Любов іншого виміру

Глава 12

Після вечері Люцифер, Фобос і Євген, прихопивши віскі та цигарки, пірнули в інформаційно-магічне поле, що, поглинаючи потужну енергію Всесвіту, підтримувало собі веселий настрій бадьорим пульсом. Відчувши у собі Диявольську силу, зраділе поле вибухнуло шаленими бризками світла. Яскраве сяйво сповнило величний чорний грот.

Три генія Мороку розділили поле на три сектора і, попихкуючи цигарками, прийнялися зосереджено крутити у руках крихітні чорні пірамідки, інколи швидко шкрябаючи по них чорними хижими кігтями, одітими на вказівні пальці.

– Кончил! – викрикнув Фобос, відкоркував свою пляшку, перехилив її і випив до дна.

Віджбурнув порожню пляшку, закурив. Фобос умів пити, як ніхто у Всесвіті: дуже багато і майже не втрачаючи ясності свого геніального розуму.

– Готово! – швидко чиркнувши по пірамідці кігтем, рикнув Сатана, – Євгене, ти ще там живий?

– Більше, ніж звичайно, почнемо!

Сатана і Євген присмокталися до своїх пляшок, одноразово відкинули їх геть. Чорні лицарі обмінялися напруженими кмітливими поглядами.

– Подонки Вселенной, объединяйтесь! Держать мой вектор! Даешь адскую корреляцию! – Леніном викликнув Диявол і жестом вождя простер вперед руку.

З долоні Люцифера вирвався тонкий яскраво-зелений промінь. В єдину мить назустріч Сатані Гітлером викинули руки Євген і Фобос. З долоні Євгена стрільнув блакитний промінь, з Фобосової – їдко-жовтий. Три яскраві лінії пересіклися в одній точці.

– Оголюйте душі, негідники! – весело звелів Сатана.

Кожний з трьох відкрив свій мозок, серце і душу. Відтепер їм не потрібні були слова: вони утворили єдину суперпотужну розумово-духовну суттєвість. Енергія цієї суттєвості відірвала інформаційно-магічне поле від підлоги, громовим криком таврованого Монстра відгукнулася від стін-скель гроту і винесла потроєного у силі Диявола пекельними тунелями назовні.

Високо у небі над Кривавим морем виникла Слава Нечистої Сили, що, увібравши у себе могутність трьох і чаклунське поле, перетворилася на величезне чорне серце Вселенського Звіра.

Вище Лицарство Безодні, затамувавши подих, замилувалося грандіозним видовищем з даху замку, чисельний гурт солдатів Смерті спостерігав за небесним шоу з плацу, що оточував замок.

Раптом Звіряче серце шалено запульсувало і енергійно викинуло з себе потужний фонтан крові, що кривавим дощем заморосила по нерухомій поверхні Кривавого моря.

– Отпад! Срывает крышу! Как оторвались чуваки! – у хамському захваті загорлав Хам.

– O, yes! Шалена хвиля так і жбурляє у бісову насолоду! – викрикнув Вертлявий, перекрутився і затанцював.

– Немає слів, повнокровна, велична краса! – тужно здихнув граф Дракула.

– Слава славним героям Пекла! – дружно, гучно відчеканили німецькою солдати Смерті.

Нарешті серце Звіра втомлено здихнуло і зникло, а пекельне небо сповнилося дивовижними яскравими фігурами. Стало світло, як у Раю, а очам, звиклим до сутінок – боляче, тому несподівана хвиля шоку підкинула бісовий натовп на гребінь жаху: зойк страху прорвав живу масу і завмер над чорними скелями Горя.

Між тим моделі багатомірних просторів завихилясували у пекельному небі неймовірностями відхилень від звичайного, зрозумілого. Нескінченність безжально трощила крихітні уявлення обмеженого розуму.

– Чорти забирай, яка дурня! – вразився Ричард Кривавий, схопився за серце, однак владно проволав: – Увага! Організувати перехват!

– Доберуся я до цієї нескінченності! Виплюну її, як нежить, – дрібно затремтівши від люті, підлою гадиною прошипів Людвіг Лютий на небо.

