Історія чемпіонатів Європи з футболу

У відбірному турнірі

Проведено – 50 матчів.

Забито 158 голів (у середньому – 3,16 за матч).

Найбільше глядачів – 1 693 303 (в середньому – 33 866).

Бомбардири фінального турніру – У. Мадсен (Данія) – 11 голів.

Автоголи – 1.

Пенальті – 10.

«Покер» – 1.

«Хет-трики» – 4.

У фінальному турнірі

Проведено – 4 матчі.

Забито 13 голів (у середньому – 3,25 за матч).

Найбільше глядачів – 156 253 (в середньому – 39 063).

Бомбардири фінального турніру – Переда (Іспанія), Ф. Бене, Д. Новак (обидва – Угорщина) – по 2 голи.

Пенальті – 1.

Найстарший гравець фінального турніру – Л. Яшин (СРСР, воротар) – 33 роки 239 днів.

Наймолодший гравець фінального турніру – З. Варга (Угорщина, нападник) – 19 років 171 день.

Символічна збірна фінального турніру (версія УЄФА):

Л. Яшин (СРСР), Рівілья (Іспанія), Олівелья (Іспанія), Соко (Іспанія), Д. Новак (Угорщина), Амансіо (Іспанія), Ф. Бене (Угорщина), Суарес (Іспанія), Ф. Альберт (Угорщина), В. Іванов (СРСР), Переда (Іспанія).

Замість післямови

Нашу розповідь про першості Європи має досить дискретний характер в силу значних часових проміжків – між сусідніми чемпіонатами інтервал по чотири роки, а це у футболі ох який термін. Історія ж безперервна і деколи ключову роль в результатах команди має не те, що відбувається на полі, а й те, що за ним. Не те, що передує грі, але і те, що буває після неї. Короткий нарис про літо 1964 допоможе зрозуміти, як беззастережно одна з найсильніших збірних Європи, фіналіст двох європейських першостей, поступово розгубила свій потенціал, а вболівальникам більше двадцяти років довелося лише згадувати колишню славу і мріяти про нові перемоги.

Це Артеміо Франкі, глава Італійської футбольної асоціації, вітав радянську дружину з «приголомшливим досягненням – виходом до фіналу ЄВРО вдруге поспіль». Це «Франс Футбол» зазначав, що на шляху до фіналу збірна СРСР не програла жодного матчу. У вищого же керівництва країни і футбольної федерації оцінка першості, що завершилася, була однозначною: «радянські футболісти осоромили честь Червоного Прапора, ганебно програвши іспанській команді в присутності генералісимуса Франко, якому дозволили зловтішатися, зганьбили честь радянської держави».

Біда була навіть не в тому, що іспанці виявилися сильнішими, а в тому, що радянська команда програла «не тим» і «в непотрібному місці».

Своєї посади позбувся головний тренер збірної СРСР Костянтин Бєсков, офіційно призначений з метою підготовки до Чемпіонату світу в Англії. Він довго намагався довести, що до Мундіалю збірна буде готова вирішувати найвищі завдання, але розмовляти з Бєсковим ніхто не став. Через своїх секретарів тодішній секретар ЦК КПРС Леонід Іллічов передав фразу в стилі сталінських «незамінних людей», яких, як відомо «не буває»: «Костянтине Івановичу! І ви без роботи не залишитесь, і збірна без старшого тренера не залишиться».

В принципі, відомий партійний ідеолог і функціонер був правий: Костянтин Іванович ще сорок років керував різними командами, з перемінним успіхом приводячи їх до перемог на внутрішній і помітним досягненням на міжнародній арені. Ось тільки збірної такого класу, яка грала у 1963–1964 роках, у Радянського Союзу більше не було.

Розділ 3. ЕВРО-1968. Чемпіонат замість КубкА і свято «катеначчо»

Розповідь про третій за рахунком Чемпіонат Європи слід розпочати не з 1968 року, коли відбувся сам фінальний турнір, і навіть не з відбіркового етапу, а набагато раніше. Власне кажучи – з попередньої першості 1964 року в Іспанії.

Як буває кожен раз на великому міжнародному спортивному форумі, матчі супроводжуються всілякими з’їздами, семінарами і конференціями. У Європейського футбольного союзу ці заходи іменуються конгресами і проходять, крім усього іншого, паралельно з чемпіонатами Європи. Але почекайте! Як ви вже знаєте, такого змагання як «Чемпіонат Європи» досі не існувало. Так от, в той час, як іспанці на домашньому Кубку ЄВРО-1964 забивали по два м’ячі усім суперникам, на конгресі УЄФА велися запеклі суперечки щодо подальшої долі турніру і можливе його реформування.

Головним питанням, рішенням якого тодішній президент УЄФА швейцарець Густав Відеркер мав намір потрапити в історію, було перетворення Кубка Європи на, власне кажучи, Чемпіонат саме для отримання якомога більшого прибутку. Прибуток повинні були отримувати національні федерації, адже при круговій системі кількість матчів, а отже, і кількість проданих квитків, зростали як мінімум удвічі. Та і сама кубкова система з її сліпим жеребом й іграми «на виліт» дуже не влаштовувала багаті федерації. Судіть самі – в тому ж розіграші ЄВРО-64 родоначальники футболу англійці в першому ж раунді Відбіркового турніру потрапили на Францію, отримали від неї п’ять м’ячів на виїзді і закінчили свою участь у змаганні.

Таким чином, Відеркер міг розраховувати на серйозну підтримку з боку футбольних функціонерів більшості законодавців футбольної моди, та ось невдача – знадобилося ж чомусь швейцарцеві виставити увесь турнір «усього лише» відбором до Чемпіонату світу! Відверто кажучи, ідея не настільки безглузда, щоб її висміювати – на світовій футбольній першості Європу логічно повинні були представляти найсильніші збірні. Проте у неї були дві суттєві вади.

По-перше, якщо два турніри зливалися в один, то фактична кількість матчів не зростала, прибуток федерацій не збільшувався, і взагалі було незрозуміло, навіщо город городили.

По-друге, на той момент перемоги в Європі зовсім не означали високих місць на світовій першості. Візьмемо, приміром, четвірку фіналістів ЄВРО-1964: Іспанія, СРСР, Угорщина і Данія. У тому ж шістдесят четвертому на Олімпіаді серед призерів – три європейські команди, але серед них лише угорці – з фіналістів ЄВРО. За два роки на Мундіалі в Англії увесь квартет півфіналістів – з Європи (ФРН, Англія, СРСР і Португалія), і знову – лише радянська команда представляє лауреатів європейської першості.

Хоч як би там було, але план президента УЄФА не втілився у життя. Втім, вже через півтора роки спеціальна комісія «з організації чемпіонату для європейських збірних», куди увійшов і представник від СРСР – заступник голови Федерації футболу Володимир Мошкаркін – оголосила в Ніцці остаточний варіант проекту майбутнього змагання. Згідно з новим регламентом, передбачалося проведення турніру по круговій і кубковій (змішаній) системі. Усіх учасників, що заявилися, згідно рейтингу, «посіяли» на 8 підгруп, переможці яких безпосередньо потрапляли в чвертьфінал. Ігри в групах проходили за круговою системою з матчами на полях обох команд, завдяки чому Кубок Європи остаточно перетворився на Чемпіонат Європи. Втім, звична приставка «Кубок Анрі Делоне» залишилася, оскільки переможець отримував з рук президента УЄФА все той же красень кубок роботи паризького ювеліра Мішеля Шобійона.

З тридцяти трьох зареєстрованих на той момент національних федерацій – членів УЄФА старт в змаганні узяла тридцять одна. Незадовго до жеребкуванням свої заявки відкликали Ісландія і Мальта – їхні кліматичні умови не дозволяли брати участь в повноцінному груповому турнірі впродовж усього футбольного сезону, а звичних нам критих стадіонів зі штучним підігріванням тоді ще не придумали.

Відбірковий турнір

Група 1. Хто вином, хто гíмном

У першій відбірковій групі були два явні фаворити – діючі на той момент чемпіони Європи іспанці і яскрава команда Чехословаччини – компанію яким склали непоступливі ірландці і емоційні турки.

Слід зазначити, що 30, 40 і тим більше 50 років тому чинник свого поля грав величезну роль. Поняття «глобалізація» не існувало, зате існувала «залізна завіса», холодна війна набирала оберти, а усі переміщення громадян як країн соцтабору, так і країн-учасників НАТО знаходилися під невсипущим контролем спецслужб. Тому поява на стадіоні в іншій країні уболівальників своєї збірної була практично нереальною, у зв’язку з чим навіть справжні фаворити, приїжджаючи у гості до команд класом нижче, зазнавали певних труднощів. Не треба забувати і про те, що футбол в середині минулого століття залишався «народною грою». Тому набагато страшніше, ніж програти матч за рідний клуб або гру на нейтральному полі, було програти перед 50-, 80-, а то і 100-тисячним стадіоном своїх уболівальників.

Усі згадані явища мали місце в напруженій, безкомпромісній і дещо трагічній боротьбі в першій відбірковій групі.

Почалося все матчем 23 жовтня 1966 року, в якому ірландці приймали збірну Іспанії і зуміли відстояти нульову нічию. У наступному ж матчі «хлопці із Зеленого острова» перемагають турок з рахунком 2: 1 і стають лідерами групи. Недовго співали волинки і ріжки – наступний тур – за іспанцями, які вдома «розкривають» ірландську «консервну банку» 2: 0. Розвинути успіх іспанці могли вже в наступному матчі в Туреччині, але господарі знову відстояли нульову нічию.

Таким чином, новий 1967 рік чемпіони Європи зустрічали в якості лідерів групи, маючи в активі 4 очки після 4 матчів. Проте їхній результат (всього одна перемога і дві нічиїх) навряд чи можна було вважати переконливим. Волею долі Чехословаччина до цього моменту взагалі в гру не вступала, спокійно спостерігаючи за боротьбою конкурентів. Коли ж прийшла пора їм зіграти перші матчі, єдина команда з соціалістичного табору стала фаворитом. Три перемоги у перших трьох матчах – вдома з Туреччиною, у гостях з Ірландією і знову удома з Іспанією. Після цього залишалося тільки довести турнір до логічного завершення. Але дзузьки.

Епізод, що не лише запам’ятався, а й увійшов до літописів футбольних істориків, стався якраз в домашній грі Чехословаччини проти іспанців. Як заведено споконвіку, перед матчем команди вийшли на поле празького стадіону «Славія», вишикувалися і приготувалися слухати гімни. І вони прозвучали, та ось невдача – замість сучасного гімну Іспанії, затвердженого диктатором Франсиско Франко, з динаміків зазвучала мелодія… гімну Іспанської республіки, що використовувався до 1938 року.

Важко повірити в те, що працівники стадіону за тридцять років так і не отримали запис нового іспанського гімну, як і в те, що якийсь нещасний звукооператор переплутав платівки і випадково включив «не той» запис. Усі західні журналісти миттєво заявили про витівки «старшого брата» і всюдисущого КДБ. Хоч як там було, але заміна гімну виконала свою дію – іспанці, що володіли м’ячем і перевагою, раз-по-раз потрапляли у воротаря, а коли той був безсилим – м’яч зрикошетив за поле від перекладини. Чехи ж разом із словаками, по суті, не створивши жодного небезпечного моменту, виграли – їхній захисник Хорват зі своєї половини закинув м’яча у напад, той не торкнувся ані своїх, ані чужих і під рукою голкіпера іспанців Ірібара, який як зачарований застиг на стрічечці воріт, вкотився в сітку збірної Іспанії.

Така прихильність Фортуни розслабила чехословацьких футболістів – на зустріч у відповідь в Іспанії вони вийшли з двома думками: як би не пропустити багато і з ким зведе їх жереб у чвертьфіналі. Закономірно, що Іспанія перемогла, хоча і досить скромно – 2: 1. Чехословаки покидали стадіон швидше задоволеними, ніж засмученими – в гостьовому матчі з турками і домашньому з Ірландією їм достатньо було набрати 2 очки, аби спокійно чекати чвертьфіналу. Те ж добросердя зберігалося у тренера Йозефа Марко і його команди і після виїзду в Стамбул – 90 хвилин млявої і маловидовищної гри не принесли успіху жодній з команд. Тренер збірної ЧССР навіть дозволив собі експериментувати в завершальному матчі з Ірландією, ввівши до складу трьох нових виконавців, у тому числі воротаря Антоніна Краменіуса. Але саме цей матч перевернув усю ситуацію з ніг на голову.

Почалося все «за здравіє» – чехословацька команда конкретно заволоділа м’ячем, розкочуючи його по усьому полю і неспішно атакуючи. А на 57-й хвилині, в одній з рідкісних атак господарі й взагалі повели у рахунку – після прострілу в штрафну м’яч у свої ворота зрізав захисник Демпсі. Нечисленні уболівальники на трибунах розслаблено чекали кінця гри, аби привітати заслужений вихід своєї команди. Таке відчуття, що почали святкувати і самі футболісти Чехословаччини на полі, за що і були демонстративно покарані. Дев’ятнадцятирічний Реймонд Трейсі на 68-й хвилині обіграв найдосвідченішого захисника господарів Поплухара і вбив м’яч у ворота над Краменіусом, який присів.

Але навіть цей гол не змусив Чехословаччину зібратися. І за 4 хвилини до кінця настала розв’язка – той самий молодий Трейсі знову втік від Поплухара і був збитий в штрафній площі. Пенальті чітко реалізував капітан ірландців О’Коннор. У останні 4 хвилини господарі просто обклали штрафну ірландців, але навіть прицільного удару в створ завдати так і не змогли.

Вдячні іспанці відправили до Дубліна цілу скриню колекційних вин на знак вдячності. Але якщо вже бути відвертим, варто було б відправити хоч би по пляшці і в Прагу – головному тренерові збірної ЧССР Мазко і захисникові Поплухару. Останній, до речі, будучи справжньою зіркою чехословацького футболу, був звинувачений в поразці і назавжди відлучний від збірної країни.

Усі матчі групи 1

23 жовтня 1966, Дублін. Ірландія–Іспанія 0: 0.

16 листопада 1966, Дублін. Ірландія – Туреччина 2: 1 (О’Ніл 60ʹ, МакЕвой 74ʹ – Альтіпармак 88ʹ).

7 грудня 1966, Валенсія. Іспанія–Ірландія 2: 0 (2ʹГарсія Лавілла 1: 0, 35ʹ Піррі 2: 0).

1 лютого 1967, Стамбул. Туреччина–Іспанія 0: 0.

22 лютого 1967, Анкара. Туреччина–Ірландія 2: 1 (35ʹ Ельмастаолгу 1: 0, 78ʹ Альтіпармак 2: 0, 89ʹ Кантуелл 2: 1).

21 травня 1967, Дублін. Ірландія – Чехословаччина 0: 2 (15ʹ Сікора 0: 1, 47ʹ Масни 0: 2).

31 травня 1967, Більбао. Іспанія – Туреччина 2. 0 (63ʹМорено-Гросу 1: 0, 80ʹ Хенто 2: 0).

18 червня 1967, Братислава. Чехословаччина – Туреччина 3: 0 (25ʹ, 70ʹ Адамец 1: 0, 2: 0, 73ʹ Юрканін 3: 0).

1 жовтня 1967, Прага. Чехословаччина–Іспанія 1: 0 (47ʹ Хорват 1: 0).

22 жовтня 1967, Мадрид. Іспанія – Чехословаччина 2: 1 (32ʹ Піррі 1: 0, 61ʹ Херате Орманічеа 2: 0, 75ʹ Куна 2: 1).

15 жовтня 1967, Анкара. Туреччина – Чехословаччина 0: 0.

22 листопада 1967 Прага. Чехословаччина–Ірландія 1: 2 (57ʹ Демпсі (автогол) 1: 0, 63ʹ Трейсі 1: 1, 86ʹ (пен.) О’Коннор 1: 2).

Підсумкова таблиця группы 1

Група 2. Болгарські мазки на «Чорному квадраті»

У другій відбірковій групі також були два передбачувані фаворити: португальці, які перед початком відбіркового циклу на Чемпіонаті світу в Англії узяли бронзові медалі, і шведи. Останні, втім, були зараховані до фаворитів швидше за інерцією – адже від дуже потужної дружини 50-х – начала 60-х років у складі залишилися всього троє виконавців, а пошук нових талантів йшов не надто вдало. Доповнили відбірковий квартет болгари, що вважалися відвертими середнячками, і не блискуча досвідом і виконавською майстерністю збірна Норвегії.

Інтригу турніру надали якраз португальці. Вони примудрилися спочатку удома програти шведській команді з рахунком 1: 2, а потім в гостях задовольнятися нічиєю з тими ж шведами 1: 1. При цьому обидва рази до середини першого тайму збірна Португалії, лідером якої був легендарний форвард мадридського «Реала» Еусебіо на прізвиське «Чорний квадрат», вела в рахунку і упевнено контролювала гру! Але халатність в обороні і зневага до суперників зіграла з португальцями лихий жарт. Перевага особистих зустрічей над фаворитом групи не пішла на користь і збірній Швеції. У іграх з болгарами скандинави виявилися «хлопчиками для биття», програвши насухо спочатку удома, а потім і в гостях. Навіть більше, шведи примудрилися програти навіть записному аутсайдерові – збірній Норвегії – на її полі!

Таким чином, розвинувши свій позитивний баланс в матчах з Норвегією (4: 2 вдома і 0: 0 в гостях), в лідери групи несподівано вийшли болгари. Але навіть ця ситуація не вселяла упевненість в їхній підсумковий успіх. У пам’яті журналістів і уболівальників свіжі були спогади про останній Мундіаль, коли Еусебіо і компанія в чвертьфіналі просто декласували болгар 3: 0.

Але на спогадах далеко не поїдеш – у вирішальному матчі підгрупи на стадіоні Василя Левські болгари лягли кістками, практично не давши технічним португальцям зіграти у свою гру. А коли команди втомилися, в одній з контратак Дерменджиєв забив єдиний гол в цьому матчі. Відрив між першим і другим місцями став істотним і остання зустріч у Лісабоні перетворилась на порожню формальність. Болгари презентували напівоновлений склад, але і він утримав нульову нічию проти португальців, які не дуже поспішали в атаку.

Таким чином, болгари уперше в історії зробили крок до фінальної частини європейського чемпіонату, а португальці відправилися на «розбір польотів».

Усі матчі групи 2

13 листопада 1966, Софія. Болгарія – Норвегія 4: 2 (18ʹ Цанєв 1: 0, 42ʹ Єков 2: 0, 43ʹ Цанєв 3: 0, 59ʹ Хасунд 3: 1, 85ʹ Єков 4: 1, 86ʹ Хасунд 4: 2).

13 листопада 1966, Лісабон. Португалія – Швеція 1: 2 (21ʹ Грака 1: 0, 29, 87ʹ Даніельсон 1: 1, 1: 2).

1 червня 1967, Солена. Швеція – Португалія 1: 1 (19ʹ Пінто 0: 1, 90ʹ Свенссон 1: 1).

8 червня 1967, Осло. Норвегія – Португалія 1: 2 (15ʹ Еусебіо 0: 1, 34ʹ Іверсен 1: 1, 61ʹ Еусебіо 1: 2).

11 червня 1967, Солена. Швеція – Болгарія 0: 2 (23ʹ Єков 0: 1, 82ʹ Дерменджиєв 0: 2).

29 червня 1967, Осло. Норвегія – Болгарія 0: 0.

3 вересня 1967, Осло. Норвегія – Швеція 3: 1 (19ʹ Нордаль 0: 1, 24ʹ Берг 1: 1, 46ʹ Биркеланд 2: 1, 79ʹ Зунде 3: 1).

5 листопада 1967, Солена. Швеція – Норвегія 5: 2 (15ʹ Турессон 1: 0, 40ʹ Даніельсон 2: 0, 48ʹ Ерікссон 3: 0, 57 – пен. Іверсен 3: 1, 85ʹ Ерікссон 4: 1, 89ʹ Турессон 5: 1, 90ʹ Нільсен 5: 2).

12 листопада 1967, Софія. Болгарія – Швеция 3: 0 (43ʹ Мітков 1: 0, 44ʹ Котков 2: 0, 75ʹ Аспарухов 3: 0).

12 листопада 1967, Порту. Португалія – Норвегія 2: 1 (29ʹ Торрес 1: 0, 40ʹ Нільсен 1: 1, 65ʹ Грака 2: 1).

26 листопада 1967, Софія. Болгарія – Португалія 1: 0 (63ʹ Дерменджиєв 1: 0).

17 грудня 1967, Оейраш. Португалія, Болгарія 0: 0.

Підсумкова таблиця групи 2

Група 3. Чи то бутси не тієї системи, чи то незамінних немає

У третій відбірковій групі був один явний фаворит – двократний фіналіст двох попередніх першостей Європи, півфіналіст щойно завершеного Чемпіонату світу – збірна Радянського Союзу. Вряди-годи команді СРСР пощастило з жеребкуванням: ані греки, ані фіни в той період сильними футбольними збірними не вважалися, а збірна Австрії, що колись виблискувала, у післявоєнні роки помітно здала в класі, і частіше дарувала очки суперникам, ніж відбирала їх.

Здавалося б, проблем у радянських футболістів не було і не могло бути. Тим паче, що виріс рівень чемпіонату СРСР з футболу. До тих московських клубів, що традиційно боролися за вищі місця на п’єдесталі пошани, додалися спочатку київське, а потім і тбіліське «Динамо». А в рік початку відбіркового циклу – 1966 – турнірна таблиця Чемпіонату СРСР з футболу набула абсолютно несподіваного вигляду: за підсумками змагання серед призерів не виявилося взагалі жодного клубу з Москви! Чемпіоном стало «Динамо» (Київ), срібло здобули армійці з Ростову-на-Дону, а третє місце посів бакінський «Нафтовик». Але у радянського футболу були традиційно інші проблеми, і не завжди пов’язані з футболом. З одного боку, футболісти збірної Країни Рад були не зовсім простими людьми. Хоч би в тому відношенні, що у них було багато чого, що дозволено було лише вищому партійному керівництву, та і в поведінці вони могли собі дозволити трохи більше, ніж прості будівельники комунізму в окремо взятій країні.

Можливо, саме таке ставлення призвело до появи частих випадків зловживання алкоголем, що траплялися як з середнячками, так і з визнаними лідерами своїх команд. Саме з середини 60-х прийшла до нас спочатку футбольна приказка: «пивка – для ривка, водочки – для обводочки, а потім винця кріпленого – для удару мудреного».

Не останню роль грав і той факт, що футболісти належали до невеликої касти «обраних», які їздили за кордон, їли там, пили і спостерігали чудеса Європи, що оправилася після Другої світової. Те, що бачили футболісти з СРСР, різко контрастувало з «робочою реальністю», пайками, зарплатою ударника соціалістичної праці і почесними грамотами від Партії і Уряду.

А щоб побачене не зароджувало в умах молодих, сильних і незалежних молодих людей бажання розірвати відносини з рідною соціалістичною реальністю, усі вони ходили «під ковпаком». І це був третій момент, що досить сильно впливав на результати футболістів з СРСР: що б вони не робили, їх супроводжував невсипущий контроль «компетентних органів», а якщо його не було помітно, можна було з упевненістю стверджувати – кожен другий доповідав про вчинки кожного першого «куди потрібно».

В результаті – не завжди на поле виходили кращі, не завжди вони були якнайкраще підготовлені, відповідно, далеко не завжди радянську збірну супроводжував успіх. Це анітрохи не радувало високопоставлених уболівальників збірної на чолі з Генеральним секретарем КПРС Леонідом Брежнєвим. Як наслідок – нові «чистки неблагонадійних», заміни і пертурбації, які ніяк не йшли на користь національній команді.

Чи не тому після першого сплеску і перемоги на ЄВРО-60 результати радянських футболістів весь час лише погіршувалися, аж до 1988 року, коли під час Перебудови перша команда країни завоювала срібло на континентальному чемпіонаті, а олімпійська – і взагалі досягла чемпіонства, обігравши у фіналі Бразилію?

Втім, повернемося у рік 1966. Після визнаного «провальним» четвертого місця на Чемпіонаті світу в Англії (до речі, це був кращий результат радянських футболістів за всю історію Мундіалів), сталася заміна головного тренера. Збірну очолив Михайло Якушин, який був у великій шані у партійних працівників. Тренерська кар’єра цього фахівця феноменальна – він є рекордсменом по виграних першостях СРСР: шість титулів за 13 років. Проте добився він цього за короткий післявоєнний період з 1945 по 1959 роки, коли силові структури, що курирували товариство «Динамо» просто знищували клуби-конкуренти. Чого вартий лише суд і сім років таборів для кращого футболіста СРСР усіх часів Едуарда Стрєльцова за сфабрикованим звинуваченням в згвалтуванні!

Втім, попри звинувачення у порушенні режиму, радянська команда, активно готувалася до відбіркових матчів, спокійно спостерігаючи по телевізору, як їхні суперники втрачали очки в особистих зустрічах. А коли прийшлов час вийти і показати клас, видала приголомшливий за красою і напруженністю матч в «Лужниках» з австрійцями 4: 3. Саме у тому матчі зійшла зірка киянина Анатолія Бишовця, який забив третій м’яч в стрибку ножицями через себе метрів з 15 в дальній від воротаря кут. Відзначилися в тому матчі й інші талановиті нападники радянської команди – Малофєєв, Численко і Стрєльцов. Втім, помічені були не лише 4 забитих, але і 3 пропущені м’ячі нашої команди – цей матч став передостаннім у складі радянської збірної для легендарного воротаря Лева Яшина.

Наступний матч – уперше у своїй історії – збірна СРСР проводила не у Москві, а в Тбілісі, та ще і без телевізійної трансляції. Річ у тому, що незадовго до того в Греції стався переворот і до влади прийшли «чорні полковники». Греція була прирівняна комуністичним режимом до франкістської Іспанії, і навіть її футболісти не повинні були топтати землю столиці Радянської республіки.

У Тбілісі, де, до речі, на матч прийшло на 8 тисяч осіб більше, ніж на наступну гру в «Лужники», радянська команда зразково «випорола» греків з рахунком 4: 0. Результат, фактично на двох, зробили киянин Йожеф Сабо і бакинець Анатолій Банішевский.

Потім, впродовж літа, двічі була переможена Фінляндія. Спершу в «Лужниках» мешканці півночі спробували зіграти «від оборони», і їм це практично вдалося – всього два пропущені м’ячі при практично 90 % володінні м’ячем радянської збірної. Перед своїми ж уболівальниками фіни вирішили зіграти зі збірною СРСР у відкритий футбол. Ось тільки на рівних протистояти радянській збірній вони змогли лише до середини першого тайму. Надалі підопічні Якушина бігали швидше, били влучніше – 5: 2 в активі команди Країни Рад. Здобувши чотири перемоги поспіль, наші футболісти відправилися в Австрію, де перемогою над місцевою збірною повинні були зняти усі питання по кваліфікації на Чемпіонат Європи, та ще і першими серед усіх команд континенту. Проте замість тріумфу команду Якушина чекала скромна, але дуже болюча поразка 0: 1.

Що тут почалося в радянській збірній, потім у федерації і у результаті виплеснулося на сторінки газет! Виявилось, що увечері перед грою ряд футболістів вирішили «вжити», а молода зірка збірної Анатолій Бишовець доніс на товаришів «куди потрібно». В результаті в коридорі віденського готелю захисник бакинського «Нафтовика» Казбек Туаєв напав на Бишовця з кулаками, і сутичку вдалося погасити лише втручанням представників тренерського штабу.

В результаті Туаєв був відрахований з команди і більше ніколи в неї не викликався, а Бишовець вийшов на поле пліч-о-пліч з Банішевським і Стрєльцовим, яких саме і підозрювали в порушенні режиму, але взаємодії між форвардами не було.

Ще одним «винуватим» після гри виявився Йожеф Сабо. Вірніше, не він, а його бутси. За словами головного тренера Михайла Якушина, київський динамівець самовільно, без узгодження з керівництвом збірною взув на гру новий комплект бутсів, шпильки на яких були розташовані «неправильно», через що зазвичай реактивний і непоступливий Сабо «весь час падав» і «програв всі протистояння». Керівництво федерації узяло усі ці пояснення «на олівець», але з оргвисновками не поспішало.

Греки, які після такого результату стали прямими конкурентами збірної СРСР, приймали радянську дружину вдома, маючи матч в запасі. Потрібно визнати, що, відчуваючи усю важливість моменту, радянська збірна провела матч зібрано, задовольновшись лише одним забитим м’ячем (він на рахунку киянина Численка), але змогла зберегти свої ворота недоторканими. Перемога вивела збірну СРСР в чвертьфінал.

Останній матч цієї групи нічого не вирішував – австрійці приймали греків заради формального заповнення таблиці. Проте і він увійшов до історії – командам не судилося довести гру до фінального свистка. За нічийного рахунку і украй грубої гри греки буквально напали на головного арбітра матчу Геру з Угорщини. Колотнеча, в якій взяли участь практично повні склади команд, перейшла на трибуни, де дві тисячі грецьких фанатів накинулися на сусідні сектори з австрійцями. Досить сильно постраждали також і малочисельні правоохоронці. Міжнародний конфлікт із цього приводу вирішили не роздувати, а гру, що не була вирішальною, не догравати, а залишити, як є. Це єдиний матч в історії чемпіонатів Європи, так і не дограний до кінця.