Дороги, які нас вибирають

У Шумейковому бору (яру) на Полтавщині відбивалися від ворога штаби армій і корпусів Кирпоносового війська. Там він був поранений, там і загинув. І все ж деякі німецькі історики вважають, що саме армії Кирпоноса, довга оборона Києва врятували Радянський Союз від розгрому. Доки танкові армади Гудеріана рухалися на південь, доки верталися до Москви, настала осінь, хляповиця, земля розгасла, й Гудеріан застряг під Москвою. А тим часом до Москви була перекинута далекосхідна армія.

За поразки першого періоду війни Сталін поклав провину на Кирпоноса. У Веркиївці було наказано зняти по хатах зі стін його фотокартки, ім’я Кирпоноса перестали згадувати.

Постать Кирпоноса не оцінена й сьогодні. Яким він був, правильно чинив чи неправильно, те – невідомо. А може, воно вже й непотрібне нікому, може, воно тривожить тільки мене та ще жменьку земляків? У нашому столітті на наших очах чимало подій пролетіли, неначе вихори по воді, сховавши в глибинах сутнє, викинувши на берег сміттєвий наплав. Скільки введено до слави фальшивих імен, скільки справжніх звитяжців та чесних людей омовлено, знеславлено, або просто зметено наплавною хвилею, потрібні зусилля поколінь істориків, щоб виявити повну правду.

…Доживали в Києві віку, один на бульварі Шевченка, другий – на Чоколівці, двоє моїх земляків – Точоний та Січкар, один з них – командир полку, другий – комісар, а хто саме командир і комісар, вже не пам’ятаю. Вони теж не могли нічого до пуття розказати, адже обоє – ніжинці, а ніжинський полк із першої української дивізії випав. Випав, згубився, зник, не було його! Як відомо, в дивізії – чотири полки, а згадували тільки два – Богунський і Таращанський. У книгах, у фільмах, у підручниках – лише два. Ніжинський, а також Новгород-Сіверський було наказано забути. Бо вони… вар’ювали проти Щорса, коли він, уже після взяття Києва, став командиром дивізії, не визнавали його влади. Та й самі Точоний та Січкар, замість того, щоб зійтися та погомоніти ладком, випити компоту чи квасу, всю решту свого життя писали один на одного доповідні (доноси) – до ЦК партії, до прокуратури, до військового трибуналу. Написати щось правдиве про Щорса їм було зась, хоч ненавиділи вони його смертельно. Січкар стрілявся зі Щорсом на дуелі… Можу уявити муки Точоного, який щодня з вікна свого будинку на бульварі Шевченка бачив пам’ятник Щорсу («На кобилу виліз» – Січкар мені наодинці). А писали один на одного, бо в Чернігівському музеї дві фотографії Точоного, а Січкарева – одна. Зате в Ніжинській районній газеті частіше писали про Січкаря, ніж про Точоного. Ох, тая слава! Така крихка, така примарна. Та ще коли приміряти її до людського життя. Ще крихкішого й марнішого. Звитяжні були обидва, Січкар пережив страшенну трагедію – всю його родину порубали шаблями денікінці. Обидва допускали прорахунки, а може, й щось більше, не в тому справа. І ось Січкар вимагав судити Точоного за Дорогінську трагедію. До війни її урочисто відмічали щороку.

…Ішов Україною Махно, наблизився до Ніжина, й там вирішили дати відсіч. Зібрали працівників ГПУ, двох воєнізованих заводів, колишніх партизанів, мобілізували ніжинських візників… Фантасмагорична картина – сто сімдесят фаетонів, бричок, прольоток з озброєними, але не готовими до бою ополченцями, на яких з-за кладовища вилетіла махновська кіннота. Розшалілі коні мчали полем фаетони, брички, вітер тріпав кучерські бороди… Врятувалося лише кілька чоловік. Один з них – Минька, мій односелець, пізніше – заслужений артист УРСР, керівник хору Південно-західної залізниці. Шабля ударила його плазом. Минька підібрали, відлежувався по госпіталях, воював, а коли вернувся до Ніжина, побачив своє прізвище на стелі серед прізвищ інших загиблих. Пішов до секретаря ніжинського окружкому партії, який теж побував під Дорогінкою й також залишився живий, обнялися, поцілувалися, закурили. І тоді Минько каже: треба зрубати з каменя моє ім’я, я – живий. А секретар нагнувся до нього, й на відповідь: з’їдь з Ніжина к такій матері, щоб я тебе не бачив. До завтра з’їдь. Інакше – розстріляю. Ти знаєш, скільки ми заплатили за ту каменюку?

Про це мені розповідав сам Минько. Через тридцять, і сорок, і п’ятдесят років Січкар вимагав для Точоного розстрілу за Дорогінську трагедію – Точоний очолював оту фаетонну армаду й нібито до ладу не провів розвідку.

Того всього вже немає. Либонь, ніхто його й не згадає, окрім мене, а то ж була гаряче, шалене, кров’ю напоєне життя, в якому рвалися нерви, вибухали серця і замерзала в жилах кров. За віщо? Задля чого? Щоб потім… Ет, всі ми знаємо все й так. Як і оте, банальне: історія нічого не навчає. Партизани, банди, привезені з Москви «від Леніна» (від Троцького) золоті п’ятірки – на розгортання боротьби, які потім хтось привласнив, а по тому перестрілялися просто на засіданні штабу; й дореволюційний вчитель Іваненко, борець за правду, з істинною вірою в світле прийдешнє, і командир партизанського загону Петро Маруня, який, побувавши в НКВД, замкнувся, обгородився високим парканом і уникав людей. Нічого того немає. Може, й не було?

Одначе, на мою думку, всі ті трагедії менш повчальні та маліють перед трагедією роду моєї матері, роду Бутків із Володькової Дівиці, згодом Червоних Партизанів (нині назву повернуто), що на захід від Ніжина. Веркиївка – на північний схід, Червоні Партизани – на північний захід, вони – ніби двоє ніжинових крил, двоє сіл із населенням ще до революції більше як по десять тисяч душ, розташовані на майже однаковій відстані від міста. І ландшафт їхній схожий – ліси та болота, і історія буйна та славна (а подеколи й безславна), відтак присипана попелом забуття. Одначе й коріння дідового, по матері, роду не проглядається в глибінь. Відомо лише, що мій дід, Бутко Онуфрій Давидович, був козацького ковальського роду, заможний, мешкав у чималому будинку під бляхою, біля хати – пів десятини доброго саду, хліви та обори, кохався в добрих конях, пишався ними, жили в достатку, хоч землі мав мало – три чи чотири десятини, а дітей – одинадцятеро. Багатії були тоді всілякі.

Ось привів дід свою «команду» на жнива до сусіда. У того понад сто десятин землі, й починалася вона від хати, біля хати двір у десятину, по двору бігає бугай, гребе ратицею землю – не треба і собаки.

Дід із синами і дочками, пожнивувавши, обідають за хатою в саду. На ґанок виходить дружина господаря, зсохла, зчорніла тітка. І до чоловіка: «Омеляновичу, Омеляновичу, дай сальця затовкти борщ» (в коморі на сволоку висять мішки ще з позаторішнім салом). «Ич, дурна баба, що придумала». «Люди оно бідніші, а їдять кашу з салом». «Через те вони й прийшли до мене найматися, а не я до них». Худобу Омелянович пасе до пізньої осені по чужих городах, а сам переступає босими ногами на межі, трава на якій вже взялася інеєм. Худющі коні не можуть витягнути нагору навантаженого воза, він лупить їх пужалом, а тоді шаленіє і кусає. І дуже гнівався, коли кінь випорожнювався, «викидав із себе корм»: «тільки й знаєш, що сереш».

Але сам любив попити в садку чаю. З маленькою грудочкою цукру випивав цілий самовар. Бувало, підходить до нього дружина: «Омеляновичу, дай грудочку цукру, і я поп’ю». «Ич, чортова баба, чого захотіла». А коли вона померла – цвинтар поруч, за тином, він підходив до нього з чашкою окропу та цукром: «Варко, встань, я тобі цукру дам». Тоді мій дід кричав з другої сторони: «Не вставай, Варко, бреше, все одно не дасть».

Дід Бутко був розумний. Коли в нього підросли сини, він спродав усе, що міг, купив парову – розігрівалася соломою – молотарку та жатку і пустив синів по економіях жати та молотити хліб. Господарство вів культурне, на їжі не економили, але працювали від зорі до зорі. То все неправда, буцімто колись люди жили на селі багато, в достатку. Старі люди рішуче спростовують те. Навіть діти із заможніших родин мусили найматися до панських економій на буряки, на жнива.

…Ще не зійшло сонце, а вони, разом з батьками, сидять зарюмані під рундуками на майдані, дожидаються прикажчика. Той приходить, каже свою ціну – здебільшого мізерну. Тюпає прикажчик іншої економії, обіцяє до платні в обід кашу з салом і гармошку… Працювати потрібно від сходу і до заходу сонця. Найбільша економія в селі була княгині Голіциної. Сама княгиня за материної пам’яті приїжджала в село тільки один раз, її зустрічало все село, піп цілував їй руку. Сини ж у село наїжджали, гасали верхи та в бричках по селу, їх боялися, як вогню – чавили курей, собак, а одного разу потоптали й дітей. Зачувши, що приїхали паничі, матері малих дітей на вулицю не випускали.

Усе життя в родині, як і в усіх інших сільських родинах, регламентоване звичаями, практикою: коли і як сіяти, як справляти весілля, як виховувати дітей, навіть як класти на воза плуга і борону і паляниці на стіл, не кажучи вже про найпростіше: не свисти в хаті, не сідай у шапці за стіл, не плюй у вогонь… Либонь, то єдино справедливі закони, справедливий уклад життя – одібране практикою – звичаї, а оте все, що пишуть збіговиська «вибраних» людей – юринда, ніякі парламенти не потрібні, потрібні звичаєві закони. У них теж є чимало закостенілого, хибного, але саме життя все те й відсіває. Особистий досвід – найбільше багатство, його не заміниш ніякими «Капіталами» і «Всесвітніми історіями». За звичаєвим правом існувало сотні літ українське село.

Дід мав дебелу статуру – широкий у плечах, з гордою поставою, владним поглядом, кажуть, закидав на плечі п’ятнадцять пудів, хоч і дибав на дерев’янці – одну ногу мав власну, замість другої – дерев’яна ступка зі шкіряним, пізніше гумовим наконечником. Мені від діда лишилося одне фото, прислане з Архангельської області, із заслання, там він сфотографований з моїм дядьком Андрієм, також засланцем і напис на звороті фото – «Льоні та Юрі, внукам, на добро, щастя та добрий спомин від рідного діда». Звідти він не вернувся. Опинився ж на засланні в колективізацію, бо не пішов до колгоспу, а також за те, що у вісімнадцятому році їздив до Києва уповноваженим від громади обирати гетьмана. Зате, тоді ж, у вісімнадцятому, після вступу до села червоних – першої української дивізії – за наказом Миколи Кропив’янського був розстріляний та колотий багнетом у підвалі крамниці у Ніжині. Дві наскрізні рани в груди – кульова та багнетна – віддяка Миколи Кропив’янського за те, що Онуфрій Давидович врятував його батька, німці хотіли арештувати його за сина-партизана, мій дід привіз Григорія Кропив’янського на возі на хутори, прикидавши його сіном. Але мій дід вибрався з-під інших тіл, виліз із підвалу і приповз на квартиру до дочки, – моєї матері, – котра вчилася на якихось медичних курсах. Уже на ґанку знову втратив свідомість, та моя мати якось втягла його до кімнати (господиня квартири втекла), перев’язала, як зуміла, рани. Відшукала односельця, якого дід колись врятував від розправи натовпу (про це – далі), разом упросили лікаря. Той односелець сховав діда в комірчині, й дід одужував. Щоправда, його знову відшукали, везли (лежачого) на возі на розстріл, але моя мати почала голосити, збіглися люди, вартові побоялися натовпу, скинули діда в канаву та вдарили по конях.

Дід тоді таки одужав. Дуже ж бо був міцний. Мати розповідає: не знав утоми, ніколи не упивався, хоч скільки б не випив, лишень одного разу вдав п’яного, аби довідатися, як поведеться родина, вони привезли його додому, напоїли чаєм, роздягли, вклали в ліжко, а тоді він підвівся і розреготався.

Легендою в родині овіяний дідів старший брат, Єпіфан. Давид Бутко, фельдфебель царської армії, мав дозвіл одного із синів (лише одного) віддати до офіцерського училища – до фельдшерської школи, як тоді її називали, – і нині на тому самому місці в Києві розташоване військово-медичне училище. Готували Єпіфана сільський піп та вчитель. Три рази Давид Бутко гнав сина до Києва, сам їхав верхи, поклавши на кінську хребтину замість сідла мішок із сіном (залізниці до Києва тоді ще не було), а Єпіфан босяка тюпав попереду пішки, чоботи ніс на плечі, на палиці. Підготовка виявилася слабенькою, двічі Єпіфан провалювався на іспитах, і всю дорогу від Києва до Володькової Дівиці, близько ста двадцяти верст, батько батогом «опрацьовував» на синовій спині потрачені на попа та вчителя полтинники та гривеники. За третім разом – дозволялося випробовувати долю тричі, читаємо поєдинок Купріна – Єпіфана прийняли до школи, але він так озвірився на батька, що не хотів вийти до нього попрощатися, зв’язав у вузол свій домашній одяг і перекинув батькові через ворота.

Одначе батько наполягав на побаченні, Єпіфан, вже у військовому, курсантському однострої з блискучими ґудзиками, насунувши на лоба кашкета, вийшов до батька, колишній фельдфебель отетерів перед тими ґудзиками, виструнчився та випалив «Ваше благородіє…», на що Єпіфан гарикнув: «Пішов до всіх чортів!».

Одначе надалі Єпіфан витягнув на першого учня, закінчив школу із золотою медаллю, отримав дозвіл на вступ до Петербурзької медичної академії, скінчив і її з золотою медаллю, вернувся до Києва, де дуже швидко завоював авторитет кращого хірурга міста. Одружився з дочкою купця першої гільдії, неймовірного багатія (куплене дворянство), у посаг за дочкою тесть подарував молодим автомобіль та дім на Печерську, де на даху жили два прикуті до ланцюгів орли. На весілля син покликав батьків, мати не поїхала, соромилася, а Давид одягнув нову чумарку, сукняні штани, добре помастив з черепочка розтопленим здором ялового чобота й поїхав. Весілля свати справляли бучне. Вишукані вина, вишукані страви – все на золоті та сріблі – за столом якісь високі чини, генерали (куповане дворянство цуралося свого купецького первородства); Давид сидів принишклий, майже не пив, намагався нічого не їсти, аби зробити щось не так, не осоромити сина. Але, зрештою, осоромив, та ще й як. Він бачив, що навіть отакі високі чини беруть щось з якоїсь химерної посудини маленькою золотою ложечкою (отакі великі пани – і отакою манюньою ложечкою!), і коли заграли музики, гості повалили до сусідньої зали танцювати, він лишився за столом. Давид подумав: «Помру, і не довідаюся, що в тій посудині», оглянувшись, чи ніхто не дивиться, вхопив великою ложкою тієї страви. То виявилася міцнюща-преміцнюща гірчиця. Діда скрутило, він почав чхати, впав на підлогу, і вже чхав обома кінцями, голосно, і тоді сват, який ще за столом помітив скрадливі Давидові позирки на гірчицю та спостерігав за ним з-поза портьєри, покликав гостей. Справа в тому, що він не полишав надії в будь-який спосіб розладнати весілля, він погодився на одруження дочки з «гепом», бо вона пригрозила повіситися. Єпіфан був неймовірний красень: високочолий, чорновусий, ставний. Як і всі в материному роду.

Давид пішов з весілля, сказавши сину: «ноги моєї більше не буде на цьому порозі». Він дотримав свого слова. Та й Єпіфан не вельми родичався з батьком. А потім чомусь виїхав на Кавказ (здається, хворіла дружина, лікарі порадили їй чорноморський клімат), і в революцію його сліди загубилися. (У родині його життєпис переплутався з життєписом старшого сина Онуфрія – Миколи – там було багато подібного і переповідали все те то як про Єпіфана, то як про Миколу.)

Революція, громадянська війна спалили трохи не весь Бутків рід. У Онуфрія Давидовича було одинадцятеро дітей, шість синів і п’ять дочок. Доля не одного з них могла скласти захопливий, трагічний роман. Здебільшого роман кількох років – від початку революції до кінця громадянської війни. Ураган революції бушував над Чернігівщиною на повну силу, в обох моїх селах – Веркиївці та Володьковій Дівиці стояли смерчі. Мати розповідала, що не завжди можна було дознати, звідкіля вони викочувалися, які сили їх закручували й скеровували. «Сидимо на лавочці біля воріт, весна, пригріло сонечко, ми у святешніх сорочках та в стрічках, саме неділя, люди йдуть із церкви, аж чуємо – в кінці шляху – пісня. Їдуть вершники, по кілька в ряд, попереду гармошка… І раптом з дзвіниці церкви – кулемет. Бачу як зараз: упав кінь, а під ним вершник смикається, а вибратися не може. Вершники повалили через тини – в сади та городи… До нас у клуню набилося поранених повно-повнісінько». «Хто ж кого побивав, мамо?» «Не пам’ятаю, тоді так часто одні перемінювалися на інших».

Я вже казав, що перемінювалися самі люди. А точніше, вони не такі, як ми знаємо їх у буднях. Чим далі в глибінь віків – люди все дужче не схожі на нинішніх. Вони були мовби грубіші (й одяг грубіший, і їжа, і умови життя важчі), але насправді – тонші, ніжніші. Витриваліші, не такі демагогічні, покірні долі, спокійніші. Сприймали все як веління вищих сил, бо жили в оточенні лісовиків, русалок, відьом, перелесників, чортів, їхні душі пізніше вростали у ряст, у верби, у жита… У діда Бутка – одинадцятеро своїх дітей і сліпа матір, й материна сестра, тітка, а ще троє чужих дітей-сиріт. В однієї жінки згоріла хата і все в хаті, й хліви та повітки, лишилася корова, яка прийшла з поля та двійко дітей. Отако, купкою – діти на моріжку, мати та корова біля них, вона лизала господині руки, – чипіли. Онуфрій Давидович приїхав підводою, посадовив на воза діток, прив’язав корову до полудрабка, кинув погорілці – «Ходімо до нас, небого. Де одинадцятеро, там буде й тринадцятеро». Буденно і просто. І виростали діти, і зростав у купі ще один хлопчик, теж сирота. Як вони жили – своїх одинадцятеро! – де спали, що їли – уявити важко. Третє прийомне дитя опинилося у Бутків таким чином: жила в селі дівчина, Пріська, нагуляла дитинку, хлопчика. Народила вдома, під піччю, батьки – бідаки з бідаків – не розмовляли з нею, виганяли з хати, мати ширяла кочергою під піч. У хаті – пекло. Але Пріська була гарна з себе. Її посватав удівець, одначе поставив вимогу: «Байстрюка не хочу, дівай, де знаєш». Пріська носила хлопчика по бездітних господарях, проте його ніхто не брав: «Байстрюка не візьмемо». І тоді вона принесла дитя до Бутків, упала Онуфрію Давидовичу в ноги. Онуфрій Давидович чухав потилицю: «Нехай живе, де тринадцятеро, буде й чотирнадцяте». Хлопчик виріс у веселого, дуже роботящого парубка. Історія його життя – то ще один роман, однак він немає до моєї оповіді ніякої дотичності.

Люди були й покірні долі, але мужні, часом і жорсткі, а то й жорстокі, і все ж не схожі на нинішніх «крутих хлопців», рекетирів та бандитів, які можуть убити людину за кілька доларів, а то й нізащо. А що вже розвелося брехні, обманів, обмов, багатьом людцям нічого не варто обкидати багнюкою ближнього в газеті, зіпсувати йому життя, а то й знищити, не змигнувши оком. Нині людина сама собі облудна, міра речей і совісті втрачені. А колись мірою їй був Бог, громадська думка, неслава в селі, презирство сусідів. Що з нами зробили за сімдесят років і роблять далі!

Так-от про мужність, чи то пак триб життя.

…Діялося на початку громадянської війни. Жили в лісі на хуторі дід та баба, самі-самісінькі на всенький ліс. І стояли в лісі партизани. Всі молоді, здорові, баба прала їм сорочки, варила в печі борщ та каші.

У неділю дід вертався з міста, де продав телицю, біля криниці над лісовою дорогою сиділи партизани. Дід привітався до них. «Продав телицю?» – запитав молодий парубок Шовкуненко. «Продав». «Скільки взяв?» «Усі мої».

Дід прийшов додому. «Бачив лісових хлопців, – сказав бабі. – Уночі прийдуть по гроші». «Та що ти, – сплеснула баба в долоні. – Синки!». Вона називала їх «синками». «Прийдуть синки», – відповів дід. Що б зробили за такої ситуації сьогодні ми? Певно, втекли хоч на якийсь час до села. Дід та баба спокійно почали готуватися до відвідин непрошених гостей. Баба вийняла з воза шкворінь та сховалася на печі, дід набив з дула одноствольного дробовика та сів у сінях, підперши сінешні двері. Ніч. Світить місячний промінь, блукає по хаті. Хрясь! – вилетіла віконна рама, у вікно просунулася підсака. «Клади гроші!» Мовчанка. «Клади гроші!». Навіть цвіркун у хаті замовк. Один партизан-бандит стрибнув у вікно. Огледівся по хаті, ступив на лежанку. У руці тримав револьвер. Баба лівою рукою вхопила за дуло револьвера, правою – шкворнем ударила бандита по голові. Раз і вдруге. Він випустив револьвер, тримаючись обіруч на голову, заюшений кров’ю, ступив до вікна. Його почали тягнути з хати, і цієї миті дід прочинив сінешні двері та ввігнав заряд дробу ще одному бандиту в горло. Зачинив двері та навпомацки набив рушницю. Другий випал зробив вже навздогін бандитам.

…У селі храмове свято. Прихожани йдуть до церкви, на шляху гуляє одягнена по-святковому молодь, взявшись попід руки, довгими рядами, гойдаються, як молода лоза. На паперть церкви виходить дід та баба, баба – закривавлена, зі шкворнем, дід – з рушницею, вклоняються людям – натовпу, який зібрався біля них, розповідають про нічну пригоду. Натовп шаленіє – не в одного вже забрано телицю або корову, витрушено скриню. «Ви знаєте їх?» – до діда та баби. «Знаємо», й називають прізвища. Один партизан саме проходить неподалік у вервечці парубків та дівчат. Його хапають, б’ють костурами, палицями, одяг шматтям опадає з тіла. Забивши одного, вхопили другого, звідкілясь взялася сокира, сіконула й відлетіло вухо. Онуфрій Давидович підніс над ним руки: «Миряни, ми не звірі, будемо судити!». Його послухалися. Пізніше саме цей бандит-партизан рятував у Ніжині Бутка від смерті, від Миколи Кропив’янського.

Микола Григорович Кропив’янський, як я вже казав, очолив червоний партизанський рух на Чернігівщині. У селі роди Бутків та Кропив’янських (у Григорія Кропив’янського теж було стільки само, чи майже стільки ж, дітей, як у Бутка, і йому статкувалося) вели між собою змагу – у кого кращі коні, краща городина, а насамперед – вдатніші діти. Микола Кропив’янський закінчив Ніжинське міське комерційне училище, навчався в гімназії, у Першу світову війну опинився на фронті, де завдяки особистій хоробрості та нестачі офіцерських кадрів доскочив дуже високого, як для селянина, чину – підполковника. Поручик – і то було б дуже високо. Старі діди згадують: приїхав у відпустку Микола Кропив’янський, іде сільською вулицею, а за ним шабля на коліщаті котиться-підстрибує і позаду два ад’ютанти в аксельбантах ідуть. У часи розвалу фронту очолив солдатський комітет, 1917 року вступив до партії більшовиків, командував корпусом, був начальником штабу армії, а далі, в час німецької окупації, на демаркаційній лінії сформував Першу Українську дивізію. Командував нею якийсь час, по тому командував іншими військовими частинами, був начальником тилу Дванадцятої армії. Приїжджав у село, гуляв, залицявся до дівчат. Амбітний, гоноровитий. Якось парубки та дівчата гуляли в берегах, пороззувалися, роззувся й Кропив’янський, хтось з дівчат узяв його чоботи й додивився, що закаблуки в них влаштовані так, що високо підіймаються всередині – низький зростом Кропив’янський хотів видаватися вищим. З нього сміялися, й дівчина, до якої він залицявся, відвернулася від нього.

Ото він і «наводив порядок» у зайнятих Червоною армією волостях. Забрав до себе в тачанку дочку Ніжинського благочинного – красуню, гасав по містах і селах області. Одного разу свої ж, червоні, чимось невдоволені Кропив’янським, хотіли розстріляти його разом з попівною, поприв’язували голими до телефонного стовпа, але їх врятував кінний ескадрон. Відзначався жорстокістю, після громадянської війни був призначений начальником військ ВЧК України і Криму, відтак – інспектором військ НКВД СРСР. У 1938 році його репресували, а в 1945 році – випустили, просто випустили, а не реабілітували, він тулився, де доведеться. Місяців зо два жив і у Веркиївці, заходив і до нас, обідав – неголений, зарослий густою бородою, у куфайці, про щось говорив з матір’ю, мене тоді, на жаль, він не цікавив. Як розповідають дівичани, у своїх братів і сестер майже не жив – ворог народу, як-не-як, вони його цуралися. Якось він прийшов до Івана Комісаренка (той був чоловіком моєї рідної тітки Ольги, вона загинула у війну, по тому одружився з сестрою Кропив’янського Одаркою), Комісаренко засмажив яєчню, поставив пляшку, в цей час з поля прийшла Одарка, вхопила рогача й – по пляшці: «Геть, контра, з хати!» Якоюсь мірою винуваті брати і сестри Кропив’янського у відмові від родича (такі були часи), хто може сказати, те вже на суді у Бога. Врешті (також за розповідями дівичан) Кропив’янський влаштувався конюхом при Носівській (сусіднє село) лікарні, бідував – недоглянутий та голодний, завошивлений, невдовзі помер на станції в Ніжині. Довго не могли дознати, хто це такий. Трагедія з трагедій! Після розгрому культу Сталіна мене довгий час тривожила ця постать, хотів про нього написати, почав збирати матеріал (я ще тоді не знав, що він розстрілював мого діда), але потім розчарувався і облишив. Найдужче мене займало та цікавило, що він думав про репресії тридцять сьомого, як пережив це. Виявилося – зокрема з розповідей одного з його племінників – нічого не думав і не переживав. Вважав, що все правильно, тільки його репресовано було несправедливо. Жив одним днем – на зарплатню конюха купив гусака, зварив у казанку, з’їв… Я вже тоді зрозумів, що Микола Кропив’янський був типовим породженням більшовицької диктатури, нічим не відрізнявся від інших жорстоких вершителів народних доль часів громадянської війни і після неї. Чоловік нерядовий, став жертвою обставин, а далі й сам творив ті жорстокі обставини.

Жертвами обставин, хоч і не творили їх, стали більшість моїх дядьків та тіток по материнській лінії, чимало інших моїх односельців.

…Повертався з фронту Першої світової війни, який розпався, найстарший з синів Онуфрія Давидовича, Григорій, поїзд ішов мимо села до Ніжина, на полустанку біля села не зупинявся, й Грицько, аби не вертатися з Ніжина пішки п’ятнадцять верств, вистрибнув на ходу поїзда і забився на смерть; солдата, який кілька років не був удома, принесли в хату мертвим.

Либонь, найбільш неординарним з усіх моїх дідьків був дядько Микола, дужий красень з чорними вусами, він закінчив у Ніжині комерційне училище, навчався далі в Києві, здається, в політехніці, був начитаний, гострий розумом, прозірливий. Любив дітей – менших братів та сестер, привозив їм гостинці (на Новий рік позолочені горіхи, небачені в селі апельсини), навчав грамоти, розповідав епізоди з історії, батькові ж казав, що насуваються круті події, що на порі революція, яка прожене царя та настановить новий лад, виповідав соціалістичні ідеї, за що, надто за революцію, Онуфрій Давидович дуже сердився на нього, вони трохи не чубилися. Микола радив батькові не вбиватися на роботі самому та не морити роботою дітей, не багатіти, адже революція забере все. У Києві дружив з дуже красивою дівчиною, дворянського роду, освіченою, веселою, простого поводження, приїжджали з нею у село. Але одружитися не встиг, почалася війна, його мобілізували на фронт, по тому – війна громадянська. Микола став офіцером петлюрівської армії. Загинув у якійсь із західних областей, у селі Красне. До Бутків проїздом навідався мешканець того села і розповідав, що Микола зі своїми вояками довго стояв у селі, його там вельми шанували, він боронив селян від якоїсь банди, організував там школу. А загинув у бою з німцями – не дав сплюндрувати село. Але на розшуки того села, Миколиної могили ніхто ніколи не їздив – завадила громадянська війна, а далі, за радянської влади, Бутки пильно приховували, у якому війську й ким був Микола.

Ще одного молодшого Бутка, Івана, мобілізували червоні, у рукопашному бою його було вдарено руків’ям нагана у скроню, його довго лікували в госпіталі, а потім у нього наступив тривалий психічний розлад. Години депресії минали, і він ставав хорошим співбесідником, славним парубком, перед однією з молодіжних вечірок моя мати попередила всіх про те, що прийде її брат, і що він… хворий психічно. А він увесь вечір грав на гармошці, співав, розповідав веселі історії, був душею компанії, і про матір подумали негарно, буцім обмовляє рідного брата. Дедалі його стан погіршувався. Мав неймовірну фізичну силу, подвоєну хворобою, в божевільні його втримати не могли – виламував грати, спускався по ринві на землю, – врешті його вдалося вмовити полікуватися, до того ж йому сподобалося в лікарні, він проголосив себе богом, всі хворі слухали його беззаперечно; уранці він сідав на «троні» – стільці з бильцями, хворі приходили, вклонялися: «здрастуй, боже», він розподіляв їх по роботах (звечора наряд на роботи давав йому головлікар). Іноді йшов з лікарні прогулятися під слово честі, що повернеться, та й утримати його не могли, під час однієї з таких прогулянок викинув з машини якогось начальника й наказав шоферові катати його містом. Помер раптово, від крововиливу в мозок.

Ще один молодий Бутко повісився – підрізав у жатці коні, боявся батькового гніву. Той страшенно побивався за сином, поставив на могилі дорогий – найдорожчий на весь цвинтар – пам’ятник.

Один син помер у малому віці, а наймолодший, Андрій, розділив батькову долю: пиляв сирий ліс у Архангельських лісах, коли підіймав важелезну колоду від напруги у нього перевернулися в очницях очі, жив калікою.

Сам Онуфрій Давидович участі у громадянській війні не брав – заважало каліцтво – хоч номінально очолював самооборону села, не раз рятував односельців від кулі та шибениці – користувався беззаперечним авторитетом у дівичан. Двічі рятував у власному домі під час нашесть – денікінських та бандитських – сільських євреїв, одного разу став з рушницею в руках. Важко переживав втрату синів, не прийняв у душу радянську владу, отож не раз підпадав під всілякі реквізиції та утиски… На шматок хліба заробляв ковальським молотом. Під кінець свого проживання в селі почав попивати.

Трудні життєві дороги пройшли і дочки Онуфрія Давидовича. Найстарша – Тетяна. Найбільшу «охотку», як казали у селі, мала до коней, працювала з ними, доглядала їх краще за хлопців, коні у неї аж вилискували. Вийшла заміж за батрака, великого посагу батько дати не міг (багато дітей), землі майже не мав. Дав корову та пів десятка овечок. Громада Володькової Дівиці виділила молодятам шість десятин невдобій – супіску за селом. За це вони кілька років випасали громадську череду. Хату сплели з лози, обмазали її глиною. Пасли-випасали череду, а тирлувати пригонили на свої невдобія. І переорювали землю на пар, удобрювали. Нарешті земля зародила. Працювали на ній двоє – Тетяна та Андрій, як прокляті, як каторжні. Й росли статки. Появилися клуня, хлів, комора, пара коней. Фундували нову хату – дерев’яну, на помості. Здавалося, тільки б жити. А тут – колективізація. Землю віддай, худобу віддай. Віддати – нажите таким трудом? («Дайте пожити, я й року не пожив», – казав Андрій.) Отже, в колгосп не пішли. Обклали їх «по твердому» один раз, другий. Прийшли описувати. А ту ще трапилася лиха притичина. Побачивши, що до хутора йде комнезам, Андрій закинув у бур’яни «австріяка» – гвинтівку, яку приніс з австрійського фронту, патрони ж з цинковки спішно висипав у корито для свиней, накидав туди бур’яну… Сидять комнезамівці посеред двору на моріжку, списують на папір Тетянине та Андрієве добро, а порося тим часом проломило дірку в загорожі й біжить через двір з патроном в зубах. Андрія забрали одразу й одправили в Архангельську область. За Тетяною прийшли через два тижні.