Крос у небуття

Розділ 12

1 травня 1996 року. 13.00.

МВ УМВС України м. Кам’янець-Подільський

До міського відділу внутрішніх справ Андрій прибув далеко не в доброму гуморі. І причин для гарного настрою дійсно було обмаль. Мало того, що Софронов випурхнув фактично з самих рук, нахабно відкривши вогонь по працівникам міліції, Соколовському робилося зле від передчуття кількості писанини котру він, як старший оперативної групи, мав виконати, в зв’язку з застосуванням зброї бійцем його групи. І тепер Андрій навіть не був впевненим, що вчинив правильно. Можливо, потрібно було дати працівникові «Беркута» нагоду влучити у рухому ціль? Андрій пригадав крихітні фігурки перехожих на стежці, у чий бік летів навіжений Софронов. Ними виявились миловидна молодиця років тридцяти і блакитнооке чудо в охайному платтячку, з неймовірних розмірів білосніжним бантом на голові і червоною повітряною кулькою у руках. Ні! Ніхто не міг довести Андрію, що навіть доля відсотка ризику влучити у них варта біди, котра могла б відбутися у разі такого повороту. Ціль не завжди виправдовує засоби. І нехай зараз капітан Соколовський отримає добрячу «пілюлю» за втечу Софронова, за стрілянину і безталанного господаря скутера, котрого швидка забрала зі струсом мозку, він не жалкував. Рано чи пізно той, хто став причиною усіх неприємностей, відповість за них. Це Андрій знав напевне. Тому що він не вибачав людей, котрі дозволяли собі стріляти в працівників міліції. Таким було одне з неписаних правил опера – подібних людей потрібно знищувати. Як скажених псів.

Дещо розвіяв важкі думки Андрія Забузький. Він, ввалившись до кабінету з великою чорною валізою, у котрій загадково подзвонювало скло, сів за свій стіл і неквапом скинув оперативну кобуру з табельним «ПМ». Поглянув на Соколовського і Кондратишина.

– Чому такі кислі, друзі?

– А ти вже встиг за пивком змотатися? – відповів питанням на питання Андрій.

– І не подумав. Беркутята пригостили. Файні хлопці.

– Я помітив, – хмикнув Кондратишин і вирушив до сумки з пивними пляшками. – Спочатку стріляють, потім думають. Тобі взяти, Андрію?

Андрій покрутив головою.

– Ще маю до Гончара на килим іти, з докладом.

– Ну, за це можеш бути спокійним, – махнув рукою Забузький, відкоркував пляшку і зробив кілька ковтків. – Пан полковник доручив зібрати рапорти Степановичу, а сам відбув у невідомому напрямку позичати у сірка очі. Холодне, може будеш?

Андрій відмовився. Від Забузького він дізнався про невдачу Гончара на адресі у Потапчика і про те, що решту бандитів вдалося взяти без особливих проблем. Він дістав з ящика столу кілька аркушів паперу і заходився складати рапорт. На це втратив майже годину, а о другій, відчувши, що повинен вийти з остогидлих стін міськвідділу на свіже повітря, попрощався з колегами, наостанок позичивши «до зарплатні» у Забузького півмільйона. Вже в порозі зустрівся з ветераном, у котрого кілька тижнів тому зняли з автомобіля колеса. Той, сповнений праведного гніву, одразу ж накинувся на Андрія:

– Я бачу, справедливість по відношенню до громадян для нашої міліції лише пустий звук, – з пафосом мовив ветеран, трясучи сивою головою так, що задзвеніли кілька десятків ювілейних медалей на грудях.

– І що наштовхнуло вас на такий висновок, Петре…

– Іванович. Петро Іванович.

– То що ж, Петре Івановичу?

– А ви не здогадуєтесь?

– Жодним чином.

– Я вже три тижні бігаю за вами й вашим начальством у пошуках правди, але на мене вперто не хочуть звертати уваги.

– Це вам лише здається. Вашою справою займаються.

Петро Іванович почервонів від обурення.

– Знаю я, як ви займаєтесь! Я своє здоров’я залишив на фронті і тепер не в змозі на плечах носити овочі й фрукти з дачі додому. А між тим урожай тієї самої дачі не дає нам з бабою з голоду здохнути. На чому тепер маю привезти мішок картоплі, коли машина майже місяць стоїть без коліс?

