На твердій землі

VI

Яка справді дивовижно-незбагнута дорога від вулиці Авіації в Харкові на Україні, де я родився, до цієї ось вулиці Ґлен в Торонті, Онтаріо… Через Миколаїв на Чорному морі, через Ванкувер на Тихому океані. Її найкраще простежити на глобусі здовж п’ятдесятої паралелі – Ванкувер, Харків, десятки тисяч кілометрів віддалі… Але справа тут не у віддалі, а в часі.

Мій час – час антирозуму, антиправди, антилюдини, засадничого проти, час коми. Невротичні правди і гістеричні закони в кліматі інквізиції творили інферно, в якому одно слово могло значити смерть. Життя стало кредитовим білетом, і ним платилося за кожний невчасний вислів. Сорок мільйонів батьків, матерів і сестер принесено цьому в жертву^[83]. А в тому також моїх батька й матір.

Я ж опинився в порожнечі, між небом і землею, без права на власне місце. Моїм завданням було знайти таке місце, і я його знайшов.

Третього жовтня 1948 року військово-пасажирський корабель американської флоти «Генерал Стюарт» у годинах ранніх причалив до причалу міста Галіфаксу. На його покладі 810 пасажирів з таборів Ді-Пі Німеччини^[84]. Сірий, туманний ранок, скиглення мев, рев сирен, запах вугільного диму, невиразні зариси побережжя.

Між цими прибульцями, у сірому пом’ятому плащі, бачу також і себе. Мені тридцять чотири роки, у моїх руках дві валізи. Я легкий, молодий, здоровий… Я на березі Америки, в Канаді з призначенням Ванкувер. Америка для мене не просто Америка, а амбіція, фантазія, ідеал. Належу до тих, що шукали тут правди, свободи – кращі і гірші, святі і грішні, але завжди сильні і завжди рішучі.

Всідаючи вечірньою порою в Галіфаксі до довгого, окремого потягу, мене розварювало почуття надмірного зворушення. О шостій годині, під смеркання, потяг рушив, вісімсот пасажирів, десятки мов і рас і невідомість простору. Пригадувався Колумб, аргонавти, романи Купера, ковбойські фільми. Є це світ, що виломився з історії, покинув традицію, знайшов свої власні дороги і пішов далеко наперед у простори нових епох.

Так, далебі, нелегко окреслити той насторожений настрій, що весь виповняє мою істоту. Можливо, жалію, що я вже не належу до тих перших, які пройшли цей континент. Це було так недавно. Праліси, озера, дикі ріки, прерії, індіяни, комарі. Сьогодні мене везуть вигідним, теплим спальним повозом, я не мушу знати дороги, шукати напрямку за зорями. Біля мене все солідне, спокійне, привітливе. Увійде людина у темно-синій уніформі, запитає чи мені вигідно, чи я чогось не потребую. У мене на грудях картка з номерком і призначенням, і за п’ять днів і п’ять ночей вона заведе мене на другий кінець континенту.

За вікном вже ніч, потяг біг і кричав, мов гігантська потвора. Довкруги втомлені, зібгані, мовчазні обличчя. Хотілося б розгадати їх думки, звідки вони і хто вони і чого залишили минуле. Їх очі зраджували пережите. Вони не здивовані, байдужі, смутні. Можливо, вони все ще бачать табори Колими, Авшвіцу, гарячі пристрасті, холодні бункери, танки, літаючі фортеці. Неймовірні свідки неймовірного суду, що його скликано судити віки і епохи.

Потяг женеться далі, на ранок він перетяв границю Сполучених Стейтів, земля вкрита інеєм, минають будови, гаї, поля, ферми. Згодом знов вернулися до Канади, а на вечір зі зменшеним темпом обережно в’їжджаємо до великого міста Монтреал.

Після Европи приємно бачити ціле, незруйноване місто, ніде ніяких руїн, яскраві неонові реклами, многолюдні вулиці і безконечна кількість моторових возів. На пероні чути англійську, французьку, німецьку, українську мови, я пручаюсь з кожним написом, мої настрої розгублені, почуття осамітнення.

Пересідання на нормальний «Кенедієн Пасифік» – експрес, якого завданням пересікти континент і викинути мене на березі Тихого океану. Неймовірні простори, ґраніт, ріки, озера і ліс. Вони лежать спокійно, вони стоять задивлено, вони течуть задумано, вони чекають, виглядають, сподіваються. Земля жива й насторожена, вона планує свою казку майбутнього і розказує її вітрам, деревам, воді… І довга, провокуюча дорога крізь граніт і ліси до людського серця і мізку.

