Iван Богун. Том 2

V

Ранок уже догоряв на чистому від хмар небі, коли польське військо розпочало рух у напрямку Богуслава, вишикувавшись оборонною рукою і оточивши себе рухомим табором з возів. За їх рухом уважно спостерігали вислані Хмельницьким чати, раз по разу відсилаючи посланців до гетьмана з інформацією про зміни в ситуації. Сам Богдан-Зиновій, сидячи в сідлі, вислуховував прибулих і віддавав короткі розпорядження джурам. Відіславши чергового джуру до полковника Криси, він запитливо подивився на Нечая, котрий знаходився поруч, як завжди, гарно зодягнутий і уважний:

– Як думаєш, Даниле, вони зроблять все, про що ми їх прохали?

– Майже впевнений, – рішуче відповів Нечай. – Зарудний завжди відповідав за свої слова, маю надію, що й нічний посланець від нього не є винятком.

– Так, Зарудний завжди говорив лише правду. А в Максима Кривоноса вже є досвід по вчиненню таких засідок, яку він зараз готує в Гороховій Діброві.

Нечай знав про невдоволення гетьмана від Кривоносового вчинку у Княжих Байраках, тож він ніяк не прокоментував слів Хмельницького.

– Славно, Нечаю, славно! – раптом вигукнув Хмельницький і вдарив коня батогом. Жеребець шугонув вперед. – Дій, як домовлено, і дай Бог нам усім перемогу!

Яскравий сонячний диск у блакитному небі над степом. Вітер, що посилився і розчісував море ковили, серед якого, сотня за сотнею, почало рух козацьке військо. Гуркіт обладунків, торохкотіння коліс обозів і музики, яким додають ритму гучні військові литаври. А зі сходу, наближуючись до полків Хмельницького, нарешті показали себе орди Тугай-бея. Темними лавами вкрили вони виднокрай, здійняли пил з пересохлого з часу останнього дощу Богуславського шляху. Немов зграя вовків за косяком знесилених оленів, пішли за реґіментами Потоцького козацько-татарські загони. Міцно сіли на хвіст і гнали, гнали, щоб уже не відпустити поляків без пролиття великої крові.

Бій почався близько одинадцятої години дня, коли ар'єргард коронного війська був несподівано для гетьманів атакований двома тисячами запорожців під командуванням військового судді Війська Запорізького Низового Омелька Деривухо, супроводжуваного шаленим обстрілом з луків, що його провадили татари Тугай-бея, обхопивши тили польської армії з флангів. Ногаї і кримці, використовуючи швидкість своїх коней і той факт, що поляки не могли пришвидшити рух громіздкого ваґенбурґу, наскакували купами з різних сторін, випускали високою дугою хмари стріл і відходили, щоб за кілька хвилин повернутися, вже в іншому місці випробовуючи міць ворожої оборони. Ландскнехти, яких було розташовано за валкою з возів, швидко шикувалися, гриміли залпами з мушкетів і гаківниць, які майже не знаходили собі цілей – татарські луки перевершували їх за далекобійністю, тож летючі загони брудних вузькооких вершників відбувалися лише одиничними втратами і відповідали на кожен із залпів зловісним сміхом і посвистом. Дещо протверезила їх армата. Одна за одною з возів ревонули вісім гармат, і чавунні посланці, супроводжувані моторошним виттям, пройшли татарськими лавами, залишаючи по собі розірвані на частини тіла людей та коней, калюжі крові і крики розпачу. Татари дещо відійшли від ар'єргарду і спробували пошукати військового щастя з інших сторін рухомого табору, менш захищених артилерією.

Омелько Деривухо нахилив до землі ратище і повернувся до своїх запорожців.

– Файно пани татар нагнали, а нехай нас спробують! Нумо браття на списи! Швидко, разом! Та не бійтеся мідних баб, їх здалеку видно, куди спрямовано! Бий на задні вози!

