Любов іншого виміру

Глава 9

Олена прокинулась аж о десятій ранку. Розплющила очі, скривилася і заплющила знову: болісно яскравий сонячний зайчик грайливо застрибав по її обличчю. Відчувши затишок на душі, Олена солодко потяглася і пригадала нічну розмову.

Відтепер її життя набуло надзвичайно важливого сенсу. Радість підхопила Олену і поставила перед дзеркалом.

– «Хочеться жити, а переконувати себе, що я гарна у мене немає потреби, це заняття для бідолашних нечепур! А я – левиця, ні, просто – Дияволиця!» – милуючись собою, самовпевнено, гордовито посміхнулася Олена і раптом злякалася.

– Оце так! Що це ти, дівко?! Невже ця зухвала думка твоя? Нахабо! – докірливо виказала вона своєму відображенню. – Права була Маргарита, треба знайти свій хрест, – забідкалася і почала шукати хрестик, та його неначе вкрали.

Олена припинила даремні пошуки, приготувала собі філіжанку міцної кави, сіла у садку під могутнім горіхом, глибоко задумалась.

– «Не знайшла, бо він не мій. Мабуть, мій хрест дещо важчий, ніж той, що подарувала мені моя хрещена мати! Я ж одна з дванадцяти… Багато званих, та мало обраних», – розмірковувала вона, п’ючи каву.

Вночі пройшов дощ. Олена огледіла садок господарським оком: утамувавши спрагу, рослини бадьорили душу свіжістю. Понад стежиною розквітли жовтогарячі ногітки, духмяні чорнобривці. Огорнуті серпанком солодкого аромату, пишні півонії пестили зір розвалькуватою рожевою розкішшю. Над квітами заклопотано метушилися бджоли, дрібні мошки. Пухнастий джміль-одинак виглядав поважно: він не поспішав, працював ретельно, уважно.

– Який красень-джентльмен! – замилувалась Олена джмелем.

Кілька яскравих метеликів теж закружляли над джерелами нектару, час від часу занурюючи свої довгі хоботки у ту насолоду. Обмірковуючи своє надзвичайне майбутнє, Олена не помітила, як занурилася у казково щасливий внутрішній стан. Нірвана, та й годі!

– «Я ж нічим не відрізняюся від метелика!» – спало їй на думку і вона, відганяючи від обличчя надокучного джмеля-джентльмена, тихенько засміялася. Заплющила очі і душею полинула у Височінь Всесвіту, туди, де починається Небо, але раптова думка пронизливим болем зруйнувала у мозку Олени уявний Рай: – «Чому я не спитала у Маргарити, скільки часу займе та фантастична мандрівка?… Хоча, я все одно погодилась би, не зважаючи ні на які важкі втрати!».

Тяжкі думи взаємовиключними протиріччями розтинали її душу, Олена ледь стримувала сльози. Та коли кілок нестерпного болю пробив її серце, вона гірко заплакала. Котик заскочив їй на коліна, заспокійливо замурчав. Олена міцно притисла до грудей живий співчутливий клубок, розридалася ще більше.

– Розумієш, звірятко, я втрачу маму, тебе, Ліду, мій садок і… бруд рідного міста, хай йому… – пробурмотіла Олена крізь сльози, здригуючи плечима. – Що ж написати мамі у прощальному листі?… Підкажи…

Олена виглядала зовсім маленькою, беззахисною дівчинкою з котиком на руках, а над нею джмелем кружляв Сатана.

Люцифер з труднощами здолав спокусу виникнути перед жаданою дівчиною у своїй повній Диявольській величі, схопити її в обійми і вирвати із Земного Пекла назавжди.

– «Дитино, твої дитячі страждання від незнань, не плач!» – лише прокричав до неї серцем.