То знов появляються і розгортаються до обріїв прерії, покраяні ланами й дорогами, де і звідки взялися ті майстри, що зробили з цього таку шахівницю. Царство тракторів, пшениці і тяжких, дійних коров. І широкого, синього неба.

А далі велетні гір і сяючі снігом шпилі. Бритійська Колумбія^[85] з її купами порваної на кусся плянети. Ціла розпука, що після Бенфу^[86], ніч закрила цей маєстатичний катаклізм від мого гарячково-ненаситного ока. Але з ранком потяг еластично вривається у стихійно-величну долину Фризера^[87], що нагадує епоху динозаврів. Ввижалося, що з її гігантських гаїв червоної сосни незграбно висунуться бронтозаври, здіймуться почварні ящурі й заревуть мастодонти. Забувалося, що їдеш найдосконалішим потягом нашої цивілізації і не вірилось, що тут же поруч бігли асфальтові дороги, білі будівлі, телеграфні стовпи і барвисті написи.

Останній ранок моєї дороги океану й континенту, два тижні часу і мільйони вражінь. На диво, ясний, прозорий, рахманний, обіцюючий. Скоріше встаю, уважніше голюся, одягаю найкращий одяг, зав’язую найпривабливішу краватку. І готовий до найсудьбоноснішої зустрічі.

Нарешті і сама зустріч. Година дев’ята і сорок п’ять хвилин ранку. Субота. Восьме жовтня. Ці дати, як граничні, кам’яні стовпи, врізались у мою тямку. Величезний, впотілий дизелевий локомотив зупиняється. Багато людей і між ними троє міцних, повнолицих добродіїв, які кинулись мені назустріч. Моя матірна мова виразно зазвучала в повітрі. Мій на грудях квиток нарешті виконав свою ролю. Добродії кинулись до мене, і ми обіймались, ніби рідні брати, які цілу вічність не бачились.

Далі, звичайно, ми їхали просторим, не дуже новим автом, я сидів спереду з моїм «спонзором» Сенишиним, який вів машину, а наші друзі зі своїми власними машинами творили нам ескорту. Минали багато вулиць, багато машин і нарешті довга до самої затоки вулиця, висаджена кленами й каштанами, з однорідними будинками, і біля одного з таких будинків ми зупинилися. Не встигли ми висісти з авта, як біля нас набралося багато інших чоловіків і жінок, всі мене голосно вітали, я почувався героєм, який вернувся переможцем з поля бою, ми гармидерно входили до гарного, чистого, просторого будинку, мене засипали питаннями, я почувався розгублено, під моїми ногами все ще хитався ґрунт. І вимагалося відпочинку.

Але про таке не було й мови. У просторій їдальні препишно, незалежно і визивно стояв широкий, білий, заставлений посудом стіл з парою тузинів стільців, і все це разом з драпіжною гостинністю чекало на мою настовбурчену істоту. Згодом я опинився на головному місці стола, я був приголомшений стихійною кількістю їжі, різноманітністю пиття, чисельністю гостей обох статей, ми пили, ми їли, ми підносили тости, ми виголошували промови, з мене зроблено сенсацію року, найбільшу людину століття, опісля все перейшло на вокальну частину церемонії, і наші горді, буйні, степові і гірські пісні розлягалися широко над затокою св. Георгія^[88] і напевно досягали Гавайських островів.

І це протягнулося далеко до пізньої ночі, і коли я десь по другій годині лягав до своєї білої, чистої, просторої, а головне нерухливої, постелі, я був не тільки смертельно втомлений, але разом цілковито переконаний, що час моєї безцільної мандрівки скінчився, а почався час шукання певного, остаточного місця на цій благодатній, ситій землі.

А згодом з почуттям гордости і вдоволення мене обвозили оглядати пречудове, амфібійне зелено-іржаво-бронзове місто, розложене на зазубнях широкого побережжя зі сніжно-перламутровими верхів’ями гір, білими на схилах будівлями, гостроверхими секвоями, містерійними тотемами, дзеркальними водами. Я ще не бачив більш вражаючого поєднання творчости стихійних сил природи і людського планування, у якому б хмарочоси природного граніту і хмарочоси залізо-бетону на тлі сіро-синього моря творили таке панорамне зосередження краси і маєстату.

