Історія чемпіонатів Європи з футболу

Чвертьфінал

Дійсні чемпіони світу – англійці – останніми закінчили свій відбірковий цикл, але першими вступили у бій на наступній стадії. Слід зазначити, що перед стартом стадії плей-офф УЄФА прийняло доповнення до регламенту, яким вводилося правило гостьового гола, який на випадок рівності показників важив удвічі від домашнього. У разі неможливості застосування подібного правила (типовий випадок – нульова нічия), команди визначали переможця або в додатковому матчі (якщо домовлялися заздалегідь), або шляхом простого жеребкування. Так Чемпіонат Європи 1968 року увійшов до історії, особливо радянського футболу, як «першість, програна монетою».

Але повернемося до наших англійців, тим паче, що сліпа доля була до них не прихильна – чемпіонам світу дісталися в суперники чемпіони Європи. Слід визнати, що збірна Бобі Чарльтона з честю вийшла з ситуації, перемігши як в рідних стінах, так і на виїзді. Безумовно, прикро було прощатися з переможцями попереднього турніру на такій ранній стадії, та не варто забувати, що Іспанія і в чвертьфінал-то потрапила завдяки наполегливості ірландців і самонадіяності чехів. А ось Англія цими двома перемогами підтвердила невипадковість свого чемпіонства на Мундіалі і більш ніж серйозну заявку на Кубок Європи.

Ще більше невипадковою виглядала пара Франція – Югославія. Як ви пам’ятаєте, вісім років тому югослави в півфіналі Кубка Європи обіграли Францію в Парижі. Уся французька преса сурмила про необхідність реваншу, чим дуже «навантажила» самих футболістів. В результаті перший матч, що проходив в Марселі, французи почали обережно, повільно, з оглядкою на власні ворота. Подібна гра проти молодої і швидкої югославської збірної не принесла успіху – за годину гри гості вийшли вперед. Максимум, чого добилися французи перед своєю несамовитою публікою – зусиллями Ді Налло зрівняти рахунок.

Матч у відповідь у Белграді став справжнім «побиттям немовлят». Югослави відкрили рахунок вже на першій хвилині, а до середини першого тайму вели 3: 0, на перерву ж команди пішли за переваги 4: 1 на користь господарів. У другому таймі збірна Франції також не знайшла ніякої «секретної зброї», а югослави відзначилися ще одного разу – за 10 хвилин до фінального свистка. Подібний розгром навіть для «романтичних» 60-х був подією надзвичайною, тому не дивно, що після цієї гри склад збірної Франції змінився на 90 %.

Найбільш рівні команди зійшлися в протистоянні Болгарія–Італія. Несподівані переможці своєї групи болгари в домашньому матчі начебто і не помітили «катеначчо» італійців, раз по раз розриваючи їхні захисні редути. Були б господарі поточніше – не минути б ще одній з найсильніших збірних світу прочуханки від команди з соцтабору. Але після першого гола Коткова з пенальті італійці відігралися завдяки автоголу Пенєва. І хоча Дерменджиєв і Єков свої моменти в другому таймі використали, верткий Праті на 83 хвилині свою ложку дьогтю до болгарскої бочки меду додав. 3: 2 із урахуванням правила «гостьового гола» виявилися пірровою перемогою – ніби болгари і переграли італійців за всіма статтями, а у хлопців з Апеннін лишилася перевага перед грою у відповідь.

Чи з розрахунком на активність і темперамент південних «тіффозі», або ж з якихось інших причин, про які мова піде далі, але італійська федерація в іграх ЄВРО-68 дуже полюбила Неаполь. Саме там команда Італії і завоювала путівку в півфінал, забивши по голу на початку кожного з таймів. А що ж болгари, запитаєте ви? Та нічого – кидалися на «замкнені ворота» і проявляли індивідуальну майстерність, раз по раз угрузаючи в чіпких тенетах італійської оборони.

Останній (як у нашому огляді, так і історично) чвертьфінал звів збірні Угорщини і СРСР. Подібну долю в Країні Рад сприйняли «з почуттям глибокого задоволення», і не випадково – якщо є у світі збірна, з якою команда СРСР грала так часто і так само вдало, то це хіба що Туреччина. Болгари, поляки, чехи зі словаками, не кажучи вже про східних німців і югославів, за будь-якої нагоди намагалися «насолити» «старшому братові». А ось з Угорщиною якось завжди «йшло». «Пройшло» і цього разу, хоча і не без пригод.

Не обійшлося, як стало звичним у збірній Якушина, без виїзного скандалу: увечері перед матчем в номер, де жив форвард збірної Валерій Воронін, прийшов власник фірми «Адідас» Хорст Даслер і кудись повів нашого спортсмена «майже на усю ніч». Пізніше що тільки не приписували радянські газети футболістові – від таємних рекламних контрактів до співпраці з іноземними спецслужбами і бажання втекти з СРСР. Після повернення в Союз Воронін буде з ганьбою звільнений зі збірної як алкоголік, а потім втрапить у ДТП, де дивом залишиться живим. Але це буде восени, а 4 травня на «Непштадіоні» підопічні Якушина виконували невластиву установку «не пропустити». Втім, стараннями голкіпера команди Кавазашвілі пропустили двічі. Як заявив відразу після матчу сам Якушин – у всьому був винен Стрєльцов, який не забив два «вірних гола».

Після приїзду в Москву зі збірної були звільнені Воронін і Стрєльцов. І якщо першого шляхом багатотисячних листів по партійній і спортивній лініях на матч у відповідь вдалося повернути у збірну, то Стрєльцову згадали все – і давню судимість, і нібито непомірність у вживанні алкоголю. Таким чином, найталановитіший футболіст за всю історію СРСР не зіграв на жодному Чемпіонаті світу та на жодному Чемпіонаті Європи, хоча зробив все, аби збірна туди потрапляла.

А потрапила вона туди цього разу виключно «на морально-вольових» – стиснувши зуби і риючи землю, радянські футболісти забили три необіхдні м’ячі в «Лужниках» і не пропустили жодного у присутності 103 тисяч уболівальників.

Усі ігри чвертьфіналу

3 квітня 1968, Лондон. Англія–Іспанія 1: 0 (84ʹ Б. Чарльтон 1: 0).

8 травня 1968, Мадрид: Іспанія – Англія 1: 2 (47ʹ Амансіо 1: 0, 54ʹ Пітерс 1: 1, 81ʹ Хант 1: 2).

6 квітня 1968, Софія. Болгарія–Італія 3: 2 (11ʹ – пен. Котков 1: 0, 60ʹ Пенєв (автогол) 1: 1, 66ʹ Дерменджиєв 2: 1, 73ʹ Єков 3: 1, 83ʹ Праті 3: 2).

20 квітня 1968, Неаполь. Італія – Болгарія 2: 0 (14ʹ Праті 1: 0, 55ʹ Доменгіні 2: 0).

6 квітня 1968, Марсель. Франція – Югославія 1: 1: (66ʹ Мусемич 0: 1, 78ʹ Ді Налло 1: 1).

24 квітня 1968, Белград. Югославія – Франція 5: 1 (2ʹ І. Петкович 1: 0, 13ʹ Мусемич – пен. 2: 0, 14ʹ Джаїч 3: 0, 23ʹ Ді Налло 3: 1, 32ʹ І. Петкович 4: 1 79ʹ Мусемич 5: 1).

4 травня 1968, Будапешт. Угорщина – СРСР 2: 0 (21ʹ Фаркаш 1: 0, 85ʹ Гереч 2: 0).

11 травня 1968, Москва. СРСР – Угорщина 3: 0 (22ʹ Шоймоши (автогол) 1: 0, 59ʹ Хурцилава 2: 0, 73ʹ Бишовець 3: 0).

Фінальний Турнір

Фінальний турнір ЄВРО-68 пройшов в Італії. Півфінали були намічені в Неаполі і Флоренції. За черговим «неймовірним збігом обставин» радянській команді судилося грати з господарями турніру в місті біля підніжжя Везувію.

Перш ніж перейти до опису і аналізу подій на полі, слід згадати усі чинники, які привели до того, що все сталося саме так, а не інакше. Радянська збірна з футболу у всі часи була швидше не збірною кращих гравців країни, які разом домагаються кращих результатів, а парадною вивіскою для імперіалістичного Заходу країни «соціалізму, що переміг». Саме втручання партійної, службістської та іншої «нефутбольної», але дуже керівної складової до складу, тренувального процесу, а зрештою – в гру спортсменів на полі, багато в чому і визначали результат цієї гри.

Збірна, що відправилася в Італію, була зовсім не тією, яка упевнено здолала відбірковий етап і стадію чвертьфіналу. «Політичні» втрати Стрєльцова і списаного «на пенсію» Лева Яшина перед самим від’їздом доповнилися втратами Численка і Хурцилави. Двох гравців основи команда втратила за чотири дні до вильоту в Італію – такі були наслідки «мудрого партійного рішення» боротися за першість в Європі і проводити відбір на Олімпіаду одним складом. Численко і Хурцилава були зламані гравцями Чехословаччини в Остраві, де команда СРСР програла 0: 3 і на Олімпіаду врешті так і не потрапила. Але й це не все! «Непотрібними» з політичних моментів на фіналі європейського чемпіонату виявилися Йожеф Сабо і Валерій Маслов.

Втрати команди може виразити хоч би проста статистика: автори 15 м’ячів з 20, забитих збірною СРСР в розіграші ЄВРО-68, не поїхали з командою на фінал в Італію.

І все ж радянські футболісти змогли дати господарям поля справжній бій, захопивши ініціативу з перших хвилин, незважаючи на несамовиту підтримку італійців гарячими фанатами Неаполя. Проте варто визнати, минулої зіграності у радянської команди не було. До того ж, на радість місцевих тиффозі, у воротах «Скуадри адзурри» відмінно діяв молодий ще Діно Дзофф. У результаті вже до середини тайму італійці перехопили ініціативу, влаштували справжній штурм, але він не приніс видимих результатів. Перший тайм, за великим рахунком, пройшов без моментів – з великою кількістю боротьби, в якій ніхто не хотів поступатися. У другому таймі один з кращих моментів був у Джанні Рівери, але Пшеничников сміливим кидком в ноги не дав форвардові пробити з лінії воротарського. Остання чверть години пройшла вже з перевагою збірної СРСР. На хороші ударні позиції виривалися Єврюжихин і Геннадій Логофет, двічі потужно бив по воротам Олександр Леньов, але основний час так і закінчився – 0: 0.

Овертайм ознаменувався обміном, як зараз кажуть, стовідсотковими моментами. Спочатку Єврюжихін відірвався від захисників і з кута штрафної наніс потужний удар, на який Дзофф не зреагував. М’яч, проте, пролетів у півметрі від штанги. А вже за дві хвилини феноменальний по силі удар наніс Доменгіні – м’яч потрапив в штангу, і вона декілька секунд після цього тремтіла.

Але голів забито так і не було – ані домашніх італійцями, ані «гостьових» радянськими футболістами. А оскільки перегравати гру ніхто не домовлявся, капітани команд, судді і представник УЄФА іспанець Агустін Пухоль спустилися під трибуни, аби покидати монети і виявити переможця.

Спочатку для збірної СРСР все йшло добре – Альберт Шестерньов виграв право вибирати сторону монети, але ось коли суддя узяв в руки французький десятифранковик, на капітана радянської команди напав ступор. Не витримавши, Пухоль звернувся до капітана італійців Факетті, який вибрав «решку» і вгадав.

Тодішній президент Федерації футболу Італії Артеміо Франкі відзначив: «Збірна Італії заслужила перемогу, але збірна СРСР не заслужила поразки». Радянській команді можна було тільки поспівчувати – вона залишилась єдиною командою, кому зарахували поразку за допомогою долі у вигляді монети.

Деякі джерела в самій Італії стверджують, що питання просування Італії до вершини європейського п’єдесталу вирішували боси неаполітанської мафії. Випадок з монетою, яку, до речі, ніхто ніколи не бачив, має декілька версій і трактувань. Згідно з деякими вона закотилася під лаву, з іншими – її кидали двічі, оскільки перший раз вона застрягла ребром в щілині підлоги. Найбільш популярна в самій Італії – арбітр підкинув монету, упіймав її на долоню, накрив другою рукою і сказав: «Італія!».

Сьогодні вже ніхто не зможе розповісти, що саме сталося в підтрибунних приміщеннях стадіону «Сан Паоло» в Неаполі. Проте і саме правило долі, і те, як матч проводився, і наступні події, що привели у результаті до чемпіонства збірну Італії, свідчать про те, що не варто виключати вплив італійських мафіозі на футбол і на домашнє ЄВРО-68, зокрема.

У другому ж півфіналі уболівальники, що зібралися у Флоренції, побачили динамічний, швидкісний і комбінаційний футбол. Наставник команди Райко Мітіч зумів налагодити сувору дисципліну в обороні, а молодий дебютант Мірко Павлович успішно закрив самого Бобі Чарльтона. Проте головною зіркою югославської команди італійська преса визнала не його, а Драгана Джаїча. Нападник з легкістю обігрував суперників і більше за інших докучав захисникам і воротареві Гордону Бенксу.

Фактично увесь другий півфінал і пройшов в дуелі двох зірок: Джаїч, визнаний у підсумку кращим гравцем фінальної частини, бив і бив, а Бенкс, що в 60-х десятки разів потрапляв до символічних збірних Європи і світу, ловив і відбивав. Розв’язка сталася за 5 хвилин до фінального свистка – нестримний Джаїч приніс югославам перемогу.

Гол вийшов прямо-таки фантастичний: Джаїч прийняв пущений верхом м’яч на груди, скинув на ногу і сильно пробив під поперечку. На перший погляд – нічого складного для професіонала, проте Джаїч провів цю операцію за долі секунди, знаходячись в оточенні трьох суперників. Після зустрічі наставник англійців Альф Рамсей назвав цей гол «цукерочкою».

Чемпіони світу були настільки розчаровані, що один з них – півзахисник Алан Маллері – грубо атакував Трівіча і був вилучений з поля прямою червоною карткою. Таким чином, хавбек «Тоттенхема» увійшов до історії англійського і європейського футболу, ставши першим вилученим гравцем збірної Англії в міжнародних зустрічах і першим футболістом, вилученим у фіналах чемпіонатів Європи.

Матч за третє місце збірної СРСР проти Англії вийшов сірим і безрадісним. Радянські історики футболу традиційно валять усю провину за поразку на вихованця харківського футболу Юрія Істоміна, проте це перебільшення. Так, Істомін, який персонально грав з Бобі Чарльтоном, в першому таймі двічі втрачав свого підопічного з-під контролю, внаслідок чого той на 39 хвилині відкрив рахунок. Але до цього, як і після, у чотирьох нападників збірної СРСР була маса можливостей як відкрити рахунок, так і зрівняти його. А вже після того, як Джеффрі Херст подвоїв перевагу Англії, британці і зовсім зупинилися. Радянській же збірній не вистачило мотивації, сил або ж просто психологічної упевненості, аби хоч щось змінити на полі.

Натомість, фінал першості видався цікавим і закрученим на самий вибагливий смак. Тактика італійців, орієнтована на оборону, зіткнулася з легким, атакуючим і дуже швидким футболом югославів. Мабуть, це була краща югославська команда в історії. Гості (адже ця гра проходила саме на полі суперника) володіли серйозною перевагою. Найбільше загрожував італійцями форвард «Войводини» Добривоє Трівіч, який неодноразово міг пробити Дзоффа. Відповідав за рівнем і майстерністю своєму партнеру і Драган Джаїч, що представляв у збірній «Црвєну звєзду». Він-то і відкрив рахунок в матчі, вчасно зреагувавши на вивірену передачу.

Якби матч проходив не в Італії, «Скуадра адзурра» напевно б програла, але тут підтримка тиффозі була настільки потужною, що навіть швейцарський арбітр Готфрід Дінст, свідомо чи ні, але намагався підтримати господарів. Одного разу Трівіча відверто завалили в штрафному, проте свисток швейцарця промовчав.

У другому таймі югослави продовжували володіти перевагою, і були на порядок небезпечнішими від суперників. Принаймні, за кількістю гострих моментів гості перевершили італійців. Іноді «Скуадра адзурра» відбивалася з останніх сил, тоді як підопічні Райко Мітіча демонстрували кращу фізичну форму. Подвоїти перевагу югославів міг Вахидін Мусемич, який ледве не переправив м’яча в покинуті Дзоффом ворота.

Врятував господарів чемпіонату нападник «Інтера» Доменгіні – своїм потужним ударом зі штрафного він прошив «стіночку», і м’яч опинився в сітці. Югослави не погоджувалися, звертаючи увагу на те, що Доменгіні пробив без свистка арбітра. Проте Дінст не став відміняти узяття воріт, і матч перейшов в овертайм.

Героєм матчу міг стати Джаїч: в додаткові півгодини саме у нього був найкращий шанс для узяття воріт. Але рахунок залишився тим самим, а це означало, що фінал необхідно було переграти – уперше в практиці міжнародних змагань.

Додатковий матч пройшов через два дні в Римі на тому ж стадіоні. Тільки ось глядачів чомусь зібралося удвічі менше. Можливо, вони щось знали? Можна сміливо сказати, що стратегічну боротьбу наставників виграв італієць Валькераджі. Після вимотуючого фіналу він ввів до складу п’ять нових гравців, тоді як югослави оновилися тільки на одну людину. Вірність плану наставника «Скуадри адзурри» усі побачили вже в дебюті зустрічі, коли гостей, що не встигли відновитися, від вірних голів двічі врятував воротар Пантеліч. Італійці беззастережно вели гру. Особливо відзначався Сандро Маццола, який майстерно роздавав паси з центра поля. Доля золота була вирішена ще в першому таймі, коли по голу у ворота югославів забили Луїджі Ріва і П’єтро Анастазі.

Надія на те, що в другому таймі югослави додадуть, так і залишилася лише надією – фізичних сил вже не залишилося. Ця перемога стала першим успіхом італійців після перемоги на Чемпіонаті Світу рівно 30 років тому.

Усі ігри фінальної частини

5 червня 1968 року. Неаполь: 68 582 глядачі. Півфінал. Італія – СРСР 0:0.

Арбітр – Курт Ченчер (ФРН).

Італія: Дзофф, Бурньїч, Факетті (к), Берчелліно, Кастано, Ферріні, Доменгіні, Юліано, Маццола, Рівера, Праті.

СРСР: Пшеничников, Істомін, Шестерньов (к), Капличний, Афонін, Леньов, Малофєєв, Логофет, Бишовець, Банішевський, Єврюжихін.

Завдяки жеребкуванню у фінал вийшла збірна Італії.

5 червня 1968 року. Флоренція: 21 834 глядачі. Півфінал. Югославія – Англія 1:0 (Джаїч 85ʹ).

Видалений: Маллері, 87ʹ (Англія).

Арбітр – Хуан Марія Ортіс-де-Мендибіл (Іспанія).

Югославія: І. Пантелич, Фазлагич, Паунович, Хольцер, Дам’янович, Павлович, Трівіч, Осім, Петкович, Мусемич, Джаїч.

Англія: Бенкс, Лебон, Вілсон, Мюллері, Ньютон, Мур, Болл, Хантер, Р. Чарльтон, Хант, Питерс.

8 червня 1968 року. Рим: 68 817 глядачів. Матч за 3-е місце Англія – СРСР 2: 0 (Чарльтон 39ʹ, Херст 63ʹ).

Арбітр – Іштван Жолт (Угорщина).

Англія: Бенкс, Райт, Вілсон, Стайлз, Лебон, Мур (к), Хантер, Хант, Р. Чарльтон, Херст, Питерс.

СРСР: Пшеничников, Афонін, Шестерньов (к), Капличний, Істомін, Логофет, Леньов, Малофєєв, Бишовець, Банішевский, Єврюжихін.

8 червня 1968 року. Рим: 68 817 глядачів. Фінал. Італія – Югославія 1: 1 (Доменгіні 81ʹ – Джаїч 39ʹ).

Арбітр – Готфрид Дінст (Швейцарія).

Італія: Дзофф, Бурньїч, Факетті (к), Ферріні, Гуарнері, Кастано, Доменгіні, Юліано, Анастазі, Лодетті, Праті. Тренер: Ф. Валькераджі.

Югославія: Пантелич, Фазлагич (к), Дам’янович, Паунович, Хольцер, Павлович, Петкович, Ачимович, Мусемич, Трівіч, Джаїч.

10 червня 1968 року. Рим: 55 000 глядачів. Додатковий матч Італія – Югославія 2: 0 (Ріва 13ʹ, Анастазі 32ʹ).

Арбітр – Хосе Марія Ортіс-де-Мендибіл (Іспанія).

Італія: Дзофф, Бурньїч, Факетті (к), Росато, Гуарнері, Сальвадоре, Доменгіні, Маццола, Анастазі, Де-Сісті, Ріва. Тренер: Ф. Валькераджі.

Югославія: Пантелич, Фазлагич (к), Дам’янович, Паунович, Хольцер, Павлович, Хошич, Ачимович, Мусемич, Трівіч, Джаїч.

Заявки команд-призерів фінального турніру

Збірна Італії

Воротарі:

Енріко Альбертозі 02.11.1939 «Фіорентина» (Флоренція).

Лідо Вієрі 16.07.1939 «Торіно» (Турін).

Діно Дзофф 28.02.1942 «Наполі» (Неаполь).

Захисники:

Анджело Анкілетті 25.04.1943 «Мілан» (Мілан).

Джанкарло Берчелліно 09.10.1941 «Ювентус» (Турін).

Тарчизіо Бурньїч 25.04.1939 «Інтер» (Мілан).

Ернесто Кастано 02.05.1939 «Ювентус» (Турін).

Джачінто Факетті 18.07.1942 «Інтер» (Мілан).

Арістаде Гуарнері 07.03.1938 «Болонья» (Болонья).

Роберто Росато 18.08.1943 «Мілан» (Мілан).

Алессандро Сальвадоре 29.11.1939 «Ювентус» (Турін).

Півзахисники:

Джакомо Булгареллі 24.10.1940 «Болонья» (Болонья).

Джанкарло Де-Сісті 13.03.1943 «Фіорентина» (Флоренція).

Джорджо Ферріні 18.08.1939 «Торіно» (Турін).

Антоніо Юліано 01.01.1943 «Наполі» (Неаполь).

Джованні Рівера 18.08.1943 «Мілан» (Мілан).

Нападники:

П’єтро Анастазі 07.04.1948 «Кальчо Варесе» (Варесе).

Анджело Доменгіні 25.08.1941 «Інтер» (Мілан).

Джованні Лодетті 10.08.1942 «Мілан» (Мілан).

Алессандро Маццола 08.11.1942 «Інтер» (Мілан).

П’єріно Праті 13.12.1946 «Мілан» (Мілан).

Луїджи Ріва 07.11.1944 «Кальярі» (Кальярі).

Тренер:

Феруччо Валькераджі 12.02.1912.

Збірна Югославії

Воротарі:

Радомір Вукчевич 05.09.1941 «Хайдук» (Спліт).

Ратомір Дуйкович 24.02.1946 «Црвена Звєзда» (Белград).

Захисники:

Мірсад Фазлагич 04.04.1943 «Сараєво» (Сараєво).

Мілан Дам’янович 15.10.1943 «Партизан» (Белград).

Боривоє Джорджевіч 02.08.1948 «Партизан» (Белград).

Драган Хольцер 19.01.1945 «Хайдук» (Спліт).

Велько Алексич 19.11.1939 «Войводина» (Новини Сад).

Півзахисники:

Благе Паунович 05.06.1947 «Партизан» (Белград).

Мірослав Павлович 23.10.1942 «Црвєна звєзда» (Белград).

Рудольф Белін 04.11.1942 «Динамо» (Загреб).

Младен Рамляк 01.07.1945 «Динамо» (Загреб).

Любомир Михайлович 07.09.1943 «Партизан» (Белград).

Івіца Брзіч 28.05.1941 «Войводина» (Новини Сад).

Нападники:

Ілія Петкович 22.09.1945 «ОФК» (Белград).

Івіца Осім 06.05.1941 «Железничар» (Сараєво).

Вахидин Мусемич 29.10.1946 «Сараєво» (Сараєво).

Йован Ачимович 21.06.1948 «Црвєна звєзда» (Белград).

Драган Джаїч 30.05.1946 «Црвєна звєзда» (Белград).

Бошко Антіч 07.01.1945 «Динамо» (Загреб).

Добривоє Трівіч 26.10.1943 «Войводина» (Новини Сад).

Ідриз Хошич 17.02.1944 «Партизан» (Белград).

Тренер:

Райко Мітіч 06.09.1922.

Збірна Англії

Воротарі:

Гордон Бенкс 30.12.1937 «Сток Сіті» (Сток-он-Трент).

Олександр Степні 18.09.1942 «Манчестер Юнайтед» (Манчестер).

Гордон Вест 24.04.1943 «Евертон» (Ліверпуль).

Захисники:

Кіт Ньютон 23.06.1941 «Блекберн» (Блекберн).

Реймон Вілсон 17.12.1934 «Евертон» (Ліверпуль).

Алан Маллері 23.11.1941 «Тоттенхем» (Лондон).

Брайан Лебон 23.01.1940 «Евертон» (Ліверпуль).

Сіріл Ноулз 13.07.1944 «Тоттенхем» (Лондон).

Томас Райт 21.10.1944 «Евертон» (Ліверпуль).

Норберт Стайлз 18.05.1942 «Манчестер Юнайтед» (Манчестер).

Джон Чарльтон 08.05.1935 «Лідс» (Лідс).

Півзахисники:

Роберт Мур 12.04.1941 «Вест Гем» (Лондон).

Алан Болл 12.05.1945 «Евертон» (Ліверпуль).

Роберт Чарльтон 11.10.1937 «Манчестер Юнайтед» (Манчестер).

Норманн Хантер 29.10.1943 «Лідс» (Лідс).

Майкл Саммербі 15.12.1942 «Манчестер Сіті» (Манчестер).

Пітер Томпсон 27.11.1942 «Ліверпуль» (Ліверпуль).

Нападники:

Роджер Хант 20.07.1938 «Ліверпуль» (Ліверпуль).

Джеффрі Херст 08.12.1941 «Вест Гем» (Лондон).

Мартін Пітерс 08.11.1943 «Вест Гем» (Лондон).

Колін Белл 26.02.1946 «Манчестер Сіті» (Манчестер).

Джеймс Грівс 20.02.1940 «Тоттенхем» (Лондон).

Тренер:

Альфред Рамсей 22.01.1920.

Збірна СРСР

Воротарі:

Юрій Пшеничников 02.06.1940 ЦСКА (Москва).

Анзор Кавазашвілі 19.07.1940 «Торпедо» (Москва).

Євген Рудаков 02.01.1942 «Динамо» (Киев).

Захисники:

Віктор Анічкін 08.12.1941 «Динамо» (Москва).

Валентин Афонін 22.12.1939 ЦСКА (Москва).

Юрій Істомін 03.07.1944 ЦСКА (Москва).

Володимир Капличний 26.02.1944 ЦСКА (Москва).

Володимир Левченко 18.02.1944 «Динамо» (Київ).

Муртаз Хурцилава 05.01.1943 «Динамо» (Тбілісі).

Альберт Шестерньов 20.06.1941 ЦСКА (Москва).

Геннадій Логофет 15.04.1942 «Спартак» (Москва).

Півзахисники:

Валерій Воронін 17.07.1939 «Торпедо» (Москва).

Володимир Мунтян 14.09.1946 «Динамо» (Київ).

Олександр Леньов 25.09.1944 «Торпедо» (Москва).

Кахі Асатіані 01.01.1947 «Динамо» (Тбілісі).

Нападники:

Анатолій Банішевський 23.02.1946 «Нефтчі» (Баку).

Анатолій Бишовець 23.04.1946 «Динамо» (Київ).

Геннадій Єврюжихін 04.02.1944 «Динамо» (Москва).

Едуард Малофєєв 02.06.1942 «Динамо» (Мінськ).

Гіві Нодія 02.01.1948 «Динамо» (Тбілісі).

Ігор Численко 04.01.1939 «Динамо» (Москва).

Микола Смольников 10.03.1949 «Нефтчі» (Баку).

Тренер:

Михайло Якушин 15.11.1910.