Вона наче почула його, підвела здивовані очі на джмеля, утерла сльози. Річ у тім, що в Олени не було так багато знань, щоб як слід розібратися у теорії відносності Ейнштейна, але вона чула про вражаючі розбіжності у часі для спостерігача на Землі і мандрівника у космічному просторі. До того ж Олена згадала, що трапилося з космонавтами з книжки «Планета мавп» – як вони повернулися на Землю і вкрай здивувалися, що примітивні мавпи панують над геть дурними людьми та ще й ставлять над ними досліди! Ті космонавти з «Планети мавп» повернулися на Землю через кілька століть.

– « А коли повернуся я? Через сто, чи, може, двісті років?» – боляче сіпала мозок Олени жахаюча думка.

А з іншого боку, хто вона така? Так собі, пилинка Всесвіту! Але Творець чомусь звернув на неї увагу. Вона не знала, за що така честь, але розуміла, що то за честь. Тож які можуть бути вагання?

Доволі довго дзвонив телефон, Олена не зважала на дзвінок.

– Тобі дзвінок! – раптом проверещав Василько тоненьким дитячим голоском, зіскочив з її колін і побіг до хати.

Чомусь Олену не здивував неймовірний вибрик котика, вона просто підвелася з лави і ходою зомбі попрямувала за ним, у хату.

– Слухаю Вас, – піднявши слухавку, проговорила вона механічним, безбарвним голосом.

– Дитино моя, не пиши матері прощального листа, заспокойся. Твоя райська мандрівка буде тривати три земні години, тож завтра о четвертій ранку ти вже будеш вдома, – сповістив їй лагідний чоловічий голос.

На радощах Олена не найшлася, що відповісти.

– Відпочинь, поспи, – порадив голос.

Вона поклала слухавку, перевела подих, сіла. Відчула страшну втому від страждань, що щойно звільнили душу. Олені дуже захотілося спати, але перш, ніж лягти у ліжко, вона стала на коліна перед іконою Спасителя, у глибокій пошані перехрестилася. Відступивши від неї на крок, невидимий Сатана лише журно зітхнув.

Глава 10

Місяць яскравий, повний. Сорок п’ять хвилин на першу. Олена одягнула спортивний костюмчик, кросівки, причесала волосся. Непомітною тінню вислизнула з хати, майже безшумно зачинила вхідні двері, ключик повісила на цвях за ставнею.

У стані страшенного збудження і хвилювання пройшлася стежиною, чекати хвилин десять… Олена залізла на стару сливу, прилягла на товстій пологій гілці. Щоб хоч якось заспокоїтися і згаяти час, вона почала рахувати гулкі удари свого серця.

Нарешті під деревом виникла струнка постать Маргарити у білому. Олена зіскочила з гілки.

– Привіт, Маргарито!

– Привіт, що вирішила? Летимо?

– Летимо!

– Тоді дай руку! – і схопила Олену за руку. – Нічого не бійся, з нами Господь!

Олена поглянула вгору – над ними висіла срібна куля. Визначити до неї відстань оком було неможливо – орієнтирів ніяких. Раптом куля стрільнула у дівчат блідо-блакитним променем і вихопила їх із темряви. Ноги Олени відірвалися від землі, подруги полетіли вгору, до срібної кулі. Маргарита міцно тримала Оленчину руку, вони просувалися всередині променя.

– Промінь працює як ліфт? – поцікавилась допитлива Олена.

– Так, щось на зразок того.

Олена побачила внизу свій садок, хатину, вулицю. Трішки защеміло на серці.

– Не хвилюйся, все буде пречудово! – підбадьорила усміхнена Маргарита і ще міцніше стисла її руку.

Спочатку летіли поволі, та дедалі швидкість їх польоту зростала і нарешті стала шаленою. У вухах засвистів вітер, похолодало, не вистачало повітря. Раптом Олена різко здригнулася, жадібно вдихнула на повні груди і відчула, що вона із чогось вилізла, дуже затісного, що заважало їй вільно рухатись і радіти від Життя.

– Я вільна, геть вільна! – перетворившись на бурхливе джерело щастя, щосили закричала Олена і розкуто розреготалася.

Дзвінке срібло Оленчиного сміху сповнило простір і привернуло увагу Сатани, що душею був поряд з нею, неподалік… Він полетів на її сміх, як метелик на світло у темряві.

