доктор Мартин Ґрозваєр запитав, чи відомо мені, скільки крові міститься у людському тілі? Я відповів, що п’ять літрів, і почув гучний регіт та ляскання долонь по колінах.

– Чого вас там учили? – волав Мартин Ґрозваєр. – Людське тіло містить двадцять чотири літри крові! А отже, без смертельних наслідків можна двадцять літрів вицідити.

Я запитав, чи хтось із присутніх був свідком такого рясного зціджування, чи бачив хто, щоб комусь пустили крові більше, як п’ять літрів. Ніхто не відповів ствердно, але всі зосталися при своїх думках. Я знав, що сперечатися з ними безглуздо, адже і у Венеції, і в Пруссії я зустрічав таких самих лікарів, які іноді ставали причиною смерті свого пацієнта саме тому, що спускали надто багато крові. Однак нікого з них не покарали, бо віра в цілюще кровопускання була повсюдна. Цуралися її тільки мальтійські лицарі, у яких на озброєнні були арабські медичні трактати, а отже і я перейняв від них, не раз, зрештою, переконавшись у їхній правоті, негативний погляд на часте кровопускання.

Але львівські лікарі так просто не здалися і почали мене питати, які саме жили треба відкривати при різних хворобах. Я бачив уже, що тільки собі нашкоджу, якщо казатиму те, що думаю і що насправді збираюся робити, тому відповів, що відкривати потрібно ті жили, які знаходяться безпосередньо біля хворого місця. На прохання уточнити я продовжив: «У випадку хвороби голови, обличчя, очей – треба відкривати жили на скронях, на кінчику носа і внутрішніх куточках очей; при виразках в роті і болю зубів – жили на губах та під язиком, при хворобах серця і легенів – серединну жилу на плечі; при недузі печінки – праву жилу плеча, а при болях у нирках і міхурі – підколінні жили. При геморої, хворобах матки і браку менструації – жили на стопах».

Якби не мої попередні заяви, вони б цю мою відповідь зустріли жвавіше, бо на оплески я бігме не розраховував, але вони обмежилися згідливими кивками та задоволеним гомоном. Так виглядало, що вони мене приборкали і вибили з мене всю дурість. Принаймні я бачив, що вони заспокоїлися, а моє невігластво щодо вмісту крові у тілі людини вирішили вважати несуттєвим, бо ж головним у цій суперечці було не те, що я вважаю вміст крові меншим, а щоб, не дай Боже, не думав, що її більше.

Я не хотів казати, що в тих нечастих випадках, коли мені доводилося пускати кров, я обмежувався лише жилами на ліктях, плечах і стопах. І місце кровопускання не мало жодного значення. До того ж я вважав холодні ванни і обливання холодною водою набагато ефективнішим в окремих випадках за кровопускання. Але на цьому іспит не завершився, мене стали атакувати запитаннями, джерелом яких були стародавні, ще античні уявлення.

Як ви ставитеся до праці медика Гаспара Боена «Анатомічний – театр», що була видана у 1621 році, де він пише, – тут Ґрозваєр зодяг окуляри і розгорнув якісь свої записки: – «У тілі людини є певна кістка, яка не схильна до знищення ні водою, ні вогнем, жодним іншим елементом, також не може вона бути розбита або розламана жодною зовнішньою силою. У день Страшного суду Господь окропить цю кістку небесною росою, і тоді всі члени зберуться навколо неї і об’єднаються в одне тіло, яке, будучи оживлене Духом Господнім, воскресне живим. Євреї називають цю кістку «Люс» або «Люц».

Що я мав відповісти, якщо, багато разів роблячи різноманітні розтини, я жодної схожої на цей опис кістки не виявив? Я так і сказав:

– До версії шанованого ученого я ставлюся з усією повагою, але – досі анатоми не зійшлися на думці щодо місця розташування цієї кістки. Везалій наполягав, що вона має форму горошини і міститься в першому суглобі стопи, тоді як талмудисти помістили її в основі черепа, в першому з дванадцяти хребців грудної клітини.

– Назвіть визначальні елементи вітальності, які ми звикли називати гуморами.

– Тіло наше, цей зменшений світ, складається з чотирьох стихій: теплої – власне крові, сухої – жовчі жовтої, вологої – слизу, або флегми, і холодної – жовчі чорної або меланхолії.

– Які функції виконує кожен гумор?

– Кров – життєвий сік: коли вона потоком ллється з тіла, то разом з нею йде і життя. Жовч – шлунковий сік, необхідний для живлення. Флегма – широка категорія, під яку підпадають усі безбарвні виділення, – виступає мастильним матеріалом і охолоджувачем. Помітна в таких субстанціях, як піт і сльози, вона стає очевиднішою в моменти її надлишку – під час застуд і лихоманок, коли вона виходить з носа і рота. Четвертий тілесний сік, чорна жовч, найпроблемніший. Його майже ніколи не виявляють в чистому стані; на нього покладається відповідальність за замутнення інших рідин – скажімо, коли кров, шкіра або екскременти набирають темного відтінку. Кров робить тіло гарячим і вологим, жовч – гарячим і сухим, флегма – холодним і вологим, чорна жовч дає відчуття холоду і сухості.

– З якими аспектами природного світу узгоджуються ці аналогії?

– Із впливом планет і зміною пір року. Холодна і волога зима має – багато спільного з флегмою, це час простуд. Крім того, кожна стихія має власний колір: кров червона, жовч жовта, флегма бліда, меланхолія темна. За допомогою цих характеристик можна пояснити, чому у представників різних рас неоднаковий колір шкіри, чому в однієї людини шкіра світлішого відтінку, у другої – смаглява, у третьої – рожева, у четвертої – жовтувата.

– Яка ваша думка щодо того, що «стан» тілесних соків служить – показником «стану» тіла?

– Позитивна. Адже життя теж «тече», тому рідини і вітальність належать до одного значеннєвого порядку. Найменше ушкодження або рана призводять до появи рідин, тоді як тверді частини залишаються прихованими. Крім того, можна спостерігати, як рідкі субстанції – їжа, питво, ліки – потрапляють у тіло і покидають його, перетворившись на флегму, слину, піт, сечу і випорожнення. А ось тверді частини неможливо «вловити». Звідси протиставлення таємного і зримого: вхід і вихід рідин, так само, як і їх перетворення, стають ниткою Аріядни в лабіринті внутрішніх органів. Тому ми часто використовуємо з діагностичною метою сечу.

Я міг би ще покпити і сказати, що ми звикли таких медиків називати «сечопророками», але стримався, адже всі вони сиділи переді мною. Оці надуті, напхані застарілими знаннями медики. Серед них не було жодного мого віку, всім було щонайменше за п’ятдесят. Для них наука зупинилася чверть сторіччя тому і звідтоді не зрушилася вперед ані на цаль. Вони й досі були прихильниками вчення Галена і не знали нічого про латинські переклади арабських трактатів. Мабуть, тому й не бажали здаватися і намагалися загнати мене у сліпий кут. Але я добре орієнтувався в античній школі медицини і легко відбивав їхні атаки.

– Як гумори впливають на фізичні характеристики і темпера менти? – запитали ще вони, і це було останнє запитання, на яке я уже відповідав дещо роздратованим тоном, даючи зрозуміти, що їм не вдасться мене загнати на мілке.

– Рожевий колір обличчя властивий тим, у кого надлишок крові; вони бадьорі, енергійні, витривалі. Ті, у кого надто багато жовчі, дратівливі, мають холеричну комплекцію. Мерзлякуватість і блідість властиві тим, хто страждає від надлишку флегми. Меланхоліків, у яких домінує чорна жовч, вирізняє смаглявість, похмура і сумна вдача.

Після цього їхні обличчя розплилися в усмішках так, мовби вони всі враз запрагнули позбутися своєї дратівливості і похмурості, вони мені тиснули руки, а потім ми пішли на обід до шинку, де спожили ягня і десяток качок.

Доктор Домінік Геліас, найстарший з-поміж екзаменаторів, який не поставив мені жодного запитання, через кілька днів завітав до мене в аптеку. Він був дуже охайно вбраний і при шпазі, а те, як він тримав свою голову, як намагався не горбитися, ступаючи м’яко, по-котячому, свідчило про те, що він усьому своєму виглядові і рухам надає якоїсь ваги, можливо, намагається виглядати молодшим. Доктор з цікавістю роззирнувся і запитав:

– А скажіть мені, пане Мартине, ота теорія гуморів, яка прийшла до нас із античності, ще актуальна там, на Заході?

Я запропонував йому сісти в крісло, але завагався, чи можу відповісти те, що думаю, та він одразу ж додав:

– Бачите, я, звісно ж, добряче відхилився від сучасної науки, але – маю свої певні погляди на ту чи іншу теорію, зіставляючи її зі своєю практикою. І скажу вам, що практика моя дає великі підстави для сумнівів. Адже все йде добре, поки життєві соки мирно співіснують один з одним в стані рівноваги: кожен з них певною мірою відповідає постійним тілесним функціям – травленню, живленню, живучості і виведенню випорожнень. Хвороба виникає, коли один із гуморів накопичується або, навпаки, вичерпується. Наприклад, при надто тлустому живленні тіло починає виробляти забагато крові, призводячи до «кров’яних проблем» чи то пак до тиску і, відповідно, до лихоманки. Як наслідок – кровотеча, грець або серцевий напад. Нестача крові або погана кров спричиняють послаблення життєвих сил, кровотеча при пораненні – зомління або смерть. Та ж логіка працює і стосовно інших гуморів. Але коли у нас починають лікувати ту чи іншу хворобу, кожна з яких має свою символічну барву, травами відповідного забарвлення, я починаю дивитися на це, як на дурисвітство.

– Тобто лікують жовтяницю жовтим зіллям, а кров’яний тиск – червоним?

– Саме так. До цих засобів додається і магія чисел, що визначає – сприятливий або небезпечний час доби, день, місяць або рік. Вона грає на симетрії цифр: щоб вилікуватися від запаморочень, потрібно тричі пробігти через поле льону. Лихоманка пройде, якщо дев’ять днів підряд постити і з’їдати по дев’ять листків шавлії. Лікуючи від жовтяниці, поять відваром з води дев’яти хвиль з дев’ятьма річковими камінчиками. Важливу роль грає також поєднання цифр і кольорів: щоб пройшла ангіна, потрібно дев’ять разів обернути навколо горла червоний шалик. А наш постійний страх, у якому живемо і якого позбутися не можемо, моровиця. Існує переконання, що результатом зарази є постійна матерія, яка може перекинутися через дотик і зближення, а також через проникнення розлитої в повітрі отрути, яку люди можуть вдихнути або увібрати порами шкіри. Одні кажуть, що це таке насіннячко, яке в організмі дає фатальний урожай, інші – що це невидиме отруйне звірятко з надзвичайною силою розмноження. Тому лікують моровицю прикладанням сушених жаб, собачих легенів і розтятих голубів, які мають витягати з хворого вологу.

– Знаєте, на Заході теж трапляються адепти такого лікування. Тут усе залежить від міри забобонності володаря тієї чи іншої країни. Наскільки він дозволяє науці рухатися вперед. Річард Нап’єр, англійський пастор і лікар, лікував за допомогою релігії: він молився про зцілення своїх пацієнтів. На додаток забезпечував їх магічними образками і оберегами, які вони мали носити для захисту «від злих духів, фей і чаклунства». Є лікарі, які переконують, що добре здоров’я залежить від звички регулярно міняти сорочку, щоранку приймати пігулки з терпентини і, звичайно, носити на шиї як амулет заячу лапку.

– У нас ще й не таке почуєте. Якуб Ніґель, один із тих, що вас екзаменували, серед своїх рецептів пропагує такий: хворий повинен відварити яйця у власній сечі, потім закопати їх у мурашнику, і коли мурашки їх з’їдять, хвороба минеться. При кашлюку треба вийти на берег річки та дивитися на її течію. Хвороба мине разом з нею. А скільки марновірів учащає на похорони зовсім чужих для них людей! І все задля чого! Щоб торкнутися небіжчика, завдяки чому недуга покине живе тіло, перейшовши в мертве. Біля помосту чи шибениці юрмляться матері з хворими дітьми, щоб ті торкнулися трупа. Епілептики ловлять ротом бризки крові страченого. О-о, ви ще побачите тут багато цікавого. Але боротися з цим марно. Доводиться кивати на все це головою, і робити свою справу.

– Я до цього готовий, – сказав я. – Але знаєте, щодо тих гуморів… то скільки я не обстежував трупи, жодного разу не бачив ані флегми, ані жовтої або чорної жовчі, ані духа життя. Усі ці грецькі фантазії мало що нам тлумачать.