– Людвігу, ти такий лютий, що аж дурний на всю голову! Правий Євген: заздрість і лють вбивають сірі клітини! – сміючись, дошкульно зауважив Вертлявий.

У відповідь Лютий влучив Вертлявому в обличчя важкою рукавицею.

– Та ти що, лицарю! Я ж пожартував! – відстрибнувши, схаменувся той.

Коли Пекло нарешті позбулося останньої моделі якогось чудернацького виміру, високо у небі з’явилися три точки, що стрімко знижувалися над Кривавим морем. Їм назустріч на бойових орлах вилетіло шестеро солдатів Смерті. Кожного з трьох солдати обережно опустили на дах замку. Всі троє виглядали блідими і змученими пекельною роботою вкрай.

– Дякую за співпрацю, джентльмени… Все вийшло, як слід… Пекло збалансоване на деякий час, – знесилено прошепотів Сатана до Фобоса і Євгена.

– Вертлявий! – покликав Фобос слабким голосом. – Як там пастки для іносволоти?

Родріго Вертлявий підскочив до Фобоса і весело звітував:

– Не турбуйся, я скористався твоїми картами. Вищий клас! Певен, наші сюрпризи їм сподобаються!

– Несіть нас у лікарняний кабінет Джеймса. Героїн героям Пекла! – поважно скомандував Фобос.

– А мені снодійне, – змучено посміхнувся Євген.

Глава 13

Поринувши у світ Світла, душа Олени увібрала у себе безмежжя простору і розчинилася у нескінченності буття. Усвідомивши, що Творець і Всесвіт – Єдине, її душа перетворилася на частку Вселенської любові.

Суттєвість Олени насолоджувалась фантастичним щастям, що не мало нічого спільного з земним. Це було щастя іншого, вищого виміру – її душа відчувала себе часткою Всесвіту, що несла весь Всесвіт у собі. Вона зрозуміла, що для Янгола – бути щасливим такий же звичайний стан, як для людини – бути заляканою, що для Світлого Янгольства творити добро на благо Вселенської громади – така ж звичайна справа, як для людства – удосконалювати зброю самознищення.

Збільшившись до космічних розмірів, душа Олени раптом побачила Землю брудним, забризканим кров’ю, м’ячем, що летить у таку глибоку прірву, звідки ніхто не дістане, хіба що Творець.

«Може, Він вирішив зупинити Земне падіння людськими руками?» – розмірковувала її душа.

Перепрограмувавши тіло Олени на двісті земних років без старіння і хвороб, Янголи-фахівці замурували у ньому її вічну душу. Однак душа, розбещена радощами злиття з Всесвітом, спробувала вирватися з тіла. Їй стало так затісно, так задушно, що вона відчула себе туго сповитою мумією у кам’яній тиші темряви. Її душа прагнула лише одного – звільнитися, тому Янголи присоромили душу, нагадавши їй, що на все є Воля Божа.

Вони занурили Олену у міцний, здоровий сон, що мав полегшити тягар її душевних мук від повернення у тіло.

Олена прокинулась, сіла у ліжку, уважно огледілась. Вона була у розкішній, старовинній спальні Розі, відтвореній до найдрібнішого дріб’язку. Олена тикнула пальчиком надбитого носика фарфорової ляльки Мімі і поглянула у розчинене вікно.

Райський краєвид приголомшив її неземним різнобарв’ям і казковою мальовничістю. Олена вдихнула на повні груди чисте, насичене п’янкою радістю, повітря, щасливо посміхнулася і забула і своє ім’я, і своє останнє існування.

«З фантазією у мене все гаразд! Який яскравий, дивовижний краєвид придумала, Рай та й годі!» – зраділа думці і вирішила, що все ще спить.

Несподівано у вікно білосніжною голубкою влетіла Маргарита і закружляла навкруги люстри, раз у раз грайливо торкаючись рукою кришталевих бурульок. Їх холодний, крижаний дзвін не сподобався Олені. Мабуть, погана прикмета! Вона невдоволено, напружено спостерігала за кожним рухом подруги.