Андрій мовчки дивився на співбесідника. Що він міг відповісти? У словах старого теж була істина. Держава, на яку він працював багато років, під кінець життя поставила його в такі умови, за яких він повинен був виживати. Тож старий просто боровся за своє життя і ненавидів ту саму державу. Що ж поробиш, коли уособити казенну владу в очах бідолахи довелося саме йому, капітану Соколовському? Тому, кого безликий молох з абстрактним ім’ям «держава» сам обдаровував скупо і часто змушував жити «в позички».

– Я вас розумію, Петро Іванович. І зараз йду саме за вашою справою. Найдемо ми ваші колеса, заспокойтеся.

– А ти мене не заспокоюй! Я на тебе скаржитися буду!

Андрій розвів руками.

– Ваше право. Тільки начальника міськвідділу зараз немає на місці і сьогодні вже, скоріш за все, не буде. А Степановичу, себто підполковнику Кульчицькому, ви на мене вже скаржилися.

Андрій повернувся і покрокував геть. Він був не у тому настрої, щоб пояснювати очевидне людині, котра не хотіла слухати його пояснень.

Він йшов вулицею, котра дихала на нього ласкавим ароматом весни, підставляв обличчя сонячним променям і радів першим ніжно-зеленим листочкам на деревах. На час можна забути про «Форд» з трьома трупами, налиті кров’ю очі Софрона, що блиснули пекельною зненавистю, коли їхні погляди зустрілися. Не згадувати пихате обличчя Гончара і лисі колеса на вкритих брудом іржавих дисках, а також скарги пенсіонера, котрому невідомі доки злодюжки ускладнили і без того нелегке життя. Назустріч траплялися дівчата. Вони, як і кожного року, зменшили кількість вбрання до критичного мінімуму за кілька годин після першого теплого подуву весни. Андрій посміхався їм і відчував, що у житті й насправді є багато потрібних і корисних речей поза роботою. Тетяна мала рацію, потрібно менше віддавати часу роботі, а більше собі. Для багатьох людей так все й відбувається. Чомусь тільки він так не міг. Залишалась вірогідність, що робота в міліції сама позбудеться його, як це часто-густо траплялося з справжніми ментами, коли їх викидали на вулицю після десятка літ відданої служби. Викидали за дріб’язкову провину, а скоріше за неспроможність вживатися з зажерливим начальством. Можливо тоді у житті Андрія Соколовського щось зміниться на краще. Інакше він просто не зможе власною рукою відібрати у себе роботу, котра стала сенсом його існування.

В центрі Андрій зайшов до дитячої крамниці і довго ходив вздовж вітрин з різнобарвними ляльками, конструкторами «Лего», іграшковими автомобілями й роботами-трансформерами. На запитливі погляди продавців лише знизував плечима, мовляв, ще не вибрав. Нарешті зупинився біля великої яскравої коробки, на якій було зображено крейсер епохи російсько-японської війни.

– Дівчино, я вибрав, – звернувся до продавщиці.

Та наблизилась.

– Гарна модель, – похвалила вибір Андрія. – Проте досить складна. Скільки років вашому хлопчику?

– Вісім.

– Тоді мусите складати корабель разом з ним, – посміхнулася дівчина голлівудською посмішкою, – для восьмирічної дитини таке завдання буде занадто важким.

– Що ж, тоді будемо робити це разом.

Продавщиця взяла з вітрини потрібну коробку і пішла до каси. Андрій поспішив слідом за нею. Коли розраховувався, дівчина поглянула на нього задумливо.

– А ви, я бачу, гарний батько. У наш час рідко можна зустріти чоловіка, котрий приділяє достатньо уваги вихованню сина. Основна маса або в роботі, або в пиятиках…

– Я поганий батько, дівчино. Але намагаюсь виправитись.

Вона з розумінням змахнула головою.

– Ну тоді нехай вам щастить у цьому.

– Дякую.

На вулиці Андрій відшукав таксофон.

– Таня, я йду до вас.

– Приходь, хіба я бороню? – голос колишньої дружини був позбавленим жодних інтонацій. – Сашко про тебе ще зранку запитував. Дві години у вас буде.

– А чому лише дві?

– Що я чую, Соколовський? – засміялася Тетяна. – Раніше тебе вистачало максимум на годину. Далі завжди кудись мав бігти. Тебе що потурили з міліції?

– Поки ще ні. То чому лише дві години?

– Ми увечері йдемо у гості.

– До кого?

– А яка тобі, власне, різниця? Сьогодні свято, люди відпочивають від роботи і ходять один до одного у гості. Якщо вони, звичайно, нормальні люди, а не схиблені менти.

Андрій пропустив кепкування повз вуха.

– Ти знайшла чергового кандидата у чоловіки і знову тягнеш до нього малого. Так ти позбавляєш себе жодного шансу. Можливо для тебе це новина, але чоловіки не надто у великому захваті від знайомства з чужими дітьми.

– Дякую, що попередив. Не рівняй усіх по собі. До речі, поспішай, адже час іде.

Андрій повісив слухавку і пішов у бік вулиці Князів Коріатовичів. За дві години вони не встигнуть скласти модель крейсера, але це краще, аніж нічого. Він знав, що попри зовнішню зверхність, Тетяна теж очікує на його візити. Може не з таким нетерпінням, як син, але очікує. Пристрасть, яка колись палала між ними, давно пригасла, проте не згасла зовсім і десь далеко, у глибині душі, вони відчували відголоски колишнього кохання.

Розділ 13

3 травня 1996 року. 14.30.

м. Хмельницький. Вул. Проскурівська.

Майданчик поблизу міського телеграфу

На невеличкому майдані у центрі Хмельницького, біля побудованої наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя будівлі, у якій тепер розташовувався телеграф, здавна збиралися громадяни, котрі потерпали від наркотичної залежності, а якщо простіше – наркомани. Чому вони обрали для своїх тусовок саме це місце, залишається таємницею, адже біля телеграфу було значно більше міліцейських патрулів, аніж будь-де. Як би там не було, але у 1996 році на перехресті вулиць Проскурівської і Котовського від ранку до пізнього вечора, без вихідних і свят чергували кілька колоритних осіб з пергаментно-жовтим кольором обличчя. З вилицями, які чітко вимальовувались з-під шкіри, позбавленої хоча б незначного жирового прошарку, і з худими ногами. Одягнуті абияк, брудні, з тужливими поглядами мутних очей, очікували вони на інформацію про те, де і коли буде можливість купити «ширку» – смердючу коричневу рідину з вмістом опіуму. Стать цих осіб могла бути рівно як чоловічою, так і жіночою, а кількість різнилась від кількох чоловік, до кількох десятків. Одно їх поєднувало – відсутність майбутнього. Часті патрулі ППС^[6] досить безцеремонно поводилися з наркоманами, іноді витрушуючи вміст їхніх кишень безпосередньо серед заповненого перехожими тротуару, або завертаючи їх цілими караванами в найближче підворіття для «профілактичних бесід».

Анжела, двадцятишестирічна білявка з залишками колишньої вроди на обличчі, швидко повернулася спиною до двох сержантів у міліцейських одностроях з гумовими кийками при поясі. Хотіла вже пірнути у двері телеграфу, коли почула глузливе: «Ба! Які люди! Чи тебе я бачу, Анжело?!» З відчуттям безсилої люті Анжела розпізнала в одному з двох сержантів не дуже давнього і зовсім не доброго знайомого. Звичайно, Таран! З усіх «пепсів» Центрального райвідділу, Тарана вона ненавиділа найбільше. Хоч системній наркоманці, якою вже близько року була Анжела, не варто очікувати добра від будь-якої людини з міліцейським посвідченням, Таран, без сумніву, був найгіршим паскудством з-проміж усіх. Він був вихідцем з якогось дуже далекого і забитого села. На додачу не відрізнявся, м’яко кажучи, високим ростом і фізичною силою, а також мав червоне від вугрів обличчя й скривленого набік довгого носа. Напевне тому намагався утвердитись над власним комплексом неповноцінності за допомогою міліцейського посвідчення і форми. А зваживши на те, що Таран був простим сержантом ППС, силу його самоствердження випробовували ті представники схильної до правопорушень верстви населення, які були захищені найгірше, тобто наркомани. І Анжела страждала від владних повноважень сержанта Тарана більше за інших. Все тому, що колись прилюдно дозволила собі образити міліціонера, обізвавши його «прищавим наполеончиком». Таран такого не вибачав. Тож поводився з нею без жодних натяків на ввічливість. Минулої зими завів у двір за телеграфом і так закрутив у неї на шиї шарф, що Анжела почала задихатися і втратила свідомість. І це без жодної провини – досвідчені наркомани, стоячи біля будівлі телеграфу, ніколи не мали при собі наркотичних речовин. Міг Таран безцеремонно «обшмонати» дівчину. Навіть не дивлячись на те, що, згідно з законом, чоловік не мав на це права. Але кому буде скаржитись безправна наркоманка? Одного разу Таран наказав їй зняти джинси й продемонструвати, що вона не тримає шприц з наркотиками у трусиках. І вона підкорилася. Тому що інакше Таран зробив би її життя зовсім нестерпним. Анжела ніколи не відрізнялася легковажністю у статевому житті, але, якщо б Таран захотів, він легко зміг би її зґвалтувати. І Анжела б навіть не подумала заявляти на нього. Їй елементарно не повірять колеги Тарана. А в якості помсти вона легко отримає шприц з кількома кубиками «ширки» у кишеню, а разом з цим путівку на зону, тривалістю у два-три роки. І якщо досі Таран ще не намагався схилити Анжелу до статевого зв’язку, то лише через побоювання підхопити ВІЧ, якого у середовищі наркоманів було більш аніж достатньо. Анжелу Бог милував від зарази, але вона розумно користувалася таким захистом і ніколи не намагалася довести, що вона здорова.

– Чого нудьгуєш, Анжело? – Таран відверто глузував. Він позирав на неї знизу вверх. Анжела мала середній зріст навіть як для дівчини, але на рівні її обличчя був лише лискучий козирок Таранового кашкета.

– І не думала нудьгувати, – внутрішнє холодіючи, відповіла Анжела.

– Чого ж морда така кисла? Не знайшла чим ширнутися?

– Не знайшла.

– І у кишенях нічого зайвого не маєш?

– Уяви собі!

Таран відступив на крок і присвиснув:

– Тю, а ти нахабнієш! Дивись як хоробро розмовляти почала!

Анжела зітхнула.

– Чого ти хочеш?

– Я багато чого хочу. Але давай не будемо про це. Давай краще поговоримо про те, чого ти не хочеш? Наприклад: ти ж не хочеш посидіти у райвідділі? Знаю: не хочеш, адже у такому випадку «роздачу» пропустиш і буде тебе кумарити до ранку. І ще ти не хочеш псувати настрій працівникам міліції. Правда?

Анжела поглянула на напарника Тарана. Такий самий «наполеончик», тільки трішки молодший. Очевидно, не такий нахабний як Таран. Але то пусте – у нього вправний учитель. Цей не завадить Тарану зробити усе, що той лише забажає. А якщо вона справді пропустить «роздачу» – тобто можливість купити у потаємному місці наркотики, ніч стане нестерпною. Тут Таран мав рацію. Вона перевела стомлений погляд на сержанта.

– Скільки?

– Мільйон, – знизав плечима той.

– У мене немає стільки. І я ще сьогодні нічого не їла. Дам сто тисяч.

Таран приречено зітхнув:

– Ех, і чого ви такі злиденні всі? Ну давай…

За кілька хвилин Анжела, передавши в приміщенні телеграфу потерту купюру напарнику Тарана, пішла геть. Можливо хоч сьогодні вона зробить над собою зусилля і зможе прожити день без триклятих наркотиків? Коли проходила Проскурівською повз будівлю ЦУМу, її хтось покликав. Невже знову менти? Але, обернувшись, Анжела мало не скрикнула від радощів. За два кроки від неї стояв Віталік Потапчик, з яким колись навчалась у інституті. Вона на першому курсі, а він на п’ятому. Це було до заміжжя, розлучення і наркотичної ями. У іншому житті.

– Анжелко, привіт! – Потап, здавалося, щиро зрадів зустрічі.

– Віталік… – вона ошелешено глипала очима, розглядаючи давнього знайомого. Модна зачіска, дорогі окуляри від сонця, модні малиновий піджак і чорний гольф; золотий цеп завтовшки у палець на шиї. Анжелі раптом стало соромно – вона немов зором сторонньої людини побачила себе – старенька китайська курточка і затерті джинси. Фарбоване біляве волосся розтріпане й давно не мите. Анжела мало не схлипнула.

– Вибач, я поспішаю…

– Та стій ти! – перегородив дівчині дорогу Потап. – Що з тобою? Може образив хто?

– Ніхто мене не ображав.

Потап уважніше приглянувся до обличчя старої знайомої і все зрозумів.

– Ну от що, зараз сядемо десь, перекусимо, вип’ємо вина і ти все мені розповіси. Може чим і допоможу. Ось, познайомся.

Потап повернувся і Анжела помітила за ним високого симпатичного хлопця у джинсовому костюмі.

– Мій товариш. Звати Віктор. А це моє інститутське кохання – Анжела, – відрекомендував він дівчи- ну Софрону, котрий мало не розкрив рота від розуміння факту, що Потап веде бесіду з брудною наркоманкою.

– Привіт, – кинув Софрон крізь зуби. – Потап, сто проти одного, вона вина не п’є.

Анжела відчула себе ще гірше і хотіла винайти якусь причину для того, щоб йти геть, але Потап взяв справу до своїх рук.

– Не п’є вина, візьмемо «пепсі». Пішли, Софрон, перекусимо чогось. Анжело, не поспішай ти так. Ми давно не бачилися, можливо змінилися. Але це ж не привід цуратися колишніх знайомих?

Анжела, котру пронизували суперечливі почуття, знайшла у собі сили тільки знизати плечима.

– Ну от, – зрозумів її жест по-своєму Потап. – Де тут у вас попоїсти смачно?

За чверть години вони втрьох сиділи за столиком кафе у центрі міста і очікували на замовлені страви. Столик розташовувався на вулиці і був щільно обставлений штучними пальмами у горщиках, так, що перехожі, котрі ходили зовсім поряд, не могли роздивитись тих, хто сидів у бістро. Судячи з усього, саме цей факт примусив Потапа зупинитись у даному кафе.

Анжела, приблизно підрахувавши, зрозуміла, що замовлене Потапу буде коштувати не менше двох місячних окладів простого трудяги, але не була надто здивована – Потап ще в інституті обертався з «фарцою» і завжди міг здивувати бездумним витрачанням великої кількості грошей. Вона ледь помітно посміхалась, пригадуючи старі часи. Він ніколи не розніжував її надмірною увагою, але як подобався він їй, учорашній випускниці середньої школи! І хоч вона намагалася не дати йому збагнути власної симпатії, все бачив! Можливо, якби тоді так швидко і дурнувато не вийшла заміж… Вічне якби.

– Я бачу, життя не надто посміхається тобі, – уважно поглянув на Анжелу Потап. – Не хочеш розповісти?

– Для чого тобі?

Потап припалив цигарку і нетерпляче поглянув у бік стійки бару. Там нікого не було, очевидно бармен був зайнятий замовленням.

– Для чого? Вважай це інтересом людини, котра колись була тобою зацікавлена. І ще, можливо, людини, котра здатна тобі у чомусь допомогти. Наприклад, матеріально. Тож розповідай.

Анжела зітхнула. А чому, власне, вона має щось приховувати? Інколи на душі накипає стільки, що ти просто не в силах утримати у собі біль за власну долю і втрачену молодість, але поряд немає людини, котра готова вислухати. Тепер навпаки, нею цікавляться, прохають розповісти про її біду. І Анжела, не приховуючи, почала розповідати все. Про надії на майбутнє, коли стала на весільний рушничок з красенем Олегом з паралельної групи, про сварки, котрі почалися одразу після весілля. Про друзів Олега, котрих спочатку ненавиділа, але повинна була змиритися, якщо хотіла зберегти сім’ю. Розповіла й про шок, який пережила, дізнавшись, що її чоловік став ін’єкційним наркоманом. Про довгі вечори, коли намагалася врятувати його від напасті, і про те як нарешті сама вирішила спробувати дію зілля. Того зілля, заради якого готовий був залишити її чоловік, який ще зовсім нещодавно шепотів у вухо ніжні слова кохання. А далі все полетіло шкереберть. Спробувавши раз, Анжела вже не могла зупинитися. Вона швидко втратила престижну роботу у банку, на котру з такими труднощами влаштувалася після інституту. Втратив роботу і Олег. Вони почали жити у злиднях. Саме тоді під серцем у Анжели з’явилося нове життя, котрого вона була змушена позбутись, знаючи, яка доля очікує на зачатих у стані наркотичного сп’яніння дітей. Життя стало схожим на пекло. Це тяглося приблизно півроку, доки батьки Олега не дізналися про нещастя, яке спіткало сина. Як водиться, звинуватили у всьому невістку і наполегливо взялися за розірвання шлюбу свого сина-одинака. Приймаючи до уваги те, що батько Олега займав у мерії Вінниці досить високу посаду, це вдалося залагодити досить швидко. І Олег поїхав лікуватися у Швейцарію, а Анжелі пригрозили 229 статтею КПК^[7] у разі, якщо вона не покине глядіти зустрічі з Олегом і не погодиться дати йому розлучення. Про її долю вони теж «попіклувалися» – влаштували на стаціонарне лікування у обласний наркодиспансер. Анжела не протестувала. Їй була до болю образливою реакція Олега на таку поведінку батьків. Він зрадив її і навіть не спробував захистити, коли стало по-справжньому погано. Він просто заховався від труднощів під батьківським крилом, а її залишив наодинці зі страшною хворобою, котрою сам нагородив. А сил протистояти наркозалежності Анжела вже не мала. За кілька місяців вона втратила однокімнатну квартиру у центрі Хмельницького, що залишилася від надто рано померлих батьків, і змушена була жити у бабусі на околицях міста. І хоч стара ніколи не відрізнялась особливо теплими почуттями до онуки, цього разу виявилась єдиною людиною, котра не відштовхнула Анжелу, а дозволила їй оселитися у занедбаній халупі на задньому дворі. А також не звертала уваги на підозрілого вигляду відвідувачів, котрі, не дивлячись на протести Анжели, інколи з’являлися у неї.

Потап, який під час усієї сповіді мовчки слухав давню подругу і лише інколи співчутливо кивав головою, раптом зацікавився:

– А де саме бабуся проживає?

Анжела назвала адресу. Потап, котрий досить, непогано знав місто, одразу пригадав доволі затишний мікрорайон приватної забудови на краю Хмельницького, розташований у районі місцевого м’ясокомбінату. У його очах зблиснула радість. Але сказати він нічого не встиг. Бармен, котрого так довго довелося чекати, підійшов і з заклопотаним виглядом почав розставляти на столику напої і тарілки зі смаженим м’ясом та зеленню. Коли він повернувся за стійку, Потап потер долоні.

– Не знаю, як хто, але я хочу жерти. Давай, Анжело, не соромся, – він налив усім по чарці коньяку. – І ти, Софрон, бери чарку. Маємо що відмітити.

Софрон без ентузіазму підняв чарку і перекинув її собі у горлянку. Анжела деякий час дивилась на напій, після чого затулила обличчя руками, вперши лікті у край столу.

– Мені погано, Віталік, – застогнала вона. – Мене кумарить…

Потап вищирився і поліз у кишеню. За мить протягував її невеличку кульку з фольги.

– На ось, це тобі допоможе, – мовив до Анжели.

– Що це?

– Кокс, Анжело, звичайний кокс.

Анжела, для котрої кокаїн був недопустимою розкішшю, недовірливо поглянула на Потапа. Той підморгнув.

– Зав’язувати тобі потрібно з цим лайном. Але поки можеш нюхнути, полегшає. Тільки заховайся кудись, не варто людям очі зривати.

Анжела не примусила себе довго вмовляти. Подякувала хрипким голосом і пішла до туалету. Потап майстерно закинув до горлянки коньяк і вгризся білими міцними зубами у соковитий стейк. Байдужно ігнорував запитливий похмурий погляд Софрона. Нарешті той не витримав.

– Що будемо далі робити, Потап? І на чорт тобі ця лярва? Від неї тхне.

Потап мовчки прожував, неквапно витер серветкою масні пальці й налив по другій.

– Бери, – кинув до Софрона.

Той мовчки взяв чарку. Лише випивши й припаливши цигарку, Потап поблажливо подивився на подільника.

– А між тим скринька легко відчинялась. Нам її послав сам Бог. Кращої «хази», щоб до часу перебути, знайти важко. Будеш грати роль її закоханого співмешканця.

Софрон обурено пирхнув.

– Та пішла вона… Ще зарази якої підхопиш!

Поблажливість враз полишила Потапа. Коли він поглянув в очі Софрона, той побачив у погляді бригадира щось таке, від чого стало незатишно.

– Менше тексту, Софрон. Трахати її я тебе не примушую. Поживемо, доки в Кам’янці все затихне. Роби, як сказав, і доживеш до радісної дати, – Потап перевів подих і наповнив чарки втретє, одразу взявши до рук свою. – Не хочеш бути закоханим співмешканцем, доведеться ним побути мені. Твоє здоров’я!

Софрон мовчки випив і заходився закусувати. Сперечатися з Потапом він не хотів. Якщо той вважає, що так буде краще, нехай буде саме так. Врешті-решт, з усіх своїх бійців Потап виділив лише його, не давши попасти до рук міліції. І хоч Софрон за своєю вдачею був далекий від того, щоб відчути до бригадира собачу відданість, він був вдячний. Звичайно, не демонструючи своєї вдячності.