На твердій землі

А коли прийшов черговий дощ, я з приємністю ствердив, що вода з мого даху захоплено стікала законними дорогами, не зраджуючи ніяких ознак спротиву, а ще згодом я мав шану ствердити, що достойний будинок був невинно обвинувачений, що він стояв бездоганно, а що висліди експерта з Оттави були звичайним наклепом.

Після цього я внадився на той дах, ніби до парку на прогулянку, я полюбив цю благородну місію рятування занедбаних і занепалих, я безоглядно полював за кожною підозрілою щілинкою, несамовито замазував все таке асфальтом, аж поки весь той дах не став плямистий, як леопард, а стеля не звільнилася від втручання стихій і зовсім висохла. Перша рішальна і безперечна перемога була за мною.

Але далеко не остання. Усі мої п’ять кімнат, убиральня, кухня, пивниця і навіть сходи вимагали допомоги. І то негайної, бо ж від цього невмолимо залежав успіх усіх моїх господарських затій. Час не стояв на місці, відсотки невблаганно росли і по-хижацьки пожирали всю мою платню на фабриці чоколяди «Равнтрі»^[14]; я мусів негайно поробити всі можливі заходи, щоб уникнути цілковитого провалу. Бо ж, як сказано, ввесь мій нижній поверх, а також поважна частина верхнього були остаточно й ритуально призначені в жертву богові наживи й добробуту, але це могло дати ефект лиш тоді, коли там все заблищить і засяє всіма барвами веселки.

Годі справді вгадати, хто були ті суворі аскети, які призвели це затишне приміщення до такого консеквентного сюрреалізму. Коли ми вперше зайшли сюди з агентом, тут було тихо, мрачно і порожньо, нічого не вказувало на присутність будь-яких мешканців цього простору, історія про це також мовчала, а деякі залишки археології у вигляді черепків вазонів та деякі уривки ієрогліфів по стінах не казали багато. Правдоподібно це були нащадки суворих предків, напевно, з бородами, не конче соняшного характеру, для яких задимлений ватран, порядна люлька крутого бакуну, добра чарка «Скол»-у спричиняли багато більше насолоди, ніж естетика й гігієна.

Деякі натяки на вияснення ситуації вносили, як сказано, залишки древніх написів, ось як «Джюлієт» зі серцем, пробитим стрілою, накреслені крейдою зі зовні під кухонним вікном, як таке ж «Дейвід» з таким же серцем і такою ж стрілою видряпані на цеглі веранди. Таких сердець і таких стріл, переважно майже затертих часом, зустрічалося більше, і це могло створювати легенди про лицарів, закованих у панцері, про закоханих красунь у замкових вежах і взагалі про любов, молодість, щастя навіть у цих суворих кліматах.

І можливо, моє втручання до цього світу романтики не було виправдане. Я, наприклад, озброювався щітками, шкарабульцями, фарбами і як тільки приходив з роботи, чи ввечері, після денної зміни, а чи рано, після нічної (мої зміни мінялися що три тижні), я одразу наряджався у одяг жреця і містерія перезміни клімату починалася.

Було літо, термометр показував переважно понад 80 Фаренгейта^[15], безнастанно пились «севен-апи»^[16], лились поти, найхоробріший із зулусів не мав краще розписаного, ніж моє, лиця, паркети були встелені «Дейлі Старами»^[17], заставлені бляшанками «Старляк Пейнтів»^[18], ні одна з моїх поклонниць не могла б повірити, що цей брудомаз є той самий денді, якого звикли бачити у найкращих одягах найкращих фірм.

Зате по двох чи трьох тижнях такого діяння весь мій нижній поверх і частина верхнього направду сяяла чистотою аптечної склянки, кухня нагадувала наречену у білому вельоні, готову під вінець, вітальня пишалася кольорами «дрифтвуд-у 162» (фахівці це знають), їдальня сяяла барвами оливків, гол оздобився шпалерами під стару бронзу, а верхня спальня соняшними красотами «саншайн 54». Не рушені зісталися мої власні покої – господар може зачекати, але поза тим не забуто нічого. Все довкруги блищало, раділо, сміялося.

