Руденька

– А він робить якісь кроки? – запитав мій друг з усмішкою.

– Так… він періодично влаштовує sms-голосування. – Я сміялася.

– Тобто?

– Раз на кілька місяців від надсилає мені одну й ту саму sms-ку: «Привіт. Давай щось вирішувати з квартирою». Це повідомлення у нього, судячи з усього, в стандартному наборі sms-ок: «Я на зустрічі. Передзвоніть пізніше», «I will call you up later», «Happy Birthday»… «Привіт. Давай щось вирішувати з квартирою». Він, мабуть, кожного разу чекає, що я йому напишу: «Так, цього разу ваша sms-ка виграшна. Квартира дістається вам». Чолов’язі сорок років, він старший за мене майже вдвічі. Ми прожили разом п’ять щасливих років, об’їздили півсвіту, поважали одне одного… Міг би набратися мужності, взяти слухавку і подзвонити мені. Тим паче, його ніхто не просив гратися в лицаря і залишати мене в цій квартирі. Але, оскільки він почав гру – я йому підіграю. Інша річ – мій пес… Мій Роджер Федерер звик там жити… це його законна територія, він помітив усі кутки… Він – законний спадкоємець…

– Це ваш спільний собака? Він тобі його подарував? – Він сміявся.

– Ну… собака ніби спільний… Але, скажімо так, законний батько мого пса – не він… – Я вже теж більше не могла стримувати свого сміху.

– Який жах… Ти з біса хитра дівчинка, Руденька.

– Можливо… Це погано?

– Ти що… Це дуже добре. Я б навіть сказав, це чудово. Ти мені вельми подобаєшся. – Він міцно обійняв мене.

Він і далі пакував речі й говорив по мобільному. Він уже «був на зв’язку з навколишнім світом», і його телефони останню добу безшумно вібрували щосекунди. Він ходив колами по квартирі й комусь вичитував у слухавку. Я підвелася з крісла, взяла пачку червоних «Мальборо», дістала сигарету і підійшла до балкона. Я не курила вже два з половиною місяці. От і чудово… Головне, не думати про Петю… інакше задихнуся від диму.

Він розмовляв по телефону і слідкував за кожним моїм рухом. Мені хотілося з’їсти сигарету, а не курити її. Аби він тільки не дивився на мене так. Раптом він різко відклав мобільний убік і підійшов до мене. Я загасила сигарету. Він мовчки обійняв мене, і мій всесвіт розлетівся на друзки… це було дежавю: так обіймають уперше і востаннє. Він гладив моє волосся, а мені страшенно хотілося просто сказати йому: «Маю до тебе незвичайну пропозицію. Не відпускай мене». Сльози текли по моєму обличчю струмками, капали на його чорний светр… нехай… на чорному все одно не видно. Я різко відвернулася і весело сказала: «Поїхали».

Ми стояли в темному коридорі, я дістала з сумки «Ray Ban». На небі чомусь прозирнуло сонце… мабуть, щоб підбадьорити мене… А він усе запитував: «А тобі пасують ці окуляри?», «А коли ти знову кинеш курити?», «А яка ти, коли нафарбована?» Я з радістю начепила окуляри й обернулася до нього. Я стояла біля дзеркала.

Він підійшов до мене, легенько обійняв ззаду і сказав, дивлячись на наше віддзеркалення: «Ти неймовірно вродлива дівчинка, Руденька, хоча ти й сама це знаєш. А ти приїдеш до мене в гості?» Я усміхнулася.

Ми вийшли на вулицю. Його, як завжди, чекав водій. Мене, як завжди, дожидало сонце і чорний джип.

– То ти приїдеш до мене в гості? – перепитав він.

– Гадаю, так. Якщо ти подзвониш.

– А коли ти до мене приїдеш? Звичайно, я подзвоню. А що, коли не подзвоню, ти не приїдеш?

– Ні, звичайно.

– Але ж ти вже знаєш, де я живу.

– Навіщо тобі непрохані гості? І ти не тут живеш.

– Ти що? Непрохані гості – це ж так цікаво… Подзвони мені, коли приїдеш додому.

– Подзвонити тобі?

– Ну звичайно.

Ніхто й ніколи не цілував мої вії і мої очі. Ніхто й ніколи не називав мій шрам «неймовірно гарним». Ніхто й ніколи не говорив мені крізь сон: «Тебе мало». Ніхто й ніколи. Крім Чоловіка в чорному… у найсолодшому листопаді в моєму житті.

