Любов іншого виміру

Глава 15

Курячи цигарку за цигаркою, Фобос намагався зосередити думки на прорахунках можливостей трансформацій абсолютного, до сліпоти в очах, Світла в абсолютний, до чорного оксамиту, Морок і навпаки.

Марно! Перед очима Злого генія привидом дивної вроди виникав Оленчин образ. Несподівано до болю жадана дівчина-примара манила до себе незбагненно таємничою, чарівною усмішкою…

Вкрай роздратований Фобос зірвав чорний кіготь із вказівного пальця, у досаді відкинув його геть.

– «Біс зна що! Щоб якась шльондра не давала Мені! працювати! Не схожа на шльондру, випромінює Чистоту! Три тисячі чортів! Цього Мені бракувало!» – подумки обурився він.

Без зусиль перехиливши пляшку горілки, Фобос прийняв рішення: – «Відлупцюю цю нахабу лозиною прямо у райських кущах, щоб не лізла у голову!» Він задоволено посміхнувся і за мить впурхнув у Рай яскравим птахом-щебетуном. Щоб не привертати до себе уваги, Фобос приєднався до веселої різнобарвної зграйки райських пташок. Однак радісний гурт, відчувши хижака-чужинця, перелякано відсахнувся від нього і розлетівся хто куди.

«З інтуїцією у цих пташок краще, ніж у нижчої янголяти! Юрма тупаків!» – промайнула у голові Фобоса глузлива думка, однак, згадавши про Божого Сина, він на всяк випадок оточився невидимою, маскуючою оболонкою з потрійним захистом і самотнім птахом-красенем полетів вздовж Молочної ріки з кисільними берегами. Він відчував, що вона десь поблизу і не помилився.

Фобос помітив на березі ріки двох голих дівчат, що радісно бавились, жбурляючи одна в одну рожеві грудки киселю. Несподівано для нього тьохнуло його жорстоке серце у пташиних грудях, він затамував подих і знизився над рікою. Відстань до дівчат була ще значною. Не без труднощів він сфокусував зір широко розставлених очей на Олені. Обличчя дівчини Фобос розгледіти не міг, але її бездоганна статура вразила його досконалістю. Він полетів з прискоренням і, сповнившись хвилюванням, прикипів до дівчини жадаючим поглядом – пухка хмарка волосся сонячним сяйвом куйовдилася навкруги її чарівної голівки… Так, голівка чарівна… Раптом потужна хвиля Божого Гніву відкинула його геть, у Пекло.

Злий геній упав на гранітний дах пекельного замку, забив крило. Набувши свого звичайного вигляду, Фобос скривився від різкого болю у правій руці. Під тиском ще більшого болю у душі пружиною скочив на ноги, скажено затремтів від приниження і спритно схопив пролітаючого повз себе кажана лівою рукою. Розчавив тваринку ногою, її нещасне тільце, що забилося у страшних конвульсіях смерті, викинув у Криваву ріку.

– Буде по-моєму! По-моєму! І ніхто мені не завадить! Ніхто, навіть Ти! – щодуху проволав Фобос на все Пекло, підійнявши догори кулак лівої руки.

– Ти! Ти! Ти! – неначе знущаючись, відгукнулася луна від чорних закривавлених скель.

Фобос прагнув абсолютної свободи від всіх і від всього, тому не терпів стану власного безсилля, а ще більше приниження від будь-кого – ні чорту, ні духу, ні людині не дарував перемоги над собою.

Творець був Виключенням. Кожна поразка перед Ним перетворювала Фобоса на психічнохворого забіяку з манією побиття всього, що рухалося.

Тому зараз, закипівши від безсилої люті і забувши про біль у правій руці, він підскочив до вартового і вихопив у нього батіг. Розмахнувся і щосили ударив ним нещасного. Потім спустився ліфтом на верхній поверх пекельного замку і стрімко полетів його коридором, шмагаючи батогом всіх, наліво і направо, по ходу свого шаленого руху. Безжальне катування пекельних слуг і солдатів Смерті Фобос супроводжував гучними російськими матюками. Його потенційні жертви намагалися втекти. Товстий вартовий Отто сховався за колоною, та на жаль, його пухкі сідниці лишилися незахищеними.

– Брудний жирний шмат курячого мозку, ти кого вирішив перехитрити?! – страшно, навіжено закричав Фобос, підлетів до бідолахи і призупинився у повітрі над ним. – Зараз ти у мене схуднеш, сволото!

Він замахнувся на тремтячого, блідого Отто батогом, та хтось ззаду стрімко сіпнув за батіг і вирвав його з руки Фобоса.

– Хто посмів?! Заб’ю до смерті! – грізно вигукнув Фобос, оглянувся і спустився на підлогу.

Перед ним, тримаючи знаряддя побиття, стояв спокійний лікар Джеймс.

– З Вашого дозволу, сер Фобосе, смерті немає, – ввічливо заперечив Джеймс.

У ньому було щось, що не дозволяло його бити. Злий геній поглянув у холоднокровні, байдужі очі англійця і майже заспокоївся.

– Чому ти завадив мені зняти напругу, улюбленцю Сатани? – невдоволено поцікавився Фобос.

– Перепрошую, сер, таким батогом неможливо зняти напругу, він же нікуди не годиться, сер! – поважно пояснив Джеймс і не без зусиль розірвав батіг.

Обличчям Фобоса майнула садистська усмішка. Він вирішив покарати грішника за зухвалу сміливість по-диявольські витончено, тож відкопилив нижню губу і манірно повів плечима, як це робила лише Лоран, жінка Джеймса.

– Бридкий пацючок! – поволі потягнув слова Фобос голосом Лоран. – Тоді, щоб зняти напругу, я пересплю з твоїм другом Енді! – і розреготався дурним, таким до болю знайомим Джеймсу, сміхом.

Мурашки важкої провини за вбивство любої Лоран заметушилися по спині лікаря, він ледь зблід, але жодна риса його обличчя-маски не зрадила йому.

– Перепрошую, сер Фобосе, не знав, що Ви блакитний, – безбарвно зауважив він.

Дурний регіт перетворився на цинічний хрипкий, притаманний лише Фобосу.

– Бісів розумнику, а що порадиш мені ти? – майже дружньо запитав Злий геній.

– Пройдімо у мій лікарняний кабінет, сер, – люб’язно запропонував Джеймс, – у Вас закритий перелом правої руки, треба накласти шину і зробити ін’єкцію героїну. З Вашого дозволу, це зніме з Вас стрес і вгамує біль.

– Так і бути: поцяцькайся зі мною, – звисока погодився Фобос, – героїн це слушно, а шину не накладай, заживе, як на собаці!

– Я б сказав, сер, заживе, як на Безсмертному Темряви…

– Якої ще в біса Темряви?! – раптом люто викрикнув Фобос. – Не розумій, грішнику! Я не належу ні Темряві, ні Світлу!

На мить Джеймсу здалося, що очі Фобоса спалахнули вогнем, а з них вирвалися шалені іскорки полум’яного гніву і гайнули в нескінченність.

– Дім Мого Вільного Духу височить на такій скелі Розуму, що я сам вирішую, що і хто мені належить! Я сам!

Глава 16

Ричард привів Олену до рожевого водоспаду, що грайливо зриваючись з розщелини між блідо-сірих скель, утворював гарненьке озерце.

Олена замилувалася чорними і білими лебедями: величні птахи линули поверхнею райського озера поволі, мимохідь висмикуючи з прозорих вод сріблясту рибку.

Раптом крихітне озерце огорнуло ніжно-блакитним серпанком. Яскраве світло і туманець перетворили невидимих духів Добра, що зазвичай жили рожевими мріями над казковим водограєм, на мінливих істоток-ельфів. Радісне райське життя тендітними фігурками-спалахами заметушилося над водою, задзеленчало безтурботними голосками-дзвіночками, сповнюючи простір мелодійною луною.

Пустотливі духи-ельфи забралися на неймовірно різнобарвну веселку. Найхоробріші з них почали кумедно плигати з райдуги на спинки лебедів.

Спостерігаючи за їх невгамовною, шумною штовханиною, Олена вибухнула кришталевими скалками сміху, що надзвичайно її прикрашав. Її сміх розхвилював Ричарда.

– Ти не забула мене, Розі? – лагідно запитав він.

– Ні, не забула, але я більше не Розі! Крихітці Розі відсікли її чарівну голівку, пам’ятаєш?… Двісті років тому, – і Олена сумно посміхнулася.

– Ти стала ще прекрасніше, а твої дивні, фіолетові очі випромінюють таке… таке таємниче…

– А що це за дерево? Воно не схоже на інші, – майже грубо перервала Олена Ричарда: їй було байдуже до нього, тож не хотілося слухати його освідчення у коханні. Любов до нього померла два століття тому разом з Розі.

– Раніше ти була люб’язніше, – зауважив Ричард зі смутком в очах.

Олені стало жаль його, та вона вирішила не силувати себе, не замінювати жалем любов. – «Чи можна замінити те, чого вже немає?» – розмірковувала вона.

– Так що це за дерево? Ти не відповів.

– Це копія дерева добра і зла, але його плоди їсти не заборонено, – похмуро пояснив він, підійшов до дерева, зірвав райське яблуко, віддав їй.

Вона відкусила від соковитого червоного плода.

– Яка смакота!

Ричард поглянув на неї і знову розхвилювався.

– Двісті років я чекав на тебе! З жодною янголицею не дозволив собі поєднатися в насолоді від радощів супертрансцедентальних стосунків, а ти…

– А що це таке? – і Олена чарівно розреготалася, його слова здалися їй смішними.

– Я покажу тобі! – і, не витримавши тортур принадного дівочого сміху, схопив її за плечі, рвучко притягнув до своїх грудей, поцілував.

– Відпусти! Я не я, зрозумій це нарешті! Я інша і більше не люблю тебе! – запручалася Олена в обіймах Ричарда, ухиляючись від його цілунків.

Раптом Земля Янголів ледь здригнулася. Ричард, пригнічений Оленчиною відразою, відпустив її, але у відчаї вигукнув:

– Чому ти мене розлюбила?! Чому, поясни!

– Поясню тобі я, негіднику! Вона – моя наречена! Не торкайся її, не раджу, не перетворюй мене на Дракона! – глухий грізний голос Сатани пролунав дуже здалеку, неначе з глибин райських надр. – Ісусе, якщо Ти не спустишся нижче, я піднімуся вище!

В ту ж мить райський небосхил розколола осліплююче-біла блискавка, і перед переляканою Оленою, випромінюючи сяйво Вселенської Мудрості, постала велична статура Божого Сина.

– Що тут відбувається, Ричарде? – грізно запитав Спаситель.

Райське повітря сповнилося Його Величчю, і раптом Олена шкірою відчула, як всю її пестить потік Любові на ім’я Людський Син. Вона не посміла підвести на Нього очей, бо їй спало на думку, що вона така грішна, така безмежно крихітна істота, що не заслуговує на Його любов.

– «Хіба я варта Божої Любові?» – ледве розчула вона голос свого розуму через гулкі удари серця в голові, як несподівано з глибин її мозку виринула Його тверда відповідь: – «Варта!»

Між тим Ричард у пошані уклонився Спасителю.

– Моя наречена цурається мене, Господи, бо її знадив Сатана! Вона виривається з моїх обіймів, бо Антихрист…

– Антихрист – її доля, її єдиний наречений, за нього вона вийде заміж і подарує йому сина! – раптом чітко завершив пояснення далекий зухвалий голос Сатани.

– Олено, поглянь Мені в очі, – тихо звелів Ісус.

Вона підвела голову, боязко зазирнула у прекрасні сині очі Спасителя і помітила, як у них спалахнули яскраві зірочки, осяявши Його обличчя неземною вродою. Перший Лицар Світла і Любові був високої, могутньої статури.

Раптом Олена дивом усвідомила, що райське довкілля сповнюється Світлом Його Величі і збільшується в обсязі.

– «Боже! Могутність Спасителя поширюється на простір, змінює його! Жодна ікона не в змозі відтворити це!… Я… мене змінює тиск Божого погляду!» – відчула вона у надлюдському приголомшені.

– Дитино, чи має Сатана підстави вважати тебе своєю нареченою? – лагідно посміхнувся до неї Ісус.

– Ні! – видихнула Олена і похитнулась.

– Поки що ні, дівчинко моя, але такі підстави будуть: я – вічний, між тим без тебе моє майбутнє неможливе, бо ти – моє серце… – жахаюче тужно проволав Сатана знизу.

В Олени підкосилися ноги і потемніло в очах. Її вразлива душа потрапила у страшну скруту – чомусь душу розривало між Богом і Сатаною, біль був нестерпний. Ісус спритно підхопив Олену на руки.

– Відпочинь!

Вона миттєво поринула у щасливий, спокійний сон.

– Що з нею? – захвилювався Диявол.

– Щастя! Що може бути ще в Моїх обіймах? – заспокоїв його Ісус. – Не віддам тобі діву, Сатано. Як гадаєш, у Мене виникнуть підстави вважати її своєю нареченою?

– Ісусе, але ж не Ти обираєш собі наречених, а вони Тебе! – нагадав роздратований голос Сатани.

Тримаючи на руках сплячу красуню, Ісус огледівся. Місце пригоди оточив натовп Його наречених. В їх очах був подив.

– Люб’язні Мої наречені, ідіть. Саме час помолитися! – лагідно наказав їм Спаситель.

Райське повітря і плечі дів здригнулися від саркастичного Диявольського реготу.

– Це не до добра, – загомонів дівочий натовп, відступаючи на молитви.

– Ісусе, прошу, спустися до мене! Нам треба поговорити наодинці, є про що, до того ж ми не дограли партію, пам’ятаєш? – нареготавшись, голос Сатани прозвучав вкрай доброзичливо.

– Добре, Змію, але не зараз, згодом!

– Чекаю на Тебе, кінець зв’язку! – дружньо відгукнувся Сатана і забурмотів до себе: – Який там у біса кінець… Якщо не буду все бачити і чути, здурію остаточно…

Забравшись з чобітками у розкішне ліжко своєї пекельної спальні, Люцифер відкоркував пляшку віскі, розкурив сигару. Весь він вкрай зосередився, його мозок, серце і душа, об’єднавшись у єдине складне ціле, утворили унікальний пристрій стеження за Божим Сином. Сатана заплющив очі і погляд його розуму піймав напрочуд чітку картинку:

Ісус тримає Олену на руках так легко, як пір’їнку. Вона посміхається уві сні. Ісус кидає на Ричарда невдоволений погляд.

– Не хочу, щоб ти лишався у Раю! Ти сам сказав, що діяв всупереч волі діви, Ричарде!

– Прости мене, Господи! Любов до неї позбавила мене розуму! – у відчаї відповідає Ричард і падає перед Ісусом на коліна.

Сатана важко зітхнув, ковтнув віскі, зосереджено присмоктався до сигари.

– Негайно відправляйся на Дерміду, що в сузір’ї Дракона. Там зараз складні часи, тож важка робота у місії буде на користь твоїй душі, а громаді на благо. Іди і дій во славу Творця!

Ричард встав з колін, низько поклонився Спасителю і, опустивши зажурену голову, тихо відступив.

Ісус неспішно поніс Олену блакитною райською галявиною. Раптом вона розплющила очі і зніяковіла:

– Господи, я здатна іти сама!

– Ні, дитино моя, не здатна! Тобі лише так здається. Як, люба, ти можеш іти сама, якщо Я несу тебе на руках? – мило посміхаючись, заперечив їй Спаситель.

Сатана жбурнув пляшку віскі у комин, у багатті вибухнуло шалене полум’я.

– Воістину, Ти – мій найлютіший ворог, Ісусе! – вигукнув Диявол у нападі скаженої люті.

Він занервував, бо злякався, що Ісус лишить Олену на Небі. Тільки не це! Люцифер втратив рівновагу і вже не дослухався до їх розмови, аж раптом в його збудженій голові бомбою розірвався Оленчин щасливий сміх. Диявольські груди сіпнув різкий біль.

– Чудово! Чудово, дівчинко моя! Тобі весело у Раю?! Я теж не буду сумувати у Пеклі! – з викликом захворівшого ревнощами прохрипів Сатана, підхопив нову пляшку віскі і за мить злетів на дах пекельного замку.

– Ленін! Ленін! Де ти, хлопчику мій?! Лети до татуся, синку! – гучно проволав Диявол. Відчувалося, він добряче хильнув віскі.

– Роза! Бург! Люксем! Цеткін! Клара! Фрідріх! Карл! Енгельс! Марксику! Всі, гайда до татуся! – знову надривно прогорлав Диявол на все Пекло.

Над його головою закружляли могутні орли, опустилися на дах.

– Розважимося, криваві дітлахи революції! Леніну, я, як завжди, на тобі верхи, а ти очолиш клятий пролетаріат! – нагадав Сатана правила нехитрої гри красеню-хижаку Леніну.

Жахаюче велетенські птахо-монстри були витворами талановитого генного інженера-росіянина. За земне життя він був стійким атеїстом, тож, потрапивши у Пекло, не повірив у свою смерть, а вирішив, що спить і що сотворив їх у своєму нескінченному сні жаху.

Бідоласі «наснилося» стільки надокучних, огидно-пихатих, а головне, геть тупих потвор, що навіть Диявол йому поспівчував і дозволив працювати у найсучаснішій дослідницькій лабораторії.

Монстри-орли дивилися на пекельний позагробний світ очима революціонерів, на честь котрих отримали прізвиська, були розумнішими за шимпанзе і любили Сатану, як домашні тварини люблять свого хазяїна.

Виголосивши коротку промову до хижаків-улюбленців, Сатана присмоктався до пляшки. Похитуючись, закоркував її і зупинив зчудований погляд скляних очей на Кларі і Цеткін. Обидві горді орлиці, маючи єдиний жіночий погляд на п’яні вибрики Сатани, покосилися на нього однаково: бридливо, стримуючи гнів. У відповідь він скорчив їм невимовно пихату, дурну пику і забрався на спину Леніна, що не мав нічого спільного зі справжнім вождем пролетаріату, окрім прізвиська і його людських, «людяних» очей.

Володимир Ульянов займав окреме, власне пекло – Кремлівський Мавзолей. Його душа загартованого матеріаліста-марксиста була прикута до тіла міцними, невидимими для екскурсантів, ланцюгами. Кожного дня душа Леніна спостерігала за натовпами цікавих, що витріщалися на його нещасне тіло-мумію, як на експонат кунсткамери і неймовірно страждала.

Страждала у ті славнозвісні часи, коли тіло всесвітнього вождя пролетаріату показували за гроші, страждала у скрутні часи смути, коли одні пропонували віддати тіло землі, інші – лишити на подальший розгляд.

– «Невже це шана?» – вкотре у відчаї питала себе душа Леніна, і вічний вогонь людського прокляття охоплював її.

Згадавши про тортури Леніна, Сатана криво усміхнувся, хильнув віскі. З Кривавого моря, пронизуючи до мозку кісток, дмухнув колюче-холодний вітер.

– Вихри враждебные веют над нами, но победа коммунизма во всем мире неизбежна, товарищи! Вперед, верные сыны революции! – прокартавив Сатана, бездоганно зімітувавши голос Леніна.

Він дуркував з відчаю, намагаючись хоч якось відволіктись від болючих роздумів про Олену.

– Неси мене, Леніну! Ковток свіжого повітря нам не завадить! – прохрипів Сатана до свого улюбленця.

Розкішний хижак Ленін змахнув могутніми крилами і злетів, несучи на собі Володаря Пекла. Він взяв курс у відкрите море Людської Крові. Маркс, Роза, Бург, Люксем, Карл, Енгельс, Клара, Цеткін і Фрідріх приєдналися до Леніна з Сатаною на спині.

Ворожий крилатий гурт утворив у пекельному небі чіткий трикутник тортур з Дияволом у вершині: полосуючи псевдоклітинну плоть мучеників «жорстокими батогами», жахливе скиглення птахо-монстрів різало чутливі вуха їх душ «гострими ножами». А Сатана несамовито реготав.

– На що ти мене перетворила, дівчинко моя? – нарешті крізь Диявольський регіт запитав, ковтнув віскі, втомлено вдивився у Криваву безмежність обрію, – Леніну, любий, лети вище! Щось мене нудить від свіжості моря…

Пташиний гурт піднявся вище.

– Товарищ Роза! – п’яно гукнув Сатана улюблену орлицю.

Та підлетіла, повернула до нього голову з круглими, мудрими очима старої єврейки, поглянула на Сатану поблажливо.

– Поговорімо про любов, дівчинко! – розкуто нав’язав їй Сатана тему розмови. – Як гадаєш, на біса мені цей жах?… Ось, ти, Розо, наковталася грішної плоті досхочу, і тобі добре! А я?… Хто відтепер я?… Вважають, що Сатана, а я перетворився на жалюгідний прошарок болю між зовнішнім пеклом і внутрішнім… Так, Розо, кляте кохання це пекло, що горить всередині мене! Яке воно болюче, хай йому! – Люцифер непевною рукою дістав з кишені сигару. – Ведьма была права, для меня было бы лучше не встречать девушку моей мечты!

Журба виродила яскраво-зелені очі Сатани у безодні відчаю, хвороблива усмішка смикнула його вуста, якусь мить він помовчав і приречено констатував:

– Я геть здурів! Забув азбуку! Хто ж людей здатен уникнути зустрічі з таким клятим красенем, як я?!

Люцифер у досаді різко махнув рукою, його раптом хитнуло вбік, він втратив рівновагу, зіслизнув зі спини Леніна і полетів назустріч Кривавому морю. Орлиці Клара і Цеткін стрімко кинулися за ним і спритно перехопили: Клара схопила Сатану за комір, Цеткін за штани. Ленін пірнув під нього, підставив йому спину.

– Як боляче ти мене дзьобнула, Цеткін… Ледве не відхопила від мене шматок, – опинившись у безпеці, примхливо забурмотів Сатана і ліг на спину могутнього птаха, обхопивши його шию обома руками.

Міцний сон на холодному, просоченому свіжою кров’ю, повітрі здолав Сатану. Йому приснилося, що не Ісус, а він сам тримає Олену у своїх обіймах.

Глава 17

На мальовничій райській галявині панував казковий травень. Ісус з Оленою сиділи у затишній альтанці, рясно увитій різнобарвними тюльпанами. Олена в захоплені розглядала квіти.

– Як дивно! Ці тюльпани в’ються, як плющ, а такого розмаїття кольорів і відтінків немає на Землі, – зауважила вона і пильно вдивилася у квіти, намагаючись розгледіти якихсь дивних комах у них. Олена підвела приголомшені подивом очі.

– Хто це, Господи? Невже ельфи? – вражено прошепотіла.

– Так, вони, нетямущі, але шкоди від них немає. У Раю всі живуть на благо, – посміхаючись, відказав Спаситель і налив їй келих червоного вина, – випий, трохи «крові» Ісуса тобі не завадить, ти занадто обтяжена райськими враженнями.

Вона відпила вина і поглянула у прекрасні сині очі Спасителя. На мить її душа полинула в сяюче безмежжя Його Вселенської Любові, а коли повернулася у тіло, Олена відчула у собі потужне джерело Світла, ні з чим незрівняне щастя сповнило її.

– Що зі мною, Сину Божий? – з радощів здивувалася вона.

– Те, що має бути: Я в твоєму серці, а ти в Моєму.

Олена розшарілася від Його слів, вина, і виглядала напрочуд чарівно. Спаситель поглянув на дівчину, милуючись.

Райську галявину розсікали кришталево чисті води стрімкої ріки, що просувалася, перестрибуючи через примхливо розкидані чудернацькі валуни. Безліч крихітних водоспадів грайливо жбурляла бадьорі бризки і веселі райдужки багатоскладних, незвичних земному оку, барв.

– Господи, чому Земля в порівнянні з Небом виглядає чорно-білим, брудним світом?

Ісус огорнув Олену лагідним поглядом: Йому подобалася її допитливість.

– Тому, дитино, що людське око невидюще.

– Тобто, людина сприймає Бога і Всесвіт, як дощовий черв’як Сонце, що лише якось відчуває його світло і тепло, так?

Ісус засміявся, взяв її руку у свою.

– Так, людина недосконала, але в її недосконалості є щось зворушливе. До речі, Я теж був людиною, не забула?

– Ні, але перед усім Ти – Син Творця… А люди… Інколи я думаю, чи варті ми всі Твоєї крові, Господи? – спитала і густо почервоніла: її прикро вразила власна безтактовність.

Спаситель уважно поглянув їй в очі.

– Бачу, що думаєш, багато думаєш, але так не думай! Я ніколи не роблю того, що було б не варто Моїх зусиль. Ти сказала: Я – Син Творця! – вдумливий погляд Ісуса, пронизавши простір і час, зупинився на Синові Людському, розіп’ятому на Хресті. – Я прийшов у Земний світ, щоб відділити зерна від плевели, тож Моя кров омила гріхи не всього людства, а тих, хто повірив в Ісуса, Сина Божого!

– Прости мене, Господи! Не тямила, що говорила!

– Не лукав, тямила! Недарма тебе запрошено на Небо за твоє земне життя, не проси прощення. Ти розмірковуєш, це добре. Сліпа віра породжує морок у серцях нетямущих, заляканих людей. Вони бояться розкинути свої думки! Хіба задля їх страху Я воскрес із мертвих на Землі?… Моє Воскресіння це Свято Безсмертя Смерті, це Мій дороговказ людству у Вічне Життя у Світлі Божої Любові…

– У Світлі Божої Любові… – зачаровано прошепотіли Оленчині вуста. – Чому на Землі життя сповнено болем, страхом і недовірою одного до одного, Господи?… Страхом перед терором, хворобами, смертю, Божою Карою?

– Тому, дитино, що Земля – один з прошарків Пекла, а Пекло це Безодня Божого Гніву, тож є грішники, є і страх перед Творцем… Але спасеться той, хто потребує творити добро не від страху перед Божою Карою, а від своєї душі! Той, хто повірив Мені від щирого серця.

В Ісусові вражало дивне поєднання Вселенської Величі і надзвичайно людської простоти в спілкуванні. Олена усвідомлювала, що вона в іншому вимірі буття, що перед нею Син Творця, але почувалася затишно, зручно.

– Хочу ще дещо спитати, Господи…

– Стукай – відчиню!

– Що Ти мав на увазі, коли говорив Іудейському начальнику Никодиму…

– Тому, що приходив до Мене вночі? – уточнив Ісус, легка усмішка майнула Його обличчям, Він відпив вина.

– Так, Ти сказав йому: – «Должно вам родиться свыше». Що це означає?

Ісус зазирнув дівчині в очі.

– Люба, Розі відсікли голову. Вона є, чи ні?

Олена на мить збентежилася.

– І є, і ні! Я відчуваю її у душі, як свою рідну частку, та тіло Розі – прах!

– Саме це Я і мав на увазі: народжене від тіла є плоть, а народжене від Духа є Дух. Душа вічна! – обличчя Божого Сина овіяло світлим серпанком земних спогадів. – Після Мого Воскресіння Я приходив до учнів і вони, бувало, не впізнавали Мене, бо Мій Дух втілювався у нові тіла…

Фантастичні очі дівчини спалахнули гострим інтересом, вона подалася вперед:

– Господи, нащо Ти виникав перед Твоїми учнями в різних образах?… Може, саме через це фарисеї і не повірили їм, що Ти воскрес?

Спаситель подарував Олені усмішку Божої Мудрості.

– Дитино моя, Я прагнув, щоб Апостоли Вищої Любові прозріли серцем і навчились бачити Сина Божого у різних втіленнях людських, бо і на Землі, і у Всесвіті є особи, що живуть в обіймах Мого Духу, і Я дію через них. Я досягнув мети: істинно віруюча людина спроможна впізнати Мене по Ділах Моїх, якби Я не виглядав… А щодо фарисеїв, цих сліпих вождів сліпих, то Я вже все сказав, вивчай Слово! – Спаситель перехилив келих і, прочитавши наступне запитання в Оленчиній голові, махнув у досаді рукою. – Про Страшний Суд говорити не люблю!… Одне скажу: жодна душа не зможе збрехати у Світлі Сонця Святої Суті і отримає своє!

Олена глибоко задумалась.

– Душа… Дух… А чи є зв’язок між людською душею і духами Всесвіту?

– Є, духи Всесвіту це воїни добра і зла, тому вони змагаються за душі. Якщо в людській душі перемагає Віра, вона світлішає і стає оселею духів добра, а душа без Віри приймає духів зла і від їх господарювання перетворюється на руїну… А Божа Душа це джерело Святого Духа, що сповнює сенсом буття все неживе і живе, дитино.

– А чому?… – Олена осіклася. – Що це я, Господи?

Ісус посміхнувся, відкинув золотаве пасмо волосся з її чола.

– «Чому?» – улюблене питання Фобоса і Люцифера, – і сумний погляд глибоких очей Спасителя полинув у далеке минуле. – Чому Християнський світ має стільки течій і чому кожна з них по-своєму розуміє Мої Слова, ти це хотіла спитати?

– Так, Господи.

– Багато іудеїв ходило слідом за Мною, та лише обрані вбирали Мої Слова розумом і серцем. Діючи Словом Божим, Я зцілював від тяжких хвороб і вивільняв з обіймів смерті. Величезний натовп іудеїв бачив Лазаря, котрого Я вивів із гробу… І що?… Збулося: прийшов до своїх, і свої не впізнали Мене! Збувається Пісаніє і зараз: кожна сучасна церква пояснює Мої Слова по-своєму, вперто наполягаючи на своїй виключній правоті! І так було завжди: були, є і будуть спритні ловці людей, що прикидаючись праведниками, омивають Вівтар Істини сльозами омани. Були, є і будуть легковірні, що обирають стежину віри лише тому, що вона здається їм достатньо кривенькою та тернистою. Не кожна така стежина веде у Храм.

– А, може, церквам об’єднатися і разом шукати ту стежину, Господи?

– Об’єднаються, якщо поєднаються з Богом! – гірко кинув Ісус.

– Але ж, Господи, і свідок Ієгови, і католик, і протестант, і православний, і баптист, – всі вони щиро вірять у Тебе! – несподівано вирвалося в Олени, і вона страшенно розхвилювалася.

– Кажеш, щиро вірять?! Чому тоді вони не діють по Слову Моєму?! – раптом підвищив голос Спаситель, і Олена відчула биття свого серця у скронях. – Хіба Я закликав їх ненавидіти один одного і обзивати сатанами на радість Сатані?! Хіба не говорив, що гординя і владолюбство – зло?! Та чи знаєш ти, що таке справжня віра?

Олені перехопило подих.

– Здійснення очікуваного і впевненість у Невидимому, – дивом пригадала вона із послання Павла євреям.

Очі Божого Сина потеплішали.

– Таке поняття віри Я вклав Павлу у душу, бо він так повірив у Мене, що став Моїм добровільним в’язнем… Він чув Мій голос у собі і, ризикуючи життям, ніс Моє Слово народам! А ті, що ніби в Мене вірять, уявляючи Мене якоюсь віддаленою абстракцією, не вірять, що Я, Невидимий, буваю поряд, все бачу і чую, ще й читаю підлі думки у їх хитрющих головах!… Вони лише вірять, що як попросять Мене, то Я прощу, або пошлю їм благодать. Так вірять, що не відрізняють, що дається від Бога, а що від Сатани! – і в гніві розрубав долонею повітря.

На мить могутню статуру Ісуса огорнуло таке яскраво-біле сяйво, що затьмарило барви Раю і приголомшило Олену. Вона мимоволі заплющила очі.

– Не бійся, дитино. Світло, що Я несу, не руйнує, а очищує душу. Як гадаєш, хто Я по суті?

– Коли Ти поряд, Спасителю, я забуваю, що існує страх, – Олена сміливо «пірнула» у синю глибочінь Його прекрасних очей, «виринула», хильнула вина, зненацька райський хміль ударив їй в голову, – Ти, Господи, – Вибух Вселенського Світла і Джерело, невичерпне Джерело… – і так раптом зніяковіла, що ледь не втекла.

– Чому не втекла від Мене у райськії кущі? – лагідно запитав Ісус і ніжно торкнувся її щоки долонею. – Поглянь Мені в очі, красуне!

Вона підвела на Нього свої загадкові фіалкові очі.

– Тому, що Ти – Невичерпне Джерело Любові і від Тебе не втечеш, Ти в моєму серці, Господи, – здолавши хвилювання, спромоглася промовити.

– Чудово, тож не розчаровуй Мене, дитино, і Я завжди буду у ньому… На жаль, Сатана теж буде поблизу тебе. Спокушати він майстер, уникай спілкування з Дияволом! – пильно вдивився у її очі. – Слухати Сатану – не чути Голосу Бога у собі, не слухати Сатану – не бути людиною. Обирай, обрана!

– Які можуть бути вагання, Господи? Хочу не бути людиною, – мило посміхнулася Олена.

Спаситель вручив Олені червоне яблуко і, пронизавши її проникливим поглядом художника, засміявся:

– Таки правий Сатана: врода жінки – страшна сила!

– Дякую, Господи, – розшарілася Олена і відкусила від соковитого плода.

– Як же ти зараз схожа на Єву! – вразився Спаситель і простер до тюльпанів руку.

Три зворушливо чарівні ельфи спурхнули з квіток на Його долоню. По прозорих крильцях крихіток линули такі барви, що Олена зойкнула від захвату. Голоски ельфів продзеленчали ледь чутними дзвіночками. Олена не зрозуміла їх мови.

– Принесіть Хрест Спасителя, пустуни! – весело звелів їм Ісус.

Істотки чемно уклонилися і злетіли з Його долоні.

– Такі крихти! Невже принесуть? – здивовано прошепотіла вона.

– Авжеж, дитино. Небо це казка, де добро і любов творять чудеса…

– На Землі я буду згадувати Небо, як казковий сон!

За мить повернулися ельфи. Вони заплуталися у ланцюжку зі щирого золота, і виглядали в’язнями у кайданах. Трійця крихіток упала на долоню Ісуса. Він обережно вивільнив їх з полону. Хрест Спасителя прикрашали чудові алмази.

– Яка неймовірна краса! – вигукнула Олена у нестримному захваті.

– Божа краса, – огорнувши дівчину турботою, виправив її Ісус, – ця краса захистить тебе від нечистої сили. Ніколи не знімай Хреста, і Сатана не зможе тебе спокусити.

Ісус одягнув на її шию Хрест, що увібравши Світло Неба, раптом спалахнув між її грудей зіркою надії на Спасіння.

– Дякую, Господи.

Дивна усмішка торкнула вуста Спасителя, несподівана журба затьмарила Його високе чоло.

– Нещасний Звір! Час завітати до нього у Пекло…

Олена поглянула на Божого Сина з нерозумінням.

– Сатана – Мій ворог, – просто пояснив Він, ніжно пригорнув дівчину до грудей, поцілував, – пий з Мого джерела, спрагла! Завтра, після лекцій, покажу тобі Другий рівень Раю. Мир тобі!