Одначе цей закуток нашого континенту, зо всіма його сліпучими далями обріїв, з його рухливими кораблями і спокійними причалами, не став місцем мого остаточного оселення. Не можу сказати чому. Коли нам визначаються путі, ніхто не знає, чи має це бути путь Магелана, чи Емануеля Канта, а чи звичайного волоцюги з-під мостів Парижа. Чоловік, який вибрав мене з таборів, у якого я почав працювати, як механік автомайстерні на ім’я Іван Сенишин, не дивлячись на його королівську для мене зустріч, не був призначений долею на мого супутника життьових вимог. Ми зійшлися з різних бігунів плянети, з різних заложень душі, ми по-різному бачили кольори, по-різному чули тони. А тому ми мусіли розійтися.

Це мусіло статися з неухильністю смерти чи биття серця. Чи вмів я працювати і чи працював вистарчально? За моїми поняттями вмів і вистарчально, але наші з Сенишиним амбіції ніяк не мирились. Він ніяк не хотів повірити, що я приїхав до Ванкуверу не тільки «доробитися», не тільки мати «гавз», «кару», багато на столі, багато в холодильнику, але також довідатись, хто був Джордж Ванкувер, чого він тут шукав^[89], чого сміявся Бернард Шоу, чому плакав паяцо. Для Сенишина подібні проблеми видавалися верхом безглуздя, і я його розумів… Але він не розумів мене.

Взагалі, я не знайшов тут, чого шукав. За професією я майстер корабельного будівництва, але закон вимагав, і я на це погодився, перебути рік у мого ручителя. Я став автомеханіком, спочатку помічним, а згодом фаховим з наміром одного разу стати незалежним. І не кажу, що ця роль мені не сприяла. Я мав що їсти, у що одягнутися і не тільки ладив авта, а й ходив на засідання «Народного дому»^[90], помагав ставити «Наталку Полтавку», співав Петра, дописував до «Свободи», залицявся до всіх дівчат і завів старого, надійного, кремової барви, «Олдсмобіля».

По рокові такої чинности я вже почав міркувати про власні дороги, пляанував власне підприємство, Сенишинові це не конче смакувало, він почав дорікати, скаржитись, не хотів мене відпустити. Я не мав наміру з ним сперечатися і, щоб зійти з очей, почав думати про інші місця цієї широкої землі.

Так чи інакше, по двох несповна роках, після не дуже дружньої розмови з моїм господарем, навесну у кінці квітня я залишив Ванкувер. Для Торонта.

У Торонті я мав приятеля таборових часів Степана Снилика. Ми були з ним у контакті, він писав мені пеани про своє Колорадо, не міг нахвалитися своїми успіхами, повідомляв, що туди з’їжджається чи не ціла нова еміграція і після деякого вагання я продав свого «Олдсмобіля», спакував валізи, заручився квитком Транс-Канадської повітряної лінії і пустився ще раз через континент назад. Це була велична увертюра до мого Торонта. Я вертався, як король з іноземних відвідин, завзятюще ламав англійську мову, я читав «Лайф», я розмовляв з пасажирами про Корею, я мав на собі новенький одяг, а в кишені книжку Канадсько-Королівського банку.

У Торонті мене ніхто не зустрічав, але на летовищі Малтон^[91] я взяв таксі і направився просто на вулицю Маркгам, де Степан Снилик замовив для мене приміщення у мого прекрасного земляка Пилипа Стецика, який вже встиг обложитися гіпотеками і стати власником на десять кімнат будинку, знизу до верху виповненого, як дорожна валіза, такими ж, як я, мадрівцями. Я заняв кімнатку розміром пуделка сірників, без вікна, зі скляними дверима, що виходили на маленький балкончик поруч з мініатюрною, зашкленою верандою. Цим урочистим актом я збільшив цифру населення цього гостинного дому на вісімнадцять, я мав заклопотаного земляка-господаря, пречудову його пані господиню, їх зворушливу донечку Оксанку і лінивого, сивого кота «Сталіна», який дістав це грізне імення за те тільки, що замордував канарка моєї сусідки, колишньої акторки Лідії Парфен.

А сам будинок, як назовні так і знутра, виглядав велично. Його пишні вхідні двері були зашклені кольоровим склом, його сходи нагору були застелені м’яким, мишатої барви, килимком, він мав гомінку, завжди заняту, убиральню і завжди занятий, з двома відгалуженнями, телефон.

Ззаду за будинком красувався невеликий шматок тінистого городу, там цвіло чимало квітів, росли помідори і буяв широкий, пишний кущ бозу.

Перший розділ моєї епопеї був закінчений. Починався другий. У пошуках за працею, яка тривала пару тижнів, я мав менше щастя, ніж у Ванкувері, з автомеханіка я став машиністо-механіком чоколядної фабрики «Ровнтрі», що на вулиці Стерлінґ, з не дуже принадними умовами трьох різних змін, які мінялися що три тижні.

Вростання не тривало довго. Наша етнічна група рясніла безліччю потрібних і менш потрібних партій, груп, парафій, товариств, скрізь вимагалось ділових людей, і по короткому часі я вже набув звання активного громадянина, і моє ім’я вимовлялося з певним акцентом.

І не лишень активного громадянина, але й не менш активного холостяка, привабливого кандидата на жениха. З наших втікацьких таборів наїхало чимало не лишень вовків-сіроманців, але й не менше сіроманок-вовчиць, на забавах, на балях роїлося від агресивних наречених, і моя кімнатка штурмувалася арміями прекрасної статі з не меншою наполегливістю, ніж англійська фортеця Мальта за останньої війни^[92]. Не знаю, чому любов втілюють у вигляд Венери, коли на ділі це жорстокий Тома де Торквемадо саме тоді, коли він допитує і палить відьом.

І от на полях цих судьбоносних боїв, в розгарі най- впертіших змагань за бути чи не бути мого парубоцтва, на краю прірви мого одруження, я несподівано, дивовижно і провокативно зустрів Лену.

Лена

І

Моя Олена, яку буду звати автентично Леною, не мала мітологічної біографії, за неї не змагалися царі і не було спалено Трої, але її минуле до певної міри оповите не менш фантастичною містикою, ніж і Олени, дочки Зевса і Леди, дружини царя Менелая, бо і вона належала до тих загадково-чудодійних сотворінь, яким приречено творити легенди і приносити в жертву не одну Трою.

Досить часто трапляється, що химерне життя, ні з сього, ні з того, втне з вами дивовижну штуку, напутить на химерне діло, наведе затемнення думки, оплутає глузд і зробить з вас гротескового паяцика вашої власної пристрасти. І це не мусить бути конче щось небажане. Навпаки. Це може бути здійснення вашої найпривабливішої мрії… Це може лишитися вашим найкращим спогадом… Це може стати леґендою вашого життя.

Містерія моєї Лени починається з того факту, що вона народжена, як і я, у місті Харкові і що її батька так само, як і мого, одного разу «не стало», їх серед ночі забрано з хати і кудись вивезено, з тією тільки різницею, що мого батька, народного учителя, «не стало» за «буржуазний націоналізм», тобто, що він трохи більше, ніж було урядово дозволено, вживав української мови, а її батька, відомого інженера, за будинок у Харкові і віллу в Криму, а до того чужинецьке прізвище, що на мові тієї доби значило «чужоземний шпигун». Саму ж Лену, з її матір’ю і старшим братом, після арешту батька, так само, як і мене з моєю матір’ю, викинуто з мешкання на вулицю і залишено напризволяще, лишень, що вони виїхали не як ми, на село, а переїхали до Одеси^[93], де її мати стала кондукторкою і десять років водила одеський трамвай, що зберегло їх при житті, а моя мати на селі, під час колективізації, загинула з голоду.

І родилась Лена рівно десять років пізніше, ніж я^[94], тобто вона вже не знала «проклятого царського часу» взагалі, а я ще мав на собі маленьку плямку «ганебного минулого», хоча дуже можливо, що ми не раз зустрічалися на вулиці Сумській, де стояв їх злочинний дім, а з її старшим, струнким, білявим, ластовинястим братом ми разом ходили до народної школи, грали «гилку» і вчилися курити.

…І нарешті, ми однаково затратили пів життя «для добра майбутніх поколінь», об’їхали пів світу, щоб знов зустрітися на перехресті вулиць Батерст – Дандес в Торонті, Онтаріо, біля зупинки трамваю насупроти німецької аптеки «Медіка».

Коли я приходив з нічної зміни роботи, я, звичайно, до обіду спав, а потім одягався і простував вниз по Маркгам до вулиці Квін, де на розі містилася харчівня «Йорк», власником якої був мій господар Пилип Стецик. Це була пісна, одноманітна вулиця, заселена переважно сірим людом, з численними синагогами, висаджена берестами, з будинками історичної давности, зі всілякими хитро-мудрими ґаночками, балкончиками, прибудівками, яких цегляна барва від часу перетворилася у брудно-буру, яких малювання порепалось, а травники злисіли за браком сонця. За повір’ям більшости мешканців закутка, сміття значило гроші, тому до нього ставились, як у Індії до святих корів, гігієна не вважалася чеснотою, а на естетику не збувало часу. І дивно, чому саме в таких місцях водиться стільки дітей. Можливо, рід людський такі самі бактерії, як і всі інші, і смітники є для них найближчою стихією.

Я, звичайно, проходив сюдою не для розваги, це моя щоденна путь до їдальні, між дванадцятою і першою годиною. «Ґріл Йорк» пишався численними написами, неоновим світлом, рекламою цигарок «Прогрес». Це привабливий, колоритний, ніби з оповідань Джека Лондона, вертеп зі запахами тютюну, олії, риби, цибулі, це стовковисько типів й характерів, це щедра долоня, що за маленькі гроші пропонувала вам ситість, це місце, де, крім «гамбургів» і «гот-доґів», ви дістали рідні борщі й вареники, а до того зустрілись «зі своїми» і наговорилися до хрипоти про найважливіші проблеми світу.

Саме того часу це мальовниче пристановище істотно поширилося, подвоїлась кількість стільців бару, стіни змінили свою тютюнову барву на сіро-небесну, додано збоку кубічну, без вікон, оббиту фанерою кімнату, запроваджено мікрофони з безконечною музикою і вістями на різних мовах і подвоїлось кельнерок, які заклопотано бігали у своїх ясно-кремових халатиках, обвантажені посудом і харчами.

З-поміж них контрастово виділялась звинна, елеґантна русявка зі синіми очима, червоними устами і вольовим, вражливим носом, родом з Донбасу, яка часто до мене зверталася і звала мене Павлом Івановичем.

Одного разу вона несподівано мене запитала:

– Павле Івановичу. Чи ви знаєте Лену Глідерс?

– Ні, – відповів я незучаснено.

– Не знаєте Лени Глідерс? Це неможливо. Це ж відома малярка, – казала вона здивовано.

– Ні, – відповів я тим же тоном.

– Вона малює різні такі… знаєте… Модерна, – вияснила вона.

– А вона вас знає, – вияснила виразніше.

– Мене? Як і чому? – питав я здивовано.

– Як і чому. Ви ж парубок. Ми з нею разом живемо. І про вас говоримо. Вас усі знають.

Аргумент був засильний, я замовчав, але моя співрозмовниця не вмовкала.

– Дуже гарна, – казала вона, маючи на увазі ту саму Лену.

– Навіть дуже, – пробував я жартувати.

– ….Уявіть, що дуже. І шкода, що ви її не знаєте.

– Можливо, й шкода.

– А, може б, ви хотіли з нею познайомитись?

– А чому б ні.

– Вона недавно прибула з Монтреалу.

– О! З Монтреалу. Розуміється. Ви, здається, також з Монтреалу.

– А ви, здається, з Ванкуверу.

– Маєте рацію, – відповів я з посмішкою. – А чи міг би я знати ваше імення?

– Зіна.

– А далі?

– Далі нема. Зіна.

На цьому наш діалог на тим часом скінчився, я був задавнений скептик, відкриття Зіни мене не зворушувало, мені соромно признаватися, але засадничо я не належав до тих, які легко загоряються, я вірив в любов, кохання, пристрасті, я читав про них, бачив їх у фільмах, але лишень бачив, не конче сприймав, моє тіло було на таке загартоване, душа імунна, гормони ситі. Лишалась мрія, а в мрію не вірилось дослівно. Хотілося чогось незвичайного, сильного, вражаючого, з глибоким, як казав один поет, віддихом.

Зовсім недавно я, було, щось подібне зустрів. І не так далеко. На тій самій вулиці Дандес, повертаючи до ліва, де розбиті хідники, брудні калюжі, жидівські й італійські крамнички зі сушеною, солоною рибою, оселедцями, прісним запахом оливок, грушкоподібних сирочків, майже вперемішку з червоними кожушками, цяцькованими поясками, спальними мішками, юхтовими черевиками… На самому розі при виході на Батерст красується запорошений кіоск журналів, газет, кишенькових видань, курильного краму. Тут я часто зупинявся, мене приваблювали европейські ілюстровані журнали, ремінісценції минулого, спогади війни, знайомі прізвища…

І саме на цьому місці, зовсім ненароком і зовсім випадково я побачив молоду, гнучко-струнку, в повітряно-легкій суконці дівчину, з римською, у вигляді кінського хвоста, зачіскою. Така мимолітна з’ява. Вона щойно висіла з трамваю Дандес і чекала, видно, на Батерст. Унікально вражаюча і безкомпромісово гарна. І закоштовна, щоб зватись жінкою, це просто квітка-самоцвітка, не Мадонна і не господиня, а вияв мистецтва, брильянтовий перстень на пальці уяви.

Це, можливо, марево гіперболічне, можливо, це просто шахрайська лотерея, яку годі проглянути. За ціле моє різно-много-гранне буття на цій строкатій землі не так часто приходилось бачити зблизька подібні явища, за вийнятком на екранах голлівудських колекцій… Але в самому автентичному, доторкальному вимірі, на брудних хідниках давнтавнів, на станціях транспортації і взагалі під ясним синім небом моєї домени подібні явища зникаючо рідкісні. І тоді вони вражали, і наводили переполох, і підносили температуру.

Хоча звичайно – дяка Богові, такі феномени появляються, торкаються, віддалюються і забуваються. Залишається далі те саме переконання нездійсненности, гіркий присмак невіри і невиразно-тьманне шукання нової точки у плоскому просторі. Але цього разу це звичне правило було порушене. По кількох, можливо, двох-трьох днях, на тому самому місці, у той самий час, лишень з деякими несуттєвими змінами (сіра, обтікальна, як рукавиця, суконка зі загостреним підкресленням форм) я мав нагоду вдруге переконатися, що мої попередні спостереження не були переяскравленням. Це не була антика, ніяка Венера Мілоська, але це була прекрасно витримана синтетична субстанція жіночої подоби нашої атомової епохи, продукт мейд ін Ню Йорк, свідомого поєднання вітамінів з аптечних баночок і контрольованих калорій. Я б це назвав скромно, як Чорчіл назвав одну із серій книг – «Тріюмф і трагедія»^[95]. Тріюмф цивілізації і трагедія моєї неспроможности.

Подяка творцеві, що і це минулося. Залишився довший, гостріший спогад і трохи бурчливих філософських розважань за чашкою кави в кубічній кімнаті «Йорку» солідної людини, яка вперто тримається переконання, що судженого не об’їдеш конем, а несуджену не привабиш ніякими чарами землі. Я не виявив паніки від пропозиції Зіни минулого разу, але згодом ми цю справу порушили наново.

– Як ваша малярка з Монтреалу? – запитав я її.

На це Зіна вийняла з маленької кишеньки свого білого плаща візитівку одного зубного лікаря з годинами прийнять пацієнтів і на її звороті, енергійним письмом, написала: «Лена Глідерс, 370 аве Шша, 00–4117». І подала мені.

Я прийняв картку і заховав її до кишені своєї робочої блюзи. Нічого не сталося… Нема заперечень. Але й нема запевнень. Цілковита безсторонність. І що це справді за така мармуровість? Можливо, наш нуклеарний час трохи запересичений любов’ю – книги, радіо, телевізія, реклама… Зо всіх екранів і гучномовців на нас женуть любов, ніби отари худоби у ковбойських фільмах, нагі жінки переслідували нас навіть у… Вибачте. Не будемо рискувати словами. Не хочемо опинитися перед лавою присяглих святої інквізиції.

Але де, скажіть, поділася колишня, справжня, запашна з гітарами, соловейками, повним місяцем… І зідханнями. Коли ще стрілялися і вмирали від отрути? Невчасне питання. Вибачте. Нема коментарів.

У моєму випадку це перевантаження відчувалося досить виразно, моя шановна господиня Надія Петрівна раз-по-раз мусіла кликати мене знизу:

– Павле Івановичу! Телехвон! (Вона полтавка).

Я мусів накидати халат і прожогом бігти до першої площинки задніх сходів, де збоку у ніші дискретно містилось відгалуження телефону, який засадничо мав місце у кухні і був під неподільною контролею генерального штабу Надії Петрівни. Вона мені співчувала, але разом і скаржилась:

– Коли ви нарешті окрутитесь? – казала з виразом щирого докору. – Хоча б залюбився… А то лиш зводить інших.

А на початку травня, як звичайно рано, після нічної зміни, я спав довше, прокинувся без настрою, снилося ніби я садив дерева у якомусь стадіоні, був розтріпаний, як кіт після нічної мандрівки, лежав, потягався, думав про це і те, а далі вставав, мився, голився, на дворі було ясне сонце і співали робіни, я хотів було посидіти на своїй верандочці з томиком доброї лектури, коли знизу долетів знайомий співочий контральто Надії Петрівни:

– Пане Пааавле! Телехвон!

Невдоволений, відложив лектуру і вдався до відомої ніші на сходах.

– Гальо! Данилів! – буркнув до слухавки.

– Добрий день, Павле Івановичу! Тут Зіна! – почув я відповідь.

– А! Дуже приємно! Чим можу служити?

– Слухайте, пане Данилів…

– Слухаю.

– Але слухайте уважно!

– Уважно!

– Тут біля мене гарна, атрактивна дівчина…

– Вийнятково зворушений.

– Яка хоче з вами познайомитись…

– Чи не завелика честь для такого мрачного схимника, як ваш слуга?

– Ніяких коментарів. Так чи ні?

– Розуміється – так! До ваших послуг. Де і як можу бачити панну…

– Лену Глідерс…

– Панну Лену Глідерс?

– Вона навідає вас.

– Навідає мене? Чекайте, чекайте! У мене забилось дихання.

– Ніяке дихання, це абсолютно серйозно.

– Розуміється. Абсолютно. Коли матиму шану її вітати?

– Завтра. Будете дома?

– Хіба увечері.

– Розуміється – увечері.

– Година восьма?

– Домовлено!

Це для мене сливе удар, разючий шок. Та Зіна, та Зіна з її вольовим носом. І що за агресія, чому так спішно, який сенс, і що це за така малярка, і навіщо я їй здався? Головокружна сенсація, загадкова тема, двадцять чотири години роздумів, огненний знак питання… Я ще ніколи не затратив стільки часу на подібні справи, як цього разу, а другого передвечора я старанно зброївся, щоб належно зустріти інвазію і бути у формі, як посадник Лондону^[96], коли його урядово відвідує королева. Чисто голене обличчя, легкий, ясно-сірий, так званий тропік, одяг вийняткової елеґанції, в тон одягу краватка і легкий, ажурний, кокетливий загальний тон і вигляд. Я так звик. Це ж бо либонь тільки дівчина… А я зіпсутий успіхами парубок. Тра-ля-ля!

Я чекав тієї восьмої години з нахабною певністю, мов би султан турецький, який чекає свою одаліску, але разом, на цей раз, я вийнятково чомусь боявся зустріти це явище для мене ще небувале, по своєму загадкове з виразними ознаками містерії, а одночасно приходило на думку, чи це не є якийсь жарт, придуманий легковажною Зіною, або, можливо, щось зараз станеться, хтось застукає до дверей, якась Ніна чи Валя, або ось-ось почую знизу голос «телехфон», і та сама Зіна насмішкуватим тоном заявить, що наше домовлення ніщо інше, як звичайна її примха. Я панічно нетерпеливився, нетерпляче поглядав на свою «Омегу», ступнював напруження, сам на себе за це сердився і не міг цього зупинити. Восьма година, восьма година, восьма година, так повільно йде час, я весь слух і увага, там десь внизу мають відчинитися двері, я почую невиразні жіночі голоси, легкі сливе нечутні кроки по м’якому килимку сходів і тривожне, делікатне заступання до моїх дверей. Це має ось-ось статися, чекання, олив’яно тяжке чекання, біжить секундна стрілка, але знизу ніякої реакції. Там усе мовчить вийнятково глибокою мовчанкою, хоча я мусів би розуміти, що ця візита далеко не належить до звичайних і що такій дівчині не так легко вибратися на таку авантюру з такими відчаяними намірами. Години виразно показують її довгі, складні вагання, її нерішучість важиться секундами, час вайлувато сприяє її відвазі… Восьма рішальна година, п’ять довжелезних хвилин по восьмій, нестерпні десять інших хвилин і нарешті п’ятнадцять тяжкостопих секунд, відчеканених, як вистріли з рушниці, і ось те, що мало статися, – співуче, знайоме «Пане Павле! Телехвон!». Зриваюся, як чорт. Напевно, якась мара втискається до мого чекання, якийсь фатальний зрив. Намагаюся втримати гідність і достойність чоловічого накорінка, силуваними широкими кроками йду до фатальної ніші, беру слухальце телефону, кажу «гальо» і чую незнайомий, легко картавий, нерівний, притишений жіночий голос.

– Пане Данилів. Вибачте мені. Ми ще не знайомі. Я Лена Глідерс. Моя приятелька Зіна без моєї згоди домовилась про мою з вами зустріч. Я не погоджуюсь. Вибачте. І прошу мене не чекати!

Кліп-кляп, і телефон замовк. І кінець. Мене набито по морді, я весь обурення, я біжу до своєї кімнати, я зриваю з себе одяг, краватку, розпатлую волосся. Чортяка має забрати цілу ту Зіну з її маляркою, це виразне знущання і такого не можна дарувати. Ось піти й подзвонити їй і на гарячу голову відчитати їй свою думку! Но, но, но! Тільки не це. Краще стриматись, залізний спокій, льодове мовчання, повна, вбивча іґнорація. Я вже було вибіг до телефону, зупинив себе перед самою нішею, і саме в той час, коли він задзвонив знову, а я без надуми, механічно схопив слухальце, я почув голос Зіни:

– Чи Павло Іванович?

– Так! Це я! – вибухнув я сердито.

– Вам дзвонила Лена? Що вона не прийде? Помилка. Кокетство! Страх! Не беріть поважно. Вона ось тут твердить: хочу бути людиною! Хочу бути людиною! Самостійною! А разом боїться. Просить вибачення і просить зачекати. За п’ятнадцять хвилин вона буде у вас!

Що це все значить, що це за тон, за мова, за нахабство. Якийсь виразний скандал, я нікого не хочу бачити, ніякої малярки, ніякої людини, ніякої авантюри. Як тільки прийде – покажу двері, і справа скінчена, я був лютий, я хотів виглядати бридко, я розщібнув сорочку, виставив свої зарослі груди і навіть скинув штани та надів свій бурячково-китайський халат. Побачить і втече. А тим часом розлігся на канапі, заложив ноги в нічних капцях на поруччя і вирішив за ніяку ціну не вставати, навіть коли мала б прийти сама Бриґіда Бардо^[97].

Але все-таки я нервово поглядав на годинник і нервово чекав! Що за чортяча проба нервів! Ті прокляті п’ятнадцять хвилин гатили по моїх нервах, як молоти по ковадлі, і були вони не п’ятнадцять, а двадцять, двадцять п’ять, я навіть знов почав сумніватися, і мій настрій дуже гостро почав мінятися з буревійно лютого на непевно-переляканий, і я навіть почав вагатися, чи цей мій розтріпаний вигляд зможе вистарчально виправдати мене перед судом невмолимости, і коли ті фатальні п’ятнадцять хвилин наближалися зовсім, я зненацька, мов опарений, зірвався на ноги і почав поспішно натягати штани. Та було вже пізно. До дверей справді делікатно застукано, я не розумів, як це і коли сталося і хто там за дверима, але я з поспіхом натягнув штани, як на зло плутався в кожній холошні, назував черевики, ледве накинув піджак, але краватки так і не встиг зав’язати, як і не встиг привести до ладу своє густе, темно-каштанове волосся. Я передчасно, механічно відчинив двері і дослівно… Так. Повірте мені. Я занімів. Перед мною, як у якійсь брутальній казці, стояла свіжо, демонстративно, вишукано одягнута, дуже молода, газельно перелякана дівчина, яку я пізнав на перший погляд… Та сама, з того перехрестя Дандес – Батерст, яку я так подивляв і яка мене так вразила своєю динамічно-визивною подобою. Я, мабуть, зробив провокативно великі очі, моє обличчя, мов з гуми, розтягнулося у здивуванні, а на мене дивилися перелякані, великі, не знаю якої вже барви, очі, і дуже непевний, мало не дитячий, уривний голос запитав: