Дороги, які нас вибирають

Після війни ще валялося до біса патронів, як ми не перестріляли один одного, сам Бог знає. Певно й табори ті було організовано, бо високі «орли» у Кремлі планували швидку війну з американцями і англійцями, й треба було свіже гарматне м’ясо. А ми ж – діти, гвинтівка в півтора раза вища за «солдата». І солдат той… Іде рота з лісу, з навчань… «Запєвай “Варяга”».

Наверх ви, товарищи, все по местам…

І тут у строю «хлип, хлип» і ревіння. «Стой, к ноге. Что там?». «Затвор загубив». І ото вертаємося, стаємо «в цеп», шукаємо той затвор.

А от якось гралися у «війну»: червоні та сині. Ми в лісі сидимо в засаді, нам треба схопити «язика». Рота «синіх» йде кривулястою дорогою, попереду за двісті кроків дозір з трьох чоловік, а попереду них кроків за сто ще один передній дозорний. Дорога в лісі петляє, далеко не видно, ми вискочили, вхопили дозорного, заткнули рота ганчіркою, натягнули на нього мішок (взяли на кухні), вхопили і бігом. А щоб легше було його брати, гвинтівки, аби не заважали, склали під кущем. А тепер не знали, під яким. Там десятки коров’ячих стежинок, отже, біля якої? Переляк, розв’язали «полоненого», щоб допомагав шукати. А тоді просили весь «ворожий» дозір, а далі всю «ворожу» роту. Заледве знайшли.

І зовсім зле було з їжею. За рікою – за Сновом – накосимо трави з щавлем, і – в казан. А потім наші матері довідалися про наш «солдатський» раціон і попривозили великі полотняні торби із сухарями і шматками сала. Але наше начальство заборонило залишати торби в куренях (з гілок, де ми спали), і тепер рота виглядала дуже комічно: у кожного за спиною білий мішок із сухарями. Було багато реготу. У лісі набачили кілька схожих на вільхи дерев, густо обсипаних рожево-червоними ягодами, вони були солодкаві на смак, пооб’їдалися і потім не вилазили з «туалету», загородженого кілками.

Командувало обірванцями начальство високе, – це були фронтові офіцери, які йшли на демобілізацію і яких примусили одслужити ще місяць. Нашою ротою командував капітан на прізвище Рак, він не йшов до строю, а стоячи на пагорбі свистів, і всі бігли до нього. «Рак на горі свиснув», – казали ми.

Одначе, крім смішного, безглуздого, було й трагічне. Один хлопець утопився у Снові, його знайшли через три дні. Він лежав у курені, була глупа ніч, я стояв на варті, кричали коти, десь пугукала сова, і мені було неабияк лячно. Я причаївся під кущем, виставивши поперед себе гвинтівку з багнетом, ледве дочекався зміни. …І ще один загинув. Відомо: при команді «рівняйсь», всі рівняються у строю, викинувши гвинтівку з багнетом поперед себе, а далі команда «струнко», гвинтівка підтягнута, і – поворот наліво чи направо; а ми ослаблені, розхлябані, один при повороті не втягнув гвинтівку й загородив багнета передньому в потилицю. Той пішов до табору й по дорозі помер.

На відхід нам вперше зварили рисової каші та червоного компоту. Всі ми, з нашого села, склали кашу в мій казанок, великий, батьків, ще з часів Першої світової війни, і вилили туди компот. Секретар обкому партії вислав за своїм сином «Студебекер». Нас налізло в кузов стільки, що мені довелося лізти по головах, казанок на спині розчинився і червоно-компотна рисова юшка полилася на голови, мене гамселили в живіт, а я притьма ліз далі, поливаючи цією юшкою інших.

Ми верталися додому, і ще на підході до села застали трагічну звістку, один учень з нашого класу, якого батько відмазав від таборів, загинув – наступив у воді на протитанкову гранату, якою солдати глушили рибу і яка тоді не зірвалася. Ми зайшли на цвинтар, стали біля могили і тричі вистрілили з гвинтівок.

Так закінчилася «війна».

А наступна моя любов упала немов з неба. Була це дівчина на клас молодша, якщо я залишався хлопчаком, то вона вже – дівка. Звали її Галка. Дівка замашна, красива, уміла крутити хлопцям голови, і крутила, й вони грали до неї. А було так.

Приїхали з району з райкому комсомолу і районного комітету фізкультури відібрати учнів на обласні спортивні змагання. Профанація, адже районних змагань не проводили, аби відібрати кращих, може, й через те, що в районі було три середні школи, а у восьмих-дев’ятих класах майже самі дівчата. А у нас п’ятеро хлопців. Вони підібрали на око – рославіших, стрункіших: мене і моїх товаришів, ми ще й сиділи втрьох за одним столом-партою: Віталій, Борис і я. Поїхали. І ось перший день змагань. Якісь вони були хаотичні. Перше – біг на півтори тисячі метрів. Районний фізкультурник поставив Віталія. А той пробіг два кола й сів на доріжці, мені самому в подив: сільський хлопець, без батька, увесь час в роботі. Та й потім, казали, в педінституті він непогано бігав.

А ми з фізкультурником пішли в сектор для стрибків у висоту. Туди він записав Бориса. Спочатку – кваліфікаційні змагання, хто не подолав мінімальної висоти, далі до змагань не допускається. Борис вже два рази збив планку. Бо стрибав він з розбігу, прямо, підібгавши ноги, а вони все одно теліпаються. А треба, знаю, навскіс, перевалитися через планку. Мій старший брат з товаришами тренувалися стрибати так удома, в садку. І я з ними. І тепер бачу, що цю висоту візьму за виграшки. Кажу фізкультурнику – запишіть мене. Він пішов, записав, і я висоту взяв. І стрибав далі, найвищих висот не взяв, але стрибки мені зарахували в норму на значок ГТО І ступеня. Я один у районі мав такий значок. А далі… далі в Бориса розболівся живіт, і Віталій теж кволиться, і на всі дистанції виходив я. Кидав диск, метав молот і спис (приходив раніше і трохи тренувався), і біг з бар’єрами, і стрибки у довжину, і все інше. Фізкультурник клав мене на лавочку й розтирав ноги, а мені було соромно: здоровий дядько розтирає хлопчаку ноги. І соває мені в кишені шоколадки, а я їх віддаю дівчатам. Їх було двоє – Галка й друга теж Галина.

А далі був тріумф. Смішні та жалюгідні вони, юнацькі тріумфи, та й усі інші. Біг на три тисячі метрів. Якщо спринтери біжать кожен по своїй доріжці, то стаєри всі по одній, першій, найкоротшій. Побігли. Я, либонь, ще й загаявся, й біжу останній, а попереду всі інші, чоловік двадцять-двадцять п’ять. Я біжу й раптом мене обіймає «обида», що я – найгірший. Припустив. Обігнав одного, другого, …четвертого, п’ятого. На трибунах сидять ті, хто зараз у змаганнях участі не бере, а також сторонні зіваки. Вони мій ривок помітили. У мене на грудях на білій стрічці напис: «Ніжин». І вони почали гукати: «Ніжин, давай!», «Ніжин, покажи їм!». Підхльоснутий, я «показував». І ось вже позаду десятий, дванадцятий, п’ятнадцятий. І на трибунах грім: «Ніжин, Ніжин!». І я вже побіг, як дурний з гори. Попереду лишився тільки один спортсмен: довготелесий, довгоногий, у справжньому спортивному взутті, а не в такому як у нас, сільському, городньому. У мене в грудях бурхає полум’я, спирає подих, а я пру. Той, попереду, двічі оглянувся на мене здивовано. Це мене ще дужче зачепило. І ось я його вже наздоганяю, порівнявся, обійшов не корпус, і вже фінішна стрічка звивається у мене на грудях. А в мене в очах – темінь, морок. Я падаю. Судді на фініші підхопили мене під руки, поклали на лавочку. Біжить якась медсестра, біжить наш переляканий фізкультурник. А я кліпнув двічі очима – мені прояснилося. Встав: «Я пошуткував», – кажу.

І вже підсумковий збір. Грає туш духовий оркестр на честь переможців. І на мою честь за три тисячі метрів. І отримую грамоту. І ще з однією грамотою і вимпелом виходжу на сцену: наш район зайняв друге місце. Додому їхали вантажною машиною, її десь надибав фізкультурник, вона їде на Ніжин через наше село, – фізкультурник у кабіні з шофером, ми – в кузові, де два оберемки соломи. У селі біля містка стукаємо в кабіну. Галці тут злазити, мені теж. Хлопцям і Галині – далі. Злізли. Я ступаю на стежку через шкільне подвір’я. І раптом Галка: – Юро, приходь увечері до клубу, підемо разом додому. Так вона сказала: «Проведеш мене додому».

І я прийшов. І провів. І вдруге, і втретє… Але Галка була непостійна, фривольна; одного разу вийшов з клубу, дивлюся, де Галка, вона мала на мене чекати, а хтось мені й каже: «Галка пішла з Костею». Наступного дня різко виказав їй її зраду, вона в такому ж тоні відказала мені та розсварилася.

А вже наступна любов була в університеті. Я їхав складати вступні екзамени з підручниками в фанерному, обтягнутому зеленим сукенцем чемодані, засмаженою куркою і сорока карбованцями в кишені. Я вперше їхав до Києва, не знав, куди буду вступати: шкільні вчителі радили в технічний вуз (я добре знав математику), особливо учитель фізики: «Вступай в інженерно-будівельний», його син був інженером-будівельником.

Отже, часто не ми вибираємо дороги, а вони нас. Мені кортіло в Інститут цивільного повітряного флоту, там синя форма і пілотський кашкет з розпростертими крилами: «от би приїхати в такій формі до своїх дівчат». Будівельний інститут відкинув одразу: там основний предмет креслення, а воно в мене не найкращого чину, я – неохайний. І от з вокзалу я пішки прийшов до університету (чув про такий), поїзд прибув дуже рано, я ліг у парку Шевченка в кутку на лавочку, підклавши чемодана під голову («в городі самі «чужі», можуть поцупити»), й заснув. Прокинувся від плюскоту води: молоденька дівчина-двірничка поливала доріжки. Я взяв у неї шланг, напився. Пирснув на неї, вона на мене (молодість) і поволікся до університету. Стояв перед двома щитами, де перераховували всі факультети, й вибирав. Мушу сказати, що я був певен у тому, що вступлю, бо вчився на п’ятірки, перечитав книги всієї шкільної бібліотеки. Вибрав «западноєвропейський» відділ (стояв перед щитом з російським текстом) філологічного факультету; звучить же як! Там я вивчатиму західноєвропейську літературу. Черга здавати атестати – величезна, я здав, склав екзамени й вступив. За цей час не тільки з’їв курку й спечені матір’ю коржики, а й проїв майже всі сорок карбованців. Останні дні жив на іржавій тюльці і напівгнилих помідорах по п’ять копійок за кілограм. А вступивши, продав на товчку, який був просто на тротуарі на вулиці Леніна, підручники, й пішов з таким самим щасливим абітурієнтом у ресторан. Бо ж читав про ресторани у романах. І їжу обирали, не якийсь борщ чи суп, а «омлет с яйцом и гренками», і не кашу чи картоплю, а чахохбілі. Побачивши, що офіціантки ходять у білих кокошниках, ми й собі хотіли одягнути на голови складені на тарілках перед нами пілотками білі серветки, але нас зупинив чоловік за сусіднім столом. І вилаяв офіціантку, що збиткується над сільськими хлопцями: подала бульйон – водицю, в якій плаває яйце, а грінки принесла хтозна коли («вы уже съели, а я гренки несу»), і до чахохбілі подала не ложечки, а виделки. Звідтоді, де б я не бував тут чи за кордоном, я не замовляю страви, якої не знаю.

Університет ще тоді стояв у руїнах, ми бігали по школах, тільки загальні, потокові лекції слухали в сусідньому з червоним корпусом великій, пофарбованій у жовте будівлі. Навчання мені давалося надзвичайно важко. Західноєвропейський факультет виявився романо-германським, так його одразу перейменували, щоб не схилятися перед «гнилим» Заходом. І вчили там іноземних мов. А ще мене поперло на французьке відділення. Французької мови до того я й не нюхав, у групі всі вчили її до цього, вони вже читали тексти, а я намагався розібратися в алфавіті. Провчившись трохи не до першої сесії, я збагнув, що тут мені буде лихо, пішов до декана й перевівся на український відділ. Такий вибір зробив ще й тому, що в кімнаті, у якій жив (сімнадцять студентів), були одні лише україністи. Добряче піднатужившись, склав сесію на п’ятірки, й далі так учився, а вже з другого курсу був персональним стипендіатом. А це було щось! Звичайна стипендія була в розмірі двадцяти одного карбованця. А я отримував п’ятдесят, отже, після отримання стипендії міг повести товаришів у шалбан «Зелена жаба» й там пригостити їх по сто грамів та по кухлю пива, в яке вливалася горілка, щоб краще «брало», й наїстися майже досхочу пиріжків з горохом. А потім бродили по ботанічному саду, розмови були відверті до спідньої сорочки, і зривали ми мріями піднебесні сфери й почувалися геніями. Бо ще й писали вірші.

І, звичайно, не міг не закохатися в однокурсницю.

Усьому найкращому я завдячую своєму другові, в майбутньому талановитому байкареві Анатолію Косматенку, який пробув дев’ять років у війську рядовим і приніс з війни в солдатському мішку не запасні підметки до чобіт, а книжки, зокрема Андрія Малишка і Володимира Сосюри. Насамперед він показував приклад серйозного вивчення української мови, яку тоді всіляко зневажали і якою нехтували. Український дух (мова і пісні) панував тоді тільки на українському відділенні, найперше в нашій кімнаті. Однак цей дух становив загрозу для його носіїв. Так, коли я був на четвертому курсі, забрали в табори студентів третього курсу, бо в кімнаті співали тільки українських пісень і говорили, як нелегко живеться в колгоспах їхнім батькам. Пізніше вони повернулися і дехто відновив навчання, але майже кожен привіз із Сибіру якщо не епілепсію, то туберкульоз. Вони швидко повмирали. Один з них на прізвище Волощук помер по дорозі в село, залишився, здається, тільки Адаменко, той з Довженкової Сосниці.

Я теж зачепився за деякі задери. Одного разу в молодшого студента по моїй кімнаті знайшли під подушкою томик Грінченка зі студентської бібліотеки. Грінченко не був заборонений, лише таврований як український буржуазний націоналіст. Отож, чому читав Грінченка, а не Миколу Островського чи Рилеєва, і хто тобі його порадив? Переляканий хлопець вирішив обпертися на авторитет персонального стипендіата, й назвав моє прізвище. І мене почали тягати по університетських інстанціях, та все ж обійшлося. Іншого разу сталася більша прикрість, пов’язана з моєю громадською кар’єрою. Я був головою фізкультурного бюро відділу. О, та моя посада… Суміш гіркого і смішного. Бо ж життя бідне, хлопців на відділі мало. Яка там фізкультура! І от на університетських змаганнях ми виступаємо втрьох: відповідальний за фізкультурну роботу від партбюро Карпо Швачко, від комсомольського бюро – Юрій Петренко і я. Естафета 4 по сто метрів. Четвертого немає. І я мушу бігти два етапи – другий і третій. Суддя на другому етапі біжить за мною: стій, зупинися, а я біжу. Врятувала химерна пригода, бо ніхто на мене не дивився: у Петренка тріснула резинка трусів, і вони з ноги полетіли на трибуну, а плавок у той час не було. Після цього стрибки з жердиною. Швачко: «йди». Але я затявся, бо ж до цього ніколи не тримав у руках жердину. Як і Карпо, який запитав у суддів, за який кінець її тримати. Впав пикою у тирсу, відпльовується, а суддя: «вторая попытка, студент!». І вихований, добрий Карпо попер його матом.

А на цю посаду я потрапив незвично. На першому курсі був комсомольський крос, ми бігли довкола Центрального стадіону, який був на ремонті, огороджений дошками. І от біжу я в батьковій шинелі, в кирзаках до самого заду, й бачу у паркані дірку, і, як сільський житель, знав, що мусить бути друга з протилежного боку. І пірнув у неї, вибіг з того боку, де тільки наближалися кращі бігуни. Я підхопив поли й побіг. І судді на фініш дивувалися і охали зі своїми хронометрами: в шинелі, у кирзаках і отакий час!

І та ж фізкультурна кар’єра заледве мене не згубила. Пізніше, через два роки, мав бути комсомольський крос на честь річниці Жовтня. Перед цим зібрали відповідальних за фізкультурну роботу від партійного і комсомольського бюро, а також голів спортивного бюро. Крос – через два дні. І я наївний, сам зі студентської гущі, підвівся і сказав, що до річниці Жовтня ще далеченько і варто перенести крос на день-два, бо за два дні видаватимуть стипендію і студенти можуть на крос не з’явитися (а студенти, особливо наприкінці місяця, перед стипендією, жили впроголодь). Так воно і сталося: як і очікувалося, ніхто не прийшов бігати. Але ж треба було знайти цапа відбувайла. Це – я. Зірвав комсомольський крос. І мене просто на комітеті й виключили з комсомолу. А це, відомо, вело за собою й відрахування з університету. Через два дні викликали на засідання бюро райкому. Мабуть, я мав жалюгідний, нещасний вигляд, а може, члени бюро райкому не любили нашого університетського занозистого вождя, теж члена бюро райкому, але всі проголосували проти виключення. Все скрутилося за три дні, на відділі ніхто й не знав про цю халепу.

У цілому ж я був сумлінним, дисциплінованим студентом і дуже боявся як партії, так і комсомолу. Отож і спортивну роботу тягнув з усією відповідальністю. У жодному спортивному виді я не мав високих результатів, але тягнув на середняка скрізь, бо ж був звичним до роботи селюком.

Ось факультетські змагання з шахів. Маємо грати з командою механіко-математичного факультету, де половина першорозрядників і навіть є один кандидат в майстри спорту. Ми домовилися, що наші гірші гравці сядуть за перші дошки, а кращі – за останні: може, таким чином і здобудемо очко-друге. Але ніхто не хоче сідати за першу дошку проти кандидата у майстри. І я вмовляю одногрупника, однокімнатника Петра Сингаївського: ми в кімнаті нещодавно навчили його правильно розставляти фігури на шахівниці. І я обіцяю йому за гру повести в їдальню і нагодувати не лише борщем і вінегретом, але й шніцелем з пляшкою пива і цигарками «Казбек». Зрештою Петро погоджується. А треба було бачити Петра: імпозантна фігура, буйні кучері, а що вже самоповага, аж до пихи; якось, вже значно пізніше, я був у видавництві, й забігає Михайло Стельмах, а він був такий: «пасочка», кожному люб’язно тисне руку: «здраствуйте, здраствуйте», й тут заходить Петро, знічев’я всім подав руку й пішов до сусідньої кімнати, Стельмах до мене: «Хто це такий?».

Я як капітан команди мусив сісти за другу дошку проти їхнього капітана, першорозрядника. Він досить швидко виграв у мене. А на першій дошці Петро на п’ятому чи шостому ході підпер під бій свого слона, кандидат у майстри задумався: очевидно пастка, візьму, а через три-чотири ходи буде мат. І не бере слона, відступає. А тут Петро дістав коробку «Казбеку», розкриває: «Закурюйте, за дошкою ми – суперники, а так – друзі». «Ні-ні-ні», – бурмоче кандидат у майстри. «Я не курю». А ми бачили, що він курив. І повів він гру страшенно обережно: йому для того, щоб стати майстром, потрібно набирати очки і на групових турнірах. А він боявся, бо хоч і знав, що в нас немає сильних гравців, але ж ми могли привести «варяга» з КПІ чи ще звідкілясь.

Уже всі закінчували грати, а він все думав. Годинників, які рахують час, не було. А всі дивляться з-за спини, кахикають і посміюються. Врешті кандидат зрозумів з ким має справу, швидко всукав Петрові мат, схопив капелюха і вискочив з кімнати.

Звичайно, не в усьому ми були легковажні, насамперед ми серйозно вчилися. Не забуваються деякі викладачі старої формації: Агапій Шамрай, Ілля Микитович Кириченко, обидва відомі україністи. Ілля Кириченко – академік, але їм українську мову викладати не дозволяли, перший викладав античну літературу, а другий – латинь у невеликій групі. Він був справжній вчений, словникар. І піднімалися молодші: не дуже молодший Арсен Іщук, довголітній декан факультету, порядний чоловік. Одному моєму знайомому, студенту кравець у селі пошив костюм військового крою, Іщук зазвав його в кабінет і каже: «Скинь, це ж мундир петлюрівського офіцера, тебе заберуть», студент кинувся до кравця, а той каже: «Я як шив, так і пошив, іншого крою я не вмію». І мали виключити з університету Олексу Мусієнка як сина «ворога народу» – виключав Степан Колесник, – а вже йшла реабілітація, і Іщук порадив швидко взяти довідку, що батьки реабілітовані, й Олекса просто на зборах подав її до президії.

Викладачку старослов’янської мови Зінаїду Животкову звільнили з роботи, бо хтось доніс, що вона ходить до церкви.

Звичайно, молодість, то таки молодість. Багато цікавого, багато веселощів і реготу. Ось ми дожилися, до стипендії два дні, а в нас порожньо в кишках. Хочеться їсти. Почали шарити в тумбочках. У одного знайшли торбинку сушених фруктів, у іншого – крохмаль. Зварили кисіль, на кухні, у відерній каструлі. Несли в кімнату під дзвін гітари, мандоліни і двох каструльних кришок. Кисіль гарячий, поставили на підвіконня – нехай прочахне. А самі застелили газетами довгого стола, виклали ложки, порізали хліб – нашкребли на нього копійки. Чекаємо. І тут хтось відчинив двері, рами – подвійні, торох! – каструля з киселем полетіла за вікно. Ми оніміли: під вікном тротуар (третій поверх), а якщо когось вбили. До вікна, але – слава Богу, тільки якась пара біжить далеко й обтріпується. Комендант наказав нам оддирати од киселю стіни хоч і зубами.

І все ж, як я вже сказав, було чимало серйозного. Серйозно ми, ще початківці, думали про власну творчість. З нашого курсу, навіть з групи, вийшло п’ятеро членів Спілки письменників України. Це, окрім мене, Анатолій Косматенко, Сергій Плачинда – рвійний, беручкий, уважний прозаїк, Юрій Петренко і Петро Сингаївський. Петро Сингаївський сам збив себе зі шляху. Він, як і всі ми, розмовляв українською мовою, але мав великий чемодан збірок тогочасних російських поетів і сам писав російською мовою. Довгий час не читав своїх віршів, заінтригував нас, бо прослухавши когось казав: «юринда». А потім якось напився й почав читати свої, й заслужив те саме визначення. Начитався Єсеніна і писав під його впливом, стихія російської мови була йому чужа, і вірші були роблені. Значно пізніше перейшов на українську мову.

Косматенко вже почав друкувати свої байки в газетах і журналах, а про себе я скажу далі. Ми ходили на літературну студію, вже аспірантом я був керівником студії, а Василь Симоненко – її головою, ми часто зустрічалися, планували заняття, читали вірші студійців, але справжньої близькості між нами не сталося, либонь, я не був авторитетним мудрим керівником, а Василь ще не був тим Василем Симоненком, що пізніше, коли почав працювати в обласній газеті, тоді він в основному писав сатиричні вірші. А основні надії студійці покладали на Василя Діденка, Тамару Коломієць, Миколу Сингаївського, Петрового брата. Ще один однокурсник, однокімнатник запекло віршував – Зіновій Вінюков, вельми музично обдарований, але його на другому курсі виключили з університету. Він закохався в нашу комсомольську, а потім і партійну активістку Тетяну Молодід, але вона не відповіла, і він вчинив дикий жарт – сфотографувався повішеним. Фото якось попало в комітет комсомолу, а там: «А якби його побачили іноземці…». Тетяна пізніше покінчила з собою, а була вона активісткою щирою, правдивою. Пам’ятаю, прийшов на комсомольські збори «товариш з ЦК», одразу сів у президії і почав перебивати виступаючих, тоді Таня: «А хто вас обирав до президії, сядьте в зал». А були активісти інші, кар’єристичні, ці завдавали багато лиха, цих було страшно.

З моїми однокурсниками-письменниками наші дороги часто перехрещувалися, ми жили у взаємній повазі та злагоді. Усі були щирими українськими патріотами й залишили слід в українській літературі.