P. S. Коли я була маленькою, я грала тенісний турнір в одному місті. Ми стояли невеликим дівчачим гуртом, дивилися якийсь матч і пліткували про хлопчаків. Я була засмучена, заплакана, після поразки… місцеві судді засудили мені весь матч… У мене запитали: «А ти кого-небудь любиш?» – «Ні», – відповіла я. «А тебе тут любить хто-небудь з хлопчиків?» – «Ні». Дівчатка засміялися, а я подумала про те, що коли-небудь «мій хлопчик» побудує ціле місто на ваших «злих» кортах. І він побудував… цілий світ. Та все ж залишив мені кілька кортів…

24 жовтня 2010 року, ранній ранок…

Інша річ дядя Петя – у мене ексклюзивний контракт.

Я засилаю до небесної канцелярії найбільш божевільних ципочок, аби Боженько не нудьгував.

І він знає, що я роблю людей щасливими і відбираю в них за це купу бабок – усе по-чесному.^[8]

– Доброго ранку. Ви Дмитро? – запитала я чоловіка, який курив неподалік від таксі.

– Так. А ви, напевно, Юля. Їдемо до Шереметьєва? – Він загасив сигарету і попрямував мені назустріч. – Я візьму у вас валізу.

– Так. Дякую. Обережно, валіза дуже важка. – Я вручила йому свою величезну валізу, сіла в авто.

Надворі стояв жовтневий недільний ранок. Москва була розкішна. Вперше за два тижні це місто здалося мені справжнім: я нарешті побачила його душу. Не було штурханини, знервованих людей, гамору, нескінченної біганини, поспіху, вічних заторів – тільки місто, самотнє, горде і ледь заспане. Сьогодні неділя. У Москви вихідний: вона відпочиває від грошей. Вперше за два тижні проглянуло сонце. Я дивилася у вікно і намагалася крізь сон пригадати пісню, яку написав і весь час наспівував мій Старший Товариш… Walking in the light all above the dream… Хотілося надіслати йому sms-ку зі словами пісні, але так рано – для чого будити? У цю хвилину мій iPhone мерз у кишені куртки. Я поглянула на дисплей і засміялася. Це була sms-ка від Старшого Товариша: «Walking in the light all above the dream, Kishen tuhes everybody, Saying to the cream…» Я написала йому відповідь: «Ти що, живеш у мене в голові? Виходь звідти. Я щойно збиралася надіслати тобі sms-ку з тим самим текстом». Відповідь не забарилася – це була його, Петина манера: «Live in the golova – eto zaebissimo…» Я сміялася від душі, а таксист намагався зазирнути в мій телефон і зрозуміти, що мене так веселить. «Merci за те, що з тобою так benissimo… Чиста імпровізація))», відправила я sms-ку і вдала, що уважно слухаю розповідь таксиста про те, як він колись… Але думки мої в цей час заносились дуже далеко…

З Петею справді було benissimo. З ним неможливо було не сміятися і в той самий час у нього неможливо було не вчитися. Він навчив мене дуже багатьох речей, змусивши поглянути на світ дещо під іншим кутом. Завдяки йому я зрозуміла одну просту річ: цей світ водночас гарний і потворний. Петя ще раз довів мені правдивість істини: продаються всі. Геть усі. За яку ціну – це питання економіки або економіки життя, як купити – це питання твого власного IQ, коли купити і як зробити це з найбільшою вигодою для себе – це питання життєвих обставин, а як зробити так, щоб людина навіть не зрозуміла, що її купили, – це вже питання Петі. Він змусив мене по-іншому подивитися на дівчат, допоміг зрозуміти і вивчити їх психологію, і мені по-людськи стало шкода… чоловіків… «Чоловіки зраджують, чоловіки скаржаться, коли хворіють, чоловіки нас не розуміють…» Чоловіки! Кохані! Зраджуйте й далі, а ще – скаржтеся, нарікайте, бо в більшості своїй ви навіть уявити собі не можете, з якими вродливицями-монстрами живете… чи зраджуєте. Нас усіх – і жінок, і чоловіків, створив Бог… і ми всі одне одного варті. Звісно, за невеличкими винятками.