Раптом Маргарита з розмаху, стрімко пірнула у перину поряд з Оленою: та аж підскочила і в ту ж мить відчула вологе тепло цілунку на своїй щоці. Без сумніву, цілувати уві сні – вкрай погана прикмета, тому Олена вирішила взяти контроль у свої руки.

– Що це ти дозволяєш собі, люба? Влетіла у мій сон, яко янголиця! Обличчя змінила геть! Годі прикидатися, Офеліє! Я тебе пізнаю будь-коли і за будь-яких обставин. І запам’ятай: у своїх снах переважно літаю я, а якщо ще хтось, то лише з мого дозволу, бо господиня своїх снів – я!… Ось зараз візьму і полечу у Рай! – рішуче промовила Олена і підвелася з ліжка з наміром розважитися фантастичним польотом.

Маргарита розкуто розреготалася.

– Ой, прошу! – аж зайшлася вона від сміху. – Невже, Олено, ти вчора не наліталася досхочу?!

– На що це ти натякаєш, подруго? – Олена сіла і миттєво згадала своє останнє життя.

Вона силкувалася пригадати, що було, коли вони з Маргаритою влетіли у Рай, і не змогла.

– Что-то с памятью моей стало… – невпевнено пробурмотіла Олена.

– То, что было не со мной, помню! – проспівала їй у відповідь Маргарита. – Не дивно, що ти не можеш пригадати! Мені страшно згадувати…

– Господи, не тягни, люба! Що було? – заблагала вкрай занепокоєна Олена.

– Ледве ми влетіли у Рай, як твоя душа наче збожеволіла з радощів і полинула над Першим рівнем Раю! Творець свідок, я намагалася перехопити твою розбещену від щастя душу, та де там! Ти, подруго, маєш вкрай прудку вперту душу!

– А, може, сильну, як гадаєш? – засумнівалась Олена. – Ну, а далі?

– Далі твоя душа вилетіла на Другий рівень Раю! Це нечувано, подруго! – і Маргарита осудливо поглянула на Олену. – Мені, пробач, туди не можна, я – Янгол Першого, тобто, Нижчого рівня…

– Так правий Сведенборг? – з гострим інтересом перервала її Олена.

– Так, правий. Існують три рівні Раю. Чим вище душа, тим на вищий рівень вона заслуговує. Янголи Другого рівня кажуть, що твоя душа силкувалася проскочити у Третій! Уявляєш?!

– Боже мій! Який жах! – простогнала Олена і закрила рукою обличчя, що розшарілося від сорому.

– А це ще не все, люба! Якусь мить ти затрималася на Третьому рівні і, як шалена, гайнула у Всесвіт! Далі продовжувати про твої душевні мандри?

Олена почула помітне знущання у тоні Маргарити.

– Будь ласкава, чим скінчилися мої розкішні мандри? – Олена відірвала руку від обличчя, відверто поглянула в очі подруги і замріяно повела: – Щось починаю пригадувати – моя душа насолоджувалася фантастичним щастям від злиття з Всесвітом! Що тут вдієш? Відчуваю, Всесвіт – моя колиска, Він колисає мої чудові мрії, напоює мене енергією, як матір молоком, ніжно пестить… А я, в свою чергу, люблю Всесвіт, як дитина – матір!

Маргарита пильно поглянула на Олену.

– А як твоя душа ледь не влетіла у чорну суперпотужну дірку, пам’ятаєш?

– Ні! – відказала Олена і відчула, як від жаху похолодала спина.

– Два Перші Лицарі Світла і Темряви ледве встигли спасти твою вкрай щасливу душу! – повідомила Маргарита і кинула на подругу невдоволений погляд.

– Спаситель і Сатана, так? Вони вирвали мене з небезпеки?

– Так.

Олена призадумалася.

– Чорна дірка – справжня безодня Смерті, так? Аби така дірка проковтнула мою вічну душу, я б не сиділа зараз проти тебе…

– Саме так! Аби ти бачила Ісуса після цієї пригоди! Він виглядав таким, яким Його зображають люди на розп’яттях! Геть знесиленим… Ні, ще гірше! Знятим з Хреста! – катувала подруга Олену спогадами. – Але тримав твою душу в обіймах і щось лагідно говорив до неї… А Сатані, мабуть, було ще гірше!

– Чому це?

– Тому, люба, що протистояння гравітації суперпотужної дірки знесилило Диявола, як і Спасителя. Але Наш Лицар Світла і Любові – могутній, міцний чоловік. Сатана теж нібито чоловік, – Маргарита невпевнено повела головою, – і сильний, але його кров постійно п’є тавро Звіра! Прокляття Творця зжирає Сатану і, кажуть, воно йому дуже болить…

Олена у відчаї заходила по кімнаті, почуття важкої провини важким тягарем лягло на її душу.

– Та хіба ж я цього хотіла? Я й гадки не мала, що мені у Всесвіті щось може загрожувати, так мені було добре! Як я жалкую! Не зможу дивитись в очі Спасителю і навіть Сатані!

Олена заплуталася у довгій мереживній сорочці і ледь не впала. Маргарита з осудом похитала головою.

– Так то воно так! Але з-за тебе вони ледь не загинули! Уявляєш, що було б? Одним словом, подруго, ти неабияк відзначилася у Раю! – виказала Маргарита, ще й виразно махнула рукою.

Настрій Олени різко змінився.

– Творець ніколи б не допустив їх загибелі! Це по-перше! А по-друге, я таки відзначилася, що тут вдієш?! – закричала вона. – А врятували мою душу Спаситель і Сатана тому, що, мабуть, я заслуговую на те! Ти розумна, Маргарито, тож знаєш: мало обраних. Відчуваю, число моїх перевтілень – нескінченність…

Власна бурхлива промова подіяла на Олену заспокійливо. Вона знову забралася у ліжко, пригорнула до грудей Маргариту.

– І чого це я розкричалася на тебе? В Раю ж ніхто не кричить. А чи їдять у Раю? Страшенно хочеться їсти!

– А як же, ще й як! – посміхнулася Маргарита. – Зараз поснідаємо та й полетимо на Молочну річку купатися!

– А чи не потурбуємо ми пухкопиких рожевих дітлахів, що вгризаються в її кисільні береги?

– Ніяким чином! Ці дітки – плід уяви слабоголових!

Обидві весело розреготались, в Олени відлягло від серця.

– Смієтесь, дівчатка? От і добре! – пролунав з порога знайомий лагідний голос.

У дверях стояла молода, струнка жінка у пурпуровому. Вона пригортала до себе вишуканий кошик з білими чудовими трояндами в краплинах роси.

– Матінко Жозефін! – радісно скрикнула Олена і побігла до дверей.

– Донечко моя люба, нарешті! – жінка звільнила від квітів руки і простерла їх назустріч донці.

Олена упала в її обійми, обидві бурхливо розридалися. Коли останні вибухи емоцій стихли, вони, утираючи сльози, геть знесилені щастям, сіли у старовинні крісла.

– Від кого ці прекрасні квіти, Жозефін? – слабким голосом запитала Маргарита, її очі теж зволожніли.

– А поглянь, Маргарито, там записочка, – прикладаючи хустинку до очей, ледь чутно промовила Жозефін.

Маргарита піднесла до ніг Олени кошик з трояндами, висмикнула з букета чарівну записочку, розгорнула.

– Матір Божа! Тобі, Олено, від Першого Лицаря Світла і… – вона передала записку подрузі.

– І Любові… – в урочистій тиші завершила Олена фразу Маргарити. – Спаситель бажає мені успіхів у Небесних науках.

– Яка надзвичайна честь, Розі, – щасливо прошепотіла Жозефін, – впевнена, ти не розчаруєш Його.

Деякий час мовчали. Тиха радість сповнила їх, по прекрасних обличчях блукали усмішки.

– Ці білі троянди неперевершеної краси! Такі тендітні, чисті… Як я люблю білі троянди… – ніжна, замріяна усмішка торкнулась Оленчиних вуст, – і чорні люблю…

У двері тихенько постукали.

– Увійдіть! – звеліла Жозефін.

Двері розлетілися, і на порозі виник величезний кошик з розкішними криваво-чорними трояндами, а під ним – дві кривенькі ніжки у кумедних черевичках. Ніжки жваво покрокували до вишуканого жіночого гурту.

Істота дитячого росту і начебто чоловічої статі, важко зітхнувши, майже кинула кошик троянд до Оленчиних ніг. Краплини чистої роси феєрверком злетіли з оксамитових пелюстків і влучили їй в обличчя. Вона здригнулася від несподіванки і засміялася.

– Що моросиш у Раю Сатанинськими сльозами, Рапунцель? – зневажливо кинула Маргарита, здогадавшись від кого квіти.

Олену неприємно здивував її тон.

– З Вашого дозволу, мадемуазель Маргарито, Ропунцель! – поправив її карлик і повернув смішне, усміхнене личко до Олени.

Спритно зірвавши з голівки дитячий капелюх, він шаркнув ніжкою по мармуровій підлозі і чемно уклонився.

– Мадемуазель Олені-Розі, Володарці серця Першого Лицаря Мороку і Жаху від Сатани, Володаря Пекла і Землі, ці троянди! – урочисто виголосив він дзвінким голоском і похапцем додав: – Там Диявол ще й записочку прилаштував!

Олена знайшла у кошику записку, прочитала її, перевела важкий подих, сумно вгледілась у Райський краєвид за розчиненим вікном. Рай вирував, гомонів щастям: веселими дзвіночками лунав дитячий сміх, радісно щебетали райські пташки, звучали мелодійні, сповнені затишку, голоси Янголів.

Тяжке передчуття каменем лягло на Оленчину душу.

– Що в записці Диявола, доню? – тривожно запитала матінка Жозефін.

– «Завжди до твоїх послуг, Володарко мого серця! Навіки твій, Сатана», – вголос прочитала Олена.

Глава 14

– Це ж наша їдальня із замку! – вражено скрикнула Олена на порозі величезного бенкетного залу у середньовічному стилі.

– Так, доню. У Раю весь наш замок, інакше Рай не був би для мене Раєм! Ти пам’ятаєш, як я люблю наш замок?

Олена пішла вздовж стіни, пильно вдивляючись в урочисту шеренгу портретів старовинного аристократичного роду.

– А ось і я!… У рожевій сукні… Мені пасував рожевий, мамо? – запитала Олена, розглядаючи портрет п’ятнадцятирічної Розі.

– Надзвичайно, дитино. Ти виглядаєш тут такою чистенькою, свіженькою, як пуп’янок рожевої троянди, – запевнила її Жозефін, з любов’ю поглянула їй в очі, – та зараз ти гарна якоюсь небувалою, космічною вродою!… Не дивно, що твої неземні, фіолетові очі вразили серце Сатани! Остерігайся Диявольської пристрасті, доню, не знімай з себе хреста!

– Авжеж, мамо, авжеж, – Олена ствердно хитнула головою, їй не хотілося говорити про згубні наслідки впливу Сатани на її душу. – Я так зрозуміла, що Рай це фантастичний вимір здійснення мрій, так?

– Так, Рай це Рай! У ньому знайдеться затишний закуток для втілення у реальність будь-якої мрії за знаком «плюс», доню. Ходімо до столу, пам’ятаєш, де твоє місце?

Олена безпомилково знайшла своє місце за довгим, святково накритим, столом, сіла. Маргарита сіла напроти Олени, Жозефін – поряд. Простір столу між ними було заставлено безліччю страв, що зазвичай пропонують у різних країнах Землі на сніданок. Помітивши тарілку з салом, чорним хлібом та цибулею, Олена посміхнулася.

– До нас приєднається хтось з моїх співвітчизників, матінко?

– Та ні, доню, так поставили, про всяк випадок!

– Не розумію, нащо стільки їжі для трьох тендітних жінок? Ще й вино на сніданок! Мамо, я пригадую, як Ви засмучувалися, коли Ваша талія збільшувалася в обсязі бодай на сантиметр, не дозволяли собі тістечка!

Жозефін засміялася, налила всім по келиху червоно вина.

– Вип’ємо, доню, за зустріч у Раю!