Залишалося – заповнити все це життям, найкраще б парою молодих, бездітних, без собак, котів і канарків людей – вимоги, як бачите суворі, але наш модерний, рафінований час не визнає сентиментів, він важить вартості цифрами, вигодами, як мав сказати один філософ, що модерна людина це синтеза бетону, нейлону, нікотину, у якої почуття й співчуття заступлені примхами, димом і алкоголем. Не переконаний, чи це справді так, любимо перебільшення, але якась частина цієї філософії, можливо, виправдана, бо мені самому не раз настирливо видавалося, що від певного часу мій будинок і я сам втілилися у одну химерну істоту, у якій мої нерви і його цегла починали жити самостійним ритмом і творити якісь своєрідні токсини щастя. Не маю діла з нікотиною і не люблю диму, але в таких обставинах, не знаю чому, сама собою напрошується добра гаванська цигара, яка б доповнила упокорюючі пристрасті бетону й нейлону і тим самим сприяла б вростати у твердінь нової землі на новій плянеті.

І нарешті «фініс коронат опус» – драма відогралася, завіса спадає, перший розділ моєї патетичної сонати закінчився іділійним фінале.

II

Якийсь, здається, китайський мудрець мав сказати, що для того, щоб зробити тисячу миль дороги, необхідно зробити один перший крок – мудрість очевидно незаперечна, але інший жидівський мудрець, біблійний цар Давид, додав до цього, що «шляхи твої, Господи, неісходимі і мудрість твоя незбагнута».^[19]

Проходимо не тисячу миль, проходимо десятки й десятки тисяч, шукаємо свого місця і ось знаходимо його під горбиком, записане на вас у актах адвоката Гуменного. На цьому місці стоїть невелика споруда з дверима і вікнами. У ній ви маєте право сидіти, спати, їсти, читати газету і мати тривалу адресу, на яку посилатимуть вам рахунки, пакунки і листи зо всіх континентів світу. Місце, яке ви вважаєте своїм.

Зрештою, я завжди подивляв і любив будови, ще з часу, коли будувались вони з сірників, патичків, піску, болота на спілку з мамою в імперії дитячої уяви. Пізніше захоплювався ними і в книжках, і в житті, у великих містах, у малих селах, як у себе дома, так і далеко поза домом. І однаково, чи це були древні таємничі замки, незбагнуті піраміди, розкішні палаци, а чи просто стрункі теперішні мешканеві і немешканеві споруди, якими обросла, як губками, ціла планета.

В зарисах будови таїться містика людського серця, вибухова сила душі, напруженість м’язів, це нарешті філософія безконечно видозмінного пульсування таємничих законів, що приковують нас до землі на самому дні атмосфери. Ми, як поліпи, прилипаємо до тіла планети, вгризаємося в її твердінь, обкладаємось мурами, стінами, дахами, щоб протиставитись велінню стихій і ворожості протидіяння. Разом з домом виростає в нас і біля нас безпека, сила, твердість, оборонна наснага.

У моїй уяві всі матеріальні споруди, чи були спорудами людей на землі, чи коралів у воді, чи птахів на деревах, чи звірят під землею, будили такий же подив, як споруди атома, космосу і цілого всесвіту.

Я жив у одній системі пробіркового життя, у якій людині засадничо відібрано право дому. Цю привілею інтимного, особистого, радісного будування дитини, людини, комахи, птаха присвоїла собі збірна, обезличена кабалістично-нетерпима істота, яка обернула будівництво у камінь і бетон, а мешкання у «житлову» і звузила його до кімнати, півкімнати, а чи просто місце на лігво. Мільйони майстрів будівництва опинилися поза межею будування, приковані на все життя до холодної, безобличної доктрини.

До цих мільйонів належав також і я. Будова для мене була мрією, я ніколи не жив у помешканні, я ніколи не сягав поза одну кімнату, я тридцять вісім років затратив в тузі за місцем людини.

І, здається, щойно тепер на цьому місці під горбиком я переміг цю тугу. Це чиста, справжня, намацальна реальність. За певну кількість років я звільнюся від боргів і стану неподільним паном цього, закріпленого за мною законом Божим і людським, місця. Я витисну свою форму, засную родинну сітку і дам нащадків.