Я була гостем його країни, і він охоче показував мені свій світ. Світ, у якому править тільки він. Мені хотілося пізнати все, побувати в усіх куточках країни, що мала назву «Лістерманія»… Він брав мене на зустрічі з потенційними співачками, професійними танцівницями, дружинами, моделями, а ще – ангелами, яким так і не судилося ними стати. Всі вони прагнули літати, але світ з різних причин ще з дитинства обтяв їм крила. І всі вони палко бажали, щоб він повернув їм ці крила, здійснив їхні мрії, змінив долі. Серед них траплялися дівчата, варті уваги й пошани… Одна… дві… але решта були ментальними монстрами. Їхня зовнішність була далека від ангельської, їхній розумовий розвиток і словниковий запас не давали їм змоги сформулювати свої думки, а тим паче їх висловити, та всі вони вважали себе не інакше як Богинями, Королевами і претендували на трон. А це заслуговувало моєї пошани, проте викликало огиду і вбивало почуття. Якось поруч зі мною сіла чергова потенційна «зірка» й довго розводилася про те, як «вона хоче стати телеведучою… тому їй конче потрібен якийсь багатий друг… який їй у цьому допоможе… тільки йдеться про хороший бюджет, адже вона хоче стати хорошою телеведучою… він повинен їй добре допомагати… лишень їй не хочеться з ним часто бачитися… бажано зо два рази на тиждень, бо у неї є хлопець… і, звичайно, бажано, щоб він був не надто старим… ну, приблизно до тридцяти п’яти… і ще – хай він буде симпатичним…» Я більше не могла слухати цю маячню, сказала, що мені час, що ми їй обов’язково допоможемо, і вже підвелася, щоб піти геть, але та, взявши мене за руку, змовницьким шепотом прощебетала: «Мені двадцять один, я навіть вивчаю англійську… і я – незаймана… гадаю, це має коштувати дорожче…»… Ось вона – справжня цнотливість! Бравісимо!

Дівчата… вродливі й не надто, бідні й забезпечені, доступні чи такі, що ховаються за карнавальною машкарою неприступності, одягнені в Gucci, Hermes чи Terranova, – усіх їх об’єднувало одне: їм завжди мало. Добре це чи погано – я не знаю. І не мені судити. Це не є ні добрим, ні поганим. Це просто факт. Хтось мріє про сумку від Hermes, хтось хоче вийти на сцену й заспівати так, щоб весь світ упав на коліна і так вічно колінкував перед божественною вродою володарки писклявого голосу, хтось бажає щоранку чути мелодію Vertu… і байдуже, хто лежатиме поруч з тобою в ліжку… хтось хоче полетіти на карнавал до Бразилії… хтось просто хоче… І ЦЕ НОРМАЛЬНО… всі чогось або когось хочуть… Але одного я не могла зрозуміти: чому всі ці дівчата вважають, що для цього їм неодмінно потрібен олігарх? Чому вони всі думають, що коли у них з’явиться Hermes, Vertu й або коли вони запищать на сцені, навіть знімуться в своєму єдиному кліпі – це зробить їх щасливими?… Це єдине питання, на яке в мене не було відповіді. Відповідь мені підказав Петя. Бо більшість з них – одноклітинні створіння. І насправді ці дівчата ні в чому не винні: такими їх зробила потворна складова нашого аморального світу. Однозначно, є й інші дівчатка: розумні, начитані, цілеспрямовані, освічені, вродливі… кращі – але я таких не зустрічала… ні в Москві, ні в Києві, ні в Донецьку… У всякому разі, я бажаю їм щастя, кожній з них! А Петя їм у цьому допоможе.

Він навчив мене давати офіціантам «на лапу» до того, як вони починають тебе обслуговувати, і залишати на чай кухарям до того, як вони починають для тебе готувати. Він навчив мене з першого погляду на людину визначати, чого вона прагне, що шукає, про що мріє… і скільки коштують ці мрії. Він навчив мене без квитків проходити в кінозали кінотеатрів, без запрошень потрапляти на «модні світські заходи» – це була своєрідна школа. Якось під час чергового походу в кіно я запитала Льоню, його вічного супутника: «Чому не можна просто купити квиток у кіно, коли можеш купити весь кінотеатр?» Льоня глянув на мене і відповів: «Тому що потрібно весь час примушувати голову працювати. Кожної секунди. У будь-якій, навіть найпростішій, ситуації. У будь-якій точці світу. У Монако, Москві, Лос-Анджелесі – скрізь. Це спосіб життя. За гроші можна зробити все. Навчися робити без грошей, користуючись своїм розумом і людською психологією».

Льоня так само відкрив мені очі на багато речей. Спершу він мені не подобався, але згодом, познайомившись ближче, я змінила свою думку про нього…

– Льоню, ти навчиш мене «розводити по повній»? – запитала я, коли ми прогулювалися Донецьком. – Петя сказав, що ти мене навчиш.

– Звісно, навчу, – сказав він серйозно.

– Спершу поясни мені, що це означає і як ти це робиш.

– Це просто. Ти бачиш дівчину. Подумки складаєш її психологічний портрет. Заговорюєш до неї. Акуратно і грамотно, крок за кроком, вивідуєш всі її мрії, бажання… все, в чому вона боялася зізнатися навіть собі. Витягаєш усе це з її голови, а натомість вкладаєш в її мозок те, що потрібне тобі. Якщо в неї взагалі є мозок.

– Тобто ти наперед, ще до знайомства з дівчиною, маєш щось на меті, розумієш, що ти хочеш отримати на виході, потім розкладаєш по поличках її мозок, забираєш всю потрібну тобі інформацію і змушуєш повірити в те, що ти єдиний у цьому світі, хто може здійснити всі її бажання і мрії?

– Десь так.

– І так можна з будь-ким?

– Ну, ти ж сама бачила, – він сміявся.

– То ти мене навчиш?

– Так.

– Але мені, у принципі, нічого не потрібно від людей. Я й так отримую все, що хочу. Навіщо це мені?

– Тому що ти не належиш до «масовки». Ти – інша. Ти й сама знаєш, як спровокувати ті чи інші ситуації і досягти бажаного результату, але ти також повинна знати, як не стати жертвою такої ситуації. Тобі дуже пощастило, Руденька. Для тебе це ще одна школа життя. Ти – частина команди.

– Мені приємно бути частиною вашої команди, а не її жертвою. – Я усміхалася. – І я рада, що ти тоді причепився до мене в автобусі, який віз нас до літака… хоча тоді я не надто зраділа.

Моя позиція була дуже проста: кількість зароблених або вкрадених грошей може зробити з чоловіка олігарха, але кількість зароблених або вкрадених грошей не можуть перетворити олігарха на чоловіка. Чоловік – або чоловік, або ні. Третього не дано. Неважливо, як часто він дарує квіти, неважливо, скільки коштують його подарунки, неважливо, скільки гарних слів він говорить. Важливо, які вчинки він здійснює. А квіти, подарунки, слова і Мальдиви – це не вчинки. Це частина вічної гри, яка рано чи пізно підходить до свого логічного завершення… потім з’являються нові гравці, і все повторюється. Як каже Петя і його друг Фредерік Беґбеде, або Фредерік Беґбеде і його друг Петя – кохання живе три роки. Цілком з ним згодна. Але є кохання, яке живе завжди. Питання у вчинках. Я це знала. І Петя з Пітбулем знали, звідки мені це відомо. Так само, як знали й причину, чому я з ними…

Петя… Він надзвичайний… Надійний друг… Чудовий психолог… Цікава особистість… Людина-легенда… Мій Старший Товариш… Петя Лістерман… Він легко переконав мене замінити сигарети круасанами з «Волконського». Він змусив мене полюбити рибну юшку. Він показав мені всю «красу і недоступність» цього світу, яка так легко падає в його обійми в обмін на задоволення всіляких людських потреб. Неважливо, як часто його звинувачують у всіх існуючих і неіснуючих гріхах, неважливо, як часто його називають Дияволом і Люцифером… важливо інше… За що ви його звинувачуєте? За те, що він чесніший за вас усіх? За те, що він відкрито задовольняє всі ваші фізіологічні чи духовні потреби, втілює в реальність ваші мрії, про які ви самі ж йому й розповідаєте? Чи за те, що він влаштовує ваші долі так, як вам того хотілося? На відміну від Люцифера, він не вимагає взамін ваші душі. Йому потрібні лише ваші тіла, з якими ви так легко розлучаєтеся. А якщо ви потім утрачаєте свою душу – то це вже ваша проблема, а не проблема Петі. Він нікого не змушує. Йому це не потрібно. Адже ви самі цього хочете. Ви можете звинувачувати його в чому завгодно і ненавидіти його за те, що він вам колись допоміг, але зізнайтеся: він чесніший за вас усіх. Він нічого від вас не приховує. А якщо ви йому просто заздрите, тоді хто заважає вам? Спробуйте познайомити красу з грошима і створити свою власну імперію… Тільки у вас не вийде. Для того, щоб знайомити красу з грошима, треба бути Петею Лістерманом… Я бачила його пафосних імітаторів… вони не викликають нічого, крім усмішки на моєму обличчі. А якщо ви вважаєте Петю просто хлопцем, «якому колись пощастило», тоді чому ви біжите до нього через весь клуб, щоб він при всіх потис вам руку, або дзвоните йому о третій ночі, вмикаєте гучний зв’язок, щоб вас чули ваші друзі, і з фамільярними нотками в голосі запитуєте його: «А де ти сьогодні тусуєш?» Відповідь проста: ви хочете справити враження. Просто тому, що ви з ним знайомі. Але чи знайомий з вами він? Він завжди зробить вигляд, що так, – для того, щоб ви не виглядали ідіотами в очах своїх же друзів і знайомих. Тож скажіть йому «ДЯКУЮ, ПЕТЮ» за все, що він для вас робить, а не виніть його за свою власну чванливість.

Чи посварив він Бреда Пітта з Анжеліною Джолі? Чи викрадав Памелу Андерсон? Чи «підганяв» мулаток для Роберта де Ніро? Так. Я свідок. Чи допомагав він Ользі Куриленко залізти у «Джеймса Бонда»? Так. Однозначно. Він такий. Був би без нього «Секс у великому місті?» Був би. Але нудний… і економ-варіант.

– Юлю, ми приїхали… – сказав водій, який усю дорогу зі мною про щось теревенив. – Я допоможу вам з валізою. І… ви дуже… Може, залишите мені номер телефону?

– Дякую. Я сама якось розберуся з валізою… На все добре.

Я попрощаюся з водієм, візьму свою валізу, переді мною відчиняться двері терміналу і… за кілька годин у мене виникнуть проблеми з паспортом на українському кордоні…

P. S. Коли мені було вісім років, батьки взяли мене з собою в мою першу подорож Європою: Прага, Париж, Венеція, Флоренція, Рим, Сан-Марино… Я вела щоденник. Щоночі я занотовувала до зеленого зошита із зображенням Дональда Дака ті речі, які справили на мене найбільше враження. У цьому щоденнику є дві гарні фрази. 1) Сан-Марино – це держава, яка працює на туристів. У ній дуже багато сувенірів та лікерів. 2) Для того щоб позбутися всіх гріхів, треба було погладити ніжку святого Петра.

Останній запис було зроблено після відвідин собору Святого Петра у Ватикані.

P. P. S. Господи… я не пам’ятаю, які гріхи у мене були у вісім років, але дякую Тобі за те, що через шістнадцять років Ти подаруєш мені мого особистого Святого Петра і зробиш це фантастичним чином у той період мого життя, коли мені буде це так необхідно…

26 липня 2010 року… вечір

Звонит он, и город меняет тон,

И даже черные светлеют полосы,

Каждый раз, когда перед его голосом,

Мобильник пишет ей: «Платон».^[9]

Бориспільський аеропорт… Який він мені дорогий… Рейс на Риґу затримувався на годину. Через поганий моральний і фізичний стан мені несила було настроїтися на улюблену Хвилю Позитиву. Куди я лечу? Яка Юрмала? Температура тридцять вісім давалася взнаки… Я сиділа в товаристві паперових хусточок і весь час чхала, з очей невпинно струменіли застуджені сльози… Вдень мені було відчутно краще. Може, це кара за те, що я з вини свого водія розгулювала територією чоловічого монастиря без хустки на голові? За мною з цікавістю спостерігали пасажири мого потенційного рейсу. Особливо один гуртик латвійських чоловіків – вони необачно вирішили поспівчувати моєму чханню і поганому настрою. Черговий телефонний дзвінок посилив мій і без того пригнічений душевний стан: аж сорок хвилин наводилися аргументи, чому саме мені поки що не зможуть повернути п’ятнадцять тисяч доларів за невиконану роботу… п’ятнадцять тисяч доларів, які належали не мені, а Йому. І я чудово розуміла, що Він мені дарує цей борг, але мене дратувала сама ця ситуація: хотілося наговорити грубощів чоловікові в слухавці… але я стримувалась, розмовляла з ним жорстко і тактовно. А чоловічий голос у моєму iPhone’і все розповідав мені про чергові наїзди спецслужб, продажні структури, паскудних людей… Мені захотілося розбити телефон… я втомилася… за останні кілька місяців. Занадто багато всього на мене навалилося… і це «занадто багато» вкотре кардинально змінило моє життя… чи зруйнувало його… Особливої різниці я не відчувала. У мене більше немає дому… родини… друзів… але найстрашніше, що мені не дзвонить Він… На цій позитивній ноті приємний жіночий голос запросив усіх пасажирів, які вирушають на Риґу, пройти на посадку…

Подали «літаковий» автобус… Я намагалася знайти місце, де можна було б приземлитися. Стояти не було сил, але вільних місць не було. Я зрозуміла, що захворіла остаточно, і ще раз запитала себе: «Куди ти в біса летиш?» Мене все дратувало. Надто те, що на мене безцеремонно витріщився якийсь тип… щоправда, симпатичний… І раптом він мовив: «Як ся маєш, мала?» Я сторопіла. Здається, не тільки я, а й весь автобус. Крізь зуби я процідила: «Краще не буває», і в цю мить подзвонив Він. Він мене завжди рятував, навіть у дрібницях. Я взяла слухавку, але майже не чула Його: в автобусі було гамірно, ще й зв’язок уривався. Він спитав мене, чи я долетіла, а я спробувала Йому пояснити, що рейс затримали… До цієї миті я не чула в слухавці нічого, крім безсоромної тиші. Я спробувала Йому передзвонити, але спрацював voice-mail. Я знову – вже вкотре – зненавиділа мобільний зв’язок, та все ж вирішила відправити sms-ку, щоправда, я, як завжди, не знала, що Йому написати. Останнього разу, коли я так само розмірковувала над тим, що Йому написати, моя машина «поцілувала» багажник білої «Toyota Land Cruiser»… Замислившись, я розгублено втупилася в одну точку. І раптом почула ще один чоловічий голос, який промовив: «Напиши йому, що сумуєш». Спантеличена, я відірвала очі від сенсорного екрана свого телефону. Поруч з типом, який обізвав мене «малою», стояв інтересний дорослий чоловік. Мені здалося, що він читав мої думки: адже влучив у десятку… з першого разу. Я автоматично поцікавилася «кому “йому”?», а він відповів: «Тобі видніше. Але напиши йому, що ти сумуєш». Поки я писала sms-ку, «симпатичний тип» і «гарний чоловік» перемкнули свою увагу на якусь модель, що з радістю підтримала розмову з ними, і це мене, звісно, втішило.

Вже в салоні літака, коли я йшла, до мене прив’язалися типи з латвійської компанії: вони поцікавилися, чому це я в аеропорту обливалася сльозами. Я відповіла їм, що причина моїх сліз – висока температура, що мені важко розмовляти, і тактовні латвійці зрештою дали мені спокій. А я подякувала Богові за те, що сиджу не поруч з ними. Моє місце виявилося ще більш «вигідним»: просто через прохід від «симпатичного типа» й «інтересного чоловіка». Але, судячи з усього, ми були однаково втомлені, тому дружно поснули…

Паспортний контроль… моя вічна крутійка-удача… Я стояла разом з усіма в черзі для «не громадян Євросоюзу»… Але тут надзвичайний симпатичний хлопчик, визирнувши з віконця «EU», поманив мене пальчиком. Це був той випадок, коли «на пальчик» можна було з радістю повестися, особливо з температурою… Він розгорнув мій паспорт, побачив кількість річних шенгенів, і в нього виникло тільки одне запитання: «Ви явно на “New Wave”… А в якому готелі ви житимете?» Просте запитання… але я не знала на нього відповіді… і в мене не було ваучера готелю. Назву готелю знала тільки моя подруга, Еля, яка перебрала на себе всі організаційні клопоти щодо поїздки до Юрмали, бо в мене не було ані секунди вільного часу. У мене не знайшлося часу навіть на те, щоб потелефонувати Елі й заздалегідь уточнити назву готелю. Еля, швидше за все, вже зустрічає мене в аеропорту… Я застудженим поглядом окинула хлопчика і сказала, що можу подзвонити подрузі й уточнити. Я набрала номер, і вона, як завжди, відповіла на дзвінок лише за мить перед тим, як телефон уже автоматично вирубається:

– Елічко, а як зветься готель, у якому ми живемо? – бадьоро спиталась я, коли Еля зволила взяти слухавку.

– Юлько… не переживай… готель класний… там живе багато зірок… і не здумай брати таксі… я вже під’їжджаю… – проторохтіла вона.

– Ель… я на паспортному контролі… і на цьому все може й закінчитися… мені потрібна назва готелю… у мене ж немає ваучера. – Я вже сміялася.

– Якщо чесно, я не пам’ятаю… якийсь Nordic… щось… дуже крутий… чотири зірки, але тобі сподобається, обіцяю.

– Елічко, я передзвоню… – По моєму обличчю вже текли сльози сміху і застуди. – Мій готель називається «Nordic щось, чотири зірки, там живуть зірки», – нарешті видушила я з себе, переборовши сміх.

– Я зрозумів. – Хлопчик на паспортному контролі теж мало не ридав зо сміху, проставляючи мені черговий штамп у паспорті. – Солодкої «Нової хвилі».

– Дякую, що пустили без черги, – посміхнувшись, я щиро подякувала йому.

Отримавши багаж, я дихала ризьким повітрям і чекала на Елю. Перед моїми очима мерехтіла одна картинка: величезна підсвічена реклама Forbes’а. Елі ніде не було. Я дістала з кишені телефон і набрала її номер, попередньо отримавши безглузде повідомлення від «Київстар» із попередженням знімати з мого рахунку по двадцять п’ять гривень за хвилину розмови з Батьківщиною. Еля сказала, що вже за секунду буде в аеропорту. Я знову всілася на валізу…

– Ррруденька, кого чекаємо, про що мріємо? – пролунав уже знайомий голос за моєю спиною. Це його «р» мені чомусь сподобалося…

– Нікого і ні про що, – буркнула я, але не злостиво.

– А ти танцюєш чи співаєш? – запитав «інтересний чоловік», біля якого стояв «симпатичний тип».

– Ні те, ні інше.

– Даремно… А навіщо тобі така величезна валіза? – поцікавився той-таки голос.

– Там тенісні ракетки. – Я знову набирала Елю.

– То ти тенісна Руденька! А я все думаю, що мені Сафін одно розповідає про якусь Руденьку… – Поки він це говорив, у моїй слухавці вже лунав голос Елі, яка, як вона сказала, чекає мене біля якогось виходу чи входу…

– Елічко, напроти мене величезний лайт Forbes’а… ти бачиш його? Я прошу тебе… поквапся… – серйозно сказала я.

– Юлько, я бачу Forbes… я біля нього… – розгублено відповіла моя подружка.

Я роззирнулася навкруги… і все зрозуміла:

– Елічко… тут два Forbes’и… так от, я біля другого… метрів за чотириста… і в мене тридцятикілограмова валіза, тому краще ти до мене… і на таксі.

І в цю мить до мене на допомогу приспіли мої «нові друзі»:

– Ррруденька, ми тебе підвеземо, куди скажеш, – запропонував «інтересний чоловік».

– Мене зустрічають, – сухо відповіла я.

– Ррруденька, а що ти забула в Ризі? – Мені подобалось оте його «р», і він чомусь щодалі менше діяв мені на нерви.

– Я прилетіла на «Хвилю».

– А нащо тобі ракетки? – він не вгамовувався.

– Мені сказали, що буде турнір «зірки плюс професіонали», і я хочу пограти… до речі, ваш Сафін теж має брати участь. – Мені хотілося йому помститися за його «гумор».

– Марат? Буде в Юрмалі? Ти точно знаєш? – Він цікавився цілком серйозно.

– Не знаю. Мені однаково. – Я роззиралася навсібіч, видивляючись Елю або таксі.

– Ррруденька… я познайомлю тебе з Сафіном.

«Ідіот», – подумала я і ще раз набрала Елю, яка сказала, що буде «вже за секунду». Мій терпець от-от мав урватися.

– Ррруденька, а де ти житимеш?

– У якомусь готелі. Ви бували раніше в Ризі та Юрмалі? – Я вирішила атакувати.

– Так… звичайно, – у його голосі почулося здивування.

– Де краще жити? У Ризі чи Юрмалі? – я не замовкала, затягуючи час.

– У Ризі добре жити, в Юрмалі – тусити. – З інтонації його голосу було зрозуміло, що він не понтується. – І ти від нас не відкараскаєшся у такий спосіб. Ми почекаємо, поки тебе заберуть.

– До речі, я теж у Ризі вперше, – раптом гордо видав «симпатичний тип», який до цього говорив по телефону.

Я не зрозуміла, чого це він раптом вихватився, і нарешті побачила Елю… Мовчки обернувшись, я підхопила валізу і поспішила їй назустріч. Перше, що я змогла сказати, було не «привіт», а «швидше». Еля нерозуміючими очима подивилася на мене і з реготом сказала: «Останнього разу я чула від тебе подібне, коли ми втікали в Парижі від діджея Равіна».

Ми вже майже підійшли до таксі. Моя подруга запропонувала покурити і дістала дві сигарети. Я з радістю погодилася… Все було позаду… Попереду тільки Юрмала… «Нова хвиля»…

– Ррруденька, маленька, тебе зустріли? – пролунав уже знайомий «інтересний» голос у мене за спиною.

– Так, дякую… Все чудово… – Я чомусь не була здивована появою моїх нових знайомців.

– А навіщо ти куриш? Зараз же викинь сигарету! Ти ж у теніс граєш! Мені тебе ще з Сафіном знайомити… – Він усміхався.

– Знайомити мене ні з ким не треба. Організуйте мені матч: Сафін, Прохоров, Потанін… і я. Комерційний матч. На великі гроші. – Мені було цікаво подивитися, як він відреагує.

– Я організую. Записуй телефон. – Він відреагував так, ніби щодня організовував такі матчі.

«Божевільний, але смішно розводить», – подумала я і всміхаючись записала номер телефону, який починався з «+7». Вже йдучи, на ходу він гукнув: «звуть Петя».

– Юлько, тебе точно не можна відпускати саму… – Еля усміхалася і дивилася на мене своїми величезними гарнющими очима.

– Чому? – здивувалася я.

– Тому що вдень ти написала мені sms-ку про те, як ми з тобою об’їздили весь Крим без прав і документів на твою машину, а увечері ти вийшла з літака з Петею Лістерманом…

– Дуже прикольний хлопець. Гадаєш, це Петя Лістерман? Хоча яка різниця? Я все одно не дзвонитиму. – Я розсміялася.

Ми сіли в таксі. Еля аж іскрилася від щастя та емоцій. Вона захоплено розповідала мені про те, як у нашому готелі зчинився справжній переполох, коли Стоцька виїхала, не розплатившись попередньо за номер… Моя подруга весь час сміялася, і мені було надзвичайно радісно бачити її в такому настрої. Еля страшенно переживала, чи сподобається мені готель, і сказала, що з нами в сусідньому номері живе Микола Носков. Я ж була впевнена, що мені готель сподобається. Так само, як не сумнівалася і в тому, що «среди подлости и предательства и суда, на расправу скорого, есть приятное обстоятельство: я люблю Его… это здорово… это здорово… это здорово».^[10]

Готель мені сподобався надзвичайно… Ми повечеряли о другій ночі… Я дізналася на рецепції, де зможу бігати кроси вранці… і ми з чистим сумлінням повлягалися спати, заздалегідь домовившись з Елею, що я розбуджу її приблизно о десятій-одинадцятій годині після свого ранкового фітнесу… Розбудила я її о першій дня, і далі кожен наступний день нашого перебування в Юрмалі починатиметься з моїх слів після фітнесу: «Елю… підйом… у нас регрес… уже друга… третя… четверта…» Але це буде потім…

Вже першого ж нашого вечора в Юрмалі у нас виникнуть проблеми: пекуче ризьке сонце поступиться нічному балтійському холоду… а ресторани Юрмали будуть по саму зав’язку забиті після концерту. Ми в літніх сарафанах шукатимемо один-єдиний столик у ресторані з будь-якою кухнею, але це буде марно. Доти, аж поки ми дійдемо до «наймоднішого» закладу, і я, пропадаючи від ризьких мурашок, що бігали по моїй шкірі, у відчаї не зайду на літню терасу цього ресторану… Вільних столиків, певна річ, не буде, поки я не обернуся і не почую: «Ррруденька». Я завагаюся рівно секунду, але холод Юрмали і все ще висока температура мого тіла миттю знищать усі мої припущення і домисли… тому я обернуся і щиро відповім «інтересному чоловікові»: «Привіт, Петю…» Петя, так само, як і в літаку, буде в товаристві «симпатичного типа», якого він відрекомендує нам, як Льоню Пітбуля… Ми підсядемо до їхнього столика, щоб зігрітися і попити чаю в переповненому ресторані… У цьому ресторані навіть не виявилося «вільних» пледів, тому Петя, дивлячись на мої посинілі від холоду руки-ноги і «температурні очі», жорстко сказав офіціантові: «Або звільняй пледи… або неси скатертини». Офіціант приніс дві величезні скатертини. Мені було все одно… аби тільки стало тепліше. Я охоче закуталася в скатертину, і тут Петя обрушив на мене шквал своїх запитань: