Букви складаються в слова, слова складаються в текст, із тексту, душі поета й дозволу Бога народжується вірш. Кожен читач, знайомлячись із віршем, прочитує його по-своєму, по-новому, народжуючи таким чином практично новий текст. Так безперервно народжується живий всесвіт поезії, який об'єднує епохи й народи.

Хоча особисто для автора найчастіше поезія – це освідчення поета в коханні (майже завжди нерозділеному) до життя, аби якнайдалі самозречено втекти від ревнивиці-смерті, яка переслідує крок за кроком і завжди готова розімкнути обійми.

Для самого ж вірша головне, щоб найскладніша, найглибша, найнезвичайніша метафоричність була водночас природною, прозорою і зрозумілою, такою, що легко читається, щоб зміст природно породжував форму, через яку цей зміст міг би бути легко впізнаним. Адже, поезія не в словах і не в рядках, а поміж слів і поміж рядків.

Василеві Стусу

1. Велике вигнання

Гойдається доля, мов зламана віть,
на розхристі всіх заполярних хурделиць,
і ніч заґратована раптом розстелить
козацького степу мосянжний сувій

отут, серед цих простопадних осмут
сибірських безмеж, погорбатілих з люті.
Полярного сяйва кремлівські салюти —
тут навіть катам неможливо заснуть!

О, ця казематна полярная ніч:
червоні боки тут у снів не від яблук,
від кирзи – під здухи, об стіну – на карби,
і знову – по ребрах! О, зламана віть

епохи, що тичеться в невідь облуд…
Не хміль солов’їних пісень тут вирує,
тортурного зойку відлуння мордує —
тут навіть катам неможливо заснуть.

І спогад, не так, як велична сосна,
що в душу впливає, мов щогла вітрильна, —
як паля тортурна, що вмить прохромила,
як гак, що під Байдині ребра загнав

науку султанських і царських велінь:
услід за Тарасом у зеки й солдати
уся Україна – встигай лиш ховати
за кирзу халявну відвертість молінь.

2. України син

Так тяжко під серцем Сибіру болить
оця захалявна хохлацька Вкраїна,
оця трьохсотлітня безвинна Руїна —
на розхристі вічності докору мить.

Гойдається, наче розпачлива тінь
невтішної матері, доля Вкраїни:
розіп’ято знов її вірного сина —
поглинув їх стільки московський вже плин…

Коли чорторий вже оцей промине:
в Сибір – у теплушці, назад – в домовині, —
одвічна дорога синів України…
О, пам’ять пекельна, забудь ти мене!..

Лягла ваготою на серце земля,
скорботна, посмертна земля Батьківщини
на серце, що в грудях народу не спинить
його навіть наглая смерть Василя.

Дощі дошкульні

Пухлина всесвіту набрякла
Смертельної образи сном.
У савані густої мряки
Жалобний трауру огром.

Кругом ні просвіту, ні згуку.
Над ладом лагідних угідь
Навис зловмисним помсти круком
Небесний розкрил потойбіч.

Неначе вщухло – і не чутно
В глибинах омертвілих злив
Погроз – ні краплі, та підступно
Завмер у штилі зливи млин:

Із затишку ти тільки спробуй,
Хоч носа висунь ти надвір —
І небо вмить скляне проломить
Свинцевим кулаком тьми вир.

Ти лиш з порога до порога —
Тут засідка ворожа – гульк! —
Як з кулемета із-за рогу
Прозора черга мокрих куль!

І розверзаються утроби
Небесних щедрих водних жнив —
Комори урожай наповнить
Зі срібного зерна краплин.

Спогад

Знов двадцять п’ятою годиною добу
переобтяжує незгідливе безсоння —
в безодню півночі безсило я пливу,
відтятий маятником місяця уповні

від берега принад письмового стола
в посвяті чарувань відкритої сторінки,
чия оголена, цнотлива білизна
жаданням слова так довірливо сповита.

0 витвір суперечки темряви й свічі,
сліпучий спалах щиросердності паперу,
о вибач – твій непогамовний біль
роз'ятрюю я спогадом вогненноперим:

в міжкоролів'ї пам'яті і забуття
коротке царювання таємниці миті,
яку в житті лиш раз із уст в уста
цілунку одкровенням можна перелити.

Ця мить глибинніш, незворотніш за життя,
даремно страчене, у серце увігналась —
для неї ночі глиб, як піхви для ножа,
чию сталеву міць зламала неміч рани.

Два кроки до вікна, неначе два крила,
підбитих вліт, недавно ще міцних, сановних
всевладдям лету, наче вивершення два
в згасанні маятника місяця уповні.

Березнева елегія

Найперші невдалі ще кроки весни, ви так схожі

З останніми кроками, котрими зіграна осінь

Ступала на стежку зими – мов крізь дзеркало льоду

Минулих морозних осмут упізнав свою вроду

Розгублений березень в привидах снів листопаду.

У савані плісняви згуків минулих опалих

Земля ще окута тим сном, видається що вічним.

Та в надрах обмерзлої сповіді серце вже лічить

Останні слова каяття – чи ще довго їм тліти:

Вже гасло надії – горіти, горіти, горіти! —

Проносить піднесена лагідь південного вітру

Крізь плетене чорним мереживом віття.

Бо вже, щоб у мандрах безмежних струмків розчинитись,

Дійшла досконала відталої краплі сферичність

До спаду в прощання з піддашшям висот батьківщини

Своєї бурульки (розлука знов матері й сина).

Отак би пірнути у затишні сни потойбіччя —

І хай тільки зблиском заграви цей вечір засвідчить,

Що й ти колись був тут, і в сутіні млів у стражданні.

О, мачухо зла, батьківщино надії нездарна,

Це ж ти нас підкинула світу цьому до порога

Вклякати в підніжжях оглухлих богів невідомих

В благанні якогось незнаного щастя й любові —

На волю лети ж самоти нескінченної сповідь…

Сповідь петлюрівця

Забудемо, брате, і нас хай забудуть,
Хіба затонулій землі пам'ятать
Про тих, хто покласти не зміг у запруду
Потоку ворожому власні тіла —

Ми тіл своїх, брате, в бою не щадили,
Та Бог не схотів нас на небо забрать:
Вигнанцями стали, стежками чужими
Нам пил іноземного рясту топтать.

Дороги міських закордонних комфортів
Утрати вогнями нам п'яти печуть —
Босоніж як ми, школярі безтурботні,
Топтали козацького степу траву.

О степ України – пісенне безмежжя
З невпинним священним потоком Дніпра —
Яка невблаганна і беззастережна
За вами тепер вже довічна жура.

Наївні й зрадливі мої гречкосії,
Безплатним буває у пастці лиш сир,
Ковтнули спокусу оман всіх месії —
Й над вами став паном підступний сусід.

Ви волю і землю свою проміняли
На землю і їжу казкову якусь —
Обіцяну блудними більшовиками
Оманно небесну ясу дармову.

І біла Росія червоною стала
Від крові, що ми за Вкраїну лили,
І землю у нас прадідівську забрали
Й хохлам свинопасам, як дар, віддали.

Забудемо, брате, – і нас хай забудуть?
Нехай забувають – та нам не забуть,
Бо майже щоночі в Європах нас будить
Святої Софії подзвінна могуть.

Розради Танатоса. Вічній пам'яті Матері

Так зараз стало зрозуміло, що печаль —
Насправді радість, адже знаю, не назавжди
Розлука з тим, хто відійшов з цього життя:
І в тім поблажливість відразливого «завтра».

Ні, не назавжди мерзлої землі об гроб
Заупокійне гомінке відлуння смерті —
Пекельний світу поцейбічного галоп,
Що гупає зсередини у груди замість серця.