– Декому взагалі для медичної практики не треба жодних знань. Ви ще не знайомі з нашим міським катом? За вашою посадою ви змушені будете і з ним спілкуватися. Так от він теж займається медициною. Зрештою, це у катів уже стало традицією. Він має виняткове право на те, щоб узяти собі відрубану голову.

– Навіщо вона йому?

– О, така голова має чимало лікувальних функцій. Спочатку її треба покласти до мурашника, аж поки її геть мурахи очистять, а тоді сховати в льосі, де панує сирість, і чекати, поки вона заросте легеньким мохом. Цей мох кат збирає і продає. Багато хто вірить, що він лікує від різних недуг. А ви навідувалися до інших наших аптек?

– Ні, а треба було?

– Авжеж, що треба. Бо ваша аптека – не типова. Взірцева аптека мусить мати так зване муміє, точніше менструаційну рідину померлої жінки, мариноване людське м’ясо, людський тлущ, мох, який виростає на черепі покійника, а також наливку на кістках. Ці аптекарі є сталими клієнтами ката, який їх забезпечує усіма згаданими інгредієнтами.

– Ну, це я знаю. Бачив не раз у німецьких землях, де видано було указ, щоб фармацевти тримали у себе напохваті щонайменше двадцять три різні частини людського тіла.

Говорячи це, я звернув увагу на шпагу доктора, і запитав:

– Ви теж милуєтеся в шпагах, а не в шаблях, як більшість шляхти? Судячи з піхов, там справжня толедська сталь?

– А-а, так-так, – пожвавився доктор. – Це ще моя юнацька забавка, але не розлучаюся з нею ніколи. І не раз вона мене рятувала. Шабля добра для вершників, а я волію не надто високо над землею підійматися. А ви, я бачу, знавець?

Я зняв зі стіни свою шпагу і, вийнявши з піхов, подав доктору.

– О-о! – не стримав свого захоплення той. – Це ж лезо славетного зброяра Томаса д’Альяла. Я упізнав його тавро. Чудова річ.

– При нагоді хотів би запитати, чи не порадите мені якогось учителя фехтування? Є тут такі у Львові?

– Є-є. І не один. Тільки це у нас називається не фехтуванням, а шермеркою. Але ж ви вже маєте практику?

– Так, звичайно. Довелося трішки повоювати, але відколи в мене пошкоджена нога, я обмежений у маневрі. Тому хотілося б удосконалити шермерку – я правильно висловлююсь? – не надто стрибаючи.

– Прекрасно. Я зазнайомлю вас із майстром Аланом Рамзеєм. Він зі Шкоції. Тут у нас є ціла вулиця шкоцька, де живуть їхні купці. А Рамзей має свою школу шермерки. До нього приїжджають і з інших міст, або й він часом виїжджає, коли його науки потребує дуже груба риба. А знаєте, – доктор підвівся, збираючись іти, – я вас запрошу на наші посиденьки. Ми збираємося час від часу у шинку «Під Трьома Гаками». Така, знаєте, своя компанія. Бо з часом друзів треба вибирати, як зброю. Там буде також і Рамзей. А ще особа, яку ви знаєте, доктор Калькбреннер. Він дещо демонізований, але загалом цікава персона.

– Однак він не був серед тих, хто приймає іспити.

– Ні-ні, він надто незалежний. Тому в магістраті його не люблять. Зате він робить те, чого інші не роблять. А саме – трепанацію черепа. Про інші його революційні кроки в хірургії поширюватися не буду, бо все це нелегально і таємно.

– Про нього розповідають, що він знається з дияволом. Що дало підстави для таких чуток?

– Народ у нас забобонний, як, зрештою, і багато де. Десь у Андалузії Калькбреннера уже б спалили. Він прибув до Львова разом із вами, але встиг запанувати в уяві тутешніх марновірів. Про вас принаймні він відгукувався дуже позитивно.

– Дивно. Ми майже не знайомі.

Доктор Геліас поглянув на мене і сказав:

– Завдяки вам він урятував своє життя. Шкода, що ціною вашого ж товариша. У нього є своя широка клієнтура. У нас, знаєте, полюбляють більше іноземців. Мабуть, скоро ви й самі це на собі відчуєте.