Дзвін кришталевих келихів пролунав радісно, випили.

– Люба, нікому з нас на Небі не загрожує зайва вага, бо ми отримали тіла з досконалим обміном речовин. А щодо тебе, над твоїм тілом ретельно попрацювали Янголи-фахівці, воно оновлене. Не постарієш і не погладшаєш впродовж двохсот років, тому їж тістечка, насолоджуйся солодким життям досхочу, люба! – і Маргарита підсунула до Олени тарілку з горою звабливих, смачних тістечок.

Їли неспішно, згадували старі часи. Їм прислуговував Ропунцель. Карлик виглядав поважно: на ньому був чорний костюмчик і білі рукавички, яскравий живий метелик, нишком сидячи біля комірця його білої сорочки, ледь ворушив крильцями. Ропунцель діяв майстерно, випереджуючи будь-які примхи аристократок за столом. Слідкуючи за спритними, чіткими рухами крихітного офіціанта, Олена похмурнішала.

– Іди, любий. При потребі покличемо, – лагідно звернулася Жозефін до карлика.

Той пішов, зачинив за собою двері.

– Мамо, у мене склалося враження, що для цього малюка – Рай не Рай! Хіба Рай не для всіх, хто у нього потрапив?

– Розі, Ропунцель – біоробот, створений, щоб прислуговувати. Він не має ані серця, ані душі, бо ніколи не був людиною, – пояснила Жозефін.

– Так, залізка є залізка! – приєдналася до неї Маргарита. – Воно не має ні сердечка, ні душечки! Біороботи полегшують Янгольству життя. Ми маємо удосконалювати свої душі – наближатися до Бога. Ми, Янголи, діємо на благо Всесвіту, його громади. Бруд важкої фізичної праці не поглинає наш час, це талан таких залізок, як Рапунцель, – і Маргарита звисока посміхнулась.

– Люба, не називай Ропунцеля залізкою, йому це не подобається, і взагалі, будь з ним ввічливіше, ти ж аристократичного роду! – виказала Жозефін Маргариті.

– Мамо, Ви сказали: «йому це не подобається»? Так це ж прояв емоції, він знає, що таке біль, – зауважила Олена.

– Та не може залізка цього знати, у ній все запрограмоване! – доволі голосно заперечила Маргарита.

– Думаю, запрограмувати емоцію неможливо, щось тут не так, – не погодилась Олена.

Раптом у їдальню увірвався карлик, прискорено крокуючи до жіночого гурту, задріботів кривенькими ніжками по мармуровій підлозі. Він виглядав вкрай схвильовано: його кумедне личко розшарілося від гніву, а яскравий метелик-краватка дрібно, нервово тремтів крильцями.

– Перепрошую, Ваше Високоянгольство, – звернувся він до Маргарити голоском, що зривався від образи, – я стояв за дверима і все чув! І ось що я Вам скажу: може, у мене немає ні серця, ні душі, але є щось замість них! Бо я бачу, що мадемуазель Олена-Розі набагато гарніша і добріша за Вас, перепрошую за відвертість, мадемуазель Маргарито!

– Що?! Яка нечувана зухвалість! – аж почервоніла Маргарита. – Жозефін, цей робот бракований, його треба негайно замінити!

– Люба, прошу, припини… – почала було Жозефін.

– Я не бракований, я – особлива особистість! – в обурені пискнув карлик. – Ось як кинуся в ноги Його Світлості Ісусу Христу з проханням дозволити мені організувати профспілку біороботів у Раю!

– Та ти що? – манірно вразилася Маргарита. – І хто ж тебе надихнув на такий хоробрий вчинок?

– Сатана, – зізнався Ропунцель, – він сказав, що, якщо ми, біороботи, не раби, тобто, раби не ми, то маємо створити профспілку, щоб захищати свої робітничі права.

Маргарита розреготалася, а карлик важко зітхнув і зажурився.

– Сатана розважився, це просто черговий Диявольський жарт! Профспілки біороботів у Раю ніколи не буде, Ропунцель! – виголосила Маргарита.

Олені стало щиро жаль малого.

– А чому ти так впевнена, що Сатана пожартував, Маргарито? І чому у Раю не може бути профспілки біороботів? Хто це вирішує, ти? – роздратовано запитала Олена подругу.

– Та Сатана – геніальний жартівник! – аж подалася вперед Маргарита. – І полюбляє саме такі прості жарти для простаків, як то: «Ми не раби, раби не ми!». До речі, поява країни Рад – наслідок його «дотепного» жарту, невже ти ще не здогадалася, люба?

Маргарита повернулася до карлика, лагідно посміхнулася до нього.

– Ропунцель, ти майже переконав мене, що в тобі відчувається щось замість душі, тому пробач мені зневагу до тебе!

– З радістю прощаю Вас, мадемуазель Маргарито! – вкрай задоволено продзеленчав карлик і його лялькове личко розквітло від щастя. – Вельмишановні мадам і мадемуазель, вибачте мене за недоречний вибух емоцій! Більше цього ніколи не станеться. Чи можу я іти?

– Іди, любий, іди, – сказала Жозефін.

Карлик уклонився дамам, чемно почимчикував до дверей, безшумно привідчинив їх і прослизнув у щілину тінню привида.

Маргарита поглянула йому услід, гірко усміхнулася.

– Як там у Горького, «Рожденный ползать, летать не может»? … Як гадаєш, Олено, створять наші біороботи профспілку?

– Нащо питаєш?… Хоча, Ропунцель має людського більше, ніж деякі люди, члени профспілок, – з сумом підсумувала Олена.

Впродовж сніданку Жозефін не зводила з доньки очей, милуючись і потайки пишаючись нею. Олена виглядала казково. Її золотаве волосся було підібране догори, оголена струнка шия вражала тендітністю, а фіолетові очі – загадковістю.

– Твоя чарівна голівка, доню, схожа на квітку фантастичної краси, що несе у собі таємницю Всесвіту, – нарешті у захоплені зауважила Жозефін.

– Як поетично, мамо! – Олена засміялася, мелодійне срібло її сміху відлунням відгукнулося від високої стелі, сповнивши зал сенсом щастя від життя. – Будьте ласкаві, розкажіть мені про Нижчий рівень Раю, поясніть головне.

– На Нижчий рівень Раю потрапляють душі порядних, віруючих людей, але не всі з них затримуються тут надовго, – Жозефін призадумалася, – душі людей можна порівняти з зернами, а Нижчий Рай з ситом. Занадто дрібненькі зернятка висіваються через це сито на Землю, або на інші планети, утворюючи проростки нового життя. Душі, що лишаються на Небі, удосконалюються до Янгольських і отримують нові тіла. Постійне удосконалення це закон Янгольського буття. Наближаючись до Бога, Янгол набуває нових знань, досвіду, приймає Божу Благодать і Любов, одним словом, збільшується! А згодом духовно-розумовий прогрес Янгола виштовхує його на Другий, а потім і на Третій рівень Раю.

– А чи бувають випадки деградації серед Янголів?

– Майже ні, принаймні, за все своє янгольське життя я ні разу не була свідком такої ганьби, доню.

Олена роздумливо поглянула на Жозефін.

– Не розумію, чому я одна з обраних? Не Ви, матінко, не Маргарита? Адже моя дрібненька душечка з легкістю прослизнула через дірку «сита»!

Жозефін лагідно посміхнулася, ніжно торкнулася долонею Оленчиної щоки.

– Мила моя дитино, модель «сито-зерна» тебе не стосується. Перш, ніж потрапити на Землю, твоя душа майже двісті років зберігалася на Небі. Така була Воля Господа Нашого, на тобі призначення, і, можливо, воно не тільки у твоїй участі в місії.

Олену приголомшили слова матінки.

– А… ці двісті років я спілкувалася з Вами?

– Ні, твоя душа відпочивала у просторі фантастичних мрій і казкових снів. Є на Небі такий простір, доню!

– Як все це дивно! – вражено промовила Олена і підвелася з-за столу.

Пройшлася. Біле, розшите сріблом, янгольське вбрання надавало її стрункій статурі величі.

– Мамо, наш замок мав дах, – згадала Олена, – хочу туди.

– Ходімо, куди забажаєш, моя Розі!

– Чудова думка, звідти і злетимо, – посміхнулась Маргарита, встаючи з-за столу, – ти ж полюбляєш літати, подруго?

– Аж занадто! Полетимо купатися на Молочну річку?

Жіночий гурт вийшов з їдальні і по кручених сходах поважно покрокував на дах.

– Може, прийдеться поплескати по сідничках пухких дітлахів на кисільному березі, щоб звільнили нам простір для загоряння, – безтурботною пташкою прощебетала Маргарита.

– Ти ж казала, що їх не існує! – аж зупинилася Олена.

– А це, люба, питання уяви! Якщо хочеш, щоб вони були, як ми прилетимо, вони обов’язково будуть і будуть верещати, як різані поросятка!

– Не хочу! – відказала Олена і розреготалася.

– Ледь не забула! – змахнула рукою Жозефін. – Ми вирішили влаштувати сьогодні на твою честь вечірку, доню. Кого ти хочеш бачити?

– … Мого татка, що помер три роки тому, татуся Філіпа, бабусю Тетяну… Мамо, нехай це будуть близькі мені люди з двох останніх моїх існувань, з передодніх нікого не запрошуйте. Не хочу згадувати! Мене зрозуміють?

– Авжеж, дитино. Не хвилюйся. Завтра почнеться твоє навчання, тобі не слід відволікатись на важкі, болючі спогади. Я й не очікувала почути іншу відповідь. А чи хочеш ти бачити Ричарда, доню?

– Ричарда?… Хто такий? – розгубилася Олена і згадала: – Мій наречений! А він знає, що я тут?

– Знає, доню. Він так чекав тебе!

– Чекав? Тоді запросіть і його, мамо… Дивно, але мені чомусь байдуже до нього…

Нарешті жіночий гурт піднявся на дах. Олена огледілась, у неї перехопило подих, а очі зволожніли від несподіваних сліз – ген, на рожевому обрії, за казковими Янгольськими садами та оселями, випромінюючи Сяйво Віри, Надії і Любові, височіла неймовірної краси алмазна скеля Віри Відданих Творцю.

Олена страшенно розхвилювалася – у цій міцній скелі було ще щось… щось невидиме оком, але дуже дороге і таке рідне, що стискало груди болем від щастя. Напружено, пильно вдивилася Олена у Безцінну Святиню Всесвіту і раптом прозріла серцем – увібравши у себе терпіння і страждання святих мучеників, страчених за Віру на смерть, Непохитна скеля надихає народи на Життя Силою Людського Духа… По Оленчиних щоках покотилися сльози.

– Заспокойся, донечко моя, – ніжно заговорила до неї Жозефін, утираючи її сльози хустинкою, – знаю, сприйняття Вищого вимагає неабияких зусиль, але ти у мене сильна дівчинка…

– Невже?… Це не просто, скеля Віри так приголомшує Силою Людського Духа, що я… я вірю, як повірю, що зможу літати – полечу, – запевнила себе Олена, але поглянула на матінку Жозефін розгублено, – а з іншого боку, я не пташка… якось мені боязко…

– Вчора, як навіжена гасала по Всесвіту, а сьогодні злякалась?! – вигукнула Маргарита і хороброю куркою злетіла на шпиль башти.

– Маргарито, вчора вона була без тіла, а відчуття тіла, як відомо, приземлює саму Найвищу душу, це по-перше! А по-друге, будь люб’язна, спустися і подай подрузі руку! – доволі суворо звеліла Жозефін.

Аж раптом Олена відчула, як Невидима Рука Першого легенько торкнулася її чола і сповнила радістю і впевненістю у собі.

– Не турбуйтеся, мамо. Зі мною вже все гаразд, впораюся сама! – посміхнулася Олена і уявила себе ластівкою.

Вона розбіглася, легенько відштовхнулася правою ніжкою від даху і спритною пташкою злетіла у Райське небо.

– Страшно, але надзвичайно приємно! – прокричала Олена, кружляючи над замком. – Куди летіти, Маргарито?!