Ні, не назавжди,
            бо побачимось,
                         зустрінемося,
                                            знаю…
Хоч знаю й те, що смерть,
      вона насправді не для того,
                                   хто вже пішов,
      а лиш для того, хто залишився
Ждати,
         страждати – горе…

Коли вже не до логік у хмільних висотах
Отерплих з болю і безсоння стратосфер,
Мов на безводді риба, крик хапаєш ротом —
Німий (о – ката насолода!) крик завмер —
Забракло кисню слів і сліз в аортах
Органного ридання!
                                Всесвіт
                                          вмер?…

Пора, я знаю, вже пора додому,
Грудневий вечір швидко так летить.
І якось тут на цвинтарі бездонно
Підземний подзвін жалю стугонить.
Горбочок мерзлої землі скрутився,
Благально пригорнув до себе хрест.
Пора іти, бо й справді забарився,
До лави цвинтарної мов примерз.
І ноги затекли, немов колоди,
Й судоми вже розчахують немов.
Так холодно, неначе захололи
Думки – ні слова з жодної із мов
Ніяк не можу зараз пригадати.
І руки – як примерзли до колін,
А треба ж хоч одну із них підняти,
Утерти щоб струмки пекучі сліз,
                                               а втім…
А втім, нехай собі,
   бо вже попримерзали
              до щік, і до повік,
                   до вік, довік, навік…
                                               …Навік…

Галерний наче раб, навік прикутий
До веслування в океані сліз —
Бажання з головою вглиб пірнути,
На саме дно! Доплив…
                                 Доповз…
                                           Доліз…
Солодкий біль – тонути і тонути
Всім співчуттям,
                        жалям
                                 напереріз!…

А знаєте, мамо, щоранку вони прилітали,
До нашої хати, горобчики ваші, що ви
Голодних їх зерням і хлібцем щодня годували —
Пташині бенкети буяли у нас щозими.
Ви знаєте, мамо, я їм в годівничку підсипав
І зерня, і крихіт – та їсти не стали вони:
Сиділи, сиділи тихенько у нас на березі —
І гайда, знялись, покружляли й гайнули кудись…
Я потім їх бачив у вас тут на цвинтарі, мамо:
У вас над могилкою там нависає гілля
Калини – на ній тих горобчиків зграйка, впізнали
Ви, мабуть, їх, мамо?..
                            З моєї руки вони не їдять.
Ви, мамо, скажіть їм,
                       не скривджу я їх…

Пора додому вже, пора. Бо вітер
Замерзлими сльозами закружляв.
Дерев благально здійнялися віти,
Але не втримають вони навал:
Нависла пагуба погроз нічної
Задушної надгробної плити.
О, всесвіту безжалісний надгробок,
Гробниця, усипальня… Знов завив
(Чи з того, може, світу?) пес бездомний —
Простяг своє кудлате співчуття —
Так, брате, ниє безпритульна доля
Під серцем у твого й мого життя.
І повз які б я не пройшов пишноти —
Завжди, завжди проходитиму повз
Могилоньки зіщулений клубочок
З пригорнутим до серденька хрестом…
Пора, пора вже йти додому.
Хоча ніхто мене й не жде.
Та, може, вдасться хоч під ранок
Заснути…

Осінні стежі

Осіннє небо, глиб надій забутих.
Якими ж стежками я заблукав,
Що зараз п'ю осінню цю отруту,
Немов цілунку пінистий бокал?

Я довго йшов, а наче тільки вчора
Перехрестила мати в дальню путь
У спину непомітно – дивним зором
Я хрест той бачив, чи відчув?..

Я бачив, бачив – хрест я той і зараз
На спині в далеч осені несу,
Допоки падолистом замітає
До матері могилоньки стежу.

Таємними хмільними манівцями
У пошуках кохання я блукав —
Прощальними облудними словами
Цілунки зради стигнуть на губах.

Осіннє небо, обшир дум невтішних,
Що падають на душу, мов бальзам
Тих слів, що ти зронила ненавмисно
В пориві щиросердності зізнань.

Полинна сутінь осені вирує,
В дитинстві як босоніж навпростець
Стернею вечорів самотніх йду я
Допоки обрій смеркне нанівець…

Плач Ярославни

Безлуння чавунного гуду
Залатаних в лати сердець,
Облуди кайданної будень,
Заюшений стогоном герць —
Кому б він, на кінчику куни
Завислий цей заздрості зблиск,
Кому б він, цей мотлох марудний,
Придався й на нігтя обріз,
Якби не чекан опівнічний
Вкарбованих в мури чекань,
Якби не довічності в вічі
Путивля розплетений плач
З долоней благальних княгині?
Кому б він, якби не Боян?
З грудей, мов з могили, що – гине! —
Зигзицею з неба в бур'ян,
Заломлене зойком, зізнання,
Що нині, як завжди, життя
Без Лада, як труп бездиханний,
Холодне, як безлад биття
Об лід зачерствілої схими
Без ладану губ, без плеча
В паломництві літ – ну, куди ми? —
Опівночі згасла свіча…

Журавлина пісня

Там, де сонце, заплутане в вільхи,
Віддавало останнє тепло,
Нарікання вітрів запізнілих
Нагадали про все, що було.

Про розсипаний в травах пожовклих
Зорепад вересневих пісень,
Що дівочий в них радості оклик
Передзвоном будив сонний день.

Як волосся твоє вигравало
У багаттях вечірніх заграв —
У кохання ярінні палало
І в обіймів шалених вогнях.

Як у повінь п'янких поцілунків
З головою кидалися ми
І не чули, в далеких відлуннях
Як гуркочуть погрози зими.

Із криниці завзятої юні
Ми кохання без міри пили —
І за те, мабуть, осені струни
Обірвались так боляче вмить.

З того часу – утрати й утрати:
Сторінки палахких споминань
Так щемливо і гірко гортати
В нурті сповідей, втеч і вигнань.

З того часу – з обіймів в обійми,
З того часу – від губ і до губ
Я шукав твоїх слів відгоміння,
Та навіки їх, мабуть, забув.

Там, де сонце, заплутане в вільхи,
Віддавало останнє тепло,
Нарікання вітрів запізнілих
Нагадали про все, що було.

Поет

Нагальна, нагла злободенню данина

завжди одним кінцем метафори стояти

в болоті клопотання плоті – мілина

в фарватері метафоричного фрегата.

Буденна твань ціни насущного шматка,

як щупальця дошкульних примх твоїх порвати

орлиним зрушенням натхненного кидка

в захмарну круговерть височини метафор.

У стовпиську роздутих черев гострота

наївних ліктів – знаю, знаю, дозолила! —

самому вже несила: завжди ж лиш моя

на збитих ліктях кров – самому вже несила.

Куди ж з пронизливою гостротою слів

мені у надувному, гумовому світі

навиворіт затабуйованих облич,

у світі мильних бульбашок куди ж подітись?

Щонайдрібнішою піщинкою «чому?»

в лавині наростаючого відгомінням «годі!»

крамоли недоречну множити луну

у передвладді кулуарних коридорів:

куди як смішно – нехтувати моноліт

всевладного олімпу летом павутинки…

Вам смішно?! – Смійтесь! – Та на кутні цей ваш сміх! —

Сміх боком вам в зневазі сина й внука вийде!..

Весна

Скороспіла весна у намисті проталин,
У циганському маєві вільх:
«О, невже ми надовго від літа відстали?» —
Стигнуть бідкання стиглих вітрів.

Про смертельну поразку беззбройних морозів
Видноколом беззубих ротів
На крутому із лютого в березень розі
Тьми жорстокий герольд сповістив.

Але вже набубнявів Геракл стобарв'я —
Брунькування квітневих світів
Накладе він на гідру пітьми незабаром,
На безсмертя зимових голів.

Вже бо вирію мрія вагітна прильотом
Всепташиного вибуху барв.
Чорно-біле відлуння посмертного фото
Хто б минулому подарував?