І тієї ж миті полетіли січові відчайдухи до возів ар'єргарду, спрямувавши ратища в бік поляків, пригнувшись до кінських грив, щоб зменшити вірогідність влучення ворожої кулі. Вдарили кінською груддю в задні вози. Швидко перекололи вони нещасну польську челядь, якій було доручені задні вози, і ось уже не шість, а тільки чотири ряди фур закривають тили польського табору. Не розбираючи дороги, біжать налякані коні степом, перекидаються і ламаються вози, які повинні були надійно захистити ар'єргард польського лицарства. Одна за одною гримнули ще п'ять гармат, на цей раз спрямовані в лави Омелькових паливод. Але мало клопоту завдали вони козакам – нашвидкуруч виміряні під час хаотичного руху конаючого ар'єргарду, вони лише затовкли поле далеко за спинами запорожців, і тільки один-другий із хоробрих січовиків упав, скошений гарячою картеччю.

– Добре, дітки, дбаєте! – задоволено гукав Омелько. – Ще пригощай! Не бійся куті меду передати!

Зібравши всі свої сили в єдиний кулак, він було кинувся вдруге до ваґенбурґу, маючи намір розірвати табір з возів, але на цей раз був зустрінутий шаленим вогнем – одразу три рейтарські роти вишикувались всередині ваґенбурґу і відкрили такий божевільний вогонь зі своїх довгих чорних пістолетів, що здалося – зайнялися вогнем польські позиції. Стиглими грушами посипались на землю запорожці, встигнувши все ж таки вихопити з ворожого обозу кілька десятків возів.

– Назад, хлопці, назад! – кричав Омелько, останнім відбігаючи конем від ворожого табору.

Кинулися назад запорожці, і вчасно – всі вісім гармат ар'єргарду вдарили в них картеччю, скориставшись зупинкою табору під час шикування рейтарів. Засичала скажена картеч, та не судилося їй цього разу напитися гарячої крові – не донесли вони до запорожців своїх смертельних вітань. З середини польський обоз, продовжуючи свій повільний монотонний рух, швидко посилювався возами на заміну тих, що побили і відібрали запорожці.

Омелько віддав наказ допомогти пораненим і почав перешиковувати сотні для подальшого переслідування.

– Добре, ляшки-панки, ой добре, – роздував він ніздрі, роздивляючись табір, який потроху віддалявся. – Пиво було, буде ще й брага!.. Уперед, пани-молодці! – повернувся він до запорожців, які праворуч і ліворуч від нього гарячили коней. – Та тільки тепер до возів не добігайте. Триматися всім на дві сотні кроків від ваґенбурґу, скоро Горохова Діброва!

Татарські чамбули, щільно охопивши поляків з флангів, продовжували лінивий обстріл з луків, не насмілюючись підходити ближче…

Богдан Хмельницький спостерігав за продовгастою потворною плямою польського табору, яка, відбиваючись від схожих з відстані на комашню нападників, укривалась хмарками білого порохового диму і повільно повзла степом до обрію. Туди, де за чотири версти від передньої лінії возів, починалася глибока, поросла лісом і густими чагарниками улоговина Горохової Діброви. На мить йому здалося, що це не велике військо йде, добре помітне йому з вершечка могили, на якому розташувався він на чолі почту з полковників, а всього лише череда худоби в супроводі пастухів і їх собак, котрі накидалися на неї зусібіч, намагаючись утримати її вкупі. Гетьман навіть посміхнувся в довгі вуса, розвеселившись подібним думкам. Але усмішка недовго бриніла на вустах Хмельницького. Ні, не череда це, а військо. Деморалізоване, підштовхнуте на програшний з точки зору тактики крок, але все ще озброєне, вивчене і сильне військо. І йому треба зробити дуже багато для того, щоб перемогти його. Перемогти залізне коронне військо, котре досі не вдавалося перемогти жодному з козацьких ватажків, котрі наважилися підняти зброю на здобуття волі для своєї батьківщини. Хмельницький перевів подих. Повернувши голову, помітив кількох джур, котрі прибули, як і було наказано, з доповіддю новин за останні чверть години.

– Доповідайте, – махнув він рукою до джур. – Ти перший, – палець гетьмана вказав на одного з посланців, котрий, він знав це, прибув з Горохової Діброви від Кривоноса.