А тим часом, після початкових кроків моєї блискучої комерційної операції, на мене насторожено чигали нові драпіжні завдання. Я належав до секти «Ді-Пі»^[20], насильно вирваних, штучно пересаджених, а з ботаніки знаємо, що такі рослини вимагають часу і уваги, щоб пустити коріння в новий ґрунт і почати нове органічне зростання.

Я був втомлений, розуміється… Ще не встиг висохнути піт попередніх тижнів, але разом з цим не хотілось навіть думати про відпочинок. На мене напала пропасниця діяльности, ніби я потрапив у тенета, з яких намагався як найскоріше вибратись. І прикметна властивість: чим більше витрачалось на це зусилля, тим сітка ставала непереможнішою. Але мене це бавило, я відчував насолоду борюкання, в ньому завжди ж таїлась нова несподіванка.

Я займав дві кімнати – передня з двома широкими вікнами, з виглядом на вулицю, на забудований протилежний простір і задня, звернена вікном на травник, на квітник, на зарослий пригірок. І, розуміється, не мав ніяких меблів. Ціла моя рухома посілість вміщалася у двох великих, ще з Европи, валізах та кількох картонових коробках з військових «кер-пакетів»^[21], і складалася з кількох одягів, пари плащів, кілька тузинів білизни і всілякого іншого майна, а в тому кількох десятків книг кишеневого видання і пари оригінальних малюнків Лени Глідерс.

Після мого останнього мешкання при вулиці Маркгам, у будинку, де крім мене мешкало інших шістнадцять душ, моє теперішнє житло справляло враження, ніби я вирвався з Шанхаю на широкі прерії Саскачевану^[22]. Я мав стільки місця, що далебі не знав, що з ним робити. Мою коштовну гардеробу непомітно проковтнула вмурована у стіну шафа, за стола правила скринька від мила «Люкс», у меншій кухонній кімнаті зворушливо красувалась ще одна подібна меблева споруда «санкіст»^[23], на якій знайшла приміщення електрична, портабельна плитка на два пальники.

Спальню в головній кімнаті репрезентував вживаний, стовчений матрац, розложений просто на підлозі і прикритий універсальним накривалом військового походження, ще з таборів, фабрикації «Меркур Вул Ко» з Філадельфії.

Харчування, машина для стриження трави, кишка для поливання травників, рискалі, лопата, сокира і безконечна черга безконечних потреб і всіляких наглих несподіванок. От хоч би такий класичний приклад: ні з сього, ні з того в туалеті відмовилась текти вода… Сам Аллах знає, що там сталося, туалетні механізми не вашої компетенції, і ви змушені кликати експерта. Він приїжджає пишним фургоном з безліччю барвистих написів, входить до вас з виглядом, ніби прибув рятувати вас від смерти, заходить до туалети, хвилин десять там чарує і, відходячи, залишає на п’ять доларів і двадцять п’ять центів рахунок. Або яка-небудь одна паскудна ганчірка, яка випадково потрапить до стічної рури ватерклозету, наробить вам більше халепи, ніж ціла холодна війна між Сходом і Заходом. Повна пивниця води, все плаває, викликаєте пожежну сторожу, з гуком і ревом приїжджає величезна споруда з помпами, вриваються кілька у ґумових одягах і сталевих шоломах дядьків, починається ходження, тупання, помпування і рахунок на 25 долярів… І так без кінця. Ванни, крани, електричні втички, телефон, розвалені сходи, зарослі квітники, спізнений молочар, настирливий газетяр… І свідки Єгови, які чи не кожного дня, саме коли ви після нічної зміни наміряєтесь спати, приходять навертати вас на справжню віру і спасати від пекла.

Але питання меблів можливо найбезоглядніше… Наприклад, валятися в куті на старому матраці у своїй власній хаті або їсти на скриньці, яка пахне милом, в наш цивілізований, нуклеарно-атомовий вік, і кому це може імпонувати… Хтось колись відвідає, котрась з тих поклонниць в капелюсі з вуалькою… і взагалі життя без меблів не життя, а тому коли я з великими жертвами у одного череватого добродія на тій самій вулиці Маркгам за двадцять доларів роздобув антикварну, ще з-перед першої світової війни, канапу, я вважав це за величезне господарське досягнення.

Спочатку я не знав, де ту чудову річ поставити, дарма, що всі мої кімнати були порожні (проблема місця, особливо коли його багато, завжди морочлива), але коли я нарешті це вирішив, я не міг нею вистарчально налюбуватися. Це була справді благородна древність, добре збережена, з мішаним запахом тютюну, поту і собак, яка так доречно заповняла порожнє місце під головною стіною і тим самим дала початок мого меблевого устаткування взагалі. Я міг сидіти, спати, лежати горілиць і мріяти про щасливе майбутнє.

І приблизно до цього ж часу належить ще одна подібна подія, трохи правда харитативного забарвлення: коли я одного вечора вернувся з праці, то побачив перед моєю верандою зовсім доброго кухонного стола, який безрадно лежав догори ногами на травнику. Ніхто не міг пояснити, як він сюди потрапив, ніякі мої здогади не дали роз’яснення, але після певного вагання я вирішив, що це добродійство і що стосується воно мене, а тому я підняв стола, заніс його до передньої кімнати і поставив перед канапою. Не знав, хто був цим благородним добродієм, але хто б він не був, я був йому вдячний, бо після цього засадничо я мав вже меблі сливе в повному комплекті… І в основному був вдоволений.

Не можу сказати, щоб я не був вдоволений взагалі. Мій район, моя вулиця, мої сусіди і взагалі ціле оточення, атмосфера, середовище, топографія, кольори… Це лагідна, довірлива, упорядкована картина з привітальних листівок, з перевагою густо-зелених і цегляно-бронзових барв, похилена до півдня, дуже часто освітлена ласкавим полудневим сонцем. Коли падав дощ, а особливо коли приходила злива, тоді ціла вулиця оберталась у бурхливу ріку, яка з погрозливим шумом гналася униз і далі, на перехресті вулиць, западала до стічних отворів. Будиночки ще так виразно нагадували добу Вікторії^[24], забувалося, що ми на континенті Форда й Рокфеллера, виложена червоною цеглою вулиця натякала на Европу, квітники й городи заросли гірськими соснами, глодом, ялівцем, туями, вересом, мохами, повзучими рожами, чорнобривцями і цілими гніздами петуній. І все це старанно вирізьблено, мовби на добрій бронзовій гравюрі, на тлі широкоплечих дубів, які статечно і певно, мов середньовічні лицарі у панцерах, заступали весь краєвид.

Розуміється, гострий контраст вносили численні «форди», «даджі», «монархи», «морріси» і інші різнобарвні, різноцінні механізми, які протягом круглих двадцяти чотирьох годин бігали, або стояли здовж бетонових хідників, але з огляду на округлі таблиці, що попередливо казали, зараз на перехрестю – «етап», «спід 25» – все це особливого шуму не спричиняло… Мотори намагалися бурчати пошепки і ступати на пальцях, за вийнятком хіба, коли сюди втискалася така базарна сидуха, як цистерна огрівальної оливи, або той робот у рудій уніформі, зі своєю танкеткою, який безнадійно намагався ранками, поміж автами, підмести цей метушливий форум. І це, здається, було б усе.

О! Ще населення… Люди. Законно і справедливо, це мало б бути те основне, але моя вулиця, зо всіма її прерогативами, людьми не була перевантажена, а ті, що були, не конче висувалися на кін її діяльности і творилося враження, що це здебільшого жінки і переважно старшого віку, можливо трохи затінені домашніми звірятами. Можливо, це вулиця пенсистів, ідилійний притулок залишених батьків, яких діти давно вилетіли з цього теплого гнізда і розлетілися по широких просторах турбулентної землі канадської… За вийнятком хіба одного симпатичного шотландця з його не менше симпатичною, перманентно вагітною, французькою дружиною, та їх пречудовими, округленькими, замурзаними п’ятьома дітьми. Наші старші пані дивилися на це незвичне видовище з вибухом страху й здивування. Як і звідки вони тут з’явилися? Ті зворушливі малі сотворіння, які кожного ранку, гарно вимиті і причесані, висипалися гурточком – малі-менші і найменші, від шести до двох років, на вулицю і верталися звідти, часто під вечір, замурзані і розхристані, ніби вони весь той день працювали на копальні вугілля. Що вони десь там робили, що їли, ніхто цим не цікавився і в загальному вони нагадували тих рекламних експертів бруду, на яких звичайно покликаються фірми пральних порошків.

Для мене цей мальовничий виводок спричиняв багато приємности, особливо той найменший його представник, маленький, розкарякуватий, білоголовий хлопчик, який звичайно не встигав за своїми старшими друзяками і був змушений наздоганяти їх, притримуючи свої штанята, дуже часто наповнені чимсь таким, що спричиняло йому виразну неприємність. Зворушувала його особиста ініціатива і недоторкальність, що запевняло йому повну незалежність діяння. Ніхто збоку, за вийнятком їх матері, не втручався до їх довірочних справ.

Найближчою моєю сусідкою з правого боку була елеґантна, неодружена, горда міс років тридцяти з пишним червоним волоссям, яка носила завжди модні капелюхи і мала забавного, кудлатого, сірого йоркширського пуделя. Вона жила зі старою, завжди хворою, бурчливою матір’ю та молодим пристойним племінником, студентом медицини, який мав новеньке авто кольору кави, що постійно стояло на вулиці перед будинком. Вона була незвичайно чемна, офіційно товариська, занята лиш собою і своєю посадою у одній летунській компанії і вийнятково не зацікавлена своїм зовнішнім господарством, особливо своїм задвірком, який заріс кленовим гаєм, де водилися оси і де знайшли своє постійне приміщення пара скунсів. Вечорами звідти доносились концерти котів, а часом повівало не зовсім приємним запахом.

Сусідкою зліва була старша, солідна пані, вдова, яка займала невеличкий будинок зі скляним ґанком, разом зі своїм років вісімнадцяти сином, акробатом якогось цирку і малою, років п’ятнадцяти, дочкою ученицею «гай-скул». Вона не мала ні собак, ні котів, але мала темно-синього, не зовсім нового «Меркурія», яким часто кудись виїжджала, була помітно заклопотана, але не дивлячись на це, старанно плекала свій невеличкий, скелястий квітничок і тим самим творила радикальну протилежність до моєї сусідки справа.

А ще… ще крім цього багато інших сусідів, чи радше сусідок, таких і інших, переважно солідних пань, напевно, з цікавим минулим, при зустрічі з якими ми дуже чемно і привітливо віталися, мінялися враженнями про погоду і розходилися кожне своєю дорогою. Їх, напевно, інтриґувала моя поява у цьому просторі, як також, напевно, вражала моя жорстока вимова їх рафіновано плеканої мови.

Я не мав часу для глибших спостережень, знайомств чи розмов, як також для вільних прогулянок, але все-таки мені траплялося інколи перекинутися кількома словами з моїми сусідами, або навіть гарного передосіннього вечора пройтися вверх вулицею, полюбуватись квітниками, дійти до Гай-Парк авеню, повернути вправо і поволі та спокійно пройтися здовж геть до самого парку. Мені імпонувала ця широка, колись, мабуть, люксусова алея, висаджена старовинними дубами з її вичовганими, вгрузлими в землю хідниками, на яких виразно виднілися печатки «сіті 1911»^[25] – дати невеликої давности, але великої мотивації. Перед тим, на цьому самому місці, можливо ще паслися дикі кози і таборували індіяни. Здовж хідників, на чималій відстані, попереджені стриженими травниками, спокійно і солідно, стояли муровані здебільшого з цегли й переважно двоповерхові з мезоніном та просторими критими верандами, котеджі, що своєю подобою виразно стверджували їх англо-саксонське походження. З них можна було читати трагіку Шекспіра, містику Мільтона, романтику Байрона, вони оповідали понуру заґу про твердих людей, міцні темпераменти, наснажливі характери. Видавалося, що тепер вони залишені, оповиті сторожкою тишею, але в кожному їх примруженому вікні, десь в глибині, під чорним абажуром, світилось таємниче світло, а у кожному ґаражі стояло завжди готове до послуг авто і це свідчило, що тиша цих будинків, це лиш стримана пристрасть закованих у тверду форму арґонавтів.

І між цим, невідмінно появлялася ще одна з’ява, яка не залишала мене ніде й ніколи, при всіх нагодах і погодах, а особливо при таких ось ліричних прогулянках, під осінь, коли все довкруги торкалось моїх нервів. Звичайно в такий час, вечірньою, імлистою добою, ввижалася мені Лена Глідерс. Її великі, нервові, скорше сірі, ніж сині, очі дивилися на мене зо всіх вимірів, я зупиняв думку, закривав свідомість і поринав у блаженну нірвану особливого, опалюючого почуття, яке мудро і дотепно ліпило з мене найхимернішу подобу рабської креатури. В моїх вухах звучала її картава, бляшана мова, хвилююче тепло наповняло кров, я намагався бути романтичним і цікавим, а робився безбарвним і безглуздим.

Один тільки раз ми пройшлися були цією алеєю, десь також під осінь, перед її виїздом до Монтреалу, і ця наша прогулянка робила мені це місце привабливим. Легка, струнка, незалежна, осінній кремової барви плащик, білі на високих закаблуках черевички, намагання ступати в ногу і звичайно, ми не йшли, а бавились, грайливо оглядали музейчик Говера, кормили верблюдів і бізонів, говорили про мистецтво Кокошки^[26] і на кожному кроці фотографувалися, особливо в одному закутку під білими березами.

Останній її лист з Монтреалу найкоротший з коротких: «Павле, я вийшла заміж», з невідмінним додатком «ніколи-ніколи не забуваюча»^[27]. Розуміється, що це за того лікаря шведа^[28], про якого іноді згадувала і з яким минулого літа несподівано й демонстративно літала до Ню Йорку, жила в готелі Асторія^[29] і писала мені ту саму листівку з Імперським будинком^[30] при нічному освітленні. «Тішуся вашими успіхами і ґратулюю», – відповів я їй телеграмою, але це мене вдарило, пригнобило, не хотів вірити, не годився, відійшов від людей, замкнувся сам в собі і сталося це з кінцем травня, а вже сьомого серпня, зі зневіри і розпачі, замість впитися горілкою, я підписав свій перший договір на купівлю моєї першої хати.

III

Пригадую середину вересня, точніше суботу чотирнадцятого числа, як це занотовано у моєму записнику, сльотистий, сірий день, піднесений настрій, у моєму домі багато руху, хідники і сходи затупані брудом, інженер-архітект Михайло Бояр і його дружина Марта вселилися до нижнього поверху і тим самим засадничо й революційно змінили мій соціальний статус. З традиційного, уродженого пролетаря-піднаємника, нараз стаю домовласником і наємником, порушуючи основні засади моєї класової непорочности.

Годі сказати чи це поєднання було влучне – старе знайомство, задавнені клопоти, різноманітні вдачі, скомпліковані взаємини. Родинна доля моїх комірників не конче ідеальна – не мали дітей, забагато претенсій, екзальтовані настрої, напружене шукання виходу. А разом – здібний, порядний, ініціативний, з надійним майбутнім, знавець свого діла і метка, зарадна комерційна бухгалтерка з добрим знанням англійської мови.

Я не був переконаний, чи це спілкування вийде нам на здоров’я, але так сталося, що це мусіло статись, ми мали забагато спільного – війна, Европа, земляцтво, втікацькі табори, небезпечні роки. Такий час і такі умови зливають людські долі в одну долю і роблять їх взаємно зобов’язаними.

І мені здавалося, що основним і рішальним ґросмайстром цілої гарячкової інтермедії була Марта. Недавно ми всі троє їздили на Ніагару і по дорозі, у малій, придорожній освіжальні^[31], за чашкою кави, ми цю справу порушили, обговорили і зробили постанову. Марта, як звичайно, була захоплена, мала багато планів, малювала прекрасні картини майбутнього, а вже першого вечора їх переселення, коли ще нічого не було на своєму місці, ми вже сиділи внизу перед ватраном при столику, частувалися «рай-віски»^[32] і під шелест дощу у листі широкого клена, що доносився до нас через відчинене вікно, завзятюще на цілу вулицю сперечалися.

Мали звичайно безодню дразливо-актуальних тем, ми ж ще гарячі европейці, у наших очах ще не згасла війна, ми були розтерзані, розкидані, розбиті, ми мали багато партій, забагато рецептів, безліч домагань, ми ставили їх завжди руба, не конче трималися логіки, часто губилися в суперечностях, а наша чарівна дисидентка Марта, повна свого бурхливого темпераменту, на думку Михайла, все знала і все знала краще, а тим самим позбавляла нас якої-будь можливости додати до цих рішень також щось від себе.

Наприклад, я був схильний прийняти основну вину за нашу поразку і наше вигнання на нас самих, ми, мовляв, гонимося, як сліпці, за винними і не бачимо, що вина перед нами, вона у нас, у нашій крові, на що Марта сардонічно вибухала гострим протестом, заявляючи абсолютно, що вина поза нами, у наших ворогах, в ідеологіях, більшовизмі, москалях. Цитуючи Достоєвського^[33], якого Марта знала лишень з прізвища, я намагався доказати, що подібні явища лежать в натурі буття, і, щоб їх розуміти, треба розуміти їх природу, на що Марта вибухала, що Достоєвський москаль, дурень, епілептик, загарбник і в цих питаннях він нічого не розуміє.

В цьому ж тоні і дусі ми рішали проблему наших визвольних політичних партій, угруповань, середовищ, цілого визвольного руху, емігрантської єдности, мельниківців^[34], східняків, західняків^[35], католиків, православних і за кожне з цих безконечних питань ми зчиняли з Мартою смертельний бій.

А також вона була дуже добре обзнайомлена з моїми приватними справами і особливо її бентежили мої стосунки з Леною Глідерс. Звідки і як вона про це довідувалась – її патент, вона його нікому не зраджувала, але при першій нагоді вона неухильно зводила мову на цю вражливу тему і дуже прямолінійно, з виразним наміром мене перестрашити, питала:

– Чи знаєте хто вона?

Причому Михайло, який напевно не раз чув це питання, сидів збоку, заклавши ногу на ногу, з розхристаним коміром, спокійно, іронічно посміхався. Я, звичайно, не знав, що сказати, не бажав це питання розгортати взагалі, на що Марта давала остаточну і рішальну відповідь:

– Вона совєтська шпигунка!

– Звідки ви це так упевнено знаєте? – питав я дуже скромно, щоб не викликати ще більших вибухів.

– Я це знаю! – казала вона рішуче, причому її пристрастні пивні очі дивилися на мене гостро й виразно.

Я замовкав ще більше, і ця демонстративна мовчанка зривала її ще виразніше.

Вона накидалась на свою жертву, ніби та стояла перед нею:

– Розумієтсья! Ви не вірите. І як повірити… Можете не вірити… Але я знаю, і не одна я. Всі знають… Вона хоче вас звабити, знищити, вона має завдання…

– Яке там завдання, – не витримував я.

– Вас знищити! – повторяла Марта.

– Для чого знищити? – щиро дивувався я.

– Наївний. Дитинка. Він не знає. О, бідний, бідний! Ну, а скажіть, – намагалась вона вложити у свої слова цілі тонни сарказму, – як ви почуваєтесь тепер? Покинула? Що? Не вдалася місія? А що, не легко забувається, чи вона вам бодай пише? Мужчини дивні істоти, їм лиш зовнішність… Суконка, капелюшики, лиш кивни пальчиком – о, так! Вигляд у неї – що й казати. Артистка. Але що вона до самої глибини душі зіпсута, запродана…

– Ви не маєте права цього казати! – перебив я їй.

– Але ж, Марто! – озвався також Михайло.

– Бо мені це болить! – не здавалась вона. – Павло не звичайна людина. Він холостяк. Він заанґажований громадсько. Йому це шкодить. Про це говорить ціле місто. Мене постійно питають…

Я поблажливо, намагаючись втримати рівновагу, посміхався, але мені було не до сміху. Хотілося встати, не сказати нічого і відійти. Але це значило б розрив з першого дня, це значило б лишень катастрофу.

– Дорога пані Марто, – казав я, щоб закінчити мову. – Такі явища не мають пояснень.

– Чому не мають? Я вам це виразно пояснюю.

– Але я не розумію, – казав я.

– Бо ви засліплені. І я з вами не погоджуюсь.

– Маєте на це право.

– Вдаєте наївного. Не бачите, не чуєте.

– Це чужі, особисті справи. Чому вони вас цікавлять?

Вона не мала відповіді, але вона мала темперамент. Це помагало їй не давати відповідей, а разом перешкоджало думати взагалі. Її заливало почуття, вона плавала у цій стихії без вітрила і без керми, і не було вигляду на яку-будь зміну положення.

Це і було те, що мене бентежило, я майже знав, що так буде, лишень не думав, що це так різко, з першого дня, почне діяти. Зроблено помилку, але шкода – похід початий, повороту нема, мусимо йти далі. Єдине, що лишалося, – змінити мій статус парубка і в цьому шукати рятунку.

Бо ж треба, либонь, розуміти, що становище парубка у певній стадії його розквіту вийнятково дразливе, його містерійно-притягальна флюїдальність може стати загрозою нормального курсу навігації навіть дуже цнотливих аргонавток, а стіни, за якими він перебуває, можуть перевтілитись у стіни зачарованого замку і стати мрійливою привабою не лишень дівчат і дівчаток, але й не в меншій мірі – жонам, жінкам і жіночкам з досить загрозливою перевагою цих останніх.

За парубком, звичайно, полюють, намагаються залучити в тенета, обернути його в знаряддя одруження… Рої завжди вишукано-модних спідниць, галереї ніг, плечей, прикрашені і неприкрашені смішки, обіцяючі погляди, сконцентровані атаки терору і облави.

У природі явищ не існує більш досконалого поєднання хижацтва, естетики й насолоди, як в одному примірникові вродливої жінки, коли вона виконує свою місію ліквідації парубоцтва.

Тим більше, коли надходить меланхолійно-отруйлива осінь з її запаморочливою анархією сентиментів поржавілого листя і партизансько-підступних ночей. Хто може встояти перед таким Бродвеєм^[36] нахабства і драпіжних законів цієї тиранії.

Саме така осінь наближалася, все отямлювалось після літнього запаморочення, магазини звільнялись від позіхальних «розпродажів», вулиці запихалися автами, Йорки^[37] танцями, «Александри» оплесками, Одеони^[38] фільмами. І безмежно, як китайський тайфун, бушував барвистий чад неонової реклами.

О, ті з’їзди, конвенції, конференції, всі ті сходини, зустрічі, засідання! І торнада балів, і повені твіста, і громи весільних алилуїв^[39]. Кожного ранку ваша поштова скринька запихалася закликами, запрошеннями, зразками пральних порошків і – праця-не-праця – ви не вилазили з вечірнього одягу, прощалися з відпочинком, а їхали, спішили, засідали, танцювали.

Але цієї епохальної осени я можливо знайшов вихід. Я ж маю, вибачте, власний берліг, як хитрий лис, я замів за собою сліди, я почуваюся ображеним, я напоєний гіркотою цикути^[40], я нарешті зрікся світських спокус. Я намірився затверднути в певній формі, набути свідоцтво одруження, занятися збільшенням населення країни і помноження її податків.

До цього суворо виміряного клімату мого серця був не менш суворо допасований мій господарський бюджет. Він був безоглядно підпорядкований диктатурі конечностей, кожний цент мав точно визначене місце, ніякого лібералізму не допускалося. І єдиного, чого я не міг перемогти, це спокуса музики. Я люблю цей солодкий гомін, як іспанець бій биків, а тому, не дивлячись на всі мої анахоретські затії, я не міг зректися настирливої думки набути власний радіоапарат. І не тільки взагалі набути, а набути добрий, найкращий, без огляду на його ціну.