Раптом дівчата помітили штучний супутник, пролетіли зовсім близько від нього.

– Американський, військовий, – невдоволено буркнула Маргарита.

– Так ми у відкритому Космосі? Без шоломів, без скафандрів, і не загинули?! – аж скрикнула Олена з подиву.

– Промінь захищає нас.

Олена поглянула вниз і побачила маленьку блакитну планетку, що просвічувалася скрізь її прозору ногу!

«Земля! Яка беззахисна і самотня!» – подумки вразилась Олена, очікуючи, що її серце заниє від туги… Та воно не нило – його не було! Олена поглянула на свої руки – геть прозорі, і скрізь них сяяли зірки…

– Маргарито, що це зі мною?! Де моє тіло?! Я що, померла?! – ужахнулась Олена, вкрай збентежившись неймовірно дивного стану свого існування.

– Ні, ні, не панікуй, заспокойся! Ти жива-живісінька! Просто ти вийшла зі свого тіла, от і все! – лагідно запевнила її подруга.

– Як це, вийшла?! Це що тобі, хатка?! – занервувала Оленчина суть.

– Саме так, тіло це хатка душі, – посміхнулась Маргарита, – поглянь, подруго, твоє тіло летить за нами як багаж. Так краще і для нього, і для твоєї душі. Не переживай, все буде добре!

Олена знову поглянула вниз: далеко-далеко під ними, повільно, всередині променя просувалася маленька синя крапка. «Моє тільце у костюмчику, яке крихітне, беззахисне!» – здогадалась Оленчина душа.

– Маргарито, давай зупинимось, воно ж нас не наздожене!

– Наздожене, ми зачекаємо на нього у кулі. Не бійся, без твого тіла не полетимо!

Та турбота про тіло повністю опанувала Оленчину душу, їй здавалося, що воно наближається до них занадто повільно. Вона дуже хвилювалася, якби з ним чого не трапилося.

– Як довго тягнеться час! А якщо воно зіткнеться з тим клятим супутником? Або ще гірше: ідіоти-військові розстріляють моє бідолашне тільце! – не вгамовувалась душа Олени.

Раптом зовсім поряд почувся чоловічий регіт, потім слова:

– Не бійся, дівчинко! Військові не розстріляють твоє гарненьке тільце, бо, як ти вірно зауважила, вони ідіоти, і далі свого носа нічого не бачать! Привіт, Маргарито! Я весь до ваших послуг!

– Ну ось, добідкалась. Яка небувала честь, нас супроводжує сам Сатана, – пошепки пояснила Маргарита.

– Що ж нам тепер робити? – розгубилася Оленчина душа.

– Та нічого! Нам зовсім нічого боятися, нас захищає і Творець, і Сатана! – зітхнула Маргарита.

Нарешті вони забралися в кулю, що зсередини була прозора і сповнена м’яким світлом. Оленчина душа намагалася знайти джерело світла, та так і не знайшла. Завдяки штучній гравітації у кулі був верх і низ. На білій підлозі погойдувалася величезна пухка перина у формі яблука. Прозорий люк було відчинено, чекали на тіло.

Сатана увірвався у промінь Дияволом, спритно підхопив дівоче тіло на руки і стрімко рвонув угору. Її душа, спостерігаючи за його шаленим рухом, миттєво заспокоїлась і задоволено у собі посміхнулася.

– Олено, це щось! От навіжений! Багато на що здатний… Ще не бачила янголів, стрибаючих у захисний промінь… – тільки і встигла сповістити Маргарита, Бо Сатана вже був у середині кулі.

Він обережно передав тіло Маргариті. Вона зручно уклала Оленчине тіло, укутала його з усіх боків. Душа Олени з цікавістю поглянула на своє тіло. Як дивно!

«Гарне тіло!» – відзначила потайки душа.

– Дякуємо за послугу, Люцифере. Нам час вирушати, – сказала Маргарита ввічливо, але холодно.

Сатана мило посміхнувся.

Оленчина душа скоса поглянула на нього: на Землі, захищаючи її від п’яниці, він виглядав не таким могутнім. Сатана був у чорному, його широкоплеча висока статура випромінювала Космічну велич, риси обличчя вражали шляхетністю і мужністю.

«Бісів красень – видатна постать Всесвіту! Чому він підбурив Іуду продати Ісуса за тридцять срібників? Важко уявити!» – такі думки бентежили Оленчину душу.

Між тим Сатана повернувся до дівочої душі і зачаклував її ніжним, сповненим любові поглядом яскраво-зелених очей.

– Маргарито, нам летіти у різних напрямках, зроби мені ласку, познайом мене з твоєю прекрасною супутницею, і я не затримаю вас, – промовив Люцифер вишуканою французькою.

Маргарита іронічно усміхнулася до Оленчиної душі.

– Мила подруго, маю честь представити тобі Сатану, Першого Лицаря Мороку і Жаху, Диявола, Хитромудрого Змія, Антихриста, Князя Темряви, Володаря Пекла і Землі, Ворога людського, проклятого Богом і людьми! – з піднесенням промовила Маргарита, але відчувалось, що перелік Сатанинських регалій її втомив.

– Дякую, ти дуже чемна, Маргарито. Забула додати, що я ще й Прокажений Всесвіту і таврований Звір, – якось дивно посміхнувся Люцифер і раптом став на коліна перед Оленчиною душею.

– Олена Земна, найкраща з найкращих людей, моя подруга! А втім, Змію, ти маєш очі, тож бачиш, чого варта її чиста душа!

– Бачу, – у захопленні прошепотів Сатана і пронизав пристрасними очима оголену душу Олени наскрізь.

Жар від полум’я Диявольського погляду сповнив її душу приємним теплом. Особистість Олени зніяковіла.

– Не соромся мене! Сяючі спалахи твоєї яскравої душі засліплюють мій розум, приголомшують серце! Володарко моя єдина, ти – мій світлий біль… Я весь до твоїх послуг, – нерівно, як у маячні, проговорив Сатана, встав з колін і через відчинений люк вистрибнув у Всесвіт, що миттєво його поглинув.

Маргарита упала поряд з Оленчиною душею, погойдалася у приємно занурюючій м’якоті яблука-перини.

– Матір Божа! Який жах! Сатана освідчився тобі у коханні… І як!

– У коханні? Ти впевнена? – розгубилася, розхвилювалася душа Олени. – Маргарито, як він пересувається у відкритому Космосі? Там так холодно і немає повітря, а він же виглядає як людина! – в її голосі відчувалася щира турбота за Люцифера.

Маргарита пильно, занепокоєно вдивилася у душу подруги.

– Бачила б ти себе! Якими неземними кольорами виграє твоя душа! Ясно, чому Сатана здурів на якусь мить! А тобі не раджу від нього дуріти, мила подруго! – Маргарита навіть підвищила голос і посуворішала.

Між тим куля ледь здригнулася, люк зачинився, щось начебто писнуло, і в Олени склалося враження, що їх космічний корабель всмоктало велетенське чудовисько.

– Чому мені здається, що ми просуваємося у чиємусь шлунку?

– Тому, що нас всмоктав потужний космічний шлях, летимо!

– А за яким принципом?

– Завершимо розмову про Сатану, поясню, – пообіцяла Маргарита вчительським голосом.

– А ще вчора ти жалкувала, що ми згаяли час на розмову про нього!

Душа Олени розуміла, що Маргарита зичить їй добра, але такий повчальний, суворий тон їй не сподобався: вона не любила відчувати себе дівчинкою для побиття.

– Вчора було вчора, а сьогодні… – і Маргарита знову прискіпливо вдивилася у душу подруги, – гадаєш, я не помітила, що Сатана жбурнув у твою душу сім’я спокуси? Якщо твої найжіночніші клітини суті зіллються з його бісовим сім’ям, у твоїй душі почне зростати зародок грішного кохання від Сатани. І цей зародок, люба, висмокче з тебе і серце, і розум, і душу!… Повір мені, на світі багато жінок з душами, вагітними від любові до Сатани! Бідолашні геть подуріли від туги за ним, а йому до них байдуже, сміється над ними, кидає їх в обійми розпусти!

Душа Олени сумно здихнула.

– Раніше, Маргарито, ти захоплювалася вишиванням, а зараз, здається, захопилася біологією. Про запліднення жіночих душ бісовим сім’ям чую вперше, – роздумливо промовила Оленчина суть.

– А тебе неможливо було примусити вишивати, ти все втікала, щоб днинами гасати по клумбах садку вершки на Дон Жуанові! – пригадала Маргарита.

– Вишивання ненавиджу, – зізналась душа Олени. – Мій нещасний Дон Жуан! Який був красень-кінь, я так любила його! Як він, бідолашний, брикався, іржав, коли його конфісковували революційні кровожери на м’ясо! У мене душа обливалася кров’ю…

– Так, люба, ми з тобою пережили страшні, жорстокі часи, – Маргарита важко зітхнула. – А спільне горе поєднує, дуже поєднує! Але ми відволіклись. Я ще не все сказала тобі про Сатану. По-перше, йому немає рівних у спокусі жінок, а по-друге, він читає думки людини так вільно, як розкриту книгу. Сатана – знавець людської душі і її долі. В певній мірі такі здібності властиві всім Вищим Янголам, і Білим, і Чорним… В тому ж таки Пеклі є такий геній Фобос, хоча про нього краще не треба…

– «Фобос» в перекладі з грецької «страх»?

– Так, його особистість цілком відповідає імені, що він носить. Слава Богу, порядні жінки його не цікавлять, лише повії, і то для побиття. На твоє щастя, тобою він не захопиться!

– Слава Богу! – і душа Олени перехрестилася. – Цей Фобос просто Звір!

– Знову відволіклись, – невдоволено зауважила Маргарита і повела далі, – по-третє, Сатана шалено багатий! Знаєш, що буде, як ти повернешся на Землю? – Маргарита лукаво поглянула на заінтриговану душу подруги.

– Що? – душа дівчини подалася вперед.

– Він з’явиться на твої очі з чорними трояндами, звісно, негідник, весь у чорному, подарує тобі коштовності, закидає грішми!

– Чому ти так у цьому впевнена? А я не прийму від нього ні коштовностей, ні грошей! Я не повія! – горда душа Олени виглядала королевою.

Маргарита щиро розреготалася.

– Та він же Сатана! Зробить це у такий шляхетний спосіб, що ти не зможеш відмовитися. До речі, аби ти була повією, він би тобою не зацікавився.

– Яка ти розумна, Маргарито! Може порадиш, що мені робити?! – аж закричала Оленчина суть.

– Не кричи, аж вуха позакладало! – скривилася та. – Добре тобі без тіла, не відчуваєш ніякого дискомфорту від польоту, а я при тілі, дихати важко, а ти кричиш…

– Пробач, люба. Це перевантаження – наслідок швидкості польоту? А яка наша швидкість?

– Десь близько дванадцяти швидкостей світла, – буденно відповіла Маргарита.

– Що?! Та хіба це можливо?! – в остовпінні скрикнула душа Олени.

– Та що ж це таке? Я ж просила, не кричи, – заблагала Маргарита, – в Раю ніхто не кричить…

– Але ж, подруго, ти приголомшила мене, – прошепотіла, – ніщо не пересувається швидше світла, це ж начебто доведено вченими.

– Начебто доведено! Саме так! Шлях розвитку земної фізики – заперечення попереднього заперечення! – поважно промовила Маргарита, ще й тикнула вказівним пальчиком перед душею подруги. – Тут мудрість! Вуха маєш?

Душа Олени розреготалася безліччю крихітних чарівних дзвіночків.

– Господи, як же я скучила за тобою, аж лише зараз відчула! Якою розумною ти стала, Офеліє-Маргарито! Всі ці роки мого земного існування… – Оленчина душа знову засміялася, але невесело. – Назвати це життям не повертається язик!… Так от, всі ці роки я хворіла на самотність, в певній мірі тому, що мені бракувало спілкування з тобою. Я маю чудову, розумну маму на Землі, але моя подруга Ліда, на жаль, доволі обмежена… Що потрібно людині для щастя?

– Відчувати себе щасливою.

– Яку дурницю я запитала! – душа Олени з повагою поглянула на Маргариту. – Що таке щастя, чи існує справжня любов, як розбагатіти, прославитися, чи бути зрозумілим оточуючим? – це коло питань, по котрому безуспішно бігає посередність впродовж всього існування людства… Схоже, у своєму останньому земному житті я деградувала, а ти, Маргарито, ще більше порозумнішала. Райське життя пішло тобі на користь!… Як же мені захиститися від Сатани? Підкажи!

Маргарита обережно пригорнула душу подруги до грудей.

– Хрест Спасителя захистить тебе. Буде на тобі Його Хрест, і Сатана не зможе підійти до тебе ближче, ніж на три метри. Не знімай Хреста, якби він не благав, – вона лагідно посміхнулася, – ти не деградувала, навпаки… Не знаю чому, але серед дванадцяти ти займаєш особливе місце. І хоч я застерігаю тебе проти Сатани, та зараз мені спало на думку, що, можливо, краще йому уникати захоплення тобою! Що відбувається, подруго?

Вони трішки посміялися.

– Може ти перебільшуєш, Маргарито?

– Ні!

Душа Олени згадала про своє тіло, уважно поглянула на нього. Складалося враження, що воно міцно спить, здоровий рум’янець покрив його щічки. Та чомусь душа подумала про макіяж, що роблять небіжчикам у похоронних бюро, і знову захвилювалася.

– Подруго, ми розважаємося розмовою про Сатану, мабуть, вже годину! За яким принципом ми летимо? Ти обіцяла пояснити.

Маргарита зрозуміла душу Олени.

– З твоїм тілом все гаразд, не переживай. За земним часом ми летимо лише дві, ну, може, три секунди. Тіло живе, а якби і померло, нічого страшного! Янголи-фахівці реанімують його за будь-яких обставин і одягнуть у нього твою вічну душу!

– Я так зрозуміла, що помре моє тіло, чи ні, не має значення! А якщо мій мозок зголодніє від нестачі свіжої крові, зазнає незворотних змін, і я, з’єднавшись у Раю з тілом, перетворюся на дурну рослину? Не захоплює мене така перспектива!

– Та не турбуйся ти, цього ніколи не станеться! Ти забула, куди ми летимо? З’єднавшись з тілом, ти станеш досконалістю. Янголи-фахівці поліпшать твої розумові показники, розкодують у підсвідомості необхідні знання і перепрограмують твоє життя на двісті земних років без хвороб і старіння.

Оленчина душа, вражена до глибини, уважно слухала Маргариту.

– Отримаєш більшу фізичну силу, ще деякі важливі якості і, нарешті, тобі зроблять косметичні корекції. Будеш виглядати неперевершено! – запевнила усміхнена Маргарита.

– Як чудово! Схоже на казку… Та я б хотіла лишитися собою, хотіла би постаріти, щоб виглядати років на двадцять п’ять, тридцять, і не хочу ніяких пластичних операцій!

Примхи дівочої душі не здивували Маргариту.

– Які тобі потрібні пластичні операції? Ти ж красуня! Тобі просто поліпшать колір шкіри, зміцнять волосся, зуби, нігті, подовжать вії, та й все! До тридцяти будеш старіти, а потім – край, як я!

Якусь мить вони мовчали, душа Олени обмірковувала почуте, намагаючись хоч щось розгледіти через прозору кулю, що пірнула в інший вимір існування з такою шаленою швидкістю, що рух зовсім не відчувався і нічого не було видно, крім суцільної темряви. В душі Олени тужно занило.

– Летимо у Рай, а мені здається, що ми падаємо у чорну безодню плачу і скрежету зубів! Чому так? То за яким принципом ми пересуваємося, подруго? Чи зможу я тебе зрозуміти?

– Гадаю, зможеш, бо я не фахівець з фізики, тож поясню в загальних рисах… Структура Всесвіту дуже складна, неоднорідна, вона утворена світами і антисвітами, є безліч рівнобіжних світів, що співіснують в різних вимірах простору і часу. Всі частини Всесвіту постійно взаємодіють, внаслідок цього вивільняється колосальна енергія. У різних частинах Космосу під впливом цієї вивільненої енергії простір стискається, деформується: дві точки, що були безмежно далекими, зближуються і між ними виникають силові лінії, тобто космічні шляхи. Ці шляхи можуть вбирати у себе будь-яку енергію: енергію гравітацій зірок і планет, величезну енергію чорних дірок, електромагнітну енергію пульсарів. Таким чином, товща Вселенського простору пронизана космічними каналами-шляхами. Вихри від обертання небесних тіл змінюють простір, тому космічні шляхи то з’являються, то зникають, то виникають у таких секторах Всесвіту, де раніш їх не було. Саме одним з таких шляхів, інакше кажучи, супер-потужною силовою лінією… – Маргарита призадумалася, – хоча, що то вже за лінія? Важко уявити! Так от, такою лінією ми з тобою зараз і користуємося. Дуже важливо обчислити час, точку початку шляху, його напрям і потужність, щоб ним пересуватися. Наш шлях до Раю обчислив один Вищий Янгол. Зрозуміло?

– Ну, в загальних рисах… Це приголомшує! Нас пересуває потужна енергія шляху, роль кулі пасивна, тому і немає панелі управління, так?

– Бачиш над головою твого тіла маленьку червону пляму?

– Так.

– Це точка прикладання зусиль Янголів, що несуть відповідальність за наше прибуття на Небо.

– Дистанційне управління?

– Так, щось на зразок того. Задача Янголів – вчасно загальмувати нас і вивести на Світ Божий.

– Як же все це неймовірно! Ще позавчора я б і уявити не змогла, що буду летіти в інший вимір буття зі швидкістю, що перевершує швидкість світла в дванадцять разів, та ще й окремо від свого тіла!… Моя подруга Ліда, аби я їй розказала, нізащо б не зрозуміла мене! Вирішила б, що я збожеволіла…

– То й не кажи їй нічого. Не тільки Ліді, багатьом землянам така інформація здалася б неправдоподібною… А знаєш, Сатана Нижчим Янголам у Раю читає лекції з фізики, дуже цікаві! Він – неперевершений лектор, а його глибокі знання вражають… – Маргарита осіклася і невдоволено скривила вуста. – Та що це я його тобі хвалю?

– А й правда! Краще розкажи про Бога, про Ісуса Христа…

– Ісуса Христа неможливо не любити. Той, хто побачив Його хоч раз, полюбив навік так, як все живе любить Сонце! Він – надзвичайна, виняткова за значенням, Особа Всесвіту. Син Творця – Перший Лицар Світла і Любові, – з теплом, у глибокій пошані промовила Маргарита.

– А Творець? – ледь чутно запитала Оленчина душа.

– Творець?… Він турбується про кожну найдрібнішу частку Всесвіту, про кожний атом, чи електрон… Він просто наповнює Всесвіт Собою. Той, що несе Життя, надав людському існуванню сенс – подарував людям безсмертні душі, та вони, прийнявши Його дарунок, «віддячили» Йому ненавистю між народами! Бог є Все і в Усьому! Аби люди усвідомили Це своїми серцями, то не вбивали б один одного, не протистояв би Мусульманський світ Християнському, аби люди…

Раптом кулю з космічними мандрівницями жбурнуло у дивовижний світ Світла, сяючий щастям, добром та чистими помислами.

– Ой! Чому мені так добре?! – зойкнула душа Олени від неперевершеної насолоди і радісно розреготалася.

– Тому, що ми влетіли в Рай!