– Пан полковник велів передати, ваша ясновельможність, – з поклоном вимовив джура, – засідку влаштовано надійно, далі неї ляхи не підуть. Ми готові прийняти бій.

– У цьому я не сумніваюся. Передай Кривоносу: нехай гірше вогню бережеться лядських розвідників! Щоб Потоцький не те що про Кривоносових шість тисяч, про жодного козака в балці не дізнався! Якщо вони звернуть, багато роботи собі добавимо!

– Добре, батьку! Немов миші сидітимемо!

– Усе, вирушай! Більше послів від вас, доки веремія не почнеться, мені не потрібно, бережіться.

Джура вперіщив коня малахаєм і швидко помчав схилом могили.

– Як почуває себе мій хоробрий побратим, славетний воїн і захисник Аллаха Тугай-бей? – звернувся гетьман до стрункого смуглявого батира у блискучому кільчастому панцирі і гостроверхому шоломі, з якого звішувалась, захищаючи шию воїна, залізна кільчаста відлога.

Батир, приклавши руку до грудей, ледь схилив голову, не відводячи погляду уважних очей від Хмельницького, і відповів:

– Мій володар вітає тебе, повелителю урусів. Він прохає передати, що виконав усе, про що було домовлено. Його воїни зранку напали на табір Потоцького і весь час переходу не давали йому спокою, допікаючи обстрілом і наскоками. Мій володар прохає дати знати йому, якщо гетьман Хмельницький змінить свої задуми, а поки що він виконуватиме всі покладені на нього завдання.

– Передай своєму володарю, хоробрий воїне, що я повідомлю його про будь-які зміни. Я задоволений його діями і прохаю продовжувати утримувати поляків у напруженні і надалі.

– Слухаю тебе, козацький гетьмане, і обіцяю передати все мурзі якнайскоріше.

І батир помчав схилом могили так само швидко, як хвилину тому мчав посланець Кривоноса.

– Пан полковник доповідає вашій ясновельможності, що готовий напасти на ляхів за першим же гаслом вашої ясновельможності, – доповідав джура Нечая.

– Пан військовий суддя супроводжує лядський ар'єргард, тримаючи його в постійному напруженні, – кричав збуджений битвою та швидким чвалом запорожець, присланий Омельком.

Доки все за сценарієм, що його написав Хмельницький, і Потоцький прямує прямісінько до розставленої для нього пастки. Та не може дозволити собі благодушного настрою гетьман. Не час ще. Поляки досі ще сильні. Вони справно відбивають атаки і спокійно відходять.

– Скажи Омелькові, запорожцю, щоб посилив натиск. Аби в панів-ляхів земля під ногами горіла! Нехай не жалкує сил – тепер багато в чому на нього покладено завдання довести Потоцького до байраку!

Помчав і запорізький посланець, поспішаючи донести своєму отаману наказ гетьмана. Доповів і полковник Криса, надіславши джуру – він слідує на відстані трьохсот сажнів від возів лівого флангу, готовий за наказом гетьмана будь-якої миті кинути в бій своїх козаків.

Близько півдня, у час, коли сонце, вкоротивши тіні від хоругви та бунчука, завмерло в зеніті, передові польські частини підійшли до порослої лісом улоговини і, відстрілюючись від татарських чамбулів і козаків Омелька Деривуха, прискорили рух своїх колон, сподіваючись, що зарості густого підліску зашкодять атакам комонних нападників. Хмельницький ударив коня острогами і почав з'їздити з могили, де простояв увесь час від початку переслідування ворожого табору. Тепер його місце було там, серед чагарників Горохової Діброви, поряд з козаками. За ним кинулися бунчужний і хорунжий, військовий осавул, джури і сурмачі.

Табір Потоцького, збільшуючи швидкість пересування, входив до Горохової Діброви. Тепер татари не могли допікати полякам із флангів – ліворуч від ваґенбурґу, всього за півсотні сажнів від крайніх возів, лежало болото, блакитними калюжками, зеленими купинами і розсипами жовтих болотяних квітів сягаючи скільки бачило око. Праворуч, теж зробивши неможливими комонні атаки, здіймалися високі, порослі невисокою травою кручі, на яких подекуди вітри та дощі зірвали тонкий шар наносних порід, оголивши пориті струмочками весняних вод скальні стіни із жовтуватого піщаника, над якими височіли сторічні стовбури ясенів, грабів, лип і кленчуків. Табір просувався вузьким коридором, не маючи тепер простору для маневру і все прискорюючи рух, підштовхуваний ударами оскаженілих запорожців, які, немов від неспроможності зупинити ворога, немилосердно тріпали його ар'єргард, наражаючись на щільний рушничний вогонь і постріли гармат.

VI

Мартин Калиновський тримався поряд з коронним гетьманом зовсім не тому, що йому було приємним товариство Миколая Потоцького. Навпаки, його дратували руді з просіддю пасма волосся гетьмана, які він не зволив навіть розчесати, міцно стиснуті вуста на вкритому зморшками і червоними прожилками обличчі пана Миколая, його каркаючий голос, яким віддавав розпорядження щодо руху війська. Калиновський знаходився поряд тому, що тут було його місце як коронного польного гетьмана, тож скоріше терпів присутність Потоцького, аніж був задоволений становищем речей. Напевне, тому, коли пан Миколай зітхнувши поскаржився на біль у попереку і зволив пересісти з сідла в ридван, Калиновський щиро зрадів такому перебігу подій і навіть згодився з ним у тому, що немає потреби томити далеко не молоде тіло коронного гетьмана в сідлі, коли табір рухається без перешкод і будь-яких надзвичайних подій, якщо не вважати такими подіями наскоки боягузливих кочівників. Сам Калиновський не вважав татарські атаки несуттєвими, а те, що удари проводилися лише з боків і тилу, вперто підштовхувало польного гетьмана до думки, що попереду готується більш «теплий» прийом з боку Хмельницького. Проте, чим йому допоможе Потоцький? Людина, котра зовсім втратила можливість хоч як-небудь впливати на стан речей і доручала людям, подібним до Зарудного, втягувати себе в авантюри, нехтуючи порадами таких як він, Мартин Калиновський. Так, нехай його ясновельможність щільніше замотає хвору спину в боброву кирею, вип'є гарячого вина з приправами і не вистромляє з ридвана пельку, від вигляду котрої в Калиновського настрій псується остаточно.

Позаду гетьманського почту різко посилився мушкетний вогонь, і за хвилину перед Калиновським уже стояв поручник, присланий Домініком Заславським, котрому був доручений ар'єргард.

– Що у вас там діється? – стурбовано запитав його Калиновський.

– Запорожці посилили атаки на вози. Вони кидаються, немов скажені пси, незважаючи на вогонь нашої зброї. Пан Заславський прохає підкріплень.

– Добре, поручнику. Підкріплення будуть. Щось ще?

– Так, ваша милість. Він волів би, аби ви трохи прискорили рух табору.

Калиновський пхикнув:

– А більше нічого пан Домінік не волів би?! Ми йдемо з такою швидкістю, яка дозволяє нам утримувати рівняння в колонах і не перетворитися на військо, яке біжить. Передайте пану Заславському, нехай він не вдається до паніки і продовжує стримувати ворога. Скоро я зможу дати йому на допомогу частину сил із флангів.

За мить підскочив на баскому огирі гусарський хорунжий із затягнутими в леопардову шкуру грудьми, у блискучому від позолоти шоломі, з оголеним палашем у руці.

– Татари відступили від флангів, пане гетьмане, – сказав він, стримуючи коня.

– Я очікував цього, – стримано відповів Калиновський. – Шикуйте гусарію для відбиття можливого нападу ворога на ар'єргард.

– Слухаю, ваша милість! – хорунжий зник так само раптово, як і з'явився.

У поле зору пана Мартина потрапив Самійло Зарудний, який їхав поряд, демонстративно відмовившись від будь-якої зброї (крім палаша та пістолетів, простяг гетьманським охоронцям навіть короткий, турецької роботи ятаган).

– Що ви скажете, пане Зарудний? – крізь зуби кинув Калиновський. – А вони й не збираються залишати нас у спокої.

– Було б дивним, якби ми побачили протилежне, – знизав плечима поручник. – Хмельницький у розпачі. Він бачить, як з його рук випливає добра здобич, але нічим не може тому зарадити. Не дивно за таких умов, що він десятками посилає своїх лотрів на жерла гармат нашого ар'єргарду.

– Маю надію, це тимчасове явище.

– Не сумнівайтеся. Після виходу з улоговини нам буде ще легше боронитися в таборі. А через день вони, без сумніву, повернуть назад. Мури Богуслава, загін князя Ієремії і шляхетне посполите рушення будуть досить вагомими аргументами для прийняття такого рішення.

– Так, не сперечаюсь, – обдарував Калиновський поручника крижаною посмішкою, – щоправда, нам з вами, – польний гетьман зробив відчутний наголос на словах «з вами», – потрібно ще пережити цей час і дочекатися сакрального «через день».

– На все Божа воля, – посміхнувся у відповідь Зарудний.

Немов у відповідь на слова Калиновського, від передових підрозділів польського війська вдарили гармати. Їх було багато, більше десятка. Артилерія стріляла біглим вогнем, вкладаючи ядро за ядром у авангард війська – звідти почулись крики, стогін та виття поранених.

– На Бога, що це! – піднявся у стременах пан Мартин. – Герольде! Негайно дізнайтеся, що відбувається. – Його голос майже потонув у гуркоті кількох наступних вибухів гарматних куль.

Один з герольдів, піднявши древко із зображенням гетьманського герба Калини, кулею полетів наперед війська, аби виконати наказ гетьмана. Але він ще не встиг віддалитись бодай на півсотні кроків, коли був накритий вибухом розривної гранати і полетів з коня на землю. Поранена тварина, б'ючи копитами, перекинулась на свого вершника, придушивши його.

– Пане гетьмане, ар'єргард атаковано великими силами! – підскочив до гетьмана поручник Домініка Заславського, з яким він нещодавно говорив, даючи пораду припинити паніку. Схоже, порада не допомогла.

– Що саме ви маєте на увазі під словами «великими силами»?

– Не менше п'яти тисяч. Два піхотні полки, окрім запорізької кавалерії.

– О, свєнта Діво! – пополотнів Калиновський. – Я передбачав це! Я знав! Негайно взнати і доповісти становище в напрямку руху війська! – накинувся він на почет.

Та в таких вивідинах потреба швидко відпала – обливаючись кров'ю, повернувся герольд, якого пан Мартин вже й не очікував побачити живим. Але він був живий і тримався ще на ногах, хоча притримуючи поламану руку, пішим і без гербового штандарту.

– Зрада, пане гетьмане! Попереду шлях перекопано, вози перекидаються і стрягнуть у баговинні, нас обстрілюють з гармат і атакують кілька тисяч піхотинців ворога!

– Чорт! Чорт забирай! – вилаявся Калиновський. – Вперед, панове! – крикнув він до почту. – Ми повинні дати лад війську і вишикувати його для бою в оточенні! Не гаймо жодної хвилини!

Зненацька його погляд впав на Зарудного.

– Взяти його! – зашипів він до ландскнехтів. – Я повернусь за ним, а доки бережіть іуду пильніше за зіницю ока!

Самійла одразу ж стягли з коня і кинули на землю, в'яжучи по руках і ногах. Але Калиновський не мав часу слідкувати за арештом козака. Він повинен бути там, де тепер найгарячіше. З правого флангу, з пагорбів і скель, котрі нависали над низиною Горохової Діброви, починався обстріл польського табору з татарських луків, уносячи свою лепту в безлад і паніку переляканих польських вояків…

Три години конало коронне військо в Гороховій Діброві, з чотирьох боків стиснуте переважаючими силами козаків і татар Тугай-бея. Відчайдушно билися, втративши надію на порятунок, німецькі ландскнехти, французькі кондотьєри, голландські мушкетери і польські жовніри. Грудьми зустрічали козацькі сотні і падали їм під ноги, побиті і поламані, обливаючись гарячою кров'ю. Серед смертельної круговерті прорубувались шаблями, гуртуючись у каре, керовані найманцями-офіцерами, для котрих навіть така різанина була багато разів баченою, звичною картиною. Запекло працювали піками, розсіюючи козацьку кінноту, рубали шаблями нападників, яких кожен мав на себе по троє-четверо. Загнано кидалися табором драгунські й гусарські хоругви і рейтарські роти, не маючи простору для завчених маневрів, з надією вирватись з тісноти і колотнечі на чисте поле, вишикуватись і вдарити на ворога, як вчили їх – ударом списів на високій швидкості, божевільним натиском шабель або зливою куль з бандолетів. Але не знаходила простору кавалерія Мартина Калиновського. Лише козацькі піки, гарячу картеч, яка летіла в обличчя, і татарські стріли, котрі страшною зливою сипались на голови нещасним. А полки Нечая, Кривоноса і Криси поступово стискали лещата, заганяючи недобитків углиб майданчика в лан^[26] площею, политого кров'ю, заваленого уламками возів і табірного майна, трупами загиблих і конаючими пораненими, котрих нікому було підбирати і надавати їм допомогу. Гарматні постріли перетворювались на глухе гудіння у вухах оглухлих від гуркоту бою поляків…

Мартин Калиновський перетворився на демона. Не в змозі втримувати в собі лють до козаків, які різали його армію, наче баранів на бійні, до безглуздого вчинку Потоцького, який призвів цілком боєздатне військо до такої страшної катастрофи, до шляхетного панства, котре не послухало його ради і пішло на поводу в коронного гетьмана, він кидався в саму гущу ворога, вимахуючи важкою карабелою. Бив і вражав за трьох, не звертаючи уваги на стріли, котрі сипалися зовсім поряд, стукались об панцир і закритий шолом гетьмана, на рихви козацьких списів і постріли гармат. Жовніри почту ледь встигали за розлюченим рейментарем, інколи отримуючи холодну крицю або гарячий свинець, котрий призначався йому. Нарешті, коли Мартин Калиновський зрозумів, що битву програно, і все, що він зможе зробити – це згуртувати біля себе всіх, хто доки ще в змозі утримувати зброю і піти з ними на прорив, гримаса страшного душевного болю пройшла його обличчям.

– Геть до диявола! – заревів він до драгуна, котрий виявив занадто турботи про свого гетьмана і мало не підтримував його в сідлі. – Я хочу бачити проклятого схизмата! Лише це одне, а потім хоч пекельні ворота!.. Сурмачі! Давайте гасло жовнірам збиратися під мої знамена! Я поведу їх до прориву або смерті, але перше вимотаю нутрощі з триклятого іуди!

І він, повернувши коня, поїхав крізь дим, купи тіл і натовпи людей, котрі зійшлися в борні. Поїхав, аби вчинити праведний суд над людиною, котра раптово стала йому ближчою за будь-кого з рідних або друзів, притягуючи його пекельною жагою помсти і страшним полум'ям ненависті так, як не може притягнути найпалкіше кохання.

Перекинуті, поламані вози. Срібний посуд і дорогі кармазини з обозів шляхетних панів, котрі тепер були втоптані у грязюку і залиті кров'ю. Жовніри, ні, просто налякані люди, що кидаються розірваним табором у пошуках порятунку і не знаходять його. Татари, які вже панують у возах, відганяють у поле захоплених у поляків коней.

– Помсти! Помсти! – чує свій зірваний голос Калиновський і летить все далі.

Але де ж він залишив Зарудного? О пан Єзус, невже ти даси йому втекти від караючого меча? Невже затулиш свої очі і не побачиш несправедливості, яка діється, не помстишся йому за смерть стількох славетних лицарів польської землі?

Не втік Самійло Зарудний. Не зміг, а може, й не схотів утікати. Він стояв на тому ж місці, де залишив його польний гетьман, у оточенні жовнірів, котрі чатували його зі зброєю в руках, готові відбити всі спроби звільнення гетьманського бранця. Стояв широко розставивши ноги, із заломленими за спину руками, простоволосий, у розірваному каптані. Він дивився на Калиновського, котрий наближався до нього, і очі поручника сміялися. Калиновський зіскочив з коня і підійшов впритул до полоненого.

– Для чого? Навіщо, триклятий іудо?! – хрипів він, не в змозі примусити себе заспокоїтися, припинити дрижання в голосі й тілі. – Ти продав нас, але не зможеш отримати своїх триклятих срібняків! Скажи ж: навіщо? Невже думав, що від мене можна втекти?!

– Навіть не сподівався, гоноровий гетьмане! Хіба ж може утекти здобич, котра затиснута в пазурах степового орла? Хіба може сподіватися піти той, кого наказав стерегти, як зіницю ока, великий гетьман?

– Тоді ти програв цей бій! Програв, як кожен з тих, кого дістала зброя шляхетного лицарства! Ні, ти програв більше за них! Твоє ім'я тепер навіки проклинатимуть нащадки, як проклинають вони тринадцятого апостола! Ти продав не тільки нашу справу, а й душу дияволу!

Самійло Зарудний спокійно витримав палаючі ненавистю слова Калиновського і повним самоповаги голосом відповів:

– Не бреши, собако! Нікого не продавав я! І ім'я моє, маю надію, пом'януть добрим словом ті, за щастя і волю котрих віддаю я життя. Ніколи не зраджував я свою Батьківщину і завжди стояв за її інтереси, навіть тоді, коли мусив знаходитися у вашому лігві. Бо батьківщина моя – Україна, знай це, ляше… А тепер роби свою справу! Роби і знай: відтепер тобі не судилося більше спати спокійно. Тому, що ти знатимеш – за окопом твого табору і всередині його завжди будуть люди, які не пошкодують життя задля того, щоб вас, упирів, спровадити до диявола за гріхи, котрі заробили ви, принижуючи, знущаючись і катуючи козаків та народ України!..

Замах важкого палаша – і впав на землю Самійло Зарудний, а Калиновський, не відчувши полегшення, принесеного помстою, став ногою на розрубані груди його і з силою всадив лезо в горлянку козака, пробивши череп і глибоко увігнавши зброю у землю.

– От і все, – видихнув він. – Ти ніколи не дізнаєшся наскільки міцний у мене сон, хіба що зможеш розпитати в тих, кого відішлю вслід за тобою. Коня! – він повернувся до жовнірів, котрі завмерли навколо нього і розпростертого на землі козака. – Під знамена гербу Калини! Ми вийдемо з оточення, щоб повернутися і закінчити кару над рештою лотрів!

На чолі двох десятків жовнірів вирушив Мартин Калиновський до середини табору, туди, де комонні хоругви почали прорив, зосередивши всю свою лють на невеличкій ділянці оборони козаків Максима Кривоноса. З лету врубався польний гетьман у загін піших козаків, вимахуючи закривавленою шаблею. У якусь мить він помітив перед собою загрузлий у баговинні ридван, з якого позирало жовте від переляку, вкрите довгими рідкими пасмами рудого, із сивиною, волосся. «Він навіть не виліз з ридвану і не пересів на коня, щоб спробувати повести за собою військо, котре вірило йому і було готове зложити за нього свої голови!» – майнула в розпеченому мозку приголомшлива думка, а в наступну секунду в полі зору коронного польного гетьмана з'явилась, розростаючись з неймовірною швидкістю, дебела постать у сивій поношеній свитині, з розкритим у німому крикові ротом і блискучим лезом занесеної над головою довжезної бастарди. Мартин Калиновський не встиг відчути страх. Він просто побачив, як місцями потемніле від іржі лезо пролетіло зовсім поряд з його стегном і глибоко розпанахало шию коня. Наступної миті Калиновський широко розкритими очима дивився на землю, що з шаленою швидкістю летіла назустріч йому. На прим'ятий кущик полину, в якому бачив мізерну билинку і жовте каміння піщаника. Раптом воно вибухнуло цілим водограєм яскравих зірок, і свідомість гетьмана пропала